Миколай Карпіцький. Росія готується до війни з НАТО. Це козирі Кремля і Заходу

Джерело: PostPravda.info. 27.12.2024.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/zvity/rosiya-gotu%d1%94tsya-do-vijni-z-nato-cze-koziri-kremlya-i-zahodu-analiz/

Війна з НАТО – це вже офіційно визнаний урядом Росії проєкт. Як заявив 16 грудня міністр оборони Андрій Бєлоусов, у 2024 році його міністерство готувалося до можливої війни Росії з НАТО в Європі, тому рівень витрат на оборону становить майже третину федерального бюджету. Такі витрати говорять про мобілізацію країни для війни. Але війна ж економічно не вигідна! Однак диктатори мислять інакше. Для них гроші – це влада. Але ж владу можна посилити не тільки за допомогою грошей, а й за допомогою військової сили. Це більше відповідає темпераменту Путіна, який через кілька днів після заяви Білоусова заявив, що без війни нудно. Це – суб'єктивний чинник, що підштовхує до Третьої світової війни. Але чи є об'єктивні передумови війни?

Чи справді Росія не здатна ні з ким більше воювати, бо загрузла в Україні?

Оптимісти заспокоюють, що Росія ні на кого більше не зможе напасти, оскільки загрузла в Україні. Тому вона втратила Сирію остаточно. Дійсно, без опори на режим Асада, без логістики, коли вже Туреччина та Ізраїль активно втручаються, повернути Сирію неможливо. Якщо оптимісти мають рацію, то Росія скоро піде з Африки. Але якщо Росія вчепиться в Лівію і знайде додаткові сили для військових операцій в Африці, значить вони помиляються. Наведу історичний приклад. Кінець серпня – початок вересня 1941 року. Радянська армія зазнає безпрецедентної поразки на фронті. Попереду битва за Москву з сумнівними перспективами її утримати. Чи міг хто-небудь подумати, що саме в цей момент у Радянського Союзу буде достатньо сил вторгнутися в Іран і окупувати його північні провінції? Свого часу багато хто теж сподівався, що якщо Росія загрузне в Сирії, то ніде більше воювати не зможе. Однак війна в Сирії дала змогу Росії побудувати військову машину для війни в Україні. Те, що Росії недостатньо зараз ресурсів для нової війни, не має заспокоювати. Якщо машина вже є, то рано чи пізно паливо для неї теж знайдеться. Наразі російська армія скута в Україні, проте її мобілізаційний резерв дає змогу в майбутньому поширити війну й на інші країни. 

У 2022 році Росія відправила в Україну всі свої боєздатні військові частини, й тому справді була не в змозі вести де-небудь ще одну війну. Ба більше, вона втратила в Україні більшу частину сучасної техніки й змушена була повернутися до старої тактики Першої світової війни з артилерійським вогняним валом і піхотними атаками. На цій підставі оптимісти вважають, що російська армія виснажилася, і їй знадобиться кілька років, щоб відновитися для війни з країнами НАТО. Я так не думаю. Уже за час війни в Україні російська армія в кілька разів збільшила чисельність боєздатних частин, розв'язала проблему зі снарядами, а відновлення парку сучасних танків та іншої техніки особливого значення не має, оскільки ця техніка однаково б згоріла в перші місяці війни з НАТО. Бої на Донбасі показують, що російська армія здатна проводити піхотні штурми й без підтримки сучасної техніки.

Потрібно враховувати не тільки військову міць, а й функціональність військової машини, тобто під які завдання вона вибудувана. Бульдозер же потужніший за легковий автомобіль, проте програє йому змагання з перегонів. Так і з армією. Найпотужніша армія, що створена для наступу, може виявитися безпорадною в обороні, й це продемонструвала поразка радянської армії в перші місяці війни з гітлерівською Німеччиною. Армії країн НАТО перевершують російську армію технологічно, але вони збудовані для коротких локальних воєн і не пристосовані для континентальної війни на виснаження. Російська армія зразка 2022 року теж була збудована для блискавичної війни. Однак після невдачі бліцкригу вона змушена була відступати. Якби західні країни в той момент надали Україні достатню військову допомогу, війна могла б закінчитися. Отримавши перепочинок, російська влада побудувала нову військову машину під завдання великої континентальної війни на виснаження. 

Державна машина в режимі воєнного часу

Західні країни живуть у режимі мирного часу, а їхні армії – це один із багатьох компонентів у структурі держави. У Росії, навпаки, сама держава стала компонентом у структурі армії та спецслужб. Тобто, в режимі мирного часу армія – це всього лише один з інструментів держави, в режимі воєнного часу держава стає частиною військової машини. Усі державні й громадські інститути – ЗМІ, суди, органи влади й самоврядування, соціальна система, промисловість – переорієнтовані на підтримання армії, що воює, і вже не можуть нормально функціонувати в мирний час. Механізм функціонування російської військової машини визначається способом розподілу грошей. До 2022 року держава була придатком або баластом монополій, які торгували природними ресурсами, а доходи зберігали в західних країнах. Через санкції доходи неможливо зберігати на Заході, тож вони спершу спрямовуються на військове виробництво й оплату контрактникам, а потім осідають у регіонах зі злиденним населенням, які раніше страждали через відсутність фінансування. Це формує соціальну базу підтримки війни, а злидні штовхають людей записуватися на службу за контрактом у такій кількості, що проводити примусову мобілізацію немає потреби. Оскільки загибель контрактників ні в кого співчуття не викликає, то мешканці Росії здебільшого воліють просто не помічати війну.

