Миколай Карпіцький. Життя в окупованому Херсоні. Розповідь очевидця

Джерело: PostPravda.info. 12.01.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/novyny-z-frontu/life-in-occupied-kherson-ukr/

Про життя в окупації я поговорив з Віталієм – він відомий у соцмережах під ніком «Vital Ustas». До війни працював у міліції, потім у поліції. Вийшов на пенсію і займався скаутським рухом. Окупацію пережив у Херсоні у мікрорайоні Корабел на Карантинному острові.

Російська окупація – страшніше лише смерть

Коли почалося повномасштабне вторгнення, найбільше я боявся не обстрілів, а самої окупації. Часом надовго пропадала електрика, а разом із нею – зв'язок із зовнішнім світом, і ти не знаєш, що зараз відбувається поруч із тобою на фронті. У голові лише одна думка – аби тільки не потрапити під окупацію. Після звільнення Ізюма й Херсона я зрозумів, що реальність виявилася значно страшнішою за мої найпохмуріші фантазії. Під час розмови одна мешканка Херсона сказала мені, що російська окупація – це стан абсолютного безправ’я, і страшнішою може бути лише смерть.

Російська окупація – це не просто зміна влади. Це перетворення людини на річ, з якою можна робити що завгодно. Від окупації неможливо сховатися або просто перечекати її вдома. Окупанти прийдуть у твій дім і вирішуватимуть, жити тобі чи ні, і це рішення може залежати від настрою п’яних солдатів. Крім того, окупанти цілеспрямовано полюють на тих, хто у вільній Україні відкрито висловлював свої погляди або демонстрував українську ідентичність.

Безправ’я

Віталій із Херсона (Vital Ustas) розповідає про повсякденне життя в окупованому місті.

– У перші дні окупації ми були в шоці. Два-три дні – і вони вже тут: прапори, техніка їздить містом. Ми думали, що буде якась оборона… Як вони в перший же день опинилися в Каховці?!

– Це було ще на самому початку. Під’їжджає бронемашина до матері з сином, які просто йшли вулицею, військовий наводить на них кулемет і мовчить. – Вона потім сама мені про це розповіла. – Вулиця порожня. Мати стоїть, не знає, що робити: йти чи не йти. Стоять, тремтять. Нарешті син каже: «Ну, пішли, мамо». – «Пішли».

Право на життя – як повітря: доки воно є, ти його не помічаєш.

– Без документів ти – шматок м’яса, – каже Віталій. – Бандитські дев’яності порівняно з цим – дитяча казка.

Як і Віталій, я також пам’ятаю правове свавілля й злочинність початку 1990-х, але навіть тоді я точно знав, що мене вважають людиною незалежно від того, був при мені паспорт чи залишився вдома. Але в окупації навіть документи при собі нічого не гарантують – навіть якщо з ними все гаразд.

– Виходиш із дому й не знаєш, чи повернешся назад, – розповідає Віталій. – Не знаєш, де опинишся ввечері: у підвалі чи тебе розстріляють на блокпості.

Як приклад Віталій згадує історію селян, які регулярно возили до міста молоко, тож на блокпості їх уже добре знали.

– Чого ви нас щоразу шмонаєте? Кого шукаєте? – запитують вони.
– Нациків шукаємо.
– І скількох ви тут уже наловили?
– Та ми з ними не розмовляємо. Якщо щось помітимо – стріляємо наповал. Нам комбат сказав: «Побачите щось незрозуміле, щоб не було жодного опору, можете валити наповал».

Про те, щоб у самому місті на блокпості когось розстріляли, Віталій не чув, а от у передмісті таке траплялося запросто. У місті на блокпостах частіше стояла росгвардія – там ще могли «подумати», перш ніж стріляти, зате за найменшої підозри затримували й відправляли «на підвал».

На блокпості

– Я жив у мікрорайоні Корабел, – продовжує Віталій. – Це острівна частина Херсона. Там суднобудівний завод, звідти стріляли по Миколаєву. Наш район відокремили від решти Херсона блокпостом. З острова до міста й назад доводилося їздити лише через нього – затори були жахливі.

– Перетинаєш блокпост – усі напружені, як струни. Проїхали – спільне зітхання полегшення. У місті блокпости переважно стояли на виїздах: дороги перекривали повністю. Але всередині міста час від часу з’являлися мобільні блокпости – раптово перекривали вулицю на дві-три години, виставляли кулемет і починали перевіряти всі машини: документи, багаж.

– Телефони доводилося «вичищати»: їх перевіряли на блокпостах. Дивилися все підряд, це займало багато часу – маршрутки стояли й чекали. Іноді з’являлися ефесбешники: за допомогою спеціальної апаратури вони перевіряли активність телефону за останні пів року. Якщо знаходили щось підозріле – людину забирали. Деякі потім зникали безвісти. У Білозерці, наприклад, так забрали чоловіка, а згодом його мертвим зі слідами тортур викинули під будинком.

– Перетинаємо блокпост між нашим районом і рештою Херсона – і одразу: «Усім чоловікам вийти! Документи! Роздягтися до пояса!» Перевіряли татуювання. Зеківські наколки вони знали, а якщо знаходили українську символіку або щось схоже на руни – забирали одразу. А далі – тортури. Тому ті, в кого були татуювання, намагалися взагалі не виходити з дому.

Ще один випадок Віталій переповідає зі слів матері двох синів. Старшому – 22 роки, молодшому, із синдромом Дауна, – 18. Старший повіз молодшого до лікарні. На блокпості військові перевірили телефон і побачили листування українською мовою: знайомі з Києва писали йому в Telegram.

«Українська мова?! Ах ти ж тварюко!» – кричать і витягають його з маршрутки. Маршрутка стоїть, пасажири дивляться, як б’ють молодого хлопця. Зрештою військові вирішили забрати його, але пасажири почали вмовляти – просили дозволити старшому братові супроводжувати молодшого до лікарні. Лише тому хлопця відпустили, але записали його дані й попередили: якщо ще раз побачать листування українською – йому кінець.

Побити могли просто за те, що сказав «не те» слово або «не так» подивився. Віталій навів приклад із 65-річним чоловіком у маршрутці, який лише огризнувся, коли до нього чіплялися військові. Його витягли назовні, били ногами й прикладами на очах у всіх пасажирів, а потім кинули на узбіччі. Бувало, що таким самим чином витягали й жінок.

Терор

Віталій розповідає, що окупація – це постійне очікування чогось страшного.

– Прокидаєшся вранці – і одразу новини. То оголошують якусь «мобілізацію»: всіх чоловіків – на військовий облік. То паспортизацію. То гривню скасовують. То когось шукають. То обходи по домівках. То з магазинів забирають термінали. Ми розраховувалися банківськими картками – це страшенно дратувало рашистів. До серпня термінали вилучили з низки магазинів, хоча не всюди. Найстрашніше – ти повністю безправний. Немає жодного захисту, жодної гарантії, що тебе не заберуть просто тому, що ти не сподобався.

– Іноді, щоб залякати, окупанти самі викладали відео катувань. На самому початку в них хтось украв машину. Вони знайшли цю людину й виклали відео, як катували її струмом – прикріпивши дроти до вух. Біль пекельний: мозок ніби зварюється.

«Квартирний обхід» – так називалися планові обшуки квартир мирних жителів, про які розповідає Віталій:

– Стук у двері, перше запитання: «Хто у квартирі?» Перевіряли особи, обшукували все, не залишаючи без уваги жодної дрібниці. Весь Херсон вони обшмонати не встигли, а в селах знаю будинки, які обшукували по кілька разів.

– Постійно було чути, що люди зникали, – каже Віталій. – Якось молодь вийшла погуляти після початку комендантської години – додому не повернулися. Мати зранку стоїть на порозі РОВД: «Де мій син?» – «А ми не знаємо». Його могли відправити копати окопи або зробити щось іще гірше. Бувало, що люди не поверталися взагалі. Досі невідомо, скільки людей зникло безвісти. Точно порахувати неможливо – люди зникали просто так.

– Полювали на учасників АТО (антитерористичної операції на Сході України) та членів територіальної оборони. У рашистів були списки – можливо, їх передали зрадники. Так був викрадений заступник командира батальйону тероборони. Через два дні його тіло зі слідами катувань знайшли в Дніпрі.

Протести

Загроза окупації страшніша за обстріли – саме так я відчував це під час обстрілів у прифронтовому Слов’янську. Тому мене вразило, як жителі Херсона, у яких окупанти намагалися відібрати навіть право на життя, виходили протестувати під дулами кулеметів.

5 березня на площі Свободи відбувся перший масовий мітинг жителів Херсона з українськими прапорами та гаслами «Херсон – це Україна» і «Росіяни, йдіть додому». Військові відкрили попереджувальний вогонь, однак мітинг не припинився. Відтоді протести в Херсоні стали щоденними.

Упродовж наступних двох днів люди виходили на акції протесту й в інших містах Херсонської області – Новій Каховці, Голій Пристані та Олешках. 6 березня в Новій Каховці військові застосували зброю проти протестувальників, поранивши п’ятьох людей. 13 березня в Херсоні відбулася наймасштабніша акція – у ній узяли участь майже 10 тисяч херсонців.

З 19 березня в Херсоні почалася ескалація насильства щодо протестувальників. Окупанти перейшли від тактики залякування до прямого насильства: жорстких затримань і побиттів, застосування світлошумових гранат і сльозогінного газу. У квітні протести набули фрагментарного, децентралізованого характеру, змістившись у бік короткочасних зібрань і символічних акцій.

Остання масова акція протесту проти російської окупації в Херсоні відбулася 27 квітня. Рух «Жовта стрічка» організував мирну ходу під гаслом «Херсон – це Україна», у якій взяли участь майже 500 осіб. Під час жорстокого розгону деякі учасники зазнали поранень.

