Миколай Карпіцький. Російська імперська свідомість та втрата адекватного сприйняття ймовірності подій

Джерело: PostPravda.info. 13.08.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/russian-imperial-consciousness-necro-imperialism-ukr/

 

Чому росіяни вірять в абсурдні речі? Те, що в картині світу західної людини видається неймовірним, у картині світу росіян сприймається як неминуче. Помилка західних аналітиків полягає в тому, що вони намагаються знайти раціональну мотивацію в діях російської влади. Однак росіяни по-іншому оцінюють значущість подій і розподіляють їх за ступенем імовірності, що безпосередньо впливає на їхню імперську свідомість.

Чому Захід помилився щодо воєнної загрози з боку Росії?

Щоб не загубитися в потоці інформації, людина має розставляти пріоритети: що заслуговує на першочергову увагу, а що можна проігнорувати. Для цього необхідна певна система оцінювання ймовірності тих чи інших подій – матриця ймовірностей. Наприклад, до нападу Росії на Україну західні лідери вважали вкрай малоймовірним, що Путін розв’яже війну. Це переконання ґрунтувалося на картині світу, в якій люди завжди керуються власною вигодою, тоді як велика війна Путіну невигідна. Адже він уже мав усе, чого можна було бажати: абсолютну владу, стабільність усередині країни, вплив на міжнародному рівні та можливість казково збагачуватися завдяки продажу природних ресурсів. Усе це війна поставила б під сумнів.

Картина світу ґрунтується на певних ідеях та уявленнях, які впливають на оцінку ймовірності подій. В основі картини світу Путіна, як і більшості росіян, лежить уявлення про те, що Захід за своєю природою ворожий до Росії, а тому найважливіше – вистояти в цьому цивілізаційному протистоянні з ним. Перевага буде на боці того, хто першим розв’яже війну, тоді як економічні інтереси тут мають другорядне значення. Помилка західних лідерів полягає в тому, що вони довільно проєктують власні уявлення на Росію.

Проте, те, що неможливе в одній картині світу, в іншій сприймається як неминуче. Іншими словами, структура картини світу і є тією матрицею ймовірностей, відповідно до якої людина сприймає події та виявляє їхні смисли.

Імперська свідомість росіян ґрунтується на іншій матриці ймовірностей

Для пересічних росіян імперія – це і є Росія, яка асоціюється з життєвим простором, де вони почуваються в безпеці. Так було практично завжди впродовж історії. Безпеку на цьому величезному життєвому просторі може гарантувати лише центральна влада, і якщо вона ослабне або впаде, настане хаос: сплеск злочинності, засилля мігрантів, міжусобні війни тощо. Ця установка прямо протилежна тій, що лежить в основі європейських демократій, де люди захищають власну автономію, свої права та самоврядування, оскільки саме самостійність і незалежність дають відчуття безпеки.

Російська імперська свідомість формує картину світу, в основі якої лежать такі уявлення:

    Росія – особлива цивілізація, яка охоплює Україну та Білорусь;
    Росія ніколи ні на кого не нападала;
    Росія завжди перемагала в усіх війнах;
   Росія розширювалася мирним шляхом, а всі народи добровільно входили до її складу;
    Захід за своєю природою ворожий до Росії, а війна з ним неминуча.

Чому росіяни сприймають такі абсурдні уявлення, зокрема й освічені інтелектуали, які мають доступ до інформації, здатні її перевіряти та критично аналізувати? Ба більше, вони вірять будь-якій пропагандистській дезінформації, якщо вона відповідає російській імперській картині світу. Наприклад, жителі Радянського Союзу були переконані, що радянські війська увійшли до Афганістану на прохання афганського уряду, щоб випередити американців, які нібито хотіли увійти туди без запрошення.

Ну, припустімо, вони могли не знати, що радянські військові вбили керівника Афганістану Хафізуллу Аміна, штурмом захопивши його палац. Однак пропаганда буває настільки абсурдною, що для її викриття не потрібні додаткові знання. Наприклад, радянські люди вірили, нібито 1939 року Фінляндія напала на Радянський Союз. Достатньо подивитися на карту, щоб зрозуміти, що це так само неймовірно, як твердження, ніби нашою планетою керують рептилоїди. Проте людське мислення влаштоване так, що навіть видатний учений, визнаний фахівець у своїй галузі, може водночас вірити в теорії змови, рептилоїдів або підтримувати загарбницьку війну, цілком довіряючи пропаганді, яка її виправдовує. Якби Радянському Союзу в той період вдалося окупувати Фінляндію, ті самі люди були б переконані, що Фінляндія сама добровільно увійшла до його складу, а будь-які розмови про її незалежність сприймали б як ворожу діяльність.

Картина світу параноїдальної особистості

Слово «параноїдальний» вживають не лише щодо психічного розладу, а й щодо певного типу особистості, яку з погляду суспільства можна вважати цілком здоровою. Для параноїдальної особистості характерні такі якості, як підвищена підозріливість, злопам’ятність, надмірна чутливість до загроз, пошук прихованих мотивів, схильність до систематизації та логічного обґрунтування на основі довільно заданих принципів, логічно послідовна, але однобічна інтерпретація подій, брак емпатії, нездатність зрозуміти інший погляд та критично поставитися до власних переконань. Усі ці якості зумовлені руйнуванням матриці ймовірностей у параноїдальній свідомості. Людина перестає розрізняти найбільш і найменш імовірні пояснення того, що відбувається. Малоймовірна версія стає для неї безсумнівною, якщо відповідає її підозрам.

Руйнування матриці ймовірностей може призвести до параноїдального марення, коли людина витягує з цілком випадкових збігів приховані повідомлення. Наприклад, бачить біля свого будинку на землі фантик від цукерки «Півник – золотий гребінець» і починає підозрювати, що хтось навмисно підкинув цей фантик, натякаючи, що «пустить червоного півня», тобто влаштує пожежу. Таке пояснення внутрішньо логічне, але випливає з настільки малоймовірних припущень, що психічно здорова людина просто не звернула б на них уваги.

Відповідно до тієї самої логіки виникають різноманітні теорії змови та переконаність більшості росіян у тому, що Захід завжди прагнув знищити Росію. Чи означає це, що всі вони параноїки? Звісно, ні. Переважно це нормальні, психічно здорові люди. Необхідно розрізняти тих, хто формує параноїдальну картину світу, і більшість людей, які погоджуються жити в ній, хоча самі є цілком звичайними, а не параноїдальними особистостями. Їх, своєю чергою, треба відрізняти від індиферентних людей, які лише формально погоджуються з пропагандою, але не цікавляться нею і не вникають у її зміст. Серед тих, хто формує параноїдальну картину світу, є як справді параноїдальні особистості, так і цинічні ідеологи, які здійснюють пропаганду лише заради кар’єри.

Чому психічно здорові люди вірять абсурдним вигадкам?

Найпоширеніший мотив довіряти вигадкам – прагнення до соціальної адаптації. Якщо людина хоче відповідати очікуванням більшості, то за замовчуванням приймає все, у що вірять усі. Тому їй простіше ввести в оману саму себе, ніж сперечатися чи конфліктувати з оточенням. Поряд із цим можна виокремити ще два домінантні мотиви самообману – страх і надію, пов’язану з певним образом майбутнього.

Страх може бути зумовлений невпевненістю в собі, боязню втратити відчуття безпеки, звичний спосіб життя, роботу, соціальний статус або самоповагу. Він також може бути пов’язаний із відчуттям загрози власній ідентичності, культурі чи надії на майбутнє.

Надія, навпаки, пов’язана з образом майбутнього. Будь-яка інформація, яка ставить цей образ під сумнів, викликає тривогу та інші негативні почуття. Натомість усе, що посилює надію, викликає піднесення. Людина починає довіряти не тим джерелам, які є найбільш достовірними, а тим, які зменшують тривогу та підтверджують її очікування. У результаті вона поступово оточує себе однодумцями, які перебувають із нею на одній емоційній хвилі. Так формується інформаційна бульбашка, всередині якої сприймається лише та інформація, що відповідає вже сформованій картині світу.

Механізм залучення до параноїдальної картини світу

Будь-які вигадки сприймаються як безсумнівна реальність, якщо вони вписуються в картину світу людини. Більшість росіян живе в картині світу, характерній для параноїдальної особистості, і тому вірить, що Росія не нападала на Україну, а лише захищається, тоді як Захід нібито встановив в Україні нацистський режим і руками України прагне знищити Росію.

Звичайна людина потрапляє в полон параноїдальної картини світу не відразу. Спочатку вона має увійти до спільного комунікативного простору з параноїдальними особистостями. На цьому етапі вона ще здатна бачити, що вигадки, які всі сприймають як очевидну істину, суперечать здоровому глузду. Однак зерно сумніву вже посіяне, і людина мимоволі починає коригувати оцінку ймовірності явищ, сприймаючи неймовірне як можливе, а можливе – як неминуче. Так поступово змінюється матриця ймовірностей, відповідно до якої вона сприймає події.

Цьому процесу сприяють й інші мотиви: матеріальна вигода, страх, прагнення зберегти роботу, спокійно дожити до пенсії, уникнути конфліктів. У нинішній Росії до цього додається страх втратити свободу, оскільки адекватна оцінка реальності вважається злочином, а багато людей отримали тривалі терміни ув’язнення за її висловлення. Прагнення витіснити почуття провини за злочини Росії в Україні може призводити до того, що люди ще сильніше намагаються переконати себе, ніби саме Україна розв’язала війну.

Після розпаду комуністичної системи почалася нова трансформація імперської свідомості під впливом двох чинників: прагнення до спрощення картини світу та втрати образу майбутнього. Із приходом Путіна до влади в Росії нова форма імперіалізму – некроімперіалізм – стала основою державної політики, а з початком війни проти України закріпилася в масовій свідомості росіян.

Міфологічна свідомість та образ майбутнього

В архаїчних суспільствах міфологічна свідомість структурувала життя та сприйняття світу. Міф – це такий позараціональний спосіб осмислення дійсності, завдяки якому все наділяється новим міфологічним сенсом, що дає змогу подолати страх перед невідомістю та примиритися з жахами світу. Страждання стають нестерпними, коли вони позбавлені сенсу. Якщо ж вони набувають зрозумілого пояснення в межах міфологічної картини світу, їх можна витерпіти. Однак міф не пропонував образу майбутнього, тому архаїчні суспільства могли століттями перебувати в застиглому стані, не розвиваючись.

