Наскільки складно дівчині потрапити на бойову посаду? Чи потрібні жінки на фронті? Як українські солдати на передовій сприймають війну? Як вони уявляють своє повернення додому після війни? Що змінилося в українському суспільстві за останні два роки? Чи зможуть такі молоді люди, як Аліна, яка пішла в армію у 21 рік, продовжувати жити нормальним життям, коли на їхніх очах гине багато близьких? На ці та інші питання відповідає пілот дрона української армії Аліна Каре в інтерв’ю Христині Луцик. Пропонуємо розшифрування відеозапису інтерв'ю.
Пілот дрона ЗСУ: «Раз ви не йдете, то я піду в армію»
Христина Луцик. Друзі, мої шанування глядачам ПостПравди, я Христина Луцик, і у цьому відео ми розкажемо вам історію Аліни Каре. Це дівчина модельної зовнішності, яка добровільно пішла у військо на бойову посаду. Зараз вона пілотка дрона. І ми поспілкуємося з цією дівчиною про те, як бути жінкою у війську на бойовій посаді, про її шлях, як туди вона потрапила, з якими проблемами сьогодні стикається. І поряд з тим про дуже складну ситуацію на фронті. Все це у нашому сьогоднішньому інтерв'ю.
Так, друзі, доєднала вже Аліну до нашої розмови. І зараз ми поговоримо про дуже багато цікавих моментів, тому що жінок у війську в нас в Україні багато, але на бойових посадах безпосередньо їх не так чисельно, як би, може, хтось і думає про те. Тому, Аліно, розкажи, будь ласка, взагалі, чому ти пішла у військо? Тому що фактично, попри те, що в тебе стать, відповідно, та, яка сьогодні ще не підлягає призову, то в тебе і вік ще не призовний. Навіть, якби ти була хлопцем, ти ще могла і не потрапити у військо. Як ти прийняла для себе рішення, що тобі вже час доєднуватися, ще й на бойову посаду?
Аліна Каре, пілот дрона ЗСУ . Взагалі, тема армії, це для мене така доволі щепітільна, можна сказати. Я дуже довго про це думала. І не в плані того, що там я не вивезу, я більше хвилювалася за те, що я буду тут тягарем. Типу, давайте дивитися правді в очі. Я дівчинка, при чому молоденька дівчинка. І мало важу. Я просто боялася, що я буду більше заважати, ніж навпаки допомагати.
Але зараз я служу вже майже два роки. І взагалі остаточно для себе вирішила, що я хочу саме на бойову посаду, в той момент, коли ти гуляєш по Тернополю, і чоловіки вже не виходять. Просто гуляють одні дівчата, і все. Або чоловіки непризовного віку. І мені друзі починають розповідати: «Я сьогодні туди не піду, бо там ТЦК стоїть. Я в клуб тоді не піду... Навіть не в клуб, а просто в якесь кафе чи парк погуляти, бо там ТЦК ходить».
І ти такий думаєш: «А що робити?» А це був якраз початок 23 року. І вже на той момент настрої були такі, що я туди не піду, бо там ТЦК ловить. І все, я думаю, ладно, раз ви не йдете, то я піду.
Я хотіла бути штурмовиком
Скажи, будь ласка, як було потрапити дівчині на бойову посаду? Тому що я знаю, що твій шлях мобілізації у війському дуже складний. Тому що попри твої ж габарити, як ти сказала, тебе не хотіли дуже довго брати у військо. Давай так, щоб тебе краще було візуалізувати, нас дивляться зараз друзі з Польщі, який в тебе зріст, яка вага, якщо ти хочеш це назвати. Щоб вони просто зрозуміли, які в тебе об'єми, і з якими складнощами ти стикнулася тоді, коли прийшла у військкомат вперше.
Я хотіла бути штурмовиком. Я одразу така думаю: ну оце сидіти вдома, це не для мене. Я хотіла виїжджати, я хотіла щось робити. У мене зріст на метр шістдесят п'ять і вага плюс-мінус п'ятдесят п'ять кілограмів. Я приходжу, а мені на цей момент двадцять один рік. І я така, хочу бути штурмовиком. Кажу: «Руки, ноги є». Кажу: «Я бачу, ви дівчат берете». Типу, все, я готова, ну просто дайте підписати. Які папери треба? Вони мені сказали: «Ми до вас перетелефонуємо». – «Про що?»
Приходить день, другий, третій. Ніхто до мене не дзвонить. Я вже думаю, піду сама туди. Я пішла, кажу: «Таке, таке, я приносила документи, чого ви до мене не дзвоните?» – «Ну, зрозумійте, ви дівчинка, ви молоденька, з вас штурмовик не вийде, ми вас не візьмемо».
