Миколай Карпіцький. Російські міфи про мешканців Донбасу. Навіщо імперії Путіна брехня?

Джерело: PostPravda.info. 17.12.2025.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/propaganda/narratywy-o-mieszkancach-donbasu-ukr/

Російська імперська свідомість відтворює агресивні міфи про жителів Донбасу, які кремлівська пропаганда оформила в цілісну систему наративів, використовуючи їх для виправдання війни проти України. Ці наративи й далі відтворюються у масовій свідомості навіть без прямої участі пропаганди та вже впливають на рішення людей не лише в Росії, а й за її межами. Спеціально для PostPravda.Info Миколай Карпіцький прокоментував найпоширеніші з цих міфів, спираючись на власні спостереження за життям людей на Донбасі.

Кого підтримували жителі Донбасу після перемоги Майдану 2014 року?

Міф. Після перемоги Майдану 2014 року жителі Донбасу виступали проти київської влади й закликали Росію на допомогу.

Передумова міфу. У Донецьку проходили проросійські мітинги.

Коментар. Попри провокації та насильство з боку прихильників Росії, паралельно з проросійськими мітингами в Донецьку навесні 2014 року відбувалися масові маніфестації за єдність України. 5 березня 2014 року на центральній площі Донецька під українськими прапорами «на захист єдності України» зібралося, за різними оцінками, від 5 до 15 тисяч осіб. Відбувалися провокації та напади на демонстрантів. 13 березня 2014 року на мітинг за єдність України в центрі Донецька зібралося, за різними оцінками, від 500 до 1000 осіб. Мітинг завершився кривавим насильством з боку проросійських активістів. 17 квітня 2014 року від 3 до 5 тисяч осіб узяли участь у мітингу «З молитвою за Україну» в парку Перемоги в Донецьку, який відбувся порівняно спокійно.

Також за єдність України висловилася більшість церков Донбасу. 25 лютого 2014 року з ініціативи Міжконфесійної ради церков Донецька й Донецької області розпочався міжконфесійний молитовний марафон «За мир, любов і цілісність України». Щодня в центрі Донецька проводилася спільна молитва, у якій брали участь представники православ’я, католицизму, протестантизму та ісламу. Марафон тривав до серпня 2014 року, коли серія арештів його учасників змусила залишити площу.

Міф. Жителі Донбасу висловилися за незалежність від України на референдумі 2014 року.

Передумова міфу. Проросійські бойовики 7 квітня 2014 року в Донецьку проголосили так звану «Донецьку народну республіку», а 11 травня 2014 року організували референдум на підтримку свого рішення. Здавалося, що на референдум прийшло багато людей, однак реальну кількість тих, хто проголосував, встановити неможливо.

Коментар. Референдум, організований проросійськими бойовиками, був як незаконним, оскільки не мав юридичних підстав, так і нелегітимним, адже щодо його проведення не існувало громадської згоди. Справжній референдум передбачає попередню суспільну дискусію, якої в цьому разі не було. Тому за формою організації це був не референдум, а опитування громадської думки. Ба більше, багато його учасників не розуміли, за що саме голосують, і кожен вкладав у це свій зміст. Участь у цьому заході створювала ілюзію впливу на ситуацію, що було наслідком захисного психологічного механізму – страху перед майбутнім. Для багатьох це стало єдиною причиною прийти на «референдум».

Хто відповідальний за терор жителів Донбасу?

Міф. Після перемоги Майдану 2014 року нова влада в Києві почала репресії проти жителів Донбасу, що нібито стало приводом до початку боротьби за відокремлення від України.

Передумова міфу. Пропагандистські вкиди в інформаційний простір, які не підтвердилися фактами.

Коментар. З боку прихильників єдності України не зафіксовано жодного випадку ідеологічно мотивованих тортур чи убивств жителів Донбасу, тоді як із боку прихильників Росії таких прикладів можна навести чимало.

Перший акт масового насильства на ідеологічному підґрунті стався 13 березня 2014 року, коли учасники проросійського мітингу напали на маніфестантів за єдність України, покалічили кілька десятків людей і вбили 22-річного Дмитра Чернявського. 24 травня 2014 року бойовики розгромили намет молитовного марафону, а одного з його учасників – пастора донецької євангельської церкви «Асамблея Божа» Сергія Косяка – тимчасово затримали й побили. 4 липня 2014 року проросійське угруповання «Російська православна армія» взяло в полон іншого учасника марафону – греко-католицького священника Тихона Кульбаку. Страждаючи на діабет, отець Тихон без ліків провів у полоні 12 днів, зазнав катувань і дивом вижив. 8 червня 2014 року у Слов’янську проросійські бойовики під командуванням Ігоря Гіркіна викрали, жорстоко катували й розстріляли чотирьох членів п’ятдесятницької церкви «Преображення Господнє»: двох дияконів – Віктора Брадарського й Володимира Величка, а також двох синів пастора – Рувима та Альберта Павенків. 8 серпня 2014 року було викрадено пастора, учасника молитовного марафону Олександра Хомченка, якого протягом чотирьох днів піддавали жорстоким катуванням. Його здоров’я так і не відновилося, і 14 лютого 2018 року він помер. Подібних випадків було багато, однак далеко не всі потрапляли до засобів масової інформації.

Міф. Україна вісім років обстрілювала жителів Донбасу.

Передумова міфу. Розповіді жителів Донбасу про те, як їх обстрілювала Україна.

Коментар. Проросійські сили на Донбасі могли вести бойові дії лише за умови повного забезпечення та технічної підтримки з боку Росії, і саме це спричинило тривалі бойові зіткнення. Водночас можна назвати дві причини, чому до початку широкомасштабного вторгнення під час артилерійських перестрілок уздовж лінії фронту нерідко траплялися влучання у житлові квартали, зокрема й від «дружнього вогню». По-перше, під час таких перестрілок обидві сторони активно маневрували, намагаючись уникнути ударів у відповідь, і часто стріляли «на випередження», щоб накрити передбачувані позиції противника. По-друге, використовувалися артилерійські снаряди та ракети РСЗВ із простроченим терміном придатності, що часто спричиняло відхилення від розрахованої траєкторії та непередбачувані влучання. Багато свідчень очевидців ґрунтуються на довільних узагальненнях, коли всі обстріли приписували тій стороні, яку вони не підтримували.

Окрім випадкових руйнувань, мали місце й навмисні провокації з боку проросійських збройних формувань з метою підтримання певного рівня бойової активності, адже від цього залежало їхнє матеріальне забезпечення.

Українська сторона запровадила особливий правовий режим зони проведення «антитерористичної операції» (АТО) та закріпила норми забезпечення й правові гарантії для військовослужбовців. Росія ж не запровадила аналогічного правового режиму: виплати за участь у бойових діях здійснювалися у формі надбавок «за особливі умови військової служби». Отже, для проросійських формувань існував матеріальний стимул підтримувати інтенсивність бойових дій, зокрема шляхом обстрілів мирних жителів, аби спровокувати вогонь у відповідь.

Тактика тотального знищення міст під час штурмів почала застосовуватися російською стороною на Донбасі з 2022 року, після початку широкомасштабного вторгнення. Українська сторона ніколи не застосовувала подібної тактики.

Політичні традиції жителів Донбасу

Міф. Більшість жителів Донбасу завжди голосувала за проросійські партії, що нібито свідчить про бажання бути з Росією, а не з Україною.

Передумова міфу. На парламентських виборах 26 жовтня 2014 року в Донецькій області за партійними списками переміг «Опозиційний блок», який вважався проросійським і набрав 38,9 % голосів. На другому місці був «Блок Петра Порошенка» – 18,2 %, а на третьому – Комуністична партія України – 10,2 %. В одномандатних округах Донецької області дуже часто перемагали колишні члени Партії регіонів, яких вважали проросійськими. На парламентських виборах 21 липня 2019 року за партійними списками перемогла «Опозиційна платформа – За життя», набравши 41,77 %, яка також вважалася проросійською.

Коментар. Ці вибори засвідчили зовсім не проросійські настрої, а прагнення до пошуку компромісу з Росією, щоб не боятися війни й мати змогу спокійно їздити до родичів на окуповану територію. Жителі Донецької області за замовчанням сприймали місцевий політичний дискурс, який їм був зрозумілий, і вже в його межах обирали тих, хто, на їхню думку, займав помірковану позицію. У цьому проявлялася утопічна мрія про відновлення простору без кордонів, як це було в Радянському Союзі. Широкомасштабне вторгнення показало багатьом жителям Донбасу ілюзорність їхньої мрії про «відкритий» спільний простір.

 

Ідентичність жителів Донбасу та вплив російської ідеології

Міф. Жителі Донбасу хочуть до Росії, бо вважають себе росіянами.

Передумова міфу. Міф створений російською пропагандою на основі довільного узагальнення окремих настроїв.

Коментар. На Донбасі історично переважала місцева ідентичність, відповідно до якої люди ототожнюють себе з рідним селом або громадою, а не з державою. Радянська ідеологія нав’язувала ототожнення зі штучною спільнотою – «радянським народом», від якої нині залишилася лише ностальгія за спільним простором без кордонів, де жили друзі й родичі. Так само як панування комуністичних переконань у радянський період не змінило ідентичності жителів Донбасу, поширення проросійських настроїв теж не могло її змінити й сформувати якусь «російську» ідентичність.

Багато жителів Донбасу й далі зберігають місцеву ідентичність, і з цієї позиції оцінюють, що саме їм може дати Україна або Росія. Під впливом потужної російської пропаганди частина населення підтримує Росію, але після вторгнення таких людей стає дедалі менше. Їхня орієнтація радше ідеологічна, ніж національна: вони однаково не відчувають себе росіянами. Водночас війна на Донбасі прискорила розвиток української громадянської ідентичності, а волонтерство та поява вимушених переселенців сприяють її зміцненню й розвитку зв’язків між регіонами.

Отже, на Донбасі немає поділу за етнічною ознакою – усіх об’єднує місцева ідентичність, на основі якої формується нова українська громадянська спільнота.

Міф. Жителів Донбасу утискають через прагнення розмовляти російською мовою.

Передумова міфу. Суто російська пропаганда, яка не має нічого спільного з реальністю.

Коментар. Для більшості жителів Донбасу мова ніколи не була ознакою ідентичності – ані місцевої, ані української. Вони не бачать жодних проблем, пов’язаних із мовним питанням, чудово розуміють українську мову, у повсякденному житті спілкуються російською або суржиком. Хоча не всі можуть писати літературною українською, але це проблема освіти, яка поступово розв’язується: нині молодь Донбасу володіє українською мовою значно краще, ніж старше покоління. З початком повномасштабного вторгнення значущість української мови зростає, і вона дедалі частіше використовується у спілкуванні.

Міф. Жителі Донбасу підтримують Росію всупереч потужній українській пропаганді.

Передумова міфу. Жителі Донбасу більше довіряють російським телеканалам, ніж українським.

Коментар. До початку широкомасштабного вторгнення значна частина жителів Донбасу справді довіряла російським телеканалам – і цьому є кілька пояснень.

По-перше, на відміну від Росії, де політична пропаганда централізована, український медіапростір хаотичний і різноманітний, тому людям, звиклим ще з радянських часів до того, що телебачення транслює єдину точку зору, було складно в ньому орієнтуватися. Російська пропаганда здавалася їм зрозумілішою, адже нагадувала радянську.

По-друге, вплив Росії в українському медіапросторі відчувався навіть після початку війни на Донбасі. До лютого 2021 року низка українських телеканалів перебувала під контролем або впливом наближеного до Путіна політика Віктора Медведчука – серед них «112 Україна», NewsOne та ZIK.

По-третє, російська пропаганда вміло використовувала той факт, що формування національної самосвідомості в різних регіонах України відбувалося нерівномірно. У багатьох жителів Донбасу зберігалася ностальгія за відкритим простором без кордонів, який колись асоціювався з Радянським Союзом, а тепер – із Росією.

