Миколай Карпіцький. Месіанська ідея Росії. Стаття друга. Велич Росії важливіша за власну релігію та життя одновірців?

Джерело: PostPravda.info. 12.06.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/the-messianic-idea-of-russia-ukr/

 

Здавалося б, підтримка загарбницької війни, яка супроводжується воєнними злочинами, несумісна з релігійною совістю. Як може залишатися байдужою релігійна людина, коли жителям сусідньої країни, серед яких і її одновірці, відмовляють у праві на життя? До війни російські православні, протестанти, мусульмани, кришнаїти спілкувалися зі своїми одновірцями в Україні, усвідомлюючи спільну ідентичність. Однак коли постало питання – підтримати війну проти сусіднього народу чи зберегти спілкування з українськими одновірцями – більшість із них обрала війну. Чи є можливість їх переконати? Як так сталося, що месіанська ідея Росії виявилася для них важливішою не лише за життя своїх одновірців, а й за власну релігію?

Якби підтримка війни була пов’язана з тим, що люди просто чогось не знають або не розуміють, ставши жертвами російської пропагандистської машини, їх можна було б переконати за допомогою свідчень їхніх одновірців і друзів з України, яким до війни вони довіряли. Однак ідеться не про омани, а про вибір нового цілепокладання всупереч досвіду релігійного життя та спілкування з одновірцями. Це нове цілепокладання супроводжується особливим типом колективного переживання – квазірелігійним досвідом.

Цілепокладання суспільних інституцій

Чому Росія не може відмовитися від військової експансії? – Це пов’язано з її цілепокладанням, а саме – з месіанською ідеєю збирання земель. Цілепокладання – це орієнтація на таку мету або місію, яка надає існуванню сенс.

Існують два типи цілепокладання суспільних інституцій:

Цілепокладання одних інституцій проявляється у підтримці внутрішнього життя спільноти, спілкування між її учасниками та у задоволенні їхніх потреб. Наприклад, це клуби за інтересами або земляцтва, існування яких виправдане вже тим, що вони підтримують спільний простір спілкування та взаємодопомоги.

Цілепокладання інших інституцій полягає в чомусь зовнішньому щодо внутрішнього життя спільноти. Наприклад, існування політичної партії має сенс лише тоді, коли вона реалізує певну політичну програму. Якщо це завдання не виконується, то партія втрачає сенс існування, навіть якщо її учасникам цікаво зустрічатися та спілкуватися між собою.

Аналогічну відмінність можна виявити й на рівні держав. Одні держави орієнтовані на внутрішній розвиток, добробут населення та мирне співіснування із сусідами. Інші ж вибудовують своє існування навколо певної місії. Такі держави готові вести агресивні війни, навіть якщо це згубно для них самих.

Будь-яка релігія існує у двох вимірах: у внутрішньому житті людей як духовна традиція і в зовнішньому суспільному житті як релігійна суспільна інституція. Однак як релігійна інституція вона відрізняється від світських інституцій саме характером цілепокладання.

Цілепокладання світських інституцій перебуває у соціальній площині. Вони розв’язують певні політичні, економічні або культурні завдання, допомагають організувати суспільне життя. Цілепокладання релігійних інституцій орієнтоване на вище, тобто на трансцендентне буття за межами нашого повсякденного життя. Їхня кінцева мета пов’язана зі спасінням людини, звільненням від страждань або подоланням безглуздості існування через звернення до вищого буття.

Завдяки цьому в нормальних умовах релігія і світське суспільство можуть співіснувати, не заважаючи одне одному досягати різних цілей у зовнішньому соціальному житті та у трансцендентному бутті.

Месіанська ідея Росії спотворює релігійне цілепокладання

В умовах диктатури російська влада вимагає від соціальних інституцій, включно з релігійними, повної лояльності та підтримки війни проти України. У цих умовах релігійні об’єднання опиняються перед вибором: або зайняти позицію нейтралітету, ризикуючи стати маргіналами та жертвами репресій, або пристосуватися до вимог влади. Однак така адаптація потребує зміни релігійного цілепокладання таким чином, щоб мета релігійного спасіння розглядалася як другорядний аспект важливішої мети – реалізації історичної місії Росії.

У результаті виникає релігійна за формою, але політична за цілепокладанням ідеологія, яку не можна віднести ані до релігії, ані до світогляду. В її основі лежить поєднання релігійної практики з політичним месіанством, що дозволяє характеризувати її як квазірелігію.

Уже в період протистояння Московського князівства та Новгорода у XV столітті формується месіанська ідея «збирання земель». Спочатку вона отримала православне релігійне обґрунтування у концепції «Москва – Третій Рим». Пізніше, у радянський період, вона була переосмислена в межах атеїстичної комуністичної ідеології, але зберегла свій експансіоністський характер. Сучасна ситуація показує, що підтримка цієї месіанської ідеї не є особливістю православної церкви, оскільки її підтримують представники найрізноманітніших конфесій, включно з протестантами, мусульманами та кришнаїтами.

Російська квазірелігія

Росіяни здебільшого впевнені, нібито живуть в наймиролюбнішій країні, яка ніколи ні на кого не нападала, а лише постійно зазнавала зовнішньої агресії. Тобто всі війни, які вела Росія, вони вважають оборонними, а розширення її території внаслідок цих воєн трактують як визволення інших народів та їхнє добровільне возз’єднання з Росією. Тобто росіяни сприймають агресивні війни як справедливе відновлення світопорядку. Лише увійшовши до складу Росії, інші народи нібито знаходять справжній сенс свого існування.

Щоб обґрунтувати війну в релігійному контексті, необхідно представити противника не лише як політичного суперника, а як носія абсолютного зла і ворога Бога. У результаті навколишній світ починає сприйматися як царство зла, якому протистоїть Росія. Захід уособлює сили зла і прагне знищити традиційні цінності, релігію та «русскій мір». Унаслідок цього ідея спасіння людини підміняється ідеєю боротьби із західною цивілізацією.

У релігії рух до вищого трансцендентного начала може супроводжуватися духовною боротьбою з темними потойбічними силами, які перешкоджають спасінню людини. У квазірелігії образ цих темних сил переноситься на всю західну цивілізацію. Україна розглядається як відступниця від віри, яка відпала від Росії та перейшла на бік зла, і її потрібно або повернути силою, або знищити. Тому російські віряни не лише не хочуть слухати своїх українських одновірців, а й із релігійним жахом відсторонюються від них, як від людей, які перейшли на бік демонічних сил.

Мірою того, як релігія витісняється квазірелігією, внутрішні релігійні переживання заміщуються переживаннями, що мають характер психологічної залежності. Їх можна порівняти зі станом наркотичної залежності: людина переживає ейфорію від причетності до «великої місії», але коли вона чує правду і її свідомість прояснюється, у неї починається ломка, ніби після наркотику. І це провокує в неї агресію до всіх, хто намагається донести до неї правдиву інформацію. Тому вона знову починає слухати пропагандистів, щоб повернутися до стану ейфорії.

На основі цього квазірелігійного досвіду в адептів різних релігій формується нова ідентичність із тими, хто визнає місію Росії найвищою цінністю, з якої виключаються їхні українські одновірці. Круглий стіл «Світові релігії проти ідеології нацизму та фашизму у XXI столітті» у приміщенні Державної Думи РФ 29 березня 2022 року наочно продемонстрував, як представники різних конфесій об’єднуються навколо дуалістичної схеми сприйняття світу, заснованої на протиставленні «свого» і «чужого», добра та абсолютного зла. Своїми виступами на круглому столі вони декларували нову квазірелігію, щодо якої їхні релігійні відмінності сприймаються як другорядні. Оскільки ці виступи не викликали помітної критичної реакції з боку їхніх послідовників, можна зробити висновок, що ця квазірелігія стала найважливішим соціальним чинником релігійної свідомості в Росії, з яким неможливо не рахуватися.

Миколай Карпіцький. Стаття перша. Країни Балтії під загрозою

Джерело: PostPravda.info. 26.05.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/baltic-states-under-threat-ukr/

 

Чи загрожує країнам Балтії вторгнення Росії? Кремлівський лідер цілком може вирішити, що саме зараз відкрилося вікно можливостей. Російська армія має досвід ведення сучасної війни. У разі нападу на країни Балтії знадобиться щонайменше кілька місяців, перш ніж європейські армії та військово-промисловий комплекс адаптуються до сучасного типу війни. Президент США Дональд Трамп демонструє своє небажання прийти на допомогу європейцям. Але чи є реальні передумови для такого вторгнення? Західна розвідка поки що не бачить ознак його підготовки, і можна навести низку політичних та економічних аргументів, що спростовують такий сценарій. Однак залишається ще один аргумент, який часто випускають з уваги, – месіанське цілепокладання Росії, яке й привело до влади таку людину, як Путін.

Чи може Росія напасти на країни Балтії до завершення війни в Україні?

Існують вагомі аргументи, чому Росія не може розпочати нову війну саме зараз. По-перше, з військового погляду вона поки не готова до нової війни. По-друге, Росія вже загрузла у війні з Україною і тому не зможе відволікати сили на нову війну. По-третє, напад на інші країни погіршить і без того тяжку економічну ситуацію в Росії та посилить зростання невдоволення населення.

Заперечуючи перший аргумент, можна зауважити, що підготовка до війни – це нескінчений процес, адже з оновленням армії паралельно відбувається її застарівання. Ситуація постійно змінюється, і якби війни починалися тоді, коли армії готові, то жодна країна не змогла б почати війну. Історія вчить, що війни починаються не тоді, коли армії готові, а коли дозріли політичні умови. Російська армія теж не була готова до нового типу війни, коли 24 лютого 2022 року вторглася в Україну. Армії адаптуються в ході самої війни й завдяки цьому стають сильнішими за будь-які найпотужніші армії мирного часу. Тому на цей момент російська та українська армії – одні з найсильніших у світі, попри те, що за формальними показниками можуть поступатися арміям НАТО.

Заперечуючи другий аргумент, можна навести приклади, коли країна, що вже воює, навіть в умовах кризи починала нову військову кампанію. Наприкінці серпня 1941 року, коли Адольф Гітлер проводив операцію із замикання Київського котла та розгрому Південно-Західного фронту радянських військ. Саме в момент цієї військової катастрофи Радянський Союз починає нову широкомасштабну військову кампанію – вторгається в Іран та окуповує його північну частину.

