Миколай Карпіцький
Психологічні аспекти роботи зі студентами під час війни
У період коронавірусної пандемії Луганський національний агарний університет розташовувався у Старобільську і Слов'янську та повністю технічно забезпечив дистанційне навчання: читання лекцій на платформі Тімс, колообіг електронної документації, електронні бази з методичними й навчальними матеріалами, тому коли розпочалася широкомасштабна воєнна інтервенція, університет був підготовлений до того, щоб навчати в екстремальних умовах. У той період він був у процесі перетворення на факультет у складі Східноукраїнського національного університету ім. В. Даля. Багато студентів опинилися в обложених містах під постійними бомбардуваннями, і на заняття виходили з бомбосховищ. Не всі, хто жив у прифронтовій зоні, встигли евакуюватися. В окупації вони відчували загрозу своїй безпеці й не завжди могли вийти в інтернет, щоб бути присутніми на заняттях, тому з багатьма студентами університет втратив зв'язок, з кимось тимчасово, а з кимось повністю. Проте найбільші труднощі були не технічного, а психологічного характеру, до яких неможливо було підготуватися заздалегідь і передбачити нормативний порядок дій.
Перші дні широкомасштабної інтервенції більшість людей зазнавали емоційного шоку. Одного разу вони опинилися в незнайомій реальності, де кожен може втратити все і навіть загинути, попереду повна невідомість, і ніхто ще не знає, як йтиме війна. Проте навчальний процес ніхто не скасовував, і заняття потрібно було проводити, як завжди, з урахуванням усіх вимог. У ситуації тотальної кризи, коли руйнується звичне життя, можливі дві протилежні реакції людини, або паніка, або пошук психологічної опори у повторенні звичних повсякденних дій, поки це можливо. Щоб підтримати студентів у момент першого шоку від початку широкомасштабної війни, потрібно було продемонструвати, що життя не зупинилося, і заняття продовжуються всупереч усьому. Студенти мали відчути, що у страшній і непередбачуваній ситуації є місце, яке повертає почуття визначеності й допомагає зібратися силами.
У перші тижні війни, коли її перспективи були абсолютно незрозумілими, необхідно було проводити заняття так, щоб давати студентам не лише знання, а й психологічну опору. Викладач мав на своєму прикладі показати, що навіть у найстрашнішій ситуації можна зберігати впевненість у собі, раціонально мислити й вибрати оптимальну стратегію поведінки, щоб виконувати свій обов'язок. Тому не можна було зводити заняття ні до втішних розмов, ні до формального викладання, ніби нічого не сталося. По-перше, викладач має демонструвати, що він адекватно сприймає те, що відбувається, знає, як діятиме за будь-яких обставин і спокійно обговорює зі студентами порядок роботи у несподіваних ситуаціях. Якщо студенти відчувають впевненість викладача, то й самі знаходять цю впевненість. По-друге, викладач має показати, що він розуміє студентів і сам перебуває з ними в такому ж становищі. Для цього він може перед початком заняття запитати студентів, в якій ситуації вони перебувають, наскільки вона небезпечна, і коротко повідомити, в якій ситуації він сам, щоб показати, що він готовий на рівних з ними виносити труднощі війни. Лише після встановлення такого емоційного контакту зі студентами можна розпочинати виклад матеріалу з дисципліни, але так, щоб студенти не відчували формальний підхід. Для цього викладач може показати, що працює над тим, як краще адаптувати подачу матеріалу, завдання для самостійної роботи, форму контролю до нових умов, коли багато студентів перебувають в екстремальних умовах. Вони мали бути впевнені, що навіть якщо навколо них відбувається жах і божевілля, викладач за будь-яких обставин адекватно поставиться до них і завжди запропонує оптимальний вихід із будь-якої ситуації.
Коли фронт стабілізувався і перший шок почав проходити, люди почали визначатись, як їм далі бути. В університеті була оголошена перерва у заняттях, і багато хто за цей час встиг евакуюватися, проте далеко не всі. Чимало студентів опинилося відрізаними у зоні активних бойових дій чи окупації, і це треба було враховувати, коли заняття невдовзі відновилися. Продовження навчального процесу вимагало від викладачів надзусиль. У цьому випадку слово «надзусилля» треба розуміти не як метафору, а як точний термін, який позначає такі дії викладача, які не оплачуються і не входять до кола його обов'язків, але які необхідні для збереження навчального процесу в екстремальних умовах. Наприклад, доводилося підміняти інших викладачів, які не могли вийти на зв'язок або змушені були зненацька звільнитися. Оскільки в зоні бойових дій дуже погано з інтернетом, доводилося постійно залишатися на зв'язку, навіть уночі, тому що не можна передбачати, коли у студента з'явиться можливість зв'язатися. Звісно, що змушувати докладати надзусилля ніхто не має права, це особистий вибір викладача. Подібний вибір зараз роблять люди всіх професій, розуміючи, що без цього неможливо досягти перемоги у війні.