Сучасне суспільство влаштоване інакше. Сьогодні страх перед стражданнями та невизначеністю майбутнього долається не завдяки міфу, а завдяки образу майбутнього. Людина сподівається, що життя можна змінити, і ця надія стає джерелом її активності, що й зумовило стрімкий розвиток сучасної західної цивілізації.

У сучасній Україні співіснують різні уявлення про майбутнє, і між ними точиться політична та суспільна конкуренція. Яка з цих моделей стане домінантною, значною мірою залежить від молодого покоління, оскільки саме молодь найбільше орієнтована на майбутнє. У Росії замість образу майбутнього пропонується міфологізація минулого, яка підміняє історію й у такий спосіб пропонує людині змиритися з трагічною дійсністю.

Але як можна примиритися з війною, стражданнями, смертю та насильством? Лише одним способом – наділивши їх новим міфологічним сенсом. Коли смерть, страждання та насильство, яке чинить влада, отримують сакральне виправдання, виникає некроімперіалізм.

Насправді російська влада намагалася видати за образ майбутнього реконструкцію минулого, де Росія постає великою військовою державою, що постійно розширює свої кордони. Під час окупації Криму багато росіян надихнулися цим образом, що вилилося в безпрецедентну підтримку влади. Але щойно війна набула затяжного характеру, цей образ потьмянів, і тепер його підтримують лише завдяки проєкції на нього міфологічних уявлень про історію.

У результаті людина опиняється перед вибором. Або прийняти цю міфологію, у якій смерть набуває самостійної цінності, і тоді вбивства людей у сусідній країні здаватимуться виправданими: так влаштований світ, війна і смерть є природними та самоцінними. Або відмовитися від цієї міфології. Але тоді руйнується вся картина світу, зникає образ майбутнього, а разом із ним – і можливість подолати страх перед сьогоденням. Саме в цій психологічній пастці, на мою думку, сьогодні опинилася російська масова свідомість.

Некроімперіалізм і спрощення картини світу

Російський некроімперіалізм орієнтований на архаїку, і це пов’язано з прагненням повернутися до максимально простої картини світу. Найпримітивнішим проявом страху перед складністю світу є деструктивний інстинкт, характерний для люмпенізованих особистостей (гопників). Подібні люди трапляються в усіх сферах суспільства. Вони не прагнуть створювати щось нове чи зберігати вже наявне. Їхня головна установка – зруйнувати все, що здається незрозумілим або чужим. Навіщо? Щоб світ став простішим. Уся складність розподілу подій за ступенем імовірності зводиться до бінарної схеми: так/ні, і всі проміжні варіанти виключаються з матриці ймовірностей.

Така установка на спрощення безпосередньо пов’язана з придушенням емпатії. Поступово коло людей, до яких людина здатна відчувати співчуття, дедалі звужується; усі інші сприймаються як абстракції, і тоді вже не страшно погоджуватися з ідеологічними установками, які виправдовують їхнє знищення. Ця установка стає елементом державної ідеології та проникає в усі сфери російського суспільства. По суті, політичний стиль Путіна – це стиль гопника, який бачить ворогів у кожному, хто відрізняється від нього.

Якщо людина стає ворогом уже самим фактом свого існування, то найпростішим рішенням було б зробити так, щоб її взагалі не існувало. І коли смерть сприймається як універсальний спосіб спростити світ, пробуджується некрофілічний інстинкт. Найпростіший спосіб спрощення світу – війна. Відповідно до цієї логіки, не лише загибель ворогів на війні, а й загибель співвітчизників сприймається як спрощення світу, що пояснює байдужість більшості росіян до невиправданих втрат у війні проти України. Так за роки війни некрофілічна установка стала домінувати в російській масовій свідомості.

Що буде далі – сказати важко. Однак граничне спрощення будь-якої соціальної системи неминуче призводить до того, що рано чи пізно вона перестає підтримувати саму себе й починає руйнуватися під власною вагою. Тому я не думаю, що соціальна система, заснована на некрофілії, може залишатися життєздатною протягом тривалого часу.

 

Миколай Карпіцький. Валерій Залужний, Олександр Сирський, Михайло Драпатий: професіоналізм чи військовий талант?

Джерело: PostPravda.info. 11.08.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/zaluzhnyi-syrskyi-and-mykhailo-drapatyi-ukr/

Михайло Драпатий – новий Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України. Фото: АрміяINFORM 

Михайло Драпатий – третій Головнокомандувач Збройних сил України від початку повномасштабної війни. Росія переважає Україну у військовому й економічному потенціалі, тому для ефективної протидії агресору від українського Головнокомандувача потрібні не лише професіоналізм, а й військовий талант. Саме завдяки талановитому військовому рішенню Збройні сили України восени 2022 року здійснили успішний контрнаступ, однак у наступні роки втратили стратегічну ініціативу. Україні належить змінити перебіг війни в умовах переходу до нової технологічної епохи, яка вимагає від Головнокомандувача не лише досвіду й професіоналізму, а й справжнього таланту. Чи зможе Михайло Драпатий відповісти на цей виклик?

Не кожен професіонал є талановитим полководцем

Коли я вивчав історію в школі, мені здавалося, що геніальність полководця полягає у здатності знайти таке військове рішення, яке дає змогу вщент розгромити значно сильнішого противника, як це зробили Ганнібал у битві при Каннах чи Александр Македонський у битві при Гавгамелах. Проте мемуари Наполеона відкрили мені, що будь-яке несподіване військове рішення ґрунтується на ретельному аналізі безлічі чинників. Варто помилитися бодай в одному з них – і майже гарантована перемога обертається поразкою. Геніальність полководця – це поєднання нестандартних рішень, заснованих на новому баченні, зі складними розрахунками й аналізом великої кількості найрізноманітніших чинників.

Оскільки врахувати всі чинники неможливо, помилки неминучі навіть у діяльності найвидатніших полководців. Саме тому принципове значення має професіоналізм, який дає змогу своєчасно виправляти власні помилки. Що швидшою є реакція на них, то вищий рівень професіоналізму. На відміну від професіоналізму, військовий талант виявляється не лише у здатності виправляти помилки, а й у вмінні їх передбачати. Для цього необхідно враховувати нові обставини та пристосовуватися до них, навіть якщо вони були відсутні в попередньому військовому досвіді.

Типові помилки радянської військової школи

Оперативний план військового вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року був розроблений Генеральним штабом Збройних сил РФ під керівництвом Валерія Герасимова. План підготували професійно, у традиціях радянської військової школи, і за певних обставин він міг виявитися успішним. Проте Валерій Герасимов не зміг передбачити нові чинники, яких не було в його попередньому військовому досвіді, що й призвело до провалу цього плану. Надалі він продемонстрував здатність адаптуватися до нових умов війни, однак так і не зміг відмовитися від підходів радянської військової школи, відповідно до яких запорукою успіху є кількісна перевага, висока централізація управління, тривалі фронтальні наступальні дії, утримання позицій будь-якою ціною тощо. Усе це характеризує Валерія Герасимова як професійного, але не талановитого воєначальника старої радянської військової школи.

Радянська армія під час Другої світової війни досягала успіху завдяки стрімкому наступу всіма наявними засобами ще до того, як противник встигав закріпитися. Це нерідко приводило до нищівних перемог, але інколи – до трагічних поразок. Прикладом є Ржевська битва (з 5 січня 1942 року до 31 березня 1943 року) також відома як Ржевська м’ясорубка, під час якої радянська армія під командуванням Георгія Жукова втратила сотні тисяч солдатів у безрезультатних спробах штурмувати укріплені позиції німецьких військ.

Саме цей підхід, що передбачає безжальне витрачання людських життів у самогубних атаках, успадкувала російська армія, яка досягала військових успіхів в Україні ціною величезних втрат. Перевага в живій силі дає змогу російському командуванню ставитися до особового складу як до витратного ресурсу. Російські командири знали, що за великі втрати їх не каратимуть, а за успіхи на полі бою – нагороджуватимуть. Українське командування не могло застосовувати подібну тактику ні з моральних, ні з матеріальних причин. Водночас українська армія також є спадкоємицею радянської військової традиції, тому й у ній також можуть траплятися випадки подібного ставлення до життя військовослужбовців.

Контрнаступ Збройних сил України 2022 року – демонстрація унікального військового таланту

Відповідно до радянської військової школи на ділянці прориву рекомендується мати щонайменше трикратну перевагу над противником. Осінній контрнаступ 2022 року, спланований під керівництвом Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного, українські війська наступали проти противника, який чисельно переважав їх, і вже це було незвичним. Ба більше, українське керівництво відкрито заявило про підготовку наступу в Херсонській області, що на перший погляд суперечило військовій логіці, яка вимагає приховувати напрямок головного удару. Проте саме це дало змогу відвернути увагу російського командування й завдати удару в несподіваному місці – у Харківській області. 6 вересня розпочався наступ, а вже 8 вересня було звільнено перше місто – Балаклію, що спричинило обвал російського фронту. 10 вересня були звільнені найбільші міста окупованої частини Харківської області – Ізюм і Куп’янськ, що дало змогу українським військам розвивати подальший наступ.

Валерій Залужний. Фото: Офіційна сторінка у Facebook «Верховний головнокомандувач Збройних Сил України».

Коли нам уже відомі результати, це рішення може видаватися очевидним, однак на той момент воно було пов’язане з величезним ризиком, адже успіх операції залежав від безлічі випадкових чинників, які потрібно було передбачити. Будь-яка неврахована обставина могла призвести до провалу наступу в Харківській області, що, своєю чергою, зірвало б і наступ на Херсонському напрямку. При цьому заздалегідь неможливо передбачити, який саме чинник виявиться вирішальним. Саме тому навіть найвидатніші полководці час від часу припускаються помилок. Від Валерія Залужного вимагалося не лише побачити нестандартне військове рішення й мати волю його ухвалити, а й провести всебічний аналіз великої кількості чинників. Розв’язавши це надзвичайно складне завдання, він продемонстрував унікальний військовий талант.

Наступ на Лиман – професійний розрахунок чи помилка?

