середа, 28 серпня 2024 р.

Миколай Карпіцький. Візит Моді: Чому політика нейтральності Індії обурює українців? Інтерв'ю з Юлією Філь

Джерело: PostPravda.info. 29.08.2024.

Реакція на візит Нарендри Моді 23 серпня 2024 р. до Києва в українському суспільстві дуже суперечлива, як суперечлива сама позиція Індії щодо війни Росії проти України. Індія завжди закликала до миру і до діалогу, але так вийшло, що 8 липня 2024 року, коли Моді обіймався з Путіним у Москві, Київ зазнав найпотужнішої ракетної атаки. Одна з ракет влучила у найбільшу в Україні лікарню для дітей «Охматдит». Після завершення візиту Моді до Києва, Росія знову атакувала всю Україну ракетами й «шахедами», й наразі в Київ знову потерпає від браку енергії. Про ставлення українців до візиту Моді до Києва Миколай Карпіцький розмовляє з індологом, науковим співробітником Інституту сходознавства Юлією Філь.

«Звичайно, головна причина візиту все одно залишається політична – не словом, а ділом продемонструвати свою політичну нейтральність»


Щойно був обстріл Києва, як ви його пережили?

Юлія Філь: Було кілька влучень у нашому районі, я спускалася в паркінг під нашим будинком. Ми очікували, що обстріл почнеться на День Незалежності, коли Нарендра Моді поїде з Києва, але Путін вирішив почекати ще один день. Останній такий потужний обстріл був 6 серпня, коли ракета влучила в дитячу лікарню «Охматдит». У наш район теж тоді прилетіло. Не було світла, тому і сирени не вили, я пропустила сповіщення про повітряну тривогу, а коли пролунали вибухи, спускатися було вже пізно. Тож мені залишалося просто спостерігати, як за вікном здіймаються стовпи диму від влучань ракет. Потім прийшло повідомлення, що в цей час Нарендра Моді обіймався з Путіним. В Україні всі були вкрай обурені цим.

Можливо, Моді приїхав в Україну тому, що зрозумів, що Путін його заплямував, і з цим щось треба робити?

Мені гірко про це говорити, але якби не війна, не «Охматдит», то невідомо, чи приїхав би він. І все ж, хоча Моді дуже прагматичний політик, я думаю, що атака на дитячу лікарню дійсно його зворушила по-людськи. Він приїхав до Києва, щоб показати, що йому небайдуже, що коїться в Україні. Я вірю, що Нарендра Моді як людина релігійна з людськими цінностями хотів морально підтримати Україну. Він не раз повторював, зокрема й у Москві, як шкода, що помирають люди, а ще більше шкода, що помирають діти. Звичайно, головна причина візиту все одно залишається політична – не словом, а ділом продемонструвати свою політичну нейтральність.  Якщо він обіймався з російським лідером, значить, треба приїхати в Україну і так само спілкуватися з президентом України. Цим позиція Індії відрізняється від позиції Китаю. Адже китайський лідер не приїхав в Україну після візиту до Москви.

Ходять чутки, що Нарендра Моді привіз Зеленському послання від Путіна.

Я не знаю, звідки ці чутки, що Моді працює листоношею у Путіна. Моді дуже суб'єктний політик, а Індія – суб'єктна країна на світовій арені. Він сам вирішив приїхати в Україну, і все, що він говорить, він говорить від себе, тому що сам так вважає. Він не стане опускатися до того, щоб говорити за когось іншого. І я не вірю, що Моді захотів узяти на себе роль посередника між Путіним і Зеленським. 

Яке у вас залишилося враження від зустрічі з Моді?

