Джерело: PostPravda.info. 03.03.2025.
Три роки тому Росія почала війну на знищення України. Розмови про її можливість йшли, але мало хто вірив. Важко уявити, що в одну мить усьому твоєму звичному життю прийде кінець. Абсурдна заява Путіна про денацифікацію як мету вторгнення означала, що раціональної мети немає, а значить і домовитися з ворогом неможливо. У річницю широкомасштабної війни своїми спогадами ділиться з PostPravda.info професор Миколай Карпіцький. Він розповідає як про досвід війни, так і про досвід війни своїх студентів.
Навчання в Україні: перші дні війни
Ранок 24 лютого 2022 року. Гул сирени заповнив простір над Києвом, але ніхто поки що не знає, що буває, коли бомблять міста. Поки що не зрозуміло, чого боятися. Скільки моїх знайомих і друзів залишиться в живих через рік? У метро облаштовувалися кияни з наміром ночувати, наївно вважаючи, що зможуть там перечекати війну. Одна моя знайома хотіла виїхати з подружками з Києва і перечекати війну в Бучі. Ніхто не міг уявити, що саме там росіяни влаштують різанину. Її врятувало те, що там уже почалися бої, і вона не встигла туди в’їхати.
Я розумію, що найкраще зараз – і далі виконувати свої повсякденні обов’язки й знайти свою місію. Моя місія пов’язана з моєю професією – переробляти емоції в розуміння, щоб допомогти людям подолати страх перед невизначеністю. Для цього я мав повернутися додому в Слов’янськ, щоб і далі викладати й вести хроніку з філософськими роздумами. Так, прояснюючи смисли, я міг би давати людям опору в розумінні того, що відбувається.
У цей час я дистанційно читав студентам авторський курс «Філософія людського спілкування». У Києві бої, ще невідомо, чи витримає він, а в мене за розкладом чергова лекція. До заняття долучилося кілька студенток із Сєвєродонецька. Вони ще не відійшли від емоційного шоку. Як мені їм читати лекцію? Я спробував передати їм почуття впевненості, продемонструвати без зайвих емоцій раціональне ставлення до того, що відбувається, а вони мені у відповідь: «Російські літаки вже над нами. Ми в бомбосховищі». Студенткам майже двадцять років, коли почалася війна на Донбасі, їм було майже дванадцять. Крихка рівновага між миром і війною – це є все їхнє життя, і тепер ця рівновага звалилася в прірву.
Пізніше, одна зі студенток опинилася в окупації й розповідала, що час для місцевої молоді ніби зупинився у 2014 році. Їм уже понад двадцять років, а свідомість як у чотирнадцятирічних. «Якщо ми, – розповідає вона, – активні в житті, шукаємо, де на роботу влаштуватися, щоб забезпечити себе під час навчання, самі за себе ухвалюємо рішення, то місцева молодь інфантильна, їм на думку не спаде самим щось вирішувати».
Місія викладача та філософа під час війни
Згадавши про студентів, український уряд оголосив канікули, тож наступна лекція відбулася лише через два тижні. Студентів прийшло порівняно багато. Мій обов’язок — проводити заняття так, щоб вони стали для студентів острівцем звичного життя в хаосі війни й слугували моральною опорою.
Для цього потрібно, щоб студенти довіряли мені, сприймали як людину, яка розділяє з ними всі небезпеки тут, на Донбасі, неподалік фронту, і відрізняється від них не соціальним статусом, а життєвим досвідом. У ситуації, коли поруч смерть, переконувати потрібно не словами, а власним прикладом. Тому я намагався не лише розповідати, а й демонструвати внутрішній спокій і рішучість діяти, зберігаючи впевненість у своїх рішеннях і вчинках, хоч би якою страшною була зовнішня ситуація.