Однак якщо війна закінчиться, то економіка має бути перейти в режим мирного часу, і фінансові надходження в регіони припиняться. Демократична країна могла б вкласти гроші у відновлення промисловості та в соціальний захист населення, але не диктатура, яка завжди грабувала власну країну. Однак люди вже звикли до нового рівня доходів, втрата яких спричинить масову стихійну озлобленість із непередбачуваними соціальними наслідками. До того ж із фронту повернуться сотні тисяч людей, які за час війни морально деградували й втратили навички нормального соціального життя. Вони вимагатимуть привілеїв і вихлюпуватимуть свою ненависть на навколишніх. З цієї причини якщо Росія вийде з війни з Україною, то постане перед вибором: або перейти в нестабільний стан, або почати нову війну.

Однак наразі ймовірність початку Третьої світової війни вкрай мала через низку обставин. По-перше, поки російська армія просувається на Донбасі, підвищуючи загрозу для всього східного фронту, російське керівництво не має наміру відволікатися на інші ділянки фронту. Якщо навіть у Курську область воно не перекинуло сили з Донбасу, то тим паче не буде відволікати сили для військових операцій проти країн НАТО. По-друге, Путін не робитиме радикальних дій у невизначеній ситуації, тоді як Дональд Трамп цілеспрямовано створює атмосферу невизначеності. По-третє, Китай ще не визначився з вибором стратегії: з одного боку, він нарощує військову міць, погрожуючи Тайваню, з іншого боку, прагне технологічного прориву, що дасть змогу подолати кризу в економіці на шляху мирного розвитку. По-четверте, неможливо бути учасником світової війни без союзників. Наразі у світі залишилися тільки дві країни з імперськими амбіціями, які прагнуть військовою силою поширити свій вплив на інші країни – це Росія та Іран. З цієї причини вони – природні союзники. Однак після поразки Хезболли в Лівані від рук Ізраїлю та падіння режиму Асада в Сирії імперські плани Ірану зазнали краху, що так само означає, що Росія залишиться без союзників у разі Третьої світової війни.

Чи є підстава країнам НАТО побоюватися вторгнення Росії?

Я не вважаю, що найближчим часом Росія може загрожувати країнам НАТО. Однак майбутнє непередбачуване, і ситуація може змінитися, якщо країни НАТО не готуватимуться до війни з Росією. У зв'язку з цим розглянемо, чи здатна Росія успішно вести війну проти них, якщо вивільнить сотні тисяч солдатів у разі перемир'я з Україною. Для цього я пропоную подивитися на гіпотетичну ситуацію війни Росії з НАТО через аналіз досвіду Російсько-української війни найкращого військового аналітика – Валерія Залужного, завдяки військовому таланту якого вдалось витіснити росіян з Херсону та з Харківської області у 2022 році.

1 листопада 2023 року у програмному есе в журналі The Economist Валерій Залужний пише, що Росія втягнула Україну в позиційну війну, в якій вона має перевагу. Щоб переломити ситуацію, необхідно перейти до маневрової війни, але для цього необхідно домогтися переваги за п'ятьма пріоритетними напрямами. Я думаю, це так і щодо інших країн, на які Росія може напасти.

Перший пріоритет – повітряні сили, контроль над небом для великомасштабних наземних операцій. Тут Росія набагато перевершує Україну, однак у країн НАТО, у разі війни з Росією, буде величезна перевага. Частково завдання пілотованої авіації почали зараз виконувати безпілотники, які активно розвиває як Україна, так і Росія, однак у Росії більше виробничих потужностей для цього.

Другий пріоритет – засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ), щоб глушити сигнали зв'язку і навігації противника. В останнє десятиліття Росія модернізувала власні сили РЕБ, створивши новий рід військ і 60 нових видів техніки, тоді як Україна тільки почала їх створювати. За другим параметром знову ж таки перевага у Росії, однак вона може її втратити, оскільки інформаційні технології країн НАТО набагато більш просунуті. Тому в перспективі країни НАТО в цьому пріоритетному напрямі також можуть здобути перевагу над Росією з урахуванням розвитку технологій штучного інтелекту.

Третій пріоритет – контрбатарейний вогонь, ураження артилерії противника. Тут у Росії перевага не тільки над Україною, а й над країнами НАТО, які хоча й виробляють якісніші снаряди, проте не в достатній кількості. Частково завдання артилерії почали вирішувати дрони-камікадзе, які активно застосовує як Україна, так і Росія. 

