Миколай Карпіцький. Момент істини: погляд на російсько-українську війну очима жителя Слов’янська

Джерело: PostPravda.info. 22.04.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/the-moment-of-truth-the-war-ukr/

 

Чи бомбардують росіяни цивільне населення? – Момент істини: Слов'янськ після бомбардування 15 квітня 2026 року. Фото: Національна поліція України.

Люди дивляться на російсько-українську війну крізь призму власних переконань і очікувань, вважаючи, що лише їхній погляд є правильним. Чи існує такий момент істини, який дасть змогу побачити війну такою, якою вона є, незалежно від світогляду чи впливу пропаганди? Про це розмірковує Миколай Карпіцький, який прожив усі чотири роки війни у прифронтовому Слов’янську.

Чому мільйони росіян підтримують війну?

Пам’ятаю шкільні роки. Радянські люди здебільшого не потребували ідеології, щоб підтримати напад на Афганістан. Вони спиралися на інстинкт протиставлення себе чужим, подібно до того, як на нього спиралася ватага школярів, яка йшла когось бити в чужу школу. В деяких людей цей інстинкт проявляється в агресивній формі. Згодом вони активно підтримували війну проти Чечні, Грузії та України. В інших він виражається в прагненні приєднатися до більшості, водночас вони прикривають пасивну підтримку війни миролюбною риторикою та заявами про те, що «правди ніхто не знає».

Однак є й ті, хто претендує на критичне мислення, наукову об’єктивність або причетність до вищої релігійної істини. Серед них трапляються люди, які не лише підтримують Україну, а й відчувають почуття сорому, – однак це поодинокі випадки. Набагато більше тих, хто підтримує агресивну війну, і ще більше тих, хто намагається її не помічати.

В окрему категорію можна виокремити тих, хто розуміє злочинну сутність кремлівського режиму та розв’язаної ним війни, однак заявляє про свою нейтральну позицію. Один дуже освічений вайшнавський учитель, справжній інтелектуал, який постраждав від російської влади й був змушений емігрувати, чудово розуміючи, що саме Україна є жертвою війни, переконував мене в неприпустимості оцінювати війну з релігійної позиції. З одного боку, таке застереження виправдане, оскільки дозволяє уникнути перетворення релігії на ідеологію. З іншого боку, якщо ми не виявимо момент істини, то такий нейтралітет переростає в толерантність до будь-яких політичних позицій, що дозволяють виправдовувати будь-які злочини, аж до агресивної війни.

На практиці вийшло так, що, виступаючи проти морального релятивізму з релігійного погляду, цей шанований вайшнавський учитель мимоволі дійшов до виправдання морального релятивізму в політиці. Це ілюструє його полемічне висловлювання щодо російсько-української війни в дискусії зі мною: «Обидві сторони стверджують, що вони праві й борються за своє існування, а інша сторона хоче їх знищити. Це лише підливає олії у вогонь війни й призводить до нових смертей і страждань. Із такої позиції випливає, що інша сторона – абсолютне зло, і все, що залишається робити, – воювати доти, доки або умовно добра сторона не переможе, або не загине остаточно. Це глухий кут». Думаю, його слова підтримала б більшість сучасних західних політиків і релігійних лідерів, які співчувають Україні.

Момент істини – це смерть?

З часом у мене самого змінювалися політичні погляди, і я нерідко помилявся в оцінці подій і політиків. Тому для мене важливо знайти момент істини, щоб долати власні хибні уявлення. Момент істини – це такий незаперечний факт, спираючись на який можна переоцінити свої уявлення про те, що відбувається, незалежно від власних переконань чи очікувань.

Наприклад, я не можу розібратися, хто винен, якщо в сусідній квартирі постійно сваряться чоловік і дружина. Кожен із них вибудовує переконливу картину, у якій винен інший. Але якщо станеться найстрашніше – чоловік уб’є дружину, – це стане для мене моментом істини, яка не залежить від того, які виправдання вигадає вбивця.

Смерть – це абсолютна реальність, яка не залежить від поглядів чи інтерпретацій. Тому я відповів шанованому вайшнавському вчителю так: «Можна багато чого прикрити міркуваннями про те, що правди ніхто не знає, але не смерть. Людина або жива, або мертва. Я знаю, що якщо залишуся в окупації, то не виживу – і це правда життя. Яке мені діло до інтелектуальних ігор із позиції морального релятивізму?»

Кожен крок до великої війни відкривав свій момент істини

Восени 1999 року теракти з підривами житлових будинків у різних містах Росії стали приводом для нової війни проти Чечні. Під час підготовки чергового теракту – підриву житлового будинку – на гарячому була затримана група співробітників московського ФСБ. Цей факт – момент істини, яка не залежить від політичних переконань. Проте більшість росіян проігнорувала його і через пів року проголосувала на президентських виборах за Путіна, тим самим підтримавши чекістський переворот у Росії та агресивну війну.

У лютому 2014 року Росія окупувала Крим і почала засилати організовані банди на схід України, щоб розв’язати війну і там. Це робилося під прикриттям пропагандистської кампанії, яка розповідала про «київську хунту», розправи над росіянами та багатотисячні потоки біженців з України. Можна мати різні політичні переконання й піддаватися обману пропаганди, але не можна ігнорувати момент істини – факт того, хто першим приніс смерть на Донбас.

13 березня 2014 року в центрі Донецька проросійські бойовики після завершення мирного мітингу демонстративно зарізали молодого хлопця – Дмитра Чернявського. Це – момент істини, яка не залежить від політичних переконань чи світогляду.

12 квітня 2014 року проросійські бойовики на чолі з Ігорем Гіркіним захопили Слов’янськ, тоді як російська пропаганда розповідала, що це нібито самі жителі Донбасу піднялися на боротьбу з Києвом. І люди в Росії здебільшого в це вірили. Я намагався їх переконувати, але це було абсолютно марно, тому що люди виходили зі своїх переконань й ігнорували момент істини, яка відкривається, якщо запитати: коли над мирними жителями Слов’янська почалися розправи – до цієї події чи після?

Існує безліч свідчень катувань і вбивств мирних жителів бойовиками Гіркіна, і немає жодного свідчення такого злочину з українського боку. Наведу свідчення, про яке знаю від Наталії Брадарської – дружини розстріляного диякона п’ятдесятницької церкви «Преображення Господнє».

8 червня, на свято Трійці, проросійські бойовики викрали чотирьох християн одразу після служби, на виході з церкви: двох дияконів – Віктора Брадарського та Володимира Величка, а також двох синів пастора – Рувима й Альберта Павенків. Того ж дня викрадених жорстоко катували, а вночі розстріляли. Окупанти приховували від родин факт убивства, але після звільнення Слов’янська вдалося детально відновити картину злочину.

Я розповів про цю подію представникам різних конфесій у Томську, з якими раніше організовував міжрелігійний діалог. Думав, що це – той момент істини, який змусить їх переосмислити ситуацію в Україні. Але мої колишні російські друзі проігнорували моє повідомлення і ніяк не змінили свого ставлення до війни.

Спотворена картина світу та реальність війни

Здавалося б, розв’язання нічим не спровокованої загарбницької війни проти сусідньої держави мало б стати моментом істини для громадян країни-агресора, але сталося навпаки. Багато росіян, які декларували політичний нейтралітет у 2014 році, остаточно замкнулися у своїй спотвореній картині світу і почали виправдовувати війну проти України.

Мій колега в Росії, також доктор філософських наук, релігієзнавець, до того ж вайшнав – адепт індійської духовної традиції, нещодавно написав коментар під моїм дописом: «СРСР нав’язував свою ідеологію, до того ж марно, і програв. Тепер США нав’язують Pax Americana. Втрутилися в мирні добросусідські відносини України та Росії». Таке твердження можливе лише за повного нерозуміння або ігнорування досвіду життя в Україні, коли замість пошуку моменту істини за замовчуванням приймаються передумови спотвореної картини світу. Тобто ні наукове критичне мислення, ні причетність до вищої релігійної істини не дають тієї опори, яка дозволяла б адекватно сприймати дійсність.

Ми всі можемо помилятися, бо інтерпретуємо події в межах власної картини світу. Зокрема, попри очевидну російську загрозу, жителям європейських країн важко уявити, що їхні міста будуть знищуватися бомбардуваннями. Мені теж було важко уявити, що Росія знищуватиме українські міста, хоча я вже знав, як росіяни знищували Грозний і Алеппо.

На початку вторгнення горизонт очікування жителів України був зовсім невеликим – кілька тижнів, максимум – кілька місяців. Надто страшно було уявити, що війна триватиме багато років: захисні механізми психіки не дозволяють бачити очевидне. Тому необхідно спиратися на такі моменти істини, які дають змогу відновити адекватне сприйняття реальності, навіть якщо це дуже болісно.

Момент істини під час війни ми здобуваємо тоді, коли відкидаємо суб’єктивні оцінки й очікування та виявляємо незаперечне. Під час війни таким незаперечним є близькість смерті. Тому я відповів своєму російському колезі так: «Якщо ви когось уб’єте або зґвалтуєте, чи можна буде виправдати ваші дії тим, що ваші добросусідські відносини з жертвою зруйнувала американська пропаганда? Росіяни вже чотири роки намагаються вбити мене, моїх друзів і колег, і десятки мільйонів підтримують цей намір. Після цього чути про добросусідські відносини – образливо».

Смерть випадкова і невідворотна

В Україні немає безпечного місця: кожен житель може загинути будь-якої миті. Випадкова смерть від ракети загрожує навіть тим, хто перебуває глибоко в тилу. Однак чим небезпечніше місце, тим швидше до цього звикаєш. Неможливо постійно думати про загрозу життю, і коли перестають бомбити, про небезпеку просто забуваєш.

Повномасштабне вторгнення зруйнувало звичне відчуття життя. У перші дні «туман війни» занурив нас у стан повної невизначеності – неможливо було адекватно оцінити ступінь безпосередньої загрози життю. Вибух крилатої ракети над моїм будинком розвіяв цей туман: випадкова смерть може наздогнати будь-якої миті. Тоді, вперше, це було настільки незвично, що я на кілька хвилин запізнився на заняття зі студентами, яке проводив дистанційно. Згодом до подібних вибухів я звик настільки, що перестав звертати на них увагу.