Тут виявляється ще один важливий чинник, який необхідно враховувати в процесі викладання: якщо старше покоління більшою мірою зосереджено на теперішньому, де ми переживаємо жах війни, то молоде покоління розуміє, що у них все життя попереду, і тому вони більше думають про своє майбутнє у післявоєнний час. Під час викладання важливо підтримати цей природний оптимізм, показати, як нові знання допоможуть їм вибудовувати своє майбутнє всупереч жаху, що відбувається зараз. Тут важливе значення має гуманітарний блок дисциплін, який допомагає студенту усвідомити себе як особистість та свої можливості – викладання філософії, естетики, мистецтва. Наприклад, у період воєнних дій поряд з іншими філософськими дисциплінами я читав курс «Філософія людського спілкування», який адаптував до тих питань, які ставить війна – обов'язок, відповідальність, ставлення до зла тощо. Однак найбільше пожвавлення викликали не ці теми, а тема кохання, причому навіть серед тих, хто приєднався до заняття на момент обстрілу. Це говорить про те, що попри війну, молоде покоління першою чергою думає про своє особисте майбутнє та особисті стосунки.
У екстремальній ситуації, коли доводиться докладати надзусиль, можливі помилки. Щоб уникнути помилок, є нормативні правила для викладачів і студентів, які також передбачають способи подолання взаємного нерозуміння чи конфлікту. Однак у воєнних умовах не завжди є можливість застосувати такі правила, тому ціна помилки багаторазово зростає. У складній ситуації правильний вибір допомагає зробити проста людська емпатія – здатність стати на позицію іншої людини, подивитися її очима і відчути те, що відчуває вона. Однак емпатію не можна зводити до суб'єктивної уяви, коли людині тільки здається, що відчуває інша. В емпатії почуття однієї людини стають причетними до почуттів іншої. Саме цим емпатія є цінною. Якби все зводилося до сентиментальних суб'єктивних переживань чи фантазій, то вона не мала б жодної цінності.
Проте емпатія у міжлюдських відносинах може виявлятися на двох рівнях залежно від рівня самосвідомості людини. Самосвідомість виникає, коли людина співвідносить відчуття себе з собою, завдяки чому може подивитися на себе з боку і змінити ставлення до себе. Однак у багатьох людей самосвідомість не виходить за межі психологічної та емпіричної ситуації. Тобто вони дивляться на себе в конкретній ситуації й намагаються зрозуміти, що відчувають, як ставляться до інших людей, що хочуть і чого прагнуть, з позиції самої цієї ситуації. Тому якщо в їхній душі виникають внутрішні суперечності, вони не можуть розв'язати їх. На цьому психологічному рівні емпатія проявляється як безпосереднє емоційне співпереживання чи співчуття. Це – психологічна емпатія. Однак подібно до того, як людина на цьому рівні не може розібратися в собі, вона не може зрозуміти як правильно вчинити щодо іншої людини, що їй підказати, щоб допомогти. Вона може лише пасивно відтворювати чужі емоції, посилюючи їх, а не розв'язувати проблему.
Справжня самосвідомість розкривається, коли людина співвідносить усвідомлення себе із внутрішнім собою, тобто тим, що психологи називають самістю, віряни – духом, а філософи – трансцендентальним суб'єктом. Тільки на цьому трансцендентальному рівні самосвідомості розкривається свобода волі як здатність визначати ставлення до ситуації не під впливом обставин чи емоції, а на основі усвідомлення себе, ставити мету незалежно від зовнішніх обставин і спрямовувати до неї зусилля. Завдяки свободі волі людина здатна змінювати себе і таким чином розв'язувати всі внутрішні психологічні проблеми. Оскільки вона займає активну позицію щодо своїх емоцій, то таку ж активну позицію вона займатиме в емпатії щодо іншої людини, тобто буде не пасивно співпереживати, а відповідально чинити на основі співпереживання, шукаючи шляхи розв'язання проблем. Це є екзистенційна емпатія, коли людина співпереживає тому, як інша людина ставиться до свого існування, тобто до своєї екзистенції, і через це сприймає її внутрішні переживання, проблеми й суперечності та розуміє, як з ними бути. Тобто людина не тільки сприймає емоції іншої, а і розуміє їх підстави в особистості, і з огляду на це бере відповідальність за іншу людину. На основі цього виникає відповідальне ставлення викладача щодо своїх учнів, яке ґрунтується не лише на зовнішніх нормах, а й на внутрішньому розумінні себе та емпатії щодо іншого, і дає змогу правильно чинити в умовах воєнного часу, коли доводиться докладати надзусилля.