Усе це призвело до того, що значна частина населення Донбасу опинилася під впливом російської пропаганди, подібно до того, як раніше вона перебувала під впливом радянської ідеології. Однак ця ідеологічна залежність не змінила їхньої справжньої ідентичності – ні в радянський період, ні тепер, адже природа ідентичності принципово відрізняється від природи ідеології.

Ідеологія вимагає лише зовнішньої згоди з певною позицією, тоді як ідентичність – це форма самосвідомості. Від ідеології можна відмовитися, як від нав’язаної ззовні точки зору – саме це й сталося під час розпаду СРСР, коли багато колишніх комуністів стали демократами. Від ідентичності ж можна відмовитися лише через глибоку трансформацію особистості.

Російські керівники не здатні ані змінити, ані зрозуміти чужу ідентичність. Вони виходять із хибного уявлення, ніби будь-який житель України, який тимчасово потрапив під вплив їхньої ідеології, автоматично стає «росіянином», і це нібито дає їм право на окупацію території, де він живе. Однак, попри те що багато донеччан справді зазнавали впливу російської ідеології, більшість із них були рішуче проти включення Донбасу до складу Росії й обурені розмовами про «обмін територіями» задля припинення вогню.

Миколай Карпіцький. Ідеологічний концепт російської культури у світлі війни: що нам із цим робити?

Джерело: PostPravda.info. 10.12.2025.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/logical-concept-of-russian-culture-ukr/

 

Головний редактор PostPravda.Info Пьотр Кашувара попросив мене розкрити важливе й складне питання: як нам сьогодні ставитися до російської культури в умовах війни, яку Росія веде проти України. Цю статтю я адресую передусім європейській та американській аудиторії – українцям навряд чи зможу сказати щось нове, вони й так усе розуміють. Писати про це непросто. Я виріс у Сибіру, багато років робив внесок у російську культуру власною філософською творчістю, а тепер свідомо обрав бік України. Коли я сів працювати над статтею, прийшла звістка про ракетний удар по житловому будинку в Тернополі. Близько сотні поранених, тридцять три загиблих, серед них шестеро дітей. У такі моменти важко міркувати спокійно. Але я все ж спробую.

Українська позиція щодо російської культури у світлі війни

Після всіх злочинів, скоєних Росією, будь-яке її представлення – у спорті, науці, культурі – є для українців неприйнятним. В умовах війни на знищення іншої позиції й не могло виникнути. Інше питання – як мають ставитися до російської культури європейці, які живуть у порівняно мирних умовах? Адже історія знає чимало держав, які вели винищувальні війни й здійснювали жахливі злочини, але їхні культури ми не відкидаємо.

Культурна творчість потребує свободи, тому російська держава протягом усієї історії перебувала у конфлікті з культурою, змушуючи творців працювати на державну ідеологію. У кращому разі пропонувався вибір між забуттям у злиднях та офіційним визнанням, у гіршому – між свободою та ГУЛАГом. Тому багато хто намагався пристосуватися до влади, відмовляючись від свободи творчості та власних переконань. Так відбувалася ідеологічна мобілізація культури, яка перетворювала її на інструмент війни.

Можна провести таку аналогію: хоча кожна людина – унікальна особистість, однак якщо Росія мобілізує її в армію, яка прийшла вбивати українців, ставлення до неї буде як до ворога. Оскільки Росія веде ідеологічну війну, мобілізувавши для цього російську культуру, ставлення до неї в Україні також буде ворожим.

Радянська культура як інструмент ідеологічної війни

Навіть у мирні періоди Радянський Союз жив у стані ідеологічної війни, і шкільне навчання було повністю підпорядковане її цілям. Від нас учителі чекали не стільки розуміння художнього задуму, скільки вміння витягти «правильний» ідеологічний підтекст: пояснити, які погляди виражає герой і яку позицію займає автор. Зараз відбулася зміна ідеологічного концепту – замість радянської культури тепер російська культура, але суть залишилася тією самою. Цей концепт Росія використовує як ідеологічну зброю у війні проти України. Своєю чергою українці відкидають російську культуру – і це логічний факт війни за виживання. Проте я бачу вихід у знищенні цього ідеологічного озброєння шляхом деконструкції самого концепту культури.

Культура – це простір творчої самореалізації особистості на основі вищих цінностей. Суспільство, у якому все регулюється лише соціальними нормами, не пов’язаними з культурними цінностями, – це суспільство наших найближчих родичів у тваринному світі – шимпанзе. Якщо ми будемо жити тільки відповідно до соціальних інстинктів, то повернемося у первісний стан.

У шкільні роки мені здавалося, що радянська система прищеплювала вищі цінності, які стримують первісні соціальні інстинкти школярів. Але вже в старших класах я зрозумів, що помилявся. Радянська система пропонувала не цінності, а ідеологічні настанови, призначені для маніпулювання соціальними інстинктами. Уже на філософському факультеті я усвідомлював, що ці настанови не дозволять мені викладати філософію та публікувати власні роботи.

Для мене філософія – це втілення особистого життєвого досвіду, зверненого до вічного та універсального. Саме цього я шукав у російській, німецькій, індійській, китайській та інших філософських традиціях. Однак радянська система допускала лише марксистську філософію, фактично забороняючи мислити інакше. Подібний конфлікт із радянською системою переживали письменники, художники, кінорежисери, гуманітарні науковці. Багато хто йшов на компроміс – і цим убивав свій талант.

Коли ми дивимося геніальні фільми або читаємо видатні літературні твори радянської епохи, ми зазвичай не замислюємося, що за кожним із них стояла важка боротьба творчих людей з нормами радянського суспільства за острівці вільного культурного простору. Дуже часто ця боротьба закінчувалася поразкою, і тоді автори калічили свої твори, підлаштовуючи їх під ідеологічні вимоги. Справжня культурна творчість існує у вимірі «особисте – універсальне». Радянська ж система бачила в культурі лише «соціально значуще», тим самим підміняючи культуру її імітацією у формі ідеологічного конструкта.

Ідеологічний концепт російської культури

Розпад Радянського Союзу відкрив для мене можливість викладати філософію й публікуватися. Цензуру було скасовано, а доступ до культурної спадщини став вільним. У ті роки я вірив, що Росія стане нормальною демократичною країною – такою, як Польща чи Україна. Але коли на перших парламентських виборах перемогла партія імперського й шовіністичного спрямування, я зрозумів, що перспектива фашизму цілком реальна.

Коли почалася перша російсько-чеченська війна, стало ясно, що необхідно боротися всіма силами, щоб запобігти приходу фашистської диктатури. А коли почалася друга війна, я усвідомив, що ми програли, і в Росії більше немає майбутнього.

На початку 90-х Російська православна церква користувалася величезною повагою в суспільстві за те, що змогла вижити й зберегти релігійну традицію в роки радянської влади. Проте я помічав, що кожне нове покоління студентів ставилося до РПЦ трохи гірше, ніж попереднє, і за двадцять років глибока повага змінилася повним неприйняттям: молодь дедалі ясніше бачила, що церква пропонує не релігію, а релігійну ідеологію.

Подібні зміни відбувалися й у моєму особистому ставленні до російської культури. Спершу я сприймав її як простір вільної творчості, не зачеплений комуністичною ідеологією. Російських націоналістів, які виправдовували свої імперські претензії «великою російською культурою», вважав маргіналами. Минуло десять років – і виявилося, що саме моє уявлення про культуру у вимірі «особисте – універсальне» опинилося на маргінесі, тоді як у суспільній свідомості закріпилося ідеологічне, імперське розуміння російської культури. Сьогодні цей ідеологічний конструкт перетворився на зброю війни проти України й, у перспективі, проти всієї європейської цивілізації.

Деконструкція концепту російської культури

Для українців, які протистоять одночасно і військовій, і ідеологічній агресії, будь-яка форма репрезентації Росії є неприйнятною. Але як ставитися до російської культури представникам інших європейських народів, які зараз не ведуть війни? Очевидно, що необхідно згортати будь-які культурні програми, які так чи інакше репрезентують сучасну Росію як державу: діяльність російських культурних центрів («Русские дома»), фонду «Русский мир», Россотрудничества, Росконцерта та інших подібних інституцій. Але чи достатньо цього? – Вважаю, потрібна також послідовна деконструкція ідеологічного концепту російської культури у суспільній свідомості.

Провести таку деконструкцію без втрат неможливо, і це означає, що доведеться перестати говорити про російську культурну традицію. Проте це жодним чином не повинно позначатися на особистому ставленні до митців, авторів культурних творів. Просто це ставлення не повинно залежати від ідеологічних настанов чи тієї, чи іншої концептуалізації культури. Для цього достатньо не оцінювати письменника або художника з соціального погляду і припинити шукати у нього «правильну» або «ворожу» ідеологічну позицію.

З погляду радянської школи я чиню головний гріх: розглядаю культурну творчість у вимірі «особисте – універсальне», не озираючись на її ідеологічне навантаження та суспільну значущість. Можливо, в умовах ідеологічної війни, розв’язаної Росією, хтось навіть докорить мені «дезертирством». Але інакше не можна не уподібнитися ворогу – перемогти дракона й при цьому самому не перетворитися на дракона.

Я не очікую від творця культури, що він буде учителем життя, моральним зразком чи носієм «правильної» ідеологічної позиції. Творці – такі самі люди, як і всі інші: зі своїми слабкостями, упередженнями, егоїзмом. Їхня відмінність лише в тому, що вони ведуть боротьбу за простір особистої творчості, вільний від диктату соціальних інстинктів. І далеко не всім вдається зберегти цю свободу. Багато хто йде на компроміс із вимогами влади чи суспільства – і тим самим губить свій талант. Нічого не вдієш: такий тернистий шлях будь-якої культурної творчості всередині суспільства.

І якщо в російському суспільстві утвердилася людиноненависницька диктатура, яка нав’язує власне розуміння «російської культури», це означає, що від цього розуміння необхідно відмовитися, зокрема заради збереження самої можливості вільної творчості. А що стосується суперечливої натури того чи іншого діяча російської культури – нехай кожен сам вирішує, як до цього ставитися.

Миколай Карпіцький. Якщо Росія вирішить напасти на країни Балтії, ми дізнаємося про це завчасно, але не від аналітиків

Джерело: Кавун.Сity. 25.11.2025.

URL: https://kavun.city/articles/444340/yakscho-rosiya-virishit-napasti-na-kraini-baltii-mi-diznaemosya-pro-ce-zavchasno-ale-ne-vid-analitikiv

Стаття жителя прифронтового Слов’янська, доктора філософських наук Миколая Карпіцького написана для естонської аудиторії та опублікована на найбільшому естонському порталі – Postimees.ee. Естонія відома тим, що протягом багатьох років найбільш послідовно та рішуче протистоїть Росії й сьогодні, як ніхто інший, підтримує Україну. Однак навіть там публікація викликала неоднозначну реакцію, пов’язану насамперед зі страхом перед російською загрозою. Як показали коментарі під статтею естонською мовою, багато читачів намагаються переконати себе, що Росія не збирається нападати на країни Балтії, і болісно сприймають тих, хто намагається розвіяти цю ілюзію. Проте нам важливо прагнути взаєморозуміння з естонцями, адже саме вони – наші найближчі союзники й друзі. На Кавун.City ми вперше публікуємо переклад статті українською мовою. Переклад виконала Юлія Філь.

Росія зберігає ініціативу та досягає успіхів на фронті ще і тому, що й Україна, і країни Заходу щоразу виявляються неготовими до чергового витка військової ескалації в Європі. Можна виділити чотири такі витки: окупація Криму (2014), вторгнення на схід України (2014), широкомасштабне вторгнення в Україну (2022) та перехід до війни на виснаження (2023). Чи буде п’ятий виток ескалації – напад на країни Балтії?