Безпосереднє оперативне керівництво контрнаступом у Харківській області здійснював Олександр Сирський. Загалом операцію було проведено професійно. Однак рівень професіоналізму воєначальника визначається не відсутністю помилок, а здатністю своєчасно їх виявляти й коригувати власні дії. Олександр Сирський є професіоналом старої школи, для якої характерні помилки певного типу. Його задум полягав у тому, щоб якомога швидше зруйнувати систему управління та забезпечення російського угруповання, а не знищувати кожен його підрозділ окремо.

Після звільнення Ізюма перед українським командуванням відкрилися два варіанти наступу на Лиман. Перший передбачав безпосередній штурм міста з боку річки Сіверський Донець, тобто з півдня та заходу. Перевагою цього варіанта було те, що штурм можна було розпочати негайно, зберігши стрімкий темп наступу. Другий полягав в обході Лимана з північного сходу та створенні загрози його оточення. Цей варіант практично гарантував успіх, але водночас призводив до втрати темпу наступу, надаючи російським військам можливість закріпитися на нових рубежах.

Олександр Сирський. Фото: Офіційна сторінка у Facebook «Верховний головнокомандувач Збройних Сил України».

Радянський воєначальник школи Георгія Жукова намагався б за будь-яку ціну взяти Лиман лобовим штурмом, щоб зберегти темп наступу, подібно до того, як діяв сам Георгій Жуков під час Ржевської м’ясорубки. Проте в радянській військовій школі, де успіх оцінюють за кінцевим результатом, а не за понесеними втратами, це далеко не завжди вважається помилкою. Саме цим пояснюється, чому російські воєначальники на початковому етапі війни вдавалися до лобових штурмів українських міст, не зважаючи на величезні втрати.

На той момент Олександр Сирський ще не міг знати, наскільки вперто російські війська оборонятимуть Лиман, однак він знав, що місто добре укріплене. Проблема полягає в тому, що вирішальні чинники, які визначають успіх або невдачу військової операції, стають очевидними переважно лише заднім числом. До початку операції вони приховані серед безлічі інших обставин, вплив яких далеко не завжди можна правильно оцінити заздалегідь. Саме тому військове мистецтво полягає не лише у здатності ухвалювати сміливі рішення, а й в умінні своєчасно відмовлятися від них, якщо перебіг подій свідчить про необхідність змінити початковий задум.

Після звільнення Ізюма українські війська розпочали наступ на Лиман з боку річки Сіверський Донець (із заходу, півдня та південного сходу від міста), який тривав приблизно з 12 до 22 вересня. Після втрати Ізюма російське командування встигло перекинути до району Лимана додаткові сили. Цю ділянку фронту не охопив хаос, спричинений стрімким просуванням українських військ, тому російські підрозділи вели оборону організовано. Ба більше, наступ ускладнювали особливості місцевості: оборонцям сприяли великі лісові масиви та обмежена кількість доріг. Українським військам вдалося звільнити низку сіл у цій зоні, однак наступ із боку Сіверського Дінця не дав змоги оволодіти Лиманом.

Оцінивши ситуацію, що склалася, українське командування відмовилося від подальших спроб фронтального прориву й перенесло основні зусилля на північний та північно-східний напрямки. Це дало змогу перерізати комунікації російського угруповання, 30 вересня взяти Лиман в оперативне оточення, а 1 жовтня – повністю звільнити місто.

Постає питання: чи був фронтальний наступ на Лиман з боку річки Сіверський Донець професійним військовим рішенням, яке давало змогу скувати сили противника, чи все ж помилкою? І чи був подальший наступ із північно-східного напрямку, що привів до оперативного оточення Лимана, реакцією на невдачу початкового плану чи, навпаки, його логічним розвитком? Мені не вдалося знайти відповіді на ці запитання у відкритих джерелах. Погляди авторів значною мірою залежать від суб’єктивних оцінок. Думаю, історики ще довго сперечатимуться щодо цього, однак і вони не вільні від суб’єктивного ставлення. Наприклад, дехто з істориків навіть у Ржевській м’ясорубці вбачає позитивне значення, вважаючи, що вона скувала значні сили Вермахту.

Думка очевидця

У зв’язку з цим я звернувся до очевидця тих подій – офіцера на пенсії та волонтера Олександра Пальченка з Краматорська, який у той період розвозив гуманітарну допомогу й особисто спілкувався з військовими на фронті. Він відповів мені так: «Я не можу сказати про ситуацію під Лиманом, але добре знаю, що відбувалося під Ямполем, де перебував особисто. У Торському був міст через річку Жеребець, яким проходить дорога на Кремінну. Замість того щоб обійти Ямпіль зі сходу старою залізницею з боку Озерного, вийти до села Торське й відрізати все угруповання в Лимані, Ямпіль почали штурмувати в лоб, і вся ця операція затягнулася на десять днів. Противник встиг евакуюватися з Лимана й відійшов до Кремінної».

Ямпіль – селище, розташоване на південний схід від Лимана. Якби його вдалося швидко захопити, це дало б змогу вийти до Лимана з південного боку. З досвіду Другої світової війни відомо, що радянське командування між двома варіантами зазвичай обирало не той, який був ефективнішим, а той, що обіцяв швидший результат. Дуже часто це призводило до помилок. Проте Олександр Пальченко вважав, що навіть не було потреби чекати наступу з півночі, який згодом усе ж привів до звільнення Лимана. На його думку, було достатньо, наступаючи з півдня, обійти Ямпіль і заблокувати в Торському міст через річку Жеребець, щоб усе російське угруповання опинилося в оточенні. Після такого успіху, вважав він, українські війська могли б просунутися значно далі на схід, звільнивши ще низку міст.

Очевидець Олександр Пальченко показує авторам PostPravda.Info Юлії Філь та Енджею Моравецькому місце бойових дій під Слов’янськом під час російського вторгнення на Донбас у 2014 році. Фото: Миколай Карпіцький

Свідчення Олександра Пальченка схиляють мене до висновку, що подальший наступ українських військ із півночі був реакцією на невдачу початкового плану, а не його логічним розвитком. Професійний воєначальник здатний своєчасно визнати, що початковий задум потребує коригування, тоді як талановитий – передбачити можливі помилки ще до початку операції. Оскільки відповідальність за проведення всієї операції на оперативному рівні покладалася на Олександра Сирського, я можу визнати його професійним військовим керівником старої радянської школи, однак аж ніяк не можу назвати його талановитим командувачем.

Водночас російське командування, прагнучи перетворити Лиман на опорний пункт для відновлення зруйнованого фронту, також припустилося типової для радянської військової школи помилки – вирішило утримувати місто за будь-яку ціну. У результаті 30 вересня Лиман опинився в оперативному оточенні, й вночі російським військам довелося прориватися дорогою, яка перебувала під вогневим контролем Збройних сил України. Уже 1 жовтня українські війська увійшли до Лимана. Треба визнати, що подібної помилки часом припускалися й окремі українські командири, виховані в традиціях радянської військової школи, що також призводило до невиправданих втрат.

Михайло Драпатий – представник нового покоління українського військового командування

22 липня 2026 року Головнокомандувачем Збройних сил України було призначено Михайла Драпатого. Він представляє нове покоління українського військового командування, і подібних помилок, характерних для представників радянської військової школи, у його діяльності ми поки що не спостерігаємо. На відміну від багатьох штабних генералів, становлення Михайла Драпатого як командира пов’язане з безпосереднім управлінням військами під час бойових дій, починаючи з 2014 року. Призначення Михайла Драпатого викликало піднесення в українському суспільстві, оскільки саме з ним пов’язують надії на остаточний розрив із радянською культурою командування та поліпшення ситуації на фронті.

Про військовий талант Михайла Драпатого можна судити за організацією оборони Покровського напрямку. Упродовж 2024 року російські війська послідовно просувалися до Покровська, і залишалося незрозумілим, чи вдасться зупинити їхній наступ. У той період армії обох сторін лише починали опановувати тактику масового застосування безпілотників, тоді як Росія зберігала значну перевагу в артилерії та особовому складі. Швидке падіння Покровська відкривало російським військам можливість для подальшого наступу одразу на кількох напрямках і створювало загрозу обвалу фронту. Для України було життєво важливо виграти час до того моменту, коли широке застосування дронів змінить характер бойових дій і суттєво зменшить значення чисельної переваги противника в артилерії та живій силі.
Валерій Залужний, Олександр Сирський, Михайло Драпатий: професіоналізм чи військовий талант?
 

Михайло Драпатий у 2022 році. Фото: АрміяINFORM

Наприкінці 2024 року, після призначення Михайла Драпатого командувачем оперативного угруповання військ на цьому напрямку, ситуація навколо Покровська почала поступово змінюватися. Російський наступ не припинився, однак його темпи помітно сповільнилися, а на окремих ділянках українські підрозділи змогли перейти до локальних контратак. Є підстави пов’язувати саме з діяльністю Михайла Драпатого перехід від переважно лінійної оборони до активної маневрової, мета якої полягає не в утриманні за будь-яку ціну кожного кілометра території, а в максимальному виснаженні противника, що наступає.

Українські підрозділи на Донбасі нерідко прагнули утримувати позиції до останнього моменту, що призводило до невиправданих втрат особового складу. Наприклад, коли вночі 17 лютого 2024 року Олександр Сирський наказав залишити Авдіївку, частина українських військовослужбовців опинилася заблокованою в місті й потрапила в полон. За командування Михайла Драпатого активна оборона частіше ґрунтувалася на тактиці своєчасного відходу з невигідних рубежів і проведення короткочасних контратак із подальшим поверненням втрачених опорних пунктів. Такий підхід позбавляв противника можливості закріпитися на захоплених позиціях і розвинути досягнутий успіх.

Якщо раніше підрозділи безпілотних систем у багатьох бригадах діяли порівняно автономно, то з приходом Михайла Драпатого на Покровський напрямок їх почали використовувати як елементи єдиної системи розвідки та вогневого ураження. Завдяки цьому російські штурмові групи дедалі частіше зазнавали значних втрат ще до виходу на українські позиції. Водночас збільшилася кількість розрахунків FPV-дронів, розширилося застосування дистанційного мінування та поліпшилася взаємодія між підрозділами безпілотних систем, артилерією, механізованими й десантно-штурмовими підрозділами.