Четвертий пріоритет, який виділив Валерій Залужний, – технологія розмінування мінних полів супротивника, щоб успішно наступати. Однак після того, як українська армія перейшла в оборону, з'ясувалося, що в неї вкрай обмежені можливості мінувати поля, щоб зупинити ворожу піхоту. У цьому пріоритетному напрямі повний провал не тільки в України, а й в інших європейських держав, які підписали конвенцію про заборону протипіхотних мін і знищили їхні запаси. Як вони збираються зупиняти піхотні атаки Росії? На щастя, США не приєдналися до цієї конвенції, але чи буде ухвалено вчасно рішення про постачання мін у Європу всупереч юридичним і бюрократичним труднощам?

П'ятий пріоритет – нарощування власних резервів. Росія створила механізм поповнення армії без примусової мобілізації й повільно нарощувала чисельність боєздатних частин. Їх достатньо, щоб на різних ділянках фронту проривати українську оборону, але поки що недостатньо, щоб розвивати успіх, тому наступ іде повільно. За оцінками військового керівництва, які підтвердив Валерій Залужний наприкінці 2023 року, щоб покрити потребу української армії на 2024 рік, необхідно мобілізувати 450-500 тис. резервістів. Однак мобілізацію проводили із запізненням і з великими проблемами, тому кількість тих, хто поповнив українську армію, набагато менша за цю цифру. З цієї причини протягом усього 2024 року співвідношення сил на полі бою повільно змінювалося на користь Росії. Ситуація погіршується тим, що 18 жовтня 2022 року було ухвалено закон №8109, який скасовує призов на строкову службу під час воєнного стану. Тобто в цьому пріоритетному напрямі Росія має абсолютну перевагу над Україною, і, гадаю, матиме таку саму перевагу над країнами НАТО в разі військового зіткнення з ними.

Тобто протягом 2024 року Україна не мала переваги за жодним пріоритетним напрямом, який окреслив Валерій Залужний, що пояснює успіхи російської армії. Однак він не врахував ще один напрям – якість управління військами. Після зняття Валерія Залужного виникла криза військового управління, яка не подолана досі й призводить до трагічних ситуацій на фронті.

У разі війни з країнами НАТО Росія матиме перевагу щонайменше за трьома пріоритетними напрямами, однак за першим пріоритетним напрямом країни НАТО матимуть абсолютну перевагу, і це стосується не тільки авіації, а й високоточних ракет. Цієї переваги достатньо, щоб завдати Росії першого нищівного обеззброювального удару, який може призвести до перемоги. Але що, якщо після цього першого удару країни НАТО підуть на перемир'я і почнуть переговори з Росією, щоб повернутися в довоєнний стан. У цьому випадку Росія оговтається після удару і втягне їх у позиційну війну, в якій вона за трьома пріоритетними напрямами матиме абсолютну перевагу. Якщо війна буде довгою, то високотехнологічна зброя закінчиться, і все вирішуватимуть маси солдатів на полі бою, як це відбувається зараз на фронтах України. 

Росію можна було зупинити й у 2022 році, й у 2023 в Україні, але не було для цього політичної волі західних країн. У разі поширення війни на країни НАТО у них буде можливість перемогти Росію, але для цього буде потрібна політична воля, яку вони досі не змогли продемонструвати. Путін поки сам не знає, як вчинить. Зараз він не готовий воювати з НАТО, але він готується до цього і спостерігає за поведінкою західних лідерів. Якщо вони продемонструють свою націленість на перемогу, а не на тимчасове перемир'я, то він не нападе на країни НАТО, як не напав би на Україну, якби бачив рішучість Заходу її захищати.  

Миколай Карпіцький. Типи аналітиків, блогерів і журналістів, які висвітлюють тему війни

Джерело: PostPravda.info. 16.12.2024.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/tipi-analitikiv-blogeriv-i-zhurnalistiv-yaki-visvitlyuyut-temu-vijni/

Я розумію тих людей, які раніше ніколи не цікавилися політикою. Аж раптом починається війна і все змінюється. Вони хочуть розібратися, що відбувається, але в них ще немає критеріїв, щоб відрізнити професійного аналітика від пропагандиста, й правду від брехні. Якщо раніше головна проблема була в тому, щоб знайти інформацію, то зараз – відсіяти зайву. Журналісти, аналітики, фахівці, блогери, публічні спікери висловлюють весь спектр можливих думок щодо будь-якої події. Як їх назвати одним словом? «Лідери думки»? «Інфлюенсери громадської думки»? – Занадто незвично для мене. Називатиму просто – «публічні знавці», хоча, зазвичай так не говорять, але нові часи вимагають нового слововживання.

«Публічні знавці», які переслідують власні цілі

У мене був свій набір аналітиків, яких я слухав. Але після широкомасштабного вторгнення їхня кількість сильно зменшилася. Уже понад рік, як українська армія не може зупинити просування окупантів на Донбасі, де я живу, і оскільки це безпосередньо стосується мого виживання, я не можу втішати себе постійними обіцянками аналітиків, що російська армія скоро виснажиться і не зможе наступати. Мені потрібно розуміти реальні небезпеки. 

Я не буду оцінювати конкретних «публічних знавців», натомість запропоную класифікацію за типами, які умовно назву так: «пропагандист», «брехун», «догматик», «вампір», «блогер», «фантазер», «пророк», «психотерапевт», «позитивіст», «концептуаліст». Довіру в мене викликають тільки два останні типи. Зрозуміло, це ідеальні типи, а реальні люди можуть поєднувати риси різних типів. 

