Миколай Карпіцький. 13 березня 2014 року: перша жертва війни на Донбасі. Очевидцем цих подій був священик із Донецька Сергій Косяк

Джерело: PostPravda.info. 13.03.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/novyny-z-frontu/serhij-kosjak-13-marca-2014-donbas-ukr/

Молитва за Україну в центрі Донецька, захопленого проросійськими бойовиками, – очевидці трагічних подій березня 2014 року. Фото: Facebook Ігоря А. Козловського

 

Перша жертва війни Росії проти України була вбита не ракетою чи бомбою, а звичайним ножем на вулиці Донецька. Це сталося 12 років тому – 13 березня 2014 року. Однак справжньою зброєю був не ніж, а російська пропаганда, яка розповідала, нібито владу в Києві захопила «київська хунта», що відправила автобуси з «нацистами» для розправи над жителями Донецька. Згадуючи трагічні події весни 2014 року, Миколай Карпіцький протиставляє кремлівському наративу історичне свідчення очевидця подій у Донецьку.

Смертоносна пропаганда Кремля проти історичної правди

Найгрізніша зброя на війні – не ракети й бомби, а самі люди. Щоб переконати одних людей убивати інших, Росія використовує фейки та дезінформацію. Саме з поширення хибних наративів почалася російська агресія проти України – зокрема, наративу про «переворот», унаслідок якого в Києві нібито прийшли до влади нацисти. Але що ж сталося насправді?

21 листопада 2013 року в Києві розпочинається Євромайдан – протести молоді проти відмови від євроінтеграції. Після його жорстокого розгону 30 листопада масового характеру набула нова хвиля протестів уже проти свавілля влади. Ескалація насильства призвела до загибелі людей, і 20 лютого 2014 року Верховна Рада України заборонила силовим відомствам застосовувати насильство щодо протестувальників. Позбавлений підтримки силових структур, президент України втік, і повнота влади перейшла до Верховної Ради, яка призначила виконувача обов’язків президента, а згодом організувала вільні та чесні вибори нового президента.

Тобто влада ні на хвилину не переходила до неконституційного органу або до осіб, які не пройшли процедуру виборів, тому наратив про «київську хунту» є абсурдним. Проте, використовуючи цей наратив, Росія окупувала Крим. Проросійські угруповання тероризували мирних жителів на сході України, били учасників маніфестацій за єдність України, а з 13 березня 2014 року перейшли від побиттів до вбивств. Першою жертвою став 22-річний хлопець Дмитро Чернявський.

Книга Сергія Косяка – свідчення очевидця

Про те, як це сталося, пише очевидець подій – пастор євангельської п’ятдесятницької церкви «Асамблея Божа» в Донецьку Сергій Косяк у книзі «Донбас, якого ти не знав. Щоденник священника». У той період він брав участь у щоденному міжрелігійному молитовному марафоні «За мир, любов і цілісність України», який проходив у центрі Донецька з лютого по серпень 2014 року. Увесь цей час він, як очевидець, вів хроніку подій у Донецьку, яка пізніше була опублікована у вигляді окремої книги.

 

Пастор Сергій Косяк на молитовному марафоні «За мир, кохання та цілісність України» у Донецьку. Фото: Facebook Ігоря А. Козловського

З пастором Сергієм я зустрічався у 2015 році. Він дивився на події з моральної, а не політичної позиції, не підтримував жодні політичні сили й критично ставився до української влади. Саме ця його політична незаангажованість викликає в мене довіру до нього як до очевидця подій.

Як пастор, Сергій Косяк прагне дати моральну оцінку діям своїх співвітчизників. У той період він ще мало говорить про Росію, адже ступінь її залученості до кривавих подій ще не була відома жителям Донецька. Далі були репресії проти учасників молитовного марафону, від яких постраждав і сам автор книги, війна на Донбасі та повномасштабне вторгнення, яке забере життя сотень тисяч українців. У той час Сергій Косяк ще цього не знав, але передчував майбутню трагедію.