Талант полководця виявляється не лише в яскравих перемогах і нестандартних оперативних рішеннях. Основну частину його роботи становить щоденна, часто непомітна діяльність, спрямована на підвищення боєздатності військ і вдосконалення системи управління. Одним із важливих організаційних рішень Михайла Драпатого стала відмова від жорсткого закріплення резервів за окремими ділянками фронту. Натомість резерви почали ширше використовувати як мобільний інструмент для оперативної ліквідації проривів, проведення локальних контратак і посилення найнебезпечніших напрямків. Це підвищило стійкість оборони та знизило ефективність російської тактики застосування малих штурмових груп.

Журналіст Пітер Зауер у виданні The Guardian пише про Михайла Драпатого: «Він рано почав застосовувати безпілотні технології, делегував повноваження молодшим офіцерам, очікуючи від них відповідальності за власні рішення». Хоча мені не траплялося документального підтвердження того, що нову систему управління, засновану на делегуванні повноважень, було офіційно запроваджено, існує чимало свідчень очевидців, які підтверджують застосування такого підходу.

Після призначення Головнокомандувачем Збройних сил України перед Михайлом Драпатим постало кілька завдань, що потребують високого професіоналізму: стабілізація фронту, інтеграція підрозділів безпілотних систем у єдину систему Збройних сил України, оптимізація використання резервів. Але найважливішим завданням є впровадження сучасних принципів командування, що дасть змогу остаточно відмовитися від застарілого радянського підходу до управління військами й перевести армію на якісно новий рівень. Проте для його розв’язання недостатньо лише досвіду та професіоналізму – необхідний також військовий талант. Михайло Драпатий уже зарекомендував себе як талановитий командир на оперативно-тактичному рівні. Чи зможе він так само проявити себе як військовий стратег, здатний планувати масштабні наступальні операції, покаже час.

 

Пьотр Кашувара. «Аби ми встигли провести операцію до нальоту». Так живе Київ. Щоденник воєнного кореспондента, 16.08.2026

Джерело: PostPravda.info. 18.06.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/novyny-z-frontu/dziennik-korespondenta-wojennego-16-08-2026-ukr/

 

Здається, чергові фотографії, дані, статистика, військові зведення, прохання й погрози політиків, емоційні слова, ретельно підібрані прикметники, метафори чи навіть багатогодинні телевізійні репортажі вже не здатні розповісти про війну в Україні. Тому ми – журналісти, які щодня бачать її на власні очі, – у момент, коли конфлікт увійшов у цілком нову, можливо, ключову фазу, опинилися в глухому куті. Звідси й виникла ідея щоденника воєнного кореспондента. Спроба поставити поруч із сухою медійною інформацією звичайний людський досвід.

Механізми, що ранять душу

Часто, особливо від 2025 року, трапляється так, що кожен наш коментар, репортаж чи навіть пряма трансляція з конкретного місця трагедії здатні в мережі поставити під сумнів тисячі анонімних коментаторів, які повторюють, мов мантру, пропагандистські гасла: «Ви постійно показуєте нам той самий будинок», «Чому ви не підете на дискотеку?», «Що там робить червоно-чорний прапор?», «Учора інший журналіст показував, що там узагалі немає війни», «Ви необ’єктивні, ви брешете», «Нас це зовсім не цікавить».

Всупереч першому враженню ці слова сповнені найсильніших емоцій. Таких, що здатні глибоко проникнути в душу й посіяти сумніви, що западають у душу і там непомітно проростають. Днями, тижнями, місяцями, роками. Аж доки не виникає ситуація, з якою починає резонувати вирощена в нас емоція.

І тоді відбувається крах.

Розквітає квітка посіяної пропаганди, і ми починаємо думати: «Вони мали рацію. Там є цей прапор, є цей ресторан, може, я вже бачив цю будівлю?»

Це механізм, який дезінформація опанувала вже давно. «Сто разів повторена брехня стає правдою», особливо коли вона доходить до нас із різних, нібито незалежних і не пов’язаних між собою, а часом навіть оманливо ворогуючих джерел.

Мій журналістський досвід свідчить, що єдине, що здатне захистити реальність від пропагандистської фантазії, – це пережиті факти. Адже неможливо поставити під сумнів досвід конкретної людини. Неможливо стерти з її очей і пам’яті те, що вона бачила й чула.

Щоденник воєнного кореспондента. Я захворів від стресу

Уже тиждень мені було важко спати. Я довго не міг заснути. Вночі крутився в ліжку. То відчиняв вікно, то вмикав кондиціонер. То мені було душно, то холодно. Серце билося якось неприродно. Мабуть, це тому, що кілька днів не було нальотів на Київ. Організм звик до стресу й напруженого очікування.

Відпочити можна лише після виходу з метро, після того, як нарешті виринаєш з обіймів двох стін, або виходиш із ванної кімнати. Заспокоюємося ми лише тоді, коли вдалині чуємо перші вибухи. Мозок підказує: «Можеш спати, сьогодні ціллю є не ти».

Щоразу згодом, звісно, ловимо себе на докорах сумління, адже хтось інший справді став ціллю. Але інстинкт виживання в цьому випадку – тваринний. Я живий. Цей світ не закінчився.

Життя в умовах хронічного стресу зрештою призводить до хвороб. Рано чи пізно. Так і я після кількох днів без бомбардувань почав почуватися недобре. У телевізійному ефірі я вийшов на пряму трансляцію, але того дня намагався далеко не їздити містом, бо в мене паморочилося в голові, і я не міг зібратися з думками. Після кожного включення я лягав на ліжко й охолоджував палаюче чоло. На мить заплющував очі.

Однак через кілька годин я повідомив продюсерові у Варшаві, що після 16:00 вже не зможу висвітлювати події, бо відчуваю якусь дивну втому й, мабуть, мушу поїхати до лікаря. Мене ще попросили розповісти про замах на українського репера, який польські служби запобігли, але саме на цю годину в мене була призначена консультація, тож довелося відмовитися. Редакції не люблять таких ситуацій, бо в програмі утворюється порожнє місце.

Але що ж. Буває. Кожен має виконувати своє завдання. Тут діє інший інстинкт. Марк Аврелій писав у «Роздумах…», що хоча ти не бачиш, що відбувається в душі іншої людини, тобі має бути достатньо того, що відбувається у твоїй власній душі.

До лікарні на операцію. А там безпечно?

О 16:45 я вже був в одній із київських поліклінік. Я записався саме до лікаря, який приймає на Святошині. Дорогою я проїжджав повз зруйновані будівлі, обстріляні складські приміщення, будинки без вікон. Це один із районів Києва, де руйнувань найбільше. Росіяни часто завдають ударів саме сюди, а ми з Жорою, моїм українським оператором із TVP, потім їздимо сюди висвітлювати те, що сталося. Тож ці вулички я добре знаю, бо буваємо тут дуже часто. Дорога пролягає, зокрема, поблизу обвугленої станції метро «Лук’янівська», а також повз будинок, у якому кілька людей згоріли у власних квартирах.

Після короткого огляду лікар заявив, що виписує мені направлення до лікарні на операцію. Сьогодні. Про те, щоб їхати до Польщі, навіть не може бути мови. Кожна доба зволікання може спричинити ускладнення.

– Ви й самі бачили, наскільки сильний біль. Ви мало не вистрибнули у вікно, щойно я до вас доторкнувся. Міг би натиснути сильніше, але ви не росіянин, тож не хотів вас мучити. Потрібен буде повний наркоз, майте це на увазі, – пояснює він.

– Де ця лікарня? – питаю.

– Недалеко від аеропорту Жуляни, – відповідає медик і дивиться на мене поверх окулярів. – Але не бійтеся. Навколо такі високі будинки, що вони добре захищають лікарню. Якщо щось упаде, спочатку воно зупиниться на будинках. У самій лікарні теж є хороше бомбосховище. Хіба що буде балістична ракета – тоді вам усе одно нічого не допоможе, – зізнається він легким тоном.

Зрештою, в Україні про такі речі говорять за сніданком, у магазині, на роботі, на дитячих майданчиках, у барах чи ресторанах.

Збираю речі й о 18:00 вже перебуваю в лікарні.

Швидкі аналізи крові показують, що в мене трохи підвищений рівень нейтрофілів, тоді як кількість лімфоцитів, навпаки, дещо знижена. Їхні абсолютні значення в нормі, тож медик, виходячи з такої картини крові, доходить висновку, що я переживаю біль і стрес та, найімовірніше, маю запальний процес або інфекцію. Усе сходиться.

– Прошу поставити мені венозний катетер. Коли свого часу я був поранений під Краматорськом і кілька днів провів у тамтешній лікарні, мені щодня ставили нову крапельницю. Відтоді, коли знаю, що маю довше пробути в лікарні, завжди прошу поставити венозний катетер. Пам’ятаю, тоді на мені не залишилося жодного місця без синця, – пояснюю.

– У цих прифронтових лікарнях просто економлять венозні катетери, щоб їх вистачило для важких пацієнтів, – додає медсестра, ніби намагаючись виправдати роботу своїх колег. Як виявляється, сама вона з Миколаївки – міста неподалік Слов’янська в Донецькій області, де нині проходить лінія фронту. Ми обмінюємося спогадами про її рідне місто, адже я часто їздив туди з фондом UA Future, щоб доставляти гуманітарну допомогу мешканцям, які там залишилися. Виявляється, якось я навіть побував біля її будинку.

Невдовзі я дістаюся палати на одному із середніх поверхів будівлі. Верхні поверхи переважно порожні, адже в разі бомбардування там найбільша небезпека. Тому пацієнтів розміщують нижче, щоб збільшити їхні шанси на виживання. З’являється усміхнена медсестра й одразу починає пояснювати:

– Ось тут у вас ванна кімната, тут шафа, а в ній халат, рушники та одноразові капці. Ось ліжко, а біля нього – такий пульт. Зеленими кнопками не користуйтеся, вони все одно не працюють, але якщо вам стане погано, натисніть червону кнопку – і тоді хтось із персоналу прийде. Так само в разі повітряної тривоги. Якщо захочете спуститися в укриття, натисніть червону кнопку. Попереджають, що сьогодні вночі може бути атака, – додає вона.

– Чудово. Як ви думаєте, ми встигнемо зробити операцію до нальоту? А може, взагалі нічого не буде? Тепер в Україні всі або букмекери, або ворожбити, – жартома додаю я.

– Вибухи зазвичай починаються між опівніччю та першою годиною ночі. Ваша операція триватиме не більше двох годин, навіть якщо виникнуть ускладнення, тож ми ще встигнемо закінчити до комендантської години, – заспокоює мене санітарка.