Усе це я знав із соціальних мереж – з боку, тож попросив Віталія розповісти, що він відчував як очевидець.

– Рашисти від самого початку розраховували на те, що тут усі поголовно будуть за Росію. А тут люди ворожі, напружені. Заходить росгвардієць у маршрутку й питає: «Чого ви всі такі насуплені?» А всі мовчать – знають, що все одно нічого сказати не можна. Скажеш слово – можуть витягти з маршрутки, а водієві сказати: «Їдь, ми його тут залишаємо». Коли вони побачили протести, зрозуміли, що тут для них вороже середовище.

– Мітинги почалися 5 березня. Спочатку окупанти просто спостерігали. Потім почали підходити ближче – повністю озброєні, з автоматами, у масках, на техніці. Люди стоять, кричать. Спочатку збиралися тисячі, потім усе менше й менше. Я був на мітингах на другому тижні – було жахливо страшно. Велася відеозйомка, літав дрон. Я боявся, що потраплю в якусь базу, а потім за участь у мітингу мене заберуть. Приблизно три тижні мітинги тривали активно, а потім перемістилися з площі Свободи до скверу Шевченка. Там уже збиралися вісім–дев’ять людей біля пам’ятника.

– Полювання велося на всіх, хто «засвітився» в соцмережах і брав участь у протестах, – пояснює Віталій, відповідаючи на запитання про ризики участі в мітингах. – Насамперед – на тих, хто був особливо активним у перший місяць окупації. Одну мою знайому помітили на мітингу, а може, й вирахували через соцмережі. Згодом її затримали й відвели в підвал. Там перед нею поклали на стіл роздягненого хлопця, і троє військових його ґвалтували. Після цього їй сказали: «Ще раз побачимо тебе на мітингах або блокпостах – з тобою буде те саме». Відтоді вона сиділа тихо, мов миша, до кінця окупації: нікуди не ходила, всього боялася.

Колаборанти

Окупанти хотіли керувати функціонуючим містом, але для цього їм були потрібні фахівці в найрізноманітніших сферах. Віталій розповідає:

– Коли вони зрозуміли, що місто повністю під їхнім контролем, почалися фільтраційні заходи. Спочатку вони розраховували, що люди самі підуть працювати на них і здаватимуть усіх, хто за Україну. Такі знаходилися, але їх було недостатньо, щоб швидко створити власну систему управління. Тоді вони почали цілеспрямовано розшукувати держслужбовців і працівників комунальної сфери – будь-якого рівня.

– Вони вирішили відновити оркестр при драмтеатрі. Це було приблизно за два місяці до звільнення. Знайшли диригента – Юрія Керпатенка – і говорять йому: «Давай, театр має працювати. Працюватимеш на нас». Він відмовився. Зав’язалася розмова – слово за слово, і його застрелили просто в нього вдома.

– У липні рашисти почали працювати з дітьми – у мілітаризованому форматі. У Херсоні вони організували перший гурток «Юнармії», знайшли якихось педагогів. Я боявся, що вийдуть і на мене, бо раніше займався скаутським рухом у Національній скаутській організації України. Тим паче до цього я працював у поліції.

– Якщо на вулиці я бачив колишнього колегу, то намагався перейти на інший бік, аби тільки не перетинатися. Я не знав, він «за нас» чи «за них». А раптом він прямо на вулиці скаже: «Ходімо до нас, там нормальна зарплата», – а ти: «Ні, не хочу». І тут же пролунає запитання: «А чому не хочеш?» Так вони й тиснули на колишніх держслужбовців і комунальників: «Давай до нас працювати! …Чому не хочеш? …Принципово? …Ах, ти за Україну!» А далі могло бути що завгодно: шантаж, підвал, тортури.

– У Херсоні був випадок, добре відомий у нашому поліцейському середовищі. Уже пенсіонер, офіцер поліції у званні майора, пішов працювати на рашистів і пообіцяв їм привести ще й свого кума – Олега Худякова: «Ми куми, друзі, стільки років разом працювали. Він грамотний, він точно працюватиме на вас». Але той категорично відмовився. Його три дні тримали в підвалі – що з ним там робили, невідомо. Зрештою він погодився співпрацювати, і його відпустили. Він повернувся додому і повісився.

– Ми боялися навіть знайомих – були й такі, з ким дружили багато років, а потім раптом з’ясовувалося, що вони рашисти до мозку кісток: «Ура! Ура! Ми з Росією!» І чого від них чекати далі – невідомо.

– Знаю, наприклад, викладача співу в училищі культури. Він ніколи відкрито не декларував свою політичну позицію, але одного разу до нього прийшли знайомі й заявили: «Ми тебе здамо». – «За що?» – «Ти ж стільки років вів уроки українською мовою!» Цього виявилося достатньо, щоб оголосити людину «нацистом».

Зв’язок зі світом

– У квітні обірвався український інтернет і мобільний зв’язок, – розповідає Віталій. – Окупанти провели інтернет із Криму – з обмеженнями, як у Росії. Мобільний зв’язок перевели на якісь спеціальні SIM-картки, на яких українські номери були заблоковані, тож родичам на підконтрольній Україні території вже було неможливо додзвонитися.

– У березні-квітні люди масово виїжджали через Миколаїв. Мій кум їхав до Олександрівки – це Херсонська область, – і йому довелося пройти майже двадцять блокпостів. На одних були тверезі, на інших – п’яні, але «шмонали» всюди. Тоді ще на блокпостах не було реєстрів учасників АТО, і багатьом вдавалося проскочити – навіть у травні ще виїжджали.

– У червні виїхати було вже вкрай складно: величезні затори перед блокпостами, машини оглядали по годині. Одна знайома змогла виїхати лише на 27-й день. Люди по місяцю стояли в чергах, знімали житло, щоб переночувати. Іноді рашисти починали стріляти – хотіли налякати, щоб люди розбіглися, але ніхто не відступав.

Школи

– Під час окупації з березня до середини травня школи не працювали, – продовжив розповідь Віталій. – Наприкінці травня – на початку червня в Херсоні відкрилися близько чотирьох шкіл – по одній на район. Там директори пішли на угоду з окупантами. Дітей було мало, класи – неповні.

– Навчання тривало недовго і припинилося, коли ЗСУ почали завдавати ударів HIMARS по військових базах. Окупаційна влада почала заявляти, що в місті «небезпечно», хоча загрози для шкіл не було: удари завдавалися дуже точно по військових об’єктах, було знищено, зокрема, розташування росгвардії. Ми аплодували, коли ЗСУ били.

– Після цього школи закрили, а дітей почали відправляти до «таборів» – у Краснодарський край, до Криму, в Білорусь. Відправляли цілими класами, а потім їх так і не повернули. Так діти або залишилися в окупації, або опинилися в Росії.

Херсон. Історична довідка

2 березня російські війська зайняли Херсон. У вересні Росія оголосила про проведення так званого «референдуму» та 30 вересня підписала «договір про входження» Херсонської області до складу РФ. 11 листопада 2022 року місто Херсон було звільнене від російських загарбників після 256 днів окупації. До окупації населення Херсона становило близько 279 тисяч осіб, нині – майже 60 тисяч.

На початку окупації репресії мали хаотичний характер, і жертвами ставали випадкові люди. Мірою впорядкування репресій почався систематичний пошук «неблагонадійних». За час окупації Херсона репресивна машина не встигла завершити перехід від масових хаотичних репресій до точкових систематичних переслідувань, подібних до тих, що нині здійснюються в Росії.

Миколай Карпіцький. Чи піде Іран шляхом Росії, чи є надія на краще майбутнє?

Джерело: PostPravda.info. 21.01.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/will-iran-follow-russias-path-ukr/

Січневі протести в Ірані були придушені з нелюдською жорстокістю від імені режиму, який проголошує пріоритет релігійної моралі. Однак така жорстокість суперечить будь-якій моралі та будь-якій релігії. У який момент релігійно-моральна мотивація іранської влади перетворюється на некрофільну? Чи є неминучим переродження ідеологічного тоталітаризму в Ірані в некроімперіалізм – за аналогією з тим, що сталося в Росії?

Масштаб насильства в Ірані невідомий: те, що ми знаємо, – лише вершина айсберга

Іранська влада встановила інформаційну блокаду й відключила інтернет, тому повної картини того, що відбувається, – масштабів репресій і кількості жертв – ми не маємо. Проте навіть за фрагментарними даними можна зробити висновок, що рівень насильства і жорстокості є безпрецедентним навіть за іранськими мірками. Кількість убитих обчислюється тисячами, поранених – десятками тисяч.

За даними правозахисної мережі HRANA (Human Rights Activist News Agency), станом на 18–19 січня 2026 року було підтверджено 3 766 смертей під час придушення протестів, понад 2 тисячі тяжко поранених і близько 24 тисяч затриманих. І це лише вершина айсберга: реальна кількість жертв може виявитися в рази більшою. Після придушення протестів число загиблих, імовірно, й надалі зростатиме за рахунок закатованих у в’язницях і засуджених до страти.

Існують численні свідчення стрілянини на ураження в голову й тулуб з вогнепальної зброї, а також факти стрілянини по поранених. Зафіксовано випадок вторгнення сил безпеки до лікарні в місті Ілам, де били пацієнтів і лікарів. Ці епізоди, що є лише фрагментами значно масштабнішої трагедії, демонструють, що влада ставиться до власної країни як до окупованої території.

Чому іранська влада сприймає власну країну як ворожу?