«Знавець-пропагандист». Для нього немає істини чи брехні, важливим є лише те, чи допомагає будь-яка інтерпретація переконати людину у правоті певної позиції. Хороший пропагандист намагається робити це непомітно, приховуючи до певного моменту зв'язок між тим, що він говорить спочатку, і тією позицією, до якої він непомітно підводить. Багато хто думає, що у воєнний час пропагандисти потрібні, щоб мобілізувати суспільство на боротьбу. Однак, як я безпосередньо спостерігаю, вони здебільшого шкодять такій мобілізації, бо перемикають увагуй енергію людей на другорядні проблеми, а часом і самі штучно їх вигадують. 

«Знавець-брехун». Відрізняється від «пропагандиста» тим, що будує свої інтерпретації на хибних передумовах, тоді як «пропагандист» надає перевагу опертю на правдиву інформацію і факти, які витлумачує у вигідному для себе світлі. «Знавця-брехуна» слухати безглуздо в будь-якому разі, навіть якщо він скаже правду, оскільки, щоб виокремити правду з потоку брехні, треба затратити більше сил і часу, ніж дізнатися її з інших джерел. До цього типу належать усі, хто відтворює російські наративи, діючи за принципом: «чим жахливіша брехня, тим охочіше в неї повірять». Але не тільки. Бувають «брехуни», які діють із найкращих спонукань, наприклад, коли свідомо применшують сили ворога, що наступає, аби підтримати моральний дух. Ті, хто біля фронту, добре розуміють, наскільки небезпечна така «брехня на благо».

«Знавець-догматик». Для нього істина тільки те, що відповідає його картині світу, і він бачить свою місію в тому, щоб донести цю істину до всіх. Як і пропагандист, він ігнорує альтернативні погляди й намагається переконати аудиторію у своїй правоті, але, на відміну від пропагандиста, робить це щиро і засуджує маніпуляцію. Наприклад, «знавці-догматики» з чужого боку виходять з того, що Захід втручається в усі конфлікти, щоб нашкодити Росії, і на підставі цього виправдовують напад на Україну. «Знавці-догматики» з нашого боку виходили із дзеркальної картини світу, в якій Захід теж втручається в усі конфлікти, щоб перемогти диктаторів і підтримати демократію. Оскільки він набагато сильніший за Росію, то обов'язково допоможе Україні перемогти, тому немає потреби проводити військову мобілізацію власної економіки. Переконати «догматика» неможливо, лише війна може повернути його до реальності.

«Знавець-вампір». Для нього істина і брехня не важливі. Його мета – викликати якомога сильніші негативні емоції у людей. Ніщо так не об’єднує, як ненависть до спільного ворога. «Знавець-вампір» провокує ненависть і подібні сильні емоції, й завдяки цьому гуртує навколо себе своїх прихильників, емоціями яких харчується. Слухати його в жодному разі не можна, тому що емоції, які він транслює, передаються через нас іншим людям і шкодять їм. Це не означає, що ми маємо відмовитися від емоцій. Людині властиво говорити про почуття та емоційно висловлюватися, але вона не мусить нав'язувати свої емоції іншим людям. Одна річ – виявляти емоції, і зовсім інша річ – маніпулювати чужими емоціями. Цілком природно, коли журналіст висловлюється емоційно. Неприйнятно, коли він, маніпулюючи емоціями, намагається навіяти людям, що вони повністю згодні з його позицією. У цьому випадку вони відтворюють не інформацію про факти, а емоційне ставлення до цих фактів, яке транслює журналіст-«вампір».

Є журналісти, які усвідомлено подають інформацію так, щоб спровокувати в аудиторії емоційну реакцію. Вони усвідомлюють, що це маніпуляція, але вважають, що вона є доцільною. Однак є інший тип «вампірів», які не усвідомлюють, що маніпулюють чужими емоціями, тому що у них самих виникає нездорова психологічна залежність від емоцій інших людей. Це – токсичні люди, з якими шкідливо спілкуватися у повсякденному житті. Переглядаючи коментарі в соцмережах, я бачу, що у 90% люди говорять не про факти, а про власне емоційне ставлення. Якщо заздалегідь не знати, про що суперечка, то з коментарів неможливо зрозуміти. Коли я питаю, що саме викликало у них таку негативну реакцію, від мене безапеляційно починають вимагати, щоб я емоційно реагував разом із ними саме так, як вони хочуть. Будь-яка спроба розібратися без емоцій сприймається як прояв агресії, й тебе одразу записують у табір ворога. Отже, потрібно розрізняти «знавця-вампіра» – журналіста чи блогера, який підносить реальні факти так, щоб сформувати у людей емоційний рефлекс, та «побутового вампіра», який просто підміняє інформацію про факти своїм емоційним ставленням до них.

«Знавець-блогер». Для нього істина – будь-яка його думка, яка спонтанно виникає під враженням тієї чи іншої події. Все, що завгодно, може стати приводом для його публікації. Трамп одягнув нову краватку – привід поділитися своєю думкою, що це може означати для геополітики. «Знавець-блогер» не відрізняє важливого від другорядного й переконаний, що будь-яке його міркування з будь-якого приводу є важливим для людей. Для персонального блогу такий рівень подання матеріалу є цілком адекватним, але у серйозному виданні читати те, що може написати будь-хто, якось дивно. Хоча якщо «блогер» мислить оригінально, то слухати його можна, проте покладатися на його думку не варто.