Це стало для мене ще одним моментом: ціла держава працює на те, щоб убивати жителів сусідньої країни. Невдовзі серед моїх друзів і колег з’явилися загиблі, й крізь цю призму смерті я почав дивитися на своїх колишніх друзів із Росії. Момент істини показав брехливість позиції тих, хто висловлював співчуття Україні, але водночас стверджував, нібито «братні народи» посварили американці, у війні всі сторони винні, а саму війну проти України веде не Росія, а лише Путін.

Коли я почав писати цю статтю, у центрі Слов’янська була скинута півторатонна авіабомба. Удари по місту відбувалися і раніше, доволі регулярно, але зазвичай застосовувалися 250-кілограмові бомби. Ця виявилася в шість разів потужнішою: зруйновано два будинки, пошкоджено 39 багатоповерхівок, а я залишився без електрики. Коли її відновили, я дізнався, що в ніч із 15 на 16 квітня Росія здійснила масштабну комбіновану атаку по території України. За попередніми даними, загинули 16–17 осіб, понад 120 отримали поранення. Основні удари припали по житлових кварталах: люди гинули у своїх квартирах у Києві, Одесі, Дніпрі, Харкові та інших містах.

Росія – обширна країна, і керувати нею за допомогою чітких команд складно: немає гарантії, що команди не буде викривлено, поки вони спускаються ієрархією. Тому вона керується установками. Керівництво дає зрозуміти, чого воно хоче, а підлеглі намагаються вислужитися, інколи всупереч доцільності й здоровому глузду. Воює Росія також відповідно до таких установок. Наприклад, у лютневі морози була установка вивести з ладу енергосистему і заморозити Україну. Зараз весна, інтерес керівництва до цієї мети згас, а разом із ним – і завзяття виконавців.

Поки я це писав, у центр нашого міста знову була скинута важка авіабомба. Ненадовго вимикали електрику; коли її увімкнули, я продовжив писати – і тут зовсім поруч пролунали два потужні вибухи. Усе це означає, що російське керівництво спустило нову установку – цілеспрямовано бомбити житлові квартали. Звісно, їх бомбили і раніше, однак зараз імовірність загинути зростає в рази – принаймні доти, доки не буде спущена інша установка.

Зона смерті, що наближається – момент істини для тих, хто живе в прифронтовій зоні

Смерть від обстрілу випадкова – це «російська рулетка». Інша річ – хвиля окупантів, які знищують усе на своєму шляху. Навіть якщо вдасться її пережити, можна опинитися в зоні окупації – і тоді загрожує вже не просто смерть, а смерть після катувань.

Цього літа росіяни знову намагаються захопити Слов’янськ: уперше вони зробили таку спробу влітку 2022 року. За чотири роки війни, які я провів у Слов’янську, змінилася ціла технологічна епоха війни: тепер не побачиш на вулицях РСЗВ, а танки сприймаються як мамонти доісторичної епохи. Зараз триває боротьба безпілотників, роботів і електронних технологій.

Навесні 2022 року я міг чути, як тиждень за тижнем наближається артилерійська канонада: спочатку десь далеко – за сорок кілометрів від нас, потім за тридцять, двадцять… Увечері над горизонтом можна було бачити білі спалахи – там теж ішов бій, але так далеко, що звуки не долинали. Найстрашнішим була інформаційна ізоляція під час тривалого відключення електрики, коли не знаєш, що відбувається на фронті: а що, якщо ворог уже прорвав фронт, і рятуватися втечею пізно?

Росіяни наступали, створюючи перед собою вогневий вал артилерійського вогню, що перемелював усе навколо. Це сприймалося так, ніби насувається хвиля орків, яка знищує все на своєму шляху. Апелювати до їхньої людяності марно, і чекати пощади не доводиться. Це наближення смерті стало моментом істини, що демонструє: цю війну Росія веде на знищення, а не заради будь-якої політичної вигоди.

Зараз інша епоха війни – це видно, якщо пройтися містом. Уже не зустрінеш бронетехніку, що трощить асфальт, як це було у 2022 році: тепер дороги як нові й прикриті антидроновими сітками. Не гудуть над головою бойові літаки, зате дедалі частіше чути різноманітне тарахкотіння, гул, а інколи й свист смертоносних дронів. Ніколи не знаєш, чи стане цей звук останнім, що ти почуєш у житті. Ці дрони тримають під контролем територію навколо міста, а за п’ятнадцять кілометрів на схід починається суцільна зона смерті, де знищується все, що рухається.

Поки що зупинити наближення цієї зони не вдається; ба більше, Росія підтягує додаткові війська на наш напрямок. Чим завершиться літня битва за Донбас – невідомо. Я сподіваюся, що росіянам не вдасться захопити наше місто, однак імовірність того, що воно опиниться в зоні смерті, залишається високою.

Колись я жив у Росії, спілкувався з людьми, які здавалися інтелігентними й порядними. Тоді вони виглядали цілком нормальними: одні демонстрували критичне мислення, спираючись на культуру, інші проповідували добро і моральні цінності, виходячи зі свого релігійного досвіду. Тепер же вони оцінюють війну в межах своєї спотвореної картини світу. Я не можу звернути їхню увагу на момент істини – вони не стануть ні слухати, ні читати мене. Проте я несу разом із ними спільну колективну відповідальність за їхнє ставлення до війни.

Провина // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 01.04.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/slovnyk-viyny/wina-i-poczucie-winy-zbiorowej-ukr/

 

Чи всі росіяни винні у війні? Чи можна говорити про колективну провину, чи провина може бути лише персональною? Як виникає почуття колективної провини?

Провина

Провина завжди пов’язана з учинком. Суб’єктом учинку може бути конкретна людина, держава або соціальна інституція, що має єдиний механізм ухвалення рішень. Якщо такого механізму немає, то не може бути й провини. Суб’єкт має провину за вчинок у двох випадках: або коли в його основі від початку лежав злий намір, або – незалежно від наміру – коли вчинок призвів до несправедливості й завдав людям зла. На відміну від держави, народ не може бути суб’єктом учинку й, відповідно, не може бути винним у його скоєнні, оскільки є уявною єдністю окремих людей, кожен з яких діє по-своєму, а механізми ухвалення рішень належать не народові як такому, а конкретним соціальним інституціям.

Провина передбачає політичне, юридичне або моральне покарання. Провину несе одиничний, а не колективний суб’єкт: людина, а не суспільство; держава, а не народ; церковна організація, а не християни тощо. Покарання завжди має застосовуватися лише до одиничного суб’єкта, навіть у тому разі, коли наслідки цього покарання зачіпають інших. Наприклад, якщо видатного діяча культури карають за кримінальний злочин, страждає суспільство, але це не є підставою для звільнення його від відповідальності. Так само, якщо державу карають за розв’язання агресивної війни, страждає весь народ, однак це не є підставою для звільнення держави від покарання: бойкоту, санкцій та інших заходів, аж до його повного демонтажу. Поряд із цим кожен громадянин може нести свою персональну провину за бездіяльність або, тим паче, за сприяння злочинам держави, однак у кожному випадку в кожної людини є своя конкретна провина.

Почуття колективної провини

Треба розрізняти фактичну провину і почуття провини. Хоча народ не може нести колективної провини, конкретна людина може відчувати почуття провини за свій народ, оскільки почуття провини може стосуватися не лише власних учинків, а й учинків інших людей або груп, з якими людина себе ідентифікує. Наприклад, діти не винні у вчинках батьків, але можуть відчувати за них почуття провини. Отже, хоча колективної провини не існує, на основі спільної ідентичності формується почуття колективної провини. Людина здатна переживати його разом із тими, з ким вона себе ототожнює: із сім’єю, церквою, народом, країною тощо.

У міфологічному й релігійному контексті почуття колективної провини й сама провина практично не розрізняються, тому цілком виправдано говорити, що Бог, доля, історія або вищі сили карають народ за провину.

Види провини

Кримінальна провина визначається фактом скоєння злочину, який юридично визначений і за який передбачене покарання. Вона завжди має персональний характер. Навіть якщо злочин скоєно організацією, кожен її учасник відповідає перед законом за свою персональну провину. Окрім кримінальної провини Карл Ясперс виокремлює політичну, моральну та метафізичну провину.

Якщо жителі країни підтримували режим, вони несуть за це моральну провину; незнання, нерозуміння ситуації або відсутність її юридичної кваліфікації не можуть слугувати виправданням. Моральна провина має персональний характер, оскільки йдеться про конкретних суб’єктів і їхні дії.

Політична провина – це провина всіх громадян за режим, який вони терплять, навіть якщо самі вони є жертвами цього режиму й не брали безпосередньої участі в його злочинах. У цьому виявляється її колективний характер. Оскільки фактична провина не може бути колективною, політична провина виражається у почутті провини та готовності нести відповідальність за злочини власної держави й своїх співгромадян, які підтримували режим.

Метафізична провина виявляється в почутті відповідальності за власну бездіяльність, коли поруч чиняться злочини. Кожен росіянин несе метафізичну провину за злочини Росії, бо завжди залишається щось, що він міг би зробити, але не зробив. Оскільки цей «залишок» неможливо точно визначити, метафізична провина дана не як загальнозначущий факт, а як почуття персональної відповідальності за те, що людина зробила не все, що могла. В основі метафізичної провини лежить почуття співпричетності; заперечення метафізичної провини є ознакою байдужості до інших людей та до їхнього права на життя.

Метафізична провина і відповідальність за війну Росії проти України

Ганна Арендт проводить розрізнення між провиною та відповідальністю. Якщо кримінальна і моральна провина мають фактичний характер, тобто визначаються вчинками конкретного суб’єкта, то політична й метафізична провина можуть не бути пов’язаними з власною дією і в такому разі виявляються лише як внутрішнє переживання. Відповідно, те, що Карл Ясперс називав політичною і метафізичною провиною, Ганна Арендт розуміє як один із проявів відповідальності, а не фактичної провини.

