Миколай Карпіцький. Якщо Росія вирішить напасти на країни Балтії, ми дізнаємося про це завчасно, але не від аналітиків

Джерело: Кавун.Сity. 25.11.2025.

URL: https://kavun.city/articles/444340/yakscho-rosiya-virishit-napasti-na-kraini-baltii-mi-diznaemosya-pro-ce-zavchasno-ale-ne-vid-analitikiv

Стаття жителя прифронтового Слов’янська, доктора філософських наук Миколая Карпіцького написана для естонської аудиторії та опублікована на найбільшому естонському порталі – Postimees.ee. Естонія відома тим, що протягом багатьох років найбільш послідовно та рішуче протистоїть Росії й сьогодні, як ніхто інший, підтримує Україну. Однак навіть там публікація викликала неоднозначну реакцію, пов’язану насамперед зі страхом перед російською загрозою. Як показали коментарі під статтею естонською мовою, багато читачів намагаються переконати себе, що Росія не збирається нападати на країни Балтії, і болісно сприймають тих, хто намагається розвіяти цю ілюзію. Проте нам важливо прагнути взаєморозуміння з естонцями, адже саме вони – наші найближчі союзники й друзі. На Кавун.City ми вперше публікуємо переклад статті українською мовою. Переклад виконала Юлія Філь.

Росія зберігає ініціативу та досягає успіхів на фронті ще і тому, що й Україна, і країни Заходу щоразу виявляються неготовими до чергового витка військової ескалації в Європі. Можна виділити чотири такі витки: окупація Криму (2014), вторгнення на схід України (2014), широкомасштабне вторгнення в Україну (2022) та перехід до війни на виснаження (2023). Чи буде п’ятий виток ескалації – напад на країни Балтії?

Здоровий глузд непридатний для аналізу дій Росії

На кожному етапі Росію можна було зупинити. У 2014 році Росія ще не була готова до широкомасштабної війни, але Захід замість військової допомоги Україні схиляв її до капітуляції в рамках мінського формату. Російська армія зразка 2022 року не могла загрожувати Заходу і була розгромлена в Україні, однак Захід не скористався шансом і допустив перехід до затяжної війни на виснаження, до якої Україна також не була готова.

Зараз співвідношення військових сил змінилося на користь Росії, і коли вона завершить масштабну реформу збройних сил, військове відставання Європи ще більше зросте.

Професійні аналітики, широка громадськість і політичні лідери – як в Україні, так і на Заході – помилялися у своїх оцінках, тому що виходили з припущення про наявність здорового глузду: тобто розуміння власних інтересів з огляду на реальність, і що кожен діє відповідно до своїх інтересів. Війна невигідна не лише з позиції інтересів Росії, а навіть з позиції егоїстичних інтересів представників російської влади.

З погляду здорового глузду здавалося, що Путін не почне війну, адже він і так має все, що хоче: отримує величезні прибутки від продажу вуглеводнів, користується величезним впливом на міжнародній арені, його одноосібній владі ніщо не загрожує, а Україна перебуває в економічній залежності. Який сенс ризикувати всім, розв’язуючи війну, що спричиняє лише збитки?

Будь-яка оцінка подій – чи на рівні побутових уявлень, чи на рівні наукового аналізу – завжди дається в певній картині світу. Здавалося б, людям не потрібна війна, але ми бачимо, що потік добровольців у російську армію не вичерпується, і не спостерігаємо в Росії масового засудження війни. Без такої пасивної підтримки Росія не змогла б так довго вести війну. Підтримка війни пояснюється тим, що картина світу Путіна вже закріплена і в масовій свідомості росіян.

Картина світу радянського та російського задзеркалля

Існує два типи картин світу.

1. Картина світу, що адекватна реальності. В її основі лежить принцип відповідності певної сторони дійсності. Наприклад, фізична картина світу ґрунтується на відповідності результатам спостережень і експериментів, а картина світу сучасних західних політиків – на відповідності дій та переконань економічним і політичним інтересам.

2. Відірвана від реальності картина світу. Тут істинність будь-якого судження перевіряється не за критерієм відповідності реальності, а за відповідністю самій картині світу. Якщо факти не вдається в неї вбудувати – їх ігнорують. Така картина світу має бути цілісною, щоб повністю замінювати реальність.