«Знавець-фантазер». Коли не вистачає інформації, у людей виникає природна потреба домислювати й цим користується «знавець-фантазер». На відміну від «блогера» він не просто висловлює думку, а оформляє її в цілісну фантастичну історію, яка заповнює всі прогалини у знанні про те, що відбувається. Іноді він посилається на секретні джерела, від яких отримує ексклюзивну інформацію, наприклад «Путін смертельно хворий», або «Путін помер, його ховають у холодильнику, а замість нього – двійник».

«Знавець-пророк». Тип аналітиків, які з упевненістю говорять про те, що на нас чекає в майбутньому. На відміну від «фантазерів», вони складають прогнози на основі раціонального аналізу реальних фактів і процесів, завдяки чому їхні прогнози є обґрунтованими та переконливими, проте збуваються рідко. Наприклад, «Київ впаде за три дні» чи «ЗСУ заблокують російську армію в Криму», що ми чули не лише від пропагандистів, а й від серйозних аналітичних центрів. Однак, майбутнє принципово неможливо прорахувати. Адже для цього потрібно врахувати всі чинники, яких нескінченно багато, і заздалегідь знати, які будуть вирішальними. Однак дізнатися, який із чинників надав вирішальний вплив на хід процесу, можна лише після того, як цей процес завершиться. Тому соціальні науки дають змогу пояснювати минуле, але не передбачати майбутнє. Якщо хтось з аналітиків починає з упевненістю стверджувати, що саме станеться на фронті, то він просто не розуміє природи наукового пізнання і робить дві помилки. По-перше, він вважає достатнім ті чинники, які сам вибрав з неосяжної множини, і, по-друге, лише на основі внутрішнього переконання він сам вирішив, який із цих чинників вважати вирішальним. Тому, яким би глибоким і логічним не був його аналіз, вгадати майбутнє він може лише випадково. У мирний час такий підхід можна було б терпіти, але не тоді, коли йде війна.

Наведу приклад. Коли почалося повномасштабне вторгнення, один російський релігієзнавець, який емігрував до Німеччини, почав розміщувати у фейсбуці військову аналітику з конкретними висновками, що відбудеться у майбутньому. Раніше він досліджував вже завершені процеси у релігії, але вирішив, що може застосувати ті ж методи до незавершених процесів, тобто до того, що відбувається на фронті, часом допускаючи такі твердження, безглуздість яких очевидна для тих, хто живе біля фронту. Коли твоє місто бомблять і будь-якої миті його можуть захопити окупанти, потрібно багато психічних сил, щоб вчасно прийняти правильне рішення, від якого залежить твоє життя. А тут якась людина за тисячу кілометрів від тебе видає за істину свої міркування, тим самим посилюючи почуття небезпеки й невизначеності. Доводиться витрачати останні психічні сили, щоб оцінити їх і відкинути. Тому я змушений був відписатися у фейсбуці від цього релігієзнавця, який захопився військовою аналітикою.

«Знавець-психотерапевт». Це тип «публічного знавця», який вважає, що якщо людям дуже хочеться, щоб щось було правдою, значить це і є правда. Його аналіз ситуації для багатьох виглядає переконливим, по-перше, тому що відповідає їхнім бажанням і очікуванням, і, по-друге, тому що спирається на реальні, а не вигадані факти. Однак люди, що вірять йому, не помічають, що він обирає лише ті факти, що дають змогу обґрунтувати оптимістичну картину майбутнього. Наприклад, цього літа, коли ворог уже перенаправив свій основний наступ на Покровськ, в українському медіапросторі обговорювали лише успіхи української армії в Харківській області. Коли ж звичайним людям я говорив про реальну небезпеку Покровська, мені відповідали, якщо про це ніхто не говорить, значить все гаразд, і не треба вигадувати небезпеку. Коли реальну загрозу донецькому фронту було вже неможливо ігнорувати, то «знавці-психотерапевти» стали заспокоювати прогнозами, що російська армія кидає останні резерви, і незабаром наступ видихнеться. Насамперед «знавець-психотерапевт» піклується про спокій своєї аудиторії, тому якщо виникають якісь тривожні події, він завжди пропонує таку їхню оптимістичну інтерпретацію, яка б усім сподобалася.

«Публічні знавці», яким можна довіряти

З довірою я ставлюся лише до двох типів «публічних знавців». Це – «позитивіст» і «концептуаліст».

«Знавець-позитивіст». Він обмежує аналіз певною областю, у межах якої намагається максимально повно врахувати всі чинники, абстрагуючись від усього, що за її межами. Оцінюючи ситуацію на фронті, він намагається максимально повно зібрати всю інформацію про конкретні військові підрозділи, їхній стан, моральний дух, залишаючи поза увагою розмови про геополітику. Його висновки відносяться до того, що є безпосереднім продовженням конкретних дій на фронті, й він відмовляється будь-що стверджувати щодо віддаленої перспективи, оскільки прорахувати її неможливо. Прикладом такого аналітика є Костянтин Машовець – один із найоб'єктивніших військових аналітиків в Україні.