Нарешті, найближчий приклад. У серпні 2024 року становище української армії на Донбасі було критичним. Російська армія просувалася до Покровська, ніхто не знав, чи вдасться її зупинити й чи не завалиться фронт. У той час безпілотники ще не відігравали такої ролі, як зараз, а солдатів катастрофічно бракувало. Саме в цей момент українська армія починає успішний наступ у Курській області, хоча для такого наступу Україні довелося залучати сили з Донбасу. Російське командування цього не очікувало, оскільки виходило з військової логіки: адже відкривати новий фронт невигідно саме тій стороні, у якої менше ресурсів. Це відомо навіть будь-якому геймеру, який грає в комп’ютерні стратегії.

У таких випадках політичні міркування переважають військові. Тим більше, що напад на одну або кілька країн Балтії має і військовий сенс: якщо українська ділянка фронту стала практично неприступною, чому б не вдарити по вразливій ділянці? Навіть якщо бліцкриг «Таллінн за три дні» провалиться, перемир’я в Балтії можна буде обміняти на припинення військової допомоги Україні.

Третій аргумент пов’язаний із хибним уявленням, ніби вчинки завжди можна раціонально пояснити, враховуючи фактор вигоди та зовнішні обставини. Насправді як люди, так і держави дуже часто діють всупереч тому, що їм вигідно, а мотивації вчинків можуть бути найрізноманітнішими – як раціональними, так і ірраціональними.

Для одних головною мотивацією є матеріальна вигода, і це дає змогу прорахувати поведінку таких політиків, як Дональд Трамп, для інших – месіанська ідея, яка впливає на рішення Володимира Путіна.

Чому одні держави мирні, а інші агресивні?

Чому одні держави мирно співіснують із сусідами, а інші постійно розв’язують війни? Чи залежить це від політичної ситуації, історії народу чи чогось іншого? – Те саме спостерігаємо й щодо людей. Бувають агресивні люди, які обов’язково на когось нападуть, щойно з’явиться така можливість, а бувають добрі, мирні люди, які ніколи так не вчинять. Відмінність між ними зумовлена різним ставленням до життя, яке визначає їхній сенс життя та їх самих як особистостей. Подібним чином характер держави визначається тією її місією, яка з погляду її жителів надає сенс її існуванню.

Як і люди, держави бувають як мирними, так і агресивними. Щодо одних ми впевнені, що вони не стануть нападати на слабших сусідів, навіть якщо знають, що це залишиться безкарним. Але є держави, готові розв’язати війну, навіть якщо самі зазнають від цього величезних втрат. Пріоритетною цінністю мирних держав є життя та добробут своїх громадян. Їхня місія полягає в розвитку та забезпеченні добробуту власної країни. Натомість агресивні держави бачать свою місію в чомусь зовнішньому щодо повсякденного життя власних громадян, і тому готові пожертвувати їхніми життями.

Наприклад, шахський Іран співпрацював з Ізраїлем заради власної вигоди, тоді як Ісламська Республіка Іран прагне знищити єврейську державу і заради цього йде на будь-які жертви. У цьому випадку знищення чужої країни є пріоритетнішим за процвітання власної.

Що таке цілепокладання?

Місія – це мета, яка надає сенс існуванню. Тобто це не будь-яка мета, а лише та, яка визначається у вільному ціннісному виборі. Цей вибір, який визначає і сенс життя людини, і місію держави, будемо називати «цілепокладанням».

Втрата цілепокладання веде до розчарування в сенсі існування. Наприклад, цілепокладанням Радянського Союзу було побудова світової комуністичної системи. Ця вища місія вважалася пріоритетнішою за добробут громадян і слугувала виправданням незліченних людських жертв. Масове розчарування в цій місії призвело до розпаду всієї радянської системи.

Імперська місія Росії

Процес перетворення Московського князівства на Росію розпочався у XV столітті із завоювання Новгородської республіки, що призвело до повного знищення одного зі східнослов’янських народів зі своєю мовою, культурою та соціальними традиціями. Цей геноцид виправдовувався місією «збирання земель», навколо якої формувалася централізована держава, що постійно розширювала свої кордони шляхом військової експансії.

Пізніше загарбницькі війни Росії призвели до фізичного знищення ще цілої низки народів. Відмова від цієї місії означала б втрату сенсу існування Росії, тому заради неї виправдовувалися будь-які жертви. Жорстоке пригнічення власних підданих сприяло тому, що вони були готові воювати й помирати заради цієї місії, тоді як російська влада безжально витрачала їх у всіх війнах.

Однак ми знаємо, що люди можуть змінюватися. Чи могла змінитися Росія, відмовившись від свого цілепокладання? Думаю, це було можливо, хоча це украй важко реалізувати. Така спроба була здійснена після перемоги революції в Росії в серпні 1991 року. Маси людей підтримали демократичний рух у надії побудувати нову Росію як мирну цивілізовану країну. Однак дуже швидко з’ясувалося, що у разі втрати її імперської місії вже ніщо не може втримати у складі Росії всі насильно приєднані території. Відцентрові сили всередині країни налякали не лише владу, а й простих росіян – адже саме вони є головними носіями месіанської свідомості, на якій паразитують політики.

Під час першої чеченської війни 1994–1996 рр. росіяни здебільшого виступали за мир і припинення бойових дій на Кавказі. Будь-яка нормальна людина інтуїтивно відчуває протиприродність війни, і на той момент росіяни психологічно не були готові виправдовувати страждання і смерть, які вона приносить. Однак протести проти війни не були відмовою від російської месіанської ідеї. Поступово страх перед розпадом країни, який асоціювався з хаосом і загрозою особистому існуванню, переважив страх перед війною, і в 1999 році росіяни вже масово підтримали нову війну в Чечні.

Причина масової підтримки Володимира Путіна і всіх агресивних війн, які він розв’язував, полягає в тому, що саме він став для росіян виразником місії «збирання земель». Показово, що багато з тих, хто був в опозиції до нього до 2014 року, після окупації Криму перейшли до табору його підтримки. Зараз вони можуть висловлювати невдоволення війною в Україні, однак це невдоволення викликане зовсім не тим, що війна має злочинний характер, а тим, що вона недостатньо успішна. Тому вони підтримають військову інтервенцію в країни Балтії, доки залишатиметься надія на її успішність.

То чи нападе Росія на країни Балтії?

Нова війна в Європі залежить не стільки від об’єктивних чинників, скільки від суб’єктивних уявлень однієї людини – Володимира Путіна, який і сам не знає, як вчинить. Однак саме цілепокладання Росії, яке він прагне втілити, передбачає, що військова експансія не може зупинитися лише на Україні.

То чи неминуча нова війна? Припустімо, ви впустили до дому клептомана або сексуального маніяка. Ви вважаєте, що у вашому домі йому невигідно скоювати злочин, і для повної впевненості навіть стежите, щоб і можливості такої йому не трапилося. Але ви випускаєте головне – він обов’язково скоїть злочин тоді, коли вважатиме це можливим відповідно до своїх внутрішніх суб’єктивних уявлень, які ви не можете раціонально прорахувати.

Так історично склалося, що девіантна поведінка однієї людини – Володимира Путіна – збіглася з девіантним історичним феноменом – цілепокладанням Росії. Тому він обов’язково розпочне нову війну проти однієї або кількох країн Європи, щойно на основі своїх внутрішніх суб’єктивних уявлень вирішить, що для цього відкрилося вікно можливостей.

 

Миколай Карпіцький. Чи розірвуть російські зумери порочне коло імперської свідомості?

Джерело: PostPravda.info. 13.05.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/russian-zoomers-ukr/

 

Російська імперська свідомість відтворюється з покоління в покоління через сім’ю, школу та сам уклад життя. Але чи є надія, що в нову інформаційну епоху ця лінія спадкоємності обірветься? У Росії молодь масово емігрувала в інтернет-простір, де формує субкультури, здобуває нові знання та комунікативні навички незалежно від школи й сім’ї. Однак російська влада має намір максимально обмежити вільний інтернет. До чого це може призвести?

 

Хто такі зумери?

Люди, народжені від середини 1990-х до початку 2010-х років, – це перше покоління цифрової епохи, яке часто називають поколінням зумерів. Типовий його представник не мислить себе без інтернету, смартфона та соціальних мереж, не схильний до куріння й вживання алкоголю, приділяє особливу увагу здоровому способу життя. Зумери усвідомлюють себе космополітами вільного інтернет-простору, у межах якого об’єднуються в спільноти та формують субкультури. Саме тут вони опановують англійську мову, яку не змогли вивчити в школі, й здобувають свободу від національних кордонів.

 

Непередбачувані наслідки інформаційних технологій

Соціальні процеси важко передбачити – їх зазвичай доводиться пояснювати постфактум. Хто міг передбачити, що поширення інформаційних технологій призведе до повстання архаїки в усьому світі та перемоги Дональда Трампа на президентських виборах у США? Проте це можна пояснити заднім числом.

Примітивно-архаїчне світосприйняття не давало людям встигати за ритмом сучасного життя, замикаючи їх у маленькому звичному світі. Однак новий інформаційний простір цифрових технологій зруйнував цей комфорт, втягнувши їх у великий світ, – і це змінило розклад політичних сил. Зумери, втім, ще надто молоді, щоб стати співмірним чинником великої політики. Мають минути десятиліття, перш ніж нинішні учасники молодіжних субкультур подорослішають і увійдуть до еліти, яка визначає напрям розвитку суспільства.

Тим часом російська влада вже давно мобілізувала на свою підтримку всіх, хто орієнтується на архаїку, – й інтернет їй для цього не потрібен. Вона має намір утримувати молоде покоління в інформаційній резервації як ресурс для поповнення живої сили на фронті й тому послідовно бореться з вільним інтернетом. Чи реально це?

Як показав досвід десятирічної окупації східних регіонів України, теоретично – так. Моя студентка, яка спілкувалася з молоддю на окупованих із 2014 року територіях, зазначала, що ті ніби зупинилися в розвитку: «Якщо ми активні в житті, шукаємо, де на роботу влаштуватися, щоб забезпечити себе під час навчання, самі за себе ухвалюємо рішення, то місцева молодь інфантильна, їм на думку не спаде самим щось вирішувати». Під час широкомасштабного вторгнення всю цю молодь кинули гинути на фронті. Чи можна зробити те саме з усією російською молоддю? Думаю, саме це – одна з цілей боротьби з вільним інтернетом.

