«В Україні немає безпечного місця». Філософ Миколай Карпіцький про життя під обстрілами у прифронтовому Слов’янську

Переклад українською:
«Безопасного места внутри Украины нет». Философ Николай Карпицкий о жизни под обстрелами в прифронтовом Славянске // Вот Так 25.10.2026

 

Філософ Миколай Карпіцький переїхав із Томська до України у 2015 році й нині живе у Слов’янську Донецької області. Від початку повномасштабного вторгнення він веде в соціальних мережах хроніку війни. У місті, де в мирний час мешкало понад 100 тисяч людей, зараз залишилося 17–18 тисяч. Із літа удари авіабомбами й дронами стали щоденними, а електрика та вода з’являються дедалі рідше.

В інтерв’ю «Вот Так» Миколай Карпіцький розповідає, чому не виїжджає з прифронтового міста, як люди живуть під обстрілами, чим «імперський пацифізм» росіян нагадує радянську віру у світле майбутнє та чому на фронті спокійніше, ніж у тилу.

«Соромно тікати»: чому Карпіцький не хоче виїжджати від війни

Дмитро Волчек: Коли почалася повномасштабна війна, ви казали, що залишаєтеся у Слов’янську, щоб бути останнім хронікером, здатним описати те, що відбувається, і вважаєте це своїм обов’язком. Чи збереглося у вас це бажання? Чому ви не виїжджаєте?

Миколай Карпіцький: Я залишаюся у Слов’янську, поки є технічна можливість працювати. Тут я веду хроніку, записую відео, пишу матеріали для польсько-українського сайту PostPravda. Щойно повністю відключать електрику й воду, працювати стане неможливо, і тоді я поїду. Просто соромно тікати, коли я бачу, що тут іще живуть літні люди й діти, а я, людина працездатного віку, шукатиму собі місце, де краще.

Дмитро Волчек: Ви кажете: «Коли повністю відключать електрику й воду». Вважаєте, що це неминуче?

Миколай Карпіцький: Ситуація поступово погіршується. Ще рік тому, попри обстріли, місто жило: між Слов’янськом і Краматорськом ходила електричка. А потім місяць за місяцем усе зникало: спочатку скасували електричку, тепер припинився й рух міського транспорту – після того, як у Краматорську завдали удару по пасажирських автобусах. Те саме з магазинами: сьогодні магазин стоїть, а завтра його вже немає. Час від часу влучають у торговельні кіоски, і простір, у якому можна жити, поступово звужується.

Але люди продовжують жити, наскільки це можливо. У серпні обстріли різко посилилися, почали горіти кіоски, удар припав на ринок. Частина ринку згоріла, але наступного дня люди однаково вийшли й торгували серед обгорілих кіосків. В українців є якась внутрішня життєва сила, яка всупереч бомбардуванням дає їм змогу жити далі. Це надихає й дивує.

Коли починається чергова хвиля нальотів, електрику відключають набагато частіше, ніж раніше. Бувають періоди затишшя, а бувають періоди інтенсивних бомбардувань, але із серпня вони стали настільки регулярними, що електрики частіше немає, ніж є. Вода зазвичай тече зі слабким напором, а зараз у нашому районі її немає вже багато днів. Електрика є вже цілу добу, а перед тим її не було близько півтори доби.

Усі намагаються пристосуватися. Виходиш на вулицю – містом ходять звичайні люди, зокрема й під час бомбардувань: гудуть дрони, десь щось вибухає, а люди торгують на невеличкому базарчику, ідуть у своїх справах. Зараз мало хто звертає увагу на вибухи, хоча вони справді забирають життя: щодня є поранені, приблизно раз на тиждень – загиблі. Але життя триває.

М’яч на антидроновій сітці: як виживають у прифронтовому Слов’янську

Дмитро Волчек: У репортажах із прифронтових районів часто бачиш вулиці, затягнуті антидроновими сітками, наче у фантастичному фільмі. У Слов’янську так само?

Миколай Карпіцький: Усі маленькі вулички й провулки сітками не затягнеш, а основні вулиці – так, затягнули. До цього вже звикли: минає трохи часу, і перестаєш звертати увагу. Але іноді трапляються сюрреалістичні картини: ідеш собі, а в повітрі висить м’яч. Придивляєшся – і виявляється, що він лежить на сітці.

Дмитро Волчек: Чи багато людей зараз виїжджає? Чому люди залишаються? Як організовано евакуацію?

Миколай Карпіцький: Місцева влада зацікавлена в тому, щоб виїжджало якомога більше людей: це, звісно, зменшує навантаження на комунальні служби. Тому нас постійно закликають виїжджати. Кажуть, що за тиждень виїжджає майже 300–400 людей. Не думаю, що хтось залишається тут заради якоїсь ідеї. Інша річ, що багато хто звик до місцевого життя й просто не знає, куди їхати.

Виходжу з дому – зустрічаю сусідку, літню жінку. Вона скаржиться: «Води немає, живу з онуком: він боїться бомбардувань, а куди я поїду – за межами Слов’янська нікого не знаю». Тобто людина просто дезорієнтована. Водночас нам повідомляють, що є спеціальні пункти, де можна записатися на евакуацію, а потім за попереднім записом людей кудись вивозять. Куди саме, я не цікавився. Видають підйомні – невелику суму грошей. Але літнім людям це мало допоможе.

У мирний час у Слов’янську мешкало понад 100 тисяч людей. Коли 2022 року почалися сильні бомбардування, кількість жителів різко скоротилася. Пам’ятаю порожні вулиці: їду вдень велосипедом – і нікого навколо, наче шоста ранку. Потім, після контрнаступу, люди почали повертатися, і в період відносно нормального життя населення зросло до 50 тисяч. Місто знову ожило.

А в середині літа, особливо в серпні, бомбардування й обстріли посилилися, і жителі знову почали виїжджати. У вересні залишилося вже 25 тисяч – половина від тієї кількості, якої населення сягало на піку під час війни. Зараз у всій Слов’янській громаді, до якої, крім міста, належать прилеглі села, мешкає майже 20 тисяч людей, а в самому місті – десь 17–18 тисяч. Переважно це літні люди. Діти теж іще залишаються – трохи більше тисячі.

Проблема в тому, що військові технології вдосконалюються. Українській стороні вдалося стабілізувати ситуацію на північ від Слов’янська, але на дрони й авіабомби це ніяк не впливає – вони прилітають дедалі частіше. На жаль, зона ураження й надалі розширюватиметься.

Так, я перебуваю на передовій. Але якщо я поїду, то рано чи пізно військові технології все одно дістануть мене будь-де. Виходить, я тікаю від долі замість того, щоб прямо дивитися на те, що відбувається тут і зараз, – адже безпечного місця в Україні немає. Можна говорити лише про ймовірність: у тилу ймовірність загинути трохи менша. Але війна – така річ, що померти можна будь-якої миті, де б ти не перебував. Тому ці ймовірності досить умовні.

Я живу тут уже чотири роки, і в мене жодного разу не влучило. А от нещодавно повідомляли про одну жительку Билбасівки – це село прилягає до Слов’янська, і я бачу його зі свого будинку. Вона жила в Польщі, ненадовго приїхала додому перевірити, чи все гаразд, – і в неї одразу влучила бомба. Яка тут імовірність? Її просто неможливо прорахувати. Буває, що люди виїжджають у тил і там гинуть, а буває, що залишаються тут – і все минає благополучно. Тому доводиться приймати свою долю такою, якою вона є, не боятися й не тікати від неї.

Дмитро Волчек: Життя на краю набуває містичного виміру?

Миколай Карпіцький: Не лише містичного. Я вважаю, що в тилу психологічно жити важче. Коли живеш тут, то відчуваєш небезпеку цілком конкретно. Ти знаєш, що ворог наступає і його намагаються зупинити, і сам спостерігаєш за цим. Летить бомба – за звуком можеш приблизно визначити, чи летить вона в тебе, чи впаде далеко. Лунає вибух – можеш оцінити ситуацію.

А в тилу небезпека невизначена, і що вона невизначеніша, то важче її переносити. Тут відбулося бомбардування, усе заспокоїлося – і ти теж заспокоюєшся та певний час можеш спокійно займатися своїми справами, аж поки не виникне нова небезпека. А люди, які живуть далеко в тилу, перебувають у постійній напрузі. Тому мені здається, що тут люди навіть спокійніші, ніж у Києві чи інших містах у глибині України.

«Українська мова стала звучати набагато частіше»

Дмитро Волчек: Мантас Кведаравічюс, режисер-документаліст, який загинув під час облоги Маріуполя, знімав молитовний будинок баптистів, куди люди приходили шукати розради, зокрема й невіруючі. Чи є зараз у Слов’янську такі духовні осередки?

Миколай Карпіцький: Звісно, є. Тут традиційно дуже сильні протестантські, євангельські церкви. Але тепер туди приходять уже нові люди, бо давні парафіяни евакуювалися: євангельські церкви подбали про те, щоб вивезти всіх, кого могли, знайшли одновірців у тилу й допомогли людям там влаштуватися. Якщо на початку 2022 року я багатьох знав, хто ходить до церкви, то тепер там незнайомі обличчя, тому я туди й не заходжу. А загалом люди справді шукають, із ким спілкуватися, шукають однодумців.

Найважче, коли немає світла, немає води, немає роботи й не знаєш, чим себе зайняти. Для мене інтелектуальна праця – це все, вона повністю задовольняє мої життєві потреби. Поки я пишу, то не переживаю, не думаю про бомбардування, і мені не потрібно шукати спілкування у своєму середовищі – мені цього достатньо. Коли немає світла, психологічно дуже важко. Поки ноутбук заряджений, я записую відео, а тексти обмірковую в голові. Звичайній же людині в таких умовах потрібне спілкування, вона шукає людей, схожих на себе. Знайти сусідів тепер складно – усі роз’їхалися. Тому люди йдуть до церкви, спілкуються там.

Дмитро Волчек: Чи зберігається вплив Російської православної церкви?

Миколай Карпіцький: РПЦ в Україні немає, а звичайні православні, якщо це не люди, для яких питання юрисдикції має принципове значення, приходячи до храму, навіть не знають, до якої юрисдикції він належить. Головне, що священник знайомий, – і добре. Переважно люди ходять до священників, а не до тієї чи іншої юрисдикції.

Дмитро Волчек: На вулицях і далі розмовляють російською? Ви почали вести свою сторінку у Facebook українською.

Миколай Карпіцький: Звичайні жителі не замислюються чітко над тим, якою мовою говорять. Я й за собою помітив: автоматично відповідаю тією мовою, якою до мене звертаються. Певний час, спілкуючись із місцевими, я за звичкою починав говорити українською, а вони розмовляють змішаною мовою – суржиком: одне слово українське, інше російське. І я сам не помітив, як перейшов на суржик.

Українська мова стала звучати набагато частіше. Коли ти спонтанно звертаєшся до когось українською, тобі найчастіше відповідають українською. А коли на вулиці звертаються до тебе, то іноді російською, іноді сумішшю мов. Тож серед звичайних жителів тут просто немає принципової позиції на кшталт: «Ми говоримо цією мовою, а не іншою». Інтелігенція намагається говорити українською, а прості люди розмовляють спонтанно. Українська мова зрозуміла всім, і люди легко на неї переходять.

Некроімперіалізм і «прекрасна Росія майбутнього»

Дмитро Волчек: Один із напрямів вашої роботи – дослідження некроімперіалізму як російської ідеології. Ви продовжуєте ці дослідження?

Миколай Карпіцький: Так, я написав низку статей про російську імперську свідомість і бачу певні тенденції. У російській суспільній свідомості панує імперіалізм, але він набуває різних форм. Некроімперіалізм – лише одна з них, хоча саме вона зараз домінує й підтримується владою.