«Знавець-концептуаліст». Аналітик цього типу прогнозує майбутнє з урахуванням тієї чи іншої концепції, за допомогою якої узагальнює факти. Це нагадує, як узагальнює факти «догматик» на основі своєї картини світу. Однак схожість тут лише зовнішня. Картина світу – це те, як людина бачить реальність, тобто те, що дано людині як очевидність і що структурує її сприйняття. Концепція – це теоретична система, яку людина сама створює, щоб зрозуміти реальність, вона не очевидна і вимагає свого підтвердження. Концепції можна порівнювати, критикувати й перебудовувати. Для «знавця-догматика» критерій істини – це відповідність картині світу, а для «знавця-концептуаліста» сама концепція має перевірятися і підтверджуватися зовнішніми щодо неї критеріями – встановленими фактами чи життєвим досвідом людей. Прикладом військових аналітиків цього типу є Агіль Рустамзаде і Валерій Залужний. Вони не просто аналізують факти, а узагальнюють їх у певну концепцію, яку теж можна ставити під сумнів, проте яка дає змогу узагальнити всі наявні факти так, щоб прийняти адекватні військові рішення. Тобто завдання концепції – не прогноз майбутнього, а вироблення оптимальної стратегії дій відповідно до тих умов, що склалися на цей момент.

Миколай Карпіцький. Війна як самоціль: чому в Росії не закінчуються добровольці вмирати в Україні?

Джерело: PostPravda.info. 05.12.2024.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/vijna-yak-samoczil-chomu-v-rosi%d1%97-ne-zakinchuyutsya-dobrovolczi-vmirati-v-ukra%d1%97ni/

У 2022 році були очікування, що якщо російській армії завдати непоправної шкоди, то вона відступить. Вони не виправдалися. Цього року були очікування, що величезні втрати в живій силі призведуть до того, що в російській армії скоро нікому буде воювати. Вони теж не виправдалися. Зараз є очікування, що в разі припинення бойових дій в Україні, Росії знадобиться щонайменше кілька років, щоб відновити армію перед новою війною. Вони теж не виправдаються. Росія буде готова напасти на країни Балтії або Польщу, щойно вивільнить свої сили з України. І на цей момент НАТО нічого протиставити цьому. 

У зв'язку з цим виникають питання.

- Чому російське командування безжально витрачає солдатів і байдуже до втрат власної армії?

- Чому не зменшується приплив контрактників у російську армію попри те, що їх безжально витрачають у самовбивчих атаках.

- Чому російські солдати не підіймають повстання і не здаються в полон, а покірно йдуть на смерть, коли їх посилають у безглузді самогубні штурми?

- Чому російське суспільство байдуже до величезних військових втрат і далі підтримує війну? 

Війна як самоціль

Перед нами унікальне історичне явище. Суспільство підтримує війну, яка ведеться проти сусіднього народу шляхом безжального винищення власних солдатів. У самогубні штурми відправляють навіть хворих і калік. Це можливо лише тому, що існує суспільна згода на безглузді смерті. Такого ніде більше немає. Буває, суспільство готове йти на величезні жертви заради перемоги, якщо ці смерті не є марними. Звісно, не можна узагальнювати про всіх росіян. У Росії десятки мільйонів людей проти війни й за Україну. Але вони розрізнені й не становлять будь-якого суспільного суб'єкта. Під суспільною згодою на безглузді смерті я маю на увазі таку рівновагу сил у суспільстві, завдяки якій стала можлива масова підтримка війни як самоцілі – війни заради самої війни. Я виділяю дві передумови такої згоди. 

«Держава смерті» – соціальна «антисистема» в Росії

Перша передумова має соціально-історичний характер. Її пояснив російський історик Дмитро Савромат (Чернишевський), який емігрував в Уругвай, у бесідах на власному ютуб-каналі «Total War й історія». Там він запропонував своє розуміння Росії як військової держави або «Імперії народного горя». Щоб стати імперією, потрібно мати в чомусь перевагу над іншими країнами. Московське царство не мало жодної переваги, окрім однієї – безжального витрачання людського ресурсу заради досягнення цілей влади. Такого більше ніде не було, навіть у найзвірячіших імперіях. Ставлення до власного населення як до витратного ресурсу зберігалося впродовж усієї російської історії й давало змогу перемагати числом, не рахуючись із втратами. Бідність і безправ'я – необхідна умова функціонування такої державної системи, що прирікало її на постійне науково-технічне відставання. Однак зараз ми спостерігаємо переродження цієї жорстокої державної системи у ще жахливішу – у «державу смерті» або «антисистему» (термін Дмитро Савромат запозичив у Льва Гумільова). 