Я була присутня при зустрічі з Нарендрою Моді в готелі «Хаятт». Там зібралася діаспора, українські індологи й усі, кого запросило посольство Індії в Україні. Я не симпатизую Моді, і мене важко запідозрити в симпатіях до правлячої партії Індії. Тому я не очікувала від себе жодної емоційної реакції. Але коли наживо бачиш людину-легенду, все ж це нове, захопливе відчуття. Воно дещо нагадує те, що виникає, коли раптом перед тобою постає пам’ятка всесвітнього спадку ЮНЕСКО, бачена сотні разів на фотографіях і книжкових ілюстраціях. У такі моменти ти ледь віриш, що це відбувається з тобою насправді. У випадку з Моді було щось схоже. Як би ми до нього не ставилися, та очевидно одне – у нього справді є харизма, й він – постать світового масштабу. Загалом присутні вітали його дуже емоційно. Він підійшов до кожного, потиснув руку. Ви можете собі уявити, щоб, наприклад, китайський лідер так поводився? Я не можу.

Яке значення має приїзд Нарендри Моді в Україну?

Як би хто до Моді не ставився, але це перший візит прем'єр-міністра Індії за весь час незалежності України. Звісно, він має величезне політичне значення – підписано чотири угоди про співпрацю, але насамперед – це історична подія.

Однак багато хто в Україні негативно поставився до візиту Моді. Чому?

Я розумію почуття українців, які негативно ставляться і до його візиту, і до нього самого, у мене самої виникають схожі почуття. Його позиція щодо війни Росії проти України суперечлива, і це дає привід звинуватити його в моральному релятивізмі. З одного боку Індія позиціонує себе як мирна країна світового масштабу, батьківщина ахімси, закликає до миру, до зупинки війни. Моді багато разів говорив Путіну, що зараз не епоха війни, що ви робите? З іншого боку, він закликає Україну до діалогу з Росією. З абстрактної позиції – це дуже благородний, миролюбний заклик. Але в контексті того, що відбувається в Україні, це виглядає як знущання. З ким нам вести діалог? З тим, хто щодня намагається нас убити? Якщо Путін заперечує українську ідентичність і право українців на існування, то тут нема чого обговорювати. Якщо злочинець намагається вбити, то це не питання діалогу між злочинцем і його жертвою. Я розумію, що в Індії є спірні території з Китаєм і Пакистаном, і ці питання треба обговорювати в діалозі. Але в нас немає спірних питань із Росією, вона просто хоче знищити Україну, а ми боремося за виживання. Тому коли Моді пропонує такий діалог, це обурює українців, і я сама обурююся як українка. Однак реальність така, що Індія завжди займає позицію нейтралітету.  Це традиційно індійська позиція, позиція індійської дипломатії, яка вже склалася задовго до того, як Україна стала незалежною. І ми маємо прийняти цей факт.

Тут я бачу суперечність. Адже нейтралітет веде до морального релятивізму, зрівнює добро і зло, позицію агресора і позицію жертви. З іншого боку, Індія – країна, де релігія, етика, духовна культура має величезне значення. Але ж релігія завжди вимагає вибирати між добром і злом, що виключає нейтралітет.

Річ у тім, що в Індії релігія ніколи не претендувала на владу. У державних діячів і в духовних лідерів різний внутрішній обов'язок, який називають словом дгарма. Тому політики, з одного боку, постійно апелюють до релігії, з іншого боку, слідують своїм правилам, що призводить до того, що релігійне і політичне життя можуть існувати паралельно. Це характерно і для політики Нарендри Моді. З одного боку, він релігійна людина, з іншого боку – практичний і прагматичний політик.

Якою мірою релігійні цінності впливають на позицію Моді? Може, його заклик до миру і діалогу з агресором пов'язаний із пацифізмом, заснованим на релігійному принципі ненасильства? Але якщо так, то апеляція до духовної індійської традиції ніяк не допоможе нам.