Як і в радянській системі, в Ірані держава підпорядкована наддержавній ідеологічній вертикалі. Реальною владою володіє не президент, обраний на загальних виборах, а рахбар – верховний релігійний лідер. Нині цю посаду обіймає аятола Алі Хаменеї. Він безпосередньо контролює Корпус вартових ісламської революції (КВІР), організацію «Басідж» – молодіжне воєнізоване формування під контролем КВІР, а також ключові судові й релігійні інститути.

КВІР фактично є «державою в державі», непідконтрольною ані президентові, ані парламенту. Він становить паралельну систему влади, має власні сухопутні сили, розвідку та судово-слідчі структури.

Саме КВІР і «Басідж» розправлялися з жителями Ірану як із «чужими», з якими вони не мають ані національної, ані релігійної спільності. Диктатура, що декларує захист релігії та моралі як свій пріоритет, сприймає населення власної країни як ворогів, до яких не застосовуються моральні норми. Це означає, що між іранською владою та іранським суспільством більше не існує спільної ідентичності – ані національної, ані релігійної. Ці два Ірани – Іран влади та Іран громадян – більше не здатні до мирного співіснування.

В історії вже існував прецедент подібного розколу країни – червоний терор, розв’язаний більшовиками після захоплення влади в Росії. До населення власної країни вони ставилися як до жителів окупованої території, фізично знищуючи священнослужителів, підприємців і «ворожі елементи» лише за фактом їхньої належності до тієї чи іншої соціальної групи. Від іранського теократичного режиму їх відрізняв лише атеїстичний характер ідеології; сама ж структура ідеологічної влади була по суті такою самою.

Більшовикам вдалося знищити стару Росію і збудувати на її місці тоталітарний Радянський Союз, заснований на новій ідеологічній ідентичності. Однак історична логіка згодом привела до його трансформації – у форму, втіленням якої стала сучасна Росія.

Історична логіка еволюції тоталітарного режиму виглядає так:

• формується ідеологічна надбудова над державою (партія, рахбар), яка виправдовує тотальний контроль над державними інститутами та повсякденним життям людей за допомогою певної «вищої» ідеї (комунізм, шиїтська теократія);
• для практичної реалізації цього контролю створюється репресивний апарат і спецслужби (ЧК, НКВС, КДБ, КВІР);
• з часом ідеологія втрачає здатність мобілізувати й підпорядковувати суспільство, а спецслужби звільняються від ідеологічного контролю та починають керуватися інстинктом самозбереження й утримання влади;
• представники силових структур режиму приходять до влади, але виявляються неспроможними розв’язувати складні соціальні й економічні завдання, тому інстинктивно прагнуть до спрощення соціальної системи через насильство й знищення нелояльних;
• формується соціальна некрофілія – світогляд, у якому смерть стає універсальним способом розв’язання проблем. У результаті ідеологічний тоталітаризм трансформується в позбавлений чіткої ідейної спрямованості, цинічний за своєю суттю некроімперіалізм.

Іран: загрози та надія

Історична логіка – це інерція перебігу подій; вона не визначає, які саме рішення ухвалюватимуть люди. Її можна уподібнити течії річки, яку необхідно враховувати, щоб плисти, однак лише на підставі самої течії неможливо передбачити, куди й коли прибудуть кораблі. Саме тому треба застерегти від довільних узагальнень: у будь-якому історичному процесі співіснують різні, інколи протилежні тенденції, і лише від рішень самих людей залежить, яка з них візьме гору.

На відміну від пізнього Радянського Союзу, населення Ірану залишається молодим. Про це свідчить зростання чисельності населення з 37–38 мільйонів осіб на момент Ісламської революції до 88,5 мільйона нині. Можна знищити політичних опонентів і активістів, але неможливо знищити всю молодь – активну, динамічну й таку, що не бажає жити в тоталітарному суспільстві. Чи зможе це нове покоління здобути перемогу – питання залишається відкритим.

Аятола Алі Хаменеї виглядає таким самим дряхлим, як і державна ідеологія Ірану, що багато в чому нагадує пізній Радянський Союз. Водночас Корпус вартових ісламської революції та інші репресивні інститути значно сильніші й агресивніші за спецслужби пізнього СРСР і в боротьбі за збереження влади не зупиняться ні перед чим. Не можна виключати, що влада зможе придушити протести й законсервувати режим за північнокорейським зразком. Можливий і інший сценарій – повторення російського шляху: після падіння диктатури аятол країна на певний час перейде до демократичних форм правління, а згодом спадкоємці КВІР захоплять владу й установлять нову диктатуру, подібно до того, як це сталося в Росії, – засновану не на ідеології, а на некрофілічному інстинкті.

Історична логіка такого розвитку подій – не наперед визначене майбутнє, а загроза, з якою ми стикаємося вже сьогодні. Так само й історична логіка, в межах якої нове покоління відкидає теократичний тоталітаризм сучасного Ірану, не гарантує кращого результату, а лише дає надію на нього.

Миколай Карпіцький. Російські міфи про мешканців Донбасу. Навіщо імперії Путіна брехня?

Джерело: PostPravda.info. 17.12.2025.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/propaganda/narratywy-o-mieszkancach-donbasu-ukr/

Російська імперська свідомість відтворює агресивні міфи про жителів Донбасу, які кремлівська пропаганда оформила в цілісну систему наративів, використовуючи їх для виправдання війни проти України. Ці наративи й далі відтворюються у масовій свідомості навіть без прямої участі пропаганди та вже впливають на рішення людей не лише в Росії, а й за її межами. Спеціально для PostPravda.Info Миколай Карпіцький прокоментував найпоширеніші з цих міфів, спираючись на власні спостереження за життям людей на Донбасі.

Кого підтримували жителі Донбасу після перемоги Майдану 2014 року?

Міф. Після перемоги Майдану 2014 року жителі Донбасу виступали проти київської влади й закликали Росію на допомогу.

Передумова міфу. У Донецьку проходили проросійські мітинги.

Коментар. Попри провокації та насильство з боку прихильників Росії, паралельно з проросійськими мітингами в Донецьку навесні 2014 року відбувалися масові маніфестації за єдність України. 5 березня 2014 року на центральній площі Донецька під українськими прапорами «на захист єдності України» зібралося, за різними оцінками, від 5 до 15 тисяч осіб. Відбувалися провокації та напади на демонстрантів. 13 березня 2014 року на мітинг за єдність України в центрі Донецька зібралося, за різними оцінками, від 500 до 1000 осіб. Мітинг завершився кривавим насильством з боку проросійських активістів. 17 квітня 2014 року від 3 до 5 тисяч осіб узяли участь у мітингу «З молитвою за Україну» в парку Перемоги в Донецьку, який відбувся порівняно спокійно.

Також за єдність України висловилася більшість церков Донбасу. 25 лютого 2014 року з ініціативи Міжконфесійної ради церков Донецька й Донецької області розпочався міжконфесійний молитовний марафон «За мир, любов і цілісність України». Щодня в центрі Донецька проводилася спільна молитва, у якій брали участь представники православ’я, католицизму, протестантизму та ісламу. Марафон тривав до серпня 2014 року, коли серія арештів його учасників змусила залишити площу.

Міф. Жителі Донбасу висловилися за незалежність від України на референдумі 2014 року.

Передумова міфу. Проросійські бойовики 7 квітня 2014 року в Донецьку проголосили так звану «Донецьку народну республіку», а 11 травня 2014 року організували референдум на підтримку свого рішення. Здавалося, що на референдум прийшло багато людей, однак реальну кількість тих, хто проголосував, встановити неможливо.

Коментар. Референдум, організований проросійськими бойовиками, був як незаконним, оскільки не мав юридичних підстав, так і нелегітимним, адже щодо його проведення не існувало громадської згоди. Справжній референдум передбачає попередню суспільну дискусію, якої в цьому разі не було. Тому за формою організації це був не референдум, а опитування громадської думки. Ба більше, багато його учасників не розуміли, за що саме голосують, і кожен вкладав у це свій зміст. Участь у цьому заході створювала ілюзію впливу на ситуацію, що було наслідком захисного психологічного механізму – страху перед майбутнім. Для багатьох це стало єдиною причиною прийти на «референдум».

Хто відповідальний за терор жителів Донбасу?

Міф. Після перемоги Майдану 2014 року нова влада в Києві почала репресії проти жителів Донбасу, що нібито стало приводом до початку боротьби за відокремлення від України.

Передумова міфу. Пропагандистські вкиди в інформаційний простір, які не підтвердилися фактами.

Коментар. З боку прихильників єдності України не зафіксовано жодного випадку ідеологічно мотивованих тортур чи убивств жителів Донбасу, тоді як із боку прихильників Росії таких прикладів можна навести чимало.

Перший акт масового насильства на ідеологічному підґрунті стався 13 березня 2014 року, коли учасники проросійського мітингу напали на маніфестантів за єдність України, покалічили кілька десятків людей і вбили 22-річного Дмитра Чернявського. 24 травня 2014 року бойовики розгромили намет молитовного марафону, а одного з його учасників – пастора донецької євангельської церкви «Асамблея Божа» Сергія Косяка – тимчасово затримали й побили. 4 липня 2014 року проросійське угруповання «Російська православна армія» взяло в полон іншого учасника марафону – греко-католицького священника Тихона Кульбаку. Страждаючи на діабет, отець Тихон без ліків провів у полоні 12 днів, зазнав катувань і дивом вижив. 8 червня 2014 року у Слов’янську проросійські бойовики під командуванням Ігоря Гіркіна викрали, жорстоко катували й розстріляли чотирьох членів п’ятдесятницької церкви «Преображення Господнє»: двох дияконів – Віктора Брадарського й Володимира Величка, а також двох синів пастора – Рувима та Альберта Павенків. 8 серпня 2014 року було викрадено пастора, учасника молитовного марафону Олександра Хомченка, якого протягом чотирьох днів піддавали жорстоким катуванням. Його здоров’я так і не відновилося, і 14 лютого 2018 року він помер. Подібних випадків було багато, однак далеко не всі потрапляли до засобів масової інформації.