За словами Дмитра Савромата, «антисистема» в Росії пожирає саму себе і веде до смерті. Це проявляється в «економіці смерті», в якій доходи від продажу нафти й газу обмінюються на добробут членів сімей загиблих і тих, хто наживається на їхній загибелі. Завдяки цьому формується потужна соціальна база підтримки режиму і війни. Вона включає представників репресивного апарату, так званих «силовиків», які бояться, що їх відправлять на війну, і тому готові беззаперечно виконати найбожевільніший наказ. Їх разів у десять більше, ніж усіх, хто воює проти України, тому жодні протести в Росії неможливі. Також вона включає «плебс» – бідне населення депресивних районів, куди завдяки війні вперше почали надходити гроші. Для них закінчення війни означає припинення грошових надходжень і повернення з фронту кримінальників, які нічого не вміють окрім як вбивати. Саме це середовище забезпечує постійний приплив добровольців в армію, які підписують контракт не тільки заради грошей, а й ще тому, що бачать у цьому єдиний шанс піднятися з соціального дна.

Як розповідає Дмитро Савромат, протягом усієї історії російської армії солдатів розглядали як витратний матеріал. Однак в «антисистемі», яка зараз склалася в Росії, з'явився новий чинник – посилати солдатів на смерть стало вигідно. Адже контрактник приходить із великими грошима. Можна або за хабар залишити його в тилу, а можна, навпаки, відправити на смерть, а про загибель повідомити пізніше, щоб отримувати за нього гроші. Чим частіше оновлюватиметься особовий склад, тим більше буде можливостей підзаробити на них. Так складається армійська система, яка винищує насамперед власних солдатів, а вже потім ворожих. У російському суспільстві добровольців нікому не шкода, тому воно нечутливе до військових втрат. Для держави ж загибель солдатів на фронті означає зниження соціального навантаження. Адже мертвого не треба лікувати, витрачати кошти на його соціальне забезпечення.

Основа соціальної «антисистеми» – картина світу, в якій добро і зло міняються місцями

Друга передумова підтримки війни як самоцілі – це особливе ставлення до життя, яке впливає на характер поведінки росіян. Точніше, особливе ставлення до смерті. Воно має екзистенційний характер і сформувалося на основі картини світу, в якій будь-яке явище або подія пояснюється присутністю ворога, який втілює споконвічне зло. Стосовно ворога скасовуються всі моральні обмеження. Будь-який добрий вчинок щодо ворога вважатиметься злом, а злий – добром. У носія такої картини світу всі уявлення про цінності, про добро, про справедливість змінюються на протилежні, аморальність він вважає чеснотою, а злодіяння – благом.

З історії ми знаємо, що така картина світу формувалася, коли будь-яка спільнота опинялася в чужому культурному середовищі або не встигала адаптуватися до швидких змін у світі. Тобто умовою її виникнення є сприйняття навколишнього світу як чужого. Так виникло два варіанти такої картини світу, що втілюють два різні емоційні настрої: маніхейство і гностицизм. Маніхейство виходило з того, що наш світлий світ перемішався зі світом початкового зла, і тому ми приречені на боротьбу. Гностицизм виходив з того, що наш світ створений помилково або з волі злого бога, тому в ньому все безглуздо, немає відмінності між хорошим і поганим вчинком, а отже, немає сенсу боротися зі злом. На основі цих двох світосприйняттів виникали різні доктрини, квзірелігійні віровчення, однак найчастіше вони породжували деструктивні настрої всередині релігій, що вже існують – християнства та ісламу.

Безжальне ставлення російської влади до власного населення призвело до виникнення маніхейського настрою всередині православ'я. Симптомом цього настрою став церковний розкол у XVII столітті через обрядові розбіжності, які з позиції грецького православ'я навіть не варті уваги. Однак у Росії запеклість розколу довела до колективних самоспалень. Звісно, річ не в обрядових розбіжностях, а в сприйнятті навколишнього світу як чужого і ворожого.

У ціннісному сенсі маніхейство протилежне християнству, а отже, і православ'ю. Коли більшовики розв'язали боротьбу з релігією, то втілили у своєму вченні про класову боротьбу маніхейське ставлення до життя, яке раніше православ'я хоч якось стримувало подібно до дірявої греблі. Більшовики бачили свою місію в тому, щоб звільнити світ від експлуатації, тобто від зла, і встановити справедливе суспільство, тобто царство добра. Моральні зобов'язання поширюються тільки на класово близьких, а стосовно ворогів дозволено все, що стало виправданням масових репресій. Проте комуністична ідеологія має два аспекти – по-перше, нещадну класову боротьбу з ворогами, і, по-друге, утопію про справедливе суспільство, світле майбутнє, підкорення космосу, прогрес тощо. З настанням епохи нафтового благоденства класова боротьба стала вже не такою актуальною, і суспільство занурилося в утопічне сновидіння, що начебто живе в найвільнішій і найгуманнішій країні, аж поки обвал цін на нафту не розбудив його.

Ідеологія класової боротьби породила соціальну некрофілію, яка втілювалася навіть у радянській символіці. Однак класова боротьба велася заради вищих цілей, хоч і хибних – заради встановлення справедливості та щастя, що цілком відповідає маніхейському світосприйняттю. Однак зараз у Росії панують інші настрої. Більше немає віри ні в майбутнє, ні в справедливість. Хоча західні країни вважаються ворожими, але й власна країна стала чужою. Уже немає тієї світлої ідеї, за яку варто боротися. 