Нарендра Моді представляє релігію, яку ми називаємо індуїзмом, ба більше, він представник правлячої партії Індії Бгаратія Джаната, яка пропагує цінності індуїзму і проводить політику підтримки індуїзму. Якщо основним релігійним принципом Індії є ахімса – принцип ненасильства, це не означає що вся індійська нація буде пацифістською. Ахімсу слід розглядати в парі з таким концептом, як дгарма – обов'язок або призначення, яке включає, зокрема, і обов'язок воїна. Нам треба донести до Індії, що ми виконуємо свою дгарму – обов'язок щодо захисту своєї країни й своєї ідентичності, донести до Індії моральну позицію України. Звісно, релігійні цінності й політика не завжди збігаються, політика дуже часто буває прагматичною і цинічною, і політика Індії – не виняток, але цінності впливають на політику, і ми маємо вести діалог з Індією так, щоб показати, що ставлення до війни Росії проти України – це питання не лише політичних інтересів, а насамперед ціннісного вибору.

Як бути з тим, що Індія залишається другом Росії?

Хоча Індія і залишається другом Росії, важливо зрозуміти, що вона не ворог Україні. Вона не допомагає нам захищатися, але вона і не допомагає нападати на нас. Моді назвав візит дуже особливим, а Україну назвав цінним другом. Тому нам потрібно всупереч усім нашим образам шукати способи донести до Індії нашу позицію. Пояснювати Індії, що дипломатія діалогу з Росією недоречна. І пояснювати, апелюючи до індійської духовної традиції. Посилаючись на шастри, на Бгагавадґіту, на Магабгарату. Нам треба змінити дипломатичну мову, говорити про ці проблеми не тільки в політичному, а й у релігійно-етичному контексті, апелювати до індійської духовності, якою вони самі дуже пишаються.

Після двох із половиною років війни ми маємо зрозуміти, у чому наші помилки. «Russia Today» транслює кожен день на гінді, а ми взагалі не присутні в індійському медійному просторі. Польський культурний центр в Делі на початку повномасштабного вторгнення показував у себе фільми про Україну, нам же не було де їх показувати. За роки незалежності ми так нічого й не зробили, щоб Індія знала нас. Коли ми як індологи, як медіатори між індійським та українським суспільством намагаємося налагодити комунікацію між індійськими аналітичними центрами та українськими університетами, нам кажуть: «Ой, не на часі! Яка там Індія!» П'ята економіка світу, перша за темпами розвитку, а в нас досі в голові, що це якась відстала країна третього світу.

Ви говорите, що Індія не допомагає на нас нападати, але ж вона купує російську нафту, гроші від якої йдуть на війну.

Індія купує російську нафту за рупії, і ці рупії залишаються в Індії. Міністр закордонних справ Росії Лавров щонайменше чотири рази їздив до Індії, намагався домовитися про те, щоб якось ці гроші вивести з Індії. Але не зміг. Виходить, що Путін має депозит в Індії й може тільки сподіватися, що коли-небудь забере ці гроші, але поки що він може інвестувати їх лише в індійські проєкти.

Як я зрозумів, в Україні найбільше викликає обурення саме ця позиція нейтралітету Індії. Але ж Індія завжди займала таку позицію?

Нейтралітет – це традиційна філософія індійської дипломатії та зовнішньої політики. Після здобуття незалежності Індія заявила про себе як про сильну суб'єктну країну, що не вступає до жодних блоків і вільна від будь-яких зовнішніх впливів. Нарендра Моді продовжує курс нейтралітету і неприєднання, який визначив ще Джавахарлал Неру. Це реальність, яку ми маємо прийняти. Однак від самого початку Індія мала тісні зв'язки з Радянським Союзом, які успадкувала Росія. Перш за все, це співпраця в галузі озброєнь. Нині Моді намагається шукати альтернативні варіанти, щоб не залежати в цій галузі від Росії. Наприклад, перед приїздом в Україну, він відвідав Польщу, де домовився, що саме поляки займуться модернізацією танків радянського зразка. Однак Індія – дуже велика країна, і вона не буде в одну мить відмовлятися від стратегічного партнерства з Росією тільки тому, що страждає Україна. Ми маємо право обурюватися позицією Індії, проте в дипломатії діють інші закони. Там немає місця емоціям. Я скажу дуже непопулярну річ, ми зараз звинувачуємо Індію в нейтралітеті щодо війни, до несправедливості, а як Україна реагувала на війну в Грузії?  На Чеченські війни? Ми теж не без гріха.