Міф. Україна вісім років обстрілювала жителів Донбасу.

Передумова міфу. Розповіді жителів Донбасу про те, як їх обстрілювала Україна.

Коментар. Проросійські сили на Донбасі могли вести бойові дії лише за умови повного забезпечення та технічної підтримки з боку Росії, і саме це спричинило тривалі бойові зіткнення. Водночас можна назвати дві причини, чому до початку широкомасштабного вторгнення під час артилерійських перестрілок уздовж лінії фронту нерідко траплялися влучання у житлові квартали, зокрема й від «дружнього вогню». По-перше, під час таких перестрілок обидві сторони активно маневрували, намагаючись уникнути ударів у відповідь, і часто стріляли «на випередження», щоб накрити передбачувані позиції противника. По-друге, використовувалися артилерійські снаряди та ракети РСЗВ із простроченим терміном придатності, що часто спричиняло відхилення від розрахованої траєкторії та непередбачувані влучання. Багато свідчень очевидців ґрунтуються на довільних узагальненнях, коли всі обстріли приписували тій стороні, яку вони не підтримували.

Окрім випадкових руйнувань, мали місце й навмисні провокації з боку проросійських збройних формувань з метою підтримання певного рівня бойової активності, адже від цього залежало їхнє матеріальне забезпечення.

Українська сторона запровадила особливий правовий режим зони проведення «антитерористичної операції» (АТО) та закріпила норми забезпечення й правові гарантії для військовослужбовців. Росія ж не запровадила аналогічного правового режиму: виплати за участь у бойових діях здійснювалися у формі надбавок «за особливі умови військової служби». Отже, для проросійських формувань існував матеріальний стимул підтримувати інтенсивність бойових дій, зокрема шляхом обстрілів мирних жителів, аби спровокувати вогонь у відповідь.

Тактика тотального знищення міст під час штурмів почала застосовуватися російською стороною на Донбасі з 2022 року, після початку широкомасштабного вторгнення. Українська сторона ніколи не застосовувала подібної тактики.

Політичні традиції жителів Донбасу

Міф. Більшість жителів Донбасу завжди голосувала за проросійські партії, що нібито свідчить про бажання бути з Росією, а не з Україною.

Передумова міфу. На парламентських виборах 26 жовтня 2014 року в Донецькій області за партійними списками переміг «Опозиційний блок», який вважався проросійським і набрав 38,9 % голосів. На другому місці був «Блок Петра Порошенка» – 18,2 %, а на третьому – Комуністична партія України – 10,2 %. В одномандатних округах Донецької області дуже часто перемагали колишні члени Партії регіонів, яких вважали проросійськими. На парламентських виборах 21 липня 2019 року за партійними списками перемогла «Опозиційна платформа – За життя», набравши 41,77 %, яка також вважалася проросійською.

Коментар. Ці вибори засвідчили зовсім не проросійські настрої, а прагнення до пошуку компромісу з Росією, щоб не боятися війни й мати змогу спокійно їздити до родичів на окуповану територію. Жителі Донецької області за замовчанням сприймали місцевий політичний дискурс, який їм був зрозумілий, і вже в його межах обирали тих, хто, на їхню думку, займав помірковану позицію. У цьому проявлялася утопічна мрія про відновлення простору без кордонів, як це було в Радянському Союзі. Широкомасштабне вторгнення показало багатьом жителям Донбасу ілюзорність їхньої мрії про «відкритий» спільний простір.

 

Ідентичність жителів Донбасу та вплив російської ідеології

Міф. Жителі Донбасу хочуть до Росії, бо вважають себе росіянами.

Передумова міфу. Міф створений російською пропагандою на основі довільного узагальнення окремих настроїв.

Коментар. На Донбасі історично переважала місцева ідентичність, відповідно до якої люди ототожнюють себе з рідним селом або громадою, а не з державою. Радянська ідеологія нав’язувала ототожнення зі штучною спільнотою – «радянським народом», від якої нині залишилася лише ностальгія за спільним простором без кордонів, де жили друзі й родичі. Так само як панування комуністичних переконань у радянський період не змінило ідентичності жителів Донбасу, поширення проросійських настроїв теж не могло її змінити й сформувати якусь «російську» ідентичність.

Багато жителів Донбасу й далі зберігають місцеву ідентичність, і з цієї позиції оцінюють, що саме їм може дати Україна або Росія. Під впливом потужної російської пропаганди частина населення підтримує Росію, але після вторгнення таких людей стає дедалі менше. Їхня орієнтація радше ідеологічна, ніж національна: вони однаково не відчувають себе росіянами. Водночас війна на Донбасі прискорила розвиток української громадянської ідентичності, а волонтерство та поява вимушених переселенців сприяють її зміцненню й розвитку зв’язків між регіонами.

Отже, на Донбасі немає поділу за етнічною ознакою – усіх об’єднує місцева ідентичність, на основі якої формується нова українська громадянська спільнота.

Міф. Жителів Донбасу утискають через прагнення розмовляти російською мовою.

Передумова міфу. Суто російська пропаганда, яка не має нічого спільного з реальністю.

Коментар. Для більшості жителів Донбасу мова ніколи не була ознакою ідентичності – ані місцевої, ані української. Вони не бачать жодних проблем, пов’язаних із мовним питанням, чудово розуміють українську мову, у повсякденному житті спілкуються російською або суржиком. Хоча не всі можуть писати літературною українською, але це проблема освіти, яка поступово розв’язується: нині молодь Донбасу володіє українською мовою значно краще, ніж старше покоління. З початком повномасштабного вторгнення значущість української мови зростає, і вона дедалі частіше використовується у спілкуванні.

Міф. Жителі Донбасу підтримують Росію всупереч потужній українській пропаганді.

Передумова міфу. Жителі Донбасу більше довіряють російським телеканалам, ніж українським.

Коментар. До початку широкомасштабного вторгнення значна частина жителів Донбасу справді довіряла російським телеканалам – і цьому є кілька пояснень.

По-перше, на відміну від Росії, де політична пропаганда централізована, український медіапростір хаотичний і різноманітний, тому людям, звиклим ще з радянських часів до того, що телебачення транслює єдину точку зору, було складно в ньому орієнтуватися. Російська пропаганда здавалася їм зрозумілішою, адже нагадувала радянську.

По-друге, вплив Росії в українському медіапросторі відчувався навіть після початку війни на Донбасі. До лютого 2021 року низка українських телеканалів перебувала під контролем або впливом наближеного до Путіна політика Віктора Медведчука – серед них «112 Україна», NewsOne та ZIK.

По-третє, російська пропаганда вміло використовувала той факт, що формування національної самосвідомості в різних регіонах України відбувалося нерівномірно. У багатьох жителів Донбасу зберігалася ностальгія за відкритим простором без кордонів, який колись асоціювався з Радянським Союзом, а тепер – із Росією.

Усе це призвело до того, що значна частина населення Донбасу опинилася під впливом російської пропаганди, подібно до того, як раніше вона перебувала під впливом радянської ідеології. Однак ця ідеологічна залежність не змінила їхньої справжньої ідентичності – ні в радянський період, ні тепер, адже природа ідентичності принципово відрізняється від природи ідеології.

Ідеологія вимагає лише зовнішньої згоди з певною позицією, тоді як ідентичність – це форма самосвідомості. Від ідеології можна відмовитися, як від нав’язаної ззовні точки зору – саме це й сталося під час розпаду СРСР, коли багато колишніх комуністів стали демократами. Від ідентичності ж можна відмовитися лише через глибоку трансформацію особистості.

Російські керівники не здатні ані змінити, ані зрозуміти чужу ідентичність. Вони виходять із хибного уявлення, ніби будь-який житель України, який тимчасово потрапив під вплив їхньої ідеології, автоматично стає «росіянином», і це нібито дає їм право на окупацію території, де він живе. Однак, попри те що багато донеччан справді зазнавали впливу російської ідеології, більшість із них були рішуче проти включення Донбасу до складу Росії й обурені розмовами про «обмін територіями» задля припинення вогню.

Миколай Карпіцький. Ідеологічний концепт російської культури у світлі війни: що нам із цим робити?

Джерело: PostPravda.info. 10.12.2025.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/logical-concept-of-russian-culture-ukr/

 

Головний редактор PostPravda.Info Пьотр Кашувара попросив мене розкрити важливе й складне питання: як нам сьогодні ставитися до російської культури в умовах війни, яку Росія веде проти України. Цю статтю я адресую передусім європейській та американській аудиторії – українцям навряд чи зможу сказати щось нове, вони й так усе розуміють. Писати про це непросто. Я виріс у Сибіру, багато років робив внесок у російську культуру власною філософською творчістю, а тепер свідомо обрав бік України. Коли я сів працювати над статтею, прийшла звістка про ракетний удар по житловому будинку в Тернополі. Близько сотні поранених, тридцять три загиблих, серед них шестеро дітей. У такі моменти важко міркувати спокійно. Але я все ж спробую.

Українська позиція щодо російської культури у світлі війни

Після всіх злочинів, скоєних Росією, будь-яке її представлення – у спорті, науці, культурі – є для українців неприйнятним. В умовах війни на знищення іншої позиції й не могло виникнути. Інше питання – як мають ставитися до російської культури європейці, які живуть у порівняно мирних умовах? Адже історія знає чимало держав, які вели винищувальні війни й здійснювали жахливі злочини, але їхні культури ми не відкидаємо.