Справді. Ускладнень не було. Операція пройшла за планом. Перед нею я ще досить довго розмовляв з анестезіологом про складні польсько-українські відносини. Я намагався пояснити, що далеко не кожен поляк б’є чи ображає українців. Зрештою, саме від нього залежало, чи прокинуся я, – подумав я, жартуючи сам із себе, що взагалі міг таке подумати.

– А вас хтось колись в Україні ображав? – запитує він.

Після нетривалого роздуму чесно відповідаю, що ні. Щоправда, колись президент Володимир Зеленський частіше запрошував TVP на пресконференції, а після того, як Кароль Навроцький забрав у нього орден, чомусь перестав.

Перед наркозом лікар сказав мені: «До побачення». Це, мабуть, було доброю прикметою, адже після процедури його обличчя теж зустріло мене. Як це буває після наркозу, я ніс якісь дурниці. Запрошував увесь персонал на напій до бару моєї польської колеги Асі неподалік від церкви Архангела Михаїла в Києві. Вони сміялися, що я її рекламую, бо ми з нею з однієї країни. Я переконував усіх, що в Sao Miguel справді готують найкращу піцу в місті й подають геніальний коктейль Brazilian Long Island. І це незалежно від національності.

Замість бару мене, однак, відвезли до моєї палати. Я зателефонував рідним, сказав, що все гаразд, і заснув. Уночі ввімкнулася сирена, яка попереджала про наліт. Я прокинувся в цьому дивному, післянаркозному маренні й не знав, чи все це мені сниться, чи ні. Може, я справді був у Sao Miguel і випив забагато Long Island. Про всяк випадок я все ж перевірив у телефоні, що відбувається.

У телеграм-каналах писали, що наближається кілька реактивних дронів. «Ну й нічого», – подумав я. Якби була балістика, тоді інша річ. Три дрони якось переживемо. Тож я вимкнув сповіщення, щоб сирени більше мене не будили, відклав убік пульт із червоною кнопкою й знову ліг спати.

Вдома буде безпечніше, ніж у лікарні

Уранці мене розбудило повідомлення з лікарняних гучномовців: «Щодня о 9:00 ранку ми вшановуємо пам’ять полеглих за захист нашої Батьківщини. Зупиніться, подумайте про них. Розпочинається загальнонаціональна хвилина мовчання. Тік-так, тік-так, тік-так».

Після цього загальнонаціонального ритуалу мені принесли сніданок, який не нагадував нічого смачного – таким він і виявився. Прийшли лікарі на ранковий обхід. Повідомили, що зі мною все гаразд і, якщо я хочу, сьогодні після обіду зможу їхати додому.

– Звісно, можете залишитися, але вночі, можливо, буде наліт, а стан вашого здоров’я не перешкоджає тому, щоб ви перебували поза лікарнею. Так, мабуть, буде безпечніше, – припустив лікар, попросивши лише наступного дня приїхати на контрольний огляд і зателефонувати, якщо станеться щось непередбачене.

Тож я повернувся до квартири. Взяв рецепти й список продуктів, які тепер мав їсти, і пішов до найближчого торговельного центру. На широких сходах часто сидить молодь і обговорює різні важливі для себе питання. Випадково до мого слуху долинає розмова.

– …і ці дві польки просто почали бити тих українців на вулиці, бо ті розмовляли між собою українською! – переказує своїй подрузі відео з мережі дівчина-підліток.

– То що, у Польщі краще розмовляти російською? – перепитує дівчина.

– Полякам байдуже. Вони не розрізняють. Б’ють і нас, і їх.

Мені стало сумно.

В аптеці більшості призначених мені ліків немає, бо нещодавно росіяни розбомбили склади з медикаментами, тож виник дефіцит. Мені дають якісь замінники з подібним складом, однак лише стільки, скільки було в наявності. Доведеться пошукати. Можливо, в іншій аптеці міста ще залишилося кілька упаковок.

У супермаркеті я купую останню пачку британської вівсянки, бо полиці теж добряче спорожніли. Кілька днів тому ракети знищили найбільші склади з харчовими продуктами під Києвом, тому доступно далеко не все, а товари першої потреби розкупили. На тиждень вистачить. Можливо, в іншому магазині знайду ще одну пачку.

Надходить вечір, тож я перу білизну, пакую наплічник із найнеобхіднішим, збираю документи, журналістське обладнання, диски з даними фонду, фотографіями, відео та текстами. Увесь свій журналістський архів складаю в сумку, бо це найдорожче, що в мене є.

Вже є повідомлення, що вночі буде обстріл. Тож, мабуть, добре, що я не залишився в лікарні. Як то кажуть, береженого Бог береже.

Метро неподалік, але з таким болем я все одно, мабуть, не встигну туди дійти, якщо пролунає тривога. Тому обираю найбезпечнішу для сну кімнату. У вітальні краще, бо спальня в мене розташована просто біля фасаду будинку, а отже, між мною та вулицею лише одна стіна й балконне вікно. Вирішую спати на дивані.

Щоденник воєнного кореспондента: атака на Київ

Уночі, близько першої години, вмикаються сирени повітряної тривоги. Попередження про наліт триває три хвилини. Ще не встигає воно закінчитися, як я вже чую потужні вибухи. Бах, бах, бах, бах, бах, бах.

Намагаюся рахувати, але в нічному маренні збиваюся з рахунку. Балістичні ракети, мабуть, летіли одна за одною. Напевно, десь неподалік, бо вибухи були дуже гучними. Можливо, в районі Лук’янівки або десь поблизу. Звук зазвичай долинає до мого району широкими перпендикулярними вулицями Києва.

Після ракет з’являються повідомлення про реактивні дрони, що наближаються. Публікую допис у соціальних мережах: «Серія вибухів у Києві. Сирени ще не встигли змовкнути, а вже прилетіла балістика. Водночас: лівий берег, Лук’янівка, а також Вишневе, Боярка, Обухів».

І доходжу висновку, що йду спати. Хай буде воля небес. Я настільки втомлений і змучений від болю, що мені вже байдуже. Видається, цього разу ціляться кудись в інше місце.

Прокидаюся вранці. Знову через сирену. Наближаються нові дрони. За вікном уже чую, як протиповітряна оборона намагається їх збити.

Перевіряю телефон. Уночі росіяни влучили, зокрема, в найбільший у столиці книжковий ринок і блошиний ринок. Поблизу розташований великий міст, що сполучає правий і лівий береги річки, а також залізнична станція.

Можливо, вони цілилися в щось інше й не влучили, а згоріла ціла література. Хто мене знає, той знає, як я люблю книжки, тож цю інформацію сприймаю з великим болем.

Близько шостої ранку, тож я ще засинаю на кілька годин під акомпанемент цих вибухів. Близько дев’ятої мене знову будить повітряна тривога. Перевіряю Telegram. Дрони.

Встаю. Чищу зуби, змінюю пов’язку. Іду на кухню й ставлю молоко з вівсянкою на плиту. Для смаку додаю ложку меду. Курю на балконі. Чую два вибухи. Мабуть, збили дрон. Ще три летять. Молоко википало, але сніданок я все одно з’їм.

Фотографую вівсянку й надсилаю світлину у відповідь колезі на фронт. Він зараз десь під Слов’янськом, на Донбасі, але від самого ранку запитує, як я почуваюся після операції. Побачивши фото, застерігає: «Обережно, тобі вже не три роки. Молоко важко перетравлюється. Краще вари на воді».

Коли я закінчую писати цей текст, ще немає полудня, а сирени повітряної тривоги знову лунають.

Миколай Карпіцький. Технології змінили війну. Чи зроблять західні лідери висновки з аналізу Валерія Залужного?

Джерело: PostPravda.info. 23.07.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/valerii-zaluzhnyis-analysis-ukr/

 

8 липня 2026 року вийшла чергова стаття Валерія Залужного – одного з найраціональніших аналітиків сучасної війни. Свій талант стратега генерал продемонстрував восени 2022 року, коли спланував і організував успішний контрнаступ української армії, що став унікальною військовою операцією XXI століття. Ключова думка автора статті полягає в тому, що розвиток військових технологій потребує перегляду усталених уявлень про війну, зокрема самого поняття перемоги на полі бою та перемоги у війні. НАТО вже не відповідає сучасним викликам, оскільки цей альянс сформувався в умовах світу, якого більше не існує. Чи готові західні лідери, відповідальні за долю своїх країн, зробити відповідні висновки та змінити стратегічне бачення війни?

Чи можна в мирних умовах підготуватися до сучасної війни?

Чотири роки тому можна було без сумнівів говорити про військову перевагу НАТО. Однак війна змінила свій характер. Чи готові до цього виклику країни НАТО, які протягом останніх років справді зробили багато для зміцнення власної обороноздатності?

Російська армія на момент вторгнення в Україну у 2022 році вважалася другою армією світу. Але якби армія зразка 2022 року зіткнулася із сучасною українською армією, її, імовірно, було б розгромлено за найкоротший час, оскільки за чотири з половиною роки розвиток військових технологій суттєво просунувся вперед. Чим довше країни воюють, тим більше вони накопичують досвіду, розвивають нові технології та вдосконалюють методи ведення війни. За роки бойових дій армії держав у стані війни піднялися на новий рівень, недоступний для армій без досвіду ведення сучасної війни, навіть таких високотехнологічних, як армії країн НАТО.

Зараз багато хто говорить про перелом у війні. Однак я погоджуюся з автором статті: те, що ми спостерігаємо, – це зовсім не перелом, а закономірна зміна характеру війни під впливом нових технологій. Улітку 2024 року російська армія досить швидко просувалася в напрямку Покровська. Якби їй вдалося зберегти темп наступу та швидко захопити місто, відкрився б шлях на Павлоград через рівнинну степову місцевість. У такому разі російська армія отримала б шанс розсікти фронт навпіл і спричинити його обвалення. Україні критично бракувало військовослужбовців, і ситуацію могла врятувати лише технологічна революція. І вона відбулася: людей на фронті почали частково замінювати дрони та роботи, що дало змогу зменшити розрив у чисельності живої сили. У результаті загроза обвалення фронту зникла, і, як стверджує генерал Залужний, нині ані Росія, ані Україна не можуть досягти перемоги на полі бою.