Донецьк на початку березня 2014 року

Уривок із книги Сергія Косяка «Донбас, якого ти не знав. Щоденник священника», с. 14

1 березня 2014 року. 5-й день молитовного марафону

Сьогодні був на мітингу біля Донецької ОДА, а потім поїхав на площу Леніна, яка стала місцем дислокації сепаратистів. Влада розгойдувала маховик «антифашизму» і «антибандерівщини», який зараз уже не може зупинити. Люди, зведені з розуму, розпалені антиукраїнськими ораторами, ненавидять усіх, на кого їм укажуть «крикуни». Багатотисячний розігрітий натовп із площі Леніна рушив брати Донецьку ОДА.

Божевілля, інших слів немає… Здається, що зібралося таке бидло, що будь-кого на вила піднімуть.

Я стояв на сходах перед будівлею облдержадміністрації й попросив дати мені мікрофон. Близько п’яти хвилин я закликав людей до молитви за мир, але вони несамовито кричали, не реагуючи на мирні заклики. А під час хвилини мовчання за загиблими у зіткненнях у Києві скандували: «Беркут!»

У цих людей немає нічого святого – лише ненависть. Було дуже помітно, що всім цим безладом хтось керує, і головна мета – це дестабілізація та розпалювання агресії. Коли я йшов від облдержадміністрації, було чути, як вибухають світлошумові гранати. Це міліція відбивалася від натовпу, який пішов на штурм будівлі.

2 березня 2014 року. 6-й день молитовного марафону

Сьогодні був на стихійному мітингу, який проходив навпроти Свято-Преображенського собору на вулиці Артема. Складно передати, на якій позитивній хвилі все відбувалося. Близько тисячі людей, переважно молодь, стояли вздовж дороги з транспарантами, українськими прапорами, махали руками й прапорцями, вітаючи автомобілі, що проїжджали повз. Водії, своєю чергою, на знак привітання сигналили клаксонами; іноді їх було так багато, що сигнал перетворювався на один довгий гул. Після вчорашнього шабашу на площі Леніна та біля Донецької обласної адміністрації сьогоднішній вечір просто подарував ковток свіжого подиху свободи. Я стояв разом з усіма й тримав плакат «Молися за Україну». Зустрів дуже багато знайомих, усі були на позитиві.

Масовий мітинг у центрі Донецька 5 березня 2014 року

Міф про те, що жителі Донецька масово підтримують Росію й виступають за відокремлення від Києва, розвіяв перший масовий проукраїнський мітинг у центрі Донецька 5 березня 2014 року. Наступного дня Сергій Косяк поділився враженнями. У той момент він ще не знав, що наближається велика війна з Росією.

Уривок із книги Сергія Косяка «Донбас, якого ти не знав. Щоденник священника», с. 15–16

Учора відбувся перший масовий проукраїнський мітинг у Донецьку. Перед мітингом на площі Леніна ми облаштували молитовний майданчик: встановили звукову колонку та банери з написом «Тут моляться за Україну». Частину людей залишили там, а самі пішли на точку збору – площу Конституції, де вже було майже 100 осіб. Провели коротку молитву, вишикувалися колоною й пішли молитовною ходою на площу Леніна.

Те, що я побачив на площі, і тішило, і засмучувало. У людей, які за Україну, так само, як і в тих, хто проти, мало поваги до Бога, більше надії на власну силу й правоту. До мікрофона багато хто рвався, деякі говорили щиро, але були й такі, що виголошували гучні гасла заради власного піару.

Духовенство майже не виступало. Організатори мітингу якось скептично поставилися до присутності священників.

Тішило, що прихильників цілісності України було в рази більше – приблизно 10–15 тисяч осіб. Ми стояли поруч зі сценою, молилися і читали псалми.

З боку проросійських активістів у нас полетіли яйця й яблука, а потім і каміння. Владиці Сергію (УПЦ КП) яйцем влучили в лоб – він ледь не знепритомнів, брат із нашої церкви також отримав удар по голові, я відбувся влучанням яйця в штанину. Плакати використовували як щит для тих, хто підходив до мікрофона.