Культурна творчість потребує свободи, тому російська держава протягом усієї історії перебувала у конфлікті з культурою, змушуючи творців працювати на державну ідеологію. У кращому разі пропонувався вибір між забуттям у злиднях та офіційним визнанням, у гіршому – між свободою та ГУЛАГом. Тому багато хто намагався пристосуватися до влади, відмовляючись від свободи творчості та власних переконань. Так відбувалася ідеологічна мобілізація культури, яка перетворювала її на інструмент війни.

Можна провести таку аналогію: хоча кожна людина – унікальна особистість, однак якщо Росія мобілізує її в армію, яка прийшла вбивати українців, ставлення до неї буде як до ворога. Оскільки Росія веде ідеологічну війну, мобілізувавши для цього російську культуру, ставлення до неї в Україні також буде ворожим.

Радянська культура як інструмент ідеологічної війни

Навіть у мирні періоди Радянський Союз жив у стані ідеологічної війни, і шкільне навчання було повністю підпорядковане її цілям. Від нас учителі чекали не стільки розуміння художнього задуму, скільки вміння витягти «правильний» ідеологічний підтекст: пояснити, які погляди виражає герой і яку позицію займає автор. Зараз відбулася зміна ідеологічного концепту – замість радянської культури тепер російська культура, але суть залишилася тією самою. Цей концепт Росія використовує як ідеологічну зброю у війні проти України. Своєю чергою українці відкидають російську культуру – і це логічний факт війни за виживання. Проте я бачу вихід у знищенні цього ідеологічного озброєння шляхом деконструкції самого концепту культури.

Культура – це простір творчої самореалізації особистості на основі вищих цінностей. Суспільство, у якому все регулюється лише соціальними нормами, не пов’язаними з культурними цінностями, – це суспільство наших найближчих родичів у тваринному світі – шимпанзе. Якщо ми будемо жити тільки відповідно до соціальних інстинктів, то повернемося у первісний стан.

У шкільні роки мені здавалося, що радянська система прищеплювала вищі цінності, які стримують первісні соціальні інстинкти школярів. Але вже в старших класах я зрозумів, що помилявся. Радянська система пропонувала не цінності, а ідеологічні настанови, призначені для маніпулювання соціальними інстинктами. Уже на філософському факультеті я усвідомлював, що ці настанови не дозволять мені викладати філософію та публікувати власні роботи.

Для мене філософія – це втілення особистого життєвого досвіду, зверненого до вічного та універсального. Саме цього я шукав у російській, німецькій, індійській, китайській та інших філософських традиціях. Однак радянська система допускала лише марксистську філософію, фактично забороняючи мислити інакше. Подібний конфлікт із радянською системою переживали письменники, художники, кінорежисери, гуманітарні науковці. Багато хто йшов на компроміс – і цим убивав свій талант.

Коли ми дивимося геніальні фільми або читаємо видатні літературні твори радянської епохи, ми зазвичай не замислюємося, що за кожним із них стояла важка боротьба творчих людей з нормами радянського суспільства за острівці вільного культурного простору. Дуже часто ця боротьба закінчувалася поразкою, і тоді автори калічили свої твори, підлаштовуючи їх під ідеологічні вимоги. Справжня культурна творчість існує у вимірі «особисте – універсальне». Радянська ж система бачила в культурі лише «соціально значуще», тим самим підміняючи культуру її імітацією у формі ідеологічного конструкта.

Ідеологічний концепт російської культури

Розпад Радянського Союзу відкрив для мене можливість викладати філософію й публікуватися. Цензуру було скасовано, а доступ до культурної спадщини став вільним. У ті роки я вірив, що Росія стане нормальною демократичною країною – такою, як Польща чи Україна. Але коли на перших парламентських виборах перемогла партія імперського й шовіністичного спрямування, я зрозумів, що перспектива фашизму цілком реальна.

Коли почалася перша російсько-чеченська війна, стало ясно, що необхідно боротися всіма силами, щоб запобігти приходу фашистської диктатури. А коли почалася друга війна, я усвідомив, що ми програли, і в Росії більше немає майбутнього.

На початку 90-х Російська православна церква користувалася величезною повагою в суспільстві за те, що змогла вижити й зберегти релігійну традицію в роки радянської влади. Проте я помічав, що кожне нове покоління студентів ставилося до РПЦ трохи гірше, ніж попереднє, і за двадцять років глибока повага змінилася повним неприйняттям: молодь дедалі ясніше бачила, що церква пропонує не релігію, а релігійну ідеологію.

Подібні зміни відбувалися й у моєму особистому ставленні до російської культури. Спершу я сприймав її як простір вільної творчості, не зачеплений комуністичною ідеологією. Російських націоналістів, які виправдовували свої імперські претензії «великою російською культурою», вважав маргіналами. Минуло десять років – і виявилося, що саме моє уявлення про культуру у вимірі «особисте – універсальне» опинилося на маргінесі, тоді як у суспільній свідомості закріпилося ідеологічне, імперське розуміння російської культури. Сьогодні цей ідеологічний конструкт перетворився на зброю війни проти України й, у перспективі, проти всієї європейської цивілізації.

Деконструкція концепту російської культури

Для українців, які протистоять одночасно і військовій, і ідеологічній агресії, будь-яка форма репрезентації Росії є неприйнятною. Але як ставитися до російської культури представникам інших європейських народів, які зараз не ведуть війни? Очевидно, що необхідно згортати будь-які культурні програми, які так чи інакше репрезентують сучасну Росію як державу: діяльність російських культурних центрів («Русские дома»), фонду «Русский мир», Россотрудничества, Росконцерта та інших подібних інституцій. Але чи достатньо цього? – Вважаю, потрібна також послідовна деконструкція ідеологічного концепту російської культури у суспільній свідомості.

Провести таку деконструкцію без втрат неможливо, і це означає, що доведеться перестати говорити про російську культурну традицію. Проте це жодним чином не повинно позначатися на особистому ставленні до митців, авторів культурних творів. Просто це ставлення не повинно залежати від ідеологічних настанов чи тієї, чи іншої концептуалізації культури. Для цього достатньо не оцінювати письменника або художника з соціального погляду і припинити шукати у нього «правильну» або «ворожу» ідеологічну позицію.

З погляду радянської школи я чиню головний гріх: розглядаю культурну творчість у вимірі «особисте – універсальне», не озираючись на її ідеологічне навантаження та суспільну значущість. Можливо, в умовах ідеологічної війни, розв’язаної Росією, хтось навіть докорить мені «дезертирством». Але інакше не можна не уподібнитися ворогу – перемогти дракона й при цьому самому не перетворитися на дракона.

Я не очікую від творця культури, що він буде учителем життя, моральним зразком чи носієм «правильної» ідеологічної позиції. Творці – такі самі люди, як і всі інші: зі своїми слабкостями, упередженнями, егоїзмом. Їхня відмінність лише в тому, що вони ведуть боротьбу за простір особистої творчості, вільний від диктату соціальних інстинктів. І далеко не всім вдається зберегти цю свободу. Багато хто йде на компроміс із вимогами влади чи суспільства – і тим самим губить свій талант. Нічого не вдієш: такий тернистий шлях будь-якої культурної творчості всередині суспільства.

І якщо в російському суспільстві утвердилася людиноненависницька диктатура, яка нав’язує власне розуміння «російської культури», це означає, що від цього розуміння необхідно відмовитися, зокрема заради збереження самої можливості вільної творчості. А що стосується суперечливої натури того чи іншого діяча російської культури – нехай кожен сам вирішує, як до цього ставитися.

Миколай Карпіцький. Якщо Росія вирішить напасти на країни Балтії, ми дізнаємося про це завчасно, але не від аналітиків

Джерело: Кавун.Сity. 25.11.2025.

URL: https://kavun.city/articles/444340/yakscho-rosiya-virishit-napasti-na-kraini-baltii-mi-diznaemosya-pro-ce-zavchasno-ale-ne-vid-analitikiv

Стаття жителя прифронтового Слов’янська, доктора філософських наук Миколая Карпіцького написана для естонської аудиторії та опублікована на найбільшому естонському порталі – Postimees.ee. Естонія відома тим, що протягом багатьох років найбільш послідовно та рішуче протистоїть Росії й сьогодні, як ніхто інший, підтримує Україну. Однак навіть там публікація викликала неоднозначну реакцію, пов’язану насамперед зі страхом перед російською загрозою. Як показали коментарі під статтею естонською мовою, багато читачів намагаються переконати себе, що Росія не збирається нападати на країни Балтії, і болісно сприймають тих, хто намагається розвіяти цю ілюзію. Проте нам важливо прагнути взаєморозуміння з естонцями, адже саме вони – наші найближчі союзники й друзі. На Кавун.City ми вперше публікуємо переклад статті українською мовою. Переклад виконала Юлія Філь.

Росія зберігає ініціативу та досягає успіхів на фронті ще і тому, що й Україна, і країни Заходу щоразу виявляються неготовими до чергового витка військової ескалації в Європі. Можна виділити чотири такі витки: окупація Криму (2014), вторгнення на схід України (2014), широкомасштабне вторгнення в Україну (2022) та перехід до війни на виснаження (2023). Чи буде п’ятий виток ескалації – напад на країни Балтії?

Здоровий глузд непридатний для аналізу дій Росії

На кожному етапі Росію можна було зупинити. У 2014 році Росія ще не була готова до широкомасштабної війни, але Захід замість військової допомоги Україні схиляв її до капітуляції в рамках мінського формату. Російська армія зразка 2022 року не могла загрожувати Заходу і була розгромлена в Україні, однак Захід не скористався шансом і допустив перехід до затяжної війни на виснаження, до якої Україна також не була готова.

