Миколай Карпіцький. Технології змінили війну. Чи зроблять західні лідери висновки з аналізу Валерія Залужного?

Джерело: PostPravda.info. 23.07.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/valerii-zaluzhnyis-analysis-ukr/

 

8 липня 2026 року вийшла чергова стаття Валерія Залужного – одного з найраціональніших аналітиків сучасної війни. Свій талант стратега генерал продемонстрував восени 2022 року, коли спланував і організував успішний контрнаступ української армії, що став унікальною військовою операцією XXI століття. Ключова думка автора статті полягає в тому, що розвиток військових технологій потребує перегляду усталених уявлень про війну, зокрема самого поняття перемоги на полі бою та перемоги у війні. НАТО вже не відповідає сучасним викликам, оскільки цей альянс сформувався в умовах світу, якого більше не існує. Чи готові західні лідери, відповідальні за долю своїх країн, зробити відповідні висновки та змінити стратегічне бачення війни?

Чи можна в мирних умовах підготуватися до сучасної війни?

Чотири роки тому можна було без сумнівів говорити про військову перевагу НАТО. Однак війна змінила свій характер. Чи готові до цього виклику країни НАТО, які протягом останніх років справді зробили багато для зміцнення власної обороноздатності?

Російська армія на момент вторгнення в Україну у 2022 році вважалася другою армією світу. Але якби армія зразка 2022 року зіткнулася із сучасною українською армією, її, імовірно, було б розгромлено за найкоротший час, оскільки за чотири з половиною роки розвиток військових технологій суттєво просунувся вперед. Чим довше країни воюють, тим більше вони накопичують досвіду, розвивають нові технології та вдосконалюють методи ведення війни. За роки бойових дій армії держав у стані війни піднялися на новий рівень, недоступний для армій без досвіду ведення сучасної війни, навіть таких високотехнологічних, як армії країн НАТО.

Зараз багато хто говорить про перелом у війні. Однак я погоджуюся з автором статті: те, що ми спостерігаємо, – це зовсім не перелом, а закономірна зміна характеру війни під впливом нових технологій. Улітку 2024 року російська армія досить швидко просувалася в напрямку Покровська. Якби їй вдалося зберегти темп наступу та швидко захопити місто, відкрився б шлях на Павлоград через рівнинну степову місцевість. У такому разі російська армія отримала б шанс розсікти фронт навпіл і спричинити його обвалення. Україні критично бракувало військовослужбовців, і ситуацію могла врятувати лише технологічна революція. І вона відбулася: людей на фронті почали частково замінювати дрони та роботи, що дало змогу зменшити розрив у чисельності живої сили. У результаті загроза обвалення фронту зникла, і, як стверджує генерал Залужний, нині ані Росія, ані Україна не можуть досягти перемоги на полі бою.

Погляд Валерія Залужного на сучасне поле бою

Автор статті зазначає, що розвиток сучасних технологій практично унеможливлює виконання тактичних завдань на землі. Сіра зона на лінії бойового зіткнення перетворилася на зону смерті, де дрони знищують будь-які рухомі об’єкти. Тепер проблема полягає вже не в тому, як утримати ту чи іншу позицію, а в тому, як узагалі до неї дістатися, здійснити ротацію чи провести евакуацію. Два роки тому головним кошмаром військових було опинитися в оперативному оточенні, коли всі лінії комунікації перебувають під вогневим контролем противника. Нині практично всі військові, які утримують позиції на лінії фронту, перебувають у ситуації, подібній до оперативного оточення. За таких умов досягнення будь-якої тактичної мети відбувається ціною величезних втрат, непропорційних до отриманого результату. Однак Росія може дозволити собі такі втрати, тоді як Україна – ні. Для російського командування солдати є дешевим витратним матеріалом, якого воно може постійно спрямовувати в зону смерті доти, доки окремі українські позиції не будуть затоплені хвилями російських штурмовиків. Саме так відбувається повільний повзучий наступ Росії, який цілком влаштовує Путіна.

Водночас Україні вдається не лише перерізати прифронтову логістику, що вже призвело до паливно-енергетичної кризи в Криму, а й завдавати істотної шкоди російській економіці, спричиняючи дефіцит бензину. Однак Валерій Залужний вважає, що технічна перевага України має тимчасовий характер, і ті самі технології та методи ведення війни невдовзі почне застосовувати й Росія. Оскільки технічні можливості розвитку військових технологій у Росії та України майже однакові, кожне ефективне рішення, розроблене однією зі сторін, через певний час починає освоювати й інша. Варто очікувати, що найближчим часом усі прифронтові міста з обох боків фронту можуть бути ізольовані так само, як Крим, а ще через деякий час кожна зі сторін зможе поставити під контроль дронів усю територію держави противника. У результаті вся територія України та Росії перетвориться на одне суцільне поле бою.

Чи готові європейські країни до такого типу війни?

Розвиток бойових дронів вийшов на новий рівень, і Росія виявилася неготовою до цього: українські атаки на нафтопереробні заводи спричинили дефіцит бензину та невдоволення населення. Однак на початку повномасштабного вторгнення Україна також не була готовою до систематичних атак на власну енергетичну інфраструктуру: горіли нафтобази, руйнувалися паливні склади, порушувалася логістика. З часом кожна сторона, яка бере участь у війні, адаптується до болючих ударів противника. Це закономірний процес, так само як закономірно те, що країна, яка не веде війни, не може повноцінно адаптуватися до нового типу бойових дій.

У багатьох європейців досі зберігається застаріле уявлення, ніби в разі подальшої агресії Росії зона бойових дій обмежиться східним флангом НАТО – Польщею та країнами Балтії, тоді як решта Європи залишиться в глибокому тилу. Однак у найближчому майбутньому автономність і масовість безпілотних систем зростуть настільки, що поняття «глибокий тил» втратить сенс. У разі масштабного конфлікту під загрозою опиняться об’єкти по всій Європі – від Португалії до Ісландії. Водночас європейська інфраструктура багато в чому є вразливішою, ніж українська.

За роки війни Україна навчилася розосереджувати критично важливі об’єкти, створювати резервні потужності та швидко відновлювати пошкоджену інфраструктуру. У європейських країнах такого досвіду немає. Навпаки, значна частина енергетичних, транспортних і промислових об’єктів вирізняється високою концентрацією, що за умов масового застосування далекобійних дронів може перетворити їх на порівняно легкі цілі. І якщо нині Росія ще не має всіх необхідних засобів для подібного впливу на Європу, то за нинішніх темпів розвитку технологій уже в осяжному майбутньому така можливість у неї з’явиться. Тоді головним пріоритетом стане не стільки утримання лінії фронту, скільки здатність держави зберігати функціонування власної економіки, інфраструктури та системи управління під постійним впливом високоточних ударів.

Чи можлива перемога над Росією?

Силами лише України перемогти Росію неможливо. Як пише Валерій Залужний, сьогодні війна на виснаження ведеться вже далеко від лінії фронту. Тепер метою стає не стільки розгром противника на полі бою, скільки знищення логістичних маршрутів і критичної інфраструктури, що різко підвищує загрозу для мирного населення, але поки що не наближає завершення війни. Валерій Залужний стверджує: «Вести мову про досягнення політичної мети, перемоги у війні тактичними діями на полі бою або навіть ефективними ударами по логістиці та критичній інфраструктурі – явно виходить за межі здорового глузду».

Західні країни виключають пряму участь у війні й донедавна допомагали Україні лише оборонятися, а не перемагати. У парадигмі західної суспільної свідомості життя в мирі є нормою, а війна – тимчасовою та надзвичайною подією. Тому виникає уявлення, що з російською владою нібито можна буде домовитися про мир, якщо зробити війну безперспективною та надто затратною для неї. Це хибне уявлення прирікає на поразку.

У парадигмі російської суспільної свідомості саме війна і є нормальним станом. Російська влада нечутлива до військових втрат і готова вести війну попри економічні збитки. Росія не може тривалий час мирно співіснувати з Європою, оскільки сама структура управління такою величезною територією передбачає опору не на закон, а на силу, що рано чи пізно призводить до відновлення військової експансії. Нині Росія увійшла у фазу, коли вже не може зупинити власну агресію, і навіть у разі тимчасового перемир’я продовжуватиме гібридну війну.

Переосмислення війни в західній суспільній свідомості є необхідною умовою перемоги над Росією. Новий тип війни потребує й нового розуміння перемоги. Військові успіхи мають вимірюватися вже не кількістю захоплених чи звільнених територій, а ступенем руйнування системи державного управління противника. Війна завершиться не тоді, коли російська влада усвідомить безперспективність війни, а тоді, коли російська держава втратить керованість. Однак саме цього найбільше бояться західні лідери.

Чи можливо цього досягти? Насправді Росія є дуже вразливою. Увесь Сибір прив’язаний до Росії лише однією залізничною гілкою. Якщо ця тонка нитка десь обірветься, ні вантажі, ні війська неможливо буде перевозити. Чи скористаються цим регіональні еліти? Усе можливо, якщо в Росії загостряться внутрішні суперечності – між бізнесом і державою, між регіональною бюрократією та центральною владою, між очікуваннями населення й реальністю. Робота над поглибленням таких суперечностей також є складовою війни проти Росії.

Україна виконує лише свою частину цієї роботи, але цього недостатньо. Тому без участі інших європейських країн хоча б у форматі гібридної війни цього завдання не вирішити. Однак альянс НАТО навряд чи може бути ефективним інструментом, оскільки він сформувався для виконання інших завдань та в іншу епоху. Як слушно зазначив Валерій Залужний, НАТО – це альянс старого світу, якого вже не існує. Тому Європі доведеться шукати нові форми військового співробітництва. Проте для цього ще необхідно переконати західне суспільство, яке, на жаль, не помічає, що Росія вже давно веде не лише конвенційну війну проти України, а й гібридну – проти всієї Європи.

 

Миколай Карпіцький. Держава – інструмент права чи апарат насильства? Росія, Польща й Україна: історичні суперечності можна подолати, цивілізаційні – ні

Джерело: PostPravda.info. 17.07.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/the-state-instrument-of-law-or-of-violence-ukr/

 

В основі політичних конфліктів між Польщею та Україною лежить різне бачення історії. Проте їх можна подолати, якщо не політизувати історичні суперечки, а виходити зі спільного розуміння держави як інструменту правової системи, що забезпечує нормальне життя людей. Натомість політичні суперечності з Росією є принципово нерозв’язними. Адже навіть якщо там до влади прийдуть освічені ліберали, вони не зможуть змінити історичного факту, що Росія формувалася як військова держава, сутністю якої є не право, а апарат насильства.

