Миколай Карпіцький. 13 березня 2014 року: перша жертва війни на Донбасі. Очевидцем цих подій був священик із Донецька Сергій Косяк

Джерело: PostPravda.info. 13.03.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/novyny-z-frontu/serhij-kosjak-13-marca-2014-donbas-ukr/

Молитва за Україну в центрі Донецька, захопленого проросійськими бойовиками, – очевидці трагічних подій березня 2014 року. Фото: Facebook Ігоря А. Козловського

 

Перша жертва війни Росії проти України була вбита не ракетою чи бомбою, а звичайним ножем на вулиці Донецька. Це сталося 12 років тому – 13 березня 2014 року. Однак справжньою зброєю був не ніж, а російська пропаганда, яка розповідала, нібито владу в Києві захопила «київська хунта», що відправила автобуси з «нацистами» для розправи над жителями Донецька. Згадуючи трагічні події весни 2014 року, Миколай Карпіцький протиставляє кремлівському наративу історичне свідчення очевидця подій у Донецьку.

Смертоносна пропаганда Кремля проти історичної правди

Найгрізніша зброя на війні – не ракети й бомби, а самі люди. Щоб переконати одних людей убивати інших, Росія використовує фейки та дезінформацію. Саме з поширення хибних наративів почалася російська агресія проти України – зокрема, наративу про «переворот», унаслідок якого в Києві нібито прийшли до влади нацисти. Але що ж сталося насправді?

21 листопада 2013 року в Києві розпочинається Євромайдан – протести молоді проти відмови від євроінтеграції. Після його жорстокого розгону 30 листопада масового характеру набула нова хвиля протестів уже проти свавілля влади. Ескалація насильства призвела до загибелі людей, і 20 лютого 2014 року Верховна Рада України заборонила силовим відомствам застосовувати насильство щодо протестувальників. Позбавлений підтримки силових структур, президент України втік, і повнота влади перейшла до Верховної Ради, яка призначила виконувача обов’язків президента, а згодом організувала вільні та чесні вибори нового президента.

Тобто влада ні на хвилину не переходила до неконституційного органу або до осіб, які не пройшли процедуру виборів, тому наратив про «київську хунту» є абсурдним. Проте, використовуючи цей наратив, Росія окупувала Крим. Проросійські угруповання тероризували мирних жителів на сході України, били учасників маніфестацій за єдність України, а з 13 березня 2014 року перейшли від побиттів до вбивств. Першою жертвою став 22-річний хлопець Дмитро Чернявський.

Книга Сергія Косяка – свідчення очевидця

Про те, як це сталося, пише очевидець подій – пастор євангельської п’ятдесятницької церкви «Асамблея Божа» в Донецьку Сергій Косяк у книзі «Донбас, якого ти не знав. Щоденник священника». У той період він брав участь у щоденному міжрелігійному молитовному марафоні «За мир, любов і цілісність України», який проходив у центрі Донецька з лютого по серпень 2014 року. Увесь цей час він, як очевидець, вів хроніку подій у Донецьку, яка пізніше була опублікована у вигляді окремої книги.

 

Пастор Сергій Косяк на молитовному марафоні «За мир, кохання та цілісність України» у Донецьку. Фото: Facebook Ігоря А. Козловського

З пастором Сергієм я зустрічався у 2015 році. Він дивився на події з моральної, а не політичної позиції, не підтримував жодні політичні сили й критично ставився до української влади. Саме ця його політична незаангажованість викликає в мене довіру до нього як до очевидця подій.

Як пастор, Сергій Косяк прагне дати моральну оцінку діям своїх співвітчизників. У той період він ще мало говорить про Росію, адже ступінь її залученості до кривавих подій ще не була відома жителям Донецька. Далі були репресії проти учасників молитовного марафону, від яких постраждав і сам автор книги, війна на Донбасі та повномасштабне вторгнення, яке забере життя сотень тисяч українців. У той час Сергій Косяк ще цього не знав, але передчував майбутню трагедію.

Донецьк на початку березня 2014 року

Уривок із книги Сергія Косяка «Донбас, якого ти не знав. Щоденник священника», с. 14

1 березня 2014 року. 5-й день молитовного марафону

Сьогодні був на мітингу біля Донецької ОДА, а потім поїхав на площу Леніна, яка стала місцем дислокації сепаратистів. Влада розгойдувала маховик «антифашизму» і «антибандерівщини», який зараз уже не може зупинити. Люди, зведені з розуму, розпалені антиукраїнськими ораторами, ненавидять усіх, на кого їм укажуть «крикуни». Багатотисячний розігрітий натовп із площі Леніна рушив брати Донецьку ОДА.

Божевілля, інших слів немає… Здається, що зібралося таке бидло, що будь-кого на вила піднімуть.

Я стояв на сходах перед будівлею облдержадміністрації й попросив дати мені мікрофон. Близько п’яти хвилин я закликав людей до молитви за мир, але вони несамовито кричали, не реагуючи на мирні заклики. А під час хвилини мовчання за загиблими у зіткненнях у Києві скандували: «Беркут!»

У цих людей немає нічого святого – лише ненависть. Було дуже помітно, що всім цим безладом хтось керує, і головна мета – це дестабілізація та розпалювання агресії. Коли я йшов від облдержадміністрації, було чути, як вибухають світлошумові гранати. Це міліція відбивалася від натовпу, який пішов на штурм будівлі.

2 березня 2014 року. 6-й день молитовного марафону

Сьогодні був на стихійному мітингу, який проходив навпроти Свято-Преображенського собору на вулиці Артема. Складно передати, на якій позитивній хвилі все відбувалося. Близько тисячі людей, переважно молодь, стояли вздовж дороги з транспарантами, українськими прапорами, махали руками й прапорцями, вітаючи автомобілі, що проїжджали повз. Водії, своєю чергою, на знак привітання сигналили клаксонами; іноді їх було так багато, що сигнал перетворювався на один довгий гул. Після вчорашнього шабашу на площі Леніна та біля Донецької обласної адміністрації сьогоднішній вечір просто подарував ковток свіжого подиху свободи. Я стояв разом з усіма й тримав плакат «Молися за Україну». Зустрів дуже багато знайомих, усі були на позитиві.

Масовий мітинг у центрі Донецька 5 березня 2014 року

Міф про те, що жителі Донецька масово підтримують Росію й виступають за відокремлення від Києва, розвіяв перший масовий проукраїнський мітинг у центрі Донецька 5 березня 2014 року. Наступного дня Сергій Косяк поділився враженнями. У той момент він ще не знав, що наближається велика війна з Росією.

Уривок із книги Сергія Косяка «Донбас, якого ти не знав. Щоденник священника», с. 15–16

Учора відбувся перший масовий проукраїнський мітинг у Донецьку. Перед мітингом на площі Леніна ми облаштували молитовний майданчик: встановили звукову колонку та банери з написом «Тут моляться за Україну». Частину людей залишили там, а самі пішли на точку збору – площу Конституції, де вже було майже 100 осіб. Провели коротку молитву, вишикувалися колоною й пішли молитовною ходою на площу Леніна.

Те, що я побачив на площі, і тішило, і засмучувало. У людей, які за Україну, так само, як і в тих, хто проти, мало поваги до Бога, більше надії на власну силу й правоту. До мікрофона багато хто рвався, деякі говорили щиро, але були й такі, що виголошували гучні гасла заради власного піару.

Духовенство майже не виступало. Організатори мітингу якось скептично поставилися до присутності священників.

Тішило, що прихильників цілісності України було в рази більше – приблизно 10–15 тисяч осіб. Ми стояли поруч зі сценою, молилися і читали псалми.

З боку проросійських активістів у нас полетіли яйця й яблука, а потім і каміння. Владиці Сергію (УПЦ КП) яйцем влучили в лоб – він ледь не знепритомнів, брат із нашої церкви також отримав удар по голові, я відбувся влучанням яйця в штанину. Плакати використовували як щит для тих, хто підходив до мікрофона.

З проукраїнського боку ніхто нічого не кидав. І я тоді подумав, що сьогодні проросійські сили (не побоюся сказати – керовані ненавистю і бісами) кидають каміння та яйця в мирних людей, які співають гімн України, а завтра ці нелюди кидатимуть гранати і стрілятимуть з автоматів. Ось така в нас «братня допомога» Росії.

Після мітингу почалися масові бійки.

Церкво, люди, нам необхідно продовжувати молитися!

Проблема Донбасу не в Росії, а в нашій бездуховності.

БОЖЕ, ВРЯТУЙ УКРАЇНУ І ПРОСТИ НАС».

Перше вбивство – брехня та кров

Мітинг 5 березня 2014 року був наймасовішим, але не єдиним. Щодня проходив молитовний марафон за єдність України. 9 березня в різних місцях Донецька відбувалися невеликі мітинги й ходи, які намагалися зірвати російські активісти. 13 березня 2014 року вони здійснили перше вбивство.

Уривок із книги Сергія Косяка «Донбас, якого ти не знав. Щоденник священника», с. 19–21

13 березня 2014 року. 17-й день молитовного марафону

Мітинг за єдність України на площі Леніна і перші вбивства.

Мітинг анонсували через соціальні мережі, але він не був так добре організований, як 5 березня: не було єдиного координаційного центру. Прихильників України зібралося зовсім мало – близько 500 осіб, із них самооборони – не більше 100. Натомість проросійських прихильників було не менше ніж 1000 осіб. І коли мітинг офіційно завершився, почалося найтрагічніше.

Натовп із не менш ніж 700 людей, які називали себе «антифашистами», оточив цю сотню самооборони. У хід пішли каміння, кастети, арматура, сльозогінний газ з обох сторін, тільки проросійські нападали, а хлопці-українці оборонялися чим могли. На асфальті залишилося лежати кілька нерухомих тіл; після натиску «антифашистів» їх продовжували бити ногами й палицями. Я став між бойовиками і, як мені здалося, мертвим і сказав: «Досить, ви щойно вбили людину, залиште тих, хто вже лежить на асфальті, я священник, майте хоча б трохи співчуття». І ця крапля співчуття в них, схоже, все ж залишилася: тих, хто лежав без руху, більше не били.

Напад проросійських бойовиків на учасників мирного мітингу у Донецьку 13 березня 2014 року. Кадр відеохроніки. YouTube.

Ми почали переносити поранених до карети швидкої допомоги. Маю сказати про міліцію та працівників швидкої. Менти були радше спостерігачами, ніж захисниками, а після мітингу невимушено розмовляли з тими, хто пів години тому вбивав проукраїнських активістів. Працівники швидкої – це взагалі люди, які, мабуть, забули, що таке клятва Гіппократа. Вони так переживали за власні шкури, що швидку залишили за 300 метрів від місця подій, хоча їм ніхто не заважав під’їхати ближче. Але боягузтво і жадібність уже давно стали поводирями лікарів і міліції – сподіваюся, не всіх…

Після того як усе закінчилося, я залишався на площі Леніна і бачив, як біля пом’ятого автобуса до карети швидкої допомоги вантажили тіло вбитого хлопця, учасника самооборони мітингу (прим. ред.: Дмитро Чернявський, помер від ножового поранення, завданого озброєними людьми).