Погляд Валерія Залужного на сучасне поле бою

Автор статті зазначає, що розвиток сучасних технологій практично унеможливлює виконання тактичних завдань на землі. Сіра зона на лінії бойового зіткнення перетворилася на зону смерті, де дрони знищують будь-які рухомі об’єкти. Тепер проблема полягає вже не в тому, як утримати ту чи іншу позицію, а в тому, як узагалі до неї дістатися, здійснити ротацію чи провести евакуацію. Два роки тому головним кошмаром військових було опинитися в оперативному оточенні, коли всі лінії комунікації перебувають під вогневим контролем противника. Нині практично всі військові, які утримують позиції на лінії фронту, перебувають у ситуації, подібній до оперативного оточення. За таких умов досягнення будь-якої тактичної мети відбувається ціною величезних втрат, непропорційних до отриманого результату. Однак Росія може дозволити собі такі втрати, тоді як Україна – ні. Для російського командування солдати є дешевим витратним матеріалом, якого воно може постійно спрямовувати в зону смерті доти, доки окремі українські позиції не будуть затоплені хвилями російських штурмовиків. Саме так відбувається повільний повзучий наступ Росії, який цілком влаштовує Путіна.

Водночас Україні вдається не лише перерізати прифронтову логістику, що вже призвело до паливно-енергетичної кризи в Криму, а й завдавати істотної шкоди російській економіці, спричиняючи дефіцит бензину. Однак Валерій Залужний вважає, що технічна перевага України має тимчасовий характер, і ті самі технології та методи ведення війни невдовзі почне застосовувати й Росія. Оскільки технічні можливості розвитку військових технологій у Росії та України майже однакові, кожне ефективне рішення, розроблене однією зі сторін, через певний час починає освоювати й інша. Варто очікувати, що найближчим часом усі прифронтові міста з обох боків фронту можуть бути ізольовані так само, як Крим, а ще через деякий час кожна зі сторін зможе поставити під контроль дронів усю територію держави противника. У результаті вся територія України та Росії перетвориться на одне суцільне поле бою.

Чи готові європейські країни до такого типу війни?

Розвиток бойових дронів вийшов на новий рівень, і Росія виявилася неготовою до цього: українські атаки на нафтопереробні заводи спричинили дефіцит бензину та невдоволення населення. Однак на початку повномасштабного вторгнення Україна також не була готовою до систематичних атак на власну енергетичну інфраструктуру: горіли нафтобази, руйнувалися паливні склади, порушувалася логістика. З часом кожна сторона, яка бере участь у війні, адаптується до болючих ударів противника. Це закономірний процес, так само як закономірно те, що країна, яка не веде війни, не може повноцінно адаптуватися до нового типу бойових дій.

У багатьох європейців досі зберігається застаріле уявлення, ніби в разі подальшої агресії Росії зона бойових дій обмежиться східним флангом НАТО – Польщею та країнами Балтії, тоді як решта Європи залишиться в глибокому тилу. Однак у найближчому майбутньому автономність і масовість безпілотних систем зростуть настільки, що поняття «глибокий тил» втратить сенс. У разі масштабного конфлікту під загрозою опиняться об’єкти по всій Європі – від Португалії до Ісландії. Водночас європейська інфраструктура багато в чому є вразливішою, ніж українська.

За роки війни Україна навчилася розосереджувати критично важливі об’єкти, створювати резервні потужності та швидко відновлювати пошкоджену інфраструктуру. У європейських країнах такого досвіду немає. Навпаки, значна частина енергетичних, транспортних і промислових об’єктів вирізняється високою концентрацією, що за умов масового застосування далекобійних дронів може перетворити їх на порівняно легкі цілі. І якщо нині Росія ще не має всіх необхідних засобів для подібного впливу на Європу, то за нинішніх темпів розвитку технологій уже в осяжному майбутньому така можливість у неї з’явиться. Тоді головним пріоритетом стане не стільки утримання лінії фронту, скільки здатність держави зберігати функціонування власної економіки, інфраструктури та системи управління під постійним впливом високоточних ударів.

Чи можлива перемога над Росією?

Силами лише України перемогти Росію неможливо. Як пише Валерій Залужний, сьогодні війна на виснаження ведеться вже далеко від лінії фронту. Тепер метою стає не стільки розгром противника на полі бою, скільки знищення логістичних маршрутів і критичної інфраструктури, що різко підвищує загрозу для мирного населення, але поки що не наближає завершення війни. Валерій Залужний стверджує: «Вести мову про досягнення політичної мети, перемоги у війні тактичними діями на полі бою або навіть ефективними ударами по логістиці та критичній інфраструктурі – явно виходить за межі здорового глузду».

Західні країни виключають пряму участь у війні й донедавна допомагали Україні лише оборонятися, а не перемагати. У парадигмі західної суспільної свідомості життя в мирі є нормою, а війна – тимчасовою та надзвичайною подією. Тому виникає уявлення, що з російською владою нібито можна буде домовитися про мир, якщо зробити війну безперспективною та надто затратною для неї. Це хибне уявлення прирікає на поразку.

У парадигмі російської суспільної свідомості саме війна і є нормальним станом. Російська влада нечутлива до військових втрат і готова вести війну попри економічні збитки. Росія не може тривалий час мирно співіснувати з Європою, оскільки сама структура управління такою величезною територією передбачає опору не на закон, а на силу, що рано чи пізно призводить до відновлення військової експансії. Нині Росія увійшла у фазу, коли вже не може зупинити власну агресію, і навіть у разі тимчасового перемир’я продовжуватиме гібридну війну.

Переосмислення війни в західній суспільній свідомості є необхідною умовою перемоги над Росією. Новий тип війни потребує й нового розуміння перемоги. Військові успіхи мають вимірюватися вже не кількістю захоплених чи звільнених територій, а ступенем руйнування системи державного управління противника. Війна завершиться не тоді, коли російська влада усвідомить безперспективність війни, а тоді, коли російська держава втратить керованість. Однак саме цього найбільше бояться західні лідери.

Чи можливо цього досягти? Насправді Росія є дуже вразливою. Увесь Сибір прив’язаний до Росії лише однією залізничною гілкою. Якщо ця тонка нитка десь обірветься, ні вантажі, ні війська неможливо буде перевозити. Чи скористаються цим регіональні еліти? Усе можливо, якщо в Росії загостряться внутрішні суперечності – між бізнесом і державою, між регіональною бюрократією та центральною владою, між очікуваннями населення й реальністю. Робота над поглибленням таких суперечностей також є складовою війни проти Росії.

Україна виконує лише свою частину цієї роботи, але цього недостатньо. Тому без участі інших європейських країн хоча б у форматі гібридної війни цього завдання не вирішити. Однак альянс НАТО навряд чи може бути ефективним інструментом, оскільки він сформувався для виконання інших завдань та в іншу епоху. Як слушно зазначив Валерій Залужний, НАТО – це альянс старого світу, якого вже не існує. Тому Європі доведеться шукати нові форми військового співробітництва. Проте для цього ще необхідно переконати західне суспільство, яке, на жаль, не помічає, що Росія вже давно веде не лише конвенційну війну проти України, а й гібридну – проти всієї Європи.

 

Миколай Карпіцький. Держава – інструмент права чи апарат насильства? Росія, Польща й Україна: історичні суперечності можна подолати, цивілізаційні – ні

Джерело: PostPravda.info. 17.07.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/the-state-instrument-of-law-or-of-violence-ukr/

 

В основі політичних конфліктів між Польщею та Україною лежить різне бачення історії. Проте їх можна подолати, якщо не політизувати історичні суперечки, а виходити зі спільного розуміння держави як інструменту правової системи, що забезпечує нормальне життя людей. Натомість політичні суперечності з Росією є принципово нерозв’язними. Адже навіть якщо там до влади прийдуть освічені ліберали, вони не зможуть змінити історичного факту, що Росія формувалася як військова держава, сутністю якої є не право, а апарат насильства.

Російська держава нечутлива до загибелі власних громадян

Війна з Росією нагадує бійку з велетнем, у якого відключені больові рецептори, тому бити його доводиться так, щоб він фізично втратив здатність рухатися. Ця метафора дає змогу зрозуміти, чому багато звичних механізмів тиску на Росію виявляються неефективними. Українські удари по Росії влітку 2026 року призвели до дефіциту бензину та зростання невдоволення населення, але водночас відкрили й нові можливості для збагачення друзів Путіна. За роки війни їхній добробут різко зріс, тому вони не зацікавлені в її завершенні. Російській владі байдуже до невдоволення людей; для неї мають значення лише удари, які фізично перешкоджають функціонуванню російської воєнної машини, порушуючи логістику, а також ланцюги виробництва й постачання озброєнь.

Ми бачимо, як демократичні держави докладають усіх зусиль, щоб урятувати своїх громадян, які стали жертвами тероризму або політики інших держав. Це пов’язано з розумінням держави як інструменту права, що забезпечує життя суспільства та захист громадян. Відмова захищати своїх громадян ставить під сумнів сам сенс існування держави. Однак у Росії все інакше: громадяни – це ресурс і витратний матеріал для держави. Наведу кілька прикладів.

24 серпня 2004 року в повітрі було підірвано два російські пасажирські авіалайнери, унаслідок чого загинули 89 людей. Слідство заявило, що їх нібито підірвали терористки-смертниці. Про будь-які спроби вступити з ними в переговори не повідомлялося. Проте я пам’ятаю, як по телебаченню стверджували, що саме так і треба діяти: у разі захоплення літака терористами його потрібно негайно знищувати. Загалом суспільство спокійно сприймало такі заяви, хоча час від часу лунали й сумніви: а як бути із загрозою падіння уламків, якщо літаки збиватимуть над містами?

За тиждень, 1 вересня 2004 року, чеченські терористи захопили школу в Беслані. Цього разу вони встигли висунути вимогу – припинити воєнні дії в Чечні. У відповідь російські військові розстріляли школу разом із дітьми, і знову ж таки російське суспільство сприйняло такі контрзаходи спокійно. Після цього теракти справді припинилися, адже навіть терористам стало очевидно, що російська влада нечутлива до загибелі власних громадян.

Під час пандемії COVID-19 перед російським керівництвом постав вибір: спрямувати ресурси на допомогу населенню чи заощадити їх для війни проти України. Зрозуміло, що влада обрала другий варіант. Унаслідок цього за два роки пандемії природне скорочення населення виявилося більш ніж на мільйон осіб більшим, ніж можна було б очікувати за умови збереження середньої тенденції 2017–2019 років. І до цих втрат російське суспільство також поставилося спокійно, а влада сприйняла їх радше навіть позитивно – як звільнення від баласту, що створював додаткове соціальне навантаження на державу.