 

Боротьба з вільним інтернетом – перехід від авторитаризму до тоталітаризму

До 2011 року в Росії не було обмежень на інтернет із тієї самої причини, через яку його намагаються максимально обмежити зараз: російський диктатор Володимир Путін не розумів і не розуміє, що це таке і яке значення інтернет має для життя сучасної людини.

У 2012 році запроваджується реєстр заборонених сайтів, які провайдери зобов’язані блокувати. У 2014 році Генпрокуратура отримує право блокувати сайти без суду. 1 листопада 2019 року набуває чинності закон про «суверенний інтернет», що передбачає встановлення на мережах операторів обладнання для глибокої інспекції пакетів (DPI) – з метою повного контролю над мережею та ізоляції Рунету від глобальної мережі. Після початку широкомасштабної війни 24 лютого 2022 року блокуються Facebook, Instagram, Twitter і безліч незалежних ЗМІ. Починається перехід від вибіркових блокувань до тотальної політичної цензури. У січні 2026 року Держдума надає ФСБ право відключати будь-які види зв’язку – кабельний інтернет і Wi-Fi, мобільний зв’язок, у будь-якому регіоні країни. Від цього моменту користування інтернетом у Росії стає не правом, а привілеєм, дарованим владою.

Блокуючи інтернет, Кремль має намір перемістити молодь до відрізаної від світу інформаційної резервації. Але чи здатна аполітична молодь цьому чинити опір?

 

Українські та російські зумери

Якщо українські зумери, як правило, прагнуть інтегрувати можливості нових інформаційних технологій у своє соціальне життя, то їхні російські ровесники найчастіше – ескапісти. Це пояснюється різними шляхами, якими пішли Україна та Росія у XXI столітті.

Українська молодь стала свідком двох демократичних революцій, і це вселило в неї віру у власні сили та можливість впливати на суспільне життя. Їй потрібна нова Україна – вільна від корумпованої та некомпетентної бюрократії, яка відкриває всі можливості для талановитих людей. За неї молодь готова боротися, що підтвердив «Картонковий майдан».

У Росії, навпаки, встановився авторитарний режим – спочатку в м’якій формі: влада дотримувалася негласного суспільного договору з населенням: «Ви не втручаєтеся в політику – ми не втручаємося у ваше приватне життя». Це сприяло міграції молоді в інтернет-простір. Там сформувався соціальний прошарок молодих людей, які не хотіли мати нічого спільного з російською соціальною реальністю й не цікавилися тим, що відбувається в країні. Розмови про політику в їхньому середовищі вважалися майже непристойними – як нагадування про світ, від якого хотілося остаточно відсторонитися.

Після початку широкомасштабного вторгнення авторитарний кремлівський режим остаточно трансформувався в тоталітарний, який прагне контролювати весь простір людського життя, зокрема й інтернет. Проте зумери-ескапісти намагаються цього не помічати.

З одного боку, це втеча від відповідальності за суспільне життя. З українського погляду така позиція сприймається як прояв інфантильності та безвідповідальності, як мовчазна співучасть у злочинах, які чинить Росія.

З іншого боку, російські зумери – це перше покоління, яке незалежно від держави формує себе у власних субкультурах. І це дає шанс нарешті розірвати порочний зв’язок поколінь, через який відтворювалася російська імперська свідомість. Це така втеча, яка залишає можливість повернутися в реальність – озброївшись набутими знаннями та навичками.

Російська влада не може цього допустити й зробить усе, щоб наповнити поки що аполітичну свідомість зумерів своїм змістом. Однак архаїчне світосприйняття, яке насаджує кремлівська пропаганда, аж ніяк не в’яжеться з образом інформаційного майбутнього. З одного боку – увесь світ без кордонів, можливість спілкуватися з будь-ким із будь-якого куточка Землі, уся культурна спадщина та всі сучасні наукові досягнення на відстані одного кліка. З іншого – повернення до середньовічних «духовних скріп», покликаних захистити від впливу сучасної цивілізації.

Сучасній російській молоді доведеться зробити свій вибір.

Пропаганда // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 01.05.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/slovnyk-viyny/propaganda-russian-ukrainian-war-ukr/

 

На фото – телевежа «Останкіно», за допомогою якої ведеться кремлівська пропаганда. Фото: Нікіта Нікітенко на Unsplash

У черговій статті «Словника війни» на PostPrawda.Info Миколай Карпіцький пояснює, що таке пропаганда, і вводить ключові поняття – маніпуляція, брехня, індоктринація, – які допомагають зрозуміти, як вона функціонує під час російсько-української війни.

Пропаганда

Пропаганда – це система формування в людей емоційного та ідейного ставлення до явищ соціального життя, ідей і світоглядних позицій. Вона може бути орієнтована як на масову аудиторію, так і на вузькі цільові групи. Якщо її метою є формування певного світогляду, вона перетворюється на інструмент індоктринації.

Формування ставлення до явищ та ідей

Пропаганда не завжди ґрунтується на маніпуляції та брехні. Існують її форми, засновані на правдивому висвітленні фактів і апеляції до позитивних почуттів (прагнення до справедливості, патріотизму тощо), які спрямовані на поліпшення соціальної ситуації (наприклад, на боротьбу з корупцією або зовнішньою агресією). Однак навіть у цьому разі обов’язковим елементом залишається емоційний вплив, навіювання або цілеспрямоване переконання, спрямоване на формування певного ставлення до соціальних явищ та ідей.

Прагнення нав’язати співрозмовнику власне сприйняття характерне і для повсякденного спілкування, що особливо помітно в соціальних мережах. У найбільш агресивній формі це проявляється тоді, коли людина не просто висловлює свою думку, а намагається викликати емоційну реакцію у співрозмовника, використовуючи пропагандистський прийом – емоційний тиск. Однак про пропаганду можна говорити лише тоді, коли така практика має систематичний і цілеспрямований характер.

Моральна або релігійна проповідь, подібно до пропаганди, також прагне переконати людей, використовуючи яскраві образи, емоційні аргументи й апеляцію до авторитетів. Однак пропаганда частіше переслідує політичні цілі, тоді як проповідь – моральні або релігійні, хоча на практиці межа між ними може розмиватися. Принципова відмінність між ними полягає в тому, що проповідь спонукає людину свідомо зробити вільний вибір, тоді як пропаганда схиляє до прийняття наперед заданої позиції, ігноруючи  можливість такого вибору.

Пропагандистська маніпуляція

Пропаганда може використовувати маніпулятивні прийоми. До основних із них належать:

– використання правдивої, але неповної інформації;
– підміна контексту інтерпретації або оцінки події;
– провокування сильної емоційної реакції, за якої захисні механізми психіки заважають адекватному сприйняттю;
– апеляція до хибного авторитету.

Наприклад, твердження про те, що в Україні існує корупція і тому країна приречена на поразку у війні, є маніпуляцією, заснованою на неповній інформації. Насправді рівень боротьби з корупцією залежить від розвитку громадянського суспільства, і в Україні цей процес відбувається з перемінним успіхом, що відповідає загальним закономірностям розвитку європейських країн.

Твердження про те, що рівень корупції в Україні та Росії однаковий і тому ці країни принципово не відрізняються, є підміною контексту. А теза про те, що обговорення корупції «грає на руку ворогу», апелює до болісного сприйняття соціальної реальності й запускає захисні психологічні механізми. Кожна з цих маніпуляцій може підкріплюватися посиланнями на хибні авторитети – блогерів, аналітиків, громадську думку або офіційних осіб.

Пропагандистська брехня

Основні її види:

– Фактологічна брехня – твердження неправдивих фактів і заперечення достовірних.
– Контекстуальна брехня – інтерпретація достовірних фактів у такому контексті, за якого їхнє значення змінюється на протилежне. Таким контекстом може бути світогляд, нав'язуваний пропагандою.
– Інтенційна брехня – тенденційне викладення достовірних фактів, яке формує новий контекст їхнього розуміння. Якщо людина не поділяє нав’язуваний світогляд, факти подаються так, щоб спонукати її змінити свої погляди.

Приклад фактологічної брехні: твердження, ніби війну розв’язала не Росія, а Україна.
Приклад контекстуальної брехні: твердження, ніби Росія була змушена напасти на Україну, щоб захистити себе від НАТО – тут факти поміщаються в контекст неіснуючої загрози.
Приклад інтенційної брехні: твердження, що в будь-якому конфлікті не буває повністю невинних і кожна сторона в чомусь винна. У цьому випадку факти подаються так, щоб підштовхнути до хибного висновку. Пропагандист не наполягає прямо на інтерпретації в контексті свого світогляду, а пропонує визнати реальні помилки української сторони з метою підштовхнути до хибного висновку, ніби провина злочинця співмірна з провиною його жертви.

Індоктринація

Офіційна кремлівська пропаганда є засобом індоктринації та веде до розриву спільного поля взаєморозуміння з тими, хто перебуває поза сферою її впливу. Індоктринація – це систематичний вплив на свідомість людей з метою формування в них певної ідеології, світогляду або картини світу, що призводить до зміни системи цінностей і сприйняття дійсності. У результаті людина починає інакше бачити причинно-наслідкові зв’язки в суспільстві та наділяє соціальні явища новими, інколи протилежними смислами.

У Радянському Союзі здійснювалася тотальна індоктринація на основі комуністичної ідеології, яку можна було раціонально осмислити, що давало змогу вести полеміку з її носіями. Сучасна кремлівська пропаганда, навпаки, нав’язує ірраціональну картину світу, в якій ідеологія відіграє інструментальну роль і за потреби може бути замінена. Завдяки цьому російське керівництво отримує підтримку людей із різними ідеологічними поглядами, об’єднаних спільною картиною світу, заснованою на демонізації противника.

Така картина світу деформує внутрішні переживання й сприйняття реальності настільки, що зникає спільна основа для взаєморозуміння між її носіями та іншими людьми. У результаті дискусія між ними стає практично неможливою. Відповідно, пропаганда, що формує громадську думку всередині Росії, виявляється незрозумілою за її межами. З цієї причини російське керівництво вибудовує різні системи пропаганди для різних аудиторій – окремо для внутрішнього та зовнішнього споживання.

Миколай Карпіцький
Словник війни

 

Миколай Карпіцький. Момент істини: погляд на російсько-українську війну очима жителя Слов’янська

Джерело: PostPravda.info. 22.04.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/the-moment-of-truth-the-war-ukr/

 

Чи бомбардують росіяни цивільне населення? – Момент істини: Слов'янськ після бомбардування 15 квітня 2026 року. Фото: Національна поліція України.

