Процес ошукування суспільства російською пропагандою є надзвичайно складним і прихованим. Він може ввести в оману навіть найкращих фахівців, приспати їхню пильність, змусити повірити у свободу, добрі наміри та прагнення побудувати кращий світ. Аж раптом, одного несподіваного дня, ми прокидаємося у новому, «чудесному руському мірі», як герої нової книги Єнджея Моравецького під назвою «Готуй сани влітку». Напередодні прем’єри (24 вересня 2025 року) ми говоримо з автором, Єнджеєм Моравецьким, про те, як Росія змінилася після падіння СРСР і чому зміни, які тоді були зустрінуті з надією, закінчилися повною катастрофою і війною.
Готуй сани влітку – уривок
«Я ще не знав, що вирушаю саме у першу з п’яти подорожей до Зони. Не знав, що події у спільноті й мої розмови з вірянами змусять мене зрозуміти нарешті, що більше до спільноти їздити мені не можна. Не знав, що коли я порушу власне рішення й спробую все ж повернутися до Зони, виявиться, що колишні шляхи вже закриті для мене. Я також не міг передбачити, що не лише Зона, а й уся поліфонічна, відлигово-демократична Росія 90-х піде у небуття швидше, ніж я встигну посивіти, подібно до Віссаріона. Що з частиною давніх знайомих росіян я вже не зможу говорити – не витримаю їхнього патріотичного піднесення, що іншим знайомим висунуть обвинувачення за «лайки» під крамольними матеріалами у соцмережах. Ще інших за поширення цих матеріалів засудять до ув’язнення. Що зникнуть редакції, у яких я вчився писати. Що я почну уникати готелів, а після оренди квартири через Booking доведеться чистити комп’ютер від вірусів і відмовлятися від відправлення інтерв’ю у «хмару», і навіть через електронну пошту, адже такий віртуальний бекап може зашкодити співрозмовникам. Я розумів, що, подібно до частини російських інтелектуалів та духовних диваків, дався зачарувати ілюзії необмеженої свободи». – Єнджей Моравецький, «Готуй сани влітку».
Пьотр Кашувара, PostPravda.Info. Чи почуваєшся ошуканим Росією?
Єнджей Моравецький, автор книги «Готуй сани влітку», співзасновник PostPravda.Info. Можу сказати, що, безумовно, пережив щось на кшталт розчарування світом. Думаю, що не маю права сказати, ніби почуваюся ошуканим Росією, бо це право мають ті, хто жив у Радянському Союзі й хто вірив або в сам Союз, або в російську культуру як домінантну культуру тодішньої імперії. Маю на увазі не лише росіян, а й, наприклад, українців, з якими я зустрічався у своїй попередній книжці на Донбасі. Вони казали, що почувалися радянськими людьми. І саме вони мають реальне право сказати, що почуваються розчарованими, адже з цим світом пов'язана їхня певна ідентичність, хоча ми знаємо, що Радянський Союз теж був жорстоким. Ті, хто пам’ятає кінець СРСР, попри репресії й жорстокість, про які багато хто знав, все одно відчували себе сформованими цією культурою: серіалами, книжками, музикою 80-х, а потім і 90-х років після розпаду СРСР. Росія, а точніше «русскій мір», здавався певним проєктом, у якомусь сенсі альтернативою Європейському Союзові. І це зрозуміли українці. Звідси й був Майдан, який став чіткою заявою: «Ми не хочемо йти тим шляхом».
«Про Росію говорили, що це країна «курв і сатани»
Люди, такі як ти, у 90-х хотіли роках показати Росію з кращого боку, довести, що вона змінилася, що настало щось нове. Звідси й моє запитання про твоє відчуття ошуканости.
Пам’ятаю, як я дебютував у Tygodnik Powszechny з текстом «Магічний турпізм», у якому представляв великі імена та важливих авторів. Це був мій перший рік навчання, коли я написав цей матеріал. Я вважав, що розповідати про Росію лише як про щось зле й похмуре – занадто простий шлях. Я навіть поділив цей підхід на стереотипи: Росія – ворог, Росія – алкоголь, Росія – мафія і Росія – злидні. Мені йшлося про те, що ми [поляки – ред.], переживаючи трансформацію у 90-х, не були такими вже відмінними від них.
Наша трансформація теж не була взірцем справедливості, хоча загалом баланс є позитивним, особливо порівняно з іншими країнами колишнього Радянського Союзу. Але коли я занурювався у той світ, казав: «Слухайте, адже ми не так сильно відрізняємося від них». Наприклад, коли Капущинський написав у книзі «Імперія»: «Михайло відвіз мене на іржавому, старенькому „Москвичі”», то згодом усі автомобілі в описах були саме такими. Але ж у нас у 90-х теж було так само. Ми мали розвалені квартири, мали напади на фури. Польща здавалася чимось подібним до тієї Росії, куди я автостопом поїхав до Москви. Далекобійники розповідали мені страшні історії, буквально називаючи її «країною курв і сатани».
Коли я вперше дістався Москви автостопом із далекобійником, а згодом подався до Сибіру, раптом відкрив, що ця Росія після розпаду Радянського Союзу є поліфонічною й дуже різноманітною. У нас тоді про це майже не говорили. Казали просто «руські». Я їхав через Білорусь – і всі казали «руські». Діставався до Росії, а для водіїв це було те саме, як і Україна. Ми лише згодом почали розуміти, що це не одне й те саме. І раптом я побачив, що Росія є поліфонічною, що вона живе різними дивакуватостями. Звісно, й жахіттями, бо фільм «Вантаж 200» у режисурі Балабанова, зненавиджений росіянами, є дуже правдивим. Це такий собі горор, але в певному сенсі й документ.
Це був моторошний фільм, який я мусив дивитися кілька разів, бо за один підхід неможливо було витримати. Справді страшний, він розповідає історію викраденої та багато місяців ґвалтованої дівчини загиблого в Афганістані солдата.
Це жахлива історія, і це правдивий фільм – настільки, що я вважаю його реальнішим, ніж наші польські репортажі, які тоді розповідали про Росію. Водночас з’ясувалося, що там існують релігійні меншини, й з’явилася велика кількість книжок. Це саме те, що наприкінці існування СРСР спостерігав Капущинський. Я сперечався з його книгою «Імперія», зі способом опису Росії. Вважаю, що він більше розповідав про себе й своїх демонів у відображенні Росії. Але він мав величезну чутливість до спостереження нових явищ, які з’являлися. Він писав про базари, про книжки, що заполонили вулиці. І раптом виявлялося, що люди починають читати Достоєвського, Толстого. Ця класика літератури, ця висока культура у Радянському Союзі була частково недоступною. І ті релігійні символи, що з’являлися… усе це тоді справді було.
Йдеться про те, що це був час, коли людям здавалося: з одного боку, це час страху й безнадії. Ми приїжджали ззовні, з тодішньої бідної Польщі. На початку Росія для мене була дорогою через подвійні тарифи для іноземців, я мусив викручуватися. Але з іншого боку, у нас не було такого, що, наприклад, 8 місяців не виплачували зарплату. Усе це там траплялося. Тобто ті люди почувалися приниженими, дезорієнтованими, але водночас там був подих свободи. Навіть якщо ти не вірив, що в усій Росії можна створити щось інше, ти міг творити собі ніші, інші світи. Так, зокрема, виникла секта Віссаріона. Люди, які пішли в тайгу, які повірили в даїшника, що став Христом, вірили, що творять кращий світ. І таких різноманітних утопій у Росії, які спершу не здавалися лише похмурими, було дуже багато. Я почав описувати таку Росію: шаманів, харизматиків, різні духовні «відльоти» – і дивитися на неї ширше. Можливо, навіть на Російську Федерацію, а не лише на «Росію». Дивитися на неї з іншого боку, ніж це робили досі. Росія була жорстокою завжди, але тоді, наприкінці 90-х, іще здавалося, що є шанс, що вона буде іншою.
На фото: село Віссаріона. Автор світлини – Мачей Скавінський.
На PostPravda.Info за останній рік ми опублікували кілька текстів, що увійшли до твоєї нової книги «Готуй сани влітку». Ми назвали цей цикл «Невигаданими історіями», бо хоча назва могла б вказувати на вигадку, кожна з цих історій є правдивою. Вони стосуються конкретних людей, зведених у єдину постать – Надію Ахматову, яка є однією з героїнь книги. Хто взагалі така Надія Ахматова? Це одна людина? Що ми можемо розкрити про неї? Бо, певно, багато чого – ні.
Хотів би розповісти значно більше. Знаю, що Надія Ахматова є співтворчою цієї книги, вона – одна з сюжетних ліній у «Готуй сани влітку». Наші розмови, контакти, листування… власне, це дуже дивно. Цього я не усвідомлював у 90-х, не міг собі уявити, що не зможу розповідати такі речі. А зараз, розмовляючи з тобою, думаю, наскільки можу пояснити наш спосіб комунікації. Це по-перше. По-друге, на жаль, я також не можу сказати, чи це одна особа, чи кілька, з огляду на безпеку цієї героїні. Такі різні світи в цій Росії знову постали перед нами.
Пам’ятаю, що колись, коли говорили про Росію, згадували тінь Радянського Союзу, небезпеку. Ми знали, що зникають журналісти. Найгучнішою справою, яка дійшла до Польщі, була, звісно, справа Анни Політковської. Про неї знали, говорили також про те, як її було ліквідовано. Але це здавалося чимось, що стосується саме журналістів. Тих, хто виходить «на лінію вогню», тобто прямо загрожує владі. Росіяни певний час уявляли собі це як «угоду»: якщо не будеш висовуватися – все буде гаразд. У фільмі «Щастя моє» є персонаж, який каже: «Я ж тобі казав – не висовуйся». Тож допоки ти не висовуєшся, все гаразд. Але раптом виявилося, що «висування» може означати все що завгодно.
Наприклад, для Надії Ахматової – сам факт того, що вона взагалі розмовляє зі мною. Це вже вважається «висуванням», за яке можна потрапити до в’язниці. Не кажучи вже про те, що коли виходиш із квіткою, щоб покласти її на знак протесту проти агресії щодо України, навіть нічого не промовляючи, – так само можеш потрапити до в’язниці. Ба більше, ми вже знаємо, принаймні з прикладу Навального, що навіть не має значення, який вирок ти отримаєш – 10 років чи 2. Навіть якщо немає доказів отруєння, достатньо того, що тебе саджають у карцер, тримають у холоді та голоді, випускають на один день і знову кидають за ґрати – і вони можуть знищити тебе за місяць-два. У такій реальності ми тепер живемо. Пам’ятаю, що навіть не лише у 90-х, а й у двотисячних, а насправді вже від 2012–2014 років, було видно, що все погіршується. У 2016-му в Росії все вже було «зачищено». Але раніше я ще казав собі: «Не перебільшуй, це ж не Білорусь». Бо про Білорусь ми знали, що там репресії жорсткі.
Навіть агресія 2014 року проти України ще не ввімкнула «сигнальної лампочки»?
Вже тоді було зрозуміло, що повернення до тієї реальності немає. Я згадав 2016 рік, бо у 2014-му я перебував у Росії, саме в момент, коли відбулася ця агресія. Я тоді був у Петербурзі й, звісно, вже тоді побачив, що це зовсім інша країна. У тому сенсі, що я побачив гарячку «кримнашизму». Такого я раніше не знав. Думаю, що це була не проблема мого нерозпізнання чи, не знаю, зачарування Росією. Самі росіяни були цим здивовані.
На фото: Віссаріон і його вірні. Фото Мачея Скавінського.
Що ж тоді розкрилося в людях?
Це, звісно, не лише в росіянах було – але така собі воєнна, колоніальна гарячка. Ми, поляки, не маємо настільки сильно прищепленого колоніалізму. Натомість ця воєнна гарячка, відчуття пригоди та насолоди від того, що комусь щось відбираєш, і що це так легко. І що можна буде їздити туди на відпочинок. Це стало тим, що шокувало частину журналістів та еліти. Люди писали, що вони кричать від безсилля. Я пам’ятаю, як тоді написав текст «Вітаю, брате-письменнику». Про тих російських інтелектуалів, які раптом відчули себе п’ятою колоною й самотніми. Тоді вони ще бачили одне одного. Потім виявилося, що ти залишаєшся з цим наодинці, що взагалі не знаєш, хто ще думає так само як ти, бо вже не було можливості про ці речі говорити.
Я згадав 2016 рік тому, що коли тоді приїхав на Сибір, мені сказали: «Розумієте, ви вже в зовсім іншій країні? Розумієте, що за вами спостерігають? Розумієте, що ми мали відразу написати рапорт, бо востаннє його відправили надто пізно, і ректор мусив за це заплатити з власної кишені?». Тобто – рапорт у спецслужби. Це були речі, яких я зовсім не зустрічав у Росії раніше. Те, що існують спецслужби й що вони цікавляться іноземцями, було таким собі «біотопом», ми розуміли, що так є. Але те, що нависає така тінь, і навіть більше ніж тінь, що це важко й гнітюче, щось, що раніше здавалося лише тінню Радянського Союзу, травмою минулого, яка жила в людях, і раптом виявилося чимось цілком реальним і відчутним, у чому ти занурений, з чого не можеш вийти й у чому застрягаєш… Це ті речі, що сталися після 2014 року.
Зрозуміло, вся ця послідовність почалася ще у 2012 році – протести на Болотній площі, які виявилися значно меншими, ніж могли би бути. 2013 рік – статистика показує дуже великий ріст націоналізму в Росії. 2014 рік – Крим, потім Донбас, а далі вже ця спіраль. Це, власне, те, що маємо тепер, адже я бачив ці явища в Росії вже у 2016 році, тільки тепер наративи є ще жорсткішими, сильнішими. Вже тоді настав момент, коли стало очевидно, що вороття немає.
Пам’ятаю, як тоді знайомий повів мене у Москві на один із проспектів, у сквер, і сказав: «Слухай, хочу тобі дещо показати». Він показав мені виставки архівних світлин: красиві лани збіжжя, трактори. І сказав: «Подивися, що відбувається». Це були фотографії часів сталінізму, які розповідали про те, якою прекрасною була Росія за Сталіна. І ти прогулюєшся тими скверами й бульварами та дивишся на таку собі глорифікацію великого, чудового Радянського Союзу часів Великого терору.
Лани збіжжя, а в Україні й інших країнах під чоботом Сталіна – Великий голод і смерть мільйонів людей.
Саме так. Абсурдна ситуація.
Польща 1999 року вступає до НАТО. Ти пишеш про це у своїй книзі «Готуй сани влітку». Ніби Радянського Союзу немає вже майже 10 років, ніби росіяни мали бути tabula rasa, тобто чистим аркушем, але все ж, коли ми читаємо це з перспективи 2025 року, вони трохи ображалися на тебе. Такі розчаровані, ніби Варшава зрадила їх у тому відчутті слов’янського братства. Це був певний сигнал тривоги, що світ тоталітаризму не зник остаточно, правда ж?
Так, звісно. Я бачив ці речі від самого початку, тільки тоді думав, що є шанс, що це мине. Що ці речі ще сидять у людях. До речі, я пишу на початку книги, що це також момент, коли Путін обіймав уже високу посаду, ще нікому не відомий, ось-ось прийде до влади, але тоді це мене не дуже цікавило, бо я більше намагався зрозуміти, у якому світі перебуваю. А це був світ, у якому все довкола розпадалося.
Пам’ятаю, що перед тим, як я поїхав у «Зону» віcсаріонівців, робив репортаж «Радіо-картошка» про те, що місто спорожніло, бо всі виїхали копати бульбу. Виявилося, що «картопля», оця «картопля», була своєрідним паролем: як тільки я виходив із мікрофоном, усі починали мені розповідати, у дитсадку співали пісеньки, у галереї жінка побігла по гітари й почала співати та декламувати, кажучи, що осінь – це пора кохання, а не весна, бо коли в тебе повна комора, тоді саме час любитися. Директор луна-парку говорив: «Побачите, ми з цього виберемося. Колись у нас будуть картоплини в супермаркетах, вимиті, і можна буде купити гарну картоплю». Ну ось у супермаркетах вона з'явилася, але тоді здавалося, що, крім цього, вдасться ще й вийти зі страху.
А те, про що ти питав, про геополітику – справді, було розчарування тим, що стільки народів виявилися такими невдячними. Що Радянський Союз так допомагав, а ми тепер – що? Звісно, не можна сказати, що всі мені про це говорили, але такі голоси я безумовно зустрічав. У книзі я пишу про головну редакторку газети «Совєтская Хакасія», яка сказала: «Що ви накоїли? Адже ми вам так допомагали. Навіть наші війська були у вас і вас охороняли. Ну скажіть, хіба ми не слов’яни? Хіба ми не брати? Хіба ми не повинні дружити?». Наступного дня вийшла стаття, у якій усі слова, які вона виголосила, були вкладені вже в мої уста.
Механізми дії російських медіа залишалися абсолютно такими самими, як у Радянському Союзі, тобто за 10 років у питанні свободи слова особливо нічого не змінилося. Ще один тривожний сигнал.
Потім у Росії відбулося це «зачищення поля», і тепер там маємо лише таких журналістів, яких маємо. Наприкінці 90-х цього ще не було. Тоді справді там працювали чудові журналісти, бо Росія мала справді талановитих журналістів. Я зустрічав таких людей, зокрема, із «Совєтської Хакасії», але й купував тижневик «Огоньок», який тоді був справді фантастичним, мабуть, у своєму найкращому періоді. Виходив тоді й Newsweek, чи Ітогі разом із Newsweek. Дуже багато цікавих проєктів. До речі, свою першу філологічну дисертацію я згодом написав саме про «Огоньок» 90-х. Я вчився писати репортаж також у росіян, тобто вчився певної літературної свободи. Справді так було. Мали ми тоді й тих, хто не міг пробачити нам нашої «невдячности», й водночас людей, яким було дуже цікаво познайомитися зі мною, адже іноземців там було зовсім мало. Куди б я не заходив, кожна редакція була відкрита. Я заходив у будівлю уряду в Хакасії, що тепер у Російській Федерації абсолютно неможливо уявити, і зустрічався з міністром закордонних справ чи радником президента. Розумієш, усі ці місця були відкриті, і люди були зацікавлені, навіть якщо дехто згодом хотів мене у якийсь спосіб використати. Але то був такий час.
Люди тоді загалом набагато більше розмовляли, розмовляли й у Транссибірському експресі – про всілякі дивини й неймовірні речі. Потім виявилося, що скрізь можна зустріти розмови про релігію чи якісь видіння, що хтось бачив Христа, а хтось – Богородицю на озері, а хтось виходив із тіла й літав в астральному вимірі, уся ця дивна езотерика… тепер, після ухвалення «пакету Ярової», такі речі заборонені. Якщо не маєш сертифіката, це може бути визнано за релігійну агітацію. Тож це був просто світ, якого вже немає. Тоді в Росії було своєрідне «все, всюди й одразу». Це, звісно, мало свій шарм. Я намагався втекти від тієї радянської тіні, бо вона нав’язувалася. Що стосується секти віcсаріонівців, росіяни мені казали: «Ти що, не бачиш, що ці речі дуже подібні… що він дуже радянський?». Але я намагався йти іншим шляхом, бо цей видавався надто очевидним. Хотів побачити, що є ще щось, крім цього.
На фото: Віссаріон і його вірні. Фото: Філіп Лепкович.
Хотів би перейти до цієї релігії, до самого Віссаріона, адже з одного боку, як ти вже сказав, відчувався такий нічим не обмежений подих свободи. З’являлися, мабуть, як гриби після дощу, нові релігії, секти, які мали стати своєрідним пластиром на порожнечу, що виникла після падіння імперії, адже духовності в СРСР не було, і раптом нарешті можна було у щось вірити. Це була певна відповідь на спробу загоїти рану, що з’явилася після розпаду СРСР. Але з іншого боку, ці духовні групи творили також люди старої системи. І Віссаріон, тобто Сергій Анатолійович Тороп, перш ніж став Христом і Спасителем, перш ніж з’явився «Найновіший Заповіт», був міліціонером і просвітлення зазнав у тролейбусі. Його близьким співробітником був полковник органів безпеки, який уже тоді розумів, що їхньою метою є спільна місія, тобто комсомольське будівництво нового ладу, нового світу, тобто по суті та сама ідея, яка колись надихала Леніна. Хотілося б сказати: усе в напрямку раю, який на землі має створити ніхто інший, як саме Росія, з тією лише невеликою поправкою, що все це мало відбутися не в Москві, а в Новому Єрусалимі, Новому Римі, Новому Константинополі. Десь поміж Пєтропавлівкою, Черемшанкою, Гуляївками й Жаровськом, у глибокій тайзі.
Це був такий момент, коли вони уявляли, що створюють «Зону». У книжці я зараз перекладаю це як «Strefa», щоб читач міг повірити в цей світ, щоб він не був для нього чужим, а став своїм. Я хотів, щоб, в’їжджаючи в цю реальність і занурюючись у неї, ти відчув певного роду захоплення тим світом, який вони творили, так, як відчували це вони. І це якраз специфічно: з одного боку, могло здаватися продовженням Радянського Союзу, але з іншого – їм здавалося чимось абсолютно новим. Вони вважали, що будують усе заново і що цього разу в них вийде.
Це були, звісно, дуже різні люди, тож ця утопія означала для них дуже різні речі. Частина з них уявляла собі, що будує новий Радянський Союз, частина – що просто новий світ, бо Христос прийшов ще раз, аби його послухали. Фундаментом був світ без воєн, пацифізм, нуль насильства. Діти мали відчувати біль навіть тоді, коли вимовлялося слово «війна». З літератури вилучали всі сцени насильства. В історії не було інформації про війни й революції. Якщо учень запитував, що сталося у 1789 році, відповідали: «пани однімали одне одному ґудзики». Це була інфантильна утопія, але вони уявляли, що світ стане саме таким.
Який зараз результат – ми знаємо, тому мене дуже цікавило, що сталося з віcсаріонівцями. Тоді вони вірили, що все вийде, однак репресії й цензура повернулися дуже швидко, протягом кількох років. Це було для мене несподіванкою. Спершу це було не так помітно, більше нагадувало колективні сповіді, щось на кшталт самокритики. У фільмі «Сибірський провідник», який я створював разом із колегами, один із головних героїв розповідає, як чудово все влаштовано в Зоні, на що знайомі відповідають: «Ми це знаємо. Це колгосп. Ми це вже проходили». Він каже: «Так, робимо це ще раз». Вони: «Адже цей світ, який ти створив, – штучний світ, ілюзія». А він відповідає: «Учитель каже, що створює нам штучний світ, бо так швидше можна щось відпрацювати й змінити власну психіку». Тож люди погоджувалися з цим, віддавали свою психіку й свободу комусь, хто називав себе «інженером душ». У цьому сенсі те, що сталося згодом, що ця Зона злилася з ширшою зоною того, чим стала Росія, «русскім міром», – не повинно дивувати.
Сьогодні, з перспективи 17 вересня 2025 року, кажуть, що, можливо, навіть пацифізм, саме ця відсутність воєн, був одним з інструментів пропаганди – щоб приспати нашу пильність, щоб змусити повірити в «дивіденди миру», які Сполучені Штати нібито завжди мали нам виплачувати.
Так, це дуже, дуже важливо. Тобі теж не треба про це казати, бо ти занурений у цей світ і як журналіст можеш говорити, що робить із нами війна, що вона робить із людьми, скільки в ній темряви й яку тривожну сторону нашої природи вона показує. Я, безумовно, проти будь-якого героїзування війни чи розповідей про воєнне геройство як про щось класне, що стане для нас чоловічою пригодою, бо це повна нісенітниця, це страшна брехня, і зовсім не так усе виглядає. Звісно, ми знаємо, що саме Росія є агресором, але тільки коли ми доходимо до конкретних людей, особливо цивільних, із якими розмовляємо, то раптом бачимо, що це часто одні й ті самі, розділені родини. Що хтось дзвонить тобі з Москви й каже: «Ви не розумієте, ми вас визволяємо, ми вам допомагаємо, ось-ось усе буде гаразд». А коли чує у відповідь: «Але ж ви нас обстрілюєте, обстрілюєте мого онука», – відповідає на це: «Ні, це неправда».
На рівні окремих людей ця ситуація важко уявна, але на рівні колективу все зрозуміло. Ця найстрашніша, найтемніша сторона Росії, чи того, що стало «русскім міром», вийшла назовні, і це вже не можна відкотити назад. Та реальність, чи шанс на якусь іншу реальність, яку я тоді намагався будувати, зруйнована й непридатна для життя. Не підлягає відновленню, напевно, протягом кількох поколінь.