Адже в таких умовах люди потребують, щоб хтось поруч із ними транслював цю впевненість. Тут неприйнятні ні втішні розмови, ні формальне викладання, ніби нічого не сталося, адже це було б демонстрацією неадекватності. Як викладач, я мав показати, що розумію студентів, адекватно оцінюю той жах, що коїться довкола нас, і завжди, у будь-якій ситуації, можу запропонувати раціональну стратегію поведінки та готовий відповідати за свої рішення.
Навчальні заняття під час обстрілів
Починається наступне заняття. Ми обмінювалися інформацією, у якій ситуації кожен із нас перебуває. Студент із Лиману, каже, що в них тихо, хоча щойно зовсім поруч пролунав потужний вибух. У відповідь я повідомляю, що у нас у Слов’янську теж тихо, хоча вчора весь час гуділи сирени, а позавчора весь день було чути канонаду і вибухи ракет, а одна з них влучила зовсім поруч із моїм будинком. Ось так, обмінявшись відомостями, починаємо заняття. Мої лекції треба було якось пов’язати з новою реальністю, і цього разу я обрав тему брехні. Зв’язок через інтернет ненадійний, бо часто відключають світло, проте я кожному студенту попередньо написав у приватний чат, що там ми можемо постійно тримати зв’язок. Студентка з Лисичанська, яку під час заняття вибило з інтернету, надіслала повідомлення.
«У Лисичанську досить страшно. Мій будинок розташований біля однієї з головних доріг. Коли їде техніка – від легкової й до танків – дуже-дуже чутно. Особливо через те, що дорогу танками знищили. Обстріли йдуть дуже часто і дуже голосно. Є райони, які розбиті в мотлох. У багатьох людей уже два тижні немає ні води, ні світла, ні газу. Відновлення всього цього буде нескоро. Початкова школа, в якій я вчилася, наполовину розбита. Біля гімназії, де я була в середній школі, постійно стоїть важка техніка. З огляду на те, що будинок, у якому я зараз живу, розташований порівняно недалеко, кожен постріл від гімназії відчувається вкрай гостро. Біля Ліцею, де я була в старшій школі, ще в перші дні впав снаряд. Так ніхто й не зрозумів, чи то був розгінний механізм, чи то, дійсно, снаряд, що не розірвався. Виходити на вулицю вкрай небезпечно. Навіть у магазин, який розташований через дорогу. Зараз іде сильний бій у Рубіжному. Від нас летить туди дуже сильно і дуже багато. Міста горять. Там, де жили друзі, будинків уже практично не залишилося.
Дороги здебільшого заміновані, залізничні колії підірвані. Питання залишається в мостах. Щойно ЗСУ будуть відходити, мости будуть підірвані. Вони у нас стратегічного значення. Намагатися зараз виїхати – можна порівняти з агонією загнаної тварини в кут. Дуже багато неправдивої інформації, дуже багато фейків щодо евакуації населення. Не знаєш, де знайдеш, а де загубиш. Сьогодні виїхали знайомі у Сватове евакуаційною колоною о 8:30. До теперішнього часу зв’язку з ними немає. Невідомо, доїхали чи ні. Чи живі взагалі ….
Вибачте, що не відповідала під час пари. У підвалі важко ловити більш-менш адекватний інтернет».
Третій місяць занять. Росіяни захопили Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Лиман і наблизилися до Слов’янська, де живу. Студент, який евакуювався з Лиману, запитує, як обстрілюють нас і порівнює з тим, як обстрілювали його місто перед захопленням: «Спочатку розстріляли лікарню, Будинок Культури, а потім почалися регулярні артилерійські дуелі, і все життєзабезпечення міста припинилося. Як правило, обстріли йшли безперебійно з четвертої до десятої ранку, вдень затишшя до шостої години вечора, і далі вони знову тривали до першої години ночі».
Ставлення до життя, що дає силу
Я намагався й надалі підбирати теми лекцій, відповідно до питань, які ставить війна: обов’язок, відповідальність, ставлення до зла тощо. Проте найбільший інтерес викликала тема кохання між чоловіком і жінкою. Її активно обговорювали навіть ті, хто під час заняття перебував під обстрілом. Попри війну молоде покоління душею живе в мирному майбутньому України.