Люди дивляться на російсько-українську війну крізь призму власних переконань і очікувань, вважаючи, що лише їхній погляд є правильним. Чи існує такий момент істини, який дасть змогу побачити війну такою, якою вона є, незалежно від світогляду чи впливу пропаганди? Про це розмірковує Миколай Карпіцький, який прожив усі чотири роки війни у прифронтовому Слов’янську.

Чому мільйони росіян підтримують війну?

Пам’ятаю шкільні роки. Радянські люди здебільшого не потребували ідеології, щоб підтримати напад на Афганістан. Вони спиралися на інстинкт протиставлення себе чужим, подібно до того, як на нього спиралася ватага школярів, яка йшла когось бити в чужу школу. В деяких людей цей інстинкт проявляється в агресивній формі. Згодом вони активно підтримували війну проти Чечні, Грузії та України. В інших він виражається в прагненні приєднатися до більшості, водночас вони прикривають пасивну підтримку війни миролюбною риторикою та заявами про те, що «правди ніхто не знає».

Однак є й ті, хто претендує на критичне мислення, наукову об’єктивність або причетність до вищої релігійної істини. Серед них трапляються люди, які не лише підтримують Україну, а й відчувають почуття сорому, – однак це поодинокі випадки. Набагато більше тих, хто підтримує агресивну війну, і ще більше тих, хто намагається її не помічати.

В окрему категорію можна виокремити тих, хто розуміє злочинну сутність кремлівського режиму та розв’язаної ним війни, однак заявляє про свою нейтральну позицію. Один дуже освічений вайшнавський учитель, справжній інтелектуал, який постраждав від російської влади й був змушений емігрувати, чудово розуміючи, що саме Україна є жертвою війни, переконував мене в неприпустимості оцінювати війну з релігійної позиції. З одного боку, таке застереження виправдане, оскільки дозволяє уникнути перетворення релігії на ідеологію. З іншого боку, якщо ми не виявимо момент істини, то такий нейтралітет переростає в толерантність до будь-яких політичних позицій, що дозволяють виправдовувати будь-які злочини, аж до агресивної війни.

На практиці вийшло так, що, виступаючи проти морального релятивізму з релігійного погляду, цей шанований вайшнавський учитель мимоволі дійшов до виправдання морального релятивізму в політиці. Це ілюструє його полемічне висловлювання щодо російсько-української війни в дискусії зі мною: «Обидві сторони стверджують, що вони праві й борються за своє існування, а інша сторона хоче їх знищити. Це лише підливає олії у вогонь війни й призводить до нових смертей і страждань. Із такої позиції випливає, що інша сторона – абсолютне зло, і все, що залишається робити, – воювати доти, доки або умовно добра сторона не переможе, або не загине остаточно. Це глухий кут». Думаю, його слова підтримала б більшість сучасних західних політиків і релігійних лідерів, які співчувають Україні.

Момент істини – це смерть?

З часом у мене самого змінювалися політичні погляди, і я нерідко помилявся в оцінці подій і політиків. Тому для мене важливо знайти момент істини, щоб долати власні хибні уявлення. Момент істини – це такий незаперечний факт, спираючись на який можна переоцінити свої уявлення про те, що відбувається, незалежно від власних переконань чи очікувань.

Наприклад, я не можу розібратися, хто винен, якщо в сусідній квартирі постійно сваряться чоловік і дружина. Кожен із них вибудовує переконливу картину, у якій винен інший. Але якщо станеться найстрашніше – чоловік уб’є дружину, – це стане для мене моментом істини, яка не залежить від того, які виправдання вигадає вбивця.

Смерть – це абсолютна реальність, яка не залежить від поглядів чи інтерпретацій. Тому я відповів шанованому вайшнавському вчителю так: «Можна багато чого прикрити міркуваннями про те, що правди ніхто не знає, але не смерть. Людина або жива, або мертва. Я знаю, що якщо залишуся в окупації, то не виживу – і це правда життя. Яке мені діло до інтелектуальних ігор із позиції морального релятивізму?»

Кожен крок до великої війни відкривав свій момент істини

Восени 1999 року теракти з підривами житлових будинків у різних містах Росії стали приводом для нової війни проти Чечні. Під час підготовки чергового теракту – підриву житлового будинку – на гарячому була затримана група співробітників московського ФСБ. Цей факт – момент істини, яка не залежить від політичних переконань. Проте більшість росіян проігнорувала його і через пів року проголосувала на президентських виборах за Путіна, тим самим підтримавши чекістський переворот у Росії та агресивну війну.

У лютому 2014 року Росія окупувала Крим і почала засилати організовані банди на схід України, щоб розв’язати війну і там. Це робилося під прикриттям пропагандистської кампанії, яка розповідала про «київську хунту», розправи над росіянами та багатотисячні потоки біженців з України. Можна мати різні політичні переконання й піддаватися обману пропаганди, але не можна ігнорувати момент істини – факт того, хто першим приніс смерть на Донбас.

13 березня 2014 року в центрі Донецька проросійські бойовики після завершення мирного мітингу демонстративно зарізали молодого хлопця – Дмитра Чернявського. Це – момент істини, яка не залежить від політичних переконань чи світогляду.

12 квітня 2014 року проросійські бойовики на чолі з Ігорем Гіркіним захопили Слов’янськ, тоді як російська пропаганда розповідала, що це нібито самі жителі Донбасу піднялися на боротьбу з Києвом. І люди в Росії здебільшого в це вірили. Я намагався їх переконувати, але це було абсолютно марно, тому що люди виходили зі своїх переконань й ігнорували момент істини, яка відкривається, якщо запитати: коли над мирними жителями Слов’янська почалися розправи – до цієї події чи після?

Існує безліч свідчень катувань і вбивств мирних жителів бойовиками Гіркіна, і немає жодного свідчення такого злочину з українського боку. Наведу свідчення, про яке знаю від Наталії Брадарської – дружини розстріляного диякона п’ятдесятницької церкви «Преображення Господнє».

8 червня, на свято Трійці, проросійські бойовики викрали чотирьох християн одразу після служби, на виході з церкви: двох дияконів – Віктора Брадарського та Володимира Величка, а також двох синів пастора – Рувима й Альберта Павенків. Того ж дня викрадених жорстоко катували, а вночі розстріляли. Окупанти приховували від родин факт убивства, але після звільнення Слов’янська вдалося детально відновити картину злочину.

Я розповів про цю подію представникам різних конфесій у Томську, з якими раніше організовував міжрелігійний діалог. Думав, що це – той момент істини, який змусить їх переосмислити ситуацію в Україні. Але мої колишні російські друзі проігнорували моє повідомлення і ніяк не змінили свого ставлення до війни.

Спотворена картина світу та реальність війни

Здавалося б, розв’язання нічим не спровокованої загарбницької війни проти сусідньої держави мало б стати моментом істини для громадян країни-агресора, але сталося навпаки. Багато росіян, які декларували політичний нейтралітет у 2014 році, остаточно замкнулися у своїй спотвореній картині світу і почали виправдовувати війну проти України.

Мій колега в Росії, також доктор філософських наук, релігієзнавець, до того ж вайшнав – адепт індійської духовної традиції, нещодавно написав коментар під моїм дописом: «СРСР нав’язував свою ідеологію, до того ж марно, і програв. Тепер США нав’язують Pax Americana. Втрутилися в мирні добросусідські відносини України та Росії». Таке твердження можливе лише за повного нерозуміння або ігнорування досвіду життя в Україні, коли замість пошуку моменту істини за замовчуванням приймаються передумови спотвореної картини світу. Тобто ні наукове критичне мислення, ні причетність до вищої релігійної істини не дають тієї опори, яка дозволяла б адекватно сприймати дійсність.

Ми всі можемо помилятися, бо інтерпретуємо події в межах власної картини світу. Зокрема, попри очевидну російську загрозу, жителям європейських країн важко уявити, що їхні міста будуть знищуватися бомбардуваннями. Мені теж було важко уявити, що Росія знищуватиме українські міста, хоча я вже знав, як росіяни знищували Грозний і Алеппо.

На початку вторгнення горизонт очікування жителів України був зовсім невеликим – кілька тижнів, максимум – кілька місяців. Надто страшно було уявити, що війна триватиме багато років: захисні механізми психіки не дозволяють бачити очевидне. Тому необхідно спиратися на такі моменти істини, які дають змогу відновити адекватне сприйняття реальності, навіть якщо це дуже болісно.

Момент істини під час війни ми здобуваємо тоді, коли відкидаємо суб’єктивні оцінки й очікування та виявляємо незаперечне. Під час війни таким незаперечним є близькість смерті. Тому я відповів своєму російському колезі так: «Якщо ви когось уб’єте або зґвалтуєте, чи можна буде виправдати ваші дії тим, що ваші добросусідські відносини з жертвою зруйнувала американська пропаганда? Росіяни вже чотири роки намагаються вбити мене, моїх друзів і колег, і десятки мільйонів підтримують цей намір. Після цього чути про добросусідські відносини – образливо».

Смерть випадкова і невідворотна

В Україні немає безпечного місця: кожен житель може загинути будь-якої миті. Випадкова смерть від ракети загрожує навіть тим, хто перебуває глибоко в тилу. Однак чим небезпечніше місце, тим швидше до цього звикаєш. Неможливо постійно думати про загрозу життю, і коли перестають бомбити, про небезпеку просто забуваєш.

Повномасштабне вторгнення зруйнувало звичне відчуття життя. У перші дні «туман війни» занурив нас у стан повної невизначеності – неможливо було адекватно оцінити ступінь безпосередньої загрози життю. Вибух крилатої ракети над моїм будинком розвіяв цей туман: випадкова смерть може наздогнати будь-якої миті. Тоді, вперше, це було настільки незвично, що я на кілька хвилин запізнився на заняття зі студентами, яке проводив дистанційно. Згодом до подібних вибухів я звик настільки, що перестав звертати на них увагу.

Це стало для мене ще одним моментом: ціла держава працює на те, щоб убивати жителів сусідньої країни. Невдовзі серед моїх друзів і колег з’явилися загиблі, й крізь цю призму смерті я почав дивитися на своїх колишніх друзів із Росії. Момент істини показав брехливість позиції тих, хто висловлював співчуття Україні, але водночас стверджував, нібито «братні народи» посварили американці, у війні всі сторони винні, а саму війну проти України веде не Росія, а лише Путін.