З проукраїнського боку ніхто нічого не кидав. І я тоді подумав, що сьогодні проросійські сили (не побоюся сказати – керовані ненавистю і бісами) кидають каміння та яйця в мирних людей, які співають гімн України, а завтра ці нелюди кидатимуть гранати і стрілятимуть з автоматів. Ось така в нас «братня допомога» Росії.

Після мітингу почалися масові бійки.

Церкво, люди, нам необхідно продовжувати молитися!

Проблема Донбасу не в Росії, а в нашій бездуховності.

БОЖЕ, ВРЯТУЙ УКРАЇНУ І ПРОСТИ НАС».

Перше вбивство – брехня та кров

Мітинг 5 березня 2014 року був наймасовішим, але не єдиним. Щодня проходив молитовний марафон за єдність України. 9 березня в різних місцях Донецька відбувалися невеликі мітинги й ходи, які намагалися зірвати російські активісти. 13 березня 2014 року вони здійснили перше вбивство.

Уривок із книги Сергія Косяка «Донбас, якого ти не знав. Щоденник священника», с. 19–21

13 березня 2014 року. 17-й день молитовного марафону

Мітинг за єдність України на площі Леніна і перші вбивства.

Мітинг анонсували через соціальні мережі, але він не був так добре організований, як 5 березня: не було єдиного координаційного центру. Прихильників України зібралося зовсім мало – близько 500 осіб, із них самооборони – не більше 100. Натомість проросійських прихильників було не менше ніж 1000 осіб. І коли мітинг офіційно завершився, почалося найтрагічніше.

Натовп із не менш ніж 700 людей, які називали себе «антифашистами», оточив цю сотню самооборони. У хід пішли каміння, кастети, арматура, сльозогінний газ з обох сторін, тільки проросійські нападали, а хлопці-українці оборонялися чим могли. На асфальті залишилося лежати кілька нерухомих тіл; після натиску «антифашистів» їх продовжували бити ногами й палицями. Я став між бойовиками і, як мені здалося, мертвим і сказав: «Досить, ви щойно вбили людину, залиште тих, хто вже лежить на асфальті, я священник, майте хоча б трохи співчуття». І ця крапля співчуття в них, схоже, все ж залишилася: тих, хто лежав без руху, більше не били.

Напад проросійських бойовиків на учасників мирного мітингу у Донецьку 13 березня 2014 року. Кадр відеохроніки. YouTube.

Ми почали переносити поранених до карети швидкої допомоги. Маю сказати про міліцію та працівників швидкої. Менти були радше спостерігачами, ніж захисниками, а після мітингу невимушено розмовляли з тими, хто пів години тому вбивав проукраїнських активістів. Працівники швидкої – це взагалі люди, які, мабуть, забули, що таке клятва Гіппократа. Вони так переживали за власні шкури, що швидку залишили за 300 метрів від місця подій, хоча їм ніхто не заважав під’їхати ближче. Але боягузтво і жадібність уже давно стали поводирями лікарів і міліції – сподіваюся, не всіх…

Після того як усе закінчилося, я залишався на площі Леніна і бачив, як біля пом’ятого автобуса до карети швидкої допомоги вантажили тіло вбитого хлопця, учасника самооборони мітингу (прим. ред.: Дмитро Чернявський, помер від ножового поранення, завданого озброєними людьми).

Дмитро Чернявський – перша жертва російсько-української війни. 13 березня 2014 року в Донецьку він загинув від ножового поранення, завданого проросійськими бойовиками.

Під постаментом пам’ятника Леніну, на сходах, юрмилися люди, давали інтерв’ю на камери. Я поцікавився, що це за телеканали, і прислухався, про що говорить народ. Телевізійники виявилися з Росії, і те, що вони знімали, вивернуло мене навиворіт. Один гопник скаржився журналістам, як вони мирно стояли й раптом на них накинулися проукраїнські активісти, від яких довелося мужньо відбиватися. Насправді все було саме так – тільки навпаки, і всю цю брехню російський глядач ковтатиме з екранів своїх телевізорів.

