Джерело: PostPravda.info. 17.11.2025.
Однією з помилок російської влади, яка розраховувала на підтримку місцевого населення після вторгнення в Україну, є нерозуміння української ідентичності й того факту, що ідентичність неможливо нав’язати як ідеологічну установку. Що таке ідентичність і чим українська ідентичність відрізняється від російської, пояснює Миколай Карпіцький у черговій статті «Словника війни» на PostPravda.Info.
Ідентичність
Ідентичність – це відчуття єдності або тотожності себе з чимось, елемент усвідомлення себе як особистості щодо розуміння себе й співвіднесеності з іншими. У самосвідомості поєднуються різні рівні ідентичності:
– Особиста ідентичність – відповідь на питання: «Хто я?», усвідомлення себе й свого місця у світі на основі життєвого досвіду й внутрішнього самовизначення як особистості.
– Соціальна ідентичність – усвідомлення своєї належності або причетності до спільноти, культури чи традиції; вона може бути культурною, релігійною, професійною, ідеологічною, етнічною, національною, громадянською тощо.
Із зростанням націоналізму у ХХ столітті ідеологічне апелювання до етнічної й національної ідентичності використовувалося для обґрунтування політичних претензій, що призвели до Другої світової війни й численних інших воєнних конфліктів, зокрема до російсько-української війни, яка розпочалася 2014 року.
Громадянська й архаїчна соціальна ідентичність
Архаїчна форма соціальної ідентичності – це ототожнення себе зі спільнотою своїх родичів, друзів, односельців, тобто з колом людей, із якими людина може безпосередньо спілкуватися. На цій основі формуються різні види місцевої ідентичності з реальними спільнотами – зі своїм селом, громадою. Такі спільноти є реальними в тому сенсі, що всередині них люди можуть безпосередньо взаємодіяти між собою, на відміну від «уявних спільнот» (за термінологією Б. Андерсона), у яких люди лише подумки вважають себе частиною однієї групи, але реально між собою не зустрічаються. Такі спільноти існують лише у свідомості людей, і щоб усвідомлювати свою ідентичність із ними, людям потрібен певний знак спільності – спільна релігія, мова, культура, нація, підданство, стан, територія, звичаї, етика тощо.
Раніше належність до стану або релігії була важливішою за етнічну належність, тому нації й території не мали великого значення для соціальної ідентичності. Формування громадянської ідентичності розпочалося тоді, коли почуття відповідальності за своє місто чи країну стало важливішим за вірність своєму стану, сеньйору чи королю. Усвідомлення відповідальності за свою країну загалом призвело до появи нових громадянських націй. Проте процес їхнього формування у різних країнах відбувається по-різному: у деяких вони вже сформувалися, в інших лише зароджуються.
Радянський народ – ідеологічна конструкція
Серед малограмотного населення царської Росії здебільшого переважала місцева ідентичність. Для цих людей було важливо лише, що ті, хто їх оточує, говорять зрозумілою мовою, дотримуються знайомих звичаїв і сповідують ту саму релігію. Ототожнення з Росією загалом розумілося в імперському контексті як ідентифікація з територією, яку контролює царська влада.
Для комуністів основою держави були територія й влада, й уже не так було важливо, які саме країни розташовувалися на цих територіях. Саме цим було зумовлено проєкт створення нової спільноти – радянського народу, об’єднаного лише територією і державною владою. Розпад Радянського Союзу показав, що ототожнення себе з радянським народом було зумовлене ідеологією, а не ідентичністю, а сам радянський народ виявився лише ідеологічною конструкцією.
Відмінність ідентичності від ідеології
Соціальна самоідентифікація може мати або ідеологічний, або особистісний характер – і тоді вона стає основою ідентичності. На відміну від ідеології, ідентичність завжди має особистісний характер. Ідеологія формує систему ідей, що спонукають діяти в інтересах влади або групи людей, які прагнуть влади. Ідеологічна установка вимагає, щоб людина прийняла ці ідеї як власні незалежно від свого життєвого досвіду чи внутрішнього самовизначення. Людина, яка відмовляється їх прийняти або критично переосмислює, сприймається як ворожий елемент стосовно цієї ідеології.
На відміну від ідеології, ідентичність формується на основі власного життєвого досвіду, а ідеї є способом осмислення цього досвіду, тому не має потреби, щоб людина сприймала певний набір ідей як обов’язковий. Навпаки, вона може постійно їх переосмислювати, щоб глибше зрозуміти себе. Із цієї причини національна або релігійна ідентичність сприяє розвитку особистості й творчій самореалізації, тоді як національна або релігійна ідеологія, навпаки, пригнічує особистість.
Оскільки ідеологічна самоідентифікація має зовнішній примусовий характер, зазвичай зі зміною політичної ситуації люди легко відмовляються від неї, і така відмова принципово не впливає на їхню особистість. Історичний приклад – відмова від самоідентифікації з радянським народом. Натомість від власної ідентичності неможливо відмовитися без повної трансформації особистості.
Ідеологічне розуміння національної ідентичності
Розпад Радянського Союзу став початком формування нових громадянських націй – російської та української. Однак утвердження диктатури в Росії перервало цей процес. Нинішній режим у Росії нав’язує росіянам суперечливу ідентифікацію зі своєю країною, яка поєднує дві різні ідеологічні установки. По-перше, це розуміння Росії не як держави з історично визначеними кордонами, а як будь-якої території, якою керує або колись керувала центральна російська влада. По-друге, це агресивний націоналістичний міф про «триєдиний народ», який має спільне коріння, а тому українці й білоруси, нібито, не мають права на незалежне від Росії існування. Перша ідеологічна установка є інтернаціоналістичною, друга – навпаки, націоналістичною й шовіністичною. Така комбінація дає змогу російській пропаганді приваблювати людей із протилежними ідеологічними поглядами.
Відповідно до націоналістичної установки російське керівництво ставить за мету нав’язати українцям російську ідентичність, що було проголошено однією з цілей воєнного вторгнення в Україну – так званої «денацифікації». Частина жителів окупованих територій України декларує підтримку Росії, виходячи з протилежної установки – ототожнюючи себе не з «росіянами», а з територією, якою керує Москва. Проте така ідеологічна ідентифікація не змогла сформувати в них російську ідентичність ні в радянський період, ні тепер.
Російська система пропаганди проєціює власне ідеологічне розуміння національної ідентичності на українську суспільну свідомість. Згідно з цим підходом українська ідентичність тлумачиться як ідеологічна установка, яку нібито нав’язує Захід, щоб протиставити Україну Росії. Однак Україну об’єднує спільний культурний та історичний досвід, зокрема й негативний колоніяльний, який унеможливлює згоду на російську ідентичність.
Після широкомасштабного вторгнення Росії процес формування ідентичності на основі нової української громадянської нації прискорився, проте він відбувається нерівномірно. У багатьох реґіонах, зокрема на сході України, поруч з українською ідентичністю зберігається архаїчна місцева ідентичність, що ґрунтується на почутті прив’язаності до свого міста або села, але не до всієї України. Це явище також використовувалося для створення хибного міфу, нібито жителі сходу України переважно мають російську ідентичність.
Миколай Карпіцький
Словник війни