Коли я почав писати цю статтю, у центрі Слов’янська була скинута півторатонна авіабомба. Удари по місту відбувалися і раніше, доволі регулярно, але зазвичай застосовувалися 250-кілограмові бомби. Ця виявилася в шість разів потужнішою: зруйновано два будинки, пошкоджено 39 багатоповерхівок, а я залишився без електрики. Коли її відновили, я дізнався, що в ніч із 15 на 16 квітня Росія здійснила масштабну комбіновану атаку по території України. За попередніми даними, загинули 16–17 осіб, понад 120 отримали поранення. Основні удари припали по житлових кварталах: люди гинули у своїх квартирах у Києві, Одесі, Дніпрі, Харкові та інших містах.

Росія – обширна країна, і керувати нею за допомогою чітких команд складно: немає гарантії, що команди не буде викривлено, поки вони спускаються ієрархією. Тому вона керується установками. Керівництво дає зрозуміти, чого воно хоче, а підлеглі намагаються вислужитися, інколи всупереч доцільності й здоровому глузду. Воює Росія також відповідно до таких установок. Наприклад, у лютневі морози була установка вивести з ладу енергосистему і заморозити Україну. Зараз весна, інтерес керівництва до цієї мети згас, а разом із ним – і завзяття виконавців.

Поки я це писав, у центр нашого міста знову була скинута важка авіабомба. Ненадовго вимикали електрику; коли її увімкнули, я продовжив писати – і тут зовсім поруч пролунали два потужні вибухи. Усе це означає, що російське керівництво спустило нову установку – цілеспрямовано бомбити житлові квартали. Звісно, їх бомбили і раніше, однак зараз імовірність загинути зростає в рази – принаймні доти, доки не буде спущена інша установка.

Зона смерті, що наближається – момент істини для тих, хто живе в прифронтовій зоні

Смерть від обстрілу випадкова – це «російська рулетка». Інша річ – хвиля окупантів, які знищують усе на своєму шляху. Навіть якщо вдасться її пережити, можна опинитися в зоні окупації – і тоді загрожує вже не просто смерть, а смерть після катувань.

Цього літа росіяни знову намагаються захопити Слов’янськ: уперше вони зробили таку спробу влітку 2022 року. За чотири роки війни, які я провів у Слов’янську, змінилася ціла технологічна епоха війни: тепер не побачиш на вулицях РСЗВ, а танки сприймаються як мамонти доісторичної епохи. Зараз триває боротьба безпілотників, роботів і електронних технологій.

Навесні 2022 року я міг чути, як тиждень за тижнем наближається артилерійська канонада: спочатку десь далеко – за сорок кілометрів від нас, потім за тридцять, двадцять… Увечері над горизонтом можна було бачити білі спалахи – там теж ішов бій, але так далеко, що звуки не долинали. Найстрашнішим була інформаційна ізоляція під час тривалого відключення електрики, коли не знаєш, що відбувається на фронті: а що, якщо ворог уже прорвав фронт, і рятуватися втечею пізно?

Росіяни наступали, створюючи перед собою вогневий вал артилерійського вогню, що перемелював усе навколо. Це сприймалося так, ніби насувається хвиля орків, яка знищує все на своєму шляху. Апелювати до їхньої людяності марно, і чекати пощади не доводиться. Це наближення смерті стало моментом істини, що демонструє: цю війну Росія веде на знищення, а не заради будь-якої політичної вигоди.

Зараз інша епоха війни – це видно, якщо пройтися містом. Уже не зустрінеш бронетехніку, що трощить асфальт, як це було у 2022 році: тепер дороги як нові й прикриті антидроновими сітками. Не гудуть над головою бойові літаки, зате дедалі частіше чути різноманітне тарахкотіння, гул, а інколи й свист смертоносних дронів. Ніколи не знаєш, чи стане цей звук останнім, що ти почуєш у житті. Ці дрони тримають під контролем територію навколо міста, а за п’ятнадцять кілометрів на схід починається суцільна зона смерті, де знищується все, що рухається.

Поки що зупинити наближення цієї зони не вдається; ба більше, Росія підтягує додаткові війська на наш напрямок. Чим завершиться літня битва за Донбас – невідомо. Я сподіваюся, що росіянам не вдасться захопити наше місто, однак імовірність того, що воно опиниться в зоні смерті, залишається високою.

Колись я жив у Росії, спілкувався з людьми, які здавалися інтелігентними й порядними. Тоді вони виглядали цілком нормальними: одні демонстрували критичне мислення, спираючись на культуру, інші проповідували добро і моральні цінності, виходячи зі свого релігійного досвіду. Тепер же вони оцінюють війну в межах своєї спотвореної картини світу. Я не можу звернути їхню увагу на момент істини – вони не стануть ні слухати, ні читати мене. Проте я несу разом із ними спільну колективну відповідальність за їхнє ставлення до війни.

Провина // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 01.04.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/slovnyk-viyny/wina-i-poczucie-winy-zbiorowej-ukr/

 

Чи всі росіяни винні у війні? Чи можна говорити про колективну провину, чи провина може бути лише персональною? Як виникає почуття колективної провини?

Провина

Провина завжди пов’язана з учинком. Суб’єктом учинку може бути конкретна людина, держава або соціальна інституція, що має єдиний механізм ухвалення рішень. Якщо такого механізму немає, то не може бути й провини. Суб’єкт має провину за вчинок у двох випадках: або коли в його основі від початку лежав злий намір, або – незалежно від наміру – коли вчинок призвів до несправедливості й завдав людям зла. На відміну від держави, народ не може бути суб’єктом учинку й, відповідно, не може бути винним у його скоєнні, оскільки є уявною єдністю окремих людей, кожен з яких діє по-своєму, а механізми ухвалення рішень належать не народові як такому, а конкретним соціальним інституціям.

Провина передбачає політичне, юридичне або моральне покарання. Провину несе одиничний, а не колективний суб’єкт: людина, а не суспільство; держава, а не народ; церковна організація, а не християни тощо. Покарання завжди має застосовуватися лише до одиничного суб’єкта, навіть у тому разі, коли наслідки цього покарання зачіпають інших. Наприклад, якщо видатного діяча культури карають за кримінальний злочин, страждає суспільство, але це не є підставою для звільнення його від відповідальності. Так само, якщо державу карають за розв’язання агресивної війни, страждає весь народ, однак це не є підставою для звільнення держави від покарання: бойкоту, санкцій та інших заходів, аж до його повного демонтажу. Поряд із цим кожен громадянин може нести свою персональну провину за бездіяльність або, тим паче, за сприяння злочинам держави, однак у кожному випадку в кожної людини є своя конкретна провина.

Почуття колективної провини

Треба розрізняти фактичну провину і почуття провини. Хоча народ не може нести колективної провини, конкретна людина може відчувати почуття провини за свій народ, оскільки почуття провини може стосуватися не лише власних учинків, а й учинків інших людей або груп, з якими людина себе ідентифікує. Наприклад, діти не винні у вчинках батьків, але можуть відчувати за них почуття провини. Отже, хоча колективної провини не існує, на основі спільної ідентичності формується почуття колективної провини. Людина здатна переживати його разом із тими, з ким вона себе ототожнює: із сім’єю, церквою, народом, країною тощо.

У міфологічному й релігійному контексті почуття колективної провини й сама провина практично не розрізняються, тому цілком виправдано говорити, що Бог, доля, історія або вищі сили карають народ за провину.

Види провини

Кримінальна провина визначається фактом скоєння злочину, який юридично визначений і за який передбачене покарання. Вона завжди має персональний характер. Навіть якщо злочин скоєно організацією, кожен її учасник відповідає перед законом за свою персональну провину. Окрім кримінальної провини Карл Ясперс виокремлює політичну, моральну та метафізичну провину.

Якщо жителі країни підтримували режим, вони несуть за це моральну провину; незнання, нерозуміння ситуації або відсутність її юридичної кваліфікації не можуть слугувати виправданням. Моральна провина має персональний характер, оскільки йдеться про конкретних суб’єктів і їхні дії.

Політична провина – це провина всіх громадян за режим, який вони терплять, навіть якщо самі вони є жертвами цього режиму й не брали безпосередньої участі в його злочинах. У цьому виявляється її колективний характер. Оскільки фактична провина не може бути колективною, політична провина виражається у почутті провини та готовності нести відповідальність за злочини власної держави й своїх співгромадян, які підтримували режим.

Метафізична провина виявляється в почутті відповідальності за власну бездіяльність, коли поруч чиняться злочини. Кожен росіянин несе метафізичну провину за злочини Росії, бо завжди залишається щось, що він міг би зробити, але не зробив. Оскільки цей «залишок» неможливо точно визначити, метафізична провина дана не як загальнозначущий факт, а як почуття персональної відповідальності за те, що людина зробила не все, що могла. В основі метафізичної провини лежить почуття співпричетності; заперечення метафізичної провини є ознакою байдужості до інших людей та до їхнього права на життя.

Метафізична провина і відповідальність за війну Росії проти України

Ганна Арендт проводить розрізнення між провиною та відповідальністю. Якщо кримінальна і моральна провина мають фактичний характер, тобто визначаються вчинками конкретного суб’єкта, то політична й метафізична провина можуть не бути пов’язаними з власною дією і в такому разі виявляються лише як внутрішнє переживання. Відповідно, те, що Карл Ясперс називав політичною і метафізичною провиною, Ганна Арендт розуміє як один із проявів відповідальності, а не фактичної провини.

Провину за війну Росії проти України несе держава як соціальна інституція, а також усі люди, які є співучасниками цього злочину. Поряд із цим окремий громадянин Росії може відчувати почуття метафізичної провини за те, що він не зробив усього можливого, аби зупинити війну, і почуття політичної провини за свою причетність до держави-агресора. У цих переживаннях виражається як персональна, так і колективна відповідальність громадянина за війну, розв’язану його державою. Хоча це почуття переживається індивідуально, його можуть поділяти й інші люди, що призводить до формування в суспільній свідомості колективного почуття провини за війну, на основі якого виникає розуміння колективної відповідальності. Якщо ж людина ігнорує цю відповідальність, вона несе персональну провину за власну безвідповідальність.