Дмитро Чернявський – перша жертва російсько-української війни. 13 березня 2014 року в Донецьку він загинув від ножового поранення, завданого проросійськими бойовиками.

Під постаментом пам’ятника Леніну, на сходах, юрмилися люди, давали інтерв’ю на камери. Я поцікавився, що це за телеканали, і прислухався, про що говорить народ. Телевізійники виявилися з Росії, і те, що вони знімали, вивернуло мене навиворіт. Один гопник скаржився журналістам, як вони мирно стояли й раптом на них накинулися проукраїнські активісти, від яких довелося мужньо відбиватися. Насправді все було саме так – тільки навпаки, і всю цю брехню російський глядач ковтатиме з екранів своїх телевізорів.

Тривала й брехлива пропаганда, яку проводили в Донецьку, зробила свою справу – багато донеччан, підбурюваних російськими націоналістами, яких сотнями звезли до нашого регіону, з ненавистю ставляться до тих, хто виступає за єдність України. І готові бити інших донеччан, щиро вірячи, що б’ють «фашистів» і заїжджих «бандерівців».

Донецьк не впав, але дві останні акції показали повне банкрутство спротиву сепаратистам, тож ласкаво просимо на молитву. Донецьким активістам треба стати на коліна перед Богом. Звертаюся до духовенства: це вже не піар церкви й особистості, це реальна війна з усіма наслідками, що з цього випливають. Не будьте схожі на ментів і працівників «швидкої». Настав час служити людям. Щодня – площа Конституції, міст через Кальміус, з 18:00 до 19:00, Донецьк.

Поки там ще не б’ють, але що буде потім – не знаю…

Уривок із книги Сергія Косяка «Донбас, якого ти не знав. Щоденник священника», с. 24–26

18 березня 2014 року. 22-й день молитовного марафону

День 13 березня в Донецьку тепер відомий як «кривавий четвер», коли проросійські гопники побили й покалічили десятки людей, які вийшли за єдність України, а одного 22-річного хлопця було вбито. Усі вони – герої віри й патріоти своєї Батьківщини. І на нашому молитовному майдані я теж таких бачу. Сьогодні напишу про одного з них.

Це Максим Горюнов, пресвітер церкви «Слово життя». Звичайний хлопець, який у критичну хвилину може робити незвичайні речі. Щоб зрозуміти, у чому героїзм Максима, варто спершу прочитати його опис того дня, коли він потрапив у самий епіцентр кривавої м’ясорубки:

«Мітинг закінчився, люди розходяться. Як людина допитлива, вирішив залишитися до кінця: що може загрожувати мені в рідному місті? Організатори прибирають сцену, самооборона мітингу прикриває відхід людей. Стою поруч із ними. До нас наближається озвірілий натовп. Вони вже не хочуть кидати яйця – вони хочуть крові.

Відходимо за сцену – їх значно більше, дуже агресивні. Найвідчайдушніші намагаються відбиватися, я не такий відчайдушний, відходжу до автобуса. Водій-міліціонер відкрив двері – зайшло кілька людей, двері закрилися. Під автобусом не бійка – побиття. Міліціонер залишив автобус, ми зсередини відкриваємо двері руками – за хвилину нас вже повний автобус, битком набитий, багато в крові. Через недосвідченість стою біля вікна – влетів камінь, розлетілося скло. Через рідкий кордон міліції пробиваються молодики, у розбиті вікна кидають петарди, розпилюють газ. Вперше в житті дихаю газом – всі кашляють, задихаються, нас вивертає навиворіт. НІКУДИ бігти. Вийдеш – роздеруть, залишишся – задихнешся. Відкриваємо двері – нас уже «зустрічають». Отримую удар ногою в голову. Забігаємо за автобуси – ми оточені щільним кільцем, збиваємося в купу – близько 30 осіб. З усіх боків кричать: «На коліна!», частина з нас і так на колінах – щоб зменшити площу ураження, пригнулися, прикриваючи голови руками. Боюся пропустити удар або камінь, розумію, що якщо  знепритомнію – можуть забити. Міліція ледве стримує розлючений натовп, сама не хоче потрапити під роздачу. Нас постійно намагаються витягнути з кола, щоб було зручніше бити – чіпляємося один за одного. Дивлюся на міліцію – допомоги немає. Бачу «вікно» в бік проспекту Ілліча – прориваюся стрімким ривком (насправді ледве тягну ноги від бандитів – у рідному місті!). Біжу не один, нас кілька вирвалися. Я бігаю швидко, але тільки на короткі дистанції, чую погоню, забігаю в першу підворітню, на очах у мешканців заскакуємо (нас уже двоє) в під’їзд – ми врятовані! Оглядаємо одяг – усе в курячих яйцях, плямах зеленки та крові. Кров не моя – хлопців, з якими трималися разом. Я дивом залишився цілий».

Напад проросійських бойовиків на учасників мирного мітингу у Донецьку 13 березня 2014 року. Кадр відеохроніки. YouTube.

Здається, звичайна історія людини, яка просто хотіла вижити в цій м’ясорубці. І що відбувається далі? Людина пройшла поруч зі смертю, побачила зраду й побої, саме час сидіти вдома й не висовувати носа, але…

Мільйон разів кажу «АЛЕ» – усім, хто ховає за уявною духовністю свою боягузливість. Сидите вдома і переживаєте за Україну біля екранів телевізорів, але знайте, що є хлопці, які стали героями віри, віри та відваги. Максим Горюнов знову з нами на молитовному майдані стоїть за Україну. Знаючи, що в будь-який момент проросійські головорізи можуть знову влаштувати побоїще, він стоїть і молиться, тримаючи прапор України. Його дружина молиться поруч із ним.

Слава Богу, що є такі люди, якими може пишатися християнський світ. Називайте це як завгодно – «дурістю», божевіллям, «немудрістю», а я бачу віру, героїзм і відвагу.

Моліться за нас, ми реально хвилюємося, коли щоразу йдемо на молитву. Не знаємо, чим вона закінчиться, але все ж ідемо. Завтра ставимо молитовний намет – це буде єдиний вуличний намет в Донецьку з ідеологічним змістом, над яким не буде російського прапора. Скільки він простоїть – не знаю.

Яке ж безумство, усе як уві сні… Що сталося з нашою Україною?

 

Миколай Карпіцький. Російська окупація – це репресії за ознакою ідентичності. Свідчення мешканки Херсона

Джерело: PostPravda.info. 04.03.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/novyny-z-frontu/russian-occupation-repression-ukr/

Херсон. Мітинг 13 березня 2022 року проти російських окупантів. Кадр відеохроніки. YouTube

«Я б волів жити в Німеччині під владою Путіна, ніж жити в умовах війни», – заявив 19-річний німець у студії телеканалу ARD на початку жовтня 2025 року. На його думку, українцям слід було б здатися, адже життя під час війни нібито значно гірше, ніж життя навіть під владою Путіна. За висловлюванням випадкової людини стоїть поширена омана: ніби Росія веде війну суто з політичних причин – за зміну державних кордонів і сфер впливу. Нерозуміння того, що йдеться про екзистенційну війну за право на існування, породжує ілюзію, ніби з Росією можна домовитися шляхом поступок.

Можливо, такі, як цей молодий чоловік, німці вважають, що російська окупація буде як життя в НДР під контролем Радянського Союзу. Можливо, і в Україні колись думали, що влада Москви – це не так і страшно: адже жили ж за часів Брежнєва. Однак життя в окупації – це не «як у Радянському Союзі» і навіть не «як у сучасній Росії». Це значно гірше.

Режим окупації можна порівняти лише з російською тюремною колонією, або «зоною», як її називають. Є «червоні зони», де абсолютна влада належить тюремній адміністрації, і «чорні зони», де панують кримінальні авторитети. А тепер уявімо, що кілька регіонів перетворюють на одну велику «зону», де адміністрація разом із криміналом чинить «беспредел». Саме так виглядає російська окупація.

Я не можу говорити від імені інших, але скажу від себе – як житель Слов’янська, міста, яке деякі західні політики були б готові «здати» Путіну заради примарного миру з Росією. Зовсім недавно неподалік від мого дому авіабомби ФАБ-250 зруйнували кілька будівель. Це стало настільки звичним, що вже не є приводом писати про це у Facebook, де я зазвичай ділюся думками, чи переривати домашні справи. Однак я розумію: далі буде ще гірше. Але навіть якщо російські авіабомби знищать половину Слов’янська, у мене все ще залишиться 50-відсотковий шанс вижити. А якщо Слов’янськ буде окуповано – шансів не буде зовсім. Тому для мене окупація гірша за життя в умовах війни. Але це лише моє сприйняття.

Я обговорював цю тему з жителями Херсона, які пережили окупацію. Серед них – Оксана Погомій, громадська діячка та волонтерка. Вона все життя прожила в Херсоні, зокрема й у період окупації, а у 2020 році була обрана депутаткою Херсонської міської ради. Наведу фрагменти нашої розмови, щоб показати, як насправді виглядає окупація.

Окупація – це правове свавілля і тотальний контроль

«Найстрашніше, що може бути в житті, – це окупація, – розповідає Оксана Погомій. – Тому що в тебе відбирають свободу, навіть якщо за тобою особисто не прийшли спецслужби. Раніше в нас була робота. А тут ти або працюєш на окупантів, або не працюєш і залишаєшся без засобів до існування.

Росіяни здійснювали постійний моральний тиск, схиляли до співпраці. Наприклад, просто з дому забрали жінку – керівницю однієї з творчих шкіл. Цілий день тримали її в себе й змушували підписати згоду на співпрацю. Щойно її відпустили, вона одразу виїхала із зони окупації.

До кінця квітня в нас ще був мобільний зв’язок, потім його відключили. Узагалі не було зв’язку. Ловило лише в одному місці в центрі міста – там люди збиралися, щоб хоча б SMSку рідним надіслати. Потім зв’язок ненадовго увімкнули, але наприкінці травня знову вимкнули. Продавали тільки російські SIM-карти. Інтернет дуже виручав: деякі провайдери залишилися працювати.

З обшуками приходять завжди несподівано – і це справді страшно. Друзі повідомляли, що на сусідній вулиці – БТР, і рашисти прочісують квартал за кварталом. Наш квартал був наступного дня. Я пов’язала хустку, надягла окуляри, щоб не вирізнятися. З обшуком прийшли четверо військових. Їхню увагу відвернув наш онук Микита – це нас урятувало: вони не зазирнули туди, де зберігалися продукти нашої волонтерської організації. До однієї з наших дівчат з обшуками приходили кілька разів – вона жила в селищі, у приватному будинку».