пʼятниця, 23 серпня 2024 р.

Миколай Карпіцький. Україна відбиває третю хвилю російського вторгнення



Чому так важко на фронті? Коротка відповідь – тому що Україну накриває третя хвиля ворожої навали, і вона найпотужніша. Армія вторгнення лютого 2022 року була тільки першою хвилею. Я думав, що якщо її відбити, то війна закінчиться. Тому в мене були очікування швидкого закінчення війни. І ці очікування почали реально втілюватися в Харківському прориві. Але я помилився. Навалилася друга хвиля – армія мобілізованих восени 2022 року. Однак і з нею можна було впоратися. Адже люди, яких насильно вирвали з мирного життя, воювали погано, хоча їх було багато. Українська армія визволила Херсон, і залишалося зробити ще один ривок у бік Криму, щоб замкнути там російську армію як у пастці й тим самим отримати стратегічну перевагу. Це було реально, однак через затримки західної допомоги час було втрачено. Український наступ зупинився через комплекс причин, і помилки українського керівництва, і недостатню західну військову допомогу, але найперше тому, що вже підіймалася зустрічна третя хвиля.

Перехід Росії до найманої армії

Головна помилка всіх, хто прогнозував перебіг війни у 2023 році, в тому, що вчасно не помітили реформу російської армії. Тепер проти України воює наймана армія. Туди йдуть люди, які усвідомлено за великі гроші вирішили вбивати українців. Здебільшого це люди з депресивних люмпенізованих районів, які не звикли цінувати життя, ні своє, ні чуже. Тому, на відміну від призваних на строкову службу і примусово мобілізованих, у них пригнічений інстинкт самозбереження, і цим успішно користується російське командування, безжально витрачаючи їх у самовбивчих штурмах. Ба більше, загибель на війні таких добровольців у Росії нікого не хвилює, а тому жодні втрати на фронті не можуть спричиняти соціальну напруженість. Швидше навпаки, вони послаблять соціальне навантаження на державу. Крім того, виплати контрактникам, а також компенсації за їхню загибель призвели до такого припливу грошей до депресивних міст, якого там раніше ніколи не бачили, що призвело до зростання підтримки війни. Так почала формуватися нова соціальна база путінського некроімперського режиму з опорою на охлос і вояччину.

Хоча втрати російської армії під час наступу на Донбасі величезні, внаслідок жорстокого природного добору ті, хто вижив, вчаться воювати. Російська армія адаптується, освоює нові технології, а використання керованих авіабомб дало їй величезну перевагу над українською армією. Багато аналітиків бачать слабкість російської армії в тому, що вона зазнає більших втрат, ніж українська. Однак вони не враховують, що ціна життя російських солдатів менша, ніж українських, і такий відсоток їхньої загибелі від початку закладається під час планування операцій. Як би це цинічно не звучало, але можливість жертвувати великою кількістю солдатів у суто військовому сенсі не слабкість, а сила російської армії. Наскільки ще вистачить мобілізаційного резерву таких добровольців – невідомо, а значить незрозуміло, коли почне слабшати третя хвиля. На цей час в України недостатньо людських резервів, а у Заходу – зброї для наземного бою, щоб зупинити третю хвилю.