Провину за війну Росії проти України несе держава як соціальна інституція, а також усі люди, які є співучасниками цього злочину. Поряд із цим окремий громадянин Росії може відчувати почуття метафізичної провини за те, що він не зробив усього можливого, аби зупинити війну, і почуття політичної провини за свою причетність до держави-агресора. У цих переживаннях виражається як персональна, так і колективна відповідальність громадянина за війну, розв’язану його державою. Хоча це почуття переживається індивідуально, його можуть поділяти й інші люди, що призводить до формування в суспільній свідомості колективного почуття провини за війну, на основі якого виникає розуміння колективної відповідальності. Якщо ж людина ігнорує цю відповідальність, вона несе персональну провину за власну безвідповідальність.

 

Миколай Карпіцький
Словник війни

 

Миколай Карпіцький. 13 березня 2014 року: перша жертва війни на Донбасі. Очевидцем цих подій був священик із Донецька Сергій Косяк

Джерело: PostPravda.info. 13.03.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/novyny-z-frontu/serhij-kosjak-13-marca-2014-donbas-ukr/

Молитва за Україну в центрі Донецька, захопленого проросійськими бойовиками, – очевидці трагічних подій березня 2014 року. Фото: Facebook Ігоря А. Козловського

 

Перша жертва війни Росії проти України була вбита не ракетою чи бомбою, а звичайним ножем на вулиці Донецька. Це сталося 12 років тому – 13 березня 2014 року. Однак справжньою зброєю був не ніж, а російська пропаганда, яка розповідала, нібито владу в Києві захопила «київська хунта», що відправила автобуси з «нацистами» для розправи над жителями Донецька. Згадуючи трагічні події весни 2014 року, Миколай Карпіцький протиставляє кремлівському наративу історичне свідчення очевидця подій у Донецьку.

Смертоносна пропаганда Кремля проти історичної правди

Найгрізніша зброя на війні – не ракети й бомби, а самі люди. Щоб переконати одних людей убивати інших, Росія використовує фейки та дезінформацію. Саме з поширення хибних наративів почалася російська агресія проти України – зокрема, наративу про «переворот», унаслідок якого в Києві нібито прийшли до влади нацисти. Але що ж сталося насправді?

21 листопада 2013 року в Києві розпочинається Євромайдан – протести молоді проти відмови від євроінтеграції. Після його жорстокого розгону 30 листопада масового характеру набула нова хвиля протестів уже проти свавілля влади. Ескалація насильства призвела до загибелі людей, і 20 лютого 2014 року Верховна Рада України заборонила силовим відомствам застосовувати насильство щодо протестувальників. Позбавлений підтримки силових структур, президент України втік, і повнота влади перейшла до Верховної Ради, яка призначила виконувача обов’язків президента, а згодом організувала вільні та чесні вибори нового президента.

Тобто влада ні на хвилину не переходила до неконституційного органу або до осіб, які не пройшли процедуру виборів, тому наратив про «київську хунту» є абсурдним. Проте, використовуючи цей наратив, Росія окупувала Крим. Проросійські угруповання тероризували мирних жителів на сході України, били учасників маніфестацій за єдність України, а з 13 березня 2014 року перейшли від побиттів до вбивств. Першою жертвою став 22-річний хлопець Дмитро Чернявський.

Книга Сергія Косяка – свідчення очевидця

Про те, як це сталося, пише очевидець подій – пастор євангельської п’ятдесятницької церкви «Асамблея Божа» в Донецьку Сергій Косяк у книзі «Донбас, якого ти не знав. Щоденник священника». У той період він брав участь у щоденному міжрелігійному молитовному марафоні «За мир, любов і цілісність України», який проходив у центрі Донецька з лютого по серпень 2014 року. Увесь цей час він, як очевидець, вів хроніку подій у Донецьку, яка пізніше була опублікована у вигляді окремої книги.

 

Пастор Сергій Косяк на молитовному марафоні «За мир, кохання та цілісність України» у Донецьку. Фото: Facebook Ігоря А. Козловського

З пастором Сергієм я зустрічався у 2015 році. Він дивився на події з моральної, а не політичної позиції, не підтримував жодні політичні сили й критично ставився до української влади. Саме ця його політична незаангажованість викликає в мене довіру до нього як до очевидця подій.

Як пастор, Сергій Косяк прагне дати моральну оцінку діям своїх співвітчизників. У той період він ще мало говорить про Росію, адже ступінь її залученості до кривавих подій ще не була відома жителям Донецька. Далі були репресії проти учасників молитовного марафону, від яких постраждав і сам автор книги, війна на Донбасі та повномасштабне вторгнення, яке забере життя сотень тисяч українців. У той час Сергій Косяк ще цього не знав, але передчував майбутню трагедію.

Донецьк на початку березня 2014 року

Уривок із книги Сергія Косяка «Донбас, якого ти не знав. Щоденник священника», с. 14

1 березня 2014 року. 5-й день молитовного марафону

Сьогодні був на мітингу біля Донецької ОДА, а потім поїхав на площу Леніна, яка стала місцем дислокації сепаратистів. Влада розгойдувала маховик «антифашизму» і «антибандерівщини», який зараз уже не може зупинити. Люди, зведені з розуму, розпалені антиукраїнськими ораторами, ненавидять усіх, на кого їм укажуть «крикуни». Багатотисячний розігрітий натовп із площі Леніна рушив брати Донецьку ОДА.

Божевілля, інших слів немає… Здається, що зібралося таке бидло, що будь-кого на вила піднімуть.

Я стояв на сходах перед будівлею облдержадміністрації й попросив дати мені мікрофон. Близько п’яти хвилин я закликав людей до молитви за мир, але вони несамовито кричали, не реагуючи на мирні заклики. А під час хвилини мовчання за загиблими у зіткненнях у Києві скандували: «Беркут!»

У цих людей немає нічого святого – лише ненависть. Було дуже помітно, що всім цим безладом хтось керує, і головна мета – це дестабілізація та розпалювання агресії. Коли я йшов від облдержадміністрації, було чути, як вибухають світлошумові гранати. Це міліція відбивалася від натовпу, який пішов на штурм будівлі.

2 березня 2014 року. 6-й день молитовного марафону

Сьогодні був на стихійному мітингу, який проходив навпроти Свято-Преображенського собору на вулиці Артема. Складно передати, на якій позитивній хвилі все відбувалося. Близько тисячі людей, переважно молодь, стояли вздовж дороги з транспарантами, українськими прапорами, махали руками й прапорцями, вітаючи автомобілі, що проїжджали повз. Водії, своєю чергою, на знак привітання сигналили клаксонами; іноді їх було так багато, що сигнал перетворювався на один довгий гул. Після вчорашнього шабашу на площі Леніна та біля Донецької обласної адміністрації сьогоднішній вечір просто подарував ковток свіжого подиху свободи. Я стояв разом з усіма й тримав плакат «Молися за Україну». Зустрів дуже багато знайомих, усі були на позитиві.

Масовий мітинг у центрі Донецька 5 березня 2014 року

Міф про те, що жителі Донецька масово підтримують Росію й виступають за відокремлення від Києва, розвіяв перший масовий проукраїнський мітинг у центрі Донецька 5 березня 2014 року. Наступного дня Сергій Косяк поділився враженнями. У той момент він ще не знав, що наближається велика війна з Росією.

Уривок із книги Сергія Косяка «Донбас, якого ти не знав. Щоденник священника», с. 15–16

Учора відбувся перший масовий проукраїнський мітинг у Донецьку. Перед мітингом на площі Леніна ми облаштували молитовний майданчик: встановили звукову колонку та банери з написом «Тут моляться за Україну». Частину людей залишили там, а самі пішли на точку збору – площу Конституції, де вже було майже 100 осіб. Провели коротку молитву, вишикувалися колоною й пішли молитовною ходою на площу Леніна.

Те, що я побачив на площі, і тішило, і засмучувало. У людей, які за Україну, так само, як і в тих, хто проти, мало поваги до Бога, більше надії на власну силу й правоту. До мікрофона багато хто рвався, деякі говорили щиро, але були й такі, що виголошували гучні гасла заради власного піару.

Духовенство майже не виступало. Організатори мітингу якось скептично поставилися до присутності священників.

Тішило, що прихильників цілісності України було в рази більше – приблизно 10–15 тисяч осіб. Ми стояли поруч зі сценою, молилися і читали псалми.

З боку проросійських активістів у нас полетіли яйця й яблука, а потім і каміння. Владиці Сергію (УПЦ КП) яйцем влучили в лоб – він ледь не знепритомнів, брат із нашої церкви також отримав удар по голові, я відбувся влучанням яйця в штанину. Плакати використовували як щит для тих, хто підходив до мікрофона.

З проукраїнського боку ніхто нічого не кидав. І я тоді подумав, що сьогодні проросійські сили (не побоюся сказати – керовані ненавистю і бісами) кидають каміння та яйця в мирних людей, які співають гімн України, а завтра ці нелюди кидатимуть гранати і стрілятимуть з автоматів. Ось така в нас «братня допомога» Росії.

Після мітингу почалися масові бійки.

Церкво, люди, нам необхідно продовжувати молитися!

Проблема Донбасу не в Росії, а в нашій бездуховності.

БОЖЕ, ВРЯТУЙ УКРАЇНУ І ПРОСТИ НАС».

Перше вбивство – брехня та кров

Мітинг 5 березня 2014 року був наймасовішим, але не єдиним. Щодня проходив молитовний марафон за єдність України. 9 березня в різних місцях Донецька відбувалися невеликі мітинги й ходи, які намагалися зірвати російські активісти. 13 березня 2014 року вони здійснили перше вбивство.

Уривок із книги Сергія Косяка «Донбас, якого ти не знав. Щоденник священника», с. 19–21

13 березня 2014 року. 17-й день молитовного марафону

Мітинг за єдність України на площі Леніна і перші вбивства.