Здоровий глузд непридатний для аналізу дій Росії

На кожному етапі Росію можна було зупинити. У 2014 році Росія ще не була готова до широкомасштабної війни, але Захід замість військової допомоги Україні схиляв її до капітуляції в рамках мінського формату. Російська армія зразка 2022 року не могла загрожувати Заходу і була розгромлена в Україні, однак Захід не скористався шансом і допустив перехід до затяжної війни на виснаження, до якої Україна також не була готова.

Зараз співвідношення військових сил змінилося на користь Росії, і коли вона завершить масштабну реформу збройних сил, військове відставання Європи ще більше зросте.

Професійні аналітики, широка громадськість і політичні лідери – як в Україні, так і на Заході – помилялися у своїх оцінках, тому що виходили з припущення про наявність здорового глузду: тобто розуміння власних інтересів з огляду на реальність, і що кожен діє відповідно до своїх інтересів. Війна невигідна не лише з позиції інтересів Росії, а навіть з позиції егоїстичних інтересів представників російської влади.

З погляду здорового глузду здавалося, що Путін не почне війну, адже він і так має все, що хоче: отримує величезні прибутки від продажу вуглеводнів, користується величезним впливом на міжнародній арені, його одноосібній владі ніщо не загрожує, а Україна перебуває в економічній залежності. Який сенс ризикувати всім, розв’язуючи війну, що спричиняє лише збитки?

Будь-яка оцінка подій – чи на рівні побутових уявлень, чи на рівні наукового аналізу – завжди дається в певній картині світу. Здавалося б, людям не потрібна війна, але ми бачимо, що потік добровольців у російську армію не вичерпується, і не спостерігаємо в Росії масового засудження війни. Без такої пасивної підтримки Росія не змогла б так довго вести війну. Підтримка війни пояснюється тим, що картина світу Путіна вже закріплена і в масовій свідомості росіян.

Картина світу радянського та російського задзеркалля

Існує два типи картин світу.

1. Картина світу, що адекватна реальності. В її основі лежить принцип відповідності певної сторони дійсності. Наприклад, фізична картина світу ґрунтується на відповідності результатам спостережень і експериментів, а картина світу сучасних західних політиків – на відповідності дій та переконань економічним і політичним інтересам.

2. Відірвана від реальності картина світу. Тут істинність будь-якого судження перевіряється не за критерієм відповідності реальності, а за відповідністю самій картині світу. Якщо факти не вдається в неї вбудувати – їх ігнорують. Така картина світу має бути цілісною, щоб повністю замінювати реальність.

У першому випадку свідомість людини спрямована безпосередньо на реальність, у другому – на образ цієї реальності. Проведімо аналогію: одні операційні системи працюють безпосередньо з комп’ютером як матеріальним носієм, інші – з віртуальною машиною, тобто образом цього комп’ютера, створеним у віртуальному середовищі.

Здавалося б, така операційна система працює незалежно від фізичного комп’ютера, однак у разі його поломки припиняє роботу і все віртуальне середовище. Щось подібне відбувається й у соціальному просторі.

Відірвана від реальності картина світу може бути повністю фантастичною, як, наприклад, у «Товаристві пласкої Землі», або може дзеркально відображати реальність і завдяки цьому бути достатньо цілісною, щоб конкурувати з картиною світу, що адекватна реальності. Цілісність картини світу радянського задзеркалля забезпечувалася тим, що вона системно відображала навколишні явища, змінюючи їхній зміст на протилежний: те, що у світі вважалося неприйнятним, у радянській системі було необхідним, і навпаки.

Свобода підприємництва оцінювалася як експлуатація, а однопартійна диктатура – як народовладдя; радянська цензура – як свобода слова, а свобода слова на Заході – як маніпуляція громадською думкою тощо.

Однак той факт, що рівень життя простих людей на Заході був значно вищий, ніж у Радянському Союзі, жодним чином не вписувався в радянську картину світу, і людей просто вирішили обманути. Коли на тлі економічної кризи у них з’явилася можливість порівняти своє життя із життям на Заході, цілісність радянської картини світу зруйнувалася, а за цим розвалився і Радянський Союз.

Російська пропаганда виглядає більш розмитою та еклектичною порівняно з радянською, але саме завдяки цьому вона здатна ігнорувати суперечності й вбудовувати майже будь-який факт у «задзеркальну» картину світу.

Усередині російського задзеркалля слідом за зміною оцінки фактів змінюються й самі факти. Наприклад, спочатку незалежність України оцінюється як зло й загроза Росії, а потім відповідно до цієї оцінки напад Росії на Україну сприймається як «відповідний захід» – ніби це Україна першою напала. Отже, власна агресія приписується жертві.

У перші тижні широкомасштабного вторгнення українці пережили шок не лише від того, що російська армія цілеспрямовано б’є по житлових кварталах, а й від того, що їхні близькі родичі не тільки не вірять їм, а й нав’язують власну інтерпретацію: «Це все заради вас! Зачекайте, скоро наші звільнять вас від нацистів!»

Сталіністи підтримували цілісність своєї картини світу або заперечуючи факти, або надаючи їм протилежного значення. У відповідь на публікації про масштаби сталінських репресій вони говорили або: «Цього не було!», або: «Мало було, треба було більше розстрілювати!»

У російській масовій свідомості ці два принципи діють одночасно: з одного боку, заперечуються свідчення очевидців війни, з іншого – сама війна оцінюється позитивно. Завдяки цьому «задзеркальна» картина світу таких росіян настільки міцна, що переконати їх практично неможливо. Тому українці здебільшого вважать спілкування з ними безглуздим.

У російському задзеркаллі країни Балтії – аванпост західної цивілізації

Якщо адекватна людина реагує на подію безпосередньо, то носій російської масової свідомості – лише після того, як ця подія відобразиться в задзеркаллі. Тобто мисленнєвий процес запускається не в момент, коли людина дізнається нові факти, а тоді, коли ці факти отримують нову інтерпретацію в «задзеркальній» картині світу. За цією затримкою реакції її завжди можна впізнати, навіть якщо вона маскується під адекватну людину.

З тієї ж причини Росія не буде нападати на країну, доки російські пропагандисти не помістять її у центральну частину російського задзеркалля – на місце, що призначене для ворога. Зараз це місце займає Україна.

У російській картині світу країни Балтії – це аванпост західної цивілізації на історичній території Росії. Тому напад на них буде підтриманий російським суспільством так само, як напад на Україну. Однак нині країни Балтії перебувають на периферії російської пропаганди, тому найближчим часом нападу на них очікувати не варто, хоча військова підготовка до цього триває.

Перш ніж напасти, в російському інформаційному полі мають заговорити про литовських, латвійських чи естонських «нацистів». Ця спричинена пропагандою затримка дасть змогу заздалегідь розпізнати чергову військову агресію Росії.

Щоб вчасно оцінити реальну загрозу нової війни, безглуздо аналізувати економічні умови чи політичні інтереси Росії, оскільки дії російської влади однаково не підпорядковуються логіці адекватних людей. Натомість потрібно стежити за процесами в масовій російській свідомості.

Ідентичність // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 17.11.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/slovnyk-viyny/czym-jest-tozsamosc-ukr/

Однією з помилок російської влади, яка розраховувала на підтримку місцевого населення після вторгнення в Україну, є нерозуміння української ідентичності й того факту, що ідентичність неможливо нав’язати як ідеологічну установку. Що таке ідентичність і чим українська ідентичність відрізняється від російської, пояснює Миколай Карпіцький у черговій статті «Словника війни» на PostPravda.Info.

Ідентичність

Ідентичність – це відчуття єдності або тотожності себе з чимось, елемент усвідомлення себе як особистості щодо розуміння себе й співвіднесеності з іншими. У самосвідомості поєднуються різні рівні ідентичності:

– Особиста ідентичність – відповідь на питання: «Хто я?», усвідомлення себе й свого місця у світі на основі життєвого досвіду й внутрішнього самовизначення як особистості.

– Соціальна ідентичність – усвідомлення своєї належності або причетності до спільноти, культури чи традиції; вона може бути культурною, релігійною, професійною, ідеологічною, етнічною, національною, громадянською тощо.

Із зростанням націоналізму у ХХ столітті ідеологічне апелювання до етнічної й національної ідентичності використовувалося для обґрунтування політичних претензій, що призвели до Другої світової війни й численних інших воєнних конфліктів, зокрема до російсько-української війни, яка розпочалася 2014 року.

Громадянська й архаїчна соціальна ідентичність

Архаїчна форма соціальної ідентичності – це ототожнення себе зі спільнотою своїх родичів, друзів, односельців, тобто з колом людей, із якими людина може безпосередньо спілкуватися. На цій основі формуються різні види місцевої ідентичності з реальними спільнотами – зі своїм селом, громадою. Такі спільноти є реальними в тому сенсі, що всередині них люди можуть безпосередньо взаємодіяти між собою, на відміну від «уявних спільнот» (за термінологією Б. Андерсона), у яких люди лише подумки вважають себе частиною однієї групи, але реально між собою не зустрічаються. Такі спільноти існують лише у свідомості людей, і щоб усвідомлювати свою ідентичність із ними, людям потрібен певний знак спільності – спільна релігія, мова, культура, нація, підданство, стан, територія, звичаї, етика тощо.

Раніше належність до стану або релігії була важливішою за етнічну належність, тому нації й території не мали великого значення для соціальної ідентичності. Формування громадянської ідентичності розпочалося тоді, коли почуття відповідальності за своє місто чи країну стало важливішим за вірність своєму стану, сеньйору чи королю. Усвідомлення відповідальності за свою країну загалом призвело до появи нових громадянських націй. Проте процес їхнього формування у різних країнах відбувається по-різному: у деяких вони вже сформувалися, в інших лише зароджуються.

Радянський народ – ідеологічна конструкція

Серед малограмотного населення царської Росії здебільшого переважала місцева ідентичність. Для цих людей було важливо лише, що ті, хто їх оточує, говорять зрозумілою мовою, дотримуються знайомих звичаїв і сповідують ту саму релігію. Ототожнення з Росією загалом розумілося в імперському контексті як ідентифікація з територією, яку контролює царська влада.

Для комуністів основою держави були територія й влада, й уже не так було важливо, які саме країни розташовувалися на цих територіях. Саме цим було зумовлено проєкт створення нової спільноти – радянського народу, об’єднаного лише територією і державною владою. Розпад Радянського Союзу показав, що ототожнення себе з радянським народом було зумовлене ідеологією, а не ідентичністю, а сам радянський народ виявився лише ідеологічною конструкцією.

Відмінність ідентичності від ідеології

Соціальна самоідентифікація може мати або ідеологічний, або особистісний характер – і тоді вона стає основою ідентичності. На відміну від ідеології, ідентичність завжди має особистісний характер. Ідеологія формує систему ідей, що спонукають діяти в інтересах влади або групи людей, які прагнуть влади. Ідеологічна установка вимагає, щоб людина прийняла ці ідеї як власні незалежно від свого життєвого досвіду чи внутрішнього самовизначення. Людина, яка відмовляється їх прийняти або критично переосмислює, сприймається як ворожий елемент стосовно цієї ідеології.

На відміну від ідеології, ідентичність формується на основі власного життєвого досвіду, а ідеї є способом осмислення цього досвіду, тому не має потреби, щоб людина сприймала певний набір ідей як обов’язковий. Навпаки, вона може постійно їх переосмислювати, щоб глибше зрозуміти себе. Із цієї причини національна або релігійна ідентичність сприяє розвитку особистості й творчій самореалізації, тоді як національна або релігійна ідеологія, навпаки, пригнічує особистість.