Російська держава нечутлива до загибелі власних громадян

Війна з Росією нагадує бійку з велетнем, у якого відключені больові рецептори, тому бити його доводиться так, щоб він фізично втратив здатність рухатися. Ця метафора дає змогу зрозуміти, чому багато звичних механізмів тиску на Росію виявляються неефективними. Українські удари по Росії влітку 2026 року призвели до дефіциту бензину та зростання невдоволення населення, але водночас відкрили й нові можливості для збагачення друзів Путіна. За роки війни їхній добробут різко зріс, тому вони не зацікавлені в її завершенні. Російській владі байдуже до невдоволення людей; для неї мають значення лише удари, які фізично перешкоджають функціонуванню російської воєнної машини, порушуючи логістику, а також ланцюги виробництва й постачання озброєнь.

Ми бачимо, як демократичні держави докладають усіх зусиль, щоб урятувати своїх громадян, які стали жертвами тероризму або політики інших держав. Це пов’язано з розумінням держави як інструменту права, що забезпечує життя суспільства та захист громадян. Відмова захищати своїх громадян ставить під сумнів сам сенс існування держави. Однак у Росії все інакше: громадяни – це ресурс і витратний матеріал для держави. Наведу кілька прикладів.

24 серпня 2004 року в повітрі було підірвано два російські пасажирські авіалайнери, унаслідок чого загинули 89 людей. Слідство заявило, що їх нібито підірвали терористки-смертниці. Про будь-які спроби вступити з ними в переговори не повідомлялося. Проте я пам’ятаю, як по телебаченню стверджували, що саме так і треба діяти: у разі захоплення літака терористами його потрібно негайно знищувати. Загалом суспільство спокійно сприймало такі заяви, хоча час від часу лунали й сумніви: а як бути із загрозою падіння уламків, якщо літаки збиватимуть над містами?

За тиждень, 1 вересня 2004 року, чеченські терористи захопили школу в Беслані. Цього разу вони встигли висунути вимогу – припинити воєнні дії в Чечні. У відповідь російські військові розстріляли школу разом із дітьми, і знову ж таки російське суспільство сприйняло такі контрзаходи спокійно. Після цього теракти справді припинилися, адже навіть терористам стало очевидно, що російська влада нечутлива до загибелі власних громадян.

Під час пандемії COVID-19 перед російським керівництвом постав вибір: спрямувати ресурси на допомогу населенню чи заощадити їх для війни проти України. Зрозуміло, що влада обрала другий варіант. Унаслідок цього за два роки пандемії природне скорочення населення виявилося більш ніж на мільйон осіб більшим, ніж можна було б очікувати за умови збереження середньої тенденції 2017–2019 років. І до цих втрат російське суспільство також поставилося спокійно, а влада сприйняла їх радше навіть позитивно – як звільнення від баласту, що створював додаткове соціальне навантаження на державу.

Саме так вона ставиться й до воєнних втрат: що більше людей із депресивних міст загине, то меншим буде соціальне навантаження на державу. Люди – це дешевий відновлюваний ресурс, який можна безжально витрачати. Це позначається і на фронті. Наприклад, українська сторона вважає, що ліпше пожертвувати роботом, ніж солдатом, тоді як із погляду російської сторони і те, й інше є витратним матеріалом; питання лише в тому, що дешевше.

Чому російська держава існує не для людей?

Росія уособлює іншу цивілізаційну модель держави, і це зумовлено низкою історичних та світоглядних чинників.

• По-перше, Росія формувалася як військова держава шляхом безперервних завоювань.
• По-друге, в історичній самосвідомості росіян домінує месіанська ідея збирання земель. У різні історичні епохи вона набувала різних форм: концепція «Третього Риму», ідея світового комунізму, сучасні уявлення про особливу цивілізаційну місію Росії. Незмінним залишалося переконання, що держава існує заради здійснення великої історичної місії, а не заради добробуту своїх громадян.
• По-третє, величезна територія вимагала централізованої системи перерозподілу ресурсів. Така модель управління сприяла посиленню вертикалі влади й формуванню недовіри до федералізму, місцевого самоврядування та будь-якої самостійної ініціативи знизу.
• По-четверте, позначився вплив радянського досвіду репресій і табірної системи, у якій політичних в’язнів утримували разом із кримінальними злочинцями. Масові репресії, колективізація та подальша урбанізація сприяли поширенню кримінальної табірної культури, яку переймали селяни, що втікали до міст, а згодом передавали її своїм дітям.
• По-п’яте, упродовж усієї історії Росії державна ідеологія підміняла собою національну самосвідомість росіян. У багатьох національних державах ідентичність формується навколо народу та його історичної території, однак російська ідентичність пов’язується передусім із самим державним апаратом і простором, який він контролює. Тому під Росією розуміють не стільки країну як спільноту людей, скільки державну ієрархію та підконтрольні їй території.

У цій парадигмі громадяни є не носіями державності, а витратним ресурсом. Парадокс полягає в тому, що самі громадяни вважають таке ставлення до себе нормальним, адже не вірять, що держава може бути влаштована інакше. Звідси й подвійне ставлення росіян до держави: з одного боку, це необхідне зло, апарат насильства, як їх навчали в радянській школі; з другого – засіб здійснення історичної місії, порівняно з якою людське життя не має значення.

Польська й українська альтернатива російському розумінню держави

Західні країни уособлюють правову модель держави, яка є цивілізаційною альтернативою російській моделі. Держава – це соціальна система, що впорядковує відносини між людьми за допомогою правових механізмів. Вона охоплює систему інститутів, які забезпечують дію права, захист особистості та регулювання суспільних відносин, і є інструментом, за допомогою якого національна правова система організовує життя суспільства.

У свідомості громадян легітимність держави нерозривно пов’язана з легітимністю національної правової системи. Різні держави можуть по-різному обґрунтовувати власну легітимність: через історію, релігію, традицію, культуру або демократичне волевиявлення громадян. Наприклад, у польській суспільній свідомості особливе значення має історична пам’ять. Саме тому трагічні події минулого й досі сприймаються як важлива складова сучасної національної ідентичності.

Натомість українська політична культура значною мірою ґрунтується на пам’яті про боротьбу за незалежність. Для кращого розуміння можна звернутися до есе «Що таке сучасна українська ідентичність?» моєї української колеги Юлії Філь, яка після початку повномасштабного вторгнення певний час жила в Польщі, а згодом повернулася до України. Спілкуючись зі своїми польськими друзями, вона дійшла кількох висновків, які й виклала у своєму есе. Наведу кілька уривків.

Юлія Філь: «Десь на другий рік війни в одному з польських подкастів трапилася мені думка, що  полякам більше залежить на своєму минулому, вони люблять відвідувати музеї, замки, руїни, тимчасом як українці менш цікавляться своїм минулим, а радше дивляться в майбутнє. Ця теза видалася мені дещо спекулятивною, бо як людина, що працює з культурою, я спостерігаю збільшення інтересу  українців до минулого й до культури взагалі, не лише своєї. Це тенденція, яка, за моїми суб’єктивними спостереженнями, почала проявлятися після початку війни з Росією.

…Все ж, хоч Польща і втрачала свою незалежність у декількох «поділах» і в іноземних впливах, та мала певну тяглість власної державності й досвід надзвичайної консолідації у періоди, коли її державність було відібрано. …Українська державність була короткочасною і не мала тяглості – незалежні її проблиски можна фіксувати хіба що в Київській Русі та Запорізькій січі, тому наша національна ідентичність якщо і апелює до історії, то радше до її міфологізованого варіанту, оскільки державність спалахувала, як сірник, декілька разів протягом тисячолітньої історії, а між спалахами були періоди підпорядкування і поневолення. Тож якщо для поляків історія незалежної та могутньої Речі Посполитої передавалася з покоління в покоління, з вуст у вуста, то про наші періоди державності ми дізнаємося хіба що у школі з підручників у міфологізованому варіанті. Перед нами постають середньовічні князі, яких радше сприймаємо, як героїв фентезі гри, а не наших предків, та козаки – волелюбні воїни з оселедцями, з якими теж маємо мало спільного, бо січ перестала існувати досить давно й наш прадід про неї вже нам не розкаже.

…Своє власне українське, що відгукується зараз, живе, ми творимо щодня через вільне мистецтво. Слід особливо підкреслити слово «вільне», адже це означає, що воно виходить із суспільства, а не є якимось ідеологічним конструктом, що формується зверху закостенілими шаблонами та іконами. У ньому присутнє все – від класичних форм до бентежних експериментів.

…Коли українці стали собі цікаві тут і зараз, вже й до минулого цікавість прокинулася. …Шаленою популярністю на ютубі користуються історичні подкасти. Ми заново відкриваємо наше минуле і вплітаємо його в наше сьогодення. То експерт на польському подкасті був неправий?

Все ж, можу з ним погодитися, бо хоч в українців зараз і пробуджуються інтерес до власного минулого, але в структурі ідентичності воно справді грає іншу роль, ніж у поляків. У них минуле – це основа ідентичності, у нас же основою ідентичності є сучасність, яка спрямована в майбутнє, і яка лише творчо переосмислює, або актуалізує минуле».

Я не можу повною мірою оцінити думку авторки цього тексту, оскільки ніколи не був у Польщі й не маю можливості її відвідати. Проте я знайомий із польською діаспорою в Томську – моєму рідному місті. Польська громада існує там уже сто п’ятдесят років – від часу Польського повстання 1863–1864 років. За цей час поляки не втратили своєї національної ідентичності, зберігають зв’язок із польською культурою та історією, проводять історичні дослідження польської діаспори в Сибіру. Саме таке особливе ставлення до власної історії вирізняло поляків серед інших моїх земляків. Оскільки в польській суспільній свідомості держава легітимізується на підставі історичної пам’яті, поляки не можуть сприймати трагічні події свого минулого, зокрема Волинську різанину, як абстрактне історичне знання.

Своєю чергою, українське сприйняття держави пов’язане з героїзацією історії боротьби за незалежність. Водночас тривалий колоніальний досвід сформував певну недовіру до державних інститутів як таких і більшу орієнтацію на особисті зв’язки. З одного боку, це підвищує здатність українського суспільства до самоорганізації, що засвідчили дві революції 2004 та 2014 років і потужний волонтерський рух у період російської агресії. З другого боку, це сприяє зневажливому ставленню до формальних правил і толерантності до корупції.

В умовах війни будь-який сумнів у героїчному міфі, навіть цілком історично обґрунтований, в Україні сприймається так, ніби під сумнів ставлять саму боротьбу за виживання, яку вона нині веде. Саме відмінність у сприйнятті історії є підґрунтям українсько-польських дипломатичних конфліктів навколо історичної пам’яті, розпалювання яких вигідне Росії.