Мітинг анонсували через соціальні мережі, але він не був так добре організований, як 5 березня: не було єдиного координаційного центру. Прихильників України зібралося зовсім мало – близько 500 осіб, із них самооборони – не більше 100. Натомість проросійських прихильників було не менше ніж 1000 осіб. І коли мітинг офіційно завершився, почалося найтрагічніше.

Натовп із не менш ніж 700 людей, які називали себе «антифашистами», оточив цю сотню самооборони. У хід пішли каміння, кастети, арматура, сльозогінний газ з обох сторін, тільки проросійські нападали, а хлопці-українці оборонялися чим могли. На асфальті залишилося лежати кілька нерухомих тіл; після натиску «антифашистів» їх продовжували бити ногами й палицями. Я став між бойовиками і, як мені здалося, мертвим і сказав: «Досить, ви щойно вбили людину, залиште тих, хто вже лежить на асфальті, я священник, майте хоча б трохи співчуття». І ця крапля співчуття в них, схоже, все ж залишилася: тих, хто лежав без руху, більше не били.

Напад проросійських бойовиків на учасників мирного мітингу у Донецьку 13 березня 2014 року. Кадр відеохроніки. YouTube.

Ми почали переносити поранених до карети швидкої допомоги. Маю сказати про міліцію та працівників швидкої. Менти були радше спостерігачами, ніж захисниками, а після мітингу невимушено розмовляли з тими, хто пів години тому вбивав проукраїнських активістів. Працівники швидкої – це взагалі люди, які, мабуть, забули, що таке клятва Гіппократа. Вони так переживали за власні шкури, що швидку залишили за 300 метрів від місця подій, хоча їм ніхто не заважав під’їхати ближче. Але боягузтво і жадібність уже давно стали поводирями лікарів і міліції – сподіваюся, не всіх…

Після того як усе закінчилося, я залишався на площі Леніна і бачив, як біля пом’ятого автобуса до карети швидкої допомоги вантажили тіло вбитого хлопця, учасника самооборони мітингу (прим. ред.: Дмитро Чернявський, помер від ножового поранення, завданого озброєними людьми).

Дмитро Чернявський – перша жертва російсько-української війни. 13 березня 2014 року в Донецьку він загинув від ножового поранення, завданого проросійськими бойовиками.

Під постаментом пам’ятника Леніну, на сходах, юрмилися люди, давали інтерв’ю на камери. Я поцікавився, що це за телеканали, і прислухався, про що говорить народ. Телевізійники виявилися з Росії, і те, що вони знімали, вивернуло мене навиворіт. Один гопник скаржився журналістам, як вони мирно стояли й раптом на них накинулися проукраїнські активісти, від яких довелося мужньо відбиватися. Насправді все було саме так – тільки навпаки, і всю цю брехню російський глядач ковтатиме з екранів своїх телевізорів.

Тривала й брехлива пропаганда, яку проводили в Донецьку, зробила свою справу – багато донеччан, підбурюваних російськими націоналістами, яких сотнями звезли до нашого регіону, з ненавистю ставляться до тих, хто виступає за єдність України. І готові бити інших донеччан, щиро вірячи, що б’ють «фашистів» і заїжджих «бандерівців».

Донецьк не впав, але дві останні акції показали повне банкрутство спротиву сепаратистам, тож ласкаво просимо на молитву. Донецьким активістам треба стати на коліна перед Богом. Звертаюся до духовенства: це вже не піар церкви й особистості, це реальна війна з усіма наслідками, що з цього випливають. Не будьте схожі на ментів і працівників «швидкої». Настав час служити людям. Щодня – площа Конституції, міст через Кальміус, з 18:00 до 19:00, Донецьк.

Поки там ще не б’ють, але що буде потім – не знаю…

Уривок із книги Сергія Косяка «Донбас, якого ти не знав. Щоденник священника», с. 24–26

18 березня 2014 року. 22-й день молитовного марафону

День 13 березня в Донецьку тепер відомий як «кривавий четвер», коли проросійські гопники побили й покалічили десятки людей, які вийшли за єдність України, а одного 22-річного хлопця було вбито. Усі вони – герої віри й патріоти своєї Батьківщини. І на нашому молитовному майдані я теж таких бачу. Сьогодні напишу про одного з них.

Це Максим Горюнов, пресвітер церкви «Слово життя». Звичайний хлопець, який у критичну хвилину може робити незвичайні речі. Щоб зрозуміти, у чому героїзм Максима, варто спершу прочитати його опис того дня, коли він потрапив у самий епіцентр кривавої м’ясорубки:

«Мітинг закінчився, люди розходяться. Як людина допитлива, вирішив залишитися до кінця: що може загрожувати мені в рідному місті? Організатори прибирають сцену, самооборона мітингу прикриває відхід людей. Стою поруч із ними. До нас наближається озвірілий натовп. Вони вже не хочуть кидати яйця – вони хочуть крові.

Відходимо за сцену – їх значно більше, дуже агресивні. Найвідчайдушніші намагаються відбиватися, я не такий відчайдушний, відходжу до автобуса. Водій-міліціонер відкрив двері – зайшло кілька людей, двері закрилися. Під автобусом не бійка – побиття. Міліціонер залишив автобус, ми зсередини відкриваємо двері руками – за хвилину нас вже повний автобус, битком набитий, багато в крові. Через недосвідченість стою біля вікна – влетів камінь, розлетілося скло. Через рідкий кордон міліції пробиваються молодики, у розбиті вікна кидають петарди, розпилюють газ. Вперше в житті дихаю газом – всі кашляють, задихаються, нас вивертає навиворіт. НІКУДИ бігти. Вийдеш – роздеруть, залишишся – задихнешся. Відкриваємо двері – нас уже «зустрічають». Отримую удар ногою в голову. Забігаємо за автобуси – ми оточені щільним кільцем, збиваємося в купу – близько 30 осіб. З усіх боків кричать: «На коліна!», частина з нас і так на колінах – щоб зменшити площу ураження, пригнулися, прикриваючи голови руками. Боюся пропустити удар або камінь, розумію, що якщо  знепритомнію – можуть забити. Міліція ледве стримує розлючений натовп, сама не хоче потрапити під роздачу. Нас постійно намагаються витягнути з кола, щоб було зручніше бити – чіпляємося один за одного. Дивлюся на міліцію – допомоги немає. Бачу «вікно» в бік проспекту Ілліча – прориваюся стрімким ривком (насправді ледве тягну ноги від бандитів – у рідному місті!). Біжу не один, нас кілька вирвалися. Я бігаю швидко, але тільки на короткі дистанції, чую погоню, забігаю в першу підворітню, на очах у мешканців заскакуємо (нас уже двоє) в під’їзд – ми врятовані! Оглядаємо одяг – усе в курячих яйцях, плямах зеленки та крові. Кров не моя – хлопців, з якими трималися разом. Я дивом залишився цілий».

Напад проросійських бойовиків на учасників мирного мітингу у Донецьку 13 березня 2014 року. Кадр відеохроніки. YouTube.

Здається, звичайна історія людини, яка просто хотіла вижити в цій м’ясорубці. І що відбувається далі? Людина пройшла поруч зі смертю, побачила зраду й побої, саме час сидіти вдома й не висовувати носа, але…

Мільйон разів кажу «АЛЕ» – усім, хто ховає за уявною духовністю свою боягузливість. Сидите вдома і переживаєте за Україну біля екранів телевізорів, але знайте, що є хлопці, які стали героями віри, віри та відваги. Максим Горюнов знову з нами на молитовному майдані стоїть за Україну. Знаючи, що в будь-який момент проросійські головорізи можуть знову влаштувати побоїще, він стоїть і молиться, тримаючи прапор України. Його дружина молиться поруч із ним.

Слава Богу, що є такі люди, якими може пишатися християнський світ. Називайте це як завгодно – «дурістю», божевіллям, «немудрістю», а я бачу віру, героїзм і відвагу.

Моліться за нас, ми реально хвилюємося, коли щоразу йдемо на молитву. Не знаємо, чим вона закінчиться, але все ж ідемо. Завтра ставимо молитовний намет – це буде єдиний вуличний намет в Донецьку з ідеологічним змістом, над яким не буде російського прапора. Скільки він простоїть – не знаю.

Яке ж безумство, усе як уві сні… Що сталося з нашою Україною?

 

Миколай Карпіцький. Російська окупація – це репресії за ознакою ідентичності. Свідчення мешканки Херсона

Джерело: PostPravda.info. 04.03.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/novyny-z-frontu/russian-occupation-repression-ukr/

Херсон. Мітинг 13 березня 2022 року проти російських окупантів. Кадр відеохроніки. YouTube

«Я б волів жити в Німеччині під владою Путіна, ніж жити в умовах війни», – заявив 19-річний німець у студії телеканалу ARD на початку жовтня 2025 року. На його думку, українцям слід було б здатися, адже життя під час війни нібито значно гірше, ніж життя навіть під владою Путіна. За висловлюванням випадкової людини стоїть поширена омана: ніби Росія веде війну суто з політичних причин – за зміну державних кордонів і сфер впливу. Нерозуміння того, що йдеться про екзистенційну війну за право на існування, породжує ілюзію, ніби з Росією можна домовитися шляхом поступок.

Можливо, такі, як цей молодий чоловік, німці вважають, що російська окупація буде як життя в НДР під контролем Радянського Союзу. Можливо, і в Україні колись думали, що влада Москви – це не так і страшно: адже жили ж за часів Брежнєва. Однак життя в окупації – це не «як у Радянському Союзі» і навіть не «як у сучасній Росії». Це значно гірше.

Режим окупації можна порівняти лише з російською тюремною колонією, або «зоною», як її називають. Є «червоні зони», де абсолютна влада належить тюремній адміністрації, і «чорні зони», де панують кримінальні авторитети. А тепер уявімо, що кілька регіонів перетворюють на одну велику «зону», де адміністрація разом із криміналом чинить «беспредел». Саме так виглядає російська окупація.