Я розумію, що в Росії багато противників війни, і якби провели референдум, то, можливо, більшість проголосувала б проти неї. Однак не всі противники війни підтримують Україну, і не всі вони виступають проти імперії. Я помітив, що в російській імперській свідомості є тенденція, яку я назвав би імперським пацифізмом.

Це можна порівняти з тим, як у радянський період комуністична ідеологія існувала у двох формах. З одного боку – тоталітарна практика, репресії, сталінський терор. З іншого – віра звичайних комуністів у світле майбутнє, такий собі пацифістський варіант. Тобто комунізм, з одного боку, був агресивним, імперським, здійснював військову експансію, а з іншого – маса щиро віруючих комуністів вважала Радянський Союз наймиролюбнішою країною і вірила в комунізм.

Те саме відбувається з російською імперською свідомістю. Є некроімперіалізм – люди, які вважають, що потрібно здійснювати військову експансію, знищувати Україну. А є маса людей, які вірять у «прекрасну Росію майбутнього» так само, як комуністи вірили у світле комуністичне майбутнє. Ця «прекрасна Росія майбутнього» теж імперська, просто в їхній свідомості вона мирна: вони хочуть такої імперії, яка ні з ким не воює. Мені здається, це певною мірою відтворює структуру, що склалася в Радянському Союзі, тільки вже не на основі комуністичної ідеології, а на основі сучасного російського імперіалізму. Саме ці тенденції я й намагаюся простежити.

Дмитро Волчек: Ви залишили Росію понад десять років тому. Але чекісти не дають спокою навіть тим, хто виїхав давно, і заводять заочні справи. Ви як автор праць про російський некроімперіалізм і ведучий телеграм-каналу напевно теж привертаєте їхню увагу. Чи відчуваєте ви якісь сигнали звідти?

Миколай Карпіцький: Я настільки відірвався від Росії, що, навіть якщо вони щось і роблять, до мене це просто не доходить. Я взагалі нічого про це не знаю.

Безстрашний велосипедист

Дмитро Волчек: Ви їздите Слов’янськом на велосипеді. Адже це дуже небезпечно: дрони полюють на велосипедистів. Вам не страшно?

Миколай Карпіцький: Насправді відчуття небезпеки тут дуже конкретне й триває недовго. Коли чуєш гудіння, яке наближається, це спрацьовує як червоне світло світлофора: ось зараз небезпека. Щойно гудіння віддаляється, ти вже нічого не відчуваєш. Саме цим, як я вже казав, життя на фронті й відрізняється від життя в тилу. У тилу ти можеш постійно відчувати війну, переживати через неї. А тут ти відчуваєш війну лише тоді, коли щось гуде просто над головою. Гуде – ти оцінюєш імовірність: може влучити чи ні. А весь інший час, коли спокійно, займаєшся своїми справами.

Дмитро Волчек: Коли смерть постійно поруч, відчуття цінності життя посилюється чи слабшає?

Миколай Карпіцький: Річ у тім, що життя по-справжньому переживається лише в конкретну мить – тут і зараз. А люди звикають сприймати цю мить абстрактно. Вони живуть у майбутньому, яке ілюзорне, і в минулому, якого вже немає і яке вони самі собі вигадали. Коли смерть близько, ти розумієш, що це ілюзія, і в тебе залишається лише один вибір – повернутися до теперішньої миті й зрозуміти, що таке життя саме по собі. Іншими словами, близькість смерті дає змогу по-справжньому прожити власне життя таким, яким воно безпосередньо розкривається у твоєму внутрішньому екзистенційному досвіді. Вона ж дає змогу відрізнити справжню особистість від ілюзії, з якою ти себе ототожнюєш.

Розмовляв Дмитро Волчек для «Вот Так».

 

Миколай Карпіцький. Наративи про Другу світову війну Такера Карлсона. Чи можливий компроміс із Гітлером або Путіним?

Джерело: PostPravda.info. 12.10.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/propaganda/narratives-about-world-war-ii-ukr/

 

Interview with Vladimir Putin to Tucker Carlson By Kremlin.ru, Źródło: Wikimedia Commons CC BY 4.0

 

Хибні наративи про Другу світову війну поширюються сьогодні не лише в Росії. Одним із найпомітніших популяризаторів альтернативного погляду на цю війну став американський політичний коментатор Такер Карлсон. Що стоїть за таким переглядом історії – недостатня історична компетентність чи певна ідеологія? Чому переосмислення історії Другої світової війни стає способом виправдати поступки сучасній Росії?

У вересні 2024 року Такер Карлсон розмовляв із Даррілом Купером, автором історичного подкасту Martyr Made, який оголосив Вінстона Черчилля головним лиходієм Другої світової війни. У жовтні 2026 року, спілкуючись із британським консервативним політиком Джейкобом Ріс-Моггом, Карлсон уже сам поставив під сумнів доцільність британського опору Гітлеру. Між цими розмовами простежується спільна логіка: війну трактують як наслідок небажання шукати компроміс, тоді як історична відповідальність нацистського режиму відходить на другий план.

Масове знищення – лише адміністративна помилка?

2 вересня 2024 року Карлсон опублікував інтерв’ю з Даррілом Купером. На початку розмови він представив свого гостя як найвизначнішого з нині живих популярних істориків у Сполучених Штатах. Карлсон не просто надав Куперу майданчик для висловлювань, а й заздалегідь представив його як авторитетного дослідника, висновкам якого варто довіряти.

На думку Купера, саме британський прем’єр-міністр Вінстон Черчилль несе основну політичну відповідальність за те, що війна перетворилася на масштабну катастрофу. Питання про те, чому нацистська Німеччина розпочала загарбницьку війну, він підмінює питанням про те, чому Велика Британія не погодилася з наслідками німецької експансії. Карлсон підтримав загальну спрямованість цієї аргументації, поставивши під сумнів традиційну моральну оцінку дій союзників.

Дарріл Купер стверджував, що в 1941 році Німеччина розпочала війну проти Радянського Союзу, не підготувавшись до утримання мільйонів військовополонених і цивільних в’язнів. За його словами, німці «не мали жодного плану» й просто відправляли людей до таборів, де мільйони загинули. У його викладі масова загибель людей на окупованих територіях пояснюється переважно непідготовленістю німецького керівництва. Отже, Дарріл Купер підмінює ідеологічні мотиви нацистської політики адміністративними проблемами її реалізації. Така підміна особливо небезпечна, коли йдеться про Голокост.

Під час інтерв’ю Такер Карлсон підтримав співрозмовника: «Я думаю, багато з того, що ми чуємо про Другу світову війну, – це брехня». Водночас він окремо зауважив, що готовий визнати нацистів поганими, а Сполучені Штати – найдоброчеснішим учасником Другої світової війни. Інакше кажучи, Карлсон не проголошує нацистську Німеччину невинною й не стверджує, що всі дії союзників були неправомірними. Його позиція складніша: він ставить під сумнів саму систему моральних оцінок, що сформувалася після перемоги над нацизмом. На його думку, пам’ять про Другу світову війну перетворилася на інструмент, за допомогою якого західні держави виправдовують подальші війни, зокрема підтримку України.

Питання про доцільність війни

У дискусії з Джейкобом Ріс-Моггом 2 жовтня 2026 року Такер Карлсон уже сам порушує питання про те, чи варто було Великій Британії взагалі воювати з Гітлером. В основі його аргументації лежить питання про ціну опору агресорові. Карлсон стверджував, що Гітлер нібито не прагнув воювати з Великою Британією, а його територіальні претензії до Польщі були зумовлені наслідками Першої світової війни. Отже, хоча Такер Карлсон і не виправдовує безпосередньо загарбницьку війну, спрямовану на повне знищення Польщі, він нормалізує її, тобто подає як звичайний територіальний конфлікт, який нібито з вини Великої Британії переріс у глобальну війну.

Ріс-Могг заперечив Карлсону: відмова від опору не гарантувала б Великій Британії безпеки. Навпаки, якби Німеччина підпорядкувала собі континентальну Європу, становище Британії могло б стати ще небезпечнішим. Однак Карлсон наполягав на іншому критерії оцінювання: якщо країна заплатила надзвичайно високу ціну, то, можливо, рішення воювати було помилковим. Тут Карлсон знову підмінює питання про те, чи слід було протистояти агресорові, питанням про те, наскільки вигідним виявився опір.

Раціональне та ірраціональне зло

По суті, Такер Карлсон пропонує ідеологію компромісу зі злом, але не враховує, що зло може мати різну природу. У кожній країні зло є частиною повсякденного суспільного життя. Корупція, свавілля, порушення закону, зловживання владою, дискримінація – усе це тією чи іншою мірою властиве різним суспільствам. Тому суспільства виробляють механізми компромісу, які дають змогу обмежувати шкоду та врегульовувати конфлікти. Однак треба розрізняти раціонально пояснюване зло, коли людина порушує норми заради вигоди, влади, безпеки, ресурсів чи інших егоїстичних інтересів, та ірраціональне зло.

Корупціонер привласнює гроші, бо хоче збагатитися. Політик зловживає повноваженнями, бо прагне втримати владу. Навіть якщо такі дії завдають суспільству шкоди, їхні мотиви можна зрозуміти з погляду інтересів і стимулів. Якщо в умовах суспільного конфлікту мотиви противника зрозумілі, можна спробувати визначити межі його інтересів і запропонувати компроміс.

Інакше буває тоді, коли руйнівні дії стають самоціллю або сприймаються як необхідна умова здійснення ідеологічної місії. У такому разі матеріальна вигода може поступатися місцем переконанням, згідно з якими певну групу людей потрібно знищити, держава має право підпорядкувати собі сусідів, а історичну несправедливість слід викорінити за будь-яку ціну.

Руйнівні дії, які завдають шкоди навіть тим, хто їх чинить, можуть свідчити про таку природу зла, яку неможливо пояснити виключно матеріальними інтересами. У цьому разі зло набуває ірраціонального характеру. Звісно, ідеологія може поєднуватися з економічними інтересами, боротьбою за владу та прагненням до безпеки, тому провести чітку межу між раціональним та ірраціональним злом вдається не завжди. Однак відмінність між ними стає очевидною в ситуації, коли людині доводиться обирати між егоїстичними інтересами та ідеологічними переконаннями.

Нацистська Німеччина: коли ідеологія виявляється важливішою за вигоду

У нацистській Німеччині зло було закріплене в державній ідеології: расова теорія, антисемітизм, ідея завоювання життєвого простору та переконання в необхідності знищення тих, кого вважали ворогами. Водночас масове винищення людей, які мали професійні навички, потребувало величезних ресурсів. Проте нацистське керівництво вбачало свою історичну місію в реалізації цієї політики, яка з погляду егоїстичної раціональності, орієнтованої на матеріальну вигоду, видавалася ірраціональною.

Якщо уявити нацистську Німеччину як державу, що діяла переважно заради раціонально обґрунтованої вигоди, виникає спокуса зробити висновок, ніби з нею можна було домовитися, запропонувавши прийнятні умови. Але якщо визначальними мотивами були саме ідеологічні настанови, то поступки не лише не зупинили б експансію, а й зміцнили б переконання, що противник не готовий чинити опір.

Дарріл Купер пояснював масову загибель людей адміністративною неготовністю Німеччини до наслідків війни. На його думку, після нападу на Польщу Гітлер нібито прагнув домовитися з Великою Британією та Францією, а Черчилль сприяв продовженню конфлікту. У такій інтерпретації нацистське керівництво постає не стільки носієм ідеології винищення, скільки урядом, який припустився катастрофічних помилок і потрапив у пастку власних рішень. З цього погляду Друга світова війна постає як наслідок непоступливості, хибних розрахунків і відсутності дипломатичного компромісу.