Суперечності між Польщею та Україною можна подолати

Історичні суперечки можна подолати, а цивілізаційні розбіжності – ні. Я не маю ні наукової компетенції, ні морального права втручатися в історичні суперечки між Польщею та Україною й не можу давати оцінку жодній зі сторін. Проте я переконаний, що будь-які історичні суперечки між державами можна подолати, якщо не політизувати їх, а надати можливість розв’язувати їх професійним історикам. Для цього потрібні спільні наукові майданчики, а в ідеалі – міжнародний науковий інститут, присвячений спірним питанням історії, у якому науковці обох країн вели б дискусії відповідно до академічних вимог об’єктивності, несумісних із диктатом будь-якої ідеології.

Попри історичні суперечки, Польща й Україна виходять зі спільної цивілізаційної моделі держави, яка принципово відрізняється від російської. Саме тому будь-які суперечності між ними можна розв’язати в межах спільної для обох правової парадигми держави. Натомість суперечності з Росією таким способом розв’язати неможливо, адже вони мають цивілізаційний характер. Постає запитання: чи можна в межах цієї правової парадигми знайти відповідь на те, як слід поводитися з Росією?

Правове обґрунтування деконструкції імперії

У правовій парадигмі державу можна визначити як інструмент реалізації норм і вимог національної правової системи в житті суспільства. Існують різні національні правові системи, що охоплюють законодавство, систему права, правову культуру та правозастосування. Спільні принципи національних правових систем становлять основу міжнародного права, суб’єктом якого є також і Росія. Проте це суперечить правовій логіці, оскільки Росія є неправовою державою, що грубо порушує засадничі принципи права. Це означає, що Росія зберігає міжнародну правосуб’єктність виключно завдяки військовій силі, втративши правові підстави власної легітимності.

Після того як російську правову систему було пристосовано до забезпечення агресивної війни та репресій, вона втратила свою легітимність. Нині Росія перебуває в такому стані, що не може не воювати, і навіть якщо російська влада укладе тимчасове перемир’я на лінії фронту, це лише призведе до активізації гібридної війни проти всіх європейських держав. Тому вони мають повне право в будь-який спосіб протидіяти російській загрозі, якщо це не суперечить їхнім власним принципам і нормам права.

Чи мають росіяни право на самовизначення та незалежність у повоєнний період? По-перше, жителі Росії, на відміну, наприклад, від громадян України чи Польщі, не мають спільної суб’єктивності. По-друге, не існує політичних інститутів, які могли б виступати від імені росіян. Можливо, у майбутньому виникнуть суспільні суб’єкти, що представлятимуть окремі регіони або народи, які населяють Росію, і порушуватимуть питання про право на самовизначення. Усередині Росії такі питання є нерозв’язними, тому перед міжнародною спільнотою постануть дві проблеми: на яких підставах визнавати нових суб’єктів і в якій саме формі може бути реалізоване їхнє право на самовизначення.

Отже, подальшу долю повоєнної Росії мають визначати ті, хто зробить вагомий внесок у перемогу над нею, насамперед Україна, а також інші держави й політичні сили, які братимуть участь у боротьбі проти неї. Перед такою коаліцією постане історичне завдання – здійснити деконструкцію імперії, щоб Росія більше ніколи не вела загарбницьких війн.

Чи готові всі учасники такої коаліції, яка протистоїть Росії, взяти на себе цю історичну відповідальність? Гадаю, поки що не повною мірою. Проте ми можемо змінити ситуацію, якщо вже зараз, коли Росія продовжує наступ на фронті, а завершення війни ще не проглядається, почнемо обговорювати правовий механізм деконструкції імперії. Це дасть чітке розуміння мети боротьби з Росією, що сприятиме додатковій мотивації для подолання розбіжностей між державами та ефективнішій мобілізації сил задля спільної перемоги.

 

Миколай Карпіцький. Сексуальне приниження як інструмент російської воєнної політики

Джерело: PostPravda.info. 17.06.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/sexual-humiliation-russian-military-policy-ukr/

 

В архаїчних авторитарних суспільствах сексуальні стосунки розглядаються не як особиста справа двох людей, а як предмет суспільного контролю, де саме суспільство визначає допустимі форми та характер таких стосунків. Лише порівняно нещодавно в демократичних країнах сексуальні взаємини почали сприйматися переважно як сфера особистої свободи та індивідуального вибору. Такий підхід є неприйнятним для сучасної російської влади, яка у своєму ставленні до сексуальності демонструє не просто консерватизм, а прагнення відродити найбільш примітивні форми соціального контролю. У результаті сексуальне приниження стає одним з інструментів підтримання системи влади та воєнної мобілізації суспільства.

Якщо поглянути на російсько-українську війну збоку, постає парадоксальна картина. Людина, яка своєю поведінкою та манерою мовлення демонструє відсутність емпатії, байдужість до людських життів і водночас страх перед власною смертю та втратою влади, опинилася на чолі величезної держави. Її єдиним політичним талантом стала здатність пристосовуватися до тих, хто стоїть вище. Уявивши себе великим державним діячем і завойовником, вона розв’язала війну проти сусіднього народу.

Але дивним є не це, а те, що з волі однієї людини сотні тисяч росіян вирушають убивати жителів сусідньої країни, які не зробили їм нічого поганого. Багато хто йде на війну добровільно і готовий безглуздо загинути замість того, щоб виступити проти тих, хто цю війну розпочав. Ба більше, значна частина російського суспільства підтримала війну проти народу, який ще зовсім недавно вважався братнім, і попри те, що в багатьох росіян в Україні залишилися родичі або друзі.

Формування тюремно-таборової субкультури

Що не так із росіянами? Насправді проблема не в нації, а в соціальній системі, яка підтримує ієрархію за допомогою різних механізмів, зокрема сексуального приниження. Воно передбачає сексуальні образи, сексуалізоване насильство, погрози ним або його символічну імітацію, а також пониження соціального статусу через прирівнювання людини до безправного об’єкта сексуального насильства.

В авторитарних суспільствах, особливо у воєнний час, більш поширеним є приниження жінок, однак в умовах нинішньої кремлівської диктатури об’єктом сексуального приниження стають чоловіки. Хоча тут можна заперечити, що це явище властиве лише тюремно-таборовій субкультурі, яка є маргінальною. Але чи справді це так?

Одним із ключових етапів в історії Росії стали 1930-ті роки, коли колективізація збіглася з масовими репресіями. Через систему таборів пройшли мільйони людей із різних соціальних верств. Саме там формувалася тюремно-таборова субкультура, яка поступово проникала в повсякденне життя міських мешканців. Для багатьох селян переїзд до міста сприймався як можливість вирватися з колгоспної системи. Втрачаючи традиційні форми селянського життя, вони стикалися в місті з нормами поведінки тюремно-таборової субкультури, не знаючи, що все може бути інакше. Згодом ці норми передавалися наступним поколінням і поступово починали сприйматися не як виняток, а як звичний спосіб взаємодії між людьми.

Спотворення людської гідності

Мета російської політики щодо ЛГБТ полягає зовсім не в боротьбі з нетрадиційною сексуальною орієнтацією. Навпаки, її сенс полягає в закріпленні сексуального насильства як одного з інструментів влади. Йдеться про насильство, що передбачає символічне або реальне гомосексуальне підкорення. Цей процес супроводжується спотворенням самого поняття людської гідності.

Як я розумію, людська гідність – це здатність зберігати себе і свою особистість усупереч зовнішнім обставинам: що б не сталося, людина залишається собою. Лише за умови спотворення поняття людської гідності можливо, щоб люди масово підтримували вбивство своїх друзів і родичів у сусідній країні через примху однієї людини.

У сучасному російському суспільстві загальногромадянські норми витісняються нормами, сформованими в тюремно-таборовій субкультурі, у якій люди, що зазнали сексуального приниження, належать до особливої касти недоторканних. За ступенем соціальної стигматизації ця каста є однією з найбільш принижених груп, відомих в історії різних суспільств.

Сексуальне приниження в «чорних» і «червоних» зонах

У Росії установи для ув’язнених поділяються на «чорні зони», де панують порядки, встановлені кримінальними авторитетами, та «червоні зони», де домінує адміністрація. У «чорних зонах» переведення до касти сексуально принижених здійснюють самі кримінальники шляхом фізичного сексуального насильства. У «червоних зонах» це роблять представники адміністрації установи, однак найчастіше не через фізичний статевий акт, а через його символічне заміщення.

У тюремно-таборовій субкультурі будь-яка рівноправна взаємодія із сексуально приниженою людиною призводить до втрати власного статусу. Наприклад, користування її посудом розглядається як ознака належності до її касти. Користуючись цим, табірне начальство «червоних зон» іноді влаштовує провокації: спочатку ув’язненого залишають без нормального харчування, а потім пропонують йому їжу в посуді, яким раніше користувалася людина з нижчої касти. Якщо ув’язнений не витримає або не помітить підступу, то сам перейде до касти сексуально принижених.

У такій субкультурі зберегти людську гідність означає будь-якою ціною уникнути сексуального приниження. У результаті зрада, обман, насильство чи приниження інших сприймаються як допустимі або навіть гідні вчинки, якщо вони дають змогу уникнути пониження власного статусу.

Російська влада могла б викорінити сексуальне насильство в «зонах», якби дала відповідні вказівки. Однак вона розглядає ієрархію, засновану на сексуальному приниженні, як додатковий інструмент управління суспільством. Саме тому вона бачить у русі ЛГБТ загрозу сформованій системі символічних відносин влади та підпорядкування. Російська влада не проти самих гомосексуальних стосунків – вона проти ставлення до пасивних учасників цих стосунків як до людей. Саме з цієї причини в Росії постійно посилюється законодавство щодо ЛГБТ.

Суть російської політики у сексуальній сфері

Мета російської влади – нав’язати суспільству спотворене уявлення про людську гідність. Згідно з цією логікою, гідними вважаються будь-які дії – хоч би якими жорстокими, аморальними чи злочинними вони були, – якщо вони дають змогу уникнути переміщення вниз соціальною ієрархією, на найнижчому щаблі якої перебуває каста сексуально принижених.

Адже опинитися на самому дні може будь-хто. У Росії можуть заарештувати будь-якого бізнесмена або високопосадовця і, якщо він не продемонструє достатньої покірності, дати відповідні вказівки тюремній адміністрації. Страх перед такою перспективою спонукає людей приймати спотворене розуміння людської гідності заради збереження власного соціального статусу. Будь-який, навіть найбезчесніший вчинок вважається проявом гідності, якщо він рятує людину від загрози опинитися на самому дні соціальної ієрархії. У цій системі координат, якщо тебе сексуально принизили, – це втрата людської гідності, а якщо ти сам учинив так щодо іншого, – навпаки, підтвердження твоєї гідності.