Тривала й брехлива пропаганда, яку проводили в Донецьку, зробила свою справу – багато донеччан, підбурюваних російськими націоналістами, яких сотнями звезли до нашого регіону, з ненавистю ставляться до тих, хто виступає за єдність України. І готові бити інших донеччан, щиро вірячи, що б’ють «фашистів» і заїжджих «бандерівців».

Донецьк не впав, але дві останні акції показали повне банкрутство спротиву сепаратистам, тож ласкаво просимо на молитву. Донецьким активістам треба стати на коліна перед Богом. Звертаюся до духовенства: це вже не піар церкви й особистості, це реальна війна з усіма наслідками, що з цього випливають. Не будьте схожі на ментів і працівників «швидкої». Настав час служити людям. Щодня – площа Конституції, міст через Кальміус, з 18:00 до 19:00, Донецьк.

Поки там ще не б’ють, але що буде потім – не знаю…

Уривок із книги Сергія Косяка «Донбас, якого ти не знав. Щоденник священника», с. 24–26

18 березня 2014 року. 22-й день молитовного марафону

День 13 березня в Донецьку тепер відомий як «кривавий четвер», коли проросійські гопники побили й покалічили десятки людей, які вийшли за єдність України, а одного 22-річного хлопця було вбито. Усі вони – герої віри й патріоти своєї Батьківщини. І на нашому молитовному майдані я теж таких бачу. Сьогодні напишу про одного з них.

Це Максим Горюнов, пресвітер церкви «Слово життя». Звичайний хлопець, який у критичну хвилину може робити незвичайні речі. Щоб зрозуміти, у чому героїзм Максима, варто спершу прочитати його опис того дня, коли він потрапив у самий епіцентр кривавої м’ясорубки:

«Мітинг закінчився, люди розходяться. Як людина допитлива, вирішив залишитися до кінця: що може загрожувати мені в рідному місті? Організатори прибирають сцену, самооборона мітингу прикриває відхід людей. Стою поруч із ними. До нас наближається озвірілий натовп. Вони вже не хочуть кидати яйця – вони хочуть крові.

Відходимо за сцену – їх значно більше, дуже агресивні. Найвідчайдушніші намагаються відбиватися, я не такий відчайдушний, відходжу до автобуса. Водій-міліціонер відкрив двері – зайшло кілька людей, двері закрилися. Під автобусом не бійка – побиття. Міліціонер залишив автобус, ми зсередини відкриваємо двері руками – за хвилину нас вже повний автобус, битком набитий, багато в крові. Через недосвідченість стою біля вікна – влетів камінь, розлетілося скло. Через рідкий кордон міліції пробиваються молодики, у розбиті вікна кидають петарди, розпилюють газ. Вперше в житті дихаю газом – всі кашляють, задихаються, нас вивертає навиворіт. НІКУДИ бігти. Вийдеш – роздеруть, залишишся – задихнешся. Відкриваємо двері – нас уже «зустрічають». Отримую удар ногою в голову. Забігаємо за автобуси – ми оточені щільним кільцем, збиваємося в купу – близько 30 осіб. З усіх боків кричать: «На коліна!», частина з нас і так на колінах – щоб зменшити площу ураження, пригнулися, прикриваючи голови руками. Боюся пропустити удар або камінь, розумію, що якщо  знепритомнію – можуть забити. Міліція ледве стримує розлючений натовп, сама не хоче потрапити під роздачу. Нас постійно намагаються витягнути з кола, щоб було зручніше бити – чіпляємося один за одного. Дивлюся на міліцію – допомоги немає. Бачу «вікно» в бік проспекту Ілліча – прориваюся стрімким ривком (насправді ледве тягну ноги від бандитів – у рідному місті!). Біжу не один, нас кілька вирвалися. Я бігаю швидко, але тільки на короткі дистанції, чую погоню, забігаю в першу підворітню, на очах у мешканців заскакуємо (нас уже двоє) в під’їзд – ми врятовані! Оглядаємо одяг – усе в курячих яйцях, плямах зеленки та крові. Кров не моя – хлопців, з якими трималися разом. Я дивом залишився цілий».