Зараз співвідношення військових сил змінилося на користь Росії, і коли вона завершить масштабну реформу збройних сил, військове відставання Європи ще більше зросте.

Професійні аналітики, широка громадськість і політичні лідери – як в Україні, так і на Заході – помилялися у своїх оцінках, тому що виходили з припущення про наявність здорового глузду: тобто розуміння власних інтересів з огляду на реальність, і що кожен діє відповідно до своїх інтересів. Війна невигідна не лише з позиції інтересів Росії, а навіть з позиції егоїстичних інтересів представників російської влади.

З погляду здорового глузду здавалося, що Путін не почне війну, адже він і так має все, що хоче: отримує величезні прибутки від продажу вуглеводнів, користується величезним впливом на міжнародній арені, його одноосібній владі ніщо не загрожує, а Україна перебуває в економічній залежності. Який сенс ризикувати всім, розв’язуючи війну, що спричиняє лише збитки?

Будь-яка оцінка подій – чи на рівні побутових уявлень, чи на рівні наукового аналізу – завжди дається в певній картині світу. Здавалося б, людям не потрібна війна, але ми бачимо, що потік добровольців у російську армію не вичерпується, і не спостерігаємо в Росії масового засудження війни. Без такої пасивної підтримки Росія не змогла б так довго вести війну. Підтримка війни пояснюється тим, що картина світу Путіна вже закріплена і в масовій свідомості росіян.

Картина світу радянського та російського задзеркалля

Існує два типи картин світу.

1. Картина світу, що адекватна реальності. В її основі лежить принцип відповідності певної сторони дійсності. Наприклад, фізична картина світу ґрунтується на відповідності результатам спостережень і експериментів, а картина світу сучасних західних політиків – на відповідності дій та переконань економічним і політичним інтересам.

2. Відірвана від реальності картина світу. Тут істинність будь-якого судження перевіряється не за критерієм відповідності реальності, а за відповідністю самій картині світу. Якщо факти не вдається в неї вбудувати – їх ігнорують. Така картина світу має бути цілісною, щоб повністю замінювати реальність.

У першому випадку свідомість людини спрямована безпосередньо на реальність, у другому – на образ цієї реальності. Проведімо аналогію: одні операційні системи працюють безпосередньо з комп’ютером як матеріальним носієм, інші – з віртуальною машиною, тобто образом цього комп’ютера, створеним у віртуальному середовищі.

Здавалося б, така операційна система працює незалежно від фізичного комп’ютера, однак у разі його поломки припиняє роботу і все віртуальне середовище. Щось подібне відбувається й у соціальному просторі.

Відірвана від реальності картина світу може бути повністю фантастичною, як, наприклад, у «Товаристві пласкої Землі», або може дзеркально відображати реальність і завдяки цьому бути достатньо цілісною, щоб конкурувати з картиною світу, що адекватна реальності. Цілісність картини світу радянського задзеркалля забезпечувалася тим, що вона системно відображала навколишні явища, змінюючи їхній зміст на протилежний: те, що у світі вважалося неприйнятним, у радянській системі було необхідним, і навпаки.

Свобода підприємництва оцінювалася як експлуатація, а однопартійна диктатура – як народовладдя; радянська цензура – як свобода слова, а свобода слова на Заході – як маніпуляція громадською думкою тощо.

Однак той факт, що рівень життя простих людей на Заході був значно вищий, ніж у Радянському Союзі, жодним чином не вписувався в радянську картину світу, і людей просто вирішили обманути. Коли на тлі економічної кризи у них з’явилася можливість порівняти своє життя із життям на Заході, цілісність радянської картини світу зруйнувалася, а за цим розвалився і Радянський Союз.

Російська пропаганда виглядає більш розмитою та еклектичною порівняно з радянською, але саме завдяки цьому вона здатна ігнорувати суперечності й вбудовувати майже будь-який факт у «задзеркальну» картину світу.

Усередині російського задзеркалля слідом за зміною оцінки фактів змінюються й самі факти. Наприклад, спочатку незалежність України оцінюється як зло й загроза Росії, а потім відповідно до цієї оцінки напад Росії на Україну сприймається як «відповідний захід» – ніби це Україна першою напала. Отже, власна агресія приписується жертві.

У перші тижні широкомасштабного вторгнення українці пережили шок не лише від того, що російська армія цілеспрямовано б’є по житлових кварталах, а й від того, що їхні близькі родичі не тільки не вірять їм, а й нав’язують власну інтерпретацію: «Це все заради вас! Зачекайте, скоро наші звільнять вас від нацистів!»

Сталіністи підтримували цілісність своєї картини світу або заперечуючи факти, або надаючи їм протилежного значення. У відповідь на публікації про масштаби сталінських репресій вони говорили або: «Цього не було!», або: «Мало було, треба було більше розстрілювати!»

У російській масовій свідомості ці два принципи діють одночасно: з одного боку, заперечуються свідчення очевидців війни, з іншого – сама війна оцінюється позитивно. Завдяки цьому «задзеркальна» картина світу таких росіян настільки міцна, що переконати їх практично неможливо. Тому українці здебільшого вважать спілкування з ними безглуздим.

У російському задзеркаллі країни Балтії – аванпост західної цивілізації

Якщо адекватна людина реагує на подію безпосередньо, то носій російської масової свідомості – лише після того, як ця подія відобразиться в задзеркаллі. Тобто мисленнєвий процес запускається не в момент, коли людина дізнається нові факти, а тоді, коли ці факти отримують нову інтерпретацію в «задзеркальній» картині світу. За цією затримкою реакції її завжди можна впізнати, навіть якщо вона маскується під адекватну людину.

З тієї ж причини Росія не буде нападати на країну, доки російські пропагандисти не помістять її у центральну частину російського задзеркалля – на місце, що призначене для ворога. Зараз це місце займає Україна.

У російській картині світу країни Балтії – це аванпост західної цивілізації на історичній території Росії. Тому напад на них буде підтриманий російським суспільством так само, як напад на Україну. Однак нині країни Балтії перебувають на периферії російської пропаганди, тому найближчим часом нападу на них очікувати не варто, хоча військова підготовка до цього триває.

Перш ніж напасти, в російському інформаційному полі мають заговорити про литовських, латвійських чи естонських «нацистів». Ця спричинена пропагандою затримка дасть змогу заздалегідь розпізнати чергову військову агресію Росії.

Щоб вчасно оцінити реальну загрозу нової війни, безглуздо аналізувати економічні умови чи політичні інтереси Росії, оскільки дії російської влади однаково не підпорядковуються логіці адекватних людей. Натомість потрібно стежити за процесами в масовій російській свідомості.

Ідентичність // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 17.11.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/slovnyk-viyny/czym-jest-tozsamosc-ukr/

Однією з помилок російської влади, яка розраховувала на підтримку місцевого населення після вторгнення в Україну, є нерозуміння української ідентичності й того факту, що ідентичність неможливо нав’язати як ідеологічну установку. Що таке ідентичність і чим українська ідентичність відрізняється від російської, пояснює Миколай Карпіцький у черговій статті «Словника війни» на PostPravda.Info.

Ідентичність

Ідентичність – це відчуття єдності або тотожності себе з чимось, елемент усвідомлення себе як особистості щодо розуміння себе й співвіднесеності з іншими. У самосвідомості поєднуються різні рівні ідентичності:

– Особиста ідентичність – відповідь на питання: «Хто я?», усвідомлення себе й свого місця у світі на основі життєвого досвіду й внутрішнього самовизначення як особистості.

– Соціальна ідентичність – усвідомлення своєї належності або причетності до спільноти, культури чи традиції; вона може бути культурною, релігійною, професійною, ідеологічною, етнічною, національною, громадянською тощо.

Із зростанням націоналізму у ХХ столітті ідеологічне апелювання до етнічної й національної ідентичності використовувалося для обґрунтування політичних претензій, що призвели до Другої світової війни й численних інших воєнних конфліктів, зокрема до російсько-української війни, яка розпочалася 2014 року.

Громадянська й архаїчна соціальна ідентичність

Архаїчна форма соціальної ідентичності – це ототожнення себе зі спільнотою своїх родичів, друзів, односельців, тобто з колом людей, із якими людина може безпосередньо спілкуватися. На цій основі формуються різні види місцевої ідентичності з реальними спільнотами – зі своїм селом, громадою. Такі спільноти є реальними в тому сенсі, що всередині них люди можуть безпосередньо взаємодіяти між собою, на відміну від «уявних спільнот» (за термінологією Б. Андерсона), у яких люди лише подумки вважають себе частиною однієї групи, але реально між собою не зустрічаються. Такі спільноти існують лише у свідомості людей, і щоб усвідомлювати свою ідентичність із ними, людям потрібен певний знак спільності – спільна релігія, мова, культура, нація, підданство, стан, територія, звичаї, етика тощо.

Раніше належність до стану або релігії була важливішою за етнічну належність, тому нації й території не мали великого значення для соціальної ідентичності. Формування громадянської ідентичності розпочалося тоді, коли почуття відповідальності за своє місто чи країну стало важливішим за вірність своєму стану, сеньйору чи королю. Усвідомлення відповідальності за свою країну загалом призвело до появи нових громадянських націй. Проте процес їхнього формування у різних країнах відбувається по-різному: у деяких вони вже сформувалися, в інших лише зароджуються.

Радянський народ – ідеологічна конструкція

Серед малограмотного населення царської Росії здебільшого переважала місцева ідентичність. Для цих людей було важливо лише, що ті, хто їх оточує, говорять зрозумілою мовою, дотримуються знайомих звичаїв і сповідують ту саму релігію. Ототожнення з Росією загалом розумілося в імперському контексті як ідентифікація з територією, яку контролює царська влада.