Реакція жителів Херсона на окупацію

«Коли почалося вторгнення, я ще не знала, що нас так швидко здадуть, – розповідає пані Оксана. – Думала, буде якийсь спротив. Я написала у Facebook, що ми збираємося на мітинг – я з чоловіком і волонтерами, з якими працюємо з 2014 року. Ми були з ними в Авдіївці, Мар’їнці, Красногорівці, Широкиному. Також ми кинули заклик, що збираємо для поранених одяг, ліки, їжу швидкого приготування, сигарети й туалетне приладдя. Спочатку речі збирали в холі міської ради, але вже на другий день – 25 лютого – місця не вистачало, і ми переїхали до будівлі районної ради, а потім фасували набори в іншому місці.

5 березня відбувся перший мітинг. Наша волонтерська група допомагала українським військовим із координатами цілей, і я не хотіла наражати людей на додаткову небезпеку, тому просила не виходити на мітинг. Я вже йшла фасувати продукти, коли подруга зателефонувала й сказала: “Тут стільки людей! Ти просто не уявляєш!” Тоді я розвернулася й помчала на мітинг. Пізніше я зрозуміла: це був наш “герць” – ми вийшли без зброї проти солдатів у повному спорядженні з автоматами й кричали їм: “Вас тут не чекали! Забирайтеся звідси!”».

«Герць»: мешканці Херсона протистоять російським військовим. Кадр відеохроніки. YouTube

Слово «герць», яке використала пані Оксана, не перекладається іншими мовами. Воно означає козацьку традицію, коли перед битвою найвідчайдушніші сміливці виходили перед ворожим військом і глузували з нього, викликаючи на поєдинок.

«13 березня – це день визволення Херсона від гітлерівських окупантів, – продовжує вона. – Того дня була дуже велика хода. Військові стріляли над головами, але люди все одно пройшли від площі Свободи до Набережної. Там був український прапор завдовжки сто метрів. Хтось же його пошив! Це було таке піднесення! Була ейфорія, тому в той момент ми забули про страх. Вони думали, що прийшли в проросійську область, а насправді це було не так. Коли ми вийшли – а виходив не лише Херсон, а й Гола Пристань, Каховка, Нова Каховка, Каланчак, Скадовськ – із прапорами, кричали, кидалися на танки, у них у головах клацнуло, що ми не будемо Росією… Не знаю, сподіваюся, що клацнуло.

Ми багато гуляли ввечері, ходили до друзів і однодумців, спілкувалися, бо інакше було неможливо вижити. Ідеш вулицею й бачиш, що хтось зв’язав жовту квітку, синю квітку й повісив на дерево – і розумієш: ми не самі. Є інші люди. Поки гуляєш, шукаєш такі синьо-жовті знаки й віриш, що Україна повернеться. І нам пощастило – нас визволили».

Окупація – це виснажливе очікування розправи

Страшні не лише самі репресії, а й постійна загроза – очікування розправи. Пані Оксана розповідає:

«Страшно жити в такому стані, коли не знаєш, що буде завтра. Я постійно носила із собою рюкзачок із зубною щіткою, милом і змінною білизною на випадок, якщо раптом заберуть. Це я потім зрозуміла: який рюкзачок?! Мішок на голову, рюкзачок відберуть – і в тебе не залишиться нічого. Якщо все це розповідати росіянам, вони не зрозуміють, скажуть: “Ну жили б далі! Пристосуватися можна до всього!” А тут хтось вирішує все за тебе – зайде, наприклад, у маршрутку на блокпості й скаже: “Ти мені не сподобався – виходь!” Вони почувалися господарями життя. Якщо ти не скорився, з тобою можна зробити що завгодно.

Перший місяць усе було зачинено, а потім відкрився ринок. Картина, яка закарбувалася в моїй пам’яті на все життя. Це було перед 9 травня. Йду на ринок – шукати українські продукти. Поруч повільно їде відкрита вантажівка, а там на колінах полонений з оголеним торсом і мішком на голові. І тут уже стає по-справжньому страшно.

Під час мітингу 5 березня окупанти фотографували його учасників із будівлі обласної адміністрації. Молодого хлопця, Артема, упізнали за фотографією й забрали через десять днів. Він ішов додому, коли його схопили. Йому прострелили ногу, викинули біля лікарні й сказали: “Тобі пощастило”. І це ще було порівняно м’яко – далі було набагато гірше. За час окупації він іще двічі побував “на підвалі”.

Коли ти постійно чуєш, як то одного, то іншого взяли, – усвідомлюєш, наскільки реальність відрізняється від очікувань. Ми не думали, що все буде настільки страшно, поки не почали чути від своїх друзів, які побували “на підвалі”, як там знущаються й катують.

Людей відвозили до катівень – це зовсім не тюрми у звичному розумінні, де дають їжу, воду й можливість сходити до туалету. Це просто кімната, набита людьми. У чому тебе схопили – у трусах і майці, – у тому й залишаєшся весь час. Жодних передач. Раз на день виводять набрати воду в пляшку й сходити до туалету. І катують, катують, катують… Ти постійно чуєш крики інших людей. Родичі заарештованих не могли дізнатися, де перебувають їхні близькі. Приходиш до комендатури, а тобі відповідають: ‘Ми не знаємо’.

Російська окупація, Херсон. У цьому приміщенні катували людей. Херсон, 14 листопада 2022 р. Медіацентр України

Одного разу заарештували батьків, дізнавшись, що їхній син служить у ЗСУ. ‘Випустимо, коли прийде син’, – сказали їм. Матір зрештою звільнили через місяць, батька – через два. Це був кремезний, гарний чоловік, а після звільнення він виглядав як старий дід. Так змінився всього за два місяці.

У перший тиждень співробітників ФСБ не було видно. Приблизно 10–12 березня вони з’явилися й почали методично об’їжджати адреси. Із цього моменту почали хапати людей. Були випадки, коли наших військових і бійців територіальної оборони затримували, а потім знаходили їхні тіла зі слідами катувань. В окупантів були списки, усі адреси. Наприклад, жінка колись дуже давно працювала в прокуратурі чи суді – до неї приїжджають, щоб схилити до співпраці. А їй уже 70 років, і в неї стареча деменція. Тобто списки в них були вже застарілими, а отже, вони готувалися давно – ще навіть до 2014 року».

Чим відрізняється путінський нацизм від гітлерівського

Не лише розповідь пані Оксани, а й свідчення інших людей, які пережили окупацію, підтверджують: за словом «денацифікація» приховується нацистська політика Росії на окупованих територіях.

У тій чи іншій формі дискримінація за національною ознакою трапляється в багатьох країнах, зокрема й у демократичних. Інша річ, що в демократичних державах існують правові механізми боротьби з дискримінацією. Те, що чинили росіяни на окупованих територіях, – це вже не дискримінація, а репресії.

Наприклад, заборона видавати газету рідною мовою – це дискримінація, а арешт і катування за використання рідної мови – це репресії. Обмеження під час працевлаштування за національною ознакою – дискримінація, а прирівнювання прояву своєї національної ідентичності до терористичної діяльності – це репресії. Саме це дає підстави називати російську політику на окупованих територіях нацистською.

Однак існує принципова відмінність між путінським і гітлерівським нацизмом. Гітлерівці визначали євреїв за біологічною ознакою. Путінські рашисти розглядають українців як ворогів не за фактом народження, а за самоідентифікацією. Якщо українець не демонструє своєї української ідентичності, рашисти за замовчуванням вважають його «росіянином». Така можливість мімікрії для когось давала шанс вижити. У євреїв у нацистській Німеччині такого шансу не було. З іншого боку, якщо гітлерівські репресії мали системний і впорядкований характер, то рашистські репресії є хаотичними й свавільними, і для них не потрібен привід. Тому їхньою жертвою може стати будь-хто, незалежно від того, вважає він себе росіянином чи українцем.

«Навіть якщо ти скорився, з тобою все одно можуть зробити що завгодно – наприклад, через українську мову, – розповідає пані Оксана. – Друзі повідомили, що просто з вулиці забрали чоловіка. Він ішов до сусідів погодувати собаку, бо ті виїхали. Військові щось у нього запитали, а він відповів українською. Його протримали тиждень. Що з ним робили? Він відмовлявся про це говорити. Сказав лише, що тепер вони з дружиною спілкуються виключно російською. Це було у вересні. Потім їм вдалося виїхати через Василівку. Два тижні чекали, поки їх пропустять. Щоб вибратися з пекла, вони перейшли на російську мову».

Права людини та право на ідентичність

Боротьба з українською ідентичністю закономірно переростає в боротьбу з людською ідентичністю – із прагненням залишатися людиною. Це підтверджують слова Оксани Погомій: «Їхня мета – вбити в людині людину. Вони взяли групу людей, які допомагали ЗСУ, і змушували їх катувати одне одного».

Сьогодні, на тлі переговорів про мир в Україні, сторони обговорюють політичні, економічні та військові аспекти гіпотетичного миру з Росією, замовчуючи найболючішу тему – становище з правами людини. На окупованих територіях систематично порушуються фундаментальні права, закріплені у Загальній декларації прав людини: право на життя, свободу та особисту недоторканність (ст. 3); недопустимість катувань і принизливого поводження (ст. 5); право на визнання правосуб’єктності (ст. 6); захист від дискримінації та рівність перед законом (ст. 7); право на ефективне поновлення в правах (ст. 8); недопустимість свавільного арешту чи затримання (ст. 9), свавільного втручання в особисте життя, посягання на житло та таємницю кореспонденції (ст. 12); право на свободу переконань і їх вираження (ст. 19); право на свободу мирних зібрань і асоціацій (ст. 20).

Але існує ще одне фундаментальне право, не сформульоване в Декларації, однак без нього ми не можемо вважатися цивілізованими людьми, – право на ідентичність. Ніхто не повинен заперечувати ідентичність іншої людини. Проте на окупованих територіях росіяни не просто заперечують українську ідентичність, а й піддають репресіям усіх, хто її виявляє.

Російська імперська свідомість // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 23.02.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/slovnyk-viyny/russian-imperial-consciousness-ukr/

Наскільки по-різному українці та росіяни ставляться до власної країни? Чому, попри зміну режимів та ідеологічних систем у Росії, незмінним залишається одне – постійна воєнна експансія? Що такого в структурі російської імперської свідомості, що не дозволяє їй жити в мирі із сусідами? На ці питання відповідає Миколай Карпіцький у статті «Російська імперська свідомість» для «Словника війни» на PostPravda.Info.

Російська імперська свідомість

Російська імперська свідомість зародилася в період Московського царства, коли Росія ще не була імперією. В її основі лежить ідентифікація не зі своєю країною як спільною долею, а з владою, якій довірено цю долю. Соціально-політичний устрій Росії міг змінюватися, однак прагнення до розширення шляхом воєнної експансії залишалося незмінним.