Оскільки ідеологічна самоідентифікація має зовнішній примусовий характер, зазвичай зі зміною політичної ситуації люди легко відмовляються від неї, і така відмова принципово не впливає на їхню особистість. Історичний приклад – відмова від самоідентифікації з радянським народом. Натомість від власної ідентичності неможливо відмовитися без повної трансформації особистості.

Ідеологічне розуміння національної ідентичності

Розпад Радянського Союзу став початком формування нових громадянських націй – російської та української. Однак утвердження диктатури в Росії перервало цей процес. Нинішній режим у Росії нав’язує росіянам суперечливу ідентифікацію зі своєю країною, яка поєднує дві різні ідеологічні установки. По-перше, це розуміння Росії не як держави з історично визначеними кордонами, а як будь-якої території, якою керує або колись керувала центральна російська влада. По-друге, це агресивний націоналістичний міф про «триєдиний народ», який має спільне коріння, а тому українці й білоруси, нібито, не мають права на незалежне від Росії існування. Перша ідеологічна установка є інтернаціоналістичною, друга – навпаки, націоналістичною й шовіністичною. Така комбінація дає змогу російській пропаганді приваблювати людей із протилежними ідеологічними поглядами.

Відповідно до націоналістичної установки російське керівництво ставить за мету нав’язати українцям російську ідентичність, що було проголошено однією з цілей воєнного вторгнення в Україну – так званої «денацифікації». Частина жителів окупованих територій України декларує підтримку Росії, виходячи з протилежної установки – ототожнюючи себе не з «росіянами», а з територією, якою керує Москва. Проте така ідеологічна ідентифікація не змогла сформувати в них російську ідентичність ні в радянський період, ні тепер.

Російська система пропаганди проєціює власне ідеологічне розуміння національної ідентичності на українську суспільну свідомість. Згідно з цим підходом українська ідентичність тлумачиться як ідеологічна установка, яку нібито нав’язує Захід, щоб протиставити Україну Росії. Однак Україну об’єднує спільний культурний та історичний досвід, зокрема й негативний колоніяльний, який унеможливлює згоду на російську ідентичність.

Після широкомасштабного вторгнення Росії процес формування ідентичності на основі нової української громадянської нації прискорився, проте він відбувається нерівномірно. У багатьох реґіонах, зокрема на сході України, поруч з українською ідентичністю зберігається архаїчна місцева ідентичність, що ґрунтується на почутті прив’язаності до свого міста або села, але не до всієї України. Це явище також використовувалося для створення хибного міфу, нібито жителі сходу України переважно мають російську ідентичність.

Миколай Карпіцький

Словник війни

Міф // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 06.11.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/slovnyk-viyny/agresywny-mit-polityczny-kremla-ukr/

Агресивний політичний міф, яким виправдовується війна не лише проти України, а й проти всієї західної цивілізації, значно глибше проникає у масову свідомість, ніж кремлівська пропаганда, дезінформація чи фейки. У черговій статті «Словника війни» на PostPravda.Info Миколай Карпіцький пояснює, чому цей міф варто відрізняти від звичайних історичних міфів, притаманних будь-якій культурній свідомості.

Міф

Міф – це позараціональний спосіб осмислення дійсності, який, на відміну від раціонального пізнання, не ставить запитань і не передбачає критичного ставлення, а навпаки – усуває їх. Міф об’єднує різні події та явища в цілісну картину світу й надає їм нового сенсу, навіть якщо між ними не було зв’язку. Міф доповнює раціональне пізнання й дає змогу сприймати життя як єдине ціле, проте він може набувати агресивної форми, коли вступає в конфлікт із реальністю та змушує заперечувати очевидні факти.

Приклад. Якщо життя двох закоханих набуває нового сенсу завдяки міфу про вічне кохання або призначення долею, то цей міф розкриває істинний зміст щастя, тоді як критичне мислення лише завадило б цьому. Щастя закоханих є критерієм істинності цього міфу. Але якщо людина, засліплена любов’ю, починає домагатися іншої силоміць, то її міфологічне сприйняття кохання вступає в конфлікт із реальністю.

Найпоширеніша форма агресивного соціального міфу – це «теорія змови»: змова медиків, які нібито вигадали коронавірус; змова таємного світового уряду, який начебто розв’язав війну між Росією та Україною тощо. Такі міфи можуть використовуватися різними політичними силами для виправдання захоплення влади, встановлення диктатури, репресій чи військової агресії.

Оскільки суспільна свідомість підкоряється міфологічній логіці, у ній природно циркулюють псевдонаукові й псевдоісторичні міфи – і це не обов’язково треба оцінювати негативно. Наприклад, переконання, що рідна мова чи культура – найдавніші. Однак під впливом ідеологічної обробки такі міфи можуть набувати агресивної політичної форми.

Відмінність агресивного політичного міфу від фейку чи дезінформації

Фейк – це підробка, створена з метою введення в оману, наприклад, фальсифікація новини, зображення, джерела інформації тощо. Якщо фейки поширюються цілеспрямовано, це вже дезінформація. Як правило, її можна перевірити на основі аналізу даних і джерел або принаймні продемонструвати її безпідставність. Політичний міф не лише живиться пропагандистськими фейками, а й сам може породжувати їх навіть без участі пропаганди.

На відміну від фейку чи дезінформації, агресивний політичний міф не лише вводить в оману щодо фактів або подій, а й вибудовує альтернативну картину світу, яка унеможливлює взаєморозуміння з тими, хто сприймає реальність адекватно. Картина світу визначає значення подій і їхню ймовірність: явища, що здаються малоймовірними або неможливими з позиції адекватного сприйняття реальності, у межах альтернативної картини світу стають закономірними й неминучими, й навпаки.

До агресивного політичного міфу не можна ставитися як до однієї з помилкових гіпотез, адже навіть хибні гіпотези можна перевірити раціональними методами на відповідність дійсності, тоді як подібний міф перевіряється лише на узгодженість із власною картиною світу шляхом довільних тлумачень і узагальнень. Тому жодними раціональними аргументами чи посиланнями на факти неможливо переконати людину, яка вірить у такий міф.

Приклад. Восени 1999 року панував імперський міф про те, що зовнішні сили нібито прагнуть зруйнувати Росію, а новий лідер має її «відродити». Коли в Росії сталися теракти з підривом житлових будинків, що слугували приводом для початку другої чеченської війни, московську ФСБ упіймали на гарячому під час підготовки чергового теракту в Рязані. Попри це, росіяни проголосували на наступних виборах за Путіна. Тобто міф виявився сильнішим за факт.

Агресивні політичні міфи Кремля

Історична свідомість формується під впливом ненаукових історичних міфів, таких як міф про «триєдиний народ» – росіян, українців і білорусів, які нібито походять із єдиного кореня. Насправді територія Київської Русі була населена безліччю різних слов’янських і неслов’янських племен, тож проводити пряму лінію від них до сучасних націй некоректно. Здавалося б, яке це має відношення до сучасної Росії та України? Однак російська влада перетворила цей міф на ідеологію, що виправдовує війну та знищення української ідентичності.

Картина світу прибічників нинішнього російського режиму включає низку агресивних політичних міфів, які сприяли поширенню ідеології та практики російського фашизму – рашизму. Росіяни, що сприйняли цю картину світу, переконані, що Захід і Україна ворожі до них, і Росія змушена вести проти них війну. Переконати таких людей фактами чи раціональними доводами практично неможливо.

Серед цих міфів – такі:

– Росіяни, українці та білоруси – один народ, тому Україна не має права на незалежність.

– Української ідентичності не існує, а Україна – це австро-угорський проєкт, створений, щоб розвалити Росію.

– У 2014 році США організували переворот в Україні й усупереч волі громадян привели до влади «київську хунту», яка нібито встановила нацистську диктатуру й проводить репресії проти росіян.

– Жителі сходу України мають російську ідентичність, тому вони завжди хотіли ввійти до складу Росії.

– «Київська хунта» вісім років бомбила Донбас, тоді як жителі України нібито мріяли, щоб Росія звільнила їх від «нацистського режиму».

Усі ці міфи не мають нічого спільного з реальністю, однак саме на їхній основі Кремль ухвалив рішення про широкомасштабне вторгнення в Україну, сподіваючись, що його підтримає місцеве населення.

Війна – це реальність, яку неможливо ігнорувати

Історичні міфи – невіддільна частина культурної свідомості народу, і культурна творчість на основі міфу підтверджує його внутрішню істину. Міф і наука – це альтернативні способи осмислення дійсності, тому безглуздо спростовувати міф із позицій науки або науку з позицій міфу. Стверджувати, що міф є хибним, можна лише тоді, коли він вступає в конфлікт із реальністю. Додатковою ознакою хибності таких міфів є їхня здатність породжувати нові фейки, наприклад, вигадані історії про «звірства нацистів», які виникають у масовій свідомості незалежно від офіційної пропаганди. У мирному житті люди нерідко підміняють реальність міфами, дозволяючи собі не помічати суперечностей. Але війна – це реальність, яку неможливо ігнорувати. Путін вірив, що українці підтримають російське вторгнення, проте його міф вступив у конфлікт із дійсністю. Багато росіян вірять у міф про «нацистів, які переслідують росіян в Україні», через що втрачають зв’язок із рідними й друзями, сприймаючи їх не як живих людей, а як образи з пропаганди. Отже, вони вступають у конфлікт із реальністю найближчих їм людей. Це дає підстави стверджувати, що не будь-які, а саме російські політичні міфи є хибними.

Миколай Карпіцький

Словник війни

Ідеологія // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 31.10.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/slovnyk-viyny/ideologia-rosji-rozni-sie-od-sowieckiej-ukr/

Якщо радянська ідеологія була монолітною, то нинішня ідеологія російської влади видається розмитою, поєднуючи, здавалося б, несумісні елементи – наприклад, культивування радянського минулого й ідеалізацію царської Росії. Водночас російська пропаганда демонструє помітні успіхи, залучаючи до себе найрізноманітніші, подекуди навіть ворожі одна одній політичні сили. Це свідчить, що сучасна російська ідеологія функціонує інакше, ніж радянська. Щоб зрозуміти, у чому полягає ця відмінність, необхідно звернутися до самого поняття «ідеологія», якому Миколай Карпіцький присвятив чергову статтю «Словника війни» на порталі PostPravda.Info.

Ідеологія

Ідеологія – це система ідей, що спонукають діяти в інтересах влади або групи людей, які прагнуть влади. Йдеться як про державну владу, так і про владу всередині різних сегментів суспільства – у релігійних рухах, патріархальних громадах, професійних спільнотах, мафіозних організаціях тощо.

Цінності та ідеологія

Цінності – це особливі смисли, які надають нового значення змісту життя: вчинкам, цілям, подіям, явищам тощо. Вони формують внутрішню, незалежну від зовнішніх обставин мотивацію, що спонукає людину вільно мислити й діяти. Завдяки ціннісному самовизначенню особистість усвідомлює свою свободу й реалізується у культурній творчості.

В основі ідеології лежать ідеологічні установки – такі смисли, що задають критерії оцінювання суспільно-політичних явищ, вимоги до позиції людини в суспільстві та її участі в соціальному житті. Ідеологія передбачає, що її установки потребують безумовної згоди без критичного осмислення. Тому, стикаючись із пропагандою ідеології, людина постає перед вибором: або погодитися з нею, або опинитися серед тих, кого вважають її ворогами.

Якщо ідеологічна установка є зовнішнім чинником, що не потребує вільного самовизначення, то цінності, навпаки, розкривається всередині цього самовизначення. Тому людина здатна критично переосмислювати власні цінності, що веде до їх глибшого розуміння. Ідеологія може оперувати цінностями лише тоді, коли трансформує їх. Для цього певне тлумачення цінностей подається суспільству як норма, що потребує беззастережної згоди. Прикладом такої ідеологічної трансформації є ідеологія «традиційних цінностей» сучасної російської влади, які функціонують зовсім не як цінності, а як ідеологічні настанови.