Напад проросійських бойовиків на учасників мирного мітингу у Донецьку 13 березня 2014 року. Кадр відеохроніки. YouTube.

Здається, звичайна історія людини, яка просто хотіла вижити в цій м’ясорубці. І що відбувається далі? Людина пройшла поруч зі смертю, побачила зраду й побої, саме час сидіти вдома й не висовувати носа, але…

Мільйон разів кажу «АЛЕ» – усім, хто ховає за уявною духовністю свою боягузливість. Сидите вдома і переживаєте за Україну біля екранів телевізорів, але знайте, що є хлопці, які стали героями віри, віри та відваги. Максим Горюнов знову з нами на молитовному майдані стоїть за Україну. Знаючи, що в будь-який момент проросійські головорізи можуть знову влаштувати побоїще, він стоїть і молиться, тримаючи прапор України. Його дружина молиться поруч із ним.

Слава Богу, що є такі люди, якими може пишатися християнський світ. Називайте це як завгодно – «дурістю», божевіллям, «немудрістю», а я бачу віру, героїзм і відвагу.

Моліться за нас, ми реально хвилюємося, коли щоразу йдемо на молитву. Не знаємо, чим вона закінчиться, але все ж ідемо. Завтра ставимо молитовний намет – це буде єдиний вуличний намет в Донецьку з ідеологічним змістом, над яким не буде російського прапора. Скільки він простоїть – не знаю.

Яке ж безумство, усе як уві сні… Що сталося з нашою Україною?

 

Миколай Карпіцький. Російська окупація – це репресії за ознакою ідентичності. Свідчення мешканки Херсона

Джерело: PostPravda.info. 04.03.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/novyny-z-frontu/russian-occupation-repression-ukr/

Херсон. Мітинг 13 березня 2022 року проти російських окупантів. Кадр відеохроніки. YouTube

«Я б волів жити в Німеччині під владою Путіна, ніж жити в умовах війни», – заявив 19-річний німець у студії телеканалу ARD на початку жовтня 2025 року. На його думку, українцям слід було б здатися, адже життя під час війни нібито значно гірше, ніж життя навіть під владою Путіна. За висловлюванням випадкової людини стоїть поширена омана: ніби Росія веде війну суто з політичних причин – за зміну державних кордонів і сфер впливу. Нерозуміння того, що йдеться про екзистенційну війну за право на існування, породжує ілюзію, ніби з Росією можна домовитися шляхом поступок.

Можливо, такі, як цей молодий чоловік, німці вважають, що російська окупація буде як життя в НДР під контролем Радянського Союзу. Можливо, і в Україні колись думали, що влада Москви – це не так і страшно: адже жили ж за часів Брежнєва. Однак життя в окупації – це не «як у Радянському Союзі» і навіть не «як у сучасній Росії». Це значно гірше.

Режим окупації можна порівняти лише з російською тюремною колонією, або «зоною», як її називають. Є «червоні зони», де абсолютна влада належить тюремній адміністрації, і «чорні зони», де панують кримінальні авторитети. А тепер уявімо, що кілька регіонів перетворюють на одну велику «зону», де адміністрація разом із криміналом чинить «беспредел». Саме так виглядає російська окупація.

Я не можу говорити від імені інших, але скажу від себе – як житель Слов’янська, міста, яке деякі західні політики були б готові «здати» Путіну заради примарного миру з Росією. Зовсім недавно неподалік від мого дому авіабомби ФАБ-250 зруйнували кілька будівель. Це стало настільки звичним, що вже не є приводом писати про це у Facebook, де я зазвичай ділюся думками, чи переривати домашні справи. Однак я розумію: далі буде ще гірше. Але навіть якщо російські авіабомби знищать половину Слов’янська, у мене все ще залишиться 50-відсотковий шанс вижити. А якщо Слов’янськ буде окуповано – шансів не буде зовсім. Тому для мене окупація гірша за життя в умовах війни. Але це лише моє сприйняття.