У першому випадку свідомість людини спрямована безпосередньо на реальність, у другому – на образ цієї реальності. Проведімо аналогію: одні операційні системи працюють безпосередньо з комп’ютером як матеріальним носієм, інші – з віртуальною машиною, тобто образом цього комп’ютера, створеним у віртуальному середовищі.

Здавалося б, така операційна система працює незалежно від фізичного комп’ютера, однак у разі його поломки припиняє роботу і все віртуальне середовище. Щось подібне відбувається й у соціальному просторі.

Відірвана від реальності картина світу може бути повністю фантастичною, як, наприклад, у «Товаристві пласкої Землі», або може дзеркально відображати реальність і завдяки цьому бути достатньо цілісною, щоб конкурувати з картиною світу, що адекватна реальності. Цілісність картини світу радянського задзеркалля забезпечувалася тим, що вона системно відображала навколишні явища, змінюючи їхній зміст на протилежний: те, що у світі вважалося неприйнятним, у радянській системі було необхідним, і навпаки.

Свобода підприємництва оцінювалася як експлуатація, а однопартійна диктатура – як народовладдя; радянська цензура – як свобода слова, а свобода слова на Заході – як маніпуляція громадською думкою тощо.

Однак той факт, що рівень життя простих людей на Заході був значно вищий, ніж у Радянському Союзі, жодним чином не вписувався в радянську картину світу, і людей просто вирішили обманути. Коли на тлі економічної кризи у них з’явилася можливість порівняти своє життя із життям на Заході, цілісність радянської картини світу зруйнувалася, а за цим розвалився і Радянський Союз.

Російська пропаганда виглядає більш розмитою та еклектичною порівняно з радянською, але саме завдяки цьому вона здатна ігнорувати суперечності й вбудовувати майже будь-який факт у «задзеркальну» картину світу.

Усередині російського задзеркалля слідом за зміною оцінки фактів змінюються й самі факти. Наприклад, спочатку незалежність України оцінюється як зло й загроза Росії, а потім відповідно до цієї оцінки напад Росії на Україну сприймається як «відповідний захід» – ніби це Україна першою напала. Отже, власна агресія приписується жертві.

У перші тижні широкомасштабного вторгнення українці пережили шок не лише від того, що російська армія цілеспрямовано б’є по житлових кварталах, а й від того, що їхні близькі родичі не тільки не вірять їм, а й нав’язують власну інтерпретацію: «Це все заради вас! Зачекайте, скоро наші звільнять вас від нацистів!»

Сталіністи підтримували цілісність своєї картини світу або заперечуючи факти, або надаючи їм протилежного значення. У відповідь на публікації про масштаби сталінських репресій вони говорили або: «Цього не було!», або: «Мало було, треба було більше розстрілювати!»

У російській масовій свідомості ці два принципи діють одночасно: з одного боку, заперечуються свідчення очевидців війни, з іншого – сама війна оцінюється позитивно. Завдяки цьому «задзеркальна» картина світу таких росіян настільки міцна, що переконати їх практично неможливо. Тому українці здебільшого вважать спілкування з ними безглуздим.

У російському задзеркаллі країни Балтії – аванпост західної цивілізації

Якщо адекватна людина реагує на подію безпосередньо, то носій російської масової свідомості – лише після того, як ця подія відобразиться в задзеркаллі. Тобто мисленнєвий процес запускається не в момент, коли людина дізнається нові факти, а тоді, коли ці факти отримують нову інтерпретацію в «задзеркальній» картині світу. За цією затримкою реакції її завжди можна впізнати, навіть якщо вона маскується під адекватну людину.

З тієї ж причини Росія не буде нападати на країну, доки російські пропагандисти не помістять її у центральну частину російського задзеркалля – на місце, що призначене для ворога. Зараз це місце займає Україна.

У російській картині світу країни Балтії – це аванпост західної цивілізації на історичній території Росії. Тому напад на них буде підтриманий російським суспільством так само, як напад на Україну. Однак нині країни Балтії перебувають на периферії російської пропаганди, тому найближчим часом нападу на них очікувати не варто, хоча військова підготовка до цього триває.