Саме так вона ставиться й до воєнних втрат: що більше людей із депресивних міст загине, то меншим буде соціальне навантаження на державу. Люди – це дешевий відновлюваний ресурс, який можна безжально витрачати. Це позначається і на фронті. Наприклад, українська сторона вважає, що ліпше пожертвувати роботом, ніж солдатом, тоді як із погляду російської сторони і те, й інше є витратним матеріалом; питання лише в тому, що дешевше.

Чому російська держава існує не для людей?

Росія уособлює іншу цивілізаційну модель держави, і це зумовлено низкою історичних та світоглядних чинників.

• По-перше, Росія формувалася як військова держава шляхом безперервних завоювань.
• По-друге, в історичній самосвідомості росіян домінує месіанська ідея збирання земель. У різні історичні епохи вона набувала різних форм: концепція «Третього Риму», ідея світового комунізму, сучасні уявлення про особливу цивілізаційну місію Росії. Незмінним залишалося переконання, що держава існує заради здійснення великої історичної місії, а не заради добробуту своїх громадян.
• По-третє, величезна територія вимагала централізованої системи перерозподілу ресурсів. Така модель управління сприяла посиленню вертикалі влади й формуванню недовіри до федералізму, місцевого самоврядування та будь-якої самостійної ініціативи знизу.
• По-четверте, позначився вплив радянського досвіду репресій і табірної системи, у якій політичних в’язнів утримували разом із кримінальними злочинцями. Масові репресії, колективізація та подальша урбанізація сприяли поширенню кримінальної табірної культури, яку переймали селяни, що втікали до міст, а згодом передавали її своїм дітям.
• По-п’яте, упродовж усієї історії Росії державна ідеологія підміняла собою національну самосвідомість росіян. У багатьох національних державах ідентичність формується навколо народу та його історичної території, однак російська ідентичність пов’язується передусім із самим державним апаратом і простором, який він контролює. Тому під Росією розуміють не стільки країну як спільноту людей, скільки державну ієрархію та підконтрольні їй території.

У цій парадигмі громадяни є не носіями державності, а витратним ресурсом. Парадокс полягає в тому, що самі громадяни вважають таке ставлення до себе нормальним, адже не вірять, що держава може бути влаштована інакше. Звідси й подвійне ставлення росіян до держави: з одного боку, це необхідне зло, апарат насильства, як їх навчали в радянській школі; з другого – засіб здійснення історичної місії, порівняно з якою людське життя не має значення.

Польська й українська альтернатива російському розумінню держави

Західні країни уособлюють правову модель держави, яка є цивілізаційною альтернативою російській моделі. Держава – це соціальна система, що впорядковує відносини між людьми за допомогою правових механізмів. Вона охоплює систему інститутів, які забезпечують дію права, захист особистості та регулювання суспільних відносин, і є інструментом, за допомогою якого національна правова система організовує життя суспільства.

У свідомості громадян легітимність держави нерозривно пов’язана з легітимністю національної правової системи. Різні держави можуть по-різному обґрунтовувати власну легітимність: через історію, релігію, традицію, культуру або демократичне волевиявлення громадян. Наприклад, у польській суспільній свідомості особливе значення має історична пам’ять. Саме тому трагічні події минулого й досі сприймаються як важлива складова сучасної національної ідентичності.

Натомість українська політична культура значною мірою ґрунтується на пам’яті про боротьбу за незалежність. Для кращого розуміння можна звернутися до есе «Що таке сучасна українська ідентичність?» моєї української колеги Юлії Філь, яка після початку повномасштабного вторгнення певний час жила в Польщі, а згодом повернулася до України. Спілкуючись зі своїми польськими друзями, вона дійшла кількох висновків, які й виклала у своєму есе. Наведу кілька уривків.

Юлія Філь: «Десь на другий рік війни в одному з польських подкастів трапилася мені думка, що  полякам більше залежить на своєму минулому, вони люблять відвідувати музеї, замки, руїни, тимчасом як українці менш цікавляться своїм минулим, а радше дивляться в майбутнє. Ця теза видалася мені дещо спекулятивною, бо як людина, що працює з культурою, я спостерігаю збільшення інтересу  українців до минулого й до культури взагалі, не лише своєї. Це тенденція, яка, за моїми суб’єктивними спостереженнями, почала проявлятися після початку війни з Росією.

…Все ж, хоч Польща і втрачала свою незалежність у декількох «поділах» і в іноземних впливах, та мала певну тяглість власної державності й досвід надзвичайної консолідації у періоди, коли її державність було відібрано. …Українська державність була короткочасною і не мала тяглості – незалежні її проблиски можна фіксувати хіба що в Київській Русі та Запорізькій січі, тому наша національна ідентичність якщо і апелює до історії, то радше до її міфологізованого варіанту, оскільки державність спалахувала, як сірник, декілька разів протягом тисячолітньої історії, а між спалахами були періоди підпорядкування і поневолення. Тож якщо для поляків історія незалежної та могутньої Речі Посполитої передавалася з покоління в покоління, з вуст у вуста, то про наші періоди державності ми дізнаємося хіба що у школі з підручників у міфологізованому варіанті. Перед нами постають середньовічні князі, яких радше сприймаємо, як героїв фентезі гри, а не наших предків, та козаки – волелюбні воїни з оселедцями, з якими теж маємо мало спільного, бо січ перестала існувати досить давно й наш прадід про неї вже нам не розкаже.

…Своє власне українське, що відгукується зараз, живе, ми творимо щодня через вільне мистецтво. Слід особливо підкреслити слово «вільне», адже це означає, що воно виходить із суспільства, а не є якимось ідеологічним конструктом, що формується зверху закостенілими шаблонами та іконами. У ньому присутнє все – від класичних форм до бентежних експериментів.

…Коли українці стали собі цікаві тут і зараз, вже й до минулого цікавість прокинулася. …Шаленою популярністю на ютубі користуються історичні подкасти. Ми заново відкриваємо наше минуле і вплітаємо його в наше сьогодення. То експерт на польському подкасті був неправий?

Все ж, можу з ним погодитися, бо хоч в українців зараз і пробуджуються інтерес до власного минулого, але в структурі ідентичності воно справді грає іншу роль, ніж у поляків. У них минуле – це основа ідентичності, у нас же основою ідентичності є сучасність, яка спрямована в майбутнє, і яка лише творчо переосмислює, або актуалізує минуле».

Я не можу повною мірою оцінити думку авторки цього тексту, оскільки ніколи не був у Польщі й не маю можливості її відвідати. Проте я знайомий із польською діаспорою в Томську – моєму рідному місті. Польська громада існує там уже сто п’ятдесят років – від часу Польського повстання 1863–1864 років. За цей час поляки не втратили своєї національної ідентичності, зберігають зв’язок із польською культурою та історією, проводять історичні дослідження польської діаспори в Сибіру. Саме таке особливе ставлення до власної історії вирізняло поляків серед інших моїх земляків. Оскільки в польській суспільній свідомості держава легітимізується на підставі історичної пам’яті, поляки не можуть сприймати трагічні події свого минулого, зокрема Волинську різанину, як абстрактне історичне знання.

Своєю чергою, українське сприйняття держави пов’язане з героїзацією історії боротьби за незалежність. Водночас тривалий колоніальний досвід сформував певну недовіру до державних інститутів як таких і більшу орієнтацію на особисті зв’язки. З одного боку, це підвищує здатність українського суспільства до самоорганізації, що засвідчили дві революції 2004 та 2014 років і потужний волонтерський рух у період російської агресії. З другого боку, це сприяє зневажливому ставленню до формальних правил і толерантності до корупції.

В умовах війни будь-який сумнів у героїчному міфі, навіть цілком історично обґрунтований, в Україні сприймається так, ніби під сумнів ставлять саму боротьбу за виживання, яку вона нині веде. Саме відмінність у сприйнятті історії є підґрунтям українсько-польських дипломатичних конфліктів навколо історичної пам’яті, розпалювання яких вигідне Росії.

Суперечності між Польщею та Україною можна подолати

Історичні суперечки можна подолати, а цивілізаційні розбіжності – ні. Я не маю ні наукової компетенції, ні морального права втручатися в історичні суперечки між Польщею та Україною й не можу давати оцінку жодній зі сторін. Проте я переконаний, що будь-які історичні суперечки між державами можна подолати, якщо не політизувати їх, а надати можливість розв’язувати їх професійним історикам. Для цього потрібні спільні наукові майданчики, а в ідеалі – міжнародний науковий інститут, присвячений спірним питанням історії, у якому науковці обох країн вели б дискусії відповідно до академічних вимог об’єктивності, несумісних із диктатом будь-якої ідеології.

Попри історичні суперечки, Польща й Україна виходять зі спільної цивілізаційної моделі держави, яка принципово відрізняється від російської. Саме тому будь-які суперечності між ними можна розв’язати в межах спільної для обох правової парадигми держави. Натомість суперечності з Росією таким способом розв’язати неможливо, адже вони мають цивілізаційний характер. Постає запитання: чи можна в межах цієї правової парадигми знайти відповідь на те, як слід поводитися з Росією?

Правове обґрунтування деконструкції імперії

У правовій парадигмі державу можна визначити як інструмент реалізації норм і вимог національної правової системи в житті суспільства. Існують різні національні правові системи, що охоплюють законодавство, систему права, правову культуру та правозастосування. Спільні принципи національних правових систем становлять основу міжнародного права, суб’єктом якого є також і Росія. Проте це суперечить правовій логіці, оскільки Росія є неправовою державою, що грубо порушує засадничі принципи права. Це означає, що Росія зберігає міжнародну правосуб’єктність виключно завдяки військовій силі, втративши правові підстави власної легітимності.

Після того як російську правову систему було пристосовано до забезпечення агресивної війни та репресій, вона втратила свою легітимність. Нині Росія перебуває в такому стані, що не може не воювати, і навіть якщо російська влада укладе тимчасове перемир’я на лінії фронту, це лише призведе до активізації гібридної війни проти всіх європейських держав. Тому вони мають повне право в будь-який спосіб протидіяти російській загрозі, якщо це не суперечить їхнім власним принципам і нормам права.