Країна як спільна історична доля

Держава – це соціальне поняття, яке співвідноситься з територією юрисдикції національної правової системи. Країна – це культурно-історичне поняття, що охоплює життєвий простір спільноти людей, об’єднаних відчуттям спільної долі. Такою спільнотою може бути як один народ, так і кілька народів, які спільно проживають на певній території.

Людина сприймає свою країну не лише в географічному вимірі – як територію з певним ландшафтом, і не лише в соціально-політичному – як державну систему, а й в екзистенційному вимірі – як спільну історичну долю. В умовах війни відчуття спільної долі проявляється в безкорисливій готовності захищати країну та допомагати людям. В Україні під час повномасштабного вторгнення Росії це виявилося в масовому героїчному спротиві агресії, розвиткові волонтерського руху, а також у збереженні надії на визволення серед людей, які опинилися в окупації. Це відчуття не залежить від ставлення до конкретних політичних сил або від того, хто саме очолює державу в певний історичний момент. Люди можуть критично ставитися до української влади, але це жодним чином не впливає на екзистенційне сприйняття України як їхньої спільної долі.

Існує принципова різниця в тому, як росіяни й українці розуміють власну країну. Для носія російської імперської свідомості будь-яка територія, що перебуває під контролем центральної влади, вважається Росією, навіть якщо це історична територія іншої країни. Тому для росіян окуповані території України вже є Росією. Для українців, навпаки, їхня країна – це спільна доля, а не підконтрольна тій чи іншій владі територія, тому для них Україна залишається єдиною країною доти, доки зберігається відчуття спільної долі зі співвітчизниками в окупації.

Відчуття спільної долі

Доля – це спільний смисл, який пов’язує історичні події та події особистого життя. В екзистенційному досвіді доля переживається як відчуття причетності до соціальної спільноти, що надає власному життю нової осмисленості й цінності.

Ідентифікація людини із соціальною спільнотою здійснюється на основі певних ознак. Наприклад, народ може об’єднуватися на основі мови, культури або релігії, однак ці ознаки не є універсальними. Один народ може говорити кількома мовами, а різні народи – користуватися однією мовою. Те саме можна сказати про культуру й релігію. Необхідною ознакою, без якої народ не може існувати, є відчуття спільної долі. Ба більше, людина іншої культури, яка говорить іншою мовою, може приїхати до країни й розділити з її народом спільну долю. У цьому сенсі країна – це земля, пов’язана з відчуттям спільної долі певного народу.

Якщо соціальна спільність формується на основі ідеології, це призводить до тоталітарної системи, у якій дискримінації або репресіям піддають усіх, кого визнають ідеологічно чужими. Натомість спільність, заснована на екзистенційному відчутті спільної історичної долі, виключає тоталітаризм. Розуміння своєї країни як спільної історичної долі передбачає визнання того, що люди можуть мати різні переконання і серед них є ті, хто інакше розуміє історичну долю та не відчуває спільності зі своєю країною.

Після вторгнення Росії 2014 року волонтери з усієї України допомагали постраждалим від агресії мешканцям незалежно від їхніх політичних поглядів і від того, який бік вони підтримували. Навіть тоді, коли окремі жителі України більше довіряли Росії, українські волонтери однаково вважали їх українцями, оскільки відчували, що пов’язані з ними спільною долею. Цей приклад показує, що екзистенційне відчуття спільності зі своєю країною не може бути нав’язане. Щойно його починають насильницьки нав’язувати іншим, воно перероджується в імперську свідомість.

Агресивна форма імперської свідомості

В імперській свідомості відчуття спільності з країною приписується тим, у кого цього відчуття немає. Однак насильницьки можна нав’язати не почуття, а лише ідеологічну установку. Тому така абсолютизація відчуття спільності у вигляді обов’язкової для всіх норми може існувати лише у формі імперської політичної ідеології. У цьому разі відсутність такого відчуття інтерпретується як зрада або злочин.

У найбільш агресивній формі імперської свідомості спільна історична доля приписується не лише всьому населенню власної країни, а й сусіднім народам за її межами. Зокрема, у російській імперській свідомості всім українцям приписується відчуття спільності з Росією, і на цій підставі заперечується українська ідентичність, українська мова та сама Україна як окрема країна. Українці, які з цим не погоджуються, сприймаються як зрадники Росії й вороги, що підлягають знищенню.

Росіяни не уявляють Росію як звичайну країну поза імперією. Тому на Росію не поширюється розуміння країни як спільної долі. У самих росіян уявлення про Росію формується на основі розуміння їхньої спільної долі з агресивною воєнною імперією, існування якої передбачає постійну експансію та потребує регулярних людських жертв. Війна Росії проти України поставила перед кожним із них екзистенційне питання: чи пов’язує він і надалі свою долю з імперією та центральною владою, чи шукає іншу форму спільності долі з тією землею, на якій живе. Однак для цього необхідно подолати страх утрати ідентифікації з імперією, завдяки якому постійно відтворюється російська імперська свідомість. Лише в такому разі відкриється можливість формування нових ідентичностей на основі спільної долі з народами та землями, насильницьки включеними до складу імперії.

Миколай Карпіцький
Словник війни

Миколай Карпіцький. Зима у Слов’янську: мета — вижити разом з Україною

Джерело: PostPravda.info. 11.02.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/novyny-z-frontu/winter-in-sloviansk-ukr/

«Це найважча зима у Слов’янську за всі роки війни», — вважає Миколай Карпіцький. Усі чотири роки війни він провів у цьому прифронтовому місті. Спеціально для PostPravda.Info він розповідає, як мешканець Слов’янська витримує холод, який ворог використовує як зброю.

Зима у Слов’янську: холод як зброя

Росія використовує проти мирних жителів України не лише бомби й дрони, а й холод. Хоча об’єктивно обстріли небезпечніші за холод, психологічно холод переживається важче. До небезпеки загинути будь-якої миті з часом звикаєш: спершу, коли поруч лунають вибухи, дуже не по собі, але згодом перестаєш реагувати. А от до холоду звикнути неможливо.

Я живу недалеко від фронту, і тут до холоду додається ще один чинник, який ламає людей, — невизначеність. Кожен переносить її по-своєму; я можу розповісти про власний досвід.

Січень видався холодним. Із початком морозів Росія почала цілеспрямовано бити по українській енергосистемі, намагаючись заморозити країну. Основний удар припав на Київ. Люди в багатоповерхівках без електрики опиняються ніби в пастці: немає ні світла, ні води, неможливо нормально користуватися туалетом, будинок поступово промерзає. Там, де комунальні служби сподівалися на вдачу й не злили воду з батарей, полопалися труби.

Поки увага ворога була зосереджена на столиці, у Слов’янську, де я живу, було легше — відключення електроенергії траплялися рідко й були короткочасними. Якби світло вимикали так само, як у Києві, мій будинок цього не витримав би.

Типові приватні будинки в Україні не пристосовані до сильних холодів, а коли їх будували, про можливість війни ніхто не думав. В одному з таких будинків живу і я. Кухня розташована в прибудові, окремо від основного дому; там само стоїть газовий котел, який подає тепло в дім трубою, що з’єднує дві будівлі. Якщо електродвигун зупиниться, вода перестане циркулювати, і дім швидко замерзне.

Наприкінці січня почалася відлига, але на ринку люди з тривогою обговорювали аномальні лютневі морози, які очікувалися наступного тижня. І тут Трамп заявив, що попросив Путіна призупинити удари по енергетиці на тиждень, бо дуже холодно. Це звучало як фантастика, але дуже хотілося вірити — плану «Б» на випадок тривалого відключення електрики в мене не було.

Путін дочекався піку морозів, і 3 лютого російська армія завдала удару всім, що встигла накопичити за дні «перемир’я»: за повідомленням Зеленського — 32 балістичні ракети, 11 інших ракет, 28 крилатих ракет і 450 ударних дронів. Трамп підтвердив, що Путін обіцянку виконав — просто домовленість, за його словами, була саме такою.

Без опалення за мінус п’ятнадцяти

Доба з 3 на 4 лютого стала для мене найважчою за весь час війни. Водночас вона, мов у дзеркалі, відобразила моє сприйняття війни за всі чотири роки. Електрика зникла вдень — так само раптово, як почалося вторгнення 24 лютого 2022 року. З одного боку, ти розумієш, що це може статися, з іншого — психологічно неможливо уявити це як реальність. А коли це все ж відбувається, ти опиняєшся в цілковито іншій реальності, до якої не готовий — чи то війна, чи то відключення світла за п’ятнадцятиградусного морозу.

Перша реакція — надія, що це ненадовго. Будинок іще тримає тепло, зварений суп. Така сама надія була й у перші дні вторгнення: треба протриматися три дні… десять днів, а потім станеться диво — західна допомога, контрнаступ, Росія відступить. Але війна триває, а ресурси поступово вичерпуються…

Настає ніч, світла немає, і стає зрозуміло, що сталося щось серйозне. Найбільш виснажлива — невизначеність. Я живу на околиці міста й опиняюся в повній інформаційній ізоляції. Не знаю, це локальна аварія чи глобальна. Можливо, електрика з’явиться за наступну секунду, а можливо — ніколи. Те саме відчуття було під час нашого контрнаступу восени 2022 року: сподіваєшся, що війна закінчиться швидкою перемогою, але так само ймовірно, що вона триватиме невизначено довго.

Хочеться заснути й прокинутися, коли світло вже буде. Я засинав і прокидався багато разів, і щоразу ставало дедалі холодніше. Довелося взяти ще одну ковдру й два пледи. Вранці надягаю п’ятий светр і куртку та ходжу кімнатою, щоб зігрітися. Мороз протримається ще кілька днів — без електрики до потепління не дотягнути. Так само виглядає війна на виснаження: хто видихнеться раніше — агресор чи ми? У Росії незрівнянно більше ресурсів і постійний приплив добровольців, готових за гроші вбивати нас.

Я відчинив холодильник навстіж — хай від холоду в домі буде хоч якась користь. Розігріваю суп на свічці. Каструля віддає тепло кімнаті майже з тією ж швидкістю, з якою його отримує, але за дві години суп таки став теплим. Поки ходжу кімнатою туди-сюди, холод іще терпимий, однак із кожною годиною стає дедалі гірше. Якщо температура в домі опуститься нижче нуля, лопнуть батареї, і тоді вже не буде різниці, в домі ти чи надворі.

Майже добу немає світла, і невизначеність тисне дедалі сильніше. Можливо, зовні труба вже промерзла… Свідомість розривається між надією, що за мить загориться лампочка, й уявою, яка малює апокаліптичну картину війни, де вже немає надії на виживання. Тепер головне завдання — вже не стільки дочекатися світла, скільки зберегти внутрішній спокій. Для цього я відсторонююся від очікування «наступної миті» й зосереджуюся на тому, що «тут і тепер».

