Джерело: PostPravda.info. 16.09.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/russian-imperial-consciousness-pacifism-and-necro-imperialism-ukr/
Ілюстрація: «Батьківщина — болото» із серії «Пам’ятник спеціальній військовій операції», 2025 рік. Facebook: «Партія мертвих»
Російська імперська свідомість – це спектр різних позицій, які плавно переходять одна в одну. Крайніми полюсами цього спектра є, з одного боку, некроімперіалізм, а з другого – імперський пацифізм. Обидві ці позиції сформувалися ще в радянському минулому, однак в умовах російсько-української війни набули цілком нових форм. У своєму нарисі Миколай Карпіцький простежує зигзаги російської імперської свідомості між некроімперіалізмом та імперським пацифізмом.
Імперська свідомість радянської епохи
Більшовизм, який переміг у Росії, ґрунтувався на ідеології класової боротьби. Його рушійною силою була ненависть до ворога, який уособлював зло вже самою своєю класовою природою. Найвищою цінністю вважалася не особистість, а суспільство. Заради суспільних цілей виправдовувалися будь-які людські жертви.
Ця установка була пов’язана з культом смерті, який простежується в радянській символіці: герб СРСР у вигляді вінка, що нагадує надгробний, мавзолей, поклоніння мумії Леніна, а також оспівування смерті у фільмах і піснях. Зрештою вона вилилася в тотальні репресії, які значною мірою мали ірраціональний характер.
Однак забезпечити комуністам масову підтримку міг лише привабливий проєкт майбутнього. Майбутнє, у якому панує культ смерті, а на людей чекали нові репресії, не могло нікого привабити. Адже смерть, по суті, означає заперечення майбутнього. Радянській владі був необхідний образ майбутнього, привабливий як усередині країни, так і за її межами.
У зв’язку з цим вона проголосила своєю кінцевою метою побудову ідеального суспільства – комунізму, у якому все мало стати безкоштовним. Гроші та інші атрибути держави передбачалося скасувати, а із золота, як обіцяв Володимир Ленін, зробити громадські туалети.
Таким чином, у Радянському Союзі сформувалися дві протилежні тенденції: практична, пов’язана з насильством, репресіями, війною та культом смерті, й утопічна, пов’язана з ідеалами прогресу, миру та соціальної справедливості. Оскільки обидві тенденції походили з одного джерела, прихильники прогресу й соціальної справедливості, захоплені комуністичною ідеологією, легко ставали інструментами репресивної машини СРСР або терористами в інших країнах.
Проєкт комуністичного майбутнього передбачав скасування держави, однак перехідний період передбачав експансію Радянського Союзу доти, доки остання країна на планеті не стане соціалістичною. Інакше кажучи, це був імперський проєкт, замаскований під утопію.
У пізньому Радянському Союзі цей агресивний імперський проєкт дедалі частіше просувався під виглядом боротьби за мир. Адже якщо перемога комунізму є історично неминучою, то достатньо просто дочекатися моменту, коли всі країни стануть соціалістичними. З одного боку, Радянський Союз проголошував курс на мирне співіснування з капіталістичними країнами, а з другого – продовжував вести війни в різних частинах світу, підтримуючи будь-які диктаторські режими, які заявляли про свою прихильність до соціалізму.
Радянським школярам викладали історію, повністю переписану відповідно до цієї ідеологічної установки. Згідно з цією версією історії, Росія постійно розширювала свою територію мирним шляхом і ніколи ні на кого не нападала. Будь-яка військова агресія Радянського Союзу, наприклад вторгнення до Афганістану, подавалася як миротворча операція.
Більшості радянських громадян подобалася пацифістська риторика радянської влади. Вони хотіли стабільного й мирного життя у величезній країні, якої водночас усі мали б боятися й поважати. З одного боку, вони дотримувалися імперської позиції, а з другого – не хотіли жодних воєн. Цю внутрішньо суперечливу позицію я пропоную називати «імперським пацифізмом».