 

Миколай Карпіцький
Словник війни

 

Миколай Карпіцький. 13 березня 2014 року: перша жертва війни на Донбасі. Очевидцем цих подій був священик із Донецька Сергій Косяк

Джерело: PostPravda.info. 13.03.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/novyny-z-frontu/serhij-kosjak-13-marca-2014-donbas-ukr/

Молитва за Україну в центрі Донецька, захопленого проросійськими бойовиками, – очевидці трагічних подій березня 2014 року. Фото: Facebook Ігоря А. Козловського

 

Перша жертва війни Росії проти України була вбита не ракетою чи бомбою, а звичайним ножем на вулиці Донецька. Це сталося 12 років тому – 13 березня 2014 року. Однак справжньою зброєю був не ніж, а російська пропаганда, яка розповідала, нібито владу в Києві захопила «київська хунта», що відправила автобуси з «нацистами» для розправи над жителями Донецька. Згадуючи трагічні події весни 2014 року, Миколай Карпіцький протиставляє кремлівському наративу історичне свідчення очевидця подій у Донецьку.

Смертоносна пропаганда Кремля проти історичної правди

Найгрізніша зброя на війні – не ракети й бомби, а самі люди. Щоб переконати одних людей убивати інших, Росія використовує фейки та дезінформацію. Саме з поширення хибних наративів почалася російська агресія проти України – зокрема, наративу про «переворот», унаслідок якого в Києві нібито прийшли до влади нацисти. Але що ж сталося насправді?

21 листопада 2013 року в Києві розпочинається Євромайдан – протести молоді проти відмови від євроінтеграції. Після його жорстокого розгону 30 листопада масового характеру набула нова хвиля протестів уже проти свавілля влади. Ескалація насильства призвела до загибелі людей, і 20 лютого 2014 року Верховна Рада України заборонила силовим відомствам застосовувати насильство щодо протестувальників. Позбавлений підтримки силових структур, президент України втік, і повнота влади перейшла до Верховної Ради, яка призначила виконувача обов’язків президента, а згодом організувала вільні та чесні вибори нового президента.

Тобто влада ні на хвилину не переходила до неконституційного органу або до осіб, які не пройшли процедуру виборів, тому наратив про «київську хунту» є абсурдним. Проте, використовуючи цей наратив, Росія окупувала Крим. Проросійські угруповання тероризували мирних жителів на сході України, били учасників маніфестацій за єдність України, а з 13 березня 2014 року перейшли від побиттів до вбивств. Першою жертвою став 22-річний хлопець Дмитро Чернявський.

Книга Сергія Косяка – свідчення очевидця

Про те, як це сталося, пише очевидець подій – пастор євангельської п’ятдесятницької церкви «Асамблея Божа» в Донецьку Сергій Косяк у книзі «Донбас, якого ти не знав. Щоденник священника». У той період він брав участь у щоденному міжрелігійному молитовному марафоні «За мир, любов і цілісність України», який проходив у центрі Донецька з лютого по серпень 2014 року. Увесь цей час він, як очевидець, вів хроніку подій у Донецьку, яка пізніше була опублікована у вигляді окремої книги.

 

Пастор Сергій Косяк на молитовному марафоні «За мир, кохання та цілісність України» у Донецьку. Фото: Facebook Ігоря А. Козловського

З пастором Сергієм я зустрічався у 2015 році. Він дивився на події з моральної, а не політичної позиції, не підтримував жодні політичні сили й критично ставився до української влади. Саме ця його політична незаангажованість викликає в мене довіру до нього як до очевидця подій.

Як пастор, Сергій Косяк прагне дати моральну оцінку діям своїх співвітчизників. У той період він ще мало говорить про Росію, адже ступінь її залученості до кривавих подій ще не була відома жителям Донецька. Далі були репресії проти учасників молитовного марафону, від яких постраждав і сам автор книги, війна на Донбасі та повномасштабне вторгнення, яке забере життя сотень тисяч українців. У той час Сергій Косяк ще цього не знав, але передчував майбутню трагедію.

Донецьк на початку березня 2014 року

Уривок із книги Сергія Косяка «Донбас, якого ти не знав. Щоденник священника», с. 14

1 березня 2014 року. 5-й день молитовного марафону

Сьогодні був на мітингу біля Донецької ОДА, а потім поїхав на площу Леніна, яка стала місцем дислокації сепаратистів. Влада розгойдувала маховик «антифашизму» і «антибандерівщини», який зараз уже не може зупинити. Люди, зведені з розуму, розпалені антиукраїнськими ораторами, ненавидять усіх, на кого їм укажуть «крикуни». Багатотисячний розігрітий натовп із площі Леніна рушив брати Донецьку ОДА.

Божевілля, інших слів немає… Здається, що зібралося таке бидло, що будь-кого на вила піднімуть.

Я стояв на сходах перед будівлею облдержадміністрації й попросив дати мені мікрофон. Близько п’яти хвилин я закликав людей до молитви за мир, але вони несамовито кричали, не реагуючи на мирні заклики. А під час хвилини мовчання за загиблими у зіткненнях у Києві скандували: «Беркут!»

У цих людей немає нічого святого – лише ненависть. Було дуже помітно, що всім цим безладом хтось керує, і головна мета – це дестабілізація та розпалювання агресії. Коли я йшов від облдержадміністрації, було чути, як вибухають світлошумові гранати. Це міліція відбивалася від натовпу, який пішов на штурм будівлі.

2 березня 2014 року. 6-й день молитовного марафону

Сьогодні був на стихійному мітингу, який проходив навпроти Свято-Преображенського собору на вулиці Артема. Складно передати, на якій позитивній хвилі все відбувалося. Близько тисячі людей, переважно молодь, стояли вздовж дороги з транспарантами, українськими прапорами, махали руками й прапорцями, вітаючи автомобілі, що проїжджали повз. Водії, своєю чергою, на знак привітання сигналили клаксонами; іноді їх було так багато, що сигнал перетворювався на один довгий гул. Після вчорашнього шабашу на площі Леніна та біля Донецької обласної адміністрації сьогоднішній вечір просто подарував ковток свіжого подиху свободи. Я стояв разом з усіма й тримав плакат «Молися за Україну». Зустрів дуже багато знайомих, усі були на позитиві.

Масовий мітинг у центрі Донецька 5 березня 2014 року

Міф про те, що жителі Донецька масово підтримують Росію й виступають за відокремлення від Києва, розвіяв перший масовий проукраїнський мітинг у центрі Донецька 5 березня 2014 року. Наступного дня Сергій Косяк поділився враженнями. У той момент він ще не знав, що наближається велика війна з Росією.

Уривок із книги Сергія Косяка «Донбас, якого ти не знав. Щоденник священника», с. 15–16

Учора відбувся перший масовий проукраїнський мітинг у Донецьку. Перед мітингом на площі Леніна ми облаштували молитовний майданчик: встановили звукову колонку та банери з написом «Тут моляться за Україну». Частину людей залишили там, а самі пішли на точку збору – площу Конституції, де вже було майже 100 осіб. Провели коротку молитву, вишикувалися колоною й пішли молитовною ходою на площу Леніна.

Те, що я побачив на площі, і тішило, і засмучувало. У людей, які за Україну, так само, як і в тих, хто проти, мало поваги до Бога, більше надії на власну силу й правоту. До мікрофона багато хто рвався, деякі говорили щиро, але були й такі, що виголошували гучні гасла заради власного піару.

Духовенство майже не виступало. Організатори мітингу якось скептично поставилися до присутності священників.

Тішило, що прихильників цілісності України було в рази більше – приблизно 10–15 тисяч осіб. Ми стояли поруч зі сценою, молилися і читали псалми.

З боку проросійських активістів у нас полетіли яйця й яблука, а потім і каміння. Владиці Сергію (УПЦ КП) яйцем влучили в лоб – він ледь не знепритомнів, брат із нашої церкви також отримав удар по голові, я відбувся влучанням яйця в штанину. Плакати використовували як щит для тих, хто підходив до мікрофона.

З проукраїнського боку ніхто нічого не кидав. І я тоді подумав, що сьогодні проросійські сили (не побоюся сказати – керовані ненавистю і бісами) кидають каміння та яйця в мирних людей, які співають гімн України, а завтра ці нелюди кидатимуть гранати і стрілятимуть з автоматів. Ось така в нас «братня допомога» Росії.

Після мітингу почалися масові бійки.

Церкво, люди, нам необхідно продовжувати молитися!

Проблема Донбасу не в Росії, а в нашій бездуховності.

БОЖЕ, ВРЯТУЙ УКРАЇНУ І ПРОСТИ НАС».

Перше вбивство – брехня та кров

Мітинг 5 березня 2014 року був наймасовішим, але не єдиним. Щодня проходив молитовний марафон за єдність України. 9 березня в різних місцях Донецька відбувалися невеликі мітинги й ходи, які намагалися зірвати російські активісти. 13 березня 2014 року вони здійснили перше вбивство.

Уривок із книги Сергія Косяка «Донбас, якого ти не знав. Щоденник священника», с. 19–21

13 березня 2014 року. 17-й день молитовного марафону

Мітинг за єдність України на площі Леніна і перші вбивства.

Мітинг анонсували через соціальні мережі, але він не був так добре організований, як 5 березня: не було єдиного координаційного центру. Прихильників України зібралося зовсім мало – близько 500 осіб, із них самооборони – не більше 100. Натомість проросійських прихильників було не менше ніж 1000 осіб. І коли мітинг офіційно завершився, почалося найтрагічніше.

Натовп із не менш ніж 700 людей, які називали себе «антифашистами», оточив цю сотню самооборони. У хід пішли каміння, кастети, арматура, сльозогінний газ з обох сторін, тільки проросійські нападали, а хлопці-українці оборонялися чим могли. На асфальті залишилося лежати кілька нерухомих тіл; після натиску «антифашистів» їх продовжували бити ногами й палицями. Я став між бойовиками і, як мені здалося, мертвим і сказав: «Досить, ви щойно вбили людину, залиште тих, хто вже лежить на асфальті, я священник, майте хоча б трохи співчуття». І ця крапля співчуття в них, схоже, все ж залишилася: тих, хто лежав без руху, більше не били.

Напад проросійських бойовиків на учасників мирного мітингу у Донецьку 13 березня 2014 року. Кадр відеохроніки. YouTube.

Ми почали переносити поранених до карети швидкої допомоги. Маю сказати про міліцію та працівників швидкої. Менти були радше спостерігачами, ніж захисниками, а після мітингу невимушено розмовляли з тими, хто пів години тому вбивав проукраїнських активістів. Працівники швидкої – це взагалі люди, які, мабуть, забули, що таке клятва Гіппократа. Вони так переживали за власні шкури, що швидку залишили за 300 метрів від місця подій, хоча їм ніхто не заважав під’їхати ближче. Але боягузтво і жадібність уже давно стали поводирями лікарів і міліції – сподіваюся, не всіх…

Після того як усе закінчилося, я залишався на площі Леніна і бачив, як біля пом’ятого автобуса до карети швидкої допомоги вантажили тіло вбитого хлопця, учасника самооборони мітингу (прим. ред.: Дмитро Чернявський, помер від ножового поранення, завданого озброєними людьми).