Були в мене й одкровення, якими я ділився зі студентами. Коли я викладав у Томську, мені запропонували обрати стратегію побудови академічної кар’єри – писати гранти, їздити до Москви, знайомитися з авторитетними вченими й у такий спосіб підвищувати свій авторитет і соціальний статус. Деякі мої колеги так і чинили, отримали визнання, а тепер змушені пристосовуватися до режиму в Росії всупереч совісті. Якби я вчинив так само, то втратив би свій філософський талант.
Є принципова відмінність між філософом і фахівцем у філософії. Філософ висловлює свій досвід життя. Й оскільки йде війна, він не може не говорити про досвід війни. Інакше він не філософ. Для філософської самореалізації мені потрібен тільки вільний час, щоб писати, і прожити разом з усіма той досвід, який осмислюєш. У прифронтовому Слов’янську в мене все це є, а в моїх успішних колег у Росії цього немає. Війна показала, що вся боротьба за визнання, соціальний статус, наукову кар’єру, авторитетність – не більше ніж ілюзія, морок, а справжність життя відкривається в його самоцінній значущості, коли чиниш відповідно до себе. Це я й намагався донести студентам на лекціях.
Навчання в Україні: свідоцтва студентів
Українська молодь різноманітна. Одні політизовані, інші – ні. Це люди з найрізноманітнішими інтересами, але є спільне, що їх об’єднує: всі вони спрямовані на майбутнє, водночас не бачать ніякого майбутнього з Росією. Телевізор вони не дивляться і війну сприймають не через призму політики або тієї чи іншої ідеології, а адекватно, так, як вона і проявляється в житті. У цьому я ще раз переконався, коли спілкувався з ними під час заліків та іспитів. Наведу деякі цитати з бесід із незначною стилістичною редакцією, не змінюючи змісту.
З окупованого району Луганської області
– Насилу вийшов на зв’язок. У мене місцева прописка, тому не випускають із ЛНР – адже проводиться мобілізація.
З України, після евакуації з Маріуполя
– Нас багато разів могли вбити, я не можу про це говорити, не можу пообіцяти, що зможу розповісти…
Зі Світлодарська (в окупації)
– Я у Світлодарську. У нас із 24 травня ДНР і з 29 травня немає жодних засобів комунікації. Тільки зараз перший раз вийшло вийти на зв’язок. У місті немає нічого – ні води, ні світла, ні газу, ні інтернету. Те, що я зміг якось зловити інтернет – диво.
З України, після евакуації з Лиману
– 22 квітня був перший, сильний, обстріл. На початку п’ятої ранку із системи «Ураган» вдарили по Донецькій обласній травматологічній лікарні, яка переїхала до Лиману 2014 року. Була пожежа, постраждали будинки по сусідству. Особливо інтенсивно було в ніч із 30 квітня на 1 травня: із 20-ї години починався обстріл і тривав майже до першої години ночі, потім о 4-й ранку відновився. Було чути звук металу снарядів, що розлітався по місту. Ближче до обіду трохи затихло, і з’ясувалося, що розбито пішохідний міст між південною і північною частиною міста, пошкоджено багатоповерхівки та гаражі, залізничний вокзал залишився без вікон. У наступні тижні ситуація в місті тільки загострювалася, закінчувалися запаси харчових продуктів, та й люди втомлювалися від постійного гуркоту і нових руйнувань…
З Новопскова (в окупації)
«Я вдома в Новопскові. У нас тут ніби тихо, тільки літають щодня, техніка їздить, страшно дуже».
З Курахового
– Не бачу жодної логіки в обстрілах. Люди займалися на стадіоні, а після того, як пішли, по стадіону вдарила ракета.