Ідеологія та суспільна мораль

Суспільна мораль оперує моральними нормами й може спиратися або на етику, або на ідеологію. В основі етики лежать етичні цінності, що передбачають вільне самовизначення людини стосовно них. Тому етична позиція – це позиція конкретної особистості, яка усвідомлює власну відповідальність. Моральна норма є мірою спільного розуміння етичних цінностей. Суспільна мораль може відрізнятися в різних спільнотах залежно від того, як саме в їхніх моральних нормах закріплюється спільне для всіх розуміння етичних цінностей.

Якщо моральні норми встановлюються не відповідно до спільного розуміння етичних цінностей, а як формальні вимоги, виникає потреба в їх ідеологічному обґрунтуванні. Особливо яскраво це проявляється тоді, коли моральні вимоги, що діють усередині певної спільноти, починають нав’язуватися всьому суспільству як безумовна норма, яка виключає обговорення. У такому разі суспільна мораль утрачає зв’язок з етичними цінностями й перетворюється на інструмент ідеології.

Релігія та ідеологія

Якщо релігія приймається невільно, вона втрачає свій справжній сенс. Проповідь віровчення та моральних принципів звернена до вільних особистостей; її завдання – переконувати, а не нав’язувати. Однак коли послідовники певної релігії висувають свою моральну позицію як обов’язкову норму для всього суспільства, включно з тими, хто не поділяє їхньої віри, то тим самим вони перетворюють релігію на ідеологію.

Внутрішній вимір релігії – це спільний релігійний досвід людей, а зовнішній – її інституціалізація в соціальному просторі, де вона підтримує традиційні для суспільства соціальні відносини та суспільну мораль. Інституціалізована форма релігії ґрунтується або на релігійному досвіді, або на релігійній ідеології. Релігія перетворюється на ідеологію тоді, коли стає системою вимог, з якими люди мають погоджуватися незалежно від власного життєвого досвіду.

Світогляд і картина світу

Світогляд – це погляд на світ, заснований на певній системі ідей, що повинні відображати власні переконання людини. Ідеологія також є системою ідей, яка задає певний погляд на світ, однак її мета – переконувати інших. Людина може обрати ідеологію як інструмент для поширення свого світогляду в суспільстві, але може ставитися до неї прагматично чи навіть цинічно, розмежовуючи ідеологію та власні переконання. Картина світу – це те, що людина сприймає як реальність незалежно від того, як вона її оцінює.

В основі світогляду лежать ідеї, що дають людині змогу визначати, що правильно, а що неправильно в цьому світі, і як їй треба вчиняти. В основі картини світу – принципи й закони, згідно з якими світ може бути влаштований лише так, а не інакше. На їх підставі людина розрізняє, що у світі можливо, а що – в принципі неможливо. Щоб змінити світогляд, людині достатньо переосмислити ті чи інші ідеї, але цього недостатньо для зміни картини світу. Щоб вона теж змінилася, необхідно наново вибудувати уявлення про світ на інших принципах.

Картина світу пояснює, як влаштований світ; світогляд – як оцінюється існуючий порядок речей; а ідеологія – це інструмент мобілізації суспільства й маніпуляції ним.

Картина світу нинішньої російської влади:

Людською історією керують темні сили, яким протистоїть Росія. Розвиток цивілізації лише демонструє успіх цих темних сил, які панують у розвиненому західному суспільстві. Проте їхній вплив менший в відсталих диктатурах, які можуть стати союзниками Росії.

Світогляд російської влади:

Вища місія Росії – збирання земель, і всі, хто цьому чинить опір, – вороги. Життя людей і народів за межами Росії не має цінності, тому вони повинні бути вдячні за можливість увійти до складу Росії. Будь-яка територія, яка колись перебувала під управлінням російської влади, – це Росія. Прагнення України до самостійності – це зрада, яка має бути покарана, і тому війна проти України є виправданою.

Ідеологія сучасної російської влади

У Радянському Союзі могла існувати лише одна ідеологія, яка не тільки повністю визначала систему пропаганди, виховання й контролю над населенням, а й накладала обмеження на вище керівництво держави. Зокрема, завдяки ідеологічним установкам партія могла контролювати КДБ.

Російська влада сприймає ідеологію як інструмент контролю та маніпуляції, який не повинен обмежувати її саму. За потреби вона може легко змінити ідеологію й, залежно від ситуації, використовує різні, навіть суперечливі між собою ідеології та ідеологічні установки – такі, як рашизм, «русскій мір», особливий шлях Росії, євразійство, культ Сталіна, ідеалізація царської Росії, «традиційні цінності» тощо.

Радянська система будувалася на ідеології, подібній до моноліту, який, з одного боку, був дуже міцним, а з іншого – крихким, адже будь-яка атака навіть на одну ланку радянської ідеології ставила під загрозу стійкість усієї конструкції. Підтримка Радянського Союзу передбачала безумовну підтримку його ідеології. Російська влада не прив’язана до якоїсь однієї ідеології й завдяки цьому може здобувати підтримку протилежних політичних сил, оскільки від них не вимагається визнання певної ідеології. Для неї важливішою є не спільна ідеологія, а спільна картина світу.

Наприклад, у радянський період церковні діячі розуміли, що, хоча вони повністю залежать від держави, їхня релігія несумісна з комуністичною ідеологією. Це заважало релігійним організаціям відкрито підтримувати агресивні війни Радянського Союзу. Єдиним політичним напрямом, у якому вони брали участь, була так звана «боротьба за мир», що декларативно проголошувалася радянською владою. Тепер же багато російських релігійних авторитетів самі пропонують свої варіанти ідеології, які виправдовують агресивну політику Росії та війну проти України. Ба більше, вони починають уплітати власну релігію в картину світу російської влади, у якій світ сучасної цивілізації сприймається як зло. Такої практики в радянський період не було.

Миколай Карпіцький

Словник війни

Миколай Карпіцький. Життя під обстрілами. Донбас 2014–2025. Записи очевидця

Джерело: PostPravda.info. 20.10.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/zycie-pod-ostrzalem-ukr/

Життя під вогнем. Село Опитне 2015 року. Місце смерті жінки у власній квартирі. Фото: архів автора

Війна постійно змінює свій характер, змінюється й життя людей під обстрілами – незмінною залишається лише постійна загроза втратити дім, бути скаліченим або загинути. Миколай Карпіцький, як очевидець, подає огляд життя на Донбасі в прифронтовій зоні протягом десяти років.

Війна на Донбасі: Авдіївка, Опитне, Мар’їнка під обстрілами

Як люди виживають під обстрілами? – намагався уявити я ще тридцять років тому, коли виходив на акції протесту проти війни в Чечні. Десять років тому я на власні очі побачив це у прифронтовій Авдіївці.

Квітень 2015 року, Авдіївка. Відносне затишшя порівняно з обстрілами під час боїв за Донецький аеропорт. Перші обстріли почалися в липні 2014 року й досягли найбільшої інтенсивності наприкінці січня – у першій половині лютого 2015-го. Не було світла й води. Тепер бої точаться переважно в промзоні, проте в місто все одно час від часу прилітають артилерійські снаряди та ракети з установки «Град».

Баптистська церква, у якій я зупинився, розташована на самому краю міста – далі поля, Донецький аеропорт і позиції проросійських бойовиків. Ґанок церкви поцяткований дрібними уламками. Спати доводилося під звук артилерійської канонади. Першої ночі уява малювала, як снаряд влітає до моєї кімнати, але згодом я, як і всі мешканці Авдіївки, перестав звертати увагу на гуркіт артилерії.

У церкві багато молоді. Один із них зазнав поранення уламком.

– Бо присів, а не ліг, – пояснив старший. – Бруд, калюжа – не має значення, треба одразу падати в будь-яке заглиблення. Зовсім поруч зі мною теж розірвався снаряд, але я встиг лягти, і всі уламки пролетіли наді мною. Якби присів – вибуховою хвилею відірвало б голову. …Добре, що авіацію не застосовують, – додає він. – Нам ще пощастило. Авіація – це справді жах, від авіабомб не сховаєшся.

Минуло кілька років, і у 2023-му російська авіація зруйнувала Авдіївку керованими авіабомбами (КАБами).

Село Опитне (між Авдіївкою та Донецьким аеропортом), січень 2016.

Січень 2016 року, село Опитне біля Донецького аеропорту. У селі залишилося сімдесят людей. Жодної цілої будівлі. Здавалося б, гаряча фаза війни давно минула, однак село постійно обстрілюють – артилерія, міномети, танки, а ще просочуються диверсійно-розвідувальні групи…

– А «Гради»? – питаю.

– «Градів» з осені не видно, – відповідає місцевий.

Люди живуть у підвалі багатоповерхівки – й цивільні, й військові, усі разом, наче в гуртожитку. З підвалу стирчить труба – мешканці спорудили там імпровізовану пічку. Біля під’їзду – колода, на якій рубають дрова. З торця будівлі – величезна діра в стіні від прямого влучання снаряда: тут загинула жінка у своїй квартирі.

Червень 2017 року, Мар’їнка. Чисте, гарне місто. Постійно зазнає обстрілів, але сміття після них одразу прибирають. У вічі впадають доглянуті газони з квітами. Напівзруйновані будинки; за кількасот метрів – позиції окупантів; вулиця прострілюється не лише артилерією, а й зі стрілецької зброї, проте люди все одно дбають про квіти. Згорнув на паралельну вулицю, де вже ніхто не живе, – на деревах стиглі абрикоси. Місцеві сказали, що поки я їв абрикоси, бойовики могли в приціл розгледіти колір моїх очей.

Тепер цього міста більше немає – росіяни зруйнували його дощенту.

Життя під обстрілами. Мар’їнка, 2017 рік. Зруйнована будівля поруч із доглянутими газонами та квітами. Фото: архів автора.

Перші місяці повномасштабного вторгнення

24 лютого 2022 року, Київ. Виють сирени, люди не знають, як на них реагувати й що їх чекає. Багато хто намагається облаштуватися в метро – наче там можна пересидіти війну. Колега хотіла з подругами поїхати до Бучі – думала, що там можна буде сховатися, поки в Києві триватимуть бої. На щастя, не встигла – дорогу туди вже перекрили.

25 лютого 2022 року, Слов’янськ. Місто живе звичним життям – війна ще не дісталася сюди, але люди, які вже пережили окупацію, добре знають, що це таке, і спокійно готуються до випробувань.

Березень 2022 року, Слов’янськ. Місто опинилося в самому центрі урагану війни, усередині якого – затишшя. Тяжкі бої в Київській області (про звірства окупантів ми тоді ще тільки мали дізнатися), страшні вісті з Маріуполя. Потужний вибух зовсім поруч саме тоді, коли я підключався до занять зі студентами, став першим відгомоном війни у Слов’янську. У новинах повідомили, що над нами збили крилату ракету.

Уже стемніло, коли я вперше почув наростаючий свист балістичної ракети – таку збити надзвичайно складно. Приготувався до удару, від якого не сховатися. Потужний вибух, але шибки цілі. Вийшов подивитися – у далині горіло поле. Поки що такі атаки на наше місто – епізодичні. Думаю про Маріуполь, де люди переживають щось незрівнянно страшніше.

У багатьох є облаштовані підвали, де можна сховатися під час обстрілів, але далеко не в усіх. Мій підвал – велика яма всередині хиткого сараю, який, якщо завалиться, засипле її. Тому ховатися там небезпечніше, ніж залишатися вдома. Тим паче, що ракетний удар завжди несподіваний.