Саме цю позицію успадкували багато росіян. Щоб не втратити їхню підтримку, Володимир Путін заборонив називати вторгнення Росії в Україну війною, офіційно закріпивши термін «спеціальна військова операція».
Суперечність між репресивною практикою Радянського Союзу та пацифістською утопією породжувала внутрішню напругу в радянській ідеології. Михайло Горбачов спробував подолати її, реформуючи Радянський Союз із позицій імперського пацифізму. Для цього він проголосив політику «гласності», дозволивши критикувати репресивну та некрофільську практику сталінського періоду, але водночас усіма силами прагнув зберегти Радянський Союз.
Однак імперський пацифізм мав утопічний характер і раніше ніколи не втілювався в державній практиці. Спроба його реалізувати призвела до кризи держави та розчарування людей у комуністичному проєкті – як у його репресивному, так і в його пацифістському варіанті. Зрештою це стало одним із чинників, що призвели до розпаду Радянського Союзу.
Трансформація імперіалізму після розпаду Радянського Союзу
У середині 1990-х років у російській суспільній свідомості переважав імперський пацифізм. Перша чеченська війна викликала масовий антивоєнний рух. Але навіть серед противників війни більшість виступала проти незалежності Чечні. Водночас вони вважали, що війна – ще гірша альтернатива, тому потрібно боротися за мир навіть із заклятим ворогом. Лише окремі люди відкрито виступали за право чеченського народу на самовизначення.
У цей період почала формуватися націоналістична інтерпретація імперського міфу. Якщо ідеологія Радянського Союзу ґрунтувалася на інтернаціоналізмі, а сама Росія сприймалася як одна з п’ятнадцяти союзних республік, то в масовій свідомості пострадянської Росії вже все виглядало так, ніби чотирнадцять республік відокремилися від самої Росії. Ностальгія за Радянським Союзом поступово трансформувалася в мрію про відродження Російської імперії. У результаті виникло значно агресивніше націоналістичне розуміння імперіалізму, а війна стала допускатися як справедливе повернення територій, що відкололися, до так званого «руского міра».
Прихильник цієї ідеології Володимир Путін був одним з ініціаторів початку другої чеченської війни восени 1999 року, яку цього разу російське суспільство масово підтримало. На відміну від Михайла Горбачова та ідеологів «перебудови», Путін, як типовий представник спецслужб, не розумів, навіщо взагалі потрібен імперський пацифізм. Для зміцнення власної влади він уміло використав серію спецоперацій, пов’язаних із вибухами житлових будинків у Буйнакську, Москві та Волгодонську у вересні 1999 року. Унаслідок цих вибухів загинуло понад триста людей, ще понад тисячу було поранено.
П’яту спецоперацію, у Рязані, вдалося запобігти, а тих, хто безпосередньо заклав вибухівку в підвалі житлового будинку, – затримати. Як з’ясувалося, це була оперативна група московського ФСБ. Більшість жителів Росії проігнорувала повідомлення про цей факт у ЗМІ та підтримала нову війну в Чечні, яку вели з особливою жорстокістю щодо мирного населення.
Я безпосередньо спостерігав, як інтелігентні люди, які ще недавно виступали за мир, почали говорити, що в Чечні потрібно все випалити. Проблема полягала не в тому, що вони не знали про участь ФСБ у терактах, а в тому, що вони хотіли, аби винними були саме чеченці. Створений із чеченців образ ворога запустив у суспільній свідомості процес витіснення імперського пацифізму агресивнішою формою імперіалізму – некроімперіалізмом.
Імперський пацифізм в Україні після розпаду Радянського Союзу
У радянський період багатьом здавалася привабливою можливість жити у величезній країні, зберігаючи водночас свою національну ідентичність і культуру. Лояльність населення республік, що входили до складу Радянського Союзу, зокрема й України, значною мірою забезпечувалася тим, що імперський пацифізм пропагувався у формі інтернаціоналізму. І справді, до вторгнення Росії серед українців були сильні симпатії до Росії. Однак ці симпатії не означали ані відмови від української ідентичності, ані бажання увійти до складу Росії.