Для комуністів основою держави були територія й влада, й уже не так було важливо, які саме країни розташовувалися на цих територіях. Саме цим було зумовлено проєкт створення нової спільноти – радянського народу, об’єднаного лише територією і державною владою. Розпад Радянського Союзу показав, що ототожнення себе з радянським народом було зумовлене ідеологією, а не ідентичністю, а сам радянський народ виявився лише ідеологічною конструкцією.

Відмінність ідентичності від ідеології

Соціальна самоідентифікація може мати або ідеологічний, або особистісний характер – і тоді вона стає основою ідентичності. На відміну від ідеології, ідентичність завжди має особистісний характер. Ідеологія формує систему ідей, що спонукають діяти в інтересах влади або групи людей, які прагнуть влади. Ідеологічна установка вимагає, щоб людина прийняла ці ідеї як власні незалежно від свого життєвого досвіду чи внутрішнього самовизначення. Людина, яка відмовляється їх прийняти або критично переосмислює, сприймається як ворожий елемент стосовно цієї ідеології.

На відміну від ідеології, ідентичність формується на основі власного життєвого досвіду, а ідеї є способом осмислення цього досвіду, тому не має потреби, щоб людина сприймала певний набір ідей як обов’язковий. Навпаки, вона може постійно їх переосмислювати, щоб глибше зрозуміти себе. Із цієї причини національна або релігійна ідентичність сприяє розвитку особистості й творчій самореалізації, тоді як національна або релігійна ідеологія, навпаки, пригнічує особистість.

Оскільки ідеологічна самоідентифікація має зовнішній примусовий характер, зазвичай зі зміною політичної ситуації люди легко відмовляються від неї, і така відмова принципово не впливає на їхню особистість. Історичний приклад – відмова від самоідентифікації з радянським народом. Натомість від власної ідентичності неможливо відмовитися без повної трансформації особистості.

Ідеологічне розуміння національної ідентичності

Розпад Радянського Союзу став початком формування нових громадянських націй – російської та української. Однак утвердження диктатури в Росії перервало цей процес. Нинішній режим у Росії нав’язує росіянам суперечливу ідентифікацію зі своєю країною, яка поєднує дві різні ідеологічні установки. По-перше, це розуміння Росії не як держави з історично визначеними кордонами, а як будь-якої території, якою керує або колись керувала центральна російська влада. По-друге, це агресивний націоналістичний міф про «триєдиний народ», який має спільне коріння, а тому українці й білоруси, нібито, не мають права на незалежне від Росії існування. Перша ідеологічна установка є інтернаціоналістичною, друга – навпаки, націоналістичною й шовіністичною. Така комбінація дає змогу російській пропаганді приваблювати людей із протилежними ідеологічними поглядами.

Відповідно до націоналістичної установки російське керівництво ставить за мету нав’язати українцям російську ідентичність, що було проголошено однією з цілей воєнного вторгнення в Україну – так званої «денацифікації». Частина жителів окупованих територій України декларує підтримку Росії, виходячи з протилежної установки – ототожнюючи себе не з «росіянами», а з територією, якою керує Москва. Проте така ідеологічна ідентифікація не змогла сформувати в них російську ідентичність ні в радянський період, ні тепер.

Російська система пропаганди проєціює власне ідеологічне розуміння національної ідентичності на українську суспільну свідомість. Згідно з цим підходом українська ідентичність тлумачиться як ідеологічна установка, яку нібито нав’язує Захід, щоб протиставити Україну Росії. Однак Україну об’єднує спільний культурний та історичний досвід, зокрема й негативний колоніяльний, який унеможливлює згоду на російську ідентичність.

Після широкомасштабного вторгнення Росії процес формування ідентичності на основі нової української громадянської нації прискорився, проте він відбувається нерівномірно. У багатьох реґіонах, зокрема на сході України, поруч з українською ідентичністю зберігається архаїчна місцева ідентичність, що ґрунтується на почутті прив’язаності до свого міста або села, але не до всієї України. Це явище також використовувалося для створення хибного міфу, нібито жителі сходу України переважно мають російську ідентичність.

Миколай Карпіцький

Словник війни

Міф // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 06.11.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/slovnyk-viyny/agresywny-mit-polityczny-kremla-ukr/

Агресивний політичний міф, яким виправдовується війна не лише проти України, а й проти всієї західної цивілізації, значно глибше проникає у масову свідомість, ніж кремлівська пропаганда, дезінформація чи фейки. У черговій статті «Словника війни» на PostPravda.Info Миколай Карпіцький пояснює, чому цей міф варто відрізняти від звичайних історичних міфів, притаманних будь-якій культурній свідомості.

Міф

Міф – це позараціональний спосіб осмислення дійсності, який, на відміну від раціонального пізнання, не ставить запитань і не передбачає критичного ставлення, а навпаки – усуває їх. Міф об’єднує різні події та явища в цілісну картину світу й надає їм нового сенсу, навіть якщо між ними не було зв’язку. Міф доповнює раціональне пізнання й дає змогу сприймати життя як єдине ціле, проте він може набувати агресивної форми, коли вступає в конфлікт із реальністю та змушує заперечувати очевидні факти.

Приклад. Якщо життя двох закоханих набуває нового сенсу завдяки міфу про вічне кохання або призначення долею, то цей міф розкриває істинний зміст щастя, тоді як критичне мислення лише завадило б цьому. Щастя закоханих є критерієм істинності цього міфу. Але якщо людина, засліплена любов’ю, починає домагатися іншої силоміць, то її міфологічне сприйняття кохання вступає в конфлікт із реальністю.

Найпоширеніша форма агресивного соціального міфу – це «теорія змови»: змова медиків, які нібито вигадали коронавірус; змова таємного світового уряду, який начебто розв’язав війну між Росією та Україною тощо. Такі міфи можуть використовуватися різними політичними силами для виправдання захоплення влади, встановлення диктатури, репресій чи військової агресії.

Оскільки суспільна свідомість підкоряється міфологічній логіці, у ній природно циркулюють псевдонаукові й псевдоісторичні міфи – і це не обов’язково треба оцінювати негативно. Наприклад, переконання, що рідна мова чи культура – найдавніші. Однак під впливом ідеологічної обробки такі міфи можуть набувати агресивної політичної форми.

Відмінність агресивного політичного міфу від фейку чи дезінформації

Фейк – це підробка, створена з метою введення в оману, наприклад, фальсифікація новини, зображення, джерела інформації тощо. Якщо фейки поширюються цілеспрямовано, це вже дезінформація. Як правило, її можна перевірити на основі аналізу даних і джерел або принаймні продемонструвати її безпідставність. Політичний міф не лише живиться пропагандистськими фейками, а й сам може породжувати їх навіть без участі пропаганди.

На відміну від фейку чи дезінформації, агресивний політичний міф не лише вводить в оману щодо фактів або подій, а й вибудовує альтернативну картину світу, яка унеможливлює взаєморозуміння з тими, хто сприймає реальність адекватно. Картина світу визначає значення подій і їхню ймовірність: явища, що здаються малоймовірними або неможливими з позиції адекватного сприйняття реальності, у межах альтернативної картини світу стають закономірними й неминучими, й навпаки.

До агресивного політичного міфу не можна ставитися як до однієї з помилкових гіпотез, адже навіть хибні гіпотези можна перевірити раціональними методами на відповідність дійсності, тоді як подібний міф перевіряється лише на узгодженість із власною картиною світу шляхом довільних тлумачень і узагальнень. Тому жодними раціональними аргументами чи посиланнями на факти неможливо переконати людину, яка вірить у такий міф.

Приклад. Восени 1999 року панував імперський міф про те, що зовнішні сили нібито прагнуть зруйнувати Росію, а новий лідер має її «відродити». Коли в Росії сталися теракти з підривом житлових будинків, що слугували приводом для початку другої чеченської війни, московську ФСБ упіймали на гарячому під час підготовки чергового теракту в Рязані. Попри це, росіяни проголосували на наступних виборах за Путіна. Тобто міф виявився сильнішим за факт.

Агресивні політичні міфи Кремля

Історична свідомість формується під впливом ненаукових історичних міфів, таких як міф про «триєдиний народ» – росіян, українців і білорусів, які нібито походять із єдиного кореня. Насправді територія Київської Русі була населена безліччю різних слов’янських і неслов’янських племен, тож проводити пряму лінію від них до сучасних націй некоректно. Здавалося б, яке це має відношення до сучасної Росії та України? Однак російська влада перетворила цей міф на ідеологію, що виправдовує війну та знищення української ідентичності.

Картина світу прибічників нинішнього російського режиму включає низку агресивних політичних міфів, які сприяли поширенню ідеології та практики російського фашизму – рашизму. Росіяни, що сприйняли цю картину світу, переконані, що Захід і Україна ворожі до них, і Росія змушена вести проти них війну. Переконати таких людей фактами чи раціональними доводами практично неможливо.

Серед цих міфів – такі:

– Росіяни, українці та білоруси – один народ, тому Україна не має права на незалежність.

– Української ідентичності не існує, а Україна – це австро-угорський проєкт, створений, щоб розвалити Росію.

– У 2014 році США організували переворот в Україні й усупереч волі громадян привели до влади «київську хунту», яка нібито встановила нацистську диктатуру й проводить репресії проти росіян.

– Жителі сходу України мають російську ідентичність, тому вони завжди хотіли ввійти до складу Росії.

– «Київська хунта» вісім років бомбила Донбас, тоді як жителі України нібито мріяли, щоб Росія звільнила їх від «нацистського режиму».

Усі ці міфи не мають нічого спільного з реальністю, однак саме на їхній основі Кремль ухвалив рішення про широкомасштабне вторгнення в Україну, сподіваючись, що його підтримає місцеве населення.