Думаю, ладно. Дзвоню… Потім до мене вже перетелефонували з тернопільської частини й запропонували посаду або кухаря в Тернополі, або пресофіцера у Вараші чи в Нетішині, щось типу того. Ну, це, коротше, Західна Україна. Це ще західніше, ніж я в Тернополі була.
І я така їм кажу: «Ви що, серйозно, чи що?» Типу, я прошуся, щоб, ну типу, виїжджати на бойові задачі, а ви мене ще глибше в Захід посилаєте. І все. Я сказала, що мені таке не підходить. Безпосередньо знайшла вже номер частини, в якій зараз служу. Набрала до них. І описала так само себе. Описала, типу, чим я займалася до цього, скільки там я важу і тому подібне. І вони сказали: «Приїжджай на співбесіду». І все. І то спочатку я не була на бойовій посаді. Спочатку я була як пресофіцер. Я пропрацювала буквально десь пів року як пресофіцер, а потім я вже перейшла в БПЛА.
Складна ситуація на фронті
Дуже часто на Заході чують таке словосполучення: «Складна ситуація в Україні на Донбасі», «Складна ситуація в Україні на Харківському напрямку». Поясни, будь ласка, тому що в Україні українцям можливо і зрозуміло, що таке складна ситуація. Бо для когось може бути складна ситуація, коли немає грошей. Вдома це складна особиста ситуація. А в Україні там на Донбасі складна ситуація. Це що таке для розуміння людям, які не живуть тут?
Це коли пі…и лізуть, скрізь, де тільки можна і не можна. Коли вони починають свої наступи. І зараз на Донбасі скрізь складна ситуація. Раніше був там якийсь один напрямок. Там чи на Часів Яру, чи на лиманському напрямку, де було складно. Бо там був більший тиск росіян. Наразі на Донбасі скрізь так. Взяти навіть той самий лиманський напрямок – Луганську область. Тобто там зараз залишилось півтора села. Півтора села якщо б пі…и забрали, і Луганська область вже буде повністю не наша.
Скажи, будь ласка, станом на сьогодні про ті бойові точки, де ти була, де вже вашої бригади немає. Про які ти можеш розказати? Де ти була? Де ти літала? І загалом, як тобі, людині, яка не була дотичною до війська, до повномасштабної війни, було акліматизуватися у цьому всьому? Чи складно було, попри те, що ти дівчинка, наприклад, знайти собі місце вже безпосередньо, коли ти потрапила в бойову зону?
Безпосередньо, як пілот, я виїжджала: це Макіївка і Харківський напрямок, це Липці. От там я вже смак житті відчула. Бо я до цього чула артилерію, але я не чула КАБів. А КАБи це – просто ну я навіть не знаю як це описати.
Ти бувала близько, чи бувало так, що десь реально близько прильоти були, що ти їх чула вже на собі конкретно?
Найближчий це був метрів 30 від мене. Ну, тоді в нас в сусідів вибило двері в підвалі. Ми тоді сиділи, працювали. Наші точки знаходилися безпосередньо в селі. І ми працювали з підвалів. Ось, і то в сусідів вибило двері з підвалів. У нас все нормально пройшло, слава Богу.
От навіщо воно тобі треба?
Оце 30 метрів, це зовсім поряд. Що сказали твої рідні, коли ти їм зателефонувала і сказала, що, ну все, я вже в лавах сил оборони, я буду їхати на лінію?
Вони думали до останнього, що я буду, ну, штабником, що я буду сидіти десь на місці тут, в ППД [пункті постійної дислокації], і я буду заповняти ці папірчики, і все. Ну, мама плакала, тату нічого не сказав. І все. Просто: «Для чого воно тобі треба? От навіщо воно тобі треба? Ну, їдь на Волинь, там живи собі своє прекрасне життя». Кажу: «Я так не можу, я не хочу так. Я собі можу на Донбасі десь в якійсь розйобаній хаті жити своє прекрасне життя».
Що вони кажуть станом на сьогодні про твій вибір, коли вже пройшло майже два роки. Коли вони вже, напевно, знають, що це таке, що ти працюєш на бойовій посаді, ти вже не сидиш десь, умовно, в тилу, як пресофіцер. Ти не просто виїжджаєш точково на сьогодні-завтра, а ти іноді можеш виходити там на декілька днів і тижнів на позиції, і вони не зовсім безпечні, як ти сама розказала.