Я обговорював цю тему з жителями Херсона, які пережили окупацію. Серед них – Оксана Погомій, громадська діячка та волонтерка. Вона все життя прожила в Херсоні, зокрема й у період окупації, а у 2020 році була обрана депутаткою Херсонської міської ради. Наведу фрагменти нашої розмови, щоб показати, як насправді виглядає окупація.

Окупація – це правове свавілля і тотальний контроль

«Найстрашніше, що може бути в житті, – це окупація, – розповідає Оксана Погомій. – Тому що в тебе відбирають свободу, навіть якщо за тобою особисто не прийшли спецслужби. Раніше в нас була робота. А тут ти або працюєш на окупантів, або не працюєш і залишаєшся без засобів до існування.

Росіяни здійснювали постійний моральний тиск, схиляли до співпраці. Наприклад, просто з дому забрали жінку – керівницю однієї з творчих шкіл. Цілий день тримали її в себе й змушували підписати згоду на співпрацю. Щойно її відпустили, вона одразу виїхала із зони окупації.

До кінця квітня в нас ще був мобільний зв’язок, потім його відключили. Узагалі не було зв’язку. Ловило лише в одному місці в центрі міста – там люди збиралися, щоб хоча б SMSку рідним надіслати. Потім зв’язок ненадовго увімкнули, але наприкінці травня знову вимкнули. Продавали тільки російські SIM-карти. Інтернет дуже виручав: деякі провайдери залишилися працювати.

З обшуками приходять завжди несподівано – і це справді страшно. Друзі повідомляли, що на сусідній вулиці – БТР, і рашисти прочісують квартал за кварталом. Наш квартал був наступного дня. Я пов’язала хустку, надягла окуляри, щоб не вирізнятися. З обшуком прийшли четверо військових. Їхню увагу відвернув наш онук Микита – це нас урятувало: вони не зазирнули туди, де зберігалися продукти нашої волонтерської організації. До однієї з наших дівчат з обшуками приходили кілька разів – вона жила в селищі, у приватному будинку».

Реакція жителів Херсона на окупацію

«Коли почалося вторгнення, я ще не знала, що нас так швидко здадуть, – розповідає пані Оксана. – Думала, буде якийсь спротив. Я написала у Facebook, що ми збираємося на мітинг – я з чоловіком і волонтерами, з якими працюємо з 2014 року. Ми були з ними в Авдіївці, Мар’їнці, Красногорівці, Широкиному. Також ми кинули заклик, що збираємо для поранених одяг, ліки, їжу швидкого приготування, сигарети й туалетне приладдя. Спочатку речі збирали в холі міської ради, але вже на другий день – 25 лютого – місця не вистачало, і ми переїхали до будівлі районної ради, а потім фасували набори в іншому місці.

5 березня відбувся перший мітинг. Наша волонтерська група допомагала українським військовим із координатами цілей, і я не хотіла наражати людей на додаткову небезпеку, тому просила не виходити на мітинг. Я вже йшла фасувати продукти, коли подруга зателефонувала й сказала: “Тут стільки людей! Ти просто не уявляєш!” Тоді я розвернулася й помчала на мітинг. Пізніше я зрозуміла: це був наш “герць” – ми вийшли без зброї проти солдатів у повному спорядженні з автоматами й кричали їм: “Вас тут не чекали! Забирайтеся звідси!”».

«Герць»: мешканці Херсона протистоять російським військовим. Кадр відеохроніки. YouTube

Слово «герць», яке використала пані Оксана, не перекладається іншими мовами. Воно означає козацьку традицію, коли перед битвою найвідчайдушніші сміливці виходили перед ворожим військом і глузували з нього, викликаючи на поєдинок.

«13 березня – це день визволення Херсона від гітлерівських окупантів, – продовжує вона. – Того дня була дуже велика хода. Військові стріляли над головами, але люди все одно пройшли від площі Свободи до Набережної. Там був український прапор завдовжки сто метрів. Хтось же його пошив! Це було таке піднесення! Була ейфорія, тому в той момент ми забули про страх. Вони думали, що прийшли в проросійську область, а насправді це було не так. Коли ми вийшли – а виходив не лише Херсон, а й Гола Пристань, Каховка, Нова Каховка, Каланчак, Скадовськ – із прапорами, кричали, кидалися на танки, у них у головах клацнуло, що ми не будемо Росією… Не знаю, сподіваюся, що клацнуло.