Війна – це реальність, яку неможливо ігнорувати

Історичні міфи – невіддільна частина культурної свідомості народу, і культурна творчість на основі міфу підтверджує його внутрішню істину. Міф і наука – це альтернативні способи осмислення дійсності, тому безглуздо спростовувати міф із позицій науки або науку з позицій міфу. Стверджувати, що міф є хибним, можна лише тоді, коли він вступає в конфлікт із реальністю. Додатковою ознакою хибності таких міфів є їхня здатність породжувати нові фейки, наприклад, вигадані історії про «звірства нацистів», які виникають у масовій свідомості незалежно від офіційної пропаганди. У мирному житті люди нерідко підміняють реальність міфами, дозволяючи собі не помічати суперечностей. Але війна – це реальність, яку неможливо ігнорувати. Путін вірив, що українці підтримають російське вторгнення, проте його міф вступив у конфлікт із дійсністю. Багато росіян вірять у міф про «нацистів, які переслідують росіян в Україні», через що втрачають зв’язок із рідними й друзями, сприймаючи їх не як живих людей, а як образи з пропаганди. Отже, вони вступають у конфлікт із реальністю найближчих їм людей. Це дає підстави стверджувати, що не будь-які, а саме російські політичні міфи є хибними.

Миколай Карпіцький

Словник війни

Ідеологія // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 31.10.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/slovnyk-viyny/ideologia-rosji-rozni-sie-od-sowieckiej-ukr/

Якщо радянська ідеологія була монолітною, то нинішня ідеологія російської влади видається розмитою, поєднуючи, здавалося б, несумісні елементи – наприклад, культивування радянського минулого й ідеалізацію царської Росії. Водночас російська пропаганда демонструє помітні успіхи, залучаючи до себе найрізноманітніші, подекуди навіть ворожі одна одній політичні сили. Це свідчить, що сучасна російська ідеологія функціонує інакше, ніж радянська. Щоб зрозуміти, у чому полягає ця відмінність, необхідно звернутися до самого поняття «ідеологія», якому Миколай Карпіцький присвятив чергову статтю «Словника війни» на порталі PostPravda.Info.

Ідеологія

Ідеологія – це система ідей, що спонукають діяти в інтересах влади або групи людей, які прагнуть влади. Йдеться як про державну владу, так і про владу всередині різних сегментів суспільства – у релігійних рухах, патріархальних громадах, професійних спільнотах, мафіозних організаціях тощо.

Цінності та ідеологія

Цінності – це особливі смисли, які надають нового значення змісту життя: вчинкам, цілям, подіям, явищам тощо. Вони формують внутрішню, незалежну від зовнішніх обставин мотивацію, що спонукає людину вільно мислити й діяти. Завдяки ціннісному самовизначенню особистість усвідомлює свою свободу й реалізується у культурній творчості.

В основі ідеології лежать ідеологічні установки – такі смисли, що задають критерії оцінювання суспільно-політичних явищ, вимоги до позиції людини в суспільстві та її участі в соціальному житті. Ідеологія передбачає, що її установки потребують безумовної згоди без критичного осмислення. Тому, стикаючись із пропагандою ідеології, людина постає перед вибором: або погодитися з нею, або опинитися серед тих, кого вважають її ворогами.

Якщо ідеологічна установка є зовнішнім чинником, що не потребує вільного самовизначення, то цінності, навпаки, розкривається всередині цього самовизначення. Тому людина здатна критично переосмислювати власні цінності, що веде до їх глибшого розуміння. Ідеологія може оперувати цінностями лише тоді, коли трансформує їх. Для цього певне тлумачення цінностей подається суспільству як норма, що потребує беззастережної згоди. Прикладом такої ідеологічної трансформації є ідеологія «традиційних цінностей» сучасної російської влади, які функціонують зовсім не як цінності, а як ідеологічні настанови.

Ідеологія та суспільна мораль

Суспільна мораль оперує моральними нормами й може спиратися або на етику, або на ідеологію. В основі етики лежать етичні цінності, що передбачають вільне самовизначення людини стосовно них. Тому етична позиція – це позиція конкретної особистості, яка усвідомлює власну відповідальність. Моральна норма є мірою спільного розуміння етичних цінностей. Суспільна мораль може відрізнятися в різних спільнотах залежно від того, як саме в їхніх моральних нормах закріплюється спільне для всіх розуміння етичних цінностей.

Якщо моральні норми встановлюються не відповідно до спільного розуміння етичних цінностей, а як формальні вимоги, виникає потреба в їх ідеологічному обґрунтуванні. Особливо яскраво це проявляється тоді, коли моральні вимоги, що діють усередині певної спільноти, починають нав’язуватися всьому суспільству як безумовна норма, яка виключає обговорення. У такому разі суспільна мораль утрачає зв’язок з етичними цінностями й перетворюється на інструмент ідеології.

Релігія та ідеологія

Якщо релігія приймається невільно, вона втрачає свій справжній сенс. Проповідь віровчення та моральних принципів звернена до вільних особистостей; її завдання – переконувати, а не нав’язувати. Однак коли послідовники певної релігії висувають свою моральну позицію як обов’язкову норму для всього суспільства, включно з тими, хто не поділяє їхньої віри, то тим самим вони перетворюють релігію на ідеологію.

Внутрішній вимір релігії – це спільний релігійний досвід людей, а зовнішній – її інституціалізація в соціальному просторі, де вона підтримує традиційні для суспільства соціальні відносини та суспільну мораль. Інституціалізована форма релігії ґрунтується або на релігійному досвіді, або на релігійній ідеології. Релігія перетворюється на ідеологію тоді, коли стає системою вимог, з якими люди мають погоджуватися незалежно від власного життєвого досвіду.

Світогляд і картина світу

Світогляд – це погляд на світ, заснований на певній системі ідей, що повинні відображати власні переконання людини. Ідеологія також є системою ідей, яка задає певний погляд на світ, однак її мета – переконувати інших. Людина може обрати ідеологію як інструмент для поширення свого світогляду в суспільстві, але може ставитися до неї прагматично чи навіть цинічно, розмежовуючи ідеологію та власні переконання. Картина світу – це те, що людина сприймає як реальність незалежно від того, як вона її оцінює.

В основі світогляду лежать ідеї, що дають людині змогу визначати, що правильно, а що неправильно в цьому світі, і як їй треба вчиняти. В основі картини світу – принципи й закони, згідно з якими світ може бути влаштований лише так, а не інакше. На їх підставі людина розрізняє, що у світі можливо, а що – в принципі неможливо. Щоб змінити світогляд, людині достатньо переосмислити ті чи інші ідеї, але цього недостатньо для зміни картини світу. Щоб вона теж змінилася, необхідно наново вибудувати уявлення про світ на інших принципах.

Картина світу пояснює, як влаштований світ; світогляд – як оцінюється існуючий порядок речей; а ідеологія – це інструмент мобілізації суспільства й маніпуляції ним.

Картина світу нинішньої російської влади:

Людською історією керують темні сили, яким протистоїть Росія. Розвиток цивілізації лише демонструє успіх цих темних сил, які панують у розвиненому західному суспільстві. Проте їхній вплив менший в відсталих диктатурах, які можуть стати союзниками Росії.

Світогляд російської влади:

Вища місія Росії – збирання земель, і всі, хто цьому чинить опір, – вороги. Життя людей і народів за межами Росії не має цінності, тому вони повинні бути вдячні за можливість увійти до складу Росії. Будь-яка територія, яка колись перебувала під управлінням російської влади, – це Росія. Прагнення України до самостійності – це зрада, яка має бути покарана, і тому війна проти України є виправданою.

Ідеологія сучасної російської влади

У Радянському Союзі могла існувати лише одна ідеологія, яка не тільки повністю визначала систему пропаганди, виховання й контролю над населенням, а й накладала обмеження на вище керівництво держави. Зокрема, завдяки ідеологічним установкам партія могла контролювати КДБ.

Російська влада сприймає ідеологію як інструмент контролю та маніпуляції, який не повинен обмежувати її саму. За потреби вона може легко змінити ідеологію й, залежно від ситуації, використовує різні, навіть суперечливі між собою ідеології та ідеологічні установки – такі, як рашизм, «русскій мір», особливий шлях Росії, євразійство, культ Сталіна, ідеалізація царської Росії, «традиційні цінності» тощо.

Радянська система будувалася на ідеології, подібній до моноліту, який, з одного боку, був дуже міцним, а з іншого – крихким, адже будь-яка атака навіть на одну ланку радянської ідеології ставила під загрозу стійкість усієї конструкції. Підтримка Радянського Союзу передбачала безумовну підтримку його ідеології. Російська влада не прив’язана до якоїсь однієї ідеології й завдяки цьому може здобувати підтримку протилежних політичних сил, оскільки від них не вимагається визнання певної ідеології. Для неї важливішою є не спільна ідеологія, а спільна картина світу.

Наприклад, у радянський період церковні діячі розуміли, що, хоча вони повністю залежать від держави, їхня релігія несумісна з комуністичною ідеологією. Це заважало релігійним організаціям відкрито підтримувати агресивні війни Радянського Союзу. Єдиним політичним напрямом, у якому вони брали участь, була так звана «боротьба за мир», що декларативно проголошувалася радянською владою. Тепер же багато російських релігійних авторитетів самі пропонують свої варіанти ідеології, які виправдовують агресивну політику Росії та війну проти України. Ба більше, вони починають уплітати власну релігію в картину світу російської влади, у якій світ сучасної цивілізації сприймається як зло. Такої практики в радянський період не було.

Миколай Карпіцький

Словник війни