Я не можу говорити від імені інших, але скажу від себе – як житель Слов’янська, міста, яке деякі західні політики були б готові «здати» Путіну заради примарного миру з Росією. Зовсім недавно неподалік від мого дому авіабомби ФАБ-250 зруйнували кілька будівель. Це стало настільки звичним, що вже не є приводом писати про це у Facebook, де я зазвичай ділюся думками, чи переривати домашні справи. Однак я розумію: далі буде ще гірше. Але навіть якщо російські авіабомби знищать половину Слов’янська, у мене все ще залишиться 50-відсотковий шанс вижити. А якщо Слов’янськ буде окуповано – шансів не буде зовсім. Тому для мене окупація гірша за життя в умовах війни. Але це лише моє сприйняття.

Я обговорював цю тему з жителями Херсона, які пережили окупацію. Серед них – Оксана Погомій, громадська діячка та волонтерка. Вона все життя прожила в Херсоні, зокрема й у період окупації, а у 2020 році була обрана депутаткою Херсонської міської ради. Наведу фрагменти нашої розмови, щоб показати, як насправді виглядає окупація.

Окупація – це правове свавілля і тотальний контроль

«Найстрашніше, що може бути в житті, – це окупація, – розповідає Оксана Погомій. – Тому що в тебе відбирають свободу, навіть якщо за тобою особисто не прийшли спецслужби. Раніше в нас була робота. А тут ти або працюєш на окупантів, або не працюєш і залишаєшся без засобів до існування.

Росіяни здійснювали постійний моральний тиск, схиляли до співпраці. Наприклад, просто з дому забрали жінку – керівницю однієї з творчих шкіл. Цілий день тримали її в себе й змушували підписати згоду на співпрацю. Щойно її відпустили, вона одразу виїхала із зони окупації.

До кінця квітня в нас ще був мобільний зв’язок, потім його відключили. Узагалі не було зв’язку. Ловило лише в одному місці в центрі міста – там люди збиралися, щоб хоча б SMSку рідним надіслати. Потім зв’язок ненадовго увімкнули, але наприкінці травня знову вимкнули. Продавали тільки російські SIM-карти. Інтернет дуже виручав: деякі провайдери залишилися працювати.

З обшуками приходять завжди несподівано – і це справді страшно. Друзі повідомляли, що на сусідній вулиці – БТР, і рашисти прочісують квартал за кварталом. Наш квартал був наступного дня. Я пов’язала хустку, надягла окуляри, щоб не вирізнятися. З обшуком прийшли четверо військових. Їхню увагу відвернув наш онук Микита – це нас урятувало: вони не зазирнули туди, де зберігалися продукти нашої волонтерської організації. До однієї з наших дівчат з обшуками приходили кілька разів – вона жила в селищі, у приватному будинку».

Реакція жителів Херсона на окупацію

«Коли почалося вторгнення, я ще не знала, що нас так швидко здадуть, – розповідає пані Оксана. – Думала, буде якийсь спротив. Я написала у Facebook, що ми збираємося на мітинг – я з чоловіком і волонтерами, з якими працюємо з 2014 року. Ми були з ними в Авдіївці, Мар’їнці, Красногорівці, Широкиному. Також ми кинули заклик, що збираємо для поранених одяг, ліки, їжу швидкого приготування, сигарети й туалетне приладдя. Спочатку речі збирали в холі міської ради, але вже на другий день – 25 лютого – місця не вистачало, і ми переїхали до будівлі районної ради, а потім фасували набори в іншому місці.

5 березня відбувся перший мітинг. Наша волонтерська група допомагала українським військовим із координатами цілей, і я не хотіла наражати людей на додаткову небезпеку, тому просила не виходити на мітинг. Я вже йшла фасувати продукти, коли подруга зателефонувала й сказала: “Тут стільки людей! Ти просто не уявляєш!” Тоді я розвернулася й помчала на мітинг. Пізніше я зрозуміла: це був наш “герць” – ми вийшли без зброї проти солдатів у повному спорядженні з автоматами й кричали їм: “Вас тут не чекали! Забирайтеся звідси!”».

«Герць»: мешканці Херсона протистоять російським військовим. Кадр відеохроніки. YouTube

Слово «герць», яке використала пані Оксана, не перекладається іншими мовами. Воно означає козацьку традицію, коли перед битвою найвідчайдушніші сміливці виходили перед ворожим військом і глузували з нього, викликаючи на поєдинок.

«13 березня – це день визволення Херсона від гітлерівських окупантів, – продовжує вона. – Того дня була дуже велика хода. Військові стріляли над головами, але люди все одно пройшли від площі Свободи до Набережної. Там був український прапор завдовжки сто метрів. Хтось же його пошив! Це було таке піднесення! Була ейфорія, тому в той момент ми забули про страх. Вони думали, що прийшли в проросійську область, а насправді це було не так. Коли ми вийшли – а виходив не лише Херсон, а й Гола Пристань, Каховка, Нова Каховка, Каланчак, Скадовськ – із прапорами, кричали, кидалися на танки, у них у головах клацнуло, що ми не будемо Росією… Не знаю, сподіваюся, що клацнуло.

Ми багато гуляли ввечері, ходили до друзів і однодумців, спілкувалися, бо інакше було неможливо вижити. Ідеш вулицею й бачиш, що хтось зв’язав жовту квітку, синю квітку й повісив на дерево – і розумієш: ми не самі. Є інші люди. Поки гуляєш, шукаєш такі синьо-жовті знаки й віриш, що Україна повернеться. І нам пощастило – нас визволили».

Окупація – це виснажливе очікування розправи

Страшні не лише самі репресії, а й постійна загроза – очікування розправи. Пані Оксана розповідає:

«Страшно жити в такому стані, коли не знаєш, що буде завтра. Я постійно носила із собою рюкзачок із зубною щіткою, милом і змінною білизною на випадок, якщо раптом заберуть. Це я потім зрозуміла: який рюкзачок?! Мішок на голову, рюкзачок відберуть – і в тебе не залишиться нічого. Якщо все це розповідати росіянам, вони не зрозуміють, скажуть: “Ну жили б далі! Пристосуватися можна до всього!” А тут хтось вирішує все за тебе – зайде, наприклад, у маршрутку на блокпості й скаже: “Ти мені не сподобався – виходь!” Вони почувалися господарями життя. Якщо ти не скорився, з тобою можна зробити що завгодно.

Перший місяць усе було зачинено, а потім відкрився ринок. Картина, яка закарбувалася в моїй пам’яті на все життя. Це було перед 9 травня. Йду на ринок – шукати українські продукти. Поруч повільно їде відкрита вантажівка, а там на колінах полонений з оголеним торсом і мішком на голові. І тут уже стає по-справжньому страшно.

Під час мітингу 5 березня окупанти фотографували його учасників із будівлі обласної адміністрації. Молодого хлопця, Артема, упізнали за фотографією й забрали через десять днів. Він ішов додому, коли його схопили. Йому прострелили ногу, викинули біля лікарні й сказали: “Тобі пощастило”. І це ще було порівняно м’яко – далі було набагато гірше. За час окупації він іще двічі побував “на підвалі”.

Коли ти постійно чуєш, як то одного, то іншого взяли, – усвідомлюєш, наскільки реальність відрізняється від очікувань. Ми не думали, що все буде настільки страшно, поки не почали чути від своїх друзів, які побували “на підвалі”, як там знущаються й катують.

Людей відвозили до катівень – це зовсім не тюрми у звичному розумінні, де дають їжу, воду й можливість сходити до туалету. Це просто кімната, набита людьми. У чому тебе схопили – у трусах і майці, – у тому й залишаєшся весь час. Жодних передач. Раз на день виводять набрати воду в пляшку й сходити до туалету. І катують, катують, катують… Ти постійно чуєш крики інших людей. Родичі заарештованих не могли дізнатися, де перебувають їхні близькі. Приходиш до комендатури, а тобі відповідають: ‘Ми не знаємо’.

Російська окупація, Херсон. У цьому приміщенні катували людей. Херсон, 14 листопада 2022 р. Медіацентр України

Одного разу заарештували батьків, дізнавшись, що їхній син служить у ЗСУ. ‘Випустимо, коли прийде син’, – сказали їм. Матір зрештою звільнили через місяць, батька – через два. Це був кремезний, гарний чоловік, а після звільнення він виглядав як старий дід. Так змінився всього за два місяці.

У перший тиждень співробітників ФСБ не було видно. Приблизно 10–12 березня вони з’явилися й почали методично об’їжджати адреси. Із цього моменту почали хапати людей. Були випадки, коли наших військових і бійців територіальної оборони затримували, а потім знаходили їхні тіла зі слідами катувань. В окупантів були списки, усі адреси. Наприклад, жінка колись дуже давно працювала в прокуратурі чи суді – до неї приїжджають, щоб схилити до співпраці. А їй уже 70 років, і в неї стареча деменція. Тобто списки в них були вже застарілими, а отже, вони готувалися давно – ще навіть до 2014 року».

Чим відрізняється путінський нацизм від гітлерівського

Не лише розповідь пані Оксани, а й свідчення інших людей, які пережили окупацію, підтверджують: за словом «денацифікація» приховується нацистська політика Росії на окупованих територіях.

У тій чи іншій формі дискримінація за національною ознакою трапляється в багатьох країнах, зокрема й у демократичних. Інша річ, що в демократичних державах існують правові механізми боротьби з дискримінацією. Те, що чинили росіяни на окупованих територіях, – це вже не дискримінація, а репресії.

Наприклад, заборона видавати газету рідною мовою – це дискримінація, а арешт і катування за використання рідної мови – це репресії. Обмеження під час працевлаштування за національною ознакою – дискримінація, а прирівнювання прояву своєї національної ідентичності до терористичної діяльності – це репресії. Саме це дає підстави називати російську політику на окупованих територіях нацистською.