Пропаганда захисту традиційних цінностей виступає ідеологічним прикриттям російської політики у сексуальній сфері. Для цього кремлівська влада залучає релігійних авторитетів, які поширюють наратив про безбожний і демонічний Захід, що нібито руйнує норми традиційної моралі, підтримуючи права представників ЛГБТ. Зокрема, подібні твердження неодноразово лунали у виступах патріарха Кирила. Однак ані патріарх Кирило, ані інші російські авторитети не порушують питання сексуального насильства у в’язницях, армії чи на окупованих територіях.

Російська влада використовує як тюремну адміністрацію, так і представників кримінального середовища для підтримання серед ув’язнених постійного страху втрати соціального статусу через сексуальне приниження. Цю саму практику вона поширила й на армію, застосовуючи різні форми сексуального приниження до солдатів, які відмовляються брати участь у смертельних штурмах.

У певний момент цей страх стає настільки сильним, що переважає навіть страх смерті. Тоді запускається психологічний механізм, який перетворює страх на спотворене почуття гідності, що вбачається в готовності безглуздо вбивати й так само безглуздо помирати. Це сприяє формуванню позиції гностичного фаталізму, яка полягає у відчутті втрати цінності життя та приреченості на смерть. Хоч би яким жахливим було таке світосприйняття, його альтернатива – опинитися в касті сексуально принижених – сприймається російськими солдатами як іще страшніша перспектива.

Однак є ще мільйони росіян, які підтримують війну, але самі насолоджуються мирним життям у тилу й не відчувають безпосередньої загрози сексуального приниження. Вони сприймають кремлівську політику у сексуальній сфері як звільнення від власного сумління та індульгенцію на будь-які аморальні вчинки, вважаючи, що їм дозволено все, що не веде до втрати власного соціального статусу.

 

Миколай Карпіцький. Месіанська ідея Росії. Стаття друга. Велич Росії важливіша за власну релігію та життя одновірців?

Джерело: PostPravda.info. 12.06.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/the-messianic-idea-of-russia-ukr/

 

Здавалося б, підтримка загарбницької війни, яка супроводжується воєнними злочинами, несумісна з релігійною совістю. Як може залишатися байдужою релігійна людина, коли жителям сусідньої країни, серед яких і її одновірці, відмовляють у праві на життя? До війни російські православні, протестанти, мусульмани, кришнаїти спілкувалися зі своїми одновірцями в Україні, усвідомлюючи спільну ідентичність. Однак коли постало питання – підтримати війну проти сусіднього народу чи зберегти спілкування з українськими одновірцями – більшість із них обрала війну. Чи є можливість їх переконати? Як так сталося, що месіанська ідея Росії виявилася для них важливішою не лише за життя своїх одновірців, а й за власну релігію?

Якби підтримка війни була пов’язана з тим, що люди просто чогось не знають або не розуміють, ставши жертвами російської пропагандистської машини, їх можна було б переконати за допомогою свідчень їхніх одновірців і друзів з України, яким до війни вони довіряли. Однак ідеться не про омани, а про вибір нового цілепокладання всупереч досвіду релігійного життя та спілкування з одновірцями. Це нове цілепокладання супроводжується особливим типом колективного переживання – квазірелігійним досвідом.

Цілепокладання суспільних інституцій

Чому Росія не може відмовитися від військової експансії? – Це пов’язано з її цілепокладанням, а саме – з месіанською ідеєю збирання земель. Цілепокладання – це орієнтація на таку мету або місію, яка надає існуванню сенс.

Існують два типи цілепокладання суспільних інституцій:

Цілепокладання одних інституцій проявляється у підтримці внутрішнього життя спільноти, спілкування між її учасниками та у задоволенні їхніх потреб. Наприклад, це клуби за інтересами або земляцтва, існування яких виправдане вже тим, що вони підтримують спільний простір спілкування та взаємодопомоги.

Цілепокладання інших інституцій полягає в чомусь зовнішньому щодо внутрішнього життя спільноти. Наприклад, існування політичної партії має сенс лише тоді, коли вона реалізує певну політичну програму. Якщо це завдання не виконується, то партія втрачає сенс існування, навіть якщо її учасникам цікаво зустрічатися та спілкуватися між собою.

Аналогічну відмінність можна виявити й на рівні держав. Одні держави орієнтовані на внутрішній розвиток, добробут населення та мирне співіснування із сусідами. Інші ж вибудовують своє існування навколо певної місії. Такі держави готові вести агресивні війни, навіть якщо це згубно для них самих.

Будь-яка релігія існує у двох вимірах: у внутрішньому житті людей як духовна традиція і в зовнішньому суспільному житті як релігійна суспільна інституція. Однак як релігійна інституція вона відрізняється від світських інституцій саме характером цілепокладання.

Цілепокладання світських інституцій перебуває у соціальній площині. Вони розв’язують певні політичні, економічні або культурні завдання, допомагають організувати суспільне життя. Цілепокладання релігійних інституцій орієнтоване на вище, тобто на трансцендентне буття за межами нашого повсякденного життя. Їхня кінцева мета пов’язана зі спасінням людини, звільненням від страждань або подоланням безглуздості існування через звернення до вищого буття.

Завдяки цьому в нормальних умовах релігія і світське суспільство можуть співіснувати, не заважаючи одне одному досягати різних цілей у зовнішньому соціальному житті та у трансцендентному бутті.

Месіанська ідея Росії спотворює релігійне цілепокладання

В умовах диктатури російська влада вимагає від соціальних інституцій, включно з релігійними, повної лояльності та підтримки війни проти України. У цих умовах релігійні об’єднання опиняються перед вибором: або зайняти позицію нейтралітету, ризикуючи стати маргіналами та жертвами репресій, або пристосуватися до вимог влади. Однак така адаптація потребує зміни релігійного цілепокладання таким чином, щоб мета релігійного спасіння розглядалася як другорядний аспект важливішої мети – реалізації історичної місії Росії.

У результаті виникає релігійна за формою, але політична за цілепокладанням ідеологія, яку не можна віднести ані до релігії, ані до світогляду. В її основі лежить поєднання релігійної практики з політичним месіанством, що дозволяє характеризувати її як квазірелігію.

Уже в період протистояння Московського князівства та Новгорода у XV столітті формується месіанська ідея «збирання земель». Спочатку вона отримала православне релігійне обґрунтування у концепції «Москва – Третій Рим». Пізніше, у радянський період, вона була переосмислена в межах атеїстичної комуністичної ідеології, але зберегла свій експансіоністський характер. Сучасна ситуація показує, що підтримка цієї месіанської ідеї не є особливістю православної церкви, оскільки її підтримують представники найрізноманітніших конфесій, включно з протестантами, мусульманами та кришнаїтами.

Російська квазірелігія

Росіяни здебільшого впевнені, нібито живуть в наймиролюбнішій країні, яка ніколи ні на кого не нападала, а лише постійно зазнавала зовнішньої агресії. Тобто всі війни, які вела Росія, вони вважають оборонними, а розширення її території внаслідок цих воєн трактують як визволення інших народів та їхнє добровільне возз’єднання з Росією. Тобто росіяни сприймають агресивні війни як справедливе відновлення світопорядку. Лише увійшовши до складу Росії, інші народи нібито знаходять справжній сенс свого існування.

Щоб обґрунтувати війну в релігійному контексті, необхідно представити противника не лише як політичного суперника, а як носія абсолютного зла і ворога Бога. У результаті навколишній світ починає сприйматися як царство зла, якому протистоїть Росія. Захід уособлює сили зла і прагне знищити традиційні цінності, релігію та «русскій мір». Унаслідок цього ідея спасіння людини підміняється ідеєю боротьби із західною цивілізацією.

У релігії рух до вищого трансцендентного начала може супроводжуватися духовною боротьбою з темними потойбічними силами, які перешкоджають спасінню людини. У квазірелігії образ цих темних сил переноситься на всю західну цивілізацію. Україна розглядається як відступниця від віри, яка відпала від Росії та перейшла на бік зла, і її потрібно або повернути силою, або знищити. Тому російські віряни не лише не хочуть слухати своїх українських одновірців, а й із релігійним жахом відсторонюються від них, як від людей, які перейшли на бік демонічних сил.

Мірою того, як релігія витісняється квазірелігією, внутрішні релігійні переживання заміщуються переживаннями, що мають характер психологічної залежності. Їх можна порівняти зі станом наркотичної залежності: людина переживає ейфорію від причетності до «великої місії», але коли вона чує правду і її свідомість прояснюється, у неї починається ломка, ніби після наркотику. І це провокує в неї агресію до всіх, хто намагається донести до неї правдиву інформацію. Тому вона знову починає слухати пропагандистів, щоб повернутися до стану ейфорії.

На основі цього квазірелігійного досвіду в адептів різних релігій формується нова ідентичність із тими, хто визнає місію Росії найвищою цінністю, з якої виключаються їхні українські одновірці. Круглий стіл «Світові релігії проти ідеології нацизму та фашизму у XXI столітті» у приміщенні Державної Думи РФ 29 березня 2022 року наочно продемонстрував, як представники різних конфесій об’єднуються навколо дуалістичної схеми сприйняття світу, заснованої на протиставленні «свого» і «чужого», добра та абсолютного зла. Своїми виступами на круглому столі вони декларували нову квазірелігію, щодо якої їхні релігійні відмінності сприймаються як другорядні. Оскільки ці виступи не викликали помітної критичної реакції з боку їхніх послідовників, можна зробити висновок, що ця квазірелігія стала найважливішим соціальним чинником релігійної свідомості в Росії, з яким неможливо не рахуватися.

Миколай Карпіцький. Стаття перша. Країни Балтії під загрозою

Джерело: PostPravda.info. 26.05.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/baltic-states-under-threat-ukr/

 

Чи загрожує країнам Балтії вторгнення Росії? Кремлівський лідер цілком може вирішити, що саме зараз відкрилося вікно можливостей. Російська армія має досвід ведення сучасної війни. У разі нападу на країни Балтії знадобиться щонайменше кілька місяців, перш ніж європейські армії та військово-промисловий комплекс адаптуються до сучасного типу війни. Президент США Дональд Трамп демонструє своє небажання прийти на допомогу європейцям. Але чи є реальні передумови для такого вторгнення? Західна розвідка поки що не бачить ознак його підготовки, і можна навести низку політичних та економічних аргументів, що спростовують такий сценарій. Однак залишається ще один аргумент, який часто випускають з уваги, – месіанське цілепокладання Росії, яке й привело до влади таку людину, як Путін.

Чи може Росія напасти на країни Балтії до завершення війни в Україні?