Звісно, всі люди різні, і в Росії вони теж думають і відчувають по-різному, тому робити узагальнення з приводу всіх росіян неприпустимо. Однак ідеться не про всіх росіян, а про панівний настрій, який визначає події соціального життя, а він відповідає вже не маніхейському, а гностичному світосприйняттю. Оскільки все безглуздо, немає жодної різниці, чи будемо ми творити добро, чи зло. Залишається тільки визнати цю безглуздість життя і робити все, що хочеться, а потім так само безглуздо померти. Тобто соціальна некрофілія в нинішній Росії ґрунтується не на маніхейському, як у Радянському Союзі, а на гностичному світовідчутті.

Гностичний фаталізм російських солдатів на фронті

Але якщо все безглуздо, чому тоді люди йдуть в армію воювати проти України? Уявімо собі пересічну людину з депресивного району. Роботи немає, вдома скандали, а для навколишніх людей ти – ніхто, порожнє місце. Це таке відчуття власної нікчемності, наче ти не існуєш. Найважче, якщо доводиться напружувати всі сили, щоб підтримувати існування, коли все здається безглуздим. Наприклад, заробляти гроші, коли вдома постійні скандали. Звісно, легше, коли забуваєшся в алкоголі чи наркотиках. Такий стан пригнічує інстинкт самозбереження, а смерть більше не сприймається як зло, адже різниці між добром і злом немає жодної. Чим простіший світ, тим менше потрібно напружуватися, щоб жити, а війна і смерть саме й роблять цей світ простішим. Це і є некрофільний настрій, що ґрунтується на гностичному світосприйнятті.

І ось такій людині пропонують іти на війну в Україну. Вона за замовчуванням приймає російську пропаганду за правду, хоча насправді їй байдуже, хто винен у війні. Їй важливо інше – відчуття власної значущості й безкарності. Їй обіцяють, що, якщо вона виживе, її всі поважатимуть як ветерана. Простіше кажучи, вона – кого всі вважали порожнім місцем – зможе творити будь-яке свавілля, і всі з цим рахуватимуться. Але для цього потрібно бути готовим убивати й померти. Нормальна людина навряд чи на таке погодиться, але в гностичному настрої, у якому пригнічений інстинкт самозбереження і не розрізняється добро і зло, погодитися на це легко. І таких у Росії десятки мільйонів, тому потік добровольців у російську армію не вичерпається.

У Радянському Союзі теж була соціальна некрофілія, але іншого штибу, там люди йшли вбивати й вмирати за якусь ідею, а в нинішній Росії – за можливість творити свавілля. Адже якщо все безглуздо, то жодних моральних обмежень більше немає не тільки щодо чужих, а і щодо своїх теж. Цей гностичний тип соціальної некрофілії супроводжується гностичним фаталізмом. Один знайомий український офіцер назвав це «російським фаталізмом», перебуваючи під враженням військової хроніки з кадрами, як присіли покурити два російських солдати. У цей момент одному з них осколком знесло голову. Другий навіть не здригнувся і спокійно докурив.

Фаталізм буває різний. Буває стоїчний фаталізм, коли людина приймає свою долю, але однаково чинить чесно відповідно до своєї розумної природи й своєї причетності до світового Розуму або Бога. Однак тут зовсім інший, гностичний фаталізм, коли людина не бачить сенсу в житті й змирилася зі смертю, як своєю, так й інших людей, яких прийшла вбивати в чужу країну. На місці Бога в неї чорна діра, яка висмоктує з неї відчуття життя. Саме цей фаталізм змушує російських солдатів іти в безглузді атаки на смерть замість того, щоб повстати проти своїх командирів, які наживаються на їхній загибелі.

Чи можна зупинити російську армію?

Історія повторюється. Якщо Росія перемагала, то числом, а якщо програвала, то через технічне відставання. Ні в Україні, ні в Європі немає механізму, щоб подібним чином мобілізувати жителів депресивних районів, тому кількісне співвідношення армій і надалі змінюватиметься на користь Росії. Звісно, армія НАТО набагато технологічніша, і в разі війни з Росією може завдати колосальної шкоди, але що робити після того, як високотехнологічна зброя НАТО закінчиться, а російську армію й надалі поповнюватимуть добровольці? Очевидно, вже зараз потрібно переписувати військові стратегії війни з Росією з урахуванням її особливості ведення війни. Я дуже сподіваюся, що розвиток дронів і штучного інтелекту поступово замінюватиме солдатів на фронті так само як розвиток роботів витіснив із виробництва робітників. У цьому випадку Росія втратить свою єдину перевагу над цивілізованими країнами.

Наймана армія могла стати грізною силою, проте в антисистемі, що склалася в Росії, вона може тільки розкладатися. Гроші, з якими контрактники приходять в армію, живлять корупцію і наркоторгівлю в російській армії, яка зараз має успіх лише тому, що приплив свіжих сил поки що компенсує процеси деградації. Тому потрібно допомагати Україні, щоб вона протрималася в цей найнебезпечніший період, захищаючи Європу від російського вторгнення.

Обговорення цієї статті:

Миколай Карпицький та Юлія Філь. Давній гностицизм і сучасна війна проти України