Однак існує принципова відмінність між путінським і гітлерівським нацизмом. Гітлерівці визначали євреїв за біологічною ознакою. Путінські рашисти розглядають українців як ворогів не за фактом народження, а за самоідентифікацією. Якщо українець не демонструє своєї української ідентичності, рашисти за замовчуванням вважають його «росіянином». Така можливість мімікрії для когось давала шанс вижити. У євреїв у нацистській Німеччині такого шансу не було. З іншого боку, якщо гітлерівські репресії мали системний і впорядкований характер, то рашистські репресії є хаотичними й свавільними, і для них не потрібен привід. Тому їхньою жертвою може стати будь-хто, незалежно від того, вважає він себе росіянином чи українцем.

«Навіть якщо ти скорився, з тобою все одно можуть зробити що завгодно – наприклад, через українську мову, – розповідає пані Оксана. – Друзі повідомили, що просто з вулиці забрали чоловіка. Він ішов до сусідів погодувати собаку, бо ті виїхали. Військові щось у нього запитали, а він відповів українською. Його протримали тиждень. Що з ним робили? Він відмовлявся про це говорити. Сказав лише, що тепер вони з дружиною спілкуються виключно російською. Це було у вересні. Потім їм вдалося виїхати через Василівку. Два тижні чекали, поки їх пропустять. Щоб вибратися з пекла, вони перейшли на російську мову».

Права людини та право на ідентичність

Боротьба з українською ідентичністю закономірно переростає в боротьбу з людською ідентичністю – із прагненням залишатися людиною. Це підтверджують слова Оксани Погомій: «Їхня мета – вбити в людині людину. Вони взяли групу людей, які допомагали ЗСУ, і змушували їх катувати одне одного».

Сьогодні, на тлі переговорів про мир в Україні, сторони обговорюють політичні, економічні та військові аспекти гіпотетичного миру з Росією, замовчуючи найболючішу тему – становище з правами людини. На окупованих територіях систематично порушуються фундаментальні права, закріплені у Загальній декларації прав людини: право на життя, свободу та особисту недоторканність (ст. 3); недопустимість катувань і принизливого поводження (ст. 5); право на визнання правосуб’єктності (ст. 6); захист від дискримінації та рівність перед законом (ст. 7); право на ефективне поновлення в правах (ст. 8); недопустимість свавільного арешту чи затримання (ст. 9), свавільного втручання в особисте життя, посягання на житло та таємницю кореспонденції (ст. 12); право на свободу переконань і їх вираження (ст. 19); право на свободу мирних зібрань і асоціацій (ст. 20).

Але існує ще одне фундаментальне право, не сформульоване в Декларації, однак без нього ми не можемо вважатися цивілізованими людьми, – право на ідентичність. Ніхто не повинен заперечувати ідентичність іншої людини. Проте на окупованих територіях росіяни не просто заперечують українську ідентичність, а й піддають репресіям усіх, хто її виявляє.

Російська імперська свідомість // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 23.02.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/slovnyk-viyny/russian-imperial-consciousness-ukr/

Наскільки по-різному українці та росіяни ставляться до власної країни? Чому, попри зміну режимів та ідеологічних систем у Росії, незмінним залишається одне – постійна воєнна експансія? Що такого в структурі російської імперської свідомості, що не дозволяє їй жити в мирі із сусідами? На ці питання відповідає Миколай Карпіцький у статті «Російська імперська свідомість» для «Словника війни» на PostPravda.Info.

Російська імперська свідомість

Російська імперська свідомість зародилася в період Московського царства, коли Росія ще не була імперією. В її основі лежить ідентифікація не зі своєю країною як спільною долею, а з владою, якій довірено цю долю. Соціально-політичний устрій Росії міг змінюватися, однак прагнення до розширення шляхом воєнної експансії залишалося незмінним.

Країна як спільна історична доля

Держава – це соціальне поняття, яке співвідноситься з територією юрисдикції національної правової системи. Країна – це культурно-історичне поняття, що охоплює життєвий простір спільноти людей, об’єднаних відчуттям спільної долі. Такою спільнотою може бути як один народ, так і кілька народів, які спільно проживають на певній території.

Людина сприймає свою країну не лише в географічному вимірі – як територію з певним ландшафтом, і не лише в соціально-політичному – як державну систему, а й в екзистенційному вимірі – як спільну історичну долю. В умовах війни відчуття спільної долі проявляється в безкорисливій готовності захищати країну та допомагати людям. В Україні під час повномасштабного вторгнення Росії це виявилося в масовому героїчному спротиві агресії, розвиткові волонтерського руху, а також у збереженні надії на визволення серед людей, які опинилися в окупації. Це відчуття не залежить від ставлення до конкретних політичних сил або від того, хто саме очолює державу в певний історичний момент. Люди можуть критично ставитися до української влади, але це жодним чином не впливає на екзистенційне сприйняття України як їхньої спільної долі.

Існує принципова різниця в тому, як росіяни й українці розуміють власну країну. Для носія російської імперської свідомості будь-яка територія, що перебуває під контролем центральної влади, вважається Росією, навіть якщо це історична територія іншої країни. Тому для росіян окуповані території України вже є Росією. Для українців, навпаки, їхня країна – це спільна доля, а не підконтрольна тій чи іншій владі територія, тому для них Україна залишається єдиною країною доти, доки зберігається відчуття спільної долі зі співвітчизниками в окупації.

Відчуття спільної долі

Доля – це спільний смисл, який пов’язує історичні події та події особистого життя. В екзистенційному досвіді доля переживається як відчуття причетності до соціальної спільноти, що надає власному життю нової осмисленості й цінності.

Ідентифікація людини із соціальною спільнотою здійснюється на основі певних ознак. Наприклад, народ може об’єднуватися на основі мови, культури або релігії, однак ці ознаки не є універсальними. Один народ може говорити кількома мовами, а різні народи – користуватися однією мовою. Те саме можна сказати про культуру й релігію. Необхідною ознакою, без якої народ не може існувати, є відчуття спільної долі. Ба більше, людина іншої культури, яка говорить іншою мовою, може приїхати до країни й розділити з її народом спільну долю. У цьому сенсі країна – це земля, пов’язана з відчуттям спільної долі певного народу.

Якщо соціальна спільність формується на основі ідеології, це призводить до тоталітарної системи, у якій дискримінації або репресіям піддають усіх, кого визнають ідеологічно чужими. Натомість спільність, заснована на екзистенційному відчутті спільної історичної долі, виключає тоталітаризм. Розуміння своєї країни як спільної історичної долі передбачає визнання того, що люди можуть мати різні переконання і серед них є ті, хто інакше розуміє історичну долю та не відчуває спільності зі своєю країною.

Після вторгнення Росії 2014 року волонтери з усієї України допомагали постраждалим від агресії мешканцям незалежно від їхніх політичних поглядів і від того, який бік вони підтримували. Навіть тоді, коли окремі жителі України більше довіряли Росії, українські волонтери однаково вважали їх українцями, оскільки відчували, що пов’язані з ними спільною долею. Цей приклад показує, що екзистенційне відчуття спільності зі своєю країною не може бути нав’язане. Щойно його починають насильницьки нав’язувати іншим, воно перероджується в імперську свідомість.

Агресивна форма імперської свідомості

В імперській свідомості відчуття спільності з країною приписується тим, у кого цього відчуття немає. Однак насильницьки можна нав’язати не почуття, а лише ідеологічну установку. Тому така абсолютизація відчуття спільності у вигляді обов’язкової для всіх норми може існувати лише у формі імперської політичної ідеології. У цьому разі відсутність такого відчуття інтерпретується як зрада або злочин.

У найбільш агресивній формі імперської свідомості спільна історична доля приписується не лише всьому населенню власної країни, а й сусіднім народам за її межами. Зокрема, у російській імперській свідомості всім українцям приписується відчуття спільності з Росією, і на цій підставі заперечується українська ідентичність, українська мова та сама Україна як окрема країна. Українці, які з цим не погоджуються, сприймаються як зрадники Росії й вороги, що підлягають знищенню.

Росіяни не уявляють Росію як звичайну країну поза імперією. Тому на Росію не поширюється розуміння країни як спільної долі. У самих росіян уявлення про Росію формується на основі розуміння їхньої спільної долі з агресивною воєнною імперією, існування якої передбачає постійну експансію та потребує регулярних людських жертв. Війна Росії проти України поставила перед кожним із них екзистенційне питання: чи пов’язує він і надалі свою долю з імперією та центральною владою, чи шукає іншу форму спільності долі з тією землею, на якій живе. Однак для цього необхідно подолати страх утрати ідентифікації з імперією, завдяки якому постійно відтворюється російська імперська свідомість. Лише в такому разі відкриється можливість формування нових ідентичностей на основі спільної долі з народами та землями, насильницьки включеними до складу імперії.

Миколай Карпіцький
Словник війни

Миколай Карпіцький. Зима у Слов’янську: мета — вижити разом з Україною

Джерело: PostPravda.info. 11.02.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/novyny-z-frontu/winter-in-sloviansk-ukr/

«Це найважча зима у Слов’янську за всі роки війни», — вважає Миколай Карпіцький. Усі чотири роки війни він провів у цьому прифронтовому місті. Спеціально для PostPravda.Info він розповідає, як мешканець Слов’янська витримує холод, який ворог використовує як зброю.

Зима у Слов’янську: холод як зброя

Росія використовує проти мирних жителів України не лише бомби й дрони, а й холод. Хоча об’єктивно обстріли небезпечніші за холод, психологічно холод переживається важче. До небезпеки загинути будь-якої миті з часом звикаєш: спершу, коли поруч лунають вибухи, дуже не по собі, але згодом перестаєш реагувати. А от до холоду звикнути неможливо.

Я живу недалеко від фронту, і тут до холоду додається ще один чинник, який ламає людей, — невизначеність. Кожен переносить її по-своєму; я можу розповісти про власний досвід.

Січень видався холодним. Із початком морозів Росія почала цілеспрямовано бити по українській енергосистемі, намагаючись заморозити країну. Основний удар припав на Київ. Люди в багатоповерхівках без електрики опиняються ніби в пастці: немає ні світла, ні води, неможливо нормально користуватися туалетом, будинок поступово промерзає. Там, де комунальні служби сподівалися на вдачу й не злили воду з батарей, полопалися труби.