Існують вагомі аргументи, чому Росія не може розпочати нову війну саме зараз. По-перше, з військового погляду вона поки не готова до нової війни. По-друге, Росія вже загрузла у війні з Україною і тому не зможе відволікати сили на нову війну. По-третє, напад на інші країни погіршить і без того тяжку економічну ситуацію в Росії та посилить зростання невдоволення населення.

Заперечуючи перший аргумент, можна зауважити, що підготовка до війни – це нескінчений процес, адже з оновленням армії паралельно відбувається її застарівання. Ситуація постійно змінюється, і якби війни починалися тоді, коли армії готові, то жодна країна не змогла б почати війну. Історія вчить, що війни починаються не тоді, коли армії готові, а коли дозріли політичні умови. Російська армія теж не була готова до нового типу війни, коли 24 лютого 2022 року вторглася в Україну. Армії адаптуються в ході самої війни й завдяки цьому стають сильнішими за будь-які найпотужніші армії мирного часу. Тому на цей момент російська та українська армії – одні з найсильніших у світі, попри те, що за формальними показниками можуть поступатися арміям НАТО.

Заперечуючи другий аргумент, можна навести приклади, коли країна, що вже воює, навіть в умовах кризи починала нову військову кампанію. Наприкінці серпня 1941 року, коли Адольф Гітлер проводив операцію із замикання Київського котла та розгрому Південно-Західного фронту радянських військ. Саме в момент цієї військової катастрофи Радянський Союз починає нову широкомасштабну військову кампанію – вторгається в Іран та окуповує його північну частину.

Нарешті, найближчий приклад. У серпні 2024 року становище української армії на Донбасі було критичним. Російська армія просувалася до Покровська, ніхто не знав, чи вдасться її зупинити й чи не завалиться фронт. У той час безпілотники ще не відігравали такої ролі, як зараз, а солдатів катастрофічно бракувало. Саме в цей момент українська армія починає успішний наступ у Курській області, хоча для такого наступу Україні довелося залучати сили з Донбасу. Російське командування цього не очікувало, оскільки виходило з військової логіки: адже відкривати новий фронт невигідно саме тій стороні, у якої менше ресурсів. Це відомо навіть будь-якому геймеру, який грає в комп’ютерні стратегії.

У таких випадках політичні міркування переважають військові. Тим більше, що напад на одну або кілька країн Балтії має і військовий сенс: якщо українська ділянка фронту стала практично неприступною, чому б не вдарити по вразливій ділянці? Навіть якщо бліцкриг «Таллінн за три дні» провалиться, перемир’я в Балтії можна буде обміняти на припинення військової допомоги Україні.

Третій аргумент пов’язаний із хибним уявленням, ніби вчинки завжди можна раціонально пояснити, враховуючи фактор вигоди та зовнішні обставини. Насправді як люди, так і держави дуже часто діють всупереч тому, що їм вигідно, а мотивації вчинків можуть бути найрізноманітнішими – як раціональними, так і ірраціональними.

Для одних головною мотивацією є матеріальна вигода, і це дає змогу прорахувати поведінку таких політиків, як Дональд Трамп, для інших – месіанська ідея, яка впливає на рішення Володимира Путіна.

Чому одні держави мирні, а інші агресивні?

Чому одні держави мирно співіснують із сусідами, а інші постійно розв’язують війни? Чи залежить це від політичної ситуації, історії народу чи чогось іншого? – Те саме спостерігаємо й щодо людей. Бувають агресивні люди, які обов’язково на когось нападуть, щойно з’явиться така можливість, а бувають добрі, мирні люди, які ніколи так не вчинять. Відмінність між ними зумовлена різним ставленням до життя, яке визначає їхній сенс життя та їх самих як особистостей. Подібним чином характер держави визначається тією її місією, яка з погляду її жителів надає сенс її існуванню.

Як і люди, держави бувають як мирними, так і агресивними. Щодо одних ми впевнені, що вони не стануть нападати на слабших сусідів, навіть якщо знають, що це залишиться безкарним. Але є держави, готові розв’язати війну, навіть якщо самі зазнають від цього величезних втрат. Пріоритетною цінністю мирних держав є життя та добробут своїх громадян. Їхня місія полягає в розвитку та забезпеченні добробуту власної країни. Натомість агресивні держави бачать свою місію в чомусь зовнішньому щодо повсякденного життя власних громадян, і тому готові пожертвувати їхніми життями.

Наприклад, шахський Іран співпрацював з Ізраїлем заради власної вигоди, тоді як Ісламська Республіка Іран прагне знищити єврейську державу і заради цього йде на будь-які жертви. У цьому випадку знищення чужої країни є пріоритетнішим за процвітання власної.

Що таке цілепокладання?

Місія – це мета, яка надає сенс існуванню. Тобто це не будь-яка мета, а лише та, яка визначається у вільному ціннісному виборі. Цей вибір, який визначає і сенс життя людини, і місію держави, будемо називати «цілепокладанням».

Втрата цілепокладання веде до розчарування в сенсі існування. Наприклад, цілепокладанням Радянського Союзу було побудова світової комуністичної системи. Ця вища місія вважалася пріоритетнішою за добробут громадян і слугувала виправданням незліченних людських жертв. Масове розчарування в цій місії призвело до розпаду всієї радянської системи.

Імперська місія Росії

Процес перетворення Московського князівства на Росію розпочався у XV столітті із завоювання Новгородської республіки, що призвело до повного знищення одного зі східнослов’янських народів зі своєю мовою, культурою та соціальними традиціями. Цей геноцид виправдовувався місією «збирання земель», навколо якої формувалася централізована держава, що постійно розширювала свої кордони шляхом військової експансії.

Пізніше загарбницькі війни Росії призвели до фізичного знищення ще цілої низки народів. Відмова від цієї місії означала б втрату сенсу існування Росії, тому заради неї виправдовувалися будь-які жертви. Жорстоке пригнічення власних підданих сприяло тому, що вони були готові воювати й помирати заради цієї місії, тоді як російська влада безжально витрачала їх у всіх війнах.

Однак ми знаємо, що люди можуть змінюватися. Чи могла змінитися Росія, відмовившись від свого цілепокладання? Думаю, це було можливо, хоча це украй важко реалізувати. Така спроба була здійснена після перемоги революції в Росії в серпні 1991 року. Маси людей підтримали демократичний рух у надії побудувати нову Росію як мирну цивілізовану країну. Однак дуже швидко з’ясувалося, що у разі втрати її імперської місії вже ніщо не може втримати у складі Росії всі насильно приєднані території. Відцентрові сили всередині країни налякали не лише владу, а й простих росіян – адже саме вони є головними носіями месіанської свідомості, на якій паразитують політики.

Під час першої чеченської війни 1994–1996 рр. росіяни здебільшого виступали за мир і припинення бойових дій на Кавказі. Будь-яка нормальна людина інтуїтивно відчуває протиприродність війни, і на той момент росіяни психологічно не були готові виправдовувати страждання і смерть, які вона приносить. Однак протести проти війни не були відмовою від російської месіанської ідеї. Поступово страх перед розпадом країни, який асоціювався з хаосом і загрозою особистому існуванню, переважив страх перед війною, і в 1999 році росіяни вже масово підтримали нову війну в Чечні.

Причина масової підтримки Володимира Путіна і всіх агресивних війн, які він розв’язував, полягає в тому, що саме він став для росіян виразником місії «збирання земель». Показово, що багато з тих, хто був в опозиції до нього до 2014 року, після окупації Криму перейшли до табору його підтримки. Зараз вони можуть висловлювати невдоволення війною в Україні, однак це невдоволення викликане зовсім не тим, що війна має злочинний характер, а тим, що вона недостатньо успішна. Тому вони підтримають військову інтервенцію в країни Балтії, доки залишатиметься надія на її успішність.

То чи нападе Росія на країни Балтії?

Нова війна в Європі залежить не стільки від об’єктивних чинників, скільки від суб’єктивних уявлень однієї людини – Володимира Путіна, який і сам не знає, як вчинить. Однак саме цілепокладання Росії, яке він прагне втілити, передбачає, що військова експансія не може зупинитися лише на Україні.

То чи неминуча нова війна? Припустімо, ви впустили до дому клептомана або сексуального маніяка. Ви вважаєте, що у вашому домі йому невигідно скоювати злочин, і для повної впевненості навіть стежите, щоб і можливості такої йому не трапилося. Але ви випускаєте головне – він обов’язково скоїть злочин тоді, коли вважатиме це можливим відповідно до своїх внутрішніх суб’єктивних уявлень, які ви не можете раціонально прорахувати.

Так історично склалося, що девіантна поведінка однієї людини – Володимира Путіна – збіглася з девіантним історичним феноменом – цілепокладанням Росії. Тому він обов’язково розпочне нову війну проти однієї або кількох країн Європи, щойно на основі своїх внутрішніх суб’єктивних уявлень вирішить, що для цього відкрилося вікно можливостей.

 

Миколай Карпіцький. Чи розірвуть російські зумери порочне коло імперської свідомості?

Джерело: PostPravda.info. 13.05.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/russian-zoomers-ukr/

 

Російська імперська свідомість відтворюється з покоління в покоління через сім’ю, школу та сам уклад життя. Але чи є надія, що в нову інформаційну епоху ця лінія спадкоємності обірветься? У Росії молодь масово емігрувала в інтернет-простір, де формує субкультури, здобуває нові знання та комунікативні навички незалежно від школи й сім’ї. Однак російська влада має намір максимально обмежити вільний інтернет. До чого це може призвести?

 

Хто такі зумери?

Люди, народжені від середини 1990-х до початку 2010-х років, – це перше покоління цифрової епохи, яке часто називають поколінням зумерів. Типовий його представник не мислить себе без інтернету, смартфона та соціальних мереж, не схильний до куріння й вживання алкоголю, приділяє особливу увагу здоровому способу життя. Зумери усвідомлюють себе космополітами вільного інтернет-простору, у межах якого об’єднуються в спільноти та формують субкультури. Саме тут вони опановують англійську мову, яку не змогли вивчити в школі, й здобувають свободу від національних кордонів.

 

Непередбачувані наслідки інформаційних технологій

Соціальні процеси важко передбачити – їх зазвичай доводиться пояснювати постфактум. Хто міг передбачити, що поширення інформаційних технологій призведе до повстання архаїки в усьому світі та перемоги Дональда Трампа на президентських виборах у США? Проте це можна пояснити заднім числом.

Примітивно-архаїчне світосприйняття не давало людям встигати за ритмом сучасного життя, замикаючи їх у маленькому звичному світі. Однак новий інформаційний простір цифрових технологій зруйнував цей комфорт, втягнувши їх у великий світ, – і це змінило розклад політичних сил. Зумери, втім, ще надто молоді, щоб стати співмірним чинником великої політики. Мають минути десятиліття, перш ніж нинішні учасники молодіжних субкультур подорослішають і увійдуть до еліти, яка визначає напрям розвитку суспільства.