Дмитро Чернявський – перша жертва російсько-української війни. 13 березня 2014 року в Донецьку він загинув від ножового поранення, завданого проросійськими бойовиками.

Під постаментом пам’ятника Леніну, на сходах, юрмилися люди, давали інтерв’ю на камери. Я поцікавився, що це за телеканали, і прислухався, про що говорить народ. Телевізійники виявилися з Росії, і те, що вони знімали, вивернуло мене навиворіт. Один гопник скаржився журналістам, як вони мирно стояли й раптом на них накинулися проукраїнські активісти, від яких довелося мужньо відбиватися. Насправді все було саме так – тільки навпаки, і всю цю брехню російський глядач ковтатиме з екранів своїх телевізорів.

Тривала й брехлива пропаганда, яку проводили в Донецьку, зробила свою справу – багато донеччан, підбурюваних російськими націоналістами, яких сотнями звезли до нашого регіону, з ненавистю ставляться до тих, хто виступає за єдність України. І готові бити інших донеччан, щиро вірячи, що б’ють «фашистів» і заїжджих «бандерівців».

Донецьк не впав, але дві останні акції показали повне банкрутство спротиву сепаратистам, тож ласкаво просимо на молитву. Донецьким активістам треба стати на коліна перед Богом. Звертаюся до духовенства: це вже не піар церкви й особистості, це реальна війна з усіма наслідками, що з цього випливають. Не будьте схожі на ментів і працівників «швидкої». Настав час служити людям. Щодня – площа Конституції, міст через Кальміус, з 18:00 до 19:00, Донецьк.

Поки там ще не б’ють, але що буде потім – не знаю…

Уривок із книги Сергія Косяка «Донбас, якого ти не знав. Щоденник священника», с. 24–26

18 березня 2014 року. 22-й день молитовного марафону

День 13 березня в Донецьку тепер відомий як «кривавий четвер», коли проросійські гопники побили й покалічили десятки людей, які вийшли за єдність України, а одного 22-річного хлопця було вбито. Усі вони – герої віри й патріоти своєї Батьківщини. І на нашому молитовному майдані я теж таких бачу. Сьогодні напишу про одного з них.

Це Максим Горюнов, пресвітер церкви «Слово життя». Звичайний хлопець, який у критичну хвилину може робити незвичайні речі. Щоб зрозуміти, у чому героїзм Максима, варто спершу прочитати його опис того дня, коли він потрапив у самий епіцентр кривавої м’ясорубки:

«Мітинг закінчився, люди розходяться. Як людина допитлива, вирішив залишитися до кінця: що може загрожувати мені в рідному місті? Організатори прибирають сцену, самооборона мітингу прикриває відхід людей. Стою поруч із ними. До нас наближається озвірілий натовп. Вони вже не хочуть кидати яйця – вони хочуть крові.

Відходимо за сцену – їх значно більше, дуже агресивні. Найвідчайдушніші намагаються відбиватися, я не такий відчайдушний, відходжу до автобуса. Водій-міліціонер відкрив двері – зайшло кілька людей, двері закрилися. Під автобусом не бійка – побиття. Міліціонер залишив автобус, ми зсередини відкриваємо двері руками – за хвилину нас вже повний автобус, битком набитий, багато в крові. Через недосвідченість стою біля вікна – влетів камінь, розлетілося скло. Через рідкий кордон міліції пробиваються молодики, у розбиті вікна кидають петарди, розпилюють газ. Вперше в житті дихаю газом – всі кашляють, задихаються, нас вивертає навиворіт. НІКУДИ бігти. Вийдеш – роздеруть, залишишся – задихнешся. Відкриваємо двері – нас уже «зустрічають». Отримую удар ногою в голову. Забігаємо за автобуси – ми оточені щільним кільцем, збиваємося в купу – близько 30 осіб. З усіх боків кричать: «На коліна!», частина з нас і так на колінах – щоб зменшити площу ураження, пригнулися, прикриваючи голови руками. Боюся пропустити удар або камінь, розумію, що якщо  знепритомнію – можуть забити. Міліція ледве стримує розлючений натовп, сама не хоче потрапити під роздачу. Нас постійно намагаються витягнути з кола, щоб було зручніше бити – чіпляємося один за одного. Дивлюся на міліцію – допомоги немає. Бачу «вікно» в бік проспекту Ілліча – прориваюся стрімким ривком (насправді ледве тягну ноги від бандитів – у рідному місті!). Біжу не один, нас кілька вирвалися. Я бігаю швидко, але тільки на короткі дистанції, чую погоню, забігаю в першу підворітню, на очах у мешканців заскакуємо (нас уже двоє) в під’їзд – ми врятовані! Оглядаємо одяг – усе в курячих яйцях, плямах зеленки та крові. Кров не моя – хлопців, з якими трималися разом. Я дивом залишився цілий».

Напад проросійських бойовиків на учасників мирного мітингу у Донецьку 13 березня 2014 року. Кадр відеохроніки. YouTube.

Здається, звичайна історія людини, яка просто хотіла вижити в цій м’ясорубці. І що відбувається далі? Людина пройшла поруч зі смертю, побачила зраду й побої, саме час сидіти вдома й не висовувати носа, але…

Мільйон разів кажу «АЛЕ» – усім, хто ховає за уявною духовністю свою боягузливість. Сидите вдома і переживаєте за Україну біля екранів телевізорів, але знайте, що є хлопці, які стали героями віри, віри та відваги. Максим Горюнов знову з нами на молитовному майдані стоїть за Україну. Знаючи, що в будь-який момент проросійські головорізи можуть знову влаштувати побоїще, він стоїть і молиться, тримаючи прапор України. Його дружина молиться поруч із ним.

Слава Богу, що є такі люди, якими може пишатися християнський світ. Називайте це як завгодно – «дурістю», божевіллям, «немудрістю», а я бачу віру, героїзм і відвагу.

Моліться за нас, ми реально хвилюємося, коли щоразу йдемо на молитву. Не знаємо, чим вона закінчиться, але все ж ідемо. Завтра ставимо молитовний намет – це буде єдиний вуличний намет в Донецьку з ідеологічним змістом, над яким не буде російського прапора. Скільки він простоїть – не знаю.

Яке ж безумство, усе як уві сні… Що сталося з нашою Україною?

 

Миколай Карпіцький. Російська окупація – це репресії за ознакою ідентичності. Свідчення мешканки Херсона

Джерело: PostPravda.info. 04.03.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/novyny-z-frontu/russian-occupation-repression-ukr/

Херсон. Мітинг 13 березня 2022 року проти російських окупантів. Кадр відеохроніки. YouTube

«Я б волів жити в Німеччині під владою Путіна, ніж жити в умовах війни», – заявив 19-річний німець у студії телеканалу ARD на початку жовтня 2025 року. На його думку, українцям слід було б здатися, адже життя під час війни нібито значно гірше, ніж життя навіть під владою Путіна. За висловлюванням випадкової людини стоїть поширена омана: ніби Росія веде війну суто з політичних причин – за зміну державних кордонів і сфер впливу. Нерозуміння того, що йдеться про екзистенційну війну за право на існування, породжує ілюзію, ніби з Росією можна домовитися шляхом поступок.

Можливо, такі, як цей молодий чоловік, німці вважають, що російська окупація буде як життя в НДР під контролем Радянського Союзу. Можливо, і в Україні колись думали, що влада Москви – це не так і страшно: адже жили ж за часів Брежнєва. Однак життя в окупації – це не «як у Радянському Союзі» і навіть не «як у сучасній Росії». Це значно гірше.

Режим окупації можна порівняти лише з російською тюремною колонією, або «зоною», як її називають. Є «червоні зони», де абсолютна влада належить тюремній адміністрації, і «чорні зони», де панують кримінальні авторитети. А тепер уявімо, що кілька регіонів перетворюють на одну велику «зону», де адміністрація разом із криміналом чинить «беспредел». Саме так виглядає російська окупація.

Я не можу говорити від імені інших, але скажу від себе – як житель Слов’янська, міста, яке деякі західні політики були б готові «здати» Путіну заради примарного миру з Росією. Зовсім недавно неподалік від мого дому авіабомби ФАБ-250 зруйнували кілька будівель. Це стало настільки звичним, що вже не є приводом писати про це у Facebook, де я зазвичай ділюся думками, чи переривати домашні справи. Однак я розумію: далі буде ще гірше. Але навіть якщо російські авіабомби знищать половину Слов’янська, у мене все ще залишиться 50-відсотковий шанс вижити. А якщо Слов’янськ буде окуповано – шансів не буде зовсім. Тому для мене окупація гірша за життя в умовах війни. Але це лише моє сприйняття.

Я обговорював цю тему з жителями Херсона, які пережили окупацію. Серед них – Оксана Погомій, громадська діячка та волонтерка. Вона все життя прожила в Херсоні, зокрема й у період окупації, а у 2020 році була обрана депутаткою Херсонської міської ради. Наведу фрагменти нашої розмови, щоб показати, як насправді виглядає окупація.

Окупація – це правове свавілля і тотальний контроль

«Найстрашніше, що може бути в житті, – це окупація, – розповідає Оксана Погомій. – Тому що в тебе відбирають свободу, навіть якщо за тобою особисто не прийшли спецслужби. Раніше в нас була робота. А тут ти або працюєш на окупантів, або не працюєш і залишаєшся без засобів до існування.

Росіяни здійснювали постійний моральний тиск, схиляли до співпраці. Наприклад, просто з дому забрали жінку – керівницю однієї з творчих шкіл. Цілий день тримали її в себе й змушували підписати згоду на співпрацю. Щойно її відпустили, вона одразу виїхала із зони окупації.

До кінця квітня в нас ще був мобільний зв’язок, потім його відключили. Узагалі не було зв’язку. Ловило лише в одному місці в центрі міста – там люди збиралися, щоб хоча б SMSку рідним надіслати. Потім зв’язок ненадовго увімкнули, але наприкінці травня знову вимкнули. Продавали тільки російські SIM-карти. Інтернет дуже виручав: деякі провайдери залишилися працювати.