Поки увага ворога була зосереджена на столиці, у Слов’янську, де я живу, було легше — відключення електроенергії траплялися рідко й були короткочасними. Якби світло вимикали так само, як у Києві, мій будинок цього не витримав би.

Типові приватні будинки в Україні не пристосовані до сильних холодів, а коли їх будували, про можливість війни ніхто не думав. В одному з таких будинків живу і я. Кухня розташована в прибудові, окремо від основного дому; там само стоїть газовий котел, який подає тепло в дім трубою, що з’єднує дві будівлі. Якщо електродвигун зупиниться, вода перестане циркулювати, і дім швидко замерзне.

Наприкінці січня почалася відлига, але на ринку люди з тривогою обговорювали аномальні лютневі морози, які очікувалися наступного тижня. І тут Трамп заявив, що попросив Путіна призупинити удари по енергетиці на тиждень, бо дуже холодно. Це звучало як фантастика, але дуже хотілося вірити — плану «Б» на випадок тривалого відключення електрики в мене не було.

Путін дочекався піку морозів, і 3 лютого російська армія завдала удару всім, що встигла накопичити за дні «перемир’я»: за повідомленням Зеленського — 32 балістичні ракети, 11 інших ракет, 28 крилатих ракет і 450 ударних дронів. Трамп підтвердив, що Путін обіцянку виконав — просто домовленість, за його словами, була саме такою.

Без опалення за мінус п’ятнадцяти

Доба з 3 на 4 лютого стала для мене найважчою за весь час війни. Водночас вона, мов у дзеркалі, відобразила моє сприйняття війни за всі чотири роки. Електрика зникла вдень — так само раптово, як почалося вторгнення 24 лютого 2022 року. З одного боку, ти розумієш, що це може статися, з іншого — психологічно неможливо уявити це як реальність. А коли це все ж відбувається, ти опиняєшся в цілковито іншій реальності, до якої не готовий — чи то війна, чи то відключення світла за п’ятнадцятиградусного морозу.

Перша реакція — надія, що це ненадовго. Будинок іще тримає тепло, зварений суп. Така сама надія була й у перші дні вторгнення: треба протриматися три дні… десять днів, а потім станеться диво — західна допомога, контрнаступ, Росія відступить. Але війна триває, а ресурси поступово вичерпуються…

Настає ніч, світла немає, і стає зрозуміло, що сталося щось серйозне. Найбільш виснажлива — невизначеність. Я живу на околиці міста й опиняюся в повній інформаційній ізоляції. Не знаю, це локальна аварія чи глобальна. Можливо, електрика з’явиться за наступну секунду, а можливо — ніколи. Те саме відчуття було під час нашого контрнаступу восени 2022 року: сподіваєшся, що війна закінчиться швидкою перемогою, але так само ймовірно, що вона триватиме невизначено довго.

Хочеться заснути й прокинутися, коли світло вже буде. Я засинав і прокидався багато разів, і щоразу ставало дедалі холодніше. Довелося взяти ще одну ковдру й два пледи. Вранці надягаю п’ятий светр і куртку та ходжу кімнатою, щоб зігрітися. Мороз протримається ще кілька днів — без електрики до потепління не дотягнути. Так само виглядає війна на виснаження: хто видихнеться раніше — агресор чи ми? У Росії незрівнянно більше ресурсів і постійний приплив добровольців, готових за гроші вбивати нас.

Я відчинив холодильник навстіж — хай від холоду в домі буде хоч якась користь. Розігріваю суп на свічці. Каструля віддає тепло кімнаті майже з тією ж швидкістю, з якою його отримує, але за дві години суп таки став теплим. Поки ходжу кімнатою туди-сюди, холод іще терпимий, однак із кожною годиною стає дедалі гірше. Якщо температура в домі опуститься нижче нуля, лопнуть батареї, і тоді вже не буде різниці, в домі ти чи надворі.

Майже добу немає світла, і невизначеність тисне дедалі сильніше. Можливо, зовні труба вже промерзла… Свідомість розривається між надією, що за мить загориться лампочка, й уявою, яка малює апокаліптичну картину війни, де вже немає надії на виживання. Тепер головне завдання — вже не стільки дочекатися світла, скільки зберегти внутрішній спокій. Для цього я відсторонююся від очікування «наступної миті» й зосереджуюся на тому, що «тут і тепер».

Підступає ненависть до всіх, хто підтримував Путіна, особливо — до моїх знайомих росіян. Якщо впустити ненависть у себе, я просто розчинюся в ній. Щоб відсторонитися від ненависті, шукаю опору всередині себе — в моменті «тут і тепер». Яким би страшним не було життя, кожна конкретна мить життя є самоцінною, і я прагну прожити її повноцінно — навіть якщо в наступну мить загину у власному домі від дрона чи бомби. Разом із ненавистю я відсторонююся від очікувань і від картини реальності, яку малює уява.

Чому до холоду неможливо звикнути? Я можу за інерцією займатися своїми справами, поки бомблять, але щоб зігрітися, потрібно докладати додаткових зусиль. Я ходжу кімнатою, щоб зігрітися, але скільки так зможу — день, два? Холод неможливо за інерцією перечекати.

За інерцією можна займатися повсякденними справами навіть у хвилини небезпеки, якщо ці хвилини не вимагають боротьби за виживання. Так виникає звикання до війни. Цьому звиканню сприяють аналітики й публіцисти, які малюють оптимістичну картину майбутніх російських невдач і українських успіхів. У перший рік війни це підтримувало нас, допомагало мобілізувати психічні сили. Але у війни є й інший бік: рано чи пізно вона дістається до кожного, змушуючи боротися за власне життя. До цього, як і до холоду, звикнути неможливо, бо потрібні постійні зусилля, а психічні сили людини обмежені.

Цілепокладання — вижити разом з Україною

Що означає прожити момент «тут і тепер»? Якщо сприймати його в потоці психічних переживань, жодних сил не вистачить витримати те, що кожної миті приносить війна. Повноцінно прожити його можна лише спираючись на цілепокладання, яке не залежить ані від психічних переживань, ані від зовнішніх обставин. Лише воно розкриває усвідомлення власного існування в моменті «тут і тепер», і це існування є самоцінним. Звідси випливає намір — повноцінно проживати цю мить усупереч холоду, війні й небезпеці загинути наступної хвилини.

Цей намір втілюється в цілепокладанні — виживати всупереч усьому. Але виживати не за рахунок інших, а разом з іншими. В умовах війни це означає — виживати разом з Україною, незалежно від того, наскільки сильний ворог.

Це цілепокладання надає сили й наповнює життя сенсом. Навіть коли немає світла й інтернету, неможливо ввімкнути ноутбук, а я змушений ходити кімнатою, щоб зігрітися, я однаково можу щось робити для України — наприклад, складати в голові тексти майбутніх публікацій.

Електрику дали за добу. Труби промерзли, але не до кінця — вода ледве тече ними, тож будинок не відігрівається. Мені ще не так важко. Людям зі старими й дітьми, замкненими в багатоповерхових будинках, значно важче. Попереду ще морози й нові відключення електроенергії. Боротьба триває.

Відповідальність // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 05.02.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/slovnyk-viyny/personal-and-collective-responsibility-ukr/

Що таке відповідальність і як почуття відповідальності пов’язане з визнанням людини вільним громадянином, а не кріпаком чи рабом. Чому одні росіяни визнають колективну відповідальність за війну, а інші обурюються тим, що на них поширюють відповідальність за злочини режиму, до яких вони не причетні? Щоб відповісти на ці питання, Миколай Карпіцький у черговій статті «Словника війни» на PostPravda.Info пояснює, у який спосіб проявляється персональна і колективна відповідальність.

Відповідальність

Відповідальність проявляється в готовності відповідати за свою бездіяльність, свої вчинки та їхні наслідки, навіть якщо ці наслідки зумовлені обставинами, що не залежать від людини. Провина – це моральна або правова оцінка вчинків людини, яка передбачає моральний осуд або правове покарання. Відповідальність же – це обов’язок людини визначити своє ставлення до власних минулих учинків або до обставин, які вимагають певних дій у майбутньому. Отже, провина можлива лише щодо вже вчинених дій, тоді як відповідальність може стосуватися не тільки минулого, а й майбутнього. Наприклад, якщо дорослий зустрічає загублену дитину, він стає відповідальним за найближче майбутнє цієї дитини.

Оскільки люди схильні ухилятися від відповідальності за свою провину, суспільство виробило юридичні механізми примусового притягнення до відповідальності.

Відповідальність за фактичну провину в минулому реалізується в готовності відповідати за наслідки; відповідальність за майбутнє – у вчинках; відповідальність за чужі злочини, до яких людина мимоволі виявилася причетною через місце проживання або громадянство, – у вираженні свого ставлення до цих злочинів та їх наслідків. Тому ігнорування загарбницької війни, розв’язаної власною державою, є проявом безвідповідальності, за яку людина несе персональну провину.

Відповідальність можуть усвідомлювати лише вільні й дієздатні люди, тому висувати до людини вимогу бути відповідальною означає визнавати її вільною і дієздатною. Усвідомлювати відповідальність за злочини держави можуть лише конкретні люди, які її репрезентують; якщо ж вони відмовляються від цієї відповідальності, то втрачають право говорити від імені держави. Вимога до росіян взяти відповідальність за загарбницьку війну та воєнні злочини Росії передбачає ставлення до них не як до рабів чи кріпаків, а як до громадян, які мають суб’єктність і свободу волі. Відмова брати відповідальність за злочини власної держави означає втрату суб’єктності. Оскільки ця вимога стосується всіх дієздатних громадян Росії, вона передбачає колективну відповідальність росіян за війну.

Колективна відповідальність

Колективна відповідальність за загарбницьку війну – це обов’язок утілити у вчинках своє ставлення до агресивної війни та її наслідків. Якщо персональна відповідальність зумовлена власними діями людини або її співпричетністю до дій інших, то колективна відповідальність визначається ситуацією й обставинами – зокрема тим, чи є людина громадянином держави-агресора, чи проживає на її території тощо.