Хоча Такер Карлсон не стверджував, що цілком погоджується з усіма висловлюваннями Купера, він усе ж нормалізує його підхід: якщо зло, уособленням якого був нацизм, можна пояснити раціональними інтересами, то виникає припущення, що протистояння йому було зайвим або надто дорого коштувало. А якщо війні можна було запобігти поступками, то опір агресорові починає видаватися наслідком вибору політичних лідерів, які віддали перевагу конфронтації, а не компромісу.

Від Гітлера до Путіна

Хибні наративи про Другу світову війну здатні не лише спотворювати минуле, а й підмінювати критерії оцінювання сучасності. Вони перетворюють опір агресорові на сумнівну авантюру, а поступки – на ознаку розсудливості. Починаючи з 2014 року, чимало західних політиків намагалися пояснити дії Росії раціональними міркуваннями безпеки, прагненням зберегти вплив на пострадянському просторі або побоюваннями щодо розширення НАТО. Такі пояснення використовували для обґрунтування співпраці з Москвою та пошуку компромісу. Адже якщо російське керівництво прагматично захищає власні інтереси, то можна знайти формулу, яка дасть змогу задовольнити частину його вимог, зберегти мир і поступово інтегрувати Росію в систему взаємної економічної залежності.

Проблема полягає в тому, що російське керівництво виходить із уявлення про особливу історичну місію Росії та право Москви визначати політичне майбутнє сусідніх народів. Воно заперечує суб’єктність України й готове продовжувати війну, попри величезні людські втрати, економічні збитки та міжнародну ізоляцію. У цьому сенсі путінську Росію споріднює з гітлерівською Німеччиною ідеологічно мотивоване прагнення до панування, яке переважає раціональні міркування матеріальної вигоди.

Європейська політична культура значною мірою ґрунтується на пошуку компромісів. Це одне з найважливіших досягнень західної цивілізації, яке далося їй нелегко – після багатьох кровопролитних воєн. Пошук компромісу – це мистецтво дипломатії. Політична мудрість полягає не в усуненні всіх розбіжностей, а в здатності знаходити рішення, які дають змогу врегульовувати конфлікти. Однак історія XX століття свідчить, що дипломатія не завжди здатна запобігти війні. Мюнхенська угода 1938 року, яка дозволила Німеччині приєднати Судетську область, лише відкрила шлях до подальшої воєнної експансії. Тому необхідно розуміти мотиви противника й оцінювати, наскільки їх можна пояснити раціональними міркуваннями.

Корея та В’єтнам: чому не існує готової формули

В умовах війни немає готової формули, яка дала б змогу визначити, на які компроміси можна погоджуватися, а на які – ні. У 1950 році США вступили у війну під егідою ООН після нападу Північної Кореї на Південну Корею. На той час обидві частини Корейського півострова перебували під владою диктатур. Проте згодом Південна Корея перетворилася на демократичну правову державу, тоді як у Північній Кореї зберігся тоталітарний режим. Агресія Північної Кореї була зумовлена не лише матеріальними інтересами, а й ідеологічними настановами. Оскільки домовитися з північнокорейським режимом було неможливо, США довелося захищати Південну Корею військовими засобами. Однак і це рішення вимагало пошуку компромісів із багатьох питань. Якою мірою можна миритися з авторитарним характером південнокорейського режиму? Як досягти згоди в американському суспільстві щодо участі у війні? На яких рубежах можна погодитися на перемир’я з північнокорейським режимом?

Війна завершилася перемир’ям, яке також стало компромісом. Це свідчить про те, що за певних обставин компроміс із носіями ірраціонального зла все ж можливий. Однак це зовсім не означає, що з ними можна домовитися про співпрацю заради взаємної вигоди. Згодом подібна ситуація виникла, коли США намагалися захистити Південний В’єтнам від агресії Північного В’єтнаму. Проте цього разу війна завершилася не тривалим перемир’ям, а катастрофою. Пошук компромісу в таких ситуаціях потребує політичної мудрості, адже не існує простої формули, яка дала б змогу заздалегідь визначити, коли війна необхідна, а коли компроміс є кращим вибором.

Історичні наративи та війна в Україні

Хибні історичні наративи про Другу світову війну, які поширює Такер Карлсон, формують критерії ухвалення політичних рішень у сучасному світі. Адже якщо військова агресія гітлерівської Німеччини мала раціональне пояснення, а перемога над нею дісталася надто дорогою ціною, то, керуючись такою логікою, доцільніше було б укласти з нею взаємовигідну угоду. За тією самою логікою західні держави самі несуть відповідальність за конфронтацію з Росією, оскільки відмовляються йти на поступки Москві заради відновлення миру. Такеру Карлсону немає потреби доводити, що російська агресія виправдана: йому достатньо постійно наголошувати на ціні опору, ставити під сумнів необхідність протистояння агресорові та представляти компроміс як апріорі розумнішу альтернативу.

Насправді Такер Карлсон лише використовує упередження щодо Росії, характерні для західних лідерів, які навіть після анексії Криму тривалий час ішли на поступки Москві. Вони вірили, що за злочинними діями російського керівництва стоять раціональні мотиви, а отже, з ним можна домовитися. Вони помилково вважали, що, зацікавивши злочинний режим матеріальною вигодою, можна спонукати його відмовитися від подальшої воєнної експансії. Потрібно лише запропонувати вигідну угоду. Звісно, вони не були настільки наївними, щоб не розуміти, яке зло несе російська політика, проте вірили, що це зло можна раціонально пояснити.

Повномасштабна війна показала багатьом із них, що це зло має ірраціональний характер. Про це свідчить безглуздий із воєнного погляду терор, коли мирних жителів убивають на вулицях, у міських автобусах і у власних квартирах. Ба більше, така політика не лише невигідна самій Росії, а й руйнує її. Про угоду з Росією на Заході й далі говорять лише ті, хто вважає, що зло, по-перше, завжди має раціональне пояснення, засноване на людському егоїзмі, а по-друге, є нормою життя, оскільки егоїзм властивий усім людям. Саме в такій картині світу живе Такер Карлсон, який просуває ідеологію компромісу зі злом. Цією ідеологією керується й нинішній президент США Дональд Трамп, який навіть тепер, коли Росія тероризує мирне населення України, продовжує тиснути на Україну, прагнучи створити умови для укладення угоди з Росією.

Головна небезпека такої ідеології полягає навіть не в тому, що вона відкрито виправдовує зло. Вона пропонує тонший механізм його нормалізації, представляючи зло як раціональне, зрозуміле, а отже, таке, з яким можна піти на компроміс. Однак від ідеології нормалізації та раціоналізації зла до ідеології співпраці з ірраціональним злом – лише один крок. Водночас будь-яка домовленість про співпрацю з носіями ірраціонального зла перетворює всіх інших учасників таких домовленостей на співучасників цього зла. Тому всі, хто намагається співпрацювати з Росією, ризикують стати співучасниками терору проти мирного населення та сприяти подальшій ескалації російської воєнної агресії.

Поки що цього кроку – від нормалізації раціонального зла до співпраці з ірраціональним злом – не зробили ані Такер Карлсон, ані Дональд Трамп. Чи наважаться вони на нього в майбутньому, покаже час.

Миколай Карпіцький. Російська імперська свідомість між імперським пацифізмом і некроімперіалізмом

Джерело: PostPravda.info. 16.09.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/russian-imperial-consciousness-pacifism-and-necro-imperialism-ukr/

Ілюстрація: «Батьківщина — болото» із серії «Пам’ятник спеціальній військовій операції», 2025 рік. Facebook: «Партія мертвих»

Російська імперська свідомість – це спектр різних позицій, які плавно переходять одна в одну. Крайніми полюсами цього спектра є, з одного боку, некроімперіалізм, а з другого – імперський пацифізм. Обидві ці позиції сформувалися ще в радянському минулому, однак в умовах російсько-української війни набули цілком нових форм. У своєму нарисі Миколай Карпіцький простежує зигзаги російської імперської свідомості між некроімперіалізмом та імперським пацифізмом.

Імперська свідомість радянської епохи

Більшовизм, який переміг у Росії, ґрунтувався на ідеології класової боротьби. Його рушійною силою була ненависть до ворога, який уособлював зло вже самою своєю класовою природою. Найвищою цінністю вважалася не особистість, а суспільство. Заради суспільних цілей виправдовувалися будь-які людські жертви.

Ця установка була пов’язана з культом смерті, який простежується в радянській символіці: герб СРСР у вигляді вінка, що нагадує надгробний, мавзолей, поклоніння мумії Леніна, а також оспівування смерті у фільмах і піснях. Зрештою вона вилилася в тотальні репресії, які значною мірою мали ірраціональний характер.

Однак забезпечити комуністам масову підтримку міг лише привабливий проєкт майбутнього. Майбутнє, у якому панує культ смерті, а на людей чекали нові репресії, не могло нікого привабити. Адже смерть, по суті, означає заперечення майбутнього. Радянській владі був необхідний образ майбутнього, привабливий як усередині країни, так і за її межами.

У зв’язку з цим вона проголосила своєю кінцевою метою побудову ідеального суспільства – комунізму, у якому все мало стати безкоштовним. Гроші та інші атрибути держави передбачалося скасувати, а із золота, як обіцяв Володимир Ленін, зробити громадські туалети.

Таким чином, у Радянському Союзі сформувалися дві протилежні тенденції: практична, пов’язана з насильством, репресіями, війною та культом смерті, й утопічна, пов’язана з ідеалами прогресу, миру та соціальної справедливості. Оскільки обидві тенденції походили з одного джерела, прихильники прогресу й соціальної справедливості, захоплені комуністичною ідеологією, легко ставали інструментами репресивної машини СРСР або терористами в інших країнах.

Проєкт комуністичного майбутнього передбачав скасування держави, однак перехідний період передбачав експансію Радянського Союзу доти, доки остання країна на планеті не стане соціалістичною. Інакше кажучи, це був імперський проєкт, замаскований під утопію.

У пізньому Радянському Союзі цей агресивний імперський проєкт дедалі частіше просувався під виглядом боротьби за мир. Адже якщо перемога комунізму є історично неминучою, то достатньо просто дочекатися моменту, коли всі країни стануть соціалістичними. З одного боку, Радянський Союз проголошував курс на мирне співіснування з капіталістичними країнами, а з другого – продовжував вести війни в різних частинах світу, підтримуючи будь-які диктаторські режими, які заявляли про свою прихильність до соціалізму.

Радянським школярам викладали історію, повністю переписану відповідно до цієї ідеологічної установки. Згідно з цією версією історії, Росія постійно розширювала свою територію мирним шляхом і ніколи ні на кого не нападала. Будь-яка військова агресія Радянського Союзу, наприклад вторгнення до Афганістану, подавалася як миротворча операція.

Більшості радянських громадян подобалася пацифістська риторика радянської влади. Вони хотіли стабільного й мирного життя у величезній країні, якої водночас усі мали б боятися й поважати. З одного боку, вони дотримувалися імперської позиції, а з другого – не хотіли жодних воєн. Цю внутрішньо суперечливу позицію я пропоную називати «імперським пацифізмом».

Саме цю позицію успадкували багато росіян. Щоб не втратити їхню підтримку, Володимир Путін заборонив називати вторгнення Росії в Україну війною, офіційно закріпивши термін «спеціальна військова операція».