З обшуками приходять завжди несподівано – і це справді страшно. Друзі повідомляли, що на сусідній вулиці – БТР, і рашисти прочісують квартал за кварталом. Наш квартал був наступного дня. Я пов’язала хустку, надягла окуляри, щоб не вирізнятися. З обшуком прийшли четверо військових. Їхню увагу відвернув наш онук Микита – це нас урятувало: вони не зазирнули туди, де зберігалися продукти нашої волонтерської організації. До однієї з наших дівчат з обшуками приходили кілька разів – вона жила в селищі, у приватному будинку».

Реакція жителів Херсона на окупацію

«Коли почалося вторгнення, я ще не знала, що нас так швидко здадуть, – розповідає пані Оксана. – Думала, буде якийсь спротив. Я написала у Facebook, що ми збираємося на мітинг – я з чоловіком і волонтерами, з якими працюємо з 2014 року. Ми були з ними в Авдіївці, Мар’їнці, Красногорівці, Широкиному. Також ми кинули заклик, що збираємо для поранених одяг, ліки, їжу швидкого приготування, сигарети й туалетне приладдя. Спочатку речі збирали в холі міської ради, але вже на другий день – 25 лютого – місця не вистачало, і ми переїхали до будівлі районної ради, а потім фасували набори в іншому місці.

5 березня відбувся перший мітинг. Наша волонтерська група допомагала українським військовим із координатами цілей, і я не хотіла наражати людей на додаткову небезпеку, тому просила не виходити на мітинг. Я вже йшла фасувати продукти, коли подруга зателефонувала й сказала: “Тут стільки людей! Ти просто не уявляєш!” Тоді я розвернулася й помчала на мітинг. Пізніше я зрозуміла: це був наш “герць” – ми вийшли без зброї проти солдатів у повному спорядженні з автоматами й кричали їм: “Вас тут не чекали! Забирайтеся звідси!”».

«Герць»: мешканці Херсона протистоять російським військовим. Кадр відеохроніки. YouTube

Слово «герць», яке використала пані Оксана, не перекладається іншими мовами. Воно означає козацьку традицію, коли перед битвою найвідчайдушніші сміливці виходили перед ворожим військом і глузували з нього, викликаючи на поєдинок.

«13 березня – це день визволення Херсона від гітлерівських окупантів, – продовжує вона. – Того дня була дуже велика хода. Військові стріляли над головами, але люди все одно пройшли від площі Свободи до Набережної. Там був український прапор завдовжки сто метрів. Хтось же його пошив! Це було таке піднесення! Була ейфорія, тому в той момент ми забули про страх. Вони думали, що прийшли в проросійську область, а насправді це було не так. Коли ми вийшли – а виходив не лише Херсон, а й Гола Пристань, Каховка, Нова Каховка, Каланчак, Скадовськ – із прапорами, кричали, кидалися на танки, у них у головах клацнуло, що ми не будемо Росією… Не знаю, сподіваюся, що клацнуло.

Ми багато гуляли ввечері, ходили до друзів і однодумців, спілкувалися, бо інакше було неможливо вижити. Ідеш вулицею й бачиш, що хтось зв’язав жовту квітку, синю квітку й повісив на дерево – і розумієш: ми не самі. Є інші люди. Поки гуляєш, шукаєш такі синьо-жовті знаки й віриш, що Україна повернеться. І нам пощастило – нас визволили».

Окупація – це виснажливе очікування розправи

Страшні не лише самі репресії, а й постійна загроза – очікування розправи. Пані Оксана розповідає:

«Страшно жити в такому стані, коли не знаєш, що буде завтра. Я постійно носила із собою рюкзачок із зубною щіткою, милом і змінною білизною на випадок, якщо раптом заберуть. Це я потім зрозуміла: який рюкзачок?! Мішок на голову, рюкзачок відберуть – і в тебе не залишиться нічого. Якщо все це розповідати росіянам, вони не зрозуміють, скажуть: “Ну жили б далі! Пристосуватися можна до всього!” А тут хтось вирішує все за тебе – зайде, наприклад, у маршрутку на блокпості й скаже: “Ти мені не сподобався – виходь!” Вони почувалися господарями життя. Якщо ти не скорився, з тобою можна зробити що завгодно.

Перший місяць усе було зачинено, а потім відкрився ринок. Картина, яка закарбувалася в моїй пам’яті на все життя. Це було перед 9 травня. Йду на ринок – шукати українські продукти. Поруч повільно їде відкрита вантажівка, а там на колінах полонений з оголеним торсом і мішком на голові. І тут уже стає по-справжньому страшно.

Під час мітингу 5 березня окупанти фотографували його учасників із будівлі обласної адміністрації. Молодого хлопця, Артема, упізнали за фотографією й забрали через десять днів. Він ішов додому, коли його схопили. Йому прострелили ногу, викинули біля лікарні й сказали: “Тобі пощастило”. І це ще було порівняно м’яко – далі було набагато гірше. За час окупації він іще двічі побував “на підвалі”.

Коли ти постійно чуєш, як то одного, то іншого взяли, – усвідомлюєш, наскільки реальність відрізняється від очікувань. Ми не думали, що все буде настільки страшно, поки не почали чути від своїх друзів, які побували “на підвалі”, як там знущаються й катують.

Людей відвозили до катівень – це зовсім не тюрми у звичному розумінні, де дають їжу, воду й можливість сходити до туалету. Це просто кімната, набита людьми. У чому тебе схопили – у трусах і майці, – у тому й залишаєшся весь час. Жодних передач. Раз на день виводять набрати воду в пляшку й сходити до туалету. І катують, катують, катують… Ти постійно чуєш крики інших людей. Родичі заарештованих не могли дізнатися, де перебувають їхні близькі. Приходиш до комендатури, а тобі відповідають: ‘Ми не знаємо’.

Російська окупація, Херсон. У цьому приміщенні катували людей. Херсон, 14 листопада 2022 р. Медіацентр України

Одного разу заарештували батьків, дізнавшись, що їхній син служить у ЗСУ. ‘Випустимо, коли прийде син’, – сказали їм. Матір зрештою звільнили через місяць, батька – через два. Це був кремезний, гарний чоловік, а після звільнення він виглядав як старий дід. Так змінився всього за два місяці.

У перший тиждень співробітників ФСБ не було видно. Приблизно 10–12 березня вони з’явилися й почали методично об’їжджати адреси. Із цього моменту почали хапати людей. Були випадки, коли наших військових і бійців територіальної оборони затримували, а потім знаходили їхні тіла зі слідами катувань. В окупантів були списки, усі адреси. Наприклад, жінка колись дуже давно працювала в прокуратурі чи суді – до неї приїжджають, щоб схилити до співпраці. А їй уже 70 років, і в неї стареча деменція. Тобто списки в них були вже застарілими, а отже, вони готувалися давно – ще навіть до 2014 року».

Чим відрізняється путінський нацизм від гітлерівського

Не лише розповідь пані Оксани, а й свідчення інших людей, які пережили окупацію, підтверджують: за словом «денацифікація» приховується нацистська політика Росії на окупованих територіях.

У тій чи іншій формі дискримінація за національною ознакою трапляється в багатьох країнах, зокрема й у демократичних. Інша річ, що в демократичних державах існують правові механізми боротьби з дискримінацією. Те, що чинили росіяни на окупованих територіях, – це вже не дискримінація, а репресії.

Наприклад, заборона видавати газету рідною мовою – це дискримінація, а арешт і катування за використання рідної мови – це репресії. Обмеження під час працевлаштування за національною ознакою – дискримінація, а прирівнювання прояву своєї національної ідентичності до терористичної діяльності – це репресії. Саме це дає підстави називати російську політику на окупованих територіях нацистською.

Однак існує принципова відмінність між путінським і гітлерівським нацизмом. Гітлерівці визначали євреїв за біологічною ознакою. Путінські рашисти розглядають українців як ворогів не за фактом народження, а за самоідентифікацією. Якщо українець не демонструє своєї української ідентичності, рашисти за замовчуванням вважають його «росіянином». Така можливість мімікрії для когось давала шанс вижити. У євреїв у нацистській Німеччині такого шансу не було. З іншого боку, якщо гітлерівські репресії мали системний і впорядкований характер, то рашистські репресії є хаотичними й свавільними, і для них не потрібен привід. Тому їхньою жертвою може стати будь-хто, незалежно від того, вважає він себе росіянином чи українцем.

«Навіть якщо ти скорився, з тобою все одно можуть зробити що завгодно – наприклад, через українську мову, – розповідає пані Оксана. – Друзі повідомили, що просто з вулиці забрали чоловіка. Він ішов до сусідів погодувати собаку, бо ті виїхали. Військові щось у нього запитали, а він відповів українською. Його протримали тиждень. Що з ним робили? Він відмовлявся про це говорити. Сказав лише, що тепер вони з дружиною спілкуються виключно російською. Це було у вересні. Потім їм вдалося виїхати через Василівку. Два тижні чекали, поки їх пропустять. Щоб вибратися з пекла, вони перейшли на російську мову».

Права людини та право на ідентичність

Боротьба з українською ідентичністю закономірно переростає в боротьбу з людською ідентичністю – із прагненням залишатися людиною. Це підтверджують слова Оксани Погомій: «Їхня мета – вбити в людині людину. Вони взяли групу людей, які допомагали ЗСУ, і змушували їх катувати одне одного».

Сьогодні, на тлі переговорів про мир в Україні, сторони обговорюють політичні, економічні та військові аспекти гіпотетичного миру з Росією, замовчуючи найболючішу тему – становище з правами людини. На окупованих територіях систематично порушуються фундаментальні права, закріплені у Загальній декларації прав людини: право на життя, свободу та особисту недоторканність (ст. 3); недопустимість катувань і принизливого поводження (ст. 5); право на визнання правосуб’єктності (ст. 6); захист від дискримінації та рівність перед законом (ст. 7); право на ефективне поновлення в правах (ст. 8); недопустимість свавільного арешту чи затримання (ст. 9), свавільного втручання в особисте життя, посягання на житло та таємницю кореспонденції (ст. 12); право на свободу переконань і їх вираження (ст. 19); право на свободу мирних зібрань і асоціацій (ст. 20).

Але існує ще одне фундаментальне право, не сформульоване в Декларації, однак без нього ми не можемо вважатися цивілізованими людьми, – право на ідентичність. Ніхто не повинен заперечувати ідентичність іншої людини. Проте на окупованих територіях росіяни не просто заперечують українську ідентичність, а й піддають репресіям усіх, хто її виявляє.