Тим часом російська влада вже давно мобілізувала на свою підтримку всіх, хто орієнтується на архаїку, – й інтернет їй для цього не потрібен. Вона має намір утримувати молоде покоління в інформаційній резервації як ресурс для поповнення живої сили на фронті й тому послідовно бореться з вільним інтернетом. Чи реально це?

Як показав досвід десятирічної окупації східних регіонів України, теоретично – так. Моя студентка, яка спілкувалася з молоддю на окупованих із 2014 року територіях, зазначала, що ті ніби зупинилися в розвитку: «Якщо ми активні в житті, шукаємо, де на роботу влаштуватися, щоб забезпечити себе під час навчання, самі за себе ухвалюємо рішення, то місцева молодь інфантильна, їм на думку не спаде самим щось вирішувати». Під час широкомасштабного вторгнення всю цю молодь кинули гинути на фронті. Чи можна зробити те саме з усією російською молоддю? Думаю, саме це – одна з цілей боротьби з вільним інтернетом.

 

Боротьба з вільним інтернетом – перехід від авторитаризму до тоталітаризму

До 2011 року в Росії не було обмежень на інтернет із тієї самої причини, через яку його намагаються максимально обмежити зараз: російський диктатор Володимир Путін не розумів і не розуміє, що це таке і яке значення інтернет має для життя сучасної людини.

У 2012 році запроваджується реєстр заборонених сайтів, які провайдери зобов’язані блокувати. У 2014 році Генпрокуратура отримує право блокувати сайти без суду. 1 листопада 2019 року набуває чинності закон про «суверенний інтернет», що передбачає встановлення на мережах операторів обладнання для глибокої інспекції пакетів (DPI) – з метою повного контролю над мережею та ізоляції Рунету від глобальної мережі. Після початку широкомасштабної війни 24 лютого 2022 року блокуються Facebook, Instagram, Twitter і безліч незалежних ЗМІ. Починається перехід від вибіркових блокувань до тотальної політичної цензури. У січні 2026 року Держдума надає ФСБ право відключати будь-які види зв’язку – кабельний інтернет і Wi-Fi, мобільний зв’язок, у будь-якому регіоні країни. Від цього моменту користування інтернетом у Росії стає не правом, а привілеєм, дарованим владою.

Блокуючи інтернет, Кремль має намір перемістити молодь до відрізаної від світу інформаційної резервації. Але чи здатна аполітична молодь цьому чинити опір?

 

Українські та російські зумери

Якщо українські зумери, як правило, прагнуть інтегрувати можливості нових інформаційних технологій у своє соціальне життя, то їхні російські ровесники найчастіше – ескапісти. Це пояснюється різними шляхами, якими пішли Україна та Росія у XXI столітті.

Українська молодь стала свідком двох демократичних революцій, і це вселило в неї віру у власні сили та можливість впливати на суспільне життя. Їй потрібна нова Україна – вільна від корумпованої та некомпетентної бюрократії, яка відкриває всі можливості для талановитих людей. За неї молодь готова боротися, що підтвердив «Картонковий майдан».

У Росії, навпаки, встановився авторитарний режим – спочатку в м’якій формі: влада дотримувалася негласного суспільного договору з населенням: «Ви не втручаєтеся в політику – ми не втручаємося у ваше приватне життя». Це сприяло міграції молоді в інтернет-простір. Там сформувався соціальний прошарок молодих людей, які не хотіли мати нічого спільного з російською соціальною реальністю й не цікавилися тим, що відбувається в країні. Розмови про політику в їхньому середовищі вважалися майже непристойними – як нагадування про світ, від якого хотілося остаточно відсторонитися.

Після початку широкомасштабного вторгнення авторитарний кремлівський режим остаточно трансформувався в тоталітарний, який прагне контролювати весь простір людського життя, зокрема й інтернет. Проте зумери-ескапісти намагаються цього не помічати.

З одного боку, це втеча від відповідальності за суспільне життя. З українського погляду така позиція сприймається як прояв інфантильності та безвідповідальності, як мовчазна співучасть у злочинах, які чинить Росія.

З іншого боку, російські зумери – це перше покоління, яке незалежно від держави формує себе у власних субкультурах. І це дає шанс нарешті розірвати порочний зв’язок поколінь, через який відтворювалася російська імперська свідомість. Це така втеча, яка залишає можливість повернутися в реальність – озброївшись набутими знаннями та навичками.

Російська влада не може цього допустити й зробить усе, щоб наповнити поки що аполітичну свідомість зумерів своїм змістом. Однак архаїчне світосприйняття, яке насаджує кремлівська пропаганда, аж ніяк не в’яжеться з образом інформаційного майбутнього. З одного боку – увесь світ без кордонів, можливість спілкуватися з будь-ким із будь-якого куточка Землі, уся культурна спадщина та всі сучасні наукові досягнення на відстані одного кліка. З іншого – повернення до середньовічних «духовних скріп», покликаних захистити від впливу сучасної цивілізації.

Сучасній російській молоді доведеться зробити свій вибір.

Пропаганда // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 01.05.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/slovnyk-viyny/propaganda-russian-ukrainian-war-ukr/

 

На фото – телевежа «Останкіно», за допомогою якої ведеться кремлівська пропаганда. Фото: Нікіта Нікітенко на Unsplash

У черговій статті «Словника війни» на PostPrawda.Info Миколай Карпіцький пояснює, що таке пропаганда, і вводить ключові поняття – маніпуляція, брехня, індоктринація, – які допомагають зрозуміти, як вона функціонує під час російсько-української війни.

Пропаганда

Пропаганда – це система формування в людей емоційного та ідейного ставлення до явищ соціального життя, ідей і світоглядних позицій. Вона може бути орієнтована як на масову аудиторію, так і на вузькі цільові групи. Якщо її метою є формування певного світогляду, вона перетворюється на інструмент індоктринації.

Формування ставлення до явищ та ідей

Пропаганда не завжди ґрунтується на маніпуляції та брехні. Існують її форми, засновані на правдивому висвітленні фактів і апеляції до позитивних почуттів (прагнення до справедливості, патріотизму тощо), які спрямовані на поліпшення соціальної ситуації (наприклад, на боротьбу з корупцією або зовнішньою агресією). Однак навіть у цьому разі обов’язковим елементом залишається емоційний вплив, навіювання або цілеспрямоване переконання, спрямоване на формування певного ставлення до соціальних явищ та ідей.

Прагнення нав’язати співрозмовнику власне сприйняття характерне і для повсякденного спілкування, що особливо помітно в соціальних мережах. У найбільш агресивній формі це проявляється тоді, коли людина не просто висловлює свою думку, а намагається викликати емоційну реакцію у співрозмовника, використовуючи пропагандистський прийом – емоційний тиск. Однак про пропаганду можна говорити лише тоді, коли така практика має систематичний і цілеспрямований характер.

Моральна або релігійна проповідь, подібно до пропаганди, також прагне переконати людей, використовуючи яскраві образи, емоційні аргументи й апеляцію до авторитетів. Однак пропаганда частіше переслідує політичні цілі, тоді як проповідь – моральні або релігійні, хоча на практиці межа між ними може розмиватися. Принципова відмінність між ними полягає в тому, що проповідь спонукає людину свідомо зробити вільний вибір, тоді як пропаганда схиляє до прийняття наперед заданої позиції, ігноруючи  можливість такого вибору.

Пропагандистська маніпуляція

Пропаганда може використовувати маніпулятивні прийоми. До основних із них належать:

– використання правдивої, але неповної інформації;
– підміна контексту інтерпретації або оцінки події;
– провокування сильної емоційної реакції, за якої захисні механізми психіки заважають адекватному сприйняттю;
– апеляція до хибного авторитету.

Наприклад, твердження про те, що в Україні існує корупція і тому країна приречена на поразку у війні, є маніпуляцією, заснованою на неповній інформації. Насправді рівень боротьби з корупцією залежить від розвитку громадянського суспільства, і в Україні цей процес відбувається з перемінним успіхом, що відповідає загальним закономірностям розвитку європейських країн.

Твердження про те, що рівень корупції в Україні та Росії однаковий і тому ці країни принципово не відрізняються, є підміною контексту. А теза про те, що обговорення корупції «грає на руку ворогу», апелює до болісного сприйняття соціальної реальності й запускає захисні психологічні механізми. Кожна з цих маніпуляцій може підкріплюватися посиланнями на хибні авторитети – блогерів, аналітиків, громадську думку або офіційних осіб.

Пропагандистська брехня

Основні її види:

– Фактологічна брехня – твердження неправдивих фактів і заперечення достовірних.
– Контекстуальна брехня – інтерпретація достовірних фактів у такому контексті, за якого їхнє значення змінюється на протилежне. Таким контекстом може бути світогляд, нав'язуваний пропагандою.
– Інтенційна брехня – тенденційне викладення достовірних фактів, яке формує новий контекст їхнього розуміння. Якщо людина не поділяє нав’язуваний світогляд, факти подаються так, щоб спонукати її змінити свої погляди.

Приклад фактологічної брехні: твердження, ніби війну розв’язала не Росія, а Україна.
Приклад контекстуальної брехні: твердження, ніби Росія була змушена напасти на Україну, щоб захистити себе від НАТО – тут факти поміщаються в контекст неіснуючої загрози.
Приклад інтенційної брехні: твердження, що в будь-якому конфлікті не буває повністю невинних і кожна сторона в чомусь винна. У цьому випадку факти подаються так, щоб підштовхнути до хибного висновку. Пропагандист не наполягає прямо на інтерпретації в контексті свого світогляду, а пропонує визнати реальні помилки української сторони з метою підштовхнути до хибного висновку, ніби провина злочинця співмірна з провиною його жертви.

Індоктринація

Офіційна кремлівська пропаганда є засобом індоктринації та веде до розриву спільного поля взаєморозуміння з тими, хто перебуває поза сферою її впливу. Індоктринація – це систематичний вплив на свідомість людей з метою формування в них певної ідеології, світогляду або картини світу, що призводить до зміни системи цінностей і сприйняття дійсності. У результаті людина починає інакше бачити причинно-наслідкові зв’язки в суспільстві та наділяє соціальні явища новими, інколи протилежними смислами.

У Радянському Союзі здійснювалася тотальна індоктринація на основі комуністичної ідеології, яку можна було раціонально осмислити, що давало змогу вести полеміку з її носіями. Сучасна кремлівська пропаганда, навпаки, нав’язує ірраціональну картину світу, в якій ідеологія відіграє інструментальну роль і за потреби може бути замінена. Завдяки цьому російське керівництво отримує підтримку людей із різними ідеологічними поглядами, об’єднаних спільною картиною світу, заснованою на демонізації противника.