Ми багато гуляли ввечері, ходили до друзів і однодумців, спілкувалися, бо інакше було неможливо вижити. Ідеш вулицею й бачиш, що хтось зв’язав жовту квітку, синю квітку й повісив на дерево – і розумієш: ми не самі. Є інші люди. Поки гуляєш, шукаєш такі синьо-жовті знаки й віриш, що Україна повернеться. І нам пощастило – нас визволили».

Окупація – це виснажливе очікування розправи

Страшні не лише самі репресії, а й постійна загроза – очікування розправи. Пані Оксана розповідає:

«Страшно жити в такому стані, коли не знаєш, що буде завтра. Я постійно носила із собою рюкзачок із зубною щіткою, милом і змінною білизною на випадок, якщо раптом заберуть. Це я потім зрозуміла: який рюкзачок?! Мішок на голову, рюкзачок відберуть – і в тебе не залишиться нічого. Якщо все це розповідати росіянам, вони не зрозуміють, скажуть: “Ну жили б далі! Пристосуватися можна до всього!” А тут хтось вирішує все за тебе – зайде, наприклад, у маршрутку на блокпості й скаже: “Ти мені не сподобався – виходь!” Вони почувалися господарями життя. Якщо ти не скорився, з тобою можна зробити що завгодно.

Перший місяць усе було зачинено, а потім відкрився ринок. Картина, яка закарбувалася в моїй пам’яті на все життя. Це було перед 9 травня. Йду на ринок – шукати українські продукти. Поруч повільно їде відкрита вантажівка, а там на колінах полонений з оголеним торсом і мішком на голові. І тут уже стає по-справжньому страшно.

Під час мітингу 5 березня окупанти фотографували його учасників із будівлі обласної адміністрації. Молодого хлопця, Артема, упізнали за фотографією й забрали через десять днів. Він ішов додому, коли його схопили. Йому прострелили ногу, викинули біля лікарні й сказали: “Тобі пощастило”. І це ще було порівняно м’яко – далі було набагато гірше. За час окупації він іще двічі побував “на підвалі”.

Коли ти постійно чуєш, як то одного, то іншого взяли, – усвідомлюєш, наскільки реальність відрізняється від очікувань. Ми не думали, що все буде настільки страшно, поки не почали чути від своїх друзів, які побували “на підвалі”, як там знущаються й катують.

Людей відвозили до катівень – це зовсім не тюрми у звичному розумінні, де дають їжу, воду й можливість сходити до туалету. Це просто кімната, набита людьми. У чому тебе схопили – у трусах і майці, – у тому й залишаєшся весь час. Жодних передач. Раз на день виводять набрати воду в пляшку й сходити до туалету. І катують, катують, катують… Ти постійно чуєш крики інших людей. Родичі заарештованих не могли дізнатися, де перебувають їхні близькі. Приходиш до комендатури, а тобі відповідають: ‘Ми не знаємо’.

Російська окупація, Херсон. У цьому приміщенні катували людей. Херсон, 14 листопада 2022 р. Медіацентр України

Одного разу заарештували батьків, дізнавшись, що їхній син служить у ЗСУ. ‘Випустимо, коли прийде син’, – сказали їм. Матір зрештою звільнили через місяць, батька – через два. Це був кремезний, гарний чоловік, а після звільнення він виглядав як старий дід. Так змінився всього за два місяці.

У перший тиждень співробітників ФСБ не було видно. Приблизно 10–12 березня вони з’явилися й почали методично об’їжджати адреси. Із цього моменту почали хапати людей. Були випадки, коли наших військових і бійців територіальної оборони затримували, а потім знаходили їхні тіла зі слідами катувань. В окупантів були списки, усі адреси. Наприклад, жінка колись дуже давно працювала в прокуратурі чи суді – до неї приїжджають, щоб схилити до співпраці. А їй уже 70 років, і в неї стареча деменція. Тобто списки в них були вже застарілими, а отже, вони готувалися давно – ще навіть до 2014 року».