Суперечність між репресивною практикою Радянського Союзу та пацифістською утопією породжувала внутрішню напругу в радянській ідеології. Михайло Горбачов спробував подолати її, реформуючи Радянський Союз із позицій імперського пацифізму. Для цього він проголосив політику «гласності», дозволивши критикувати репресивну та некрофільську практику сталінського періоду, але водночас усіма силами прагнув зберегти Радянський Союз.

Однак імперський пацифізм мав утопічний характер і раніше ніколи не втілювався в державній практиці. Спроба його реалізувати призвела до кризи держави та розчарування людей у комуністичному проєкті – як у його репресивному, так і в його пацифістському варіанті. Зрештою це стало одним із чинників, що призвели до розпаду Радянського Союзу.

Трансформація імперіалізму після розпаду Радянського Союзу

У середині 1990-х років у російській суспільній свідомості переважав імперський пацифізм. Перша чеченська війна викликала масовий антивоєнний рух. Але навіть серед противників війни більшість виступала проти незалежності Чечні. Водночас вони вважали, що війна – ще гірша альтернатива, тому потрібно боротися за мир навіть із заклятим ворогом. Лише окремі люди відкрито виступали за право чеченського народу на самовизначення.

У цей період почала формуватися націоналістична інтерпретація імперського міфу. Якщо ідеологія Радянського Союзу ґрунтувалася на інтернаціоналізмі, а сама Росія сприймалася як одна з п’ятнадцяти союзних республік, то в масовій свідомості пострадянської Росії вже все виглядало так, ніби чотирнадцять республік відокремилися від самої Росії. Ностальгія за Радянським Союзом поступово трансформувалася в мрію про відродження Російської імперії. У результаті виникло значно агресивніше націоналістичне розуміння імперіалізму, а війна стала допускатися як справедливе повернення територій, що відкололися, до так званого «руского міра».

Прихильник цієї ідеології Володимир Путін був одним з ініціаторів початку другої чеченської війни восени 1999 року, яку цього разу російське суспільство масово підтримало. На відміну від Михайла Горбачова та ідеологів «перебудови», Путін, як типовий представник спецслужб, не розумів, навіщо взагалі потрібен імперський пацифізм. Для зміцнення власної влади він уміло використав серію спецоперацій, пов’язаних із вибухами житлових будинків у Буйнакську, Москві та Волгодонську у вересні 1999 року. Унаслідок цих вибухів загинуло понад триста людей, ще понад тисячу було поранено.

П’яту спецоперацію, у Рязані, вдалося запобігти, а тих, хто безпосередньо заклав вибухівку в підвалі житлового будинку, – затримати. Як з’ясувалося, це була оперативна група московського ФСБ. Більшість жителів Росії проігнорувала повідомлення про цей факт у ЗМІ та підтримала нову війну в Чечні, яку вели з особливою жорстокістю щодо мирного населення.

Я безпосередньо спостерігав, як інтелігентні люди, які ще недавно виступали за мир, почали говорити, що в Чечні потрібно все випалити. Проблема полягала не в тому, що вони не знали про участь ФСБ у терактах, а в тому, що вони хотіли, аби винними були саме чеченці. Створений із чеченців образ ворога запустив у суспільній свідомості процес витіснення імперського пацифізму агресивнішою формою імперіалізму – некроімперіалізмом.

Імперський пацифізм в Україні після розпаду Радянського Союзу

У радянський період багатьом здавалася привабливою можливість жити у величезній країні, зберігаючи водночас свою національну ідентичність і культуру. Лояльність населення республік, що входили до складу Радянського Союзу, зокрема й України, значною мірою забезпечувалася тим, що імперський пацифізм пропагувався у формі інтернаціоналізму. І справді, до вторгнення Росії серед українців були сильні симпатії до Росії. Однак ці симпатії не означали ані відмови від української ідентичності, ані бажання увійти до складу Росії.

Сучасна Росія, навпаки, проводить політику агресивного імперіалізму у формі російського шовінізму, а російська пропаганда поширює хибний наратив, ніби серед українців переважає саме російська ідентичність і вони хочуть жити у складі Росії. В Україні цей наратив виглядає абсурдним, оскільки абсолютна більшість населення, зокрема й російськомовні, завжди зберігала українську ідентичність. Однак у Росії більшість людей вважає цей наратив правдивим і використовує його для виправдання війни проти України.

Щоб створити всередині України бодай якусь основу для суспільної підтримки російської окупації, кремлівські пропагандисти формували хибні наративи про те, що внаслідок революції на Майдані до влади прийшли нацисти, які піддають росіян репресіям. У такий спосіб вони намагалися трансформувати залишки імперського пацифізму радянського зразка в агресивну форму, але це вдалося їм лише частково. Більшість жителів усіх регіонів України, зокрема й тих регіонів, які були опорою проросійських політиків, підтримали опір російській військовій агресії.

Країна, в якій переміг некроімперіалізм

Із приходом Путіна до влади розпочалося формування некроімперіалізму як державної системи. На першому етапі, у період відновлювального економічного піднесення Росії, люди бачили зростання своїх доходів, що відповідало образу майбутнього з позицій імперського пацифізму. Однак суперечність між утопією та реальністю вилилася в протести, які досягли свого піку у 2011–2012 роках.

Захоплення Криму подавалося як перемога без воєнних дій, що знову ж таки відповідало уявленням імперського пацифізму: з одного боку – військова перемога, а з другого – начебто й війни не було. Це спричинило масову підтримку окупації Криму як прихильниками імперського пацифізму, так і некроімперіалізму. Однак подальша війна знову загострила цю суперечність, яка розв’язалася повною перемогою некроімперіалізму внаслідок широкомасштабного вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року. Тепер у Росії будь-який прояв пацифізму, навіть у його імперській формі, розглядається як кримінальний злочин, за який передбачено тривалі строки ув’язнення.

Мирні сили Росії – хто вони?

Російський некроімперіалізм передбачає, що війна сама по собі має цінність, оскільки вона спрощує світ та посилює центральну владу. Однак це некрофілічне умонастроєння не є природною властивістю людей, і що довше триває війна, то сильніше в суспільстві проявлятиметься імперсько-пацифістський настрій. Я думаю, що вже зараз, якби провести референдум, більшість росіян проголосувала б за мир з Україною. Але це не означає, що вони підтримують Україну. Це лише означає, що вони вважають необхідним уживатися з тією Україною, яка існує, хоча більшість із них і надалі ставиться до неї вороже.

Чи означає це, що в Росії немає волелюбних людей, які відкидають імперіалізм і підтримують Україну? Звичайно, ні. Однак одна річ – коли людина самостійно й вільно робить моральний вибір та визначає свою життєву позицію, і зовсім інша – коли думка тих чи інших груп людей формується під впливом соціальних обставин. Окремі люди не можуть сформувати суспільний рух: для цього потрібна також підтримка певних соціальних груп. Хоча в Росії дуже багато тих, хто підтримує Україну й бажає її перемоги, вони не утворюють суспільного руху. Водночас склалися суспільні умови для посилення в різних соціальних верствах імперсько-пацифістських настроїв. Саме тому російська влада вдається до заборонних і репресивних заходів, щоб не допустити переростання цих настроїв у суспільний рух.

Ці імперсько-пацифістські настрої намагаються використати деякі російські опозиційні політики. Наприклад, вони провели в Берліні 12–13 червня 2026 року з’їзд партії «Мирная Россия», яка представляє невелику групу емігрантів і навряд чи може говорити від імені російської громадськості. Усередині Росії виникнення навіть таких об’єднань сьогодні неможливе.

Найбільший внесок в оформлення імперського пацифізму як політичної позиції зробив Олексій Навальний. Показовими в цьому відношенні є його дебати 20 липня 2017 року з представником агресивного імперіалізму Ігорем Гіркіним – терористом, який керував захопленням Слов’янська у 2014 році. Згодом обидва учасники дискусії зазнали репресій з боку російської влади, що опосередковано свідчить про щирість їхніх переконань, а Олексія Навального навіть убили у в’язниці.

Олексій Навальний не підтримував Україну, однак намагався переконати Ігоря Гіркіна в тому, що війна Росії проти України невигідна самій Росії, а тому краще мирно жити з тією Україною, яка існує. Для Ігоря Гіркіна ці аргументи не мали жодного значення, оскільки з позицій некроімперіалізму мирне життя Росії саме по собі не має цінності: цінність Росії – у її силі, яку вона демонструє на війні.

На запитання глядача до Навального, чи вважає він Ігоря Гіркіна воєнним злочинцем, відповідь була такою: «…що стосується воєнних злочинців – це чіткий термін. Отже, якщо він убивав некомбатантів, якщо він скоював певні дії, які прямо перелічені в юридичних документах, тоді будь-яка людина, зокрема й Ігор Іванович, буде предметом судового розгляду… Це справа суду, а не Олексія Навального». Іншими словами, Олексій Навальний не вважав сам терористичний захват цілого міста воєнним злочином, а також заявив, що не його справа оцінювати сам факт катувань і вбивств жителів Слов’янська, про які він не міг не знати.

 

Олексій Навальний та Ігор Стрелков (Ігор Гіркін) під час дебатів 20 липня 2017 року. Скріншот відеотрансляції «Навальний LIVE». Джерело. Офіційна сторінка дебатів на сайті Навального

 
Річ у тім, що і Олексій Навальний, і Ігор Гіркін розглядали події на Донбасі з позицій інтересів Росії, хоча й розуміли ці інтереси по-різному. Віра Олексія Навального у свій політичний ідеал – «Прекрасну Росію майбутнього» – була, безумовно, щирою, адже заради нього він був готовий пожертвувати свободою. Цей ідеал своєю утопічністю нагадує ідеал майбутнього комуністичного суспільства, заради якого щирі комуністи також були готові йти на жертви.

Але, можливо, я несправедливо називаю пацифізм російських опозиційних політиків імперським? Звернімося для прикладу до позиції одного з найпослідовніших російських пацифістів – Лева Шлосберга, який також пожертвував свободою заради своїх переконань. 17 серпня 2026 року в Росії його засудили до 11 років позбавлення волі.

Лев Шлосберг із пацифістських позицій засуджував не лише агресію Росії, а й прагнення України перенести відповідні воєнні дії на її територію. «Самооборони у вигляді ведення бойових дій на території іншої країни не існує… Самооборона завжди обмежується кордонами власної країни, – стверджував він. – …Я проти вбивства українських військових. Я проти вбивства українських мирних жителів. Я проти вбивства російських військових і проти вбивства російських мирних жителів». На його думку, воєнні дії необхідно просто зупинити, а вже потім десятиліттями обговорювати статус окупованих територій. Своїм рішенням залишитися в Росії й тим самим опинитися у в’язниці Лев Шлосберг довів, що вірить у те, що говорить. Однак, як мені здається, він все одно обманює себе. Адже очевидно, що поки триває тотальна війна на знищення, значення мають не державні кордони, а лише лінія фронту.

Уявімо німецьких пацифістів-антифашистів часів Другої світової війни, які засуджували б перенесення воєнних дій на територію Німеччини й пропонували просто їх зупинити, а потім десятиліттями обговорювати статус окупованих країн. Я і в цьому разі назвав би такий пацифізм імперським, тому що, по суті, він захищав би територіальну цілісність Третього рейху.

Імперський пацифізм є утопічним: його перемога може бути тільки тимчасовою, після чого настане мілітаристський реванш. Тому я вважаю, що до тривалого миру може привести не імперський пацифізм, а деконструкція Росії як імперії.

Миколай Карпіцький. Навіщо росіяни намагаються зруйнувати пам’ятник радянським воїнам – визволителям Слов’янська від нацистських загарбників?