Співпричетність до чужих дій може бути прямою – коли йдеться про свідомі дії, спрямовані на підтримку війни, – і опосередкованою, коли людина займається своїми справами, сплачує податки й, можливо, за своїми переконаннями не підтримує війну. Однак своєю повсякденною діяльністю вона мимоволі підтримує державу, яка веде війну. В обох випадках відповідальність має персональний характер, оскільки залежить від ступеня залученості конкретної людини до підтримки війни. Так, рівень залученості працівників військових підприємств відрізняється від рівня залученості пенсіонерів тощо.

Колективна відповідальність зумовлена обставинами – у цьому випадку тим, що Росія веде війну від імені всіх росіян. Тому всі росіяни, включно з тими, хто виїхав з Росії й не є співпричетним до дій російської влади, однаково несуть колективну відповідальність за дії держави. Ця відповідальність може мати моральний, правовий, політичний та екзистенційний характер.

Колективна моральна відповідальність зобов’язує кожного громадянина визначити своє моральне ставлення до власних дій або бездіяльності. Якщо ж людина і далі живе так, ніби війна не має до неї жодного стосунку, то в її повсякденності знецінюється досвід життя людей, які пережили війну, що руйнує саму можливість спілкування з ними. Саме з цієї причини багато українців не бажають спілкуватися з росіянами.

Колективна політична відповідальність за війну поширюється на всіх громадян держави-агресорки, оскільки вони не змогли зупинити свій уряд, який розв’язав агресивну війну. Ця відповідальність виявляється в згоді на політичне покарання за війну: репарації, обмеження права самостійно визначати долю своєї країни, часткову або повну втрату державного суверенітету – аж до демонтажу держави.

Колективна правова відповідальність за війну не означає визнання колективної провини і проявляється в обов’язку кожного громадянина держави-агресорки дати звіт про власні дії або бездіяльність у період війни з метою їх правової оцінки. Лише в тому разі, якщо виявляється причетність до воєнних злочинів – наприклад, якщо людина програмувала запуски ракет або проводила пропагандистські заходи серед школярів, – суд зобов’язаний установити ступінь її персональної провини та визначити покарання.

Колективна екзистенційна відповідальність за війну виникає на підставі ідентичності й виявляється у формі сорому за свою країну та спільноту.

Суб’єктивне переживання колективної відповідальності

В одних колективна відповідальність викликає почуття сорому, в інших – відчуття несправедливості через те, що вона поширюється і на них. Багато людей у Росії, зокрема й серед тих, хто підтримує Україну, ставлять запитання: «Чому я маю нести відповідальність за дії Путіна, якого я ненавиджу і який зламав мені життя?» Дехто сприймає колективну відповідальність як урівнювання жертв і катів і запитує: «Чи несуть жертви сталінського ГУЛАГу таку саму колективну відповідальність за злочини СРСР, як і кати з НКВС?»

Однак війну Росії проти України ведуть не окремі злочинці, а вся державна система, до якої включені всі громадяни, зокрема й ті, хто виступає проти війни. Це викликає в людей, які не підтримують війну, почуття сорому за свою країну та за злочини, що чиняться від їхнього імені. Саме це почуття сорому й приводить до усвідомлення колективної відповідальності.

Миколай Карпіцький
Словник війни

Миколай Карпіцький. Тристоронні переговори про мир в Україні. Учасники наче з різних паралельних світів

Джерело: PostPravda.info. 27.01.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/trojstronne-negocjacje-pokojowe-ukr/

Тристоронні переговори між Україною, Росією та США щодо врегулювання війни завершилися 24 січня 2026 року в Абу-Дабі. Сторони домовилися продовжити переговори 1 лютого. Але чи можливий мир, якщо сторони принципово не розуміють одна одну, бо мислять по-різному й живуть у різних картинах світу?

Учасники переговорів по-різному бачать реальність

Перед війною Європа вважала, що живе з Росією в одному світі, де загарбницькі війни неможливі. Виходячи з цього, вона не готувалася до війни й навіть допомагала Росії зміцнюватися. Європейці виходили з того, що війни безглузді, адже право власності та кордони визначаються не силою, а юридичним визнанням.

Для сучасної цивілізованої людини не має значення, чиї солдати перебувають на певній території: правовий статус від цього не змінюється. Якщо хтось силою захопив чужу власність, він однаково не стає її власником. У Росії ж переважає інше уявлення: кому належить сила, тому належить і територія та все, що на ній знаходиться. Звідси, наприклад, переконання, що США воювали в Іраку заради нафти. Коли я запитував, як це можна уявити? Адже ж не можуть самі американські солдати качати нафту, спершу ж її потрібно купити. – Люди просто не розуміли запитання. Для них сама думка про те, що власність не залежить від військової присутності, була незрозумілою.

Ця різниця у сприйнятті чітко проявилася у 2014 році. Більшість росіян вважала, що Крим став російським, бо там перебувають російські війська. З позиції міжнародного права це не так: юридично Крим залишається частиною України, і лише вона має право ухвалювати щодо нього легітимні рішення. Показовий приклад – російський археолог з Ермітажу Олександр Бутягін – проводив розкопки в Криму без дозволу України, а після цього поїхав до Польщі, де 10–11 грудня був заарештований. Він навіть уявити не міг, що за європейськими законами є злочинцем.

Навіть після окупації Криму та частини сходу України Європа ще довго вважала те, що відбувається, аномалією й далі вірила, що з Росією можна домовитися. Адже навіть СРСР у 1975 році визнав принцип непорушності кордонів, а остання спроба анексії іншої держави – захоплення Кувейту Іраком у 1990 році – завершилася жорстким покаранням.

Однак російська суспільна свідомість значною мірою архаїчна. У ній сила важливіша за право, і тому агресивні амбіції російської влади зрозумілі, а віра європейців у верховенство права – ні. У цій картині світу Росія має право на будь-які території, які колись їй належали, і якщо вона може ввести туди війська, то територія вважається її – незалежно від міжнародного права.

Переговори – пошук рішень у правовому полі, майданчик для угоди чи легітимація успіхів агресора?

Глибоке нерозуміння позиції Росії з боку Європи призвело до російської дипломатичної перемоги в лютому 2015 року – підписання «других мінських угод» за участі Франції та Німеччини. За цими домовленостями Україна мала провести вибори на окупованих територіях до повернення контролю над кордоном, а потім легалізувати проросійські збройні формування, які раніше зупинила силою. Франція та Німеччина наполягали, що альтернативи «мінському формату» не існує, не усвідомлюючи, що йдеться не про політичну суперечку в межах права, а про захоплення країни у варварському, середньовічному сенсі цього слова.

Сьогодні постає питання: про що Україна взагалі може домовлятися з Росією, яка не визнає ні української ідентичності, ні права України на існування? Реально – лише про перемир’я, адже уявлення про мир у сторін настільки різні, що узгодити повноцінний мирний договір неможливо. Але саме про перемир’я не йдеться: Росія продовжує наступ, а США не зробили нічого, щоб загнати війну в позиційний глухий кут, без якого переговори про припинення вогню неможливі. Що ще гірше, нинішня американська адміністрація має власне бачення світового порядку – відмінне і від російського, і від європейського, – що остаточно перетворило перспективи домовленостей на міраж.

Російське уявлення про світовий порядок відкотилося до середньовіччя: світом правлять насильство й жорстокість. Європейський підхід протилежний – він ґрунтується на праві та цінностях, важливіших за вигоду. Уявлення Дональда Трампа також архаїчне, але не настільки: воно радше відповідає логіці XIX століття. Трамп не сприймає цінностей і вважає, що світовий порядок тримається на угодах, заснованих на вигоді, а стабільність забезпечує домінування найсильнішої держави. Він не хоче воєн і намагається силою примушувати сторони до домовленостей, вважаючи це підставою для Нобелівської премії миру.

Європейці не розуміють Трампа, а він не розуміє Путіна: чи можуть переговори бути результативними?

Обговорення умов миру відбувається між сторонами, які по-різному сприймають реальність. Європейські лідери не розуміють Трампа й вважають, що він руйнує світовий порядок. Трамп же переконаний, що виходить з очевидних для всіх речей і думає, що нібито розуміє Путіна. Але це помилка: реальність Путіна ще більш архаїчна, ніж реальність Трампа.

Це нерозуміння добре видно на прикладах. Європейцям незрозумілий сенс «Ради миру» під керівництвом Трампа з вхідним внеском у мільярд доларів, коли ті самі завдання вже виконує ООН. Для них це виглядає як підміна міжнародних інститутів особистим домінуванням. Для самого Трампа ж міжнародні структури не можуть бути вищими за національні, а «Рада миру» – це клуб для угод, у якому господар встановлює правила і бере плату за вхід.

Європейцям також незрозуміла претензія Трампа на Ґренландію, сам факт якої уже ставить під сумнів НАТО. Трамп переконаний, що світ тримається на праві сильного, і його право на Ґренландію як лідера найпотужнішої країни має бути очевидним. Він вважає несправедливим те, що це визнає лише Путін, а не європейські лідери. У цій логіці зрозуміла і його демонстративна приязнь до Путіна: якщо Європа – конкурент в Арктиці, то Росія – військовий противаговий чинник Європі, корисний для тиску та угод.

Найдивнішим виглядав епізод, коли Трамп забрав Нобелівську медаль у Марії Коріни Мачадо. Це викликало глузування, але Трамп щиро впевнений, що медаль належить саме йому і що це очевидно всім, адже саме його сильне лідерство зупиняє війни. Тому він, на його переконання, зобов’язаний забрати медаль, щоб у цьому ні в кого не виникало сумнівів.

Україна виходить із європейських цінностей і правового світопорядку. У Трампа – архаїчне бачення XIX століття, у Путіна – середньовічне, часів Московського царства. Які шанси на успіх переговорів за таких умов? Припускаю, що якісь можуть бути, однак головним пріоритетом залишається зміцнення обороноздатності України.