Підступає ненависть до всіх, хто підтримував Путіна, особливо — до моїх знайомих росіян. Якщо впустити ненависть у себе, я просто розчинюся в ній. Щоб відсторонитися від ненависті, шукаю опору всередині себе — в моменті «тут і тепер». Яким би страшним не було життя, кожна конкретна мить життя є самоцінною, і я прагну прожити її повноцінно — навіть якщо в наступну мить загину у власному домі від дрона чи бомби. Разом із ненавистю я відсторонююся від очікувань і від картини реальності, яку малює уява.

Чому до холоду неможливо звикнути? Я можу за інерцією займатися своїми справами, поки бомблять, але щоб зігрітися, потрібно докладати додаткових зусиль. Я ходжу кімнатою, щоб зігрітися, але скільки так зможу — день, два? Холод неможливо за інерцією перечекати.

За інерцією можна займатися повсякденними справами навіть у хвилини небезпеки, якщо ці хвилини не вимагають боротьби за виживання. Так виникає звикання до війни. Цьому звиканню сприяють аналітики й публіцисти, які малюють оптимістичну картину майбутніх російських невдач і українських успіхів. У перший рік війни це підтримувало нас, допомагало мобілізувати психічні сили. Але у війни є й інший бік: рано чи пізно вона дістається до кожного, змушуючи боротися за власне життя. До цього, як і до холоду, звикнути неможливо, бо потрібні постійні зусилля, а психічні сили людини обмежені.

Цілепокладання — вижити разом з Україною

Що означає прожити момент «тут і тепер»? Якщо сприймати його в потоці психічних переживань, жодних сил не вистачить витримати те, що кожної миті приносить війна. Повноцінно прожити його можна лише спираючись на цілепокладання, яке не залежить ані від психічних переживань, ані від зовнішніх обставин. Лише воно розкриває усвідомлення власного існування в моменті «тут і тепер», і це існування є самоцінним. Звідси випливає намір — повноцінно проживати цю мить усупереч холоду, війні й небезпеці загинути наступної хвилини.

Цей намір втілюється в цілепокладанні — виживати всупереч усьому. Але виживати не за рахунок інших, а разом з іншими. В умовах війни це означає — виживати разом з Україною, незалежно від того, наскільки сильний ворог.

Це цілепокладання надає сили й наповнює життя сенсом. Навіть коли немає світла й інтернету, неможливо ввімкнути ноутбук, а я змушений ходити кімнатою, щоб зігрітися, я однаково можу щось робити для України — наприклад, складати в голові тексти майбутніх публікацій.

Електрику дали за добу. Труби промерзли, але не до кінця — вода ледве тече ними, тож будинок не відігрівається. Мені ще не так важко. Людям зі старими й дітьми, замкненими в багатоповерхових будинках, значно важче. Попереду ще морози й нові відключення електроенергії. Боротьба триває.

Відповідальність // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 05.02.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/slovnyk-viyny/personal-and-collective-responsibility-ukr/

Що таке відповідальність і як почуття відповідальності пов’язане з визнанням людини вільним громадянином, а не кріпаком чи рабом. Чому одні росіяни визнають колективну відповідальність за війну, а інші обурюються тим, що на них поширюють відповідальність за злочини режиму, до яких вони не причетні? Щоб відповісти на ці питання, Миколай Карпіцький у черговій статті «Словника війни» на PostPravda.Info пояснює, у який спосіб проявляється персональна і колективна відповідальність.

Відповідальність

Відповідальність проявляється в готовності відповідати за свою бездіяльність, свої вчинки та їхні наслідки, навіть якщо ці наслідки зумовлені обставинами, що не залежать від людини. Провина – це моральна або правова оцінка вчинків людини, яка передбачає моральний осуд або правове покарання. Відповідальність же – це обов’язок людини визначити своє ставлення до власних минулих учинків або до обставин, які вимагають певних дій у майбутньому. Отже, провина можлива лише щодо вже вчинених дій, тоді як відповідальність може стосуватися не тільки минулого, а й майбутнього. Наприклад, якщо дорослий зустрічає загублену дитину, він стає відповідальним за найближче майбутнє цієї дитини.

Оскільки люди схильні ухилятися від відповідальності за свою провину, суспільство виробило юридичні механізми примусового притягнення до відповідальності.

Відповідальність за фактичну провину в минулому реалізується в готовності відповідати за наслідки; відповідальність за майбутнє – у вчинках; відповідальність за чужі злочини, до яких людина мимоволі виявилася причетною через місце проживання або громадянство, – у вираженні свого ставлення до цих злочинів та їх наслідків. Тому ігнорування загарбницької війни, розв’язаної власною державою, є проявом безвідповідальності, за яку людина несе персональну провину.

Відповідальність можуть усвідомлювати лише вільні й дієздатні люди, тому висувати до людини вимогу бути відповідальною означає визнавати її вільною і дієздатною. Усвідомлювати відповідальність за злочини держави можуть лише конкретні люди, які її репрезентують; якщо ж вони відмовляються від цієї відповідальності, то втрачають право говорити від імені держави. Вимога до росіян взяти відповідальність за загарбницьку війну та воєнні злочини Росії передбачає ставлення до них не як до рабів чи кріпаків, а як до громадян, які мають суб’єктність і свободу волі. Відмова брати відповідальність за злочини власної держави означає втрату суб’єктності. Оскільки ця вимога стосується всіх дієздатних громадян Росії, вона передбачає колективну відповідальність росіян за війну.

Колективна відповідальність

Колективна відповідальність за загарбницьку війну – це обов’язок утілити у вчинках своє ставлення до агресивної війни та її наслідків. Якщо персональна відповідальність зумовлена власними діями людини або її співпричетністю до дій інших, то колективна відповідальність визначається ситуацією й обставинами – зокрема тим, чи є людина громадянином держави-агресора, чи проживає на її території тощо.

Співпричетність до чужих дій може бути прямою – коли йдеться про свідомі дії, спрямовані на підтримку війни, – і опосередкованою, коли людина займається своїми справами, сплачує податки й, можливо, за своїми переконаннями не підтримує війну. Однак своєю повсякденною діяльністю вона мимоволі підтримує державу, яка веде війну. В обох випадках відповідальність має персональний характер, оскільки залежить від ступеня залученості конкретної людини до підтримки війни. Так, рівень залученості працівників військових підприємств відрізняється від рівня залученості пенсіонерів тощо.

Колективна відповідальність зумовлена обставинами – у цьому випадку тим, що Росія веде війну від імені всіх росіян. Тому всі росіяни, включно з тими, хто виїхав з Росії й не є співпричетним до дій російської влади, однаково несуть колективну відповідальність за дії держави. Ця відповідальність може мати моральний, правовий, політичний та екзистенційний характер.

Колективна моральна відповідальність зобов’язує кожного громадянина визначити своє моральне ставлення до власних дій або бездіяльності. Якщо ж людина і далі живе так, ніби війна не має до неї жодного стосунку, то в її повсякденності знецінюється досвід життя людей, які пережили війну, що руйнує саму можливість спілкування з ними. Саме з цієї причини багато українців не бажають спілкуватися з росіянами.

Колективна політична відповідальність за війну поширюється на всіх громадян держави-агресорки, оскільки вони не змогли зупинити свій уряд, який розв’язав агресивну війну. Ця відповідальність виявляється в згоді на політичне покарання за війну: репарації, обмеження права самостійно визначати долю своєї країни, часткову або повну втрату державного суверенітету – аж до демонтажу держави.

Колективна правова відповідальність за війну не означає визнання колективної провини і проявляється в обов’язку кожного громадянина держави-агресорки дати звіт про власні дії або бездіяльність у період війни з метою їх правової оцінки. Лише в тому разі, якщо виявляється причетність до воєнних злочинів – наприклад, якщо людина програмувала запуски ракет або проводила пропагандистські заходи серед школярів, – суд зобов’язаний установити ступінь її персональної провини та визначити покарання.

Колективна екзистенційна відповідальність за війну виникає на підставі ідентичності й виявляється у формі сорому за свою країну та спільноту.

Суб’єктивне переживання колективної відповідальності

В одних колективна відповідальність викликає почуття сорому, в інших – відчуття несправедливості через те, що вона поширюється і на них. Багато людей у Росії, зокрема й серед тих, хто підтримує Україну, ставлять запитання: «Чому я маю нести відповідальність за дії Путіна, якого я ненавиджу і який зламав мені життя?» Дехто сприймає колективну відповідальність як урівнювання жертв і катів і запитує: «Чи несуть жертви сталінського ГУЛАГу таку саму колективну відповідальність за злочини СРСР, як і кати з НКВС?»

Однак війну Росії проти України ведуть не окремі злочинці, а вся державна система, до якої включені всі громадяни, зокрема й ті, хто виступає проти війни. Це викликає в людей, які не підтримують війну, почуття сорому за свою країну та за злочини, що чиняться від їхнього імені. Саме це почуття сорому й приводить до усвідомлення колективної відповідальності.

Миколай Карпіцький
Словник війни

Миколай Карпіцький. Тристоронні переговори про мир в Україні. Учасники наче з різних паралельних світів

Джерело: PostPravda.info. 27.01.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/trojstronne-negocjacje-pokojowe-ukr/

Тристоронні переговори між Україною, Росією та США щодо врегулювання війни завершилися 24 січня 2026 року в Абу-Дабі. Сторони домовилися продовжити переговори 1 лютого. Але чи можливий мир, якщо сторони принципово не розуміють одна одну, бо мислять по-різному й живуть у різних картинах світу?

Учасники переговорів по-різному бачать реальність

Перед війною Європа вважала, що живе з Росією в одному світі, де загарбницькі війни неможливі. Виходячи з цього, вона не готувалася до війни й навіть допомагала Росії зміцнюватися. Європейці виходили з того, що війни безглузді, адже право власності та кордони визначаються не силою, а юридичним визнанням.

Для сучасної цивілізованої людини не має значення, чиї солдати перебувають на певній території: правовий статус від цього не змінюється. Якщо хтось силою захопив чужу власність, він однаково не стає її власником. У Росії ж переважає інше уявлення: кому належить сила, тому належить і територія та все, що на ній знаходиться. Звідси, наприклад, переконання, що США воювали в Іраку заради нафти. Коли я запитував, як це можна уявити? Адже ж не можуть самі американські солдати качати нафту, спершу ж її потрібно купити. – Люди просто не розуміли запитання. Для них сама думка про те, що власність не залежить від військової присутності, була незрозумілою.

Ця різниця у сприйнятті чітко проявилася у 2014 році. Більшість росіян вважала, що Крим став російським, бо там перебувають російські війська. З позиції міжнародного права це не так: юридично Крим залишається частиною України, і лише вона має право ухвалювати щодо нього легітимні рішення. Показовий приклад – російський археолог з Ермітажу Олександр Бутягін – проводив розкопки в Криму без дозволу України, а після цього поїхав до Польщі, де 10–11 грудня був заарештований. Він навіть уявити не міг, що за європейськими законами є злочинцем.