Квітень – травень 2022 року, Слов’янськ. Канонада стає постійною і поступово наближається до міста. Втрата Ізюма, за ним – Лимана. Час від часу по Слов’янську наносять ракетні удари, у місті помітні руйнування. Страшнішим за ракети є вогняний вал артилерії, який змітає все на своєму шляху, але ще страшніші – російські військові, що йдуть ґвалтувати, катувати й убивати. Ніхто не знає, на яких рубежах їх вдасться зупинити.

Літо 2022 року, Слов’янськ. Місто почало регулярно зазнавати обстрілів із реактивних систем залпового вогню й майже спорожніло. Ворог уже за десять кілометрів, але не може перейти річку Сіверський Донець. Якби він розгорнув проти Слов’янська ствольну артилерію, то повністю знищив би місто, однак українські військові не дають йому цього зробити. Немає газу, води, електрика зникає часто й надовго.

Черговий обстріл – уже й не згадаю, котру ніч поспіль. Вибухи то ближче, то далі від мого дому – гадаю, влучать в мене, чи ні. Таке може тривати понад годину.

3 липня 2022 року, Слов’янськ. Удома не було електрики, тож я працював в інтернеті в п’ятдесятницькій церкві «Добра звістка». Раптом пролунала серія гучних вибухів – мабуть, із десяток. Люди у вестибюлі відбігли від вікна: одні кинулися в підвал, інші – у двір подивитися, куди влучило. Я теж вийшов. Зовсім поруч, із житлових будівель, угору здіймалися клуби диму – праворуч, ліворуч і просто переді мною. Пролунала друга серія вибухів – зовсім близько.

– Усі в підвал! – замахав руками черговий по церкві. Я повернувся до столу, зібрав ноутбук і теж спустився. Інтенсивне бомбардування стихло, пролунали ще три поодинокі вибухи, але на них уже ніхто не звертав уваги. Підійшов Олександр Решетник. Йому хтось устиг надіслати відео з панорамою обстрілу Слов’янська: вздовж усього міста здіймалися стовпи диму – ми нарахували два десятки, але можливо їх було більше. Олександр сказав, що обстрілювали або системою «Ураган», або «Смерч». Пізніше прочитав у повідомленнях, що загинуло шестеро людей, п’ятнадцятеро поранено.

Обстріл Слов’янська 3 липня 2022.

Осінь 2022 року, Слов’янськ. Успішний контрнаступ відкинув ворога від міста, що стало початком тривалого періоду відносного спокою. Раз-два на тиждень чути ракетний обстріл Слов’янська – іноді гинули люди, але порівняно з літом 2022 року це здавалося затишшям, і мешканці почали повертатися до міста.

Нині у Слов’янську живе майже половина населення від довоєнного. Хоча, говорячи про затишшя, я не зовсім об’єктивний, бо живу сам. Навряд чи матір утішить думка, що атаки на місто не такі вже часті, якщо залишається небезпека, що її дитину будь-якої миті російська ракета може вбити або покалічити.

2025 рік – війна змінила характер

Літо 2025 року, Слов’янськ. У місто почали прилітати керовані авіабомби (КАБи), хоч і дуже рідко, але ефект від них жахливий. Артилерійський снаряд може зруйнувати кімнату, ракета – цілий під’їзд, а КАБ – усю будівлю. Поступово ворожі дрони стали частиною повсякденності. Спершу залітали поодинокі, потім – цілими зграями. Повітряні бої з дронами особливо добре видно в ясну ніч, коли небо вкрите зорями й видно Чумацький Шлях. Небо розтинають траєкторії зенітного вогню, над головою – спалахи. Від самої думки, що дрон може впасти просто на твій дім, стає моторошно.

Іноді гудіння дронів довге й монотонне – вони, мов комарі, кружляють над тобою. Так може тривати понад годину. Інколи ж гул різко наростає й завершується вибухом – це дрони пікірують із висоти, і зенітки навіть не встигають вступити в бій.

13 липня 2025 року, Слов’янськ. Спокійний ранок. Ніщо не віщує загрози. Раптом – стрімко наростаючий звук розсіченого повітря. Секунда – і потужний вибух зовсім поруч. КАБ. Поки ще не знаю наслідків удару – можливо, чиєсь життя вже обірвалося.

2 серпня 2025 року, Слов’янськ. На привокзальному ринку, десь зовсім поруч бахнуло – «Ланцет». Поодинокий удар – сирену ніхто не вмикав. Люди незворушно продовжували займатися своїми справами. Продавчиня вийшла з кіоску й спокійно запитала:

– З якого боку вдарили?

Я махнув рукою:

– З того. Відлуння було з цього боку.

Поки їхав велосипедом додому, знову бахнуло. Повсякденне життя.

Тепер Київ бомблять не менше, але є різниця в тому, як переживають обстріли кияни й мешканці Донбасу. Підльотний час до Києва дає змогу відстежувати атаки росіян у соцмережах, і на підставі цього кожен може вирішити – спуститися в укриття, сховатися у ванній або ж проігнорувати тривогу. На Донбасі підльотний час настільки короткий, що люди навіть не намагаються відстежувати атаки й ховатися – сприймають усе як є й далі займаються своїми повсякденними справами.

15 серпня 2025 року, Слов’янськ. Учора ввечері був потужний обстріл, один «приліт» зовсім поруч – задзвеніли шибки. На щастя, я встиг приготувати їжу, перш ніж вимкнули електрику. Вранці подивився новини – влучання в приватний житловий будинок, за якихось кількасот метрів від мене. Пішов подивитися – пожежні машини й запах гару. Будинок зруйновано до фундаменту, повалені дерева, пошкоджені всі навколишні споруди.

Існує величезна різниця між несистематичними обстрілами, як у нас, і систематичними. У нас працюють пожежники, ремонтні бригади, електрику вже зранку відновили. На життя міста ці поодинокі терористичні атаки майже не впливають. Ринок переповнений людьми, життя триває, як і раніше. Інша річ – якщо почнуться систематичні обстріли, що перетворюють місто на руїни.

Вересень 2025 року, Слов’янськ. Обстріли посилилися. Мені простіше, бо в мене спокійна робота – пишу, викладаю дистанційно. Але як же ремонтникам працювати за будь-якої погоди під обстрілами… або хірургам проводити операції замість того, щоб ховатися в бомбосховищі? І ж вони працюють – не намагаються виїхати з прифронтового міста, хоча розуміють, що обстріли лише посилюватимуться, а лікарні перебувають у зоні особливого ризику.

Поспілкувався з людьми у хірургічному відділенні. Один за одним лунають вибухи – зовсім поруч. Багато хто після операцій, не може ходити, але спокійно обговорює атаку. Кожного разу переносити все хірургічне відділення в укриття абсолютно нереально, тому всі залишаються на своїх місцях. Така тут «російська рулетка». Люди усвідомлюють, що можуть загинути будь-якої миті. І не обов’язково в Слов’янську: нещодавно повідомляли про молоду родину, яка переїхала зі Слов’янська до Києва – і вся загинула там унаслідок обстрілу.

Вересень 2025 року, Краматорськ. Спостерігаю, як між собою спілкуються прості мешканці – до побутових тем щоденного життя додалася тема обстрілів. У багатьох родичі в різних містах Донбасу, тому всіх хвилює, де вчора бомбили й кого вбили. Зустрів очевидицю страшного удару по селищу Ярова, що неподалік від нас. Вранці 9 вересня 2025 року росіяни скинули авіабомбу на пенсіонерів, які стояли в черзі по пенсію. Загинуло 25 людей віком від 53 до 87 років, ще 19 зазнали поранень. Жінка розповідала, що в епіцентрі вибуху окремі частини тіл – руки, ноги – були змішані з землею, а по периферії людей просто розкидало. Вона казала, що люди два місяці не отримували пенсії й нарешті прийшли за ними. Звісно, звинувачує й місцеву владу, яка не подбала про безпеку.

Міська лікарня Краматорська – місце, де можна зустріти людей з інших міст Донбасу. Похилого чоловіка вже виписали, по нього приїхала донька, щоб відвезти машиною до Дружківки – сусіднього міста. Сидять, чекають – їхати небезпечно, над лікарнею кружляють дрони.

– Розвідувальні? – запитує чоловік із сусіднього ліжка.

– Ні, бойові, – відповідає донька пацієнта.

Чути стрекіт зеніток.

– У мене родич теж їхав із Дружківки, то за ним після блокпоста дрон ув’язався, – зітхає чоловік із сусіднього ліжка.

Я уявив, як це – їхати й знати, що будь-якої миті дрон, який висить над головою, може вдарити по твоїй машині. Сам він тепер живе у родичів у Дружківці – його дім залишився в Костянтинівці, яку зараз російські війська планомірно знищують.

Дружківка розташована між Костянтинівкою та Краматорськом, її обстрілюють дуже часто, однак ремонтні служби швидко ліквідовують наслідки атак. У Костянтинівці вже нічого не працює – немає ні електрики, ні води, залишилося всього шість тисяч мешканців. Перш ніж захопити місто, росіяни руйнують його дощенту – іншої тактики вони не знають.

Життя під обстрілами. Краматорськ, 2025 рік. Тут лікують людей. Фото: архів автора.

Поговорив також з офіцером у відставці – він розповів, що навіть у Часовому Ярі, від якого мало що лишилося, усе ще живуть люди – може, три особи. Навіть у смертельній небезпеці літні люди дуже неохоче полишають свої домівки. Українські військові хотіли вивезти з Часового Яра бабусю, то вона дісталася їхнього командування й поскаржилася – тож начальник зробив догану підлеглим за «грубе поводження з місцевими жителями».

Про різне ставлення до місцевих українських і російських військових свідчить його репліка:

– Торецьк і Горлівка – міста-супутники, як Слов’янськ і Краматорськ. Росіяни перемелюють Торецьк на щебінь, а в Горлівці є і світло, і вода – російські військові можуть спокійно відпочити перед боєм. Я розумію, що бити по житлових кварталах не можна, але хоча б по енергетичній системі. Це війна на виживання, а нашим забороняють стріляти по критичній інфраструктурі. Я цього не розумію.

Жовтень 2025 року, Україна. Те, що ми переживаємо на Донбасі, – лише початок великої дронової війни. Скоро не буде ні тилу, ні фронту – лише війна дронів, яку вже неможливо буде втримати в межах Росії й України.

Пьотр Кашувара. Інтерв'ю з Енджеєм Моравецьким про книгу «Готуй сани влітку»

Джерело:  PostPravda.info. 18.09.2025. 

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/video/jedrzej-morawiecki-szykuj-sanie-latem-ukr/

На фото: Віссаріон та його віруючі, фото: Мачей Скавінський.

Процес ошукування суспільства російською пропагандою є надзвичайно складним і прихованим. Він може ввести в оману навіть найкращих фахівців, приспати їхню пильність, змусити повірити у свободу, добрі наміри та прагнення побудувати кращий світ. Аж раптом, одного несподіваного дня, ми прокидаємося у новому, «чудесному руському мірі», як герої нової книги Єнджея Моравецького під назвою «Готуй сани влітку». Напередодні прем’єри (24 вересня 2025 року) ми говоримо з автором, Єнджеєм Моравецьким, про те, як Росія змінилася після падіння СРСР і чому зміни, які тоді були зустрінуті з надією, закінчилися повною катастрофою і війною.

