Миколай Карпіцький. Добрий день! Чи можу запитати в панів, чи довідалися вони про щось нове тут, на Донбасі, що не до кінця було зрозуміло в їхніх країнах про Україну?
Пьотр Кашувара: Побачити на власні очі те, що діється тут, неможливо описати жодними словами, жодними фотографіями, навіть розмовами з людьми, хоча б щоб мати досвід тих сирен, які чуємо зараз. Можна про це розповідати, писати, але то ніколи не тим самим, коли відчуєш це на власній шкурі. Коли треба кілька разів протягом ночі пробудитися і вирішити, чи йдемо цього разу до сховища, чи не йдемо до сховища, чи ми, правду кажучи, ризикуємо і граємо в російську рулетку, чи впаде на наш будинок сьогодні, чи не впаде. Це шокує. Можна було би в певний спосіб передбачити, що тут маємо аеродром, тут якийсь об’єкт гуманітарний і ті ракети теоретично мають падати там і якщо перебуваємо далеко від тих об’єктів, то маємо нібито бути в безпеці. Але загалом так не є. Ракети влучають в цивільні будинки, на школи. Адже відомо, що в тих школах і шпиталях перебувають солдати. Це також шокує. Але часто ті ракети мажуть, не попадають в ті об’єкти з солдатами, а влучають в цивільні будинки, на мирних людей. Наприклад, вчора ми були в Нью-Йорку і одна жінка загинула, коли вийшла зі свого дому за водою і вже ніколи не повернулася додому. Шокуючим, напевно, є те, як та війна взагалі виглядає – нема такого, що вона є всюди, так як ми читаємо в книжках, чи бачимо в фільмах про ІІ Світову війну. Де так виглядає, що ті ракети падають всюди, що всюди битви і солдати. Насправді все не так. Тут триває нормальне життя. Люди їздять на велосипедах, збирають хмиз, щоб обігріватися зимою, ходять в магазини, живуть в своїх будинках, навіть зустрічаються. І навіть тут, в Краматорську, в, можна сказати прифронтовому місці, працюють сауни, працюють ресторани, магазини. Очевидно, не є їх так багато, як було перед війною, бо це було 2000-не місто, але, однак, життя якимось чином триває, ходять автобуси. Вчора були ми в Торецьку і нормально ходив громадський транспорт. І то було таким шокуючим, бо всі говорять, що до Торецька не можна в’їхати, бо там небезпечно і постійні обстріли, а виявляється, що їздять маршрутки, їздять якісь автобуси, що можна туди приїхати так чи інакше. І не зважаючи на обстріли, було там багато людей, багато відкритих магазинів, навіть досить добре обладнаних, але проблема в тому, що немає грошей. І це є щось шокуюче, бо та війна не є такою, якою ми собі можемо її уявити в фільмах. З одного боку така, що лякає, бо щохвилі на тебе може впасти ракета, але з іншого боку бачимо, що, крім тих сирен, що виють дуже часто, люди стараються тут жити, як можуть. Шокуючим є також те, що деякі українці, російськомовні українці, вважають, що то українська армія стріляє сама до себе. Так неможливо це потрактувати, але коли я починаю їм говорити, але де та ракета впала? І та пані, з якою розмовляв, каже – «впала на українську армію», тоді час на наступне питання: «Це як? Українці стріляють у власних солдатів? І тоді з’являється така хвиля, видно на обличчі, таку збентеженість, що щось в цій ситуації не так і те, що говорять по телебаченню, та пропаганда, яка все одно доходить до людей, не є до кінця правдою. Тому, ось такі шокуючі речі можу розказати.
Пьотр Кашувара: Бредлі, чи не міг би ти сказати, що є шокуючим для тебе, що є новим для тебе тут, на Донбасі, коли ти прибув сюди вперше?
Бредлі Вуді: Як ми можемо чути на тлі – там сирени. Здається, це вже загальна мова в цьому регіоні. Зараз, що шокувало мене, коли ми їздили навколо різними містами і селами, це ментальність деяких людей, які все ще підтримують цю ідею, що Україна бомбардує Україну. І коли ми як журналісти з’являємося, вони намагаються триматися на віддалі, бо вірять, що коли приходять журналісти, вони будуть розбомблені українською армією, що є просто божевіллям. Ми маємо приклад, коли солдати дислокуються в будинку тут, в Слов’янську, і росіяни пускають ракету в будинок, то вони чомусь вірять, що українці якимось чином бомблять своїх власних солдаті. Це суперечить логіці. В цьому немає жодного сенсу. Мені здається, це реальне свідчення російської пропаганди, їхніх медіа, їхньої «довгої руки», путінської тоталітарної диктатури. Дуже дивно.
Пьотр Кашувара: Чи ти сподівався побачити таку війну? Як ти бачив війну до того, як приїхав в Україну? Як ти уявляв війну в Україні і який твій досвід зараз?
Бредлі Вуді: Те, що я чув в медіа в Великій Британії , було досить прямолінійним, все було зрозуміло – російська пропаганда не мала нічого спільного з правдою і це було зрозуміло навіть на західному телебаченні, було нонсенсом, що Україна бомбардує Україну. Тепер я вже знаю, що це безглуздо, Russia Today… Всеосяжне враження, яке я отримав, коли сюди приїхав – це реальна сила і стійкість людей України і як ця війна об’єднана людей на противагу тому, що кожен розсіюється і йде своєю дорогою, люди об’єдналися з усього світу. І, очевидно, як результат цієї війни – Путіна і Росію зараз засуджує світ. Я не міг зрозуміти всю картину, навіть коли був у Лондоні, але нічого не могло підготувати мене до речей, з якими я зіткнуся тут. Я зараз тут, в цій країні з початку війни. Деякі труднощі, деякі виклики… Не думаю, що може бути якась підготовка до цього, це справа навчання, оскільки це довго триває, зрозуміти картину і освоїтися на місці.
Пьотр Кашувара: і навіть зараз ми чуємо сирени. І ми також чули обстріли хвилину тому. Чуємо вибухи, чуємо сирени. Ми разом, тому справимося!
Зможемо! Разом! Разом ми сила!