Навіть після окупації Криму та частини сходу України Європа ще довго вважала те, що відбувається, аномалією й далі вірила, що з Росією можна домовитися. Адже навіть СРСР у 1975 році визнав принцип непорушності кордонів, а остання спроба анексії іншої держави – захоплення Кувейту Іраком у 1990 році – завершилася жорстким покаранням.

Однак російська суспільна свідомість значною мірою архаїчна. У ній сила важливіша за право, і тому агресивні амбіції російської влади зрозумілі, а віра європейців у верховенство права – ні. У цій картині світу Росія має право на будь-які території, які колись їй належали, і якщо вона може ввести туди війська, то територія вважається її – незалежно від міжнародного права.

Переговори – пошук рішень у правовому полі, майданчик для угоди чи легітимація успіхів агресора?

Глибоке нерозуміння позиції Росії з боку Європи призвело до російської дипломатичної перемоги в лютому 2015 року – підписання «других мінських угод» за участі Франції та Німеччини. За цими домовленостями Україна мала провести вибори на окупованих територіях до повернення контролю над кордоном, а потім легалізувати проросійські збройні формування, які раніше зупинила силою. Франція та Німеччина наполягали, що альтернативи «мінському формату» не існує, не усвідомлюючи, що йдеться не про політичну суперечку в межах права, а про захоплення країни у варварському, середньовічному сенсі цього слова.

Сьогодні постає питання: про що Україна взагалі може домовлятися з Росією, яка не визнає ні української ідентичності, ні права України на існування? Реально – лише про перемир’я, адже уявлення про мир у сторін настільки різні, що узгодити повноцінний мирний договір неможливо. Але саме про перемир’я не йдеться: Росія продовжує наступ, а США не зробили нічого, щоб загнати війну в позиційний глухий кут, без якого переговори про припинення вогню неможливі. Що ще гірше, нинішня американська адміністрація має власне бачення світового порядку – відмінне і від російського, і від європейського, – що остаточно перетворило перспективи домовленостей на міраж.

Російське уявлення про світовий порядок відкотилося до середньовіччя: світом правлять насильство й жорстокість. Європейський підхід протилежний – він ґрунтується на праві та цінностях, важливіших за вигоду. Уявлення Дональда Трампа також архаїчне, але не настільки: воно радше відповідає логіці XIX століття. Трамп не сприймає цінностей і вважає, що світовий порядок тримається на угодах, заснованих на вигоді, а стабільність забезпечує домінування найсильнішої держави. Він не хоче воєн і намагається силою примушувати сторони до домовленостей, вважаючи це підставою для Нобелівської премії миру.

Європейці не розуміють Трампа, а він не розуміє Путіна: чи можуть переговори бути результативними?

Обговорення умов миру відбувається між сторонами, які по-різному сприймають реальність. Європейські лідери не розуміють Трампа й вважають, що він руйнує світовий порядок. Трамп же переконаний, що виходить з очевидних для всіх речей і думає, що нібито розуміє Путіна. Але це помилка: реальність Путіна ще більш архаїчна, ніж реальність Трампа.

Це нерозуміння добре видно на прикладах. Європейцям незрозумілий сенс «Ради миру» під керівництвом Трампа з вхідним внеском у мільярд доларів, коли ті самі завдання вже виконує ООН. Для них це виглядає як підміна міжнародних інститутів особистим домінуванням. Для самого Трампа ж міжнародні структури не можуть бути вищими за національні, а «Рада миру» – це клуб для угод, у якому господар встановлює правила і бере плату за вхід.

Європейцям також незрозуміла претензія Трампа на Ґренландію, сам факт якої уже ставить під сумнів НАТО. Трамп переконаний, що світ тримається на праві сильного, і його право на Ґренландію як лідера найпотужнішої країни має бути очевидним. Він вважає несправедливим те, що це визнає лише Путін, а не європейські лідери. У цій логіці зрозуміла і його демонстративна приязнь до Путіна: якщо Європа – конкурент в Арктиці, то Росія – військовий противаговий чинник Європі, корисний для тиску та угод.

Найдивнішим виглядав епізод, коли Трамп забрав Нобелівську медаль у Марії Коріни Мачадо. Це викликало глузування, але Трамп щиро впевнений, що медаль належить саме йому і що це очевидно всім, адже саме його сильне лідерство зупиняє війни. Тому він, на його переконання, зобов’язаний забрати медаль, щоб у цьому ні в кого не виникало сумнівів.

Україна виходить із європейських цінностей і правового світопорядку. У Трампа – архаїчне бачення XIX століття, у Путіна – середньовічне, часів Московського царства. Які шанси на успіх переговорів за таких умов? Припускаю, що якісь можуть бути, однак головним пріоритетом залишається зміцнення обороноздатності України.

Миколай Карпіцкий. Екзистенційний досвід війни

Джерело: PostPravda.info. 19.01.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/novyny-z-frontu/the-existential-experience-of-war-ukr/

Екзистенційний досвід – це все, що впливає на ставлення до життя, і нині для багатьох центральне місце в цьому досвіді займає війна. Особливо для тих, хто живе в прифронтовій зоні. Екзистенційний досвід війни охоплює не лише те, що людина спостерігає – бомбардування, кризу життєзабезпечувальної інфраструктури, руйнування, загибель людей, – а й те, що вона переживає всередині себе. Однак внутрішній досвід набуває екзистенційної цінності лише тоді, коли ненависть долається в намірі, страх і бездіяльність – у вчинках, почуття невизначеності й ілюзорні очікування – у баченні майбутнього.

Екзистенційний досвід війни – це не просто знання, а розуміння, яке змінює людину

У 2022 році я вирішив залишитися в Слов’янську. Місто постійно обстрілювали, але значно страшнішою виглядала перспектива окупації. Тоді я по три рази на день відстежував новини з фронту: ситуація драматично погіршувалася, і було незрозуміло, чи вціліє наше місто. Можна було переїхати в тил або за кордон, але тут мій дім. Була й інша причина залишитися: лише безпосередня близькість до війни могла дати мені справжнє розуміння, щоб я міг про неї писати. Знання і розуміння життєвого досвіду – не одне й те саме. Знання – це володіння інформацією. Справжнє розуміння, інакше кажучи, розуміння в екзистенційному сенсі, – це осмислення знання на основі власного життєвого досвіду.

Ненависть в екзистенційному досвіді війни

Ненависть. Ось ти живеш своїм звичайним життям – робота, побутові клопоти, стосунки, – і раптом хтось без жодної причини намагається тебе вбити. Ціла держава працює на цю мету. Ти звертаєшся до знайомих і родичів у Росії, але замість слів підтримки чуєш звинувачення в нацизмі та схвалення вторгнення. Після 24 лютого 2022 року багато мешканців України втратили свої домівки, роботу, близьких і вже четвертий рік змушені боротися за виживання. Тож не дивно, що серед них виникає всепоглинальна ненависть до всього, що асоціюється з Росією.

У перші місяці війни ця ненависть допомогла українському суспільству мобілізуватися, але з часом вона ставала дедалі більш деструктивною. Адже ненависть неможливо втримати в собі – вона просто випалює зсередини. Виникає потреба виплеснути її хоча б у соцмережах. Але тексти з прокльонами на адресу ворога самі вороги не читають. Зате їх читають друзі, яким ця ненависть транслюється.

Так, передаючись від людини до людини, ненависть наростає, мов снігова куля, однак її адресат залишається недосяжним. Адже ні Путін, ні його оточення не читають наших дописів. Тому накопичена агресія починає зміщуватися на найближчі цілі: спершу на корупціонерів і некомпетентних бюрократів, потім – на українських політиків, громадських і релігійних діячів, які замовчують проблеми, далі – на тих, хто ставиться до них із повагою, і зрештою – на всіх, хто бодай у чомусь не виправдав твоїх очікувань. Починається перепалка всередині спільнот українців і проукраїнськи налаштованих активістів, і в цій сварці головний ворог – Росія – відходить на другий план.

Намір. Варто лише впустити в себе ненависть – і вона повністю заволодіє тобою. Тому я внутрішньо відсторонився від цього почуття, а свою роботу над філософським щоденником воєнного часу перетворив на практику трансформації емоцій у розуміння. Замість ненависті в мені утвердився намір боротьби до повної перемоги над державою-агресором і покарання всіх винних у воєнних злочинах. Ненависть – це пристрасть, що спалахує спонтанно й пригнічує волю людини. Намір – це спрямованість власної волі, яка впорядковує почуття й мобілізує сили.

Нині триває вже четвертий рік повномасштабної війни. Ситуація на фронті постійно погіршується. Росія нарощує воєнний потенціал. Європа дедалі виразніше відчуває реальну загрозу вторгнення, особливо Польща та країни Балтії. Однак масштаб загроз не впливає на мій намір, адже він не залежить ані від мого психічного стану, ані від зовнішніх обставин. Змінюється лише форма боротьби. Для мене – це робота зі словом.

Внутрішні переживання в екзистенційному досвіді війни

Страх. У прифронтовому місті немає часу ховатися від обстрілів, та й ховатися мені ніде. Тому, коли починається обстріл, просто сподіваєшся, що черговий снаряд, дрон чи бомба прилетять не в тебе. Спершу страшно, потім звикаєш, і обстріли вже не відволікають від роботи над текстами, навіть якщо чути гул нальоту, від звуків якого тремтять шибки у вікнах. Зараз, коли я пишу ці слова, зовсім поруч пролунав потужний вибух – будинок здригнувся, на вулиці завили сирени. Світло на мить зникло, але відразу відновилося, і можна працювати далі.

Страх по-різному відчувається в тилу й поблизу фронту. Іноді мені здається, що в глибокому тилу навіть страшніше. Коли смерть поруч, страх стає дуже конкретним: іде обстріл – страшно, стихло – настає розслаблення, ніби й нічого не було. Людина не може жити в постійній напрузі, психіка сама приглушує емоції. Натомість що далі від фронту, то більше лякає майбутнє й невизначеність ситуації. Страх розмивається й стає постійним тлом сприйняття реальності.

Невизначеність. Я живу на околиці Слов’янська, де поганий мобільний зв’язок. Часом після обстрілу надовго зникає електрика, і ти не знаєш, коли її відновлять і чи відновлять узагалі. І тоді залишаєшся в темряві, з розрядженим ноутбуком, без можливості дізнатися, що відбувається довкола. Можливо, ворог уже близько – а ти про це й не знаєш. Лише холод у зимові ночі порушує цю сенсорну ізоляцію від світу. Адже насос, який ганяє гарячу воду по батареях, не може працювати без електрики. Якщо температура опуститься нижче нуля, труби луснуть (на щастя, такого ще не було). У такі хвилини по-справжньому усвідомлюєш жах невизначеності майбутнього – того, від думок про яке рятувала робота за комп'ютером, доки було світло.