Готуй сани влітку – уривок

«Я ще не знав, що вирушаю саме у першу з п’яти подорожей до Зони. Не знав, що події у спільноті й мої розмови з вірянами змусять мене зрозуміти нарешті, що більше до спільноти їздити мені не можна. Не знав, що коли я порушу власне рішення й спробую все ж повернутися до Зони, виявиться, що колишні шляхи вже закриті для мене. Я також не міг передбачити, що не лише Зона, а й уся поліфонічна, відлигово-демократична Росія 90-х піде у небуття швидше, ніж я встигну посивіти, подібно до Віссаріона. Що з частиною давніх знайомих росіян я вже не зможу говорити – не витримаю їхнього патріотичного піднесення, що іншим знайомим висунуть обвинувачення за «лайки» під крамольними матеріалами у соцмережах. Ще інших за поширення цих матеріалів засудять до ув’язнення. Що зникнуть редакції, у яких я вчився писати. Що я почну уникати готелів, а після оренди квартири через Booking доведеться чистити комп’ютер від вірусів і відмовлятися від відправлення інтерв’ю у «хмару», і навіть через електронну пошту, адже такий віртуальний бекап може зашкодити співрозмовникам. Я розумів, що, подібно до частини російських інтелектуалів та духовних диваків, дався зачарувати ілюзії необмеженої свободи». – Єнджей Моравецький, «Готуй сани влітку».

Пьотр Кашувара, PostPravda.Info. Чи почуваєшся ошуканим Росією?

Єнджей Моравецький, автор книги «Готуй сани влітку», співзасновник PostPravda.Info. Можу сказати, що, безумовно, пережив щось на кшталт розчарування світом. Думаю, що не маю права сказати, ніби почуваюся ошуканим Росією, бо це право мають ті, хто жив у Радянському Союзі й хто вірив або в сам Союз, або в російську культуру як домінантну культуру тодішньої імперії. Маю на увазі не лише росіян, а й, наприклад, українців, з якими я зустрічався у своїй попередній книжці на Донбасі. Вони казали, що почувалися радянськими людьми. І саме вони мають реальне право сказати, що почуваються розчарованими, адже з цим світом пов'язана їхня певна ідентичність, хоча ми знаємо, що Радянський Союз теж був жорстоким. Ті, хто пам’ятає кінець СРСР, попри репресії й жорстокість, про які багато хто знав, все одно відчували себе сформованими цією культурою: серіалами, книжками, музикою 80-х, а потім і 90-х років після розпаду СРСР. Росія, а точніше «русскій мір», здавався певним проєктом, у якомусь сенсі альтернативою Європейському Союзові. І це зрозуміли українці. Звідси й був Майдан, який став чіткою заявою: «Ми не хочемо йти тим шляхом».

«Про Росію говорили, що це країна «курв і сатани»

Люди, такі як ти, у 90-х хотіли роках показати Росію з кращого боку, довести, що вона змінилася, що настало щось нове. Звідси й моє запитання про твоє відчуття ошуканости.

Пам’ятаю, як я дебютував у Tygodnik Powszechny з текстом «Магічний турпізм», у якому представляв великі імена та важливих авторів. Це був мій перший рік навчання, коли я написав цей матеріал. Я вважав, що розповідати про Росію лише як про щось зле й похмуре – занадто простий шлях. Я навіть поділив цей підхід на стереотипи: Росія – ворог, Росія – алкоголь, Росія – мафія і Росія – злидні. Мені йшлося про те, що ми [поляки – ред.], переживаючи трансформацію у 90-х, не були такими вже відмінними від них.

Наша трансформація теж не була взірцем справедливості, хоча загалом баланс є позитивним, особливо порівняно з іншими країнами колишнього Радянського Союзу. Але коли я занурювався у той світ, казав: «Слухайте, адже ми не так сильно відрізняємося від них». Наприклад, коли Капущинський написав у книзі «Імперія»: «Михайло відвіз мене на іржавому, старенькому „Москвичі”», то згодом усі автомобілі в описах були саме такими. Але ж у нас у 90-х теж було так само. Ми мали розвалені квартири, мали напади на фури. Польща здавалася чимось подібним до тієї Росії, куди я автостопом поїхав до Москви. Далекобійники розповідали мені страшні історії, буквально називаючи її «країною курв і сатани».

Коли я вперше дістався Москви автостопом із далекобійником, а згодом подався до Сибіру, раптом відкрив, що ця Росія після розпаду Радянського Союзу є поліфонічною й дуже різноманітною. У нас тоді про це майже не говорили. Казали просто «руські». Я їхав через Білорусь – і всі казали «руські». Діставався до Росії, а для водіїв це було те саме, як і Україна. Ми лише згодом почали розуміти, що це не одне й те саме. І раптом я побачив, що Росія є поліфонічною, що вона живе різними дивакуватостями. Звісно, й жахіттями, бо фільм «Вантаж 200» у режисурі Балабанова, зненавиджений росіянами, є дуже правдивим. Це такий собі горор, але в певному сенсі й документ.

Це був моторошний фільм, який я мусив дивитися кілька разів, бо за один підхід неможливо було витримати. Справді страшний, він розповідає історію викраденої та багато місяців ґвалтованої дівчини загиблого в Афганістані солдата.

Це жахлива історія, і це правдивий фільм – настільки, що я вважаю його реальнішим, ніж наші польські репортажі, які тоді розповідали про Росію. Водночас з’ясувалося, що там існують релігійні меншини, й з’явилася велика кількість книжок. Це саме те, що наприкінці існування СРСР спостерігав Капущинський. Я сперечався з його книгою «Імперія», зі способом опису Росії. Вважаю, що він більше розповідав про себе й своїх демонів у відображенні Росії. Але він мав величезну чутливість до спостереження нових явищ, які з’являлися. Він писав про базари, про книжки, що заполонили вулиці. І раптом виявлялося, що люди починають читати Достоєвського, Толстого. Ця класика літератури, ця висока культура у Радянському Союзі була частково недоступною. І ті релігійні символи, що з’являлися… усе це тоді справді було.

Йдеться про те, що це був час, коли людям здавалося: з одного боку, це час страху й безнадії. Ми приїжджали ззовні, з тодішньої бідної Польщі. На початку Росія для мене була дорогою через подвійні тарифи для іноземців, я мусив викручуватися. Але з іншого боку, у нас не було такого, що, наприклад, 8 місяців не виплачували зарплату. Усе це там траплялося. Тобто ті люди почувалися приниженими, дезорієнтованими, але водночас там був подих свободи. Навіть якщо ти не вірив, що в усій Росії можна створити щось інше, ти міг творити собі ніші, інші світи. Так, зокрема, виникла секта Віссаріона. Люди, які пішли в тайгу, які повірили в даїшника, що став Христом, вірили, що творять кращий світ. І таких різноманітних утопій у Росії, які спершу не здавалися лише похмурими, було дуже багато. Я почав описувати таку Росію: шаманів, харизматиків, різні духовні «відльоти» – і дивитися на неї ширше. Можливо, навіть на Російську Федерацію, а не лише на «Росію». Дивитися на неї з іншого боку, ніж це робили досі. Росія була жорстокою завжди, але тоді, наприкінці 90-х, іще здавалося, що є шанс, що вона буде іншою.

На фото: село Віссаріона. Автор світлини – Мачей Скавінський.

На PostPravda.Info за останній рік ми опублікували кілька текстів, що увійшли до твоєї нової книги «Готуй сани влітку». Ми назвали цей цикл «Невигаданими історіями», бо хоча назва могла б вказувати на вигадку, кожна з цих історій є правдивою. Вони стосуються конкретних людей, зведених у єдину постать – Надію Ахматову, яка є однією з героїнь книги. Хто взагалі така Надія Ахматова? Це одна людина? Що ми можемо розкрити про неї? Бо, певно, багато чого – ні.

Хотів би розповісти значно більше. Знаю, що Надія Ахматова є співтворчою цієї книги, вона – одна з сюжетних ліній у «Готуй сани влітку». Наші розмови, контакти, листування… власне, це дуже дивно. Цього я не усвідомлював у 90-х, не міг собі уявити, що не зможу розповідати такі речі. А зараз, розмовляючи з тобою, думаю, наскільки можу пояснити наш спосіб комунікації. Це по-перше. По-друге, на жаль, я також не можу сказати, чи це одна особа, чи кілька, з огляду на безпеку цієї героїні. Такі різні світи в цій Росії знову постали перед нами.

Пам’ятаю, що колись, коли говорили про Росію, згадували тінь Радянського Союзу, небезпеку. Ми знали, що зникають журналісти. Найгучнішою справою, яка дійшла до Польщі, була, звісно, справа Анни Політковської. Про неї знали, говорили також про те, як її було ліквідовано. Але це здавалося чимось, що стосується саме журналістів. Тих, хто виходить «на лінію вогню», тобто прямо загрожує владі. Росіяни певний час уявляли собі це як «угоду»: якщо не будеш висовуватися – все буде гаразд. У фільмі «Щастя моє» є персонаж, який каже: «Я ж тобі казав – не висовуйся». Тож допоки ти не висовуєшся, все гаразд. Але раптом виявилося, що «висування» може означати все що завгодно.

Наприклад, для Надії Ахматової – сам факт того, що вона взагалі розмовляє зі мною. Це вже вважається «висуванням», за яке можна потрапити до в’язниці. Не кажучи вже про те, що коли виходиш із квіткою, щоб покласти її на знак протесту проти агресії щодо України, навіть нічого не промовляючи, – так само можеш потрапити до в’язниці. Ба більше, ми вже знаємо, принаймні з прикладу Навального, що навіть не має значення, який вирок ти отримаєш – 10 років чи 2. Навіть якщо немає доказів отруєння, достатньо того, що тебе саджають у карцер, тримають у холоді та голоді, випускають на один день і знову кидають за ґрати – і вони можуть знищити тебе за місяць-два. У такій реальності ми тепер живемо. Пам’ятаю, що навіть не лише у 90-х, а й у двотисячних, а насправді вже від 2012–2014 років, було видно, що все погіршується. У 2016-му в Росії все вже було «зачищено». Але раніше я ще казав собі: «Не перебільшуй, це ж не Білорусь». Бо про Білорусь ми знали, що там репресії жорсткі.

Навіть агресія 2014 року проти України ще не ввімкнула «сигнальної лампочки»?

Вже тоді було зрозуміло, що повернення до тієї реальності немає. Я згадав 2016 рік, бо у 2014-му я перебував у Росії, саме в момент, коли відбулася ця агресія. Я тоді був у Петербурзі й, звісно, вже тоді побачив, що це зовсім інша країна. У тому сенсі, що я побачив гарячку «кримнашизму». Такого я раніше не знав. Думаю, що це була не проблема мого нерозпізнання чи, не знаю, зачарування Росією. Самі росіяни були цим здивовані.

На фото: Віссаріон і його вірні. Фото Мачея Скавінського.

Що ж тоді розкрилося в людях?

Це, звісно, не лише в росіянах було – але така собі воєнна, колоніальна гарячка. Ми, поляки, не маємо настільки сильно прищепленого колоніалізму. Натомість ця воєнна гарячка, відчуття пригоди та насолоди від того, що комусь щось відбираєш, і що це так легко. І що можна буде їздити туди на відпочинок. Це стало тим, що шокувало частину журналістів та еліти. Люди писали, що вони кричать від безсилля. Я пам’ятаю, як тоді написав текст «Вітаю, брате-письменнику». Про тих російських інтелектуалів, які раптом відчули себе п’ятою колоною й самотніми. Тоді вони ще бачили одне одного. Потім виявилося, що ти залишаєшся з цим наодинці, що взагалі не знаєш, хто ще думає так само як ти, бо вже не було можливості про ці речі говорити.

Я згадав 2016 рік тому, що коли тоді приїхав на Сибір, мені сказали: «Розумієте, ви вже в зовсім іншій країні? Розумієте, що за вами спостерігають? Розумієте, що ми мали відразу написати рапорт, бо востаннє його відправили надто пізно, і ректор мусив за це заплатити з власної кишені?». Тобто – рапорт у спецслужби. Це були речі, яких я зовсім не зустрічав у Росії раніше. Те, що існують спецслужби й що вони цікавляться іноземцями, було таким собі «біотопом», ми розуміли, що так є. Але те, що нависає така тінь, і навіть більше ніж тінь, що це важко й гнітюче, щось, що раніше здавалося лише тінню Радянського Союзу, травмою минулого, яка жила в людях, і раптом виявилося чимось цілком реальним і відчутним, у чому ти занурений, з чого не можеш вийти й у чому застрягаєш… Це ті речі, що сталися після 2014 року.