Росія перемагає в позиційній війні, а Україна – в маневровій

Росія нав'язала позиційну війну на Донбасі, яку Україна в принципі не може виграти. У такому протистоянні перемагає та сторона, у якої більше ресурсів. Тому пошук нової військової стратегії – це питання виживання. Росія сильна в позиційній війні, а Україна – в маневровій. Тому ЗСУ прорвали фронт там, де вони можуть вести маневрову війну, тобто в Курській області. Однак і цього недостатньо. Історія показує, що єдина стратегія перемоги України – це партизанська війна на території Росії. Курська військова операція показала, що це можливо, оскільки в маневровій тактиці ЗСУ апробували елементи партизанської війни на чужій території. 

Навіть якщо Україна вистоїть і звільнить усі свої території, це означатиме, що війна закінчилася в нічию. Це теж саме, як щоб наприкінці Другої світової війни звільнили б тільки окуповані Німеччиною території й зупинилися б біля її кордонів, уклавши мир із Гітлером. Очевидно, що в України ніколи не буде стільки ресурсів, щоб наступати на Москву. Однак у майбутньому за певних обставин у неї може вистачити ресурсів, щоб вести широкомасштабну партизанську війну, яка паралізує Росію. Думаю, це цілком працездатна стратегія перемоги України у війні. Для цього потрібен розвиток нових дронових технологій, засобів комунікації та політична воля. Але насамперед треба зупинити третю хвилю навали. Тож широкомасштабна партизанська війна – це справа майбутнього, однак досвід, отриманий у Курській операції, для неї неоціненний.

Наразі не існує кордону між Росією та Україною, є лише лінія фронту, і вся територія Росії є територією війни, на якій будь-хто, хто допомагає військовим, є законною військовою ціллю. Тому для військових не має жодного значення, де проходить кордон Росії. Курська операція є складовою частиною оборонної операції на Донбасі. Вона проходить на території Росії, бо того вимагає військова доцільність, однак просування вглиб Росії, ще не означає, що це наступ на саму Росію. Тут усе залежить від того, яке ставиться завдання. Коли справді почнеться наступ на Росію, виглядатиме він інакше. На цей час завдання України в іншому – виграти оборонну битву на Донбасі. Вирішальна баталія зараз під Покровськом. Найближче завдання Москви: узяти Покровськ, після чого відкриваються можливості наступати в трьох напрямках, кожен з яких відкриває можливість стратегічного прориву, після якого можна не поспішаючи забрати втрачені території в Курській області. Тому російське командування не перекидає війська з покровського напрямку під Курськ, бо стратегічно Покровськ важливіший за Курську область. Найближче завдання Києва: максимально відтягнути російські сили з донбаського фронту й утримати Покровськ. Якщо внаслідок невдалого наступу російська армія виснажить свої ресурси, то в майбутньому також не зможе зупинити просування ЗСУ вглиб Курської області або нові прориви в інших областях. Тоді Україна зможе диктувати свої умови.

Ситуація на фронті може розвернутися в будь-який бік

Наразі ситуація критична для України, але вона може змінитися на протилежну. Якщо в Росії виснажиться мобілізаційний резерв, якщо Україна знайде захист від керованих авіабомб, якщо збільшення якості й кількості дронів компенсує брак людей у ЗСУ, якщо західні країни розженуть виробництво снарядів... Занадто багато «якщо», щоб можна було щось з упевненістю говорити. Єдине, що зараз може робити Україна – це втягувати Росію в маневрову війну на її ж території. Російське командування це розуміє і робить усе, щоб і там нав'язати позиційну війну. Поки що українське командування проводить операцію в Курській області вкрай обережно. Після стрімкого наступу перших двох днів, воно опинилося перед вибором: ризикнути всім, ввести всі резерви в бій і взяти Курськ, або зміцнювати свої позиції вздовж кордону. Перший варіант міг призвести як до приголомшливої перемоги України, так і до нищівної поразки. Українське керівництво обрало безпечніший другий варіант, і зараз успішно зачищає прикордонні райони Курської області. Цього виявилося недостатньо, щоб змусити росіян перекидати війська з Донбасу і послабити тиск на Покровськ, проте не виключено, що в українського керівництва приготовлені нові сюрпризи.