Сучасна Росія, навпаки, проводить політику агресивного імперіалізму у формі російського шовінізму, а російська пропаганда поширює хибний наратив, ніби серед українців переважає саме російська ідентичність і вони хочуть жити у складі Росії. В Україні цей наратив виглядає абсурдним, оскільки абсолютна більшість населення, зокрема й російськомовні, завжди зберігала українську ідентичність. Однак у Росії більшість людей вважає цей наратив правдивим і використовує його для виправдання війни проти України.
Щоб створити всередині України бодай якусь основу для суспільної підтримки російської окупації, кремлівські пропагандисти формували хибні наративи про те, що внаслідок революції на Майдані до влади прийшли нацисти, які піддають росіян репресіям. У такий спосіб вони намагалися трансформувати залишки імперського пацифізму радянського зразка в агресивну форму, але це вдалося їм лише частково. Більшість жителів усіх регіонів України, зокрема й тих регіонів, які були опорою проросійських політиків, підтримали опір російській військовій агресії.
Країна, в якій переміг некроімперіалізм
Із приходом Путіна до влади розпочалося формування некроімперіалізму як державної системи. На першому етапі, у період відновлювального економічного піднесення Росії, люди бачили зростання своїх доходів, що відповідало образу майбутнього з позицій імперського пацифізму. Однак суперечність між утопією та реальністю вилилася в протести, які досягли свого піку у 2011–2012 роках.
Захоплення Криму подавалося як перемога без воєнних дій, що знову ж таки відповідало уявленням імперського пацифізму: з одного боку – військова перемога, а з другого – начебто й війни не було. Це спричинило масову підтримку окупації Криму як прихильниками імперського пацифізму, так і некроімперіалізму. Однак подальша війна знову загострила цю суперечність, яка розв’язалася повною перемогою некроімперіалізму внаслідок широкомасштабного вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року. Тепер у Росії будь-який прояв пацифізму, навіть у його імперській формі, розглядається як кримінальний злочин, за який передбачено тривалі строки ув’язнення.
Мирні сили Росії – хто вони?
Російський некроімперіалізм передбачає, що війна сама по собі має цінність, оскільки вона спрощує світ та посилює центральну владу. Однак це некрофілічне умонастроєння не є природною властивістю людей, і що довше триває війна, то сильніше в суспільстві проявлятиметься імперсько-пацифістський настрій. Я думаю, що вже зараз, якби провести референдум, більшість росіян проголосувала б за мир з Україною. Але це не означає, що вони підтримують Україну. Це лише означає, що вони вважають необхідним уживатися з тією Україною, яка існує, хоча більшість із них і надалі ставиться до неї вороже.
Чи означає це, що в Росії немає волелюбних людей, які відкидають імперіалізм і підтримують Україну? Звичайно, ні. Однак одна річ – коли людина самостійно й вільно робить моральний вибір та визначає свою життєву позицію, і зовсім інша – коли думка тих чи інших груп людей формується під впливом соціальних обставин. Окремі люди не можуть сформувати суспільний рух: для цього потрібна також підтримка певних соціальних груп. Хоча в Росії дуже багато тих, хто підтримує Україну й бажає її перемоги, вони не утворюють суспільного руху. Водночас склалися суспільні умови для посилення в різних соціальних верствах імперсько-пацифістських настроїв. Саме тому російська влада вдається до заборонних і репресивних заходів, щоб не допустити переростання цих настроїв у суспільний рух.
Ці імперсько-пацифістські настрої намагаються використати деякі російські опозиційні політики. Наприклад, вони провели в Берліні 12–13 червня 2026 року з’їзд партії «Мирная Россия», яка представляє невелику групу емігрантів і навряд чи може говорити від імені російської громадськості. Усередині Росії виникнення навіть таких об’єднань сьогодні неможливе.