Чим відрізняється путінський нацизм від гітлерівського

Не лише розповідь пані Оксани, а й свідчення інших людей, які пережили окупацію, підтверджують: за словом «денацифікація» приховується нацистська політика Росії на окупованих територіях.

У тій чи іншій формі дискримінація за національною ознакою трапляється в багатьох країнах, зокрема й у демократичних. Інша річ, що в демократичних державах існують правові механізми боротьби з дискримінацією. Те, що чинили росіяни на окупованих територіях, – це вже не дискримінація, а репресії.

Наприклад, заборона видавати газету рідною мовою – це дискримінація, а арешт і катування за використання рідної мови – це репресії. Обмеження під час працевлаштування за національною ознакою – дискримінація, а прирівнювання прояву своєї національної ідентичності до терористичної діяльності – це репресії. Саме це дає підстави називати російську політику на окупованих територіях нацистською.

Однак існує принципова відмінність між путінським і гітлерівським нацизмом. Гітлерівці визначали євреїв за біологічною ознакою. Путінські рашисти розглядають українців як ворогів не за фактом народження, а за самоідентифікацією. Якщо українець не демонструє своєї української ідентичності, рашисти за замовчуванням вважають його «росіянином». Така можливість мімікрії для когось давала шанс вижити. У євреїв у нацистській Німеччині такого шансу не було. З іншого боку, якщо гітлерівські репресії мали системний і впорядкований характер, то рашистські репресії є хаотичними й свавільними, і для них не потрібен привід. Тому їхньою жертвою може стати будь-хто, незалежно від того, вважає він себе росіянином чи українцем.

«Навіть якщо ти скорився, з тобою все одно можуть зробити що завгодно – наприклад, через українську мову, – розповідає пані Оксана. – Друзі повідомили, що просто з вулиці забрали чоловіка. Він ішов до сусідів погодувати собаку, бо ті виїхали. Військові щось у нього запитали, а він відповів українською. Його протримали тиждень. Що з ним робили? Він відмовлявся про це говорити. Сказав лише, що тепер вони з дружиною спілкуються виключно російською. Це було у вересні. Потім їм вдалося виїхати через Василівку. Два тижні чекали, поки їх пропустять. Щоб вибратися з пекла, вони перейшли на російську мову».

Права людини та право на ідентичність

Боротьба з українською ідентичністю закономірно переростає в боротьбу з людською ідентичністю – із прагненням залишатися людиною. Це підтверджують слова Оксани Погомій: «Їхня мета – вбити в людині людину. Вони взяли групу людей, які допомагали ЗСУ, і змушували їх катувати одне одного».

Сьогодні, на тлі переговорів про мир в Україні, сторони обговорюють політичні, економічні та військові аспекти гіпотетичного миру з Росією, замовчуючи найболючішу тему – становище з правами людини. На окупованих територіях систематично порушуються фундаментальні права, закріплені у Загальній декларації прав людини: право на життя, свободу та особисту недоторканність (ст. 3); недопустимість катувань і принизливого поводження (ст. 5); право на визнання правосуб’єктності (ст. 6); захист від дискримінації та рівність перед законом (ст. 7); право на ефективне поновлення в правах (ст. 8); недопустимість свавільного арешту чи затримання (ст. 9), свавільного втручання в особисте життя, посягання на житло та таємницю кореспонденції (ст. 12); право на свободу переконань і їх вираження (ст. 19); право на свободу мирних зібрань і асоціацій (ст. 20).

Але існує ще одне фундаментальне право, не сформульоване в Декларації, однак без нього ми не можемо вважатися цивілізованими людьми, – право на ідентичність. Ніхто не повинен заперечувати ідентичність іншої людини. Проте на окупованих територіях росіяни не просто заперечують українську ідентичність, а й піддають репресіям усіх, хто її виявляє.