вівторок, 13 серпня 2024 р.

Вплив війни на релігійну свідомість

Прірва нерозуміння між вірянами через різний досвід війни. Миколай Карпіцький ‪04.06.2024 🎬

Квазірелігійна трансформація російської релігійної свідомості: методологія дослідження. Миколай Карпіцький. 14.10.2023  🎬

Криза християнства через війну Росії проти України. Миколай Карпіцький. 17.04.2023 🎬







Миколай Карпіцький. Чи можна домовитися про мир, якщо причина війни ірраціональна?


Колоніальні війни сучасної Росії

Після розпаду Радянського Союзу спецслужби почали готуватися до захоплення влади й відновлення імперії. Перший крок на цьому шляху – перша Чеченська війна 1994-1996 рр., яку Росія програла. Це була класична колоніальна війна, яка супроводжувалася жахливими воєнними злочинами. Однак метою війни було посилення Росії, а воєнні злочини – супутній ефект. Коли 1999 року Володимир Путін розв'язав другу Чеченську війну, воєнні злочини перетворилися на самоціль. Якщо тотальне бомбардування міст ще можна пояснити супутнім ефектом, бо інакше російська армія воювати не вміє, то бомбардування колон біженців, яку не випускали із зони бойових дій на територію Росії, – вже неможливо. Цей злочин має вже ірраціональну мотивацію, точніше, як я вже тоді запідозрив, некрофільну.

Колоніальні війни сучасної Росії

Настрій російського суспільства також тоді почав змінюватися. Якщо першу Чеченську війну воно не підтримувало, то після терактів, коли восени 1999 року в Росії підірвали чотири житлові будинки, загалом підтримало другу Чеченську війну та її головного ініціатора – Володимира Путіна. Цю підтримку не змогло похитнути те, що ФСБ попалося на місці злочину під час спроби підірвати п'ятий будинок у Рязані, хоча про провал операції відкрито повідомили навіть російські ЗМІ, і на цій хвилі Володимир Путін став президентом. Згодом у будь-яких кризових ситуаціях він завжди обирав такий варіант, який призводив до максимальних жертв. Наприклад, коли терористи захопили театр, їх отруїли газом разом із заручниками; коли захопили два пасажирські літаки, їх збили разом із пасажирами; коли взяли в заручники дітей у Беслані, з артилерії розстріляли школу разом із дітьми. Тобто смерть стала розумітися як універсальний спосіб розв'язання всіх проблем, а це вже некрофільна установка, яка пояснює ірраціональну жорстокість, з якою Росія веде війну проти України зараз.

У 2014 році протести в Києві призвели до дострокових демократичних виборів нового президента України. Російська влада оголосила це державним переворотом і використала як привід окупації Криму та воєнного вторгнення на сході України. Так, у лютому 2014 року розпочалася перша Російсько-українська війна, яка тривала до 24 лютого 2022 року. Попри жахливі воєнні злочини, часом ірраціональні, вона мала цілком раціональну імперську мету – підпорядкувати Україну. Тому вона мала класичний колоніальний характер, і на цьому шляху Путін домігся великого успіху – примусив українську сторону підписати Мінські угоди, які передбачали проведення виборів в умовах військової присутності Росії та легалізацію терористичних структур маріонеткових режимів у правовому полі України. Після реалізації такого «мирного плану» підконтрольні Росії бойовики отримували офіційний статус в Україні й могли б тероризувати населення на всій її території, і через них Путін зміг би контролювати Україну зсередини. На щастя, ці угоди не були ратифіковані парламентом України, проте на міжнародному рівні виявилися виправданням відмови у воєнній допомозі. Західні політики не розуміли, навіщо Україні постачати зброю, якщо вона вже підписала мирні угоди, і примушували Україну до їх виконання, що означало капітуляцію України.