З України, після евакуації з Маріуполя
– 24 лютого російські війська увійшли на територію України. Я пам’ятаю той ранок, той жах, який панував навколо. Із самого ранку окупанти почали бомбити околиці Маріуполя. Люди масово намагалися виїхати з міста, проте вже тоді місто було заблоковане. Усі бігли знімати гроші та купувати продукти. В очах людей був жах від того, що відбувається, всі боялися того, що станеться. Усі боялися ВІЙНИ… Я жила в приватному секторі в Іллічівському районі. Коли почали обстрілювати Східний район, ми ховалися в підвалі. Земля тремтіла, а з нею і наш будинок. Час ніби зупинився. Тоді я вперше в житті відчула, що я і мої близькі можуть померти. Усі наступні дні тривали однаково: повітряна тривога, підвал, вибухи. За кілька кілометрів від нас точилися бої й незабаром перекинулися на Іллічівський район. Саме тоді ми наважилися виїхати з міста. Так вийшло, що ми виїжджали під час авіабомбардування. Уже тоді Іллічівський район був у руїнах – багато зруйнованих будинків і згорілих машин. Але найстрашніше було попереду. Коли наша машина приїхала на блокпост, нам порадили розвернутися і їхати назад, бо було надто небезпечно. Я пам’ятаю, мама сказала, що ми повинні виїхати зараз. Нас і всіх, хто був за нами, пропустили на свій страх і ризик. Ми молилися, просили Бога дати нам шанс жити. Того дня під бомбардуванням ми виїхали. Те, що я бачила, ніколи не забути. Згорілі й розстріляні машини, вантажівки та військова техніка… І трупи, точніше, те, що від них залишилося. Їх було так багато, що відчуття реальності зникло. Я ніби пішла в транс. Було відчуття, ніби це просто кошмар. Я і моя сім’я виїхали з Маріуполя 10 березня, а вже 11 березня, ніби стираючи наше минуле, снаряд знищив наш будинок.
З Охтирки
– 24 лютого десь о 13:30 зайшла невелика колона росіян, їх спеціально пропустили за місто, десь у полях розбили. Основні дії почалися вже з 25: вакуумні бомби, гради, артилерія, авіація тощо. Ключова інфраструктура міста повністю знищена: ТЕЦ, залізничний вокзал. Сильно постраждав центр міста, знищили мерію, постраждали будинок побуту, Будинок Культури й музей. Жителі здебільшого одразу масово виїхали. У квітні тихо було, але десь у середині травня було завдано ракетного удару по військовому об’єкту, ну і садочку дісталося. Хтось здав, що туди зброю завозили, але за три дні до обстрілу все вивезли, тож це просто безглуздо було. Відтоді в місті спокійно, ну а прикордонні села кошмарять постійно. В основному все в поля прилітає, спеціально, щоб нічого сіяти не могли.
З Олексієво-Дружківки
– Сьогодні був обстріл по сусідніх містах (10 км від мого селища), і зв’язок пропав повністю.
З України, після евакуації з Маріуполя
– У мене просто немає сил на навчання, моє життя пішло з-під ніг, і продовжує йти донині. Починаючи з 24 лютого в моєму житті немає світлого дня, я прожив місяць у Маріуполі з початку війни до 24 березня. Там втратили все, квартири, машини й бізнес, нас депортували в Росію. 25 днів ми їхали з цього пекла, щоб не залишатися там… два тижні тому мені повідомили, що мій брат, який перебував на Азовсталі, загинув. І я навіть не можу його поховати.
З Харкова
– 5 числа, не пам’ятаю місяць, травень здається, весь день прилітало. Я двічі потрапив під прямий обстріл. Осколки повз обличчя пролітали, кросівки порвало. У Харкові важко знову. Учора на Салтівці вибухи були. Але це Салтівка і Нові Будинки. Ті, які живуть на іншому кінці міста – у районі Лисої гори, кажуть, що в них більш-менш нормально. А так – прилітає щоночі, з Бєлгорода переважно. Але це вже давно так. Майже постійно повітряна тривога. З Бєлгорода починають десь у районі 23:00 лупити. Сьогодні теж обстрілюють.
Ось так за роки війни виросло покоління, яке не пам’ятає час, коли Росія ще не була ворогом.