Найбільший внесок в оформлення імперського пацифізму як політичної позиції зробив Олексій Навальний. Показовими в цьому відношенні є його дебати 20 липня 2017 року з представником агресивного імперіалізму Ігорем Гіркіним – терористом, який керував захопленням Слов’янська у 2014 році. Згодом обидва учасники дискусії зазнали репресій з боку російської влади, що опосередковано свідчить про щирість їхніх переконань, а Олексія Навального навіть убили у в’язниці.
Олексій Навальний не підтримував Україну, однак намагався переконати Ігоря Гіркіна в тому, що війна Росії проти України невигідна самій Росії, а тому краще мирно жити з тією Україною, яка існує. Для Ігоря Гіркіна ці аргументи не мали жодного значення, оскільки з позицій некроімперіалізму мирне життя Росії саме по собі не має цінності: цінність Росії – у її силі, яку вона демонструє на війні.
На запитання глядача до Навального, чи вважає він Ігоря Гіркіна воєнним злочинцем, відповідь була такою: «…що стосується воєнних злочинців – це чіткий термін. Отже, якщо він убивав некомбатантів, якщо він скоював певні дії, які прямо перелічені в юридичних документах, тоді будь-яка людина, зокрема й Ігор Іванович, буде предметом судового розгляду… Це справа суду, а не Олексія Навального». Іншими словами, Олексій Навальний не вважав сам терористичний захват цілого міста воєнним злочином, а також заявив, що не його справа оцінювати сам факт катувань і вбивств жителів Слов’янська, про які він не міг не знати.
Олексій Навальний та Ігор Стрелков (Ігор Гіркін) під час дебатів 20 липня 2017 року. Скріншот відеотрансляції «Навальний LIVE». Джерело. Офіційна сторінка дебатів на сайті Навального
Річ у тім, що і Олексій Навальний, і Ігор Гіркін розглядали події на Донбасі з позицій інтересів Росії, хоча й розуміли ці інтереси по-різному. Віра Олексія Навального у свій політичний ідеал – «Прекрасну Росію майбутнього» – була, безумовно, щирою, адже заради нього він був готовий пожертвувати свободою. Цей ідеал своєю утопічністю нагадує ідеал майбутнього комуністичного суспільства, заради якого щирі комуністи також були готові йти на жертви.
Але, можливо, я несправедливо називаю пацифізм російських опозиційних політиків імперським? Звернімося для прикладу до позиції одного з найпослідовніших російських пацифістів – Лева Шлосберга, який також пожертвував свободою заради своїх переконань. 17 серпня 2026 року в Росії його засудили до 11 років позбавлення волі.
Лев Шлосберг із пацифістських позицій засуджував не лише агресію Росії, а й прагнення України перенести відповідні воєнні дії на її територію. «Самооборони у вигляді ведення бойових дій на території іншої країни не існує… Самооборона завжди обмежується кордонами власної країни, – стверджував він. – …Я проти вбивства українських військових. Я проти вбивства українських мирних жителів. Я проти вбивства російських військових і проти вбивства російських мирних жителів». На його думку, воєнні дії необхідно просто зупинити, а вже потім десятиліттями обговорювати статус окупованих територій. Своїм рішенням залишитися в Росії й тим самим опинитися у в’язниці Лев Шлосберг довів, що вірить у те, що говорить. Однак, як мені здається, він все одно обманює себе. Адже очевидно, що поки триває тотальна війна на знищення, значення мають не державні кордони, а лише лінія фронту.
Уявімо німецьких пацифістів-антифашистів часів Другої світової війни, які засуджували б перенесення воєнних дій на територію Німеччини й пропонували просто їх зупинити, а потім десятиліттями обговорювати статус окупованих країн. Я і в цьому разі назвав би такий пацифізм імперським, тому що, по суті, він захищав би територіальну цілісність Третього рейху.
Імперський пацифізм є утопічним: його перемога може бути тільки тимчасовою, після чого настане мілітаристський реванш. Тому я вважаю, що до тривалого миру може привести не імперський пацифізм, а деконструкція Росії як імперії.