Така картина світу деформує внутрішні переживання й сприйняття реальності настільки, що зникає спільна основа для взаєморозуміння між її носіями та іншими людьми. У результаті дискусія між ними стає практично неможливою. Відповідно, пропаганда, що формує громадську думку всередині Росії, виявляється незрозумілою за її межами. З цієї причини російське керівництво вибудовує різні системи пропаганди для різних аудиторій – окремо для внутрішнього та зовнішнього споживання.

Миколай Карпіцький
Словник війни

 

Миколай Карпіцький. Момент істини: погляд на російсько-українську війну очима жителя Слов’янська

Джерело: PostPravda.info. 22.04.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/the-moment-of-truth-the-war-ukr/

 

Чи бомбардують росіяни цивільне населення? – Момент істини: Слов'янськ після бомбардування 15 квітня 2026 року. Фото: Національна поліція України.

Люди дивляться на російсько-українську війну крізь призму власних переконань і очікувань, вважаючи, що лише їхній погляд є правильним. Чи існує такий момент істини, який дасть змогу побачити війну такою, якою вона є, незалежно від світогляду чи впливу пропаганди? Про це розмірковує Миколай Карпіцький, який прожив усі чотири роки війни у прифронтовому Слов’янську.

Чому мільйони росіян підтримують війну?

Пам’ятаю шкільні роки. Радянські люди здебільшого не потребували ідеології, щоб підтримати напад на Афганістан. Вони спиралися на інстинкт протиставлення себе чужим, подібно до того, як на нього спиралася ватага школярів, яка йшла когось бити в чужу школу. В деяких людей цей інстинкт проявляється в агресивній формі. Згодом вони активно підтримували війну проти Чечні, Грузії та України. В інших він виражається в прагненні приєднатися до більшості, водночас вони прикривають пасивну підтримку війни миролюбною риторикою та заявами про те, що «правди ніхто не знає».

Однак є й ті, хто претендує на критичне мислення, наукову об’єктивність або причетність до вищої релігійної істини. Серед них трапляються люди, які не лише підтримують Україну, а й відчувають почуття сорому, – однак це поодинокі випадки. Набагато більше тих, хто підтримує агресивну війну, і ще більше тих, хто намагається її не помічати.

В окрему категорію можна виокремити тих, хто розуміє злочинну сутність кремлівського режиму та розв’язаної ним війни, однак заявляє про свою нейтральну позицію. Один дуже освічений вайшнавський учитель, справжній інтелектуал, який постраждав від російської влади й був змушений емігрувати, чудово розуміючи, що саме Україна є жертвою війни, переконував мене в неприпустимості оцінювати війну з релігійної позиції. З одного боку, таке застереження виправдане, оскільки дозволяє уникнути перетворення релігії на ідеологію. З іншого боку, якщо ми не виявимо момент істини, то такий нейтралітет переростає в толерантність до будь-яких політичних позицій, що дозволяють виправдовувати будь-які злочини, аж до агресивної війни.

На практиці вийшло так, що, виступаючи проти морального релятивізму з релігійного погляду, цей шанований вайшнавський учитель мимоволі дійшов до виправдання морального релятивізму в політиці. Це ілюструє його полемічне висловлювання щодо російсько-української війни в дискусії зі мною: «Обидві сторони стверджують, що вони праві й борються за своє існування, а інша сторона хоче їх знищити. Це лише підливає олії у вогонь війни й призводить до нових смертей і страждань. Із такої позиції випливає, що інша сторона – абсолютне зло, і все, що залишається робити, – воювати доти, доки або умовно добра сторона не переможе, або не загине остаточно. Це глухий кут». Думаю, його слова підтримала б більшість сучасних західних політиків і релігійних лідерів, які співчувають Україні.

Момент істини – це смерть?

З часом у мене самого змінювалися політичні погляди, і я нерідко помилявся в оцінці подій і політиків. Тому для мене важливо знайти момент істини, щоб долати власні хибні уявлення. Момент істини – це такий незаперечний факт, спираючись на який можна переоцінити свої уявлення про те, що відбувається, незалежно від власних переконань чи очікувань.

Наприклад, я не можу розібратися, хто винен, якщо в сусідній квартирі постійно сваряться чоловік і дружина. Кожен із них вибудовує переконливу картину, у якій винен інший. Але якщо станеться найстрашніше – чоловік уб’є дружину, – це стане для мене моментом істини, яка не залежить від того, які виправдання вигадає вбивця.

Смерть – це абсолютна реальність, яка не залежить від поглядів чи інтерпретацій. Тому я відповів шанованому вайшнавському вчителю так: «Можна багато чого прикрити міркуваннями про те, що правди ніхто не знає, але не смерть. Людина або жива, або мертва. Я знаю, що якщо залишуся в окупації, то не виживу – і це правда життя. Яке мені діло до інтелектуальних ігор із позиції морального релятивізму?»

Кожен крок до великої війни відкривав свій момент істини

Восени 1999 року теракти з підривами житлових будинків у різних містах Росії стали приводом для нової війни проти Чечні. Під час підготовки чергового теракту – підриву житлового будинку – на гарячому була затримана група співробітників московського ФСБ. Цей факт – момент істини, яка не залежить від політичних переконань. Проте більшість росіян проігнорувала його і через пів року проголосувала на президентських виборах за Путіна, тим самим підтримавши чекістський переворот у Росії та агресивну війну.

У лютому 2014 року Росія окупувала Крим і почала засилати організовані банди на схід України, щоб розв’язати війну і там. Це робилося під прикриттям пропагандистської кампанії, яка розповідала про «київську хунту», розправи над росіянами та багатотисячні потоки біженців з України. Можна мати різні політичні переконання й піддаватися обману пропаганди, але не можна ігнорувати момент істини – факт того, хто першим приніс смерть на Донбас.

13 березня 2014 року в центрі Донецька проросійські бойовики після завершення мирного мітингу демонстративно зарізали молодого хлопця – Дмитра Чернявського. Це – момент істини, яка не залежить від політичних переконань чи світогляду.

12 квітня 2014 року проросійські бойовики на чолі з Ігорем Гіркіним захопили Слов’янськ, тоді як російська пропаганда розповідала, що це нібито самі жителі Донбасу піднялися на боротьбу з Києвом. І люди в Росії здебільшого в це вірили. Я намагався їх переконувати, але це було абсолютно марно, тому що люди виходили зі своїх переконань й ігнорували момент істини, яка відкривається, якщо запитати: коли над мирними жителями Слов’янська почалися розправи – до цієї події чи після?

Існує безліч свідчень катувань і вбивств мирних жителів бойовиками Гіркіна, і немає жодного свідчення такого злочину з українського боку. Наведу свідчення, про яке знаю від Наталії Брадарської – дружини розстріляного диякона п’ятдесятницької церкви «Преображення Господнє».

8 червня, на свято Трійці, проросійські бойовики викрали чотирьох християн одразу після служби, на виході з церкви: двох дияконів – Віктора Брадарського та Володимира Величка, а також двох синів пастора – Рувима й Альберта Павенків. Того ж дня викрадених жорстоко катували, а вночі розстріляли. Окупанти приховували від родин факт убивства, але після звільнення Слов’янська вдалося детально відновити картину злочину.

Я розповів про цю подію представникам різних конфесій у Томську, з якими раніше організовував міжрелігійний діалог. Думав, що це – той момент істини, який змусить їх переосмислити ситуацію в Україні. Але мої колишні російські друзі проігнорували моє повідомлення і ніяк не змінили свого ставлення до війни.

Спотворена картина світу та реальність війни

Здавалося б, розв’язання нічим не спровокованої загарбницької війни проти сусідньої держави мало б стати моментом істини для громадян країни-агресора, але сталося навпаки. Багато росіян, які декларували політичний нейтралітет у 2014 році, остаточно замкнулися у своїй спотвореній картині світу і почали виправдовувати війну проти України.

Мій колега в Росії, також доктор філософських наук, релігієзнавець, до того ж вайшнав – адепт індійської духовної традиції, нещодавно написав коментар під моїм дописом: «СРСР нав’язував свою ідеологію, до того ж марно, і програв. Тепер США нав’язують Pax Americana. Втрутилися в мирні добросусідські відносини України та Росії». Таке твердження можливе лише за повного нерозуміння або ігнорування досвіду життя в Україні, коли замість пошуку моменту істини за замовчуванням приймаються передумови спотвореної картини світу. Тобто ні наукове критичне мислення, ні причетність до вищої релігійної істини не дають тієї опори, яка дозволяла б адекватно сприймати дійсність.

Ми всі можемо помилятися, бо інтерпретуємо події в межах власної картини світу. Зокрема, попри очевидну російську загрозу, жителям європейських країн важко уявити, що їхні міста будуть знищуватися бомбардуваннями. Мені теж було важко уявити, що Росія знищуватиме українські міста, хоча я вже знав, як росіяни знищували Грозний і Алеппо.

На початку вторгнення горизонт очікування жителів України був зовсім невеликим – кілька тижнів, максимум – кілька місяців. Надто страшно було уявити, що війна триватиме багато років: захисні механізми психіки не дозволяють бачити очевидне. Тому необхідно спиратися на такі моменти істини, які дають змогу відновити адекватне сприйняття реальності, навіть якщо це дуже болісно.

Момент істини під час війни ми здобуваємо тоді, коли відкидаємо суб’єктивні оцінки й очікування та виявляємо незаперечне. Під час війни таким незаперечним є близькість смерті. Тому я відповів своєму російському колезі так: «Якщо ви когось уб’єте або зґвалтуєте, чи можна буде виправдати ваші дії тим, що ваші добросусідські відносини з жертвою зруйнувала американська пропаганда? Росіяни вже чотири роки намагаються вбити мене, моїх друзів і колег, і десятки мільйонів підтримують цей намір. Після цього чути про добросусідські відносини – образливо».

Смерть випадкова і невідворотна

В Україні немає безпечного місця: кожен житель може загинути будь-якої миті. Випадкова смерть від ракети загрожує навіть тим, хто перебуває глибоко в тилу. Однак чим небезпечніше місце, тим швидше до цього звикаєш. Неможливо постійно думати про загрозу життю, і коли перестають бомбити, про небезпеку просто забуваєш.

Повномасштабне вторгнення зруйнувало звичне відчуття життя. У перші дні «туман війни» занурив нас у стан повної невизначеності – неможливо було адекватно оцінити ступінь безпосередньої загрози життю. Вибух крилатої ракети над моїм будинком розвіяв цей туман: випадкова смерть може наздогнати будь-якої миті. Тоді, вперше, це було настільки незвично, що я на кілька хвилин запізнився на заняття зі студентами, яке проводив дистанційно. Згодом до подібних вибухів я звик настільки, що перестав звертати на них увагу.