Прогнози аналітиків рідко збуваються, адже прорахувати всі чинники війни неможливо. Ми можемо лише фіксувати тенденції – а вони зараз дуже погані. Але якщо майбутнє не приречене, воно може змінитися всупереч найпохмурішим очікуванням. Місце для надії залишається завжди.

Бездіяльність. Якою б виснажливою не була робота, бездіяльність набагато страшніша. Влітку 2022 року Слов’янськ спорожнів, і багато хто з тих, що залишилися, позбулися звичних занять. Сидиш цілі дні вдома без світла, без можливості відволіктися, лише спостерігаєш, як обстрілюють твоє місто. У протестантській церкві «Добра звістка» знайома сказала: «Намагаюся бувати тут якнайчастіше, бо просто сидіти вдома нестерпно». На щастя, у мене такої проблеми не було, адже я постійно працював над текстами, знав, що роблю важливу справу, і відчував себе в активній життєвій позиції. Тому спокійно ставився до обстрілів та інших труднощів, які стають нестерпними, якщо перебувати у пасивному спогляданні. Найцінніше в умовах війни – це важлива справа, що не дозволяє провалитися в бездіяльність.

Сприйняття майбутнього в екзистенційному досвіді війни

Ілюзорні очікування. Коли фронт близько, живеш одним днем, не сподіваючись на майбутнє, і тоді перестаєш розуміти людей у тилу, які живуть ілюзорними очікуваннями. Спочатку в Україні всі покладали надії на нову зброю, що мала переламати ситуацію на фронті. Потім розраховували, що в Росії закінчаться солдати. Півтора року тому, коли росіяни почали просуватися до Покровська, в Україні воліли цього не помічати – всі говорили про локальні успіхи під Харковом і запевняли, що у ворога скоро вичерпаються сили для наступу.

На мої слова про те, що жодних ознак виснаження немає, навпаки, воєнна міць Росії зростає, співрозмовники реагували вкрай роздратовано, іноді агресивно. Адже я ставив під сумнів ілюзії, які морально підтримували людей. Проте руйнування хибних надій вело до гнітючого розчарування. У цьому сенсі поруч із фронтом мені простіше: немає ілюзій – немає й розчарувань.

Нині, коли російська армія наступає, майбутнє видається похмурим, а смерть інколи так близько, що майбутнього наче й не існує. Парадоксально, але щоб його повернути, потрібно відмовитися від очікування.

Викривлення сприйняття та пасивна установка. Образ майбутнього завжди розходиться з реальністю. Ба більше, саме очікування майбутнього викривлює сприйняття теперішнього. До війни ніхто не уявляв, що майбутнє може виявитися таким страшним, і заради тимчасової економічної вигоди європейці, зокрема й українці, потурали диктаторові замість того, щоб готуватися до війни. Але навіть війна не привела до загального прозріння – вона лише змінила характер ілюзорних очікувань.

Очікування катастрофічного майбутнього пригнічує волю, а оптимізм в очікуванні розслабляє – і те, й інше не дає бути готовим до майбутнього. У 2022-му ми чекали: ось-ось надійде нова зброя, яка змінить ситуацію на полі бою, і щойно вийдемо на кордони 1991 року – настане мир. Ілюзорні очікування завадили побачити, що війна не завершилася б за жодного результату контрнаступу, а отже, виживання потребує підготовки до тривалої війни на виснаження.

У багатьох ставлення до майбутнього – як до прогнозу погоди: сприймаєш його як неминуче. А якщо зовсім не можеш із цим змиритися, шукаєш іншого, оптимістичнішого синоптика… або військового аналітика. Це формує пасивну установку. Її ціна у воєнний час занадто велика, а майбутнє завжди виявляється не таким, як ми очікували. Активна установка означає, що майбутнє не очікують, а проєктують на основі власних рішень.

Візія майбутнього. Очікування завжди викривлює сприйняття теперішнього. Натомість візія майбутнього, яке формується не на очікуванні, а на усвідомленні власних можливостей і власного наміру, дає змогу адекватно сприймати реальність. Майбутнє – це не факт, даний як прогноз погоди, а можливість, що постійно формується нашими рішеннями; воно існує у нашому внутрішньому намірі як вектор наших прагнень. Це дає можливість приймати реальність такою, якою вона є, не підганяючи її під ілюзорні очікування. Натомість ми змінюємо власні внутрішні пріоритети.

Реальність страшна: надто багато зроблено неправильно, надто багато крадіжок і зрад, щоб пасивно чекати перемоги над Росією. Та й не потрібно нічого чекати, якщо є можливість усередині цієї страшної реальності будувати альтернативний проєкт майбутнього – проєкт перемоги над Росією. Візія майбутнього – це не очікування, а система пріоритетів і загальний вектор прагнень, заснований на розумінні реальності без ілюзій.

Миколай Карпіцький. Життя в окупованому Херсоні. Розповідь очевидця

Джерело: PostPravda.info. 12.01.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/novyny-z-frontu/life-in-occupied-kherson-ukr/

Про життя в окупації я поговорив з Віталієм – він відомий у соцмережах під ніком «Vital Ustas». До війни працював у міліції, потім у поліції. Вийшов на пенсію і займався скаутським рухом. Окупацію пережив у Херсоні у мікрорайоні Корабел на Карантинному острові.

Російська окупація – страшніше лише смерть

Коли почалося повномасштабне вторгнення, найбільше я боявся не обстрілів, а самої окупації. Часом надовго пропадала електрика, а разом із нею – зв'язок із зовнішнім світом, і ти не знаєш, що зараз відбувається поруч із тобою на фронті. У голові лише одна думка – аби тільки не потрапити під окупацію. Після звільнення Ізюма й Херсона я зрозумів, що реальність виявилася значно страшнішою за мої найпохмуріші фантазії. Під час розмови одна мешканка Херсона сказала мені, що російська окупація – це стан абсолютного безправ’я, і страшнішою може бути лише смерть.

Російська окупація – це не просто зміна влади. Це перетворення людини на річ, з якою можна робити що завгодно. Від окупації неможливо сховатися або просто перечекати її вдома. Окупанти прийдуть у твій дім і вирішуватимуть, жити тобі чи ні, і це рішення може залежати від настрою п’яних солдатів. Крім того, окупанти цілеспрямовано полюють на тих, хто у вільній Україні відкрито висловлював свої погляди або демонстрував українську ідентичність.

Безправ’я

Віталій із Херсона (Vital Ustas) розповідає про повсякденне життя в окупованому місті.

– У перші дні окупації ми були в шоці. Два-три дні – і вони вже тут: прапори, техніка їздить містом. Ми думали, що буде якась оборона… Як вони в перший же день опинилися в Каховці?!

– Це було ще на самому початку. Під’їжджає бронемашина до матері з сином, які просто йшли вулицею, військовий наводить на них кулемет і мовчить. – Вона потім сама мені про це розповіла. – Вулиця порожня. Мати стоїть, не знає, що робити: йти чи не йти. Стоять, тремтять. Нарешті син каже: «Ну, пішли, мамо». – «Пішли».

Право на життя – як повітря: доки воно є, ти його не помічаєш.

– Без документів ти – шматок м’яса, – каже Віталій. – Бандитські дев’яності порівняно з цим – дитяча казка.

Як і Віталій, я також пам’ятаю правове свавілля й злочинність початку 1990-х, але навіть тоді я точно знав, що мене вважають людиною незалежно від того, був при мені паспорт чи залишився вдома. Але в окупації навіть документи при собі нічого не гарантують – навіть якщо з ними все гаразд.

– Виходиш із дому й не знаєш, чи повернешся назад, – розповідає Віталій. – Не знаєш, де опинишся ввечері: у підвалі чи тебе розстріляють на блокпості.

Як приклад Віталій згадує історію селян, які регулярно возили до міста молоко, тож на блокпості їх уже добре знали.

– Чого ви нас щоразу шмонаєте? Кого шукаєте? – запитують вони.
– Нациків шукаємо.
– І скількох ви тут уже наловили?
– Та ми з ними не розмовляємо. Якщо щось помітимо – стріляємо наповал. Нам комбат сказав: «Побачите щось незрозуміле, щоб не було жодного опору, можете валити наповал».

Про те, щоб у самому місті на блокпості когось розстріляли, Віталій не чув, а от у передмісті таке траплялося запросто. У місті на блокпостах частіше стояла росгвардія – там ще могли «подумати», перш ніж стріляти, зате за найменшої підозри затримували й відправляли «на підвал».

На блокпості

– Я жив у мікрорайоні Корабел, – продовжує Віталій. – Це острівна частина Херсона. Там суднобудівний завод, звідти стріляли по Миколаєву. Наш район відокремили від решти Херсона блокпостом. З острова до міста й назад доводилося їздити лише через нього – затори були жахливі.

– Перетинаєш блокпост – усі напружені, як струни. Проїхали – спільне зітхання полегшення. У місті блокпости переважно стояли на виїздах: дороги перекривали повністю. Але всередині міста час від часу з’являлися мобільні блокпости – раптово перекривали вулицю на дві-три години, виставляли кулемет і починали перевіряти всі машини: документи, багаж.

– Телефони доводилося «вичищати»: їх перевіряли на блокпостах. Дивилися все підряд, це займало багато часу – маршрутки стояли й чекали. Іноді з’являлися ефесбешники: за допомогою спеціальної апаратури вони перевіряли активність телефону за останні пів року. Якщо знаходили щось підозріле – людину забирали. Деякі потім зникали безвісти. У Білозерці, наприклад, так забрали чоловіка, а згодом його мертвим зі слідами тортур викинули під будинком.

– Перетинаємо блокпост між нашим районом і рештою Херсона – і одразу: «Усім чоловікам вийти! Документи! Роздягтися до пояса!» Перевіряли татуювання. Зеківські наколки вони знали, а якщо знаходили українську символіку або щось схоже на руни – забирали одразу. А далі – тортури. Тому ті, в кого були татуювання, намагалися взагалі не виходити з дому.

Ще один випадок Віталій переповідає зі слів матері двох синів. Старшому – 22 роки, молодшому, із синдромом Дауна, – 18. Старший повіз молодшого до лікарні. На блокпості військові перевірили телефон і побачили листування українською мовою: знайомі з Києва писали йому в Telegram.

«Українська мова?! Ах ти ж тварюко!» – кричать і витягають його з маршрутки. Маршрутка стоїть, пасажири дивляться, як б’ють молодого хлопця. Зрештою військові вирішили забрати його, але пасажири почали вмовляти – просили дозволити старшому братові супроводжувати молодшого до лікарні. Лише тому хлопця відпустили, але записали його дані й попередили: якщо ще раз побачать листування українською – йому кінець.

Побити могли просто за те, що сказав «не те» слово або «не так» подивився. Віталій навів приклад із 65-річним чоловіком у маршрутці, який лише огризнувся, коли до нього чіплялися військові. Його витягли назовні, били ногами й прикладами на очах у всіх пасажирів, а потім кинули на узбіччі. Бувало, що таким самим чином витягали й жінок.