Якби Володимир Путін ставив раціональну імперіалістичну мету, то і далі б розвивав успіх, посилюючи військово-політичний тиск, який виснажував Україну. Тому перед широкомасштабним вторгненням, я думав, що Путін почне локальне вторгнення на Донбасі, а Заходу оголосить, що це конфлікт України з самопроголошеними республіками, який можна закінчити тільки виконанням Мінських угод. У цьому випадку західні країни утрималися б від постачання зброї, запаси України швидко б виснажилися, і вона б виявилася беззбройною. Однак Путін з ірраціональної причини обрав інший шлях.

Некроімперіалістична війна

24 лютого 2022 року Путін розпочав широкомасштабне вторгнення, що ознаменувало початок другої Російсько-української війни на знищення, яка вже не мала раціональної мети. Того ранку я дивився з вікна, як звуки сирени заповнили весь простір київського краєвиду і ще чіплявся за примарну надію, що ворог буде спрямований на раціональну мету без безглуздих бомбардувань мирних жителів без безглуздих бомбардувань мирних жителів. Поки розум чіплявся за соломинку, почуття говорили, що настав маленький Апокаліпсис, багато моїх близьких і просто знайомих уже засуджено до смерті й вони загинуть найближчими місяцями або роками. Реальність виявилася страшнішою за будь-які уявлення про неї. Окупанти розв'язали жахливий терор проти мирного населення.

Перші дні вторгнення – туман війни. Надія на те, що втрати змусять ворога відступити, адже якщо воєнні дії не ведуть до завоювання, то в навіть у раціональній логіці імперіаліста доцільним було б відступити, накопичити сили для нового нападу чи то використати політичні методи.

Березень 2022 року. Наступ ворога на Київ захлинувся, стало зрозуміло, що Україна вистоїть. Росіяни відступають із центральної України, і з'являється надія, що вони зрозуміють безглуздість продовження війни.

Квітень – серпень 2022 року. Надія не виправдалася. Ворог наступає на Донбасі, використовує тактику вогняного валу. Україна розтратила боєприпаси, а воєнна допомога Заходу затримується. Українська піхота якимось дивом стримує наступ ворога. У найкритичніший момент приходять хаймарси й лінія фронту стабілізується.

Вересень-листопад 2022 року. Путін оголошує про приєднання чотирьох українських областей до Росії. Це – загроза застосування ядерної зброї. Шантаж не вдався. Українська армія звільняє Куп'янськ, Ізюм, Лиман, Херсон.

Грудень 2022 – травень 2023 року. Несподівано припиняються постачання зброї, і ворог знову наступає, захоплює Бахмут, б'є по енергетичній інфраструктурі. Постійно відключають світло. Після тривалої перерви поновлюються постачання західної зброї, і разом із ними з'являється надія.

Червень-вересень 2023 року. Український наступ повільно прогризає російську оборону. Це останній шанс уникнути нескінченної війни. Західні країни не змогли виконати всі обіцянки щодо постачання зброї. Російський режим пережив заколот. Російська армія завдає контрударів і затикає прориви в обороні.

Зараз. Росія встигла адаптуватися до нескінченної війни на виснаження і наполегливо наступає, ігноруючи втрати, які зупинили б будь-яку іншу армію. Захоплює Авдіївку, створює загрозу Часовому Яру, розгортає наступ для відволікання у Харківській області. Але головний напрямок удару – Покровськ. До літа, після тривалої перерви, відновлюються постачання воєнної допомоги, і ситуація на фронті повільно починає вирівнюватися. Попереду – невідомість. Політична ситуація на світовій арені не вселяє надії.

Коли я пишу ці слова, Київ стрясають вибухи. З вікна видно, як над житловими кварталами здіймаються три стовпи диму. Приходять фотографії потрапляння в дитячу онкологічну лікарню. На жаль, таке триватиме й далі, кінця цьому не видно.