Зрозуміло, вся ця послідовність почалася ще у 2012 році – протести на Болотній площі, які виявилися значно меншими, ніж могли би бути. 2013 рік – статистика показує дуже великий ріст націоналізму в Росії. 2014 рік – Крим, потім Донбас, а далі вже ця спіраль. Це, власне, те, що маємо тепер, адже я бачив ці явища в Росії вже у 2016 році, тільки тепер наративи є ще жорсткішими, сильнішими. Вже тоді настав момент, коли стало очевидно, що вороття немає.

Пам’ятаю, як тоді знайомий повів мене у Москві на один із проспектів, у сквер, і сказав: «Слухай, хочу тобі дещо показати». Він показав мені виставки архівних світлин: красиві лани збіжжя, трактори. І сказав: «Подивися, що відбувається». Це були фотографії часів сталінізму, які розповідали про те, якою прекрасною була Росія за Сталіна. І ти прогулюєшся тими скверами й бульварами та дивишся на таку собі глорифікацію великого, чудового Радянського Союзу часів Великого терору.

Лани збіжжя, а в Україні й інших країнах під чоботом Сталіна – Великий голод і смерть мільйонів людей.

Саме так. Абсурдна ситуація.

Польща 1999 року вступає до НАТО. Ти пишеш про це у своїй книзі «Готуй сани влітку». Ніби Радянського Союзу немає вже майже 10 років, ніби росіяни мали бути tabula rasa, тобто чистим аркушем, але все ж, коли ми читаємо це з перспективи 2025 року, вони трохи ображалися на тебе. Такі розчаровані, ніби Варшава зрадила їх у тому відчутті слов’янського братства. Це був певний сигнал тривоги, що світ тоталітаризму не зник остаточно, правда ж?

Так, звісно. Я бачив ці речі від самого початку, тільки тоді думав, що є шанс, що це мине. Що ці речі ще сидять у людях. До речі, я пишу на початку книги, що це також момент, коли Путін обіймав уже високу посаду, ще нікому не відомий, ось-ось прийде до влади, але тоді це мене не дуже цікавило, бо я більше намагався зрозуміти, у якому світі перебуваю. А це був світ, у якому все довкола розпадалося.

Пам’ятаю, що перед тим, як я поїхав у «Зону» віcсаріонівців, робив репортаж «Радіо-картошка» про те, що місто спорожніло, бо всі виїхали копати бульбу. Виявилося, що «картопля», оця «картопля», була своєрідним паролем: як тільки я виходив із мікрофоном, усі починали мені розповідати, у дитсадку співали пісеньки, у галереї жінка побігла по гітари й почала співати та декламувати, кажучи, що осінь – це пора кохання, а не весна, бо коли в тебе повна комора, тоді саме час любитися. Директор луна-парку говорив: «Побачите, ми з цього виберемося. Колись у нас будуть картоплини в супермаркетах, вимиті, і можна буде купити гарну картоплю». Ну ось у супермаркетах вона з'явилася, але тоді здавалося, що, крім цього, вдасться ще й вийти зі страху.

А те, про що ти питав, про геополітику – справді, було розчарування тим, що стільки народів виявилися такими невдячними. Що Радянський Союз так допомагав, а ми тепер – що? Звісно, не можна сказати, що всі мені про це говорили, але такі голоси я безумовно зустрічав. У книзі я пишу про головну редакторку газети «Совєтская Хакасія», яка сказала: «Що ви накоїли? Адже ми вам так допомагали. Навіть наші війська були у вас і вас охороняли. Ну скажіть, хіба ми не слов’яни? Хіба ми не брати? Хіба ми не повинні дружити?». Наступного дня вийшла стаття, у якій усі слова, які вона виголосила, були вкладені вже в мої уста.

Механізми дії російських медіа залишалися абсолютно такими самими, як у Радянському Союзі, тобто за 10 років у питанні свободи слова особливо нічого не змінилося. Ще один тривожний сигнал.

Потім у Росії відбулося це «зачищення поля», і тепер там маємо лише таких журналістів, яких маємо. Наприкінці 90-х цього ще не було. Тоді справді там працювали чудові журналісти, бо Росія мала справді талановитих журналістів. Я зустрічав таких людей, зокрема, із «Совєтської Хакасії», але й купував тижневик «Огоньок», який тоді був справді фантастичним, мабуть, у своєму найкращому періоді. Виходив тоді й Newsweek, чи Ітогі разом із Newsweek. Дуже багато цікавих проєктів. До речі, свою першу філологічну дисертацію я згодом написав саме про «Огоньок» 90-х. Я вчився писати репортаж також у росіян, тобто вчився певної літературної свободи. Справді так було. Мали ми тоді й тих, хто не міг пробачити нам нашої «невдячности», й водночас людей, яким було дуже цікаво познайомитися зі мною, адже іноземців там було зовсім мало. Куди б я не заходив, кожна редакція була відкрита. Я заходив у будівлю уряду в Хакасії, що тепер у Російській Федерації абсолютно неможливо уявити, і зустрічався з міністром закордонних справ чи радником президента. Розумієш, усі ці місця були відкриті, і люди були зацікавлені, навіть якщо дехто згодом хотів мене у якийсь спосіб використати. Але то був такий час.

Люди тоді загалом набагато більше розмовляли, розмовляли й у Транссибірському експресі – про всілякі дивини й неймовірні речі. Потім виявилося, що скрізь можна зустріти розмови про релігію чи якісь видіння, що хтось бачив Христа, а хтось – Богородицю на озері, а хтось виходив із тіла й літав в астральному вимірі, уся ця дивна езотерика… тепер, після ухвалення «пакету Ярової», такі речі заборонені. Якщо не маєш сертифіката, це може бути визнано за релігійну агітацію. Тож це був просто світ, якого вже немає. Тоді в Росії було своєрідне «все, всюди й одразу». Це, звісно, мало свій шарм. Я намагався втекти від тієї радянської тіні, бо вона нав’язувалася. Що стосується секти віcсаріонівців, росіяни мені казали: «Ти що, не бачиш, що ці речі дуже подібні… що він дуже радянський?». Але я намагався йти іншим шляхом, бо цей видавався надто очевидним. Хотів побачити, що є ще щось, крім цього.

На фото: Віссаріон і його вірні. Фото: Філіп Лепкович.

Хотів би перейти до цієї релігії, до самого Віссаріона, адже з одного боку, як ти вже сказав, відчувався такий нічим не обмежений подих свободи. З’являлися, мабуть, як гриби після дощу, нові релігії, секти, які мали стати своєрідним пластиром на порожнечу, що виникла після падіння імперії, адже духовності в СРСР не було, і раптом нарешті можна було у щось вірити. Це була певна відповідь на спробу загоїти рану, що з’явилася після розпаду СРСР. Але з іншого боку, ці духовні групи творили також люди старої системи. І Віссаріон, тобто Сергій Анатолійович Тороп, перш ніж став Христом і Спасителем, перш ніж з’явився «Найновіший Заповіт», був міліціонером і просвітлення зазнав у тролейбусі. Його близьким співробітником був полковник органів безпеки, який уже тоді розумів, що їхньою метою є спільна місія, тобто комсомольське будівництво нового ладу, нового світу, тобто по суті та сама ідея, яка колись надихала Леніна. Хотілося б сказати: усе в напрямку раю, який на землі має створити ніхто інший, як саме Росія, з тією лише невеликою поправкою, що все це мало відбутися не в Москві, а в Новому Єрусалимі, Новому Римі, Новому Константинополі. Десь поміж Пєтропавлівкою, Черемшанкою, Гуляївками й Жаровськом, у глибокій тайзі.

Це був такий момент, коли вони уявляли, що створюють «Зону». У книжці я зараз перекладаю це як «Strefa», щоб читач міг повірити в цей світ, щоб він не був для нього чужим, а став своїм. Я хотів, щоб, в’їжджаючи в цю реальність і занурюючись у неї, ти відчув певного роду захоплення тим світом, який вони творили, так, як відчували це вони. І це якраз специфічно: з одного боку, могло здаватися продовженням Радянського Союзу, але з іншого – їм здавалося чимось абсолютно новим. Вони вважали, що будують усе заново і що цього разу в них вийде.

Це були, звісно, дуже різні люди, тож ця утопія означала для них дуже різні речі. Частина з них уявляла собі, що будує новий Радянський Союз, частина – що просто новий світ, бо Христос прийшов ще раз, аби його послухали. Фундаментом був світ без воєн, пацифізм, нуль насильства. Діти мали відчувати біль навіть тоді, коли вимовлялося слово «війна». З літератури вилучали всі сцени насильства. В історії не було інформації про війни й революції. Якщо учень запитував, що сталося у 1789 році, відповідали: «пани однімали одне одному ґудзики». Це була інфантильна утопія, але вони уявляли, що світ стане саме таким.

Який зараз результат – ми знаємо, тому мене дуже цікавило, що сталося з віcсаріонівцями. Тоді вони вірили, що все вийде, однак репресії й цензура повернулися дуже швидко, протягом кількох років. Це було для мене несподіванкою. Спершу це було не так помітно, більше нагадувало колективні сповіді, щось на кшталт самокритики. У фільмі «Сибірський провідник», який я створював разом із колегами, один із головних героїв розповідає, як чудово все влаштовано в Зоні, на що знайомі відповідають: «Ми це знаємо. Це колгосп. Ми це вже проходили». Він каже: «Так, робимо це ще раз». Вони: «Адже цей світ, який ти створив, – штучний світ, ілюзія». А він відповідає: «Учитель каже, що створює нам штучний світ, бо так швидше можна щось відпрацювати й змінити власну психіку». Тож люди погоджувалися з цим, віддавали свою психіку й свободу комусь, хто називав себе «інженером душ». У цьому сенсі те, що сталося згодом, що ця Зона злилася з ширшою зоною того, чим стала Росія, «русскім міром», – не повинно дивувати.

Сьогодні, з перспективи 17 вересня 2025 року, кажуть, що, можливо, навіть пацифізм, саме ця відсутність воєн, був одним з інструментів пропаганди – щоб приспати нашу пильність, щоб змусити повірити в «дивіденди миру», які Сполучені Штати нібито завжди мали нам виплачувати.

Так, це дуже, дуже важливо. Тобі теж не треба про це казати, бо ти занурений у цей світ і як журналіст можеш говорити, що робить із нами війна, що вона робить із людьми, скільки в ній темряви й яку тривожну сторону нашої природи вона показує. Я, безумовно, проти будь-якого героїзування війни чи розповідей про воєнне геройство як про щось класне, що стане для нас чоловічою пригодою, бо це повна нісенітниця, це страшна брехня, і зовсім не так усе виглядає. Звісно, ми знаємо, що саме Росія є агресором, але тільки коли ми доходимо до конкретних людей, особливо цивільних, із якими розмовляємо, то раптом бачимо, що це часто одні й ті самі, розділені родини. Що хтось дзвонить тобі з Москви й каже: «Ви не розумієте, ми вас визволяємо, ми вам допомагаємо, ось-ось усе буде гаразд». А коли чує у відповідь: «Але ж ви нас обстрілюєте, обстрілюєте мого онука», – відповідає на це: «Ні, це неправда».

На рівні окремих людей ця ситуація важко уявна, але на рівні колективу все зрозуміло. Ця найстрашніша, найтемніша сторона Росії, чи того, що стало «русскім міром», вийшла назовні, і це вже не можна відкотити назад. Та реальність, чи шанс на якусь іншу реальність, яку я тоді намагався будувати, зруйнована й непридатна для життя. Не підлягає відновленню, напевно, протягом кількох поколінь.