Терор

Віталій розповідає, що окупація – це постійне очікування чогось страшного.

– Прокидаєшся вранці – і одразу новини. То оголошують якусь «мобілізацію»: всіх чоловіків – на військовий облік. То паспортизацію. То гривню скасовують. То когось шукають. То обходи по домівках. То з магазинів забирають термінали. Ми розраховувалися банківськими картками – це страшенно дратувало рашистів. До серпня термінали вилучили з низки магазинів, хоча не всюди. Найстрашніше – ти повністю безправний. Немає жодного захисту, жодної гарантії, що тебе не заберуть просто тому, що ти не сподобався.

– Іноді, щоб залякати, окупанти самі викладали відео катувань. На самому початку в них хтось украв машину. Вони знайшли цю людину й виклали відео, як катували її струмом – прикріпивши дроти до вух. Біль пекельний: мозок ніби зварюється.

«Квартирний обхід» – так називалися планові обшуки квартир мирних жителів, про які розповідає Віталій:

– Стук у двері, перше запитання: «Хто у квартирі?» Перевіряли особи, обшукували все, не залишаючи без уваги жодної дрібниці. Весь Херсон вони обшмонати не встигли, а в селах знаю будинки, які обшукували по кілька разів.

– Постійно було чути, що люди зникали, – каже Віталій. – Якось молодь вийшла погуляти після початку комендантської години – додому не повернулися. Мати зранку стоїть на порозі РОВД: «Де мій син?» – «А ми не знаємо». Його могли відправити копати окопи або зробити щось іще гірше. Бувало, що люди не поверталися взагалі. Досі невідомо, скільки людей зникло безвісти. Точно порахувати неможливо – люди зникали просто так.

– Полювали на учасників АТО (антитерористичної операції на Сході України) та членів територіальної оборони. У рашистів були списки – можливо, їх передали зрадники. Так був викрадений заступник командира батальйону тероборони. Через два дні його тіло зі слідами катувань знайшли в Дніпрі.

Протести

Загроза окупації страшніша за обстріли – саме так я відчував це під час обстрілів у прифронтовому Слов’янську. Тому мене вразило, як жителі Херсона, у яких окупанти намагалися відібрати навіть право на життя, виходили протестувати під дулами кулеметів.

5 березня на площі Свободи відбувся перший масовий мітинг жителів Херсона з українськими прапорами та гаслами «Херсон – це Україна» і «Росіяни, йдіть додому». Військові відкрили попереджувальний вогонь, однак мітинг не припинився. Відтоді протести в Херсоні стали щоденними.

Упродовж наступних двох днів люди виходили на акції протесту й в інших містах Херсонської області – Новій Каховці, Голій Пристані та Олешках. 6 березня в Новій Каховці військові застосували зброю проти протестувальників, поранивши п’ятьох людей. 13 березня в Херсоні відбулася наймасштабніша акція – у ній узяли участь майже 10 тисяч херсонців.

З 19 березня в Херсоні почалася ескалація насильства щодо протестувальників. Окупанти перейшли від тактики залякування до прямого насильства: жорстких затримань і побиттів, застосування світлошумових гранат і сльозогінного газу. У квітні протести набули фрагментарного, децентралізованого характеру, змістившись у бік короткочасних зібрань і символічних акцій.

Остання масова акція протесту проти російської окупації в Херсоні відбулася 27 квітня. Рух «Жовта стрічка» організував мирну ходу під гаслом «Херсон – це Україна», у якій взяли участь майже 500 осіб. Під час жорстокого розгону деякі учасники зазнали поранень.

Усе це я знав із соціальних мереж – з боку, тож попросив Віталія розповісти, що він відчував як очевидець.

– Рашисти від самого початку розраховували на те, що тут усі поголовно будуть за Росію. А тут люди ворожі, напружені. Заходить росгвардієць у маршрутку й питає: «Чого ви всі такі насуплені?» А всі мовчать – знають, що все одно нічого сказати не можна. Скажеш слово – можуть витягти з маршрутки, а водієві сказати: «Їдь, ми його тут залишаємо». Коли вони побачили протести, зрозуміли, що тут для них вороже середовище.

– Мітинги почалися 5 березня. Спочатку окупанти просто спостерігали. Потім почали підходити ближче – повністю озброєні, з автоматами, у масках, на техніці. Люди стоять, кричать. Спочатку збиралися тисячі, потім усе менше й менше. Я був на мітингах на другому тижні – було жахливо страшно. Велася відеозйомка, літав дрон. Я боявся, що потраплю в якусь базу, а потім за участь у мітингу мене заберуть. Приблизно три тижні мітинги тривали активно, а потім перемістилися з площі Свободи до скверу Шевченка. Там уже збиралися вісім–дев’ять людей біля пам’ятника.

– Полювання велося на всіх, хто «засвітився» в соцмережах і брав участь у протестах, – пояснює Віталій, відповідаючи на запитання про ризики участі в мітингах. – Насамперед – на тих, хто був особливо активним у перший місяць окупації. Одну мою знайому помітили на мітингу, а може, й вирахували через соцмережі. Згодом її затримали й відвели в підвал. Там перед нею поклали на стіл роздягненого хлопця, і троє військових його ґвалтували. Після цього їй сказали: «Ще раз побачимо тебе на мітингах або блокпостах – з тобою буде те саме». Відтоді вона сиділа тихо, мов миша, до кінця окупації: нікуди не ходила, всього боялася.

Колаборанти

Окупанти хотіли керувати функціонуючим містом, але для цього їм були потрібні фахівці в найрізноманітніших сферах. Віталій розповідає:

– Коли вони зрозуміли, що місто повністю під їхнім контролем, почалися фільтраційні заходи. Спочатку вони розраховували, що люди самі підуть працювати на них і здаватимуть усіх, хто за Україну. Такі знаходилися, але їх було недостатньо, щоб швидко створити власну систему управління. Тоді вони почали цілеспрямовано розшукувати держслужбовців і працівників комунальної сфери – будь-якого рівня.

– Вони вирішили відновити оркестр при драмтеатрі. Це було приблизно за два місяці до звільнення. Знайшли диригента – Юрія Керпатенка – і говорять йому: «Давай, театр має працювати. Працюватимеш на нас». Він відмовився. Зав’язалася розмова – слово за слово, і його застрелили просто в нього вдома.

– У липні рашисти почали працювати з дітьми – у мілітаризованому форматі. У Херсоні вони організували перший гурток «Юнармії», знайшли якихось педагогів. Я боявся, що вийдуть і на мене, бо раніше займався скаутським рухом у Національній скаутській організації України. Тим паче до цього я працював у поліції.

– Якщо на вулиці я бачив колишнього колегу, то намагався перейти на інший бік, аби тільки не перетинатися. Я не знав, він «за нас» чи «за них». А раптом він прямо на вулиці скаже: «Ходімо до нас, там нормальна зарплата», – а ти: «Ні, не хочу». І тут же пролунає запитання: «А чому не хочеш?» Так вони й тиснули на колишніх держслужбовців і комунальників: «Давай до нас працювати! …Чому не хочеш? …Принципово? …Ах, ти за Україну!» А далі могло бути що завгодно: шантаж, підвал, тортури.

– У Херсоні був випадок, добре відомий у нашому поліцейському середовищі. Уже пенсіонер, офіцер поліції у званні майора, пішов працювати на рашистів і пообіцяв їм привести ще й свого кума – Олега Худякова: «Ми куми, друзі, стільки років разом працювали. Він грамотний, він точно працюватиме на вас». Але той категорично відмовився. Його три дні тримали в підвалі – що з ним там робили, невідомо. Зрештою він погодився співпрацювати, і його відпустили. Він повернувся додому і повісився.

– Ми боялися навіть знайомих – були й такі, з ким дружили багато років, а потім раптом з’ясовувалося, що вони рашисти до мозку кісток: «Ура! Ура! Ми з Росією!» І чого від них чекати далі – невідомо.

– Знаю, наприклад, викладача співу в училищі культури. Він ніколи відкрито не декларував свою політичну позицію, але одного разу до нього прийшли знайомі й заявили: «Ми тебе здамо». – «За що?» – «Ти ж стільки років вів уроки українською мовою!» Цього виявилося достатньо, щоб оголосити людину «нацистом».

Зв’язок зі світом

– У квітні обірвався український інтернет і мобільний зв’язок, – розповідає Віталій. – Окупанти провели інтернет із Криму – з обмеженнями, як у Росії. Мобільний зв’язок перевели на якісь спеціальні SIM-картки, на яких українські номери були заблоковані, тож родичам на підконтрольній Україні території вже було неможливо додзвонитися.

– У березні-квітні люди масово виїжджали через Миколаїв. Мій кум їхав до Олександрівки – це Херсонська область, – і йому довелося пройти майже двадцять блокпостів. На одних були тверезі, на інших – п’яні, але «шмонали» всюди. Тоді ще на блокпостах не було реєстрів учасників АТО, і багатьом вдавалося проскочити – навіть у травні ще виїжджали.

– У червні виїхати було вже вкрай складно: величезні затори перед блокпостами, машини оглядали по годині. Одна знайома змогла виїхати лише на 27-й день. Люди по місяцю стояли в чергах, знімали житло, щоб переночувати. Іноді рашисти починали стріляти – хотіли налякати, щоб люди розбіглися, але ніхто не відступав.

Школи

– Під час окупації з березня до середини травня школи не працювали, – продовжив розповідь Віталій. – Наприкінці травня – на початку червня в Херсоні відкрилися близько чотирьох шкіл – по одній на район. Там директори пішли на угоду з окупантами. Дітей було мало, класи – неповні.

– Навчання тривало недовго і припинилося, коли ЗСУ почали завдавати ударів HIMARS по військових базах. Окупаційна влада почала заявляти, що в місті «небезпечно», хоча загрози для шкіл не було: удари завдавалися дуже точно по військових об’єктах, було знищено, зокрема, розташування росгвардії. Ми аплодували, коли ЗСУ били.

– Після цього школи закрили, а дітей почали відправляти до «таборів» – у Краснодарський край, до Криму, в Білорусь. Відправляли цілими класами, а потім їх так і не повернули. Так діти або залишилися в окупації, або опинилися в Росії.

Херсон. Історична довідка

2 березня російські війська зайняли Херсон. У вересні Росія оголосила про проведення так званого «референдуму» та 30 вересня підписала «договір про входження» Херсонської області до складу РФ. 11 листопада 2022 року місто Херсон було звільнене від російських загарбників після 256 днів окупації. До окупації населення Херсона становило близько 279 тисяч осіб, нині – майже 60 тисяч.

На початку окупації репресії мали хаотичний характер, і жертвами ставали випадкові люди. Мірою впорядкування репресій почався систематичний пошук «неблагонадійних». За час окупації Херсона репресивна машина не встигла завершити перехід від масових хаотичних репресій до точкових систематичних переслідувань, подібних до тих, що нині здійснюються в Росії.