Чи мають росіяни право на самовизначення та незалежність у повоєнний період? По-перше, жителі Росії, на відміну, наприклад, від громадян України чи Польщі, не мають спільної суб’єктивності. По-друге, не існує політичних інститутів, які могли б виступати від імені росіян. Можливо, у майбутньому виникнуть суспільні суб’єкти, що представлятимуть окремі регіони або народи, які населяють Росію, і порушуватимуть питання про право на самовизначення. Усередині Росії такі питання є нерозв’язними, тому перед міжнародною спільнотою постануть дві проблеми: на яких підставах визнавати нових суб’єктів і в якій саме формі може бути реалізоване їхнє право на самовизначення.

Отже, подальшу долю повоєнної Росії мають визначати ті, хто зробить вагомий внесок у перемогу над нею, насамперед Україна, а також інші держави й політичні сили, які братимуть участь у боротьбі проти неї. Перед такою коаліцією постане історичне завдання – здійснити деконструкцію імперії, щоб Росія більше ніколи не вела загарбницьких війн.

Чи готові всі учасники такої коаліції, яка протистоїть Росії, взяти на себе цю історичну відповідальність? Гадаю, поки що не повною мірою. Проте ми можемо змінити ситуацію, якщо вже зараз, коли Росія продовжує наступ на фронті, а завершення війни ще не проглядається, почнемо обговорювати правовий механізм деконструкції імперії. Це дасть чітке розуміння мети боротьби з Росією, що сприятиме додатковій мотивації для подолання розбіжностей між державами та ефективнішій мобілізації сил задля спільної перемоги.

 

Миколай Карпіцький. Сексуальне приниження як інструмент російської воєнної політики

Джерело: PostPravda.info. 17.06.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/sexual-humiliation-russian-military-policy-ukr/

 

В архаїчних авторитарних суспільствах сексуальні стосунки розглядаються не як особиста справа двох людей, а як предмет суспільного контролю, де саме суспільство визначає допустимі форми та характер таких стосунків. Лише порівняно нещодавно в демократичних країнах сексуальні взаємини почали сприйматися переважно як сфера особистої свободи та індивідуального вибору. Такий підхід є неприйнятним для сучасної російської влади, яка у своєму ставленні до сексуальності демонструє не просто консерватизм, а прагнення відродити найбільш примітивні форми соціального контролю. У результаті сексуальне приниження стає одним з інструментів підтримання системи влади та воєнної мобілізації суспільства.

Якщо поглянути на російсько-українську війну збоку, постає парадоксальна картина. Людина, яка своєю поведінкою та манерою мовлення демонструє відсутність емпатії, байдужість до людських життів і водночас страх перед власною смертю та втратою влади, опинилася на чолі величезної держави. Її єдиним політичним талантом стала здатність пристосовуватися до тих, хто стоїть вище. Уявивши себе великим державним діячем і завойовником, вона розв’язала війну проти сусіднього народу.

Але дивним є не це, а те, що з волі однієї людини сотні тисяч росіян вирушають убивати жителів сусідньої країни, які не зробили їм нічого поганого. Багато хто йде на війну добровільно і готовий безглуздо загинути замість того, щоб виступити проти тих, хто цю війну розпочав. Ба більше, значна частина російського суспільства підтримала війну проти народу, який ще зовсім недавно вважався братнім, і попри те, що в багатьох росіян в Україні залишилися родичі або друзі.

Формування тюремно-таборової субкультури

Що не так із росіянами? Насправді проблема не в нації, а в соціальній системі, яка підтримує ієрархію за допомогою різних механізмів, зокрема сексуального приниження. Воно передбачає сексуальні образи, сексуалізоване насильство, погрози ним або його символічну імітацію, а також пониження соціального статусу через прирівнювання людини до безправного об’єкта сексуального насильства.

В авторитарних суспільствах, особливо у воєнний час, більш поширеним є приниження жінок, однак в умовах нинішньої кремлівської диктатури об’єктом сексуального приниження стають чоловіки. Хоча тут можна заперечити, що це явище властиве лише тюремно-таборовій субкультурі, яка є маргінальною. Але чи справді це так?

Одним із ключових етапів в історії Росії стали 1930-ті роки, коли колективізація збіглася з масовими репресіями. Через систему таборів пройшли мільйони людей із різних соціальних верств. Саме там формувалася тюремно-таборова субкультура, яка поступово проникала в повсякденне життя міських мешканців. Для багатьох селян переїзд до міста сприймався як можливість вирватися з колгоспної системи. Втрачаючи традиційні форми селянського життя, вони стикалися в місті з нормами поведінки тюремно-таборової субкультури, не знаючи, що все може бути інакше. Згодом ці норми передавалися наступним поколінням і поступово починали сприйматися не як виняток, а як звичний спосіб взаємодії між людьми.

Спотворення людської гідності

Мета російської політики щодо ЛГБТ полягає зовсім не в боротьбі з нетрадиційною сексуальною орієнтацією. Навпаки, її сенс полягає в закріпленні сексуального насильства як одного з інструментів влади. Йдеться про насильство, що передбачає символічне або реальне гомосексуальне підкорення. Цей процес супроводжується спотворенням самого поняття людської гідності.

Як я розумію, людська гідність – це здатність зберігати себе і свою особистість усупереч зовнішнім обставинам: що б не сталося, людина залишається собою. Лише за умови спотворення поняття людської гідності можливо, щоб люди масово підтримували вбивство своїх друзів і родичів у сусідній країні через примху однієї людини.

У сучасному російському суспільстві загальногромадянські норми витісняються нормами, сформованими в тюремно-таборовій субкультурі, у якій люди, що зазнали сексуального приниження, належать до особливої касти недоторканних. За ступенем соціальної стигматизації ця каста є однією з найбільш принижених груп, відомих в історії різних суспільств.

Сексуальне приниження в «чорних» і «червоних» зонах

У Росії установи для ув’язнених поділяються на «чорні зони», де панують порядки, встановлені кримінальними авторитетами, та «червоні зони», де домінує адміністрація. У «чорних зонах» переведення до касти сексуально принижених здійснюють самі кримінальники шляхом фізичного сексуального насильства. У «червоних зонах» це роблять представники адміністрації установи, однак найчастіше не через фізичний статевий акт, а через його символічне заміщення.

У тюремно-таборовій субкультурі будь-яка рівноправна взаємодія із сексуально приниженою людиною призводить до втрати власного статусу. Наприклад, користування її посудом розглядається як ознака належності до її касти. Користуючись цим, табірне начальство «червоних зон» іноді влаштовує провокації: спочатку ув’язненого залишають без нормального харчування, а потім пропонують йому їжу в посуді, яким раніше користувалася людина з нижчої касти. Якщо ув’язнений не витримає або не помітить підступу, то сам перейде до касти сексуально принижених.

У такій субкультурі зберегти людську гідність означає будь-якою ціною уникнути сексуального приниження. У результаті зрада, обман, насильство чи приниження інших сприймаються як допустимі або навіть гідні вчинки, якщо вони дають змогу уникнути пониження власного статусу.

Російська влада могла б викорінити сексуальне насильство в «зонах», якби дала відповідні вказівки. Однак вона розглядає ієрархію, засновану на сексуальному приниженні, як додатковий інструмент управління суспільством. Саме тому вона бачить у русі ЛГБТ загрозу сформованій системі символічних відносин влади та підпорядкування. Російська влада не проти самих гомосексуальних стосунків – вона проти ставлення до пасивних учасників цих стосунків як до людей. Саме з цієї причини в Росії постійно посилюється законодавство щодо ЛГБТ.

Суть російської політики у сексуальній сфері

Мета російської влади – нав’язати суспільству спотворене уявлення про людську гідність. Згідно з цією логікою, гідними вважаються будь-які дії – хоч би якими жорстокими, аморальними чи злочинними вони були, – якщо вони дають змогу уникнути переміщення вниз соціальною ієрархією, на найнижчому щаблі якої перебуває каста сексуально принижених.

Адже опинитися на самому дні може будь-хто. У Росії можуть заарештувати будь-якого бізнесмена або високопосадовця і, якщо він не продемонструє достатньої покірності, дати відповідні вказівки тюремній адміністрації. Страх перед такою перспективою спонукає людей приймати спотворене розуміння людської гідності заради збереження власного соціального статусу. Будь-який, навіть найбезчесніший вчинок вважається проявом гідності, якщо він рятує людину від загрози опинитися на самому дні соціальної ієрархії. У цій системі координат, якщо тебе сексуально принизили, – це втрата людської гідності, а якщо ти сам учинив так щодо іншого, – навпаки, підтвердження твоєї гідності.

Пропаганда захисту традиційних цінностей виступає ідеологічним прикриттям російської політики у сексуальній сфері. Для цього кремлівська влада залучає релігійних авторитетів, які поширюють наратив про безбожний і демонічний Захід, що нібито руйнує норми традиційної моралі, підтримуючи права представників ЛГБТ. Зокрема, подібні твердження неодноразово лунали у виступах патріарха Кирила. Однак ані патріарх Кирило, ані інші російські авторитети не порушують питання сексуального насильства у в’язницях, армії чи на окупованих територіях.

Російська влада використовує як тюремну адміністрацію, так і представників кримінального середовища для підтримання серед ув’язнених постійного страху втрати соціального статусу через сексуальне приниження. Цю саму практику вона поширила й на армію, застосовуючи різні форми сексуального приниження до солдатів, які відмовляються брати участь у смертельних штурмах.

У певний момент цей страх стає настільки сильним, що переважає навіть страх смерті. Тоді запускається психологічний механізм, який перетворює страх на спотворене почуття гідності, що вбачається в готовності безглуздо вбивати й так само безглуздо помирати. Це сприяє формуванню позиції гностичного фаталізму, яка полягає у відчутті втрати цінності життя та приреченості на смерть. Хоч би яким жахливим було таке світосприйняття, його альтернатива – опинитися в касті сексуально принижених – сприймається російськими солдатами як іще страшніша перспектива.

Однак є ще мільйони росіян, які підтримують війну, але самі насолоджуються мирним життям у тилу й не відчувають безпосередньої загрози сексуального приниження. Вони сприймають кремлівську політику у сексуальній сфері як звільнення від власного сумління та індульгенцію на будь-які аморальні вчинки, вважаючи, що їм дозволено все, що не веде до втрати власного соціального статусу.