Це стало для мене ще одним моментом: ціла держава працює на те, щоб убивати жителів сусідньої країни. Невдовзі серед моїх друзів і колег з’явилися загиблі, й крізь цю призму смерті я почав дивитися на своїх колишніх друзів із Росії. Момент істини показав брехливість позиції тих, хто висловлював співчуття Україні, але водночас стверджував, нібито «братні народи» посварили американці, у війні всі сторони винні, а саму війну проти України веде не Росія, а лише Путін.

Коли я почав писати цю статтю, у центрі Слов’янська була скинута півторатонна авіабомба. Удари по місту відбувалися і раніше, доволі регулярно, але зазвичай застосовувалися 250-кілограмові бомби. Ця виявилася в шість разів потужнішою: зруйновано два будинки, пошкоджено 39 багатоповерхівок, а я залишився без електрики. Коли її відновили, я дізнався, що в ніч із 15 на 16 квітня Росія здійснила масштабну комбіновану атаку по території України. За попередніми даними, загинули 16–17 осіб, понад 120 отримали поранення. Основні удари припали по житлових кварталах: люди гинули у своїх квартирах у Києві, Одесі, Дніпрі, Харкові та інших містах.

Росія – обширна країна, і керувати нею за допомогою чітких команд складно: немає гарантії, що команди не буде викривлено, поки вони спускаються ієрархією. Тому вона керується установками. Керівництво дає зрозуміти, чого воно хоче, а підлеглі намагаються вислужитися, інколи всупереч доцільності й здоровому глузду. Воює Росія також відповідно до таких установок. Наприклад, у лютневі морози була установка вивести з ладу енергосистему і заморозити Україну. Зараз весна, інтерес керівництва до цієї мети згас, а разом із ним – і завзяття виконавців.

Поки я це писав, у центр нашого міста знову була скинута важка авіабомба. Ненадовго вимикали електрику; коли її увімкнули, я продовжив писати – і тут зовсім поруч пролунали два потужні вибухи. Усе це означає, що російське керівництво спустило нову установку – цілеспрямовано бомбити житлові квартали. Звісно, їх бомбили і раніше, однак зараз імовірність загинути зростає в рази – принаймні доти, доки не буде спущена інша установка.

Зона смерті, що наближається – момент істини для тих, хто живе в прифронтовій зоні

Смерть від обстрілу випадкова – це «російська рулетка». Інша річ – хвиля окупантів, які знищують усе на своєму шляху. Навіть якщо вдасться її пережити, можна опинитися в зоні окупації – і тоді загрожує вже не просто смерть, а смерть після катувань.

Цього літа росіяни знову намагаються захопити Слов’янськ: уперше вони зробили таку спробу влітку 2022 року. За чотири роки війни, які я провів у Слов’янську, змінилася ціла технологічна епоха війни: тепер не побачиш на вулицях РСЗВ, а танки сприймаються як мамонти доісторичної епохи. Зараз триває боротьба безпілотників, роботів і електронних технологій.

Навесні 2022 року я міг чути, як тиждень за тижнем наближається артилерійська канонада: спочатку десь далеко – за сорок кілометрів від нас, потім за тридцять, двадцять… Увечері над горизонтом можна було бачити білі спалахи – там теж ішов бій, але так далеко, що звуки не долинали. Найстрашнішим була інформаційна ізоляція під час тривалого відключення електрики, коли не знаєш, що відбувається на фронті: а що, якщо ворог уже прорвав фронт, і рятуватися втечею пізно?

Росіяни наступали, створюючи перед собою вогневий вал артилерійського вогню, що перемелював усе навколо. Це сприймалося так, ніби насувається хвиля орків, яка знищує все на своєму шляху. Апелювати до їхньої людяності марно, і чекати пощади не доводиться. Це наближення смерті стало моментом істини, що демонструє: цю війну Росія веде на знищення, а не заради будь-якої політичної вигоди.

Зараз інша епоха війни – це видно, якщо пройтися містом. Уже не зустрінеш бронетехніку, що трощить асфальт, як це було у 2022 році: тепер дороги як нові й прикриті антидроновими сітками. Не гудуть над головою бойові літаки, зате дедалі частіше чути різноманітне тарахкотіння, гул, а інколи й свист смертоносних дронів. Ніколи не знаєш, чи стане цей звук останнім, що ти почуєш у житті. Ці дрони тримають під контролем територію навколо міста, а за п’ятнадцять кілометрів на схід починається суцільна зона смерті, де знищується все, що рухається.

Поки що зупинити наближення цієї зони не вдається; ба більше, Росія підтягує додаткові війська на наш напрямок. Чим завершиться літня битва за Донбас – невідомо. Я сподіваюся, що росіянам не вдасться захопити наше місто, однак імовірність того, що воно опиниться в зоні смерті, залишається високою.

Колись я жив у Росії, спілкувався з людьми, які здавалися інтелігентними й порядними. Тоді вони виглядали цілком нормальними: одні демонстрували критичне мислення, спираючись на культуру, інші проповідували добро і моральні цінності, виходячи зі свого релігійного досвіду. Тепер же вони оцінюють війну в межах своєї спотвореної картини світу. Я не можу звернути їхню увагу на момент істини – вони не стануть ні слухати, ні читати мене. Проте я несу разом із ними спільну колективну відповідальність за їхнє ставлення до війни.

Провина // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 01.04.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/slovnyk-viyny/wina-i-poczucie-winy-zbiorowej-ukr/

 

Чи всі росіяни винні у війні? Чи можна говорити про колективну провину, чи провина може бути лише персональною? Як виникає почуття колективної провини?

Провина

Провина завжди пов’язана з учинком. Суб’єктом учинку може бути конкретна людина, держава або соціальна інституція, що має єдиний механізм ухвалення рішень. Якщо такого механізму немає, то не може бути й провини. Суб’єкт має провину за вчинок у двох випадках: або коли в його основі від початку лежав злий намір, або – незалежно від наміру – коли вчинок призвів до несправедливості й завдав людям зла. На відміну від держави, народ не може бути суб’єктом учинку й, відповідно, не може бути винним у його скоєнні, оскільки є уявною єдністю окремих людей, кожен з яких діє по-своєму, а механізми ухвалення рішень належать не народові як такому, а конкретним соціальним інституціям.

Провина передбачає політичне, юридичне або моральне покарання. Провину несе одиничний, а не колективний суб’єкт: людина, а не суспільство; держава, а не народ; церковна організація, а не християни тощо. Покарання завжди має застосовуватися лише до одиничного суб’єкта, навіть у тому разі, коли наслідки цього покарання зачіпають інших. Наприклад, якщо видатного діяча культури карають за кримінальний злочин, страждає суспільство, але це не є підставою для звільнення його від відповідальності. Так само, якщо державу карають за розв’язання агресивної війни, страждає весь народ, однак це не є підставою для звільнення держави від покарання: бойкоту, санкцій та інших заходів, аж до його повного демонтажу. Поряд із цим кожен громадянин може нести свою персональну провину за бездіяльність або, тим паче, за сприяння злочинам держави, однак у кожному випадку в кожної людини є своя конкретна провина.

Почуття колективної провини

Треба розрізняти фактичну провину і почуття провини. Хоча народ не може нести колективної провини, конкретна людина може відчувати почуття провини за свій народ, оскільки почуття провини може стосуватися не лише власних учинків, а й учинків інших людей або груп, з якими людина себе ідентифікує. Наприклад, діти не винні у вчинках батьків, але можуть відчувати за них почуття провини. Отже, хоча колективної провини не існує, на основі спільної ідентичності формується почуття колективної провини. Людина здатна переживати його разом із тими, з ким вона себе ототожнює: із сім’єю, церквою, народом, країною тощо.

У міфологічному й релігійному контексті почуття колективної провини й сама провина практично не розрізняються, тому цілком виправдано говорити, що Бог, доля, історія або вищі сили карають народ за провину.

Види провини

Кримінальна провина визначається фактом скоєння злочину, який юридично визначений і за який передбачене покарання. Вона завжди має персональний характер. Навіть якщо злочин скоєно організацією, кожен її учасник відповідає перед законом за свою персональну провину. Окрім кримінальної провини Карл Ясперс виокремлює політичну, моральну та метафізичну провину.

Якщо жителі країни підтримували режим, вони несуть за це моральну провину; незнання, нерозуміння ситуації або відсутність її юридичної кваліфікації не можуть слугувати виправданням. Моральна провина має персональний характер, оскільки йдеться про конкретних суб’єктів і їхні дії.

Політична провина – це провина всіх громадян за режим, який вони терплять, навіть якщо самі вони є жертвами цього режиму й не брали безпосередньої участі в його злочинах. У цьому виявляється її колективний характер. Оскільки фактична провина не може бути колективною, політична провина виражається у почутті провини та готовності нести відповідальність за злочини власної держави й своїх співгромадян, які підтримували режим.

Метафізична провина виявляється в почутті відповідальності за власну бездіяльність, коли поруч чиняться злочини. Кожен росіянин несе метафізичну провину за злочини Росії, бо завжди залишається щось, що він міг би зробити, але не зробив. Оскільки цей «залишок» неможливо точно визначити, метафізична провина дана не як загальнозначущий факт, а як почуття персональної відповідальності за те, що людина зробила не все, що могла. В основі метафізичної провини лежить почуття співпричетності; заперечення метафізичної провини є ознакою байдужості до інших людей та до їхнього права на життя.

Метафізична провина і відповідальність за війну Росії проти України

Ганна Арендт проводить розрізнення між провиною та відповідальністю. Якщо кримінальна і моральна провина мають фактичний характер, тобто визначаються вчинками конкретного суб’єкта, то політична й метафізична провина можуть не бути пов’язаними з власною дією і в такому разі виявляються лише як внутрішнє переживання. Відповідно, те, що Карл Ясперс називав політичною і метафізичною провиною, Ганна Арендт розуміє як один із проявів відповідальності, а не фактичної провини.

Провину за війну Росії проти України несе держава як соціальна інституція, а також усі люди, які є співучасниками цього злочину. Поряд із цим окремий громадянин Росії може відчувати почуття метафізичної провини за те, що він не зробив усього можливого, аби зупинити війну, і почуття політичної провини за свою причетність до держави-агресора. У цих переживаннях виражається як персональна, так і колективна відповідальність громадянина за війну, розв’язану його державою. Хоча це почуття переживається індивідуально, його можуть поділяти й інші люди, що призводить до формування в суспільній свідомості колективного почуття провини за війну, на основі якого виникає розуміння колективної відповідальності. Якщо ж людина ігнорує цю відповідальність, вона несе персональну провину за власну безвідповідальність.

 

Миколай Карпіцький
Словник війни