Вони вже звиклися до того, що я дуже рідко відписую. Типу, я їм можу відписати раз в тиждень, раз у два, якщо я там безпосередньо знаходжуся в зоні виконання бойових дій. Я просто пишу там: +, жива, і все. Їм цього достатньо, в принципі. Але зараз мама вже почала більше, не то що сприймати, вона почала вже розуміти, де я знаходжуся, що я роблю, як я їй почала вже розказувати, що таке їх півішки [FPV-дрони], як вони працюють, взагалі, як вони літають, і чого вони такі протівні. То в неї вже зараз не то що паніка, якась, чи страх, вона в мені ніби й впевнена, але все одно хвилюється. І вже мій вибір, нарешті, сприйняла для себе.
Чи потрібні жінки на фронті?
До сьогодні ми говоримо, що жінці потрапити на бойову посаду складно, можливо, і не кожна бригада хоче брати жінок. У багатьох бригадах ми знаємо з тобою, залишається таке собі неоголошене табу, що жінки – це більше про посади паперові й так далі. Скажи, чи є ці проблеми до сьогодні? Які ще, окрім цих ти бачиш? І, ну, чи дійсно жінка не така активна на фронті, як чоловік по факту?
Тут, знову ж таки, палка двох кінців. Я бачила жінок, які реально працюють на бойових, і я бачила чоловіків, які, ну, ти на них дивишся і думаєш: «Боже, ліпше б ти сидів у цьому тилу, ну, реально». Просто це ганьба ганебна. І знову ж таки, в тому, що таке ставлення до жінок в армії, в деяких моментах винні й самі жінки. Кажу знову ж таки, це така монета двох сторін, бо є жінки які, дійсно, вправно і якісно виконують свою роботу, бо вони прийшли сюди працювати, а не прийшли там в пошуку якогось чоловіка чи в пошуку грошей чи що там ще, як люблять казати. Ну, є жінки, які реально виїжджають і щось роблять. А є мужики, які там сидять в тилу, заповнюють папери й він же все – во! – він класний, він герой, він молодець, бо він же воює.
Скажи, будь ласка, а взагалі в жінках є потреба у війську? Тому що в нас немає мобілізації жінок – такої певної категорії там по типу медиків, які повинні з'являтися до центру комплектування, щоб відзначитися і в разі чого прийти до війська там, у медичну частину. Але на загал кажучи, жінки ще зовсім не мобілізовуються на загальному рівні. Чи є в тому потреба, чи потрібні жінки на фронті, чи все ж таки, власне, тими добровольцями, якими сьогодні є, можна закрити ті потреби?
На мою особисто думку мобілізовувати жінок не варто. Через те, що так саме як мобілізовувати чоловіків. Тут вгадаєш – не вгадаєш. Чи він прийде і гарно буде виконувати роботу, чи прийде і погано буде виконувати свою роботу. Ті жінки, які за власним бажанням приходять на боєві посади, вони будуть якісно виконувати свою роботу через те, що в них тут вже продумано. Раз вона стільки «кіл пекла», в лапках, пройшла, щоб підписати цей контракт, чи щоб мобілізуватися, значить вона буде свою роботу виконувати доволі вправно. Знову ж таки, дійсно, є певні посади, на яких жінки справляються краще. Ті самі медики, ті самі пілоти, бо в жінок більше концентрація йде. Мені неодноразово це казали. Також ті самі діловоди. Тому я нічого не маю проти дівчат, які йдуть і займаються паперами, бо в них просто вистачає терпіння на це. Конкретно в мене на це терпіння немає. Я можу це зробити, але терпіння немає.
Війна – це біль, розруха і втрата
Скажи, будь ласка, чим тебе вразила за той період війна, що найскладніше для тебе на цій війні. І, щоб підсумувати це питання – якою війна для тебе насправді видалась. Ти не пожаліла про те, куди ти пішла і що ти зараз робиш?
Ні, ні разу. Були такі думки – Що я тут забула? Мені 22, що я взагалі тут роблю? Я могла б зараз виїжджати за кордон, десь мати якусь зарплату, стабільність якусь як мінімум, бо в мене зараз стабільності – «ноль» просто. Але щоб прям шкодувати, ні разу такого не було. Війна для мене це – навіть не знаю, як описати. Це біль, розруха і втрата. Найважче це досі дається переживання втрати друзів. Не просто там побратимів, а прям побратимів-друзів, з якими ти спілкуєшся.
Нещодавно на минулій ротації в мене загинув друг, він був командиром роти. І ти після цього ходиш просто як у воду опущений. І все. До цього ніхто ніколи не звикне. І ти головою розумієш, що це війна. Ну, типу, як би це зараз грубо і цинічно не звучало, це нормально, що люди гинуть. Але коли гине твій друг, ти просто не знаєш, куди себе подіти. Ти починаєш там завантажувати себе роботою, ти починаєш додатково виходити на позицію, якщо це треба, просто щоб не думати, що сталося.