Мутація російської імперської свідомості

Архаїчний російський імперіалізм ґрунтувався на ідеї збирання земель, згідно з якою життя народів набувало смислу і цінності тільки тоді, коли включалося до складу Росії. Самостійне життя людей за межами Росії знецінювалося, проте ще не сприймалася як зло. Перша мутація імперської свідомості супроводжувала становлення більшовицької диктатури. Більшовики вважали, що зло притаманне соціальній природі людини, і тому світ приречений на класову боротьбу. Щоб очистити світ від зла необхідна світова революція. Мета архаїчного імперіалізму в процвітанні імперії; мета тоталітарного імперіалізму – влада як вона є, яка на основі тоталітарної ідеології виправдовується необхідністю очистити ворожий світ від зла. Диктатура Путіна супроводжувалася другою мутацією імперської свідомості, пов'язаною зі страхом перед складністю світу. Західна цивілізація лякає своєю складністю, імперіалісти нового типу вважають, що їй за сутністю притаманне зло, тоді як відсталі примітивні диктатури сприймають як союзників Росії у протистоянні світовому злу. У зв'язку з цим у суспільстві поширюється некрофільний настрій, у якому руйнування і смерть бажані, оскільки спрощують навколишній світ. Рішення продовжувати війну на знищення, в якій неможливо перемогти, було ухвалено під впливом такого некрофільного настрою, що супроводжував мутацію російського тоталітарного імперіалізму в нову форму – некроімперіалізм. 

Якщо громадськість і політичні еліти демократичних країн вважають,  ніби Росія переслідує якусь раціональну мету у війні на основі власної вигоди, то небезпечно помиляються. Вони думають, що Путіну потрібно щось конкретне, ресурси, гроші, вплив... Якщо мета раціональна, значить із Росією можна домовитися, знайти компроміс. Однак якщо ворог вбиває без будь-якої раціональної мети, то ви нічого не зможете йому запропонувати, щоб він зупинився. Сподіваючись домовитися з Путіним, західні лідери не розуміли, що вони самі в його картині світу є втіленням зла, а перемовини для нього – всього лише воєнна хитрість, щоб далі вести війну. Тому війна триватиме доти, доки в Росії зберігається нинішній режим. Можливі тимчасові періоди перемир'я, але в будь-якому разі війна розростатиметься і втягуватиме нові країни. Україна може лише стримувати натиск агресора, захищаючи тим самим європейські країни. 

У картині світу російського некроімперіалізму щодо ворога скасовуються будь-які моральні обмеження і виправдані будь-які злочини. Будь-який добрий вчинок вважається злом, якщо він стосується ворога, і тому система цінностей перевертається: зло розуміють як добро, а добро як зло. У масовій свідомості некроімперіалізм проявляється в придушенні здатності до емпатії, запереченні за іншими права на існування та ставленні до смерті як до засобу, завдяки якому світ стає простішим і зрозумілішим.

Якщо навіть аморальна людина або лиходій діє егоїстично заради вигоди, з нею можна знайти якийсь компроміс. Саме так західні лідери думали щодо Путіна, коли купували в нього нафту й газ і сприяли зростанню його політичного впливу. Вони помилково вважали, що якщо йому вигідніше бути цивілізованим, то він і поводитиметься як цивілізований. З цієї причини вони опинилися неготовими до війни, тому що думали, що вона не вигідна Росії, а отже, і не настане. Однак російська влада виходить не з власної егоїстичної вигоди, а з некрофільної картини світу. Тому Росія напала на Україну, хоча їй це не вигідно, і нападе на іншу європейську країну, щойно випаде нагода, хоча це теж не буде вигідно, і домовитися з нею неможливо. Росію можна зупинити тільки силою. Або демократичні країни в коаліції з Україною переможуть Росію і примусять деконструювати імперію, або війна триватиме нескінченно. Але це стане можливим тільки тоді, коли не тільки в Україні, а й в інших цивілізованих країнах політики й громадськість усвідомлять ірраціональну передумову російсько-української війни.