Джерело: PostPravda.info. 02.09.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/novyny-z-frontu/the-monument-to-the-soviet-soldiers-sloviansk-ukr/

 

Пам’ятник радянським воїнам – визволителям після російських ударів. Фото: Вадим Лях, Facebook

У серпні різко зросла інтенсивність обстрілів Слов’янська (Донецька область), у зв’язку з чим 21 серпня 2026 року Слов’янськ офіційно отримав статус території активних бойових дій. Росіяни атакують житлові будинки, магазини, намагаються зруйнувати Слов’янську ТЕЦ і всю цивільну інфраструктуру. Однак, серед іншого, 28 серпня 2026 року вони чомусь завдали удару по пам’ятнику визволителям Слов’янська від нацистських окупантів. Навіщо росіяни намагаються зруйнувати пам’ятник радянським воїнам? На це запитання безпосередньо з місця події намагається відповісти Миколай Карпіцький.

Росіяни навмисно атакували пам’ятник радянським воїнам

28 серпня надвечір, коли я повернувся з прогулянки центром міста, росіяни знову почали бити по місту – саме в тому місці, де я щойно гуляв. Начальник Слов’янської міської військової адміністрації Вадим Лях повідомив на своїй сторінці у Facebook: «Сьогодні, 28 серпня, росія зруйнувала монумент воїнам Другої світової війни, які звільняли Слов’янськ від нацистів у далекі вже 40-ві роки минулого століття. Монумент був однією з міських візитівок. Біля нього завжди проходили урочистості до Дня міста на початку вересня. росія руйнує все, до чого може дотягнутися. Святинь немає. Під ударом – діти, храми, памʼятники, культурне надбання, житлові будинки. Бережіть себе. Тримаємося. Ми разом!»

Навіщо росіяни вдарили по монументу? Адже культ перемоги над гітлерівською Німеччиною Путін фактично перетворив на нову громадянську релігію, яку використовує для легітимації власної влади. Атака на пам’ятник воїнам-визволителям руйнує цей культ і провокує асоціації путінського режиму з гітлерівським.

У коментарях під своїм відео на YouTube, де я згадую про цю атаку, я запитав одного росіянина, що він про це думає. «Можу припустити, що це зробили нацисти, які перебувають у складі ЧВК НАТО, якою Ви називаєте ЗСУ», – відповів він. Відповідь настільки абсурдна, що я не беруся її обговорювати, однак думаю, що саме так нам відповіли б десятки мільйонів росіян – лише без пом’якшувального словесного звороту «Можу припустити». Але, можливо, пам’ятник було випадково вражено?

Через день після атаки, 30 серпня, я пішов до місця події. Пам’ятник розташований у самому центрі міського парку «Шовковичний». Людей тут зовсім мало, з усіх боків – густа рослинність, а в радіусі понад ста метрів немає жодного об’єкта, який міг би бути вартий атаки. Я обійшов монумент. Він не був зруйнований, однак зазнав пошкоджень у двох місцях: одне влучання – у прапор у верхній частині, друге – внизу, у місце, де лівий чобіт торкається фундаменту. Судячи з усього, це були два безпілотники. Подвійний удар у такому безлюдному місці виключає версію про випадкове влучання.

Можливо, оператори безпілотників не знали, що це пам’ятник саме воїнам-визволителям від гітлерівських загарбників? Судячи з характеру руйнувань, дрони підлітали з північного заходу, і з цього боку справді можна було не розгледіти радянського солдата на пам’ятнику. Але тоді це означає, що росіянам абсолютно байдуже, що саме бомбити, адже достатньо подивитися на карту Google, щоб дізнатися, кому присвячений пам’ятник.

Карта Google парку «Шовковичний», на якій видно пам’ятник радянським воїнам.

 

Версія перша. Росіянам просто байдуже, що саме бомбити

Можливо, ніхто з операторів дронів і не вникав у те, що це за пам’ятник, оскільки їм абсолютно байдуже, що саме знищувати. І справді, росіяни б’ють по Слов’янську без розбору і без жодного сенсу. Наприклад, за хвилину до того, як я вийшов із дому, щоб на власні очі побачити пошкодження пам’ятника, я почув два потужні вибухи. Коли ж вийшов на вулицю, побачив дим, що підіймався з боку Билбасівки – селища, яке прилягає до Слов’янська із західного боку. Трохи згодом Вадим Лях повідомив на своїй сторінці у Facebook: «У неділю, 30 серпня, близько 11:00 ворог завдав авіаудару двома ФАБ-250 по селищу Билбасівка. Зруйновано два приватні будинки. Ще близько двох десятків будинків пошкоджено. Двоє людей отримали поранення. Ще двоє загинули. Серед загиблих – 13-річна дитина».

Наслідки атаки на селище Билбасівку 30 серпня 2026 року. Фото: Вадим Лях, Facebook

Який сенс росіянам бомбити сільські будинки, тим більше що російський наступ здійснюється з протилежного боку? Очевидно, вони бомблять усе підряд лише тому, що все це розташоване на території України. Можливо, саме з цієї причини дісталося й пам’ятнику. Але, можливо, у росіян усе ж була вагоміша причина?

Версія друга. Причина атаки на пам’ятник – ідеологічна

Ветеранам Другої світової війни зараз близько ста років, і їх залишилося зовсім мало. У російській масовій свідомості пам’ять про цю війну витісняється ідеологічним наративом, у якому Радянський Союз самотужки вів власну війну й здобув перемогу над гітлерівською Німеччиною, до якої лише примазалися інші країни. Друга світова війна або взагалі випадає з масової свідомості, або сприймається як щось на кшталт підготовчих маневрів Німеччини перед нападом на Радянський Союз. Росія – законна спадкоємиця цієї перемоги, а тому має право погрожувати іншим країнам тим, що повторить її, але вже щодо них. Історична пам’ять про Другу світову війну, виражена в гаслі «Ніколи знову!», трансформувалася в російській свідомості в культ так званого «побєдобєсія» під гаслом «Можемо повторити!».

Визнавати за Україною участь у перемозі над гітлерівською Німеччиною, яка в цьому ідеологічному наративі приписується виключно Росії, Путін може лише за умови, що Україна визнає себе частиною Росії. Однак боротьба українського народу проти російських загарбників ставить під сумнів увесь путінський культ перемоги. Тому Путін прагне закріпити правонаступництво перемоги за Росією, виключивши Україну з числа її спадкоємців. Із такого трактування випливає, що незалежна Україна не має права мати пам’ятники, присвячені боротьбі з гітлерівськими загарбниками, а якщо такі в неї є, то вони, як інструмент пропаганди, що руйнує монополію Росії на спадщину перемоги, є законною військовою ціллю.

Зізнаюся, ця версія звучить геть ірраціонально навіть для мене, але ж і атака на пам’ятник воїнам-визволителям є настільки ж ірраціональною. Так чи інакше, я не можу віддати перевагу тій чи іншій версії, але інших пояснень у мене немає.

 

Миколай Карпіцький. Реакція росіян на мій репортаж зі Слов’янська у прифронтовій зоні. 29 серпня – 1 вересня 2026 року

Світла частіше немає, ніж є. Взимку думав: яке щастя, якщо світло вимикають за плюсової температури – можна не боятися, що батареї замерзнуть. Дійсно, влітку легше: вдень можна гуляти, а коли на ноутбуці залишається заряд, я записую відео для YouTube. Поки через відсутність світла не можу працювати з текстами, залишаються лише ці два заняття.

Учора гуляв центром Слов’янська. Дуже давно туди не добирався. Центр постраждав набагато сильніше, ніж я очікував. Якщо на околиці, де я живу, небезпеку для життя я оцінив би як значну, то в центрі міста – як дуже високу. Більшість пошкоджених будівель уже встигли законопатити й підлатати, але багато й свіжих руйнувань. Проходив повз зруйновану будівлю, про яку писали як про пам’ятку архітектури, – насправді постраждала й будівля навпроти. Щоб виникли такі руйнування, однієї авіабомби замало, потрібно щонайменше три. Пригадую, що кілька днів тому, коли гуляв, почув попереду потрійний вибух, хоча стовп диму був один – наче скинули три бомби поспіль. Як було насправді – не знаю.

Без світла писати не можу, бо на маленькому моніторі ноутбука погано бачу, тому комбіную тексти в голові, а потім, поки є заряд, записую відео. Мій канал на YouTube майже не розкручений, тому відео я записую просто так, не заради власного просування. У Facebook перестав публікувати посилання на останні відео, бо алгоритми Facebook практично нікому не показують такі дописи. Хто підписаний на мій YouTube-канал, той і так їх побачить. Іноді публікую посилання в Telegram.

Моє останнє відео – концептуальне: у ньому я розкриваю нове розуміння трансформації імперської свідомості, про яке раніше ніхто не писав. Але алгоритми YouTube влаштовані так, що його ніхто не бачить. Натомість вони підхопили моє попереднє відео, у якому я описую, який вигляд має війна у Слов’янську, і почали показувати його росіянам. Завдяки цьому я отримав можливість побачити, що в них у головах.

У цьому відео я без зайвих емоцій просто розповів, як змінювалася ситуація з обстрілами протягом останніх чотирьох із половиною років. У коментарях мені повідомили, що я: 1) дурний; 2) хворий; 3) нехороша людина; 4) усе, що я кажу, – брехня; 5) ми самі в усьому винні, і правильно, що нас так обстрілюють.

Думаю, це не боти: справді, десятки мільйонів росіян саме так і думають. Механізм тут такий: кого начальство призначило жертвою, той і виявляється винним у всьому. Тобто сам факт, що Росія напала на Україну, робить українців винними в тому, що їх убивають. Цей механізм я багато разів спостерігав на практиці в невеликих колективах.

Мені доводилося багато спілкуватися з людьми, чия позиція для мене абсолютно неприйнятна, однак я знаходив із ними спільну мову. Але існує принципова різниця між тим, коли ти спілкуєшся з людиною, яка дотримується ворожих тобі переконань, і тим, коли спілкуєшся з людиною, яка самовизначилася до зла.

Я готовий спілкуватися з людьми незалежно від їхніх переконань і завжди відповідаю на запитання, якщо його мета – справді дізнатися щось нове. Під одним із моїх відео на YouTube, де я розповідаю про будні прифронтового Слов’янська, один росіянин попросив навести факти, які свідчать про те, що люди Ігоря Гіркіна справді тероризували жителів Слов’янська у 2014 році. Я дав йому посилання на свою статтю, де на основі розмов з очевидцями наводжу конкретні випадки катувань і вбивств. У відповідь отримав образи. Річ у тім, що він поставив запитання не для того, щоб щось дізнатися, а для того, щоб змусити мене відмовитися від власної позиції. А коли це не вдалося, він одразу перейшов до звинувачень. Саме так і поводиться людина, яка самовизначилася до зла.

Буває, що людина обирає зло на рівні переконань, тому що перебуває в певному інформаційному полі або під впливом інших людей. Але це не означає, що вона самовизначилася як особистість у ставленні до цих переконань. Просто в силу обставин у неї сформувалася певна позиція, яка з часом може змінитися.

Наприклад, у прифронтовій Авдіївці я спілкувався з людьми різних переконань. Були й ті, хто підтримував Майдан, і ті, хто був проти нього. Але ці люди нормально спілкувалися між собою і, ба більше, разом допомагали іншим жителям Авдіївки, які страждали від обстрілів. Просто було таке середовище і таке інформаційне поле, де у людей сформувалися протилежні погляди, але це не вплинуло на них як на особистостей.

Із росіянами, які пишуть мені образи в коментарях під моїми відео, де я ділюся власним досвідом життя в прифронтовому місті, ситуація зовсім інша. Їх обурює сам факт мого свідчення, тому що він ставить під сумнів їхню картину світу, в якій Росія має право знищувати Україну та вбивати українців. В основі цієї картини світу лежить заперечення за українцями права на існування, замасковане всілякими наративами про те, що нібито в Україні до влади прийшли американські маріонетки та нацисти, які «бомбили Донбас».

Якби йшлося лише про імперські переконання, тоді можна було б вести ідейну дискусію. Навіть якщо ти переконаний російський шовініст та імперець, який заперечує право України на незалежність, це ще не підстава ображати очевидця. Нехай цей очевидець з України й вороже до тебе налаштований, але ж він говорить про власний реальний життєвий досвід.

Річ зовсім не в тому, що вони імперці та путіністи, а в тому, що вони самовизначилися до зла. У цьому випадку злом є заперечення за українцями права на існування. Будь-який досвід життя українця вони сприймають вороже й одразу намагаються знецінити його своїми образами, тому що цей досвід несумісний із їхньою картиною світу. Вони наполягають на тому, що через Майдан до влади прийшли проамериканські нацисти, які знищують російськомовних, зовсім не тому, що чогось не знають, а тому, що хочуть, щоб саме так і було. Так само вони хочуть, щоб мене як очевидця війни не існувало. І оскільки вони не можуть убити мене фізично, то намагаються зробити це віртуально – через образи.

Переконання людини можуть змінюватися залежно від інформації, яку вона отримує, а самовизначення – ні, тому що саме воно формує особистість. Щоб змінити самовизначення, потрібно стати новою особистістю. Таке буває, але дуже рідко. Наприклад, запеклий злочинець може розкаятися і стати ченцем. Зрозуміло, що в масштабах країни таке неможливо. Якщо накопичується критична маса людей, які самовизначилися до зла, змінити країну вже не можна. Необхідно, щоб змінилося покоління.

Саме тому Радянський Союз розпався тоді, коли виросло нове покоління, яке сприймало комуністичну ідеологію формально – на рівні переконань, а не на рівні самовизначення, як їхні діди. Відповідно, коли змінилося інформаційне поле, вони відмовилися від своїх переконань – і Союз розпався. Із Росією так не вийде, тому що значна частина росіян обрала некроімперську позицію не на рівні переконань, а на рівні самовизначення. І ця маса просто не дозволить Росії мирно існувати, навіть якщо там зміниться влада.

Ось чому я не вірю в майбутнє Росії.

Миколай Карпіцький. Російська імперська свідомість та втрата адекватного сприйняття ймовірності подій

Джерело: PostPravda.info. 13.08.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/russian-imperial-consciousness-necro-imperialism-ukr/

 

Чому росіяни вірять в абсурдні речі? Те, що в картині світу західної людини видається неймовірним, у картині світу росіян сприймається як неминуче. Помилка західних аналітиків полягає в тому, що вони намагаються знайти раціональну мотивацію в діях російської влади. Однак росіяни по-іншому оцінюють значущість подій і розподіляють їх за ступенем імовірності, що безпосередньо впливає на їхню імперську свідомість.

Чому Захід помилився щодо воєнної загрози з боку Росії?

Щоб не загубитися в потоці інформації, людина має розставляти пріоритети: що заслуговує на першочергову увагу, а що можна проігнорувати. Для цього необхідна певна система оцінювання ймовірності тих чи інших подій – матриця ймовірностей. Наприклад, до нападу Росії на Україну західні лідери вважали вкрай малоймовірним, що Путін розв’яже війну. Це переконання ґрунтувалося на картині світу, в якій люди завжди керуються власною вигодою, тоді як велика війна Путіну невигідна. Адже він уже мав усе, чого можна було бажати: абсолютну владу, стабільність усередині країни, вплив на міжнародному рівні та можливість казково збагачуватися завдяки продажу природних ресурсів. Усе це війна поставила б під сумнів.

Картина світу ґрунтується на певних ідеях та уявленнях, які впливають на оцінку ймовірності подій. В основі картини світу Путіна, як і більшості росіян, лежить уявлення про те, що Захід за своєю природою ворожий до Росії, а тому найважливіше – вистояти в цьому цивілізаційному протистоянні з ним. Перевага буде на боці того, хто першим розв’яже війну, тоді як економічні інтереси тут мають другорядне значення. Помилка західних лідерів полягає в тому, що вони довільно проєктують власні уявлення на Росію.

Проте, те, що неможливе в одній картині світу, в іншій сприймається як неминуче. Іншими словами, структура картини світу і є тією матрицею ймовірностей, відповідно до якої людина сприймає події та виявляє їхні смисли.

Імперська свідомість росіян ґрунтується на іншій матриці ймовірностей

Для пересічних росіян імперія – це і є Росія, яка асоціюється з життєвим простором, де вони почуваються в безпеці. Так було практично завжди впродовж історії. Безпеку на цьому величезному життєвому просторі може гарантувати лише центральна влада, і якщо вона ослабне або впаде, настане хаос: сплеск злочинності, засилля мігрантів, міжусобні війни тощо. Ця установка прямо протилежна тій, що лежить в основі європейських демократій, де люди захищають власну автономію, свої права та самоврядування, оскільки саме самостійність і незалежність дають відчуття безпеки.

Російська імперська свідомість формує картину світу, в основі якої лежать такі уявлення:

    Росія – особлива цивілізація, яка охоплює Україну та Білорусь;
    Росія ніколи ні на кого не нападала;
    Росія завжди перемагала в усіх війнах;
   Росія розширювалася мирним шляхом, а всі народи добровільно входили до її складу;
    Захід за своєю природою ворожий до Росії, а війна з ним неминуча.

Чому росіяни сприймають такі абсурдні уявлення, зокрема й освічені інтелектуали, які мають доступ до інформації, здатні її перевіряти та критично аналізувати? Ба більше, вони вірять будь-якій пропагандистській дезінформації, якщо вона відповідає російській імперській картині світу. Наприклад, жителі Радянського Союзу були переконані, що радянські війська увійшли до Афганістану на прохання афганського уряду, щоб випередити американців, які нібито хотіли увійти туди без запрошення.

Ну, припустімо, вони могли не знати, що радянські військові вбили керівника Афганістану Хафізуллу Аміна, штурмом захопивши його палац. Однак пропаганда буває настільки абсурдною, що для її викриття не потрібні додаткові знання. Наприклад, радянські люди вірили, нібито 1939 року Фінляндія напала на Радянський Союз. Достатньо подивитися на карту, щоб зрозуміти, що це так само неймовірно, як твердження, ніби нашою планетою керують рептилоїди. Проте людське мислення влаштоване так, що навіть видатний учений, визнаний фахівець у своїй галузі, може водночас вірити в теорії змови, рептилоїдів або підтримувати загарбницьку війну, цілком довіряючи пропаганді, яка її виправдовує. Якби Радянському Союзу в той період вдалося окупувати Фінляндію, ті самі люди були б переконані, що Фінляндія сама добровільно увійшла до його складу, а будь-які розмови про її незалежність сприймали б як ворожу діяльність.

Картина світу параноїдальної особистості

Слово «параноїдальний» вживають не лише щодо психічного розладу, а й щодо певного типу особистості, яку з погляду суспільства можна вважати цілком здоровою. Для параноїдальної особистості характерні такі якості, як підвищена підозріливість, злопам’ятність, надмірна чутливість до загроз, пошук прихованих мотивів, схильність до систематизації та логічного обґрунтування на основі довільно заданих принципів, логічно послідовна, але однобічна інтерпретація подій, брак емпатії, нездатність зрозуміти інший погляд та критично поставитися до власних переконань. Усі ці якості зумовлені руйнуванням матриці ймовірностей у параноїдальній свідомості. Людина перестає розрізняти найбільш і найменш імовірні пояснення того, що відбувається. Малоймовірна версія стає для неї безсумнівною, якщо відповідає її підозрам.

Руйнування матриці ймовірностей може призвести до параноїдального марення, коли людина витягує з цілком випадкових збігів приховані повідомлення. Наприклад, бачить біля свого будинку на землі фантик від цукерки «Півник – золотий гребінець» і починає підозрювати, що хтось навмисно підкинув цей фантик, натякаючи, що «пустить червоного півня», тобто влаштує пожежу. Таке пояснення внутрішньо логічне, але випливає з настільки малоймовірних припущень, що психічно здорова людина просто не звернула б на них уваги.

Відповідно до тієї самої логіки виникають різноманітні теорії змови та переконаність більшості росіян у тому, що Захід завжди прагнув знищити Росію. Чи означає це, що всі вони параноїки? Звісно, ні. Переважно це нормальні, психічно здорові люди. Необхідно розрізняти тих, хто формує параноїдальну картину світу, і більшість людей, які погоджуються жити в ній, хоча самі є цілком звичайними, а не параноїдальними особистостями. Їх, своєю чергою, треба відрізняти від індиферентних людей, які лише формально погоджуються з пропагандою, але не цікавляться нею і не вникають у її зміст. Серед тих, хто формує параноїдальну картину світу, є як справді параноїдальні особистості, так і цинічні ідеологи, які здійснюють пропаганду лише заради кар’єри.

Чому психічно здорові люди вірять абсурдним вигадкам?

Найпоширеніший мотив довіряти вигадкам – прагнення до соціальної адаптації. Якщо людина хоче відповідати очікуванням більшості, то за замовчуванням приймає все, у що вірять усі. Тому їй простіше ввести в оману саму себе, ніж сперечатися чи конфліктувати з оточенням. Поряд із цим можна виокремити ще два домінантні мотиви самообману – страх і надію, пов’язану з певним образом майбутнього.

Страх може бути зумовлений невпевненістю в собі, боязню втратити відчуття безпеки, звичний спосіб життя, роботу, соціальний статус або самоповагу. Він також може бути пов’язаний із відчуттям загрози власній ідентичності, культурі чи надії на майбутнє.

Надія, навпаки, пов’язана з образом майбутнього. Будь-яка інформація, яка ставить цей образ під сумнів, викликає тривогу та інші негативні почуття. Натомість усе, що посилює надію, викликає піднесення. Людина починає довіряти не тим джерелам, які є найбільш достовірними, а тим, які зменшують тривогу та підтверджують її очікування. У результаті вона поступово оточує себе однодумцями, які перебувають із нею на одній емоційній хвилі. Так формується інформаційна бульбашка, всередині якої сприймається лише та інформація, що відповідає вже сформованій картині світу.

Механізм залучення до параноїдальної картини світу

Будь-які вигадки сприймаються як безсумнівна реальність, якщо вони вписуються в картину світу людини. Більшість росіян живе в картині світу, характерній для параноїдальної особистості, і тому вірить, що Росія не нападала на Україну, а лише захищається, тоді як Захід нібито встановив в Україні нацистський режим і руками України прагне знищити Росію.

Звичайна людина потрапляє в полон параноїдальної картини світу не відразу. Спочатку вона має увійти до спільного комунікативного простору з параноїдальними особистостями. На цьому етапі вона ще здатна бачити, що вигадки, які всі сприймають як очевидну істину, суперечать здоровому глузду. Однак зерно сумніву вже посіяне, і людина мимоволі починає коригувати оцінку ймовірності явищ, сприймаючи неймовірне як можливе, а можливе – як неминуче. Так поступово змінюється матриця ймовірностей, відповідно до якої вона сприймає події.

Цьому процесу сприяють й інші мотиви: матеріальна вигода, страх, прагнення зберегти роботу, спокійно дожити до пенсії, уникнути конфліктів. У нинішній Росії до цього додається страх втратити свободу, оскільки адекватна оцінка реальності вважається злочином, а багато людей отримали тривалі терміни ув’язнення за її висловлення. Прагнення витіснити почуття провини за злочини Росії в Україні може призводити до того, що люди ще сильніше намагаються переконати себе, ніби саме Україна розв’язала війну.

Після розпаду комуністичної системи почалася нова трансформація імперської свідомості під впливом двох чинників: прагнення до спрощення картини світу та втрати образу майбутнього. Із приходом Путіна до влади в Росії нова форма імперіалізму – некроімперіалізм – стала основою державної політики, а з початком війни проти України закріпилася в масовій свідомості росіян.

Міфологічна свідомість та образ майбутнього

В архаїчних суспільствах міфологічна свідомість структурувала життя та сприйняття світу. Міф – це такий позараціональний спосіб осмислення дійсності, завдяки якому все наділяється новим міфологічним сенсом, що дає змогу подолати страх перед невідомістю та примиритися з жахами світу. Страждання стають нестерпними, коли вони позбавлені сенсу. Якщо ж вони набувають зрозумілого пояснення в межах міфологічної картини світу, їх можна витерпіти. Однак міф не пропонував образу майбутнього, тому архаїчні суспільства могли століттями перебувати в застиглому стані, не розвиваючись.

Сучасне суспільство влаштоване інакше. Сьогодні страх перед стражданнями та невизначеністю майбутнього долається не завдяки міфу, а завдяки образу майбутнього. Людина сподівається, що життя можна змінити, і ця надія стає джерелом її активності, що й зумовило стрімкий розвиток сучасної західної цивілізації.

У сучасній Україні співіснують різні уявлення про майбутнє, і між ними точиться політична та суспільна конкуренція. Яка з цих моделей стане домінантною, значною мірою залежить від молодого покоління, оскільки саме молодь найбільше орієнтована на майбутнє. У Росії замість образу майбутнього пропонується міфологізація минулого, яка підміняє історію й у такий спосіб пропонує людині змиритися з трагічною дійсністю.

Але як можна примиритися з війною, стражданнями, смертю та насильством? Лише одним способом – наділивши їх новим міфологічним сенсом. Коли смерть, страждання та насильство, яке чинить влада, отримують сакральне виправдання, виникає некроімперіалізм.

Насправді російська влада намагалася видати за образ майбутнього реконструкцію минулого, де Росія постає великою військовою державою, що постійно розширює свої кордони. Під час окупації Криму багато росіян надихнулися цим образом, що вилилося в безпрецедентну підтримку влади. Але щойно війна набула затяжного характеру, цей образ потьмянів, і тепер його підтримують лише завдяки проєкції на нього міфологічних уявлень про історію.

У результаті людина опиняється перед вибором. Або прийняти цю міфологію, у якій смерть набуває самостійної цінності, і тоді вбивства людей у сусідній країні здаватимуться виправданими: так влаштований світ, війна і смерть є природними та самоцінними. Або відмовитися від цієї міфології. Але тоді руйнується вся картина світу, зникає образ майбутнього, а разом із ним – і можливість подолати страх перед сьогоденням. Саме в цій психологічній пастці, на мою думку, сьогодні опинилася російська масова свідомість.

Некроімперіалізм і спрощення картини світу

Російський некроімперіалізм орієнтований на архаїку, і це пов’язано з прагненням повернутися до максимально простої картини світу. Найпримітивнішим проявом страху перед складністю світу є деструктивний інстинкт, характерний для люмпенізованих особистостей (гопників). Подібні люди трапляються в усіх сферах суспільства. Вони не прагнуть створювати щось нове чи зберігати вже наявне. Їхня головна установка – зруйнувати все, що здається незрозумілим або чужим. Навіщо? Щоб світ став простішим. Уся складність розподілу подій за ступенем імовірності зводиться до бінарної схеми: так/ні, і всі проміжні варіанти виключаються з матриці ймовірностей.

Така установка на спрощення безпосередньо пов’язана з придушенням емпатії. Поступово коло людей, до яких людина здатна відчувати співчуття, дедалі звужується; усі інші сприймаються як абстракції, і тоді вже не страшно погоджуватися з ідеологічними установками, які виправдовують їхнє знищення. Ця установка стає елементом державної ідеології та проникає в усі сфери російського суспільства. По суті, політичний стиль Путіна – це стиль гопника, який бачить ворогів у кожному, хто відрізняється від нього.

Якщо людина стає ворогом уже самим фактом свого існування, то найпростішим рішенням було б зробити так, щоб її взагалі не існувало. І коли смерть сприймається як універсальний спосіб спростити світ, пробуджується некрофілічний інстинкт. Найпростіший спосіб спрощення світу – війна. Відповідно до цієї логіки, не лише загибель ворогів на війні, а й загибель співвітчизників сприймається як спрощення світу, що пояснює байдужість більшості росіян до невиправданих втрат у війні проти України. Так за роки війни некрофілічна установка стала домінувати в російській масовій свідомості.

Що буде далі – сказати важко. Однак граничне спрощення будь-якої соціальної системи неминуче призводить до того, що рано чи пізно вона перестає підтримувати саму себе й починає руйнуватися під власною вагою. Тому я не думаю, що соціальна система, заснована на некрофілії, може залишатися життєздатною протягом тривалого часу.

 

Миколай Карпіцький. Валерій Залужний, Олександр Сирський, Михайло Драпатий: професіоналізм чи військовий талант?

Джерело: PostPravda.info. 11.08.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/zaluzhnyi-syrskyi-and-mykhailo-drapatyi-ukr/

Михайло Драпатий – новий Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України. Фото: АрміяINFORM 

Михайло Драпатий – третій Головнокомандувач Збройних сил України від початку повномасштабної війни. Росія переважає Україну у військовому й економічному потенціалі, тому для ефективної протидії агресору від українського Головнокомандувача потрібні не лише професіоналізм, а й військовий талант. Саме завдяки талановитому військовому рішенню Збройні сили України восени 2022 року здійснили успішний контрнаступ, однак у наступні роки втратили стратегічну ініціативу. Україні належить змінити перебіг війни в умовах переходу до нової технологічної епохи, яка вимагає від Головнокомандувача не лише досвіду й професіоналізму, а й справжнього таланту. Чи зможе Михайло Драпатий відповісти на цей виклик?

Не кожен професіонал є талановитим полководцем

Коли я вивчав історію в школі, мені здавалося, що геніальність полководця полягає у здатності знайти таке військове рішення, яке дає змогу вщент розгромити значно сильнішого противника, як це зробили Ганнібал у битві при Каннах чи Александр Македонський у битві при Гавгамелах. Проте мемуари Наполеона відкрили мені, що будь-яке несподіване військове рішення ґрунтується на ретельному аналізі безлічі чинників. Варто помилитися бодай в одному з них – і майже гарантована перемога обертається поразкою. Геніальність полководця – це поєднання нестандартних рішень, заснованих на новому баченні, зі складними розрахунками й аналізом великої кількості найрізноманітніших чинників.

Оскільки врахувати всі чинники неможливо, помилки неминучі навіть у діяльності найвидатніших полководців. Саме тому принципове значення має професіоналізм, який дає змогу своєчасно виправляти власні помилки. Що швидшою є реакція на них, то вищий рівень професіоналізму. На відміну від професіоналізму, військовий талант виявляється не лише у здатності виправляти помилки, а й у вмінні їх передбачати. Для цього необхідно враховувати нові обставини та пристосовуватися до них, навіть якщо вони були відсутні в попередньому військовому досвіді.

Типові помилки радянської військової школи

Оперативний план військового вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року був розроблений Генеральним штабом Збройних сил РФ під керівництвом Валерія Герасимова. План підготували професійно, у традиціях радянської військової школи, і за певних обставин він міг виявитися успішним. Проте Валерій Герасимов не зміг передбачити нові чинники, яких не було в його попередньому військовому досвіді, що й призвело до провалу цього плану. Надалі він продемонстрував здатність адаптуватися до нових умов війни, однак так і не зміг відмовитися від підходів радянської військової школи, відповідно до яких запорукою успіху є кількісна перевага, висока централізація управління, тривалі фронтальні наступальні дії, утримання позицій будь-якою ціною тощо. Усе це характеризує Валерія Герасимова як професійного, але не талановитого воєначальника старої радянської військової школи.

Радянська армія під час Другої світової війни досягала успіху завдяки стрімкому наступу всіма наявними засобами ще до того, як противник встигав закріпитися. Це нерідко приводило до нищівних перемог, але інколи – до трагічних поразок. Прикладом є Ржевська битва (з 5 січня 1942 року до 31 березня 1943 року) також відома як Ржевська м’ясорубка, під час якої радянська армія під командуванням Георгія Жукова втратила сотні тисяч солдатів у безрезультатних спробах штурмувати укріплені позиції німецьких військ.

Саме цей підхід, що передбачає безжальне витрачання людських життів у самогубних атаках, успадкувала російська армія, яка досягала військових успіхів в Україні ціною величезних втрат. Перевага в живій силі дає змогу російському командуванню ставитися до особового складу як до витратного ресурсу. Російські командири знали, що за великі втрати їх не каратимуть, а за успіхи на полі бою – нагороджуватимуть. Українське командування не могло застосовувати подібну тактику ні з моральних, ні з матеріальних причин. Водночас українська армія також є спадкоємицею радянської військової традиції, тому й у ній також можуть траплятися випадки подібного ставлення до життя військовослужбовців.

Контрнаступ Збройних сил України 2022 року – демонстрація унікального військового таланту

Відповідно до радянської військової школи на ділянці прориву рекомендується мати щонайменше трикратну перевагу над противником. Осінній контрнаступ 2022 року, спланований під керівництвом Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного, українські війська наступали проти противника, який чисельно переважав їх, і вже це було незвичним. Ба більше, українське керівництво відкрито заявило про підготовку наступу в Херсонській області, що на перший погляд суперечило військовій логіці, яка вимагає приховувати напрямок головного удару. Проте саме це дало змогу відвернути увагу російського командування й завдати удару в несподіваному місці – у Харківській області. 6 вересня розпочався наступ, а вже 8 вересня було звільнено перше місто – Балаклію, що спричинило обвал російського фронту. 10 вересня були звільнені найбільші міста окупованої частини Харківської області – Ізюм і Куп’янськ, що дало змогу українським військам розвивати подальший наступ.

Валерій Залужний. Фото: Офіційна сторінка у Facebook «Верховний головнокомандувач Збройних Сил України».

Коли нам уже відомі результати, це рішення може видаватися очевидним, однак на той момент воно було пов’язане з величезним ризиком, адже успіх операції залежав від безлічі випадкових чинників, які потрібно було передбачити. Будь-яка неврахована обставина могла призвести до провалу наступу в Харківській області, що, своєю чергою, зірвало б і наступ на Херсонському напрямку. При цьому заздалегідь неможливо передбачити, який саме чинник виявиться вирішальним. Саме тому навіть найвидатніші полководці час від часу припускаються помилок. Від Валерія Залужного вимагалося не лише побачити нестандартне військове рішення й мати волю його ухвалити, а й провести всебічний аналіз великої кількості чинників. Розв’язавши це надзвичайно складне завдання, він продемонстрував унікальний військовий талант.

Наступ на Лиман – професійний розрахунок чи помилка?

Безпосереднє оперативне керівництво контрнаступом у Харківській області здійснював Олександр Сирський. Загалом операцію було проведено професійно. Однак рівень професіоналізму воєначальника визначається не відсутністю помилок, а здатністю своєчасно їх виявляти й коригувати власні дії. Олександр Сирський є професіоналом старої школи, для якої характерні помилки певного типу. Його задум полягав у тому, щоб якомога швидше зруйнувати систему управління та забезпечення російського угруповання, а не знищувати кожен його підрозділ окремо.

Після звільнення Ізюма перед українським командуванням відкрилися два варіанти наступу на Лиман. Перший передбачав безпосередній штурм міста з боку річки Сіверський Донець, тобто з півдня та заходу. Перевагою цього варіанта було те, що штурм можна було розпочати негайно, зберігши стрімкий темп наступу. Другий полягав в обході Лимана з північного сходу та створенні загрози його оточення. Цей варіант практично гарантував успіх, але водночас призводив до втрати темпу наступу, надаючи російським військам можливість закріпитися на нових рубежах.

Олександр Сирський. Фото: Офіційна сторінка у Facebook «Верховний головнокомандувач Збройних Сил України».

Радянський воєначальник школи Георгія Жукова намагався б за будь-яку ціну взяти Лиман лобовим штурмом, щоб зберегти темп наступу, подібно до того, як діяв сам Георгій Жуков під час Ржевської м’ясорубки. Проте в радянській військовій школі, де успіх оцінюють за кінцевим результатом, а не за понесеними втратами, це далеко не завжди вважається помилкою. Саме цим пояснюється, чому російські воєначальники на початковому етапі війни вдавалися до лобових штурмів українських міст, не зважаючи на величезні втрати.

На той момент Олександр Сирський ще не міг знати, наскільки вперто російські війська оборонятимуть Лиман, однак він знав, що місто добре укріплене. Проблема полягає в тому, що вирішальні чинники, які визначають успіх або невдачу військової операції, стають очевидними переважно лише заднім числом. До початку операції вони приховані серед безлічі інших обставин, вплив яких далеко не завжди можна правильно оцінити заздалегідь. Саме тому військове мистецтво полягає не лише у здатності ухвалювати сміливі рішення, а й в умінні своєчасно відмовлятися від них, якщо перебіг подій свідчить про необхідність змінити початковий задум.

Після звільнення Ізюма українські війська розпочали наступ на Лиман з боку річки Сіверський Донець (із заходу, півдня та південного сходу від міста), який тривав приблизно з 12 до 22 вересня. Після втрати Ізюма російське командування встигло перекинути до району Лимана додаткові сили. Цю ділянку фронту не охопив хаос, спричинений стрімким просуванням українських військ, тому російські підрозділи вели оборону організовано. Ба більше, наступ ускладнювали особливості місцевості: оборонцям сприяли великі лісові масиви та обмежена кількість доріг. Українським військам вдалося звільнити низку сіл у цій зоні, однак наступ із боку Сіверського Дінця не дав змоги оволодіти Лиманом.

Оцінивши ситуацію, що склалася, українське командування відмовилося від подальших спроб фронтального прориву й перенесло основні зусилля на північний та північно-східний напрямки. Це дало змогу перерізати комунікації російського угруповання, 30 вересня взяти Лиман в оперативне оточення, а 1 жовтня – повністю звільнити місто.

Постає питання: чи був фронтальний наступ на Лиман з боку річки Сіверський Донець професійним військовим рішенням, яке давало змогу скувати сили противника, чи все ж помилкою? І чи був подальший наступ із північно-східного напрямку, що привів до оперативного оточення Лимана, реакцією на невдачу початкового плану чи, навпаки, його логічним розвитком? Мені не вдалося знайти відповіді на ці запитання у відкритих джерелах. Погляди авторів значною мірою залежать від суб’єктивних оцінок. Думаю, історики ще довго сперечатимуться щодо цього, однак і вони не вільні від суб’єктивного ставлення. Наприклад, дехто з істориків навіть у Ржевській м’ясорубці вбачає позитивне значення, вважаючи, що вона скувала значні сили Вермахту.

Думка очевидця

У зв’язку з цим я звернувся до очевидця тих подій – офіцера на пенсії та волонтера Олександра Пальченка з Краматорська, який у той період розвозив гуманітарну допомогу й особисто спілкувався з військовими на фронті. Він відповів мені так: «Я не можу сказати про ситуацію під Лиманом, але добре знаю, що відбувалося під Ямполем, де перебував особисто. У Торському був міст через річку Жеребець, яким проходить дорога на Кремінну. Замість того щоб обійти Ямпіль зі сходу старою залізницею з боку Озерного, вийти до села Торське й відрізати все угруповання в Лимані, Ямпіль почали штурмувати в лоб, і вся ця операція затягнулася на десять днів. Противник встиг евакуюватися з Лимана й відійшов до Кремінної».

Ямпіль – селище, розташоване на південний схід від Лимана. Якби його вдалося швидко захопити, це дало б змогу вийти до Лимана з південного боку. З досвіду Другої світової війни відомо, що радянське командування між двома варіантами зазвичай обирало не той, який був ефективнішим, а той, що обіцяв швидший результат. Дуже часто це призводило до помилок. Проте Олександр Пальченко вважав, що навіть не було потреби чекати наступу з півночі, який згодом усе ж привів до звільнення Лимана. На його думку, було достатньо, наступаючи з півдня, обійти Ямпіль і заблокувати в Торському міст через річку Жеребець, щоб усе російське угруповання опинилося в оточенні. Після такого успіху, вважав він, українські війська могли б просунутися значно далі на схід, звільнивши ще низку міст.

Очевидець Олександр Пальченко показує авторам PostPravda.Info Юлії Філь та Енджею Моравецькому місце бойових дій під Слов’янськом під час російського вторгнення на Донбас у 2014 році. Фото: Миколай Карпіцький

Свідчення Олександра Пальченка схиляють мене до висновку, що подальший наступ українських військ із півночі був реакцією на невдачу початкового плану, а не його логічним розвитком. Професійний воєначальник здатний своєчасно визнати, що початковий задум потребує коригування, тоді як талановитий – передбачити можливі помилки ще до початку операції. Оскільки відповідальність за проведення всієї операції на оперативному рівні покладалася на Олександра Сирського, я можу визнати його професійним військовим керівником старої радянської школи, однак аж ніяк не можу назвати його талановитим командувачем.

Водночас російське командування, прагнучи перетворити Лиман на опорний пункт для відновлення зруйнованого фронту, також припустилося типової для радянської військової школи помилки – вирішило утримувати місто за будь-яку ціну. У результаті 30 вересня Лиман опинився в оперативному оточенні, й вночі російським військам довелося прориватися дорогою, яка перебувала під вогневим контролем Збройних сил України. Уже 1 жовтня українські війська увійшли до Лимана. Треба визнати, що подібної помилки часом припускалися й окремі українські командири, виховані в традиціях радянської військової школи, що також призводило до невиправданих втрат.

Михайло Драпатий – представник нового покоління українського військового командування

22 липня 2026 року Головнокомандувачем Збройних сил України було призначено Михайла Драпатого. Він представляє нове покоління українського військового командування, і подібних помилок, характерних для представників радянської військової школи, у його діяльності ми поки що не спостерігаємо. На відміну від багатьох штабних генералів, становлення Михайла Драпатого як командира пов’язане з безпосереднім управлінням військами під час бойових дій, починаючи з 2014 року. Призначення Михайла Драпатого викликало піднесення в українському суспільстві, оскільки саме з ним пов’язують надії на остаточний розрив із радянською культурою командування та поліпшення ситуації на фронті.

Про військовий талант Михайла Драпатого можна судити за організацією оборони Покровського напрямку. Упродовж 2024 року російські війська послідовно просувалися до Покровська, і залишалося незрозумілим, чи вдасться зупинити їхній наступ. У той період армії обох сторін лише починали опановувати тактику масового застосування безпілотників, тоді як Росія зберігала значну перевагу в артилерії та особовому складі. Швидке падіння Покровська відкривало російським військам можливість для подальшого наступу одразу на кількох напрямках і створювало загрозу обвалу фронту. Для України було життєво важливо виграти час до того моменту, коли широке застосування дронів змінить характер бойових дій і суттєво зменшить значення чисельної переваги противника в артилерії та живій силі.
Валерій Залужний, Олександр Сирський, Михайло Драпатий: професіоналізм чи військовий талант?
 

Михайло Драпатий у 2022 році. Фото: АрміяINFORM

Наприкінці 2024 року, після призначення Михайла Драпатого командувачем оперативного угруповання військ на цьому напрямку, ситуація навколо Покровська почала поступово змінюватися. Російський наступ не припинився, однак його темпи помітно сповільнилися, а на окремих ділянках українські підрозділи змогли перейти до локальних контратак. Є підстави пов’язувати саме з діяльністю Михайла Драпатого перехід від переважно лінійної оборони до активної маневрової, мета якої полягає не в утриманні за будь-яку ціну кожного кілометра території, а в максимальному виснаженні противника, що наступає.

Українські підрозділи на Донбасі нерідко прагнули утримувати позиції до останнього моменту, що призводило до невиправданих втрат особового складу. Наприклад, коли вночі 17 лютого 2024 року Олександр Сирський наказав залишити Авдіївку, частина українських військовослужбовців опинилася заблокованою в місті й потрапила в полон. За командування Михайла Драпатого активна оборона частіше ґрунтувалася на тактиці своєчасного відходу з невигідних рубежів і проведення короткочасних контратак із подальшим поверненням втрачених опорних пунктів. Такий підхід позбавляв противника можливості закріпитися на захоплених позиціях і розвинути досягнутий успіх.

Якщо раніше підрозділи безпілотних систем у багатьох бригадах діяли порівняно автономно, то з приходом Михайла Драпатого на Покровський напрямок їх почали використовувати як елементи єдиної системи розвідки та вогневого ураження. Завдяки цьому російські штурмові групи дедалі частіше зазнавали значних втрат ще до виходу на українські позиції. Водночас збільшилася кількість розрахунків FPV-дронів, розширилося застосування дистанційного мінування та поліпшилася взаємодія між підрозділами безпілотних систем, артилерією, механізованими й десантно-штурмовими підрозділами.

Талант полководця виявляється не лише в яскравих перемогах і нестандартних оперативних рішеннях. Основну частину його роботи становить щоденна, часто непомітна діяльність, спрямована на підвищення боєздатності військ і вдосконалення системи управління. Одним із важливих організаційних рішень Михайла Драпатого стала відмова від жорсткого закріплення резервів за окремими ділянками фронту. Натомість резерви почали ширше використовувати як мобільний інструмент для оперативної ліквідації проривів, проведення локальних контратак і посилення найнебезпечніших напрямків. Це підвищило стійкість оборони та знизило ефективність російської тактики застосування малих штурмових груп.

Журналіст Пітер Зауер у виданні The Guardian пише про Михайла Драпатого: «Він рано почав застосовувати безпілотні технології, делегував повноваження молодшим офіцерам, очікуючи від них відповідальності за власні рішення». Хоча мені не траплялося документального підтвердження того, що нову систему управління, засновану на делегуванні повноважень, було офіційно запроваджено, існує чимало свідчень очевидців, які підтверджують застосування такого підходу.

Після призначення Головнокомандувачем Збройних сил України перед Михайлом Драпатим постало кілька завдань, що потребують високого професіоналізму: стабілізація фронту, інтеграція підрозділів безпілотних систем у єдину систему Збройних сил України, оптимізація використання резервів. Але найважливішим завданням є впровадження сучасних принципів командування, що дасть змогу остаточно відмовитися від застарілого радянського підходу до управління військами й перевести армію на якісно новий рівень. Проте для його розв’язання недостатньо лише досвіду та професіоналізму – необхідний також військовий талант. Михайло Драпатий уже зарекомендував себе як талановитий командир на оперативно-тактичному рівні. Чи зможе він так само проявити себе як військовий стратег, здатний планувати масштабні наступальні операції, покаже час.