У мене є таке правило, що я не ходжу на похорони друзів. Ні прощатися, нічого. Мені легше, коли я не бачу цього. Я собі просто не зможу цього відпустити. Але коли загинув тоді «Турист» – позивний цього хлопчика, який загинув під Макіївкою, я тоді просто порушила це правило і приїхала з ним попрощатися. На самих похоронах не була, я вже приїхала, коли його тільки дістали. І я досі вдячна медикам за те що вони прикрили ту ділянку тіла, якої в нього не було.
Як жити далі у суспільстві ветеранам?
Скажи, будь ласка, як на твою думку з цими всіма моментами, які ти бачиш, тими друзями, яких ти ховаєш, з тим всім жити далі в такому молодому віці? Тому що фактично твої однолітки в Польщі, Німеччині, Америці зараз займаються тим, що напевно тільки завершують навчання в університетах, тільки починають думати, як їм далі жити, думають про те, чи їм поїхати мандрувати, чи йти на роботу. І от зовсім інші думки. В тебе сьогодні, ну ти сама говориш, які проблеми й з якими емоціями ти стикаєшся. Вони зовсім не відповідають твоєму вікові. Як з цим жити далі? Як ти не сходиш з розуму з тим, що в тебе так багато, напевно, думок про твоїх побратимів, рідних і друзів? Яке воно життя, коли ти стикаєшся з війною так близько?
Чесно, я не знаю, як жити далі. Наразі я займаюся з психотерапевтом, бо моментами кукуха дійсно починає їхати. І в тебе стільки всього відбувається, і ти якось стараєшся особисте життя поєднати з роботою, і в тебе все одно це не виходить. Бо твоє особисте життя – це по факту і є робота. Як я буду себе почувати, якщо чи коли закінчиться війна, я не готова сказати. Ну наразі так відчуття, як у цуценя, коли його топлять, а він все одно борсається, намагається вгору виплисти. І все. Як воно буде далі – я також не готова відповісти.
Скажи, будь ласка. Як жити далі у суспільстві ветеранам? В якийсь момент війна закінчиться, в якийсь момент всі ці дівчата і хлопці, які перед тобою знаходяться, повернуться у цивільне суспільство. У більшості з них будуть схожі історії, як в тебе. Хтось когось втратив, хтось втратив свою якусь половинку, близьку. В когось, можливо, якісь будуть фізичні проблеми після війни. Як з цим жити далі, коли ці два світи, умовно, цивільний і військовий, знову з’єднаються? Як ти думаєш, людям цивільним вже потрібно готуватись до такого перебігу подій? І до чого це може призвести? Тобто, знаєш, така фраза, як в Україні часто кажуть: «хлопці з війни прийдуть, порядок наведуть». Ти як до цього ставишся, коли чуєш такі речі?
Мене починає теліпати, якщо чесно, через те, що треба було готуватися до того, як жити з військовими ще, вибачте мені, будь ласка, у 2015 році. 15-14 рік. Зараз вже йде повномасштабна війна. І тут військові, які прийдуть з бойових дій, так само цивільні, які не розуміють, чи не розуміли, що там відбувалося – це будуть проблеми. Це будуть два протилежні світи, і вони не зможуть просто знайти якусь спільну мову, на мою думку, толерантність, типу. Це вже зараз. Якщо раніше не почали, то хай зараз хоча б дітям показувати, що якщо йде там тьотя і дядя з протезом, не треба сміятися і тикати на нього пальцем. Якщо ви бачите військового, який, можливо, не адекватно себе веде, чи можливо заїкається – ви подумали, що він п’яний. У нього може бути травма головного мозку. І, типу, це війна, а це нормально.
Як далі буде жити суспільство? Ну, чесно, мені важко відповісти на це питання, бо я вже зараз бачу, як палять військові машини, як на бусіках, ну, типу, військових пишуть: «не ТЦК», для того, щоб його реально не підпалили. І ти такий думаєш, це як ми з моменту – «котики – ЗСУ, НГУ», за два роки ми перейшли в «не ТЦК, будь ласка, не паліть машину». Є цивільні, які нормально до тебе відносяться, і ти до них нормально відносишся. А є такі, що будуть кричати: «А чого ти тут поставив машину? Перепаркуй, бо зараз через твою машину щось сюди прилетить!»
На жаль, маємо таку ситуацію і будемо сподіватися, що суспільство буде більш толерантним, і не буде вестися на російські вкидання пропаганди. Тому, друзі, будемо більше толерантними до питань військових, а поряд з тим моніторимо, дивимося тією інформацією, яку споживаємо, тому що дуже багато спосеред того, що є в інформаційному просторі, не завжди воно правдиве, не завжди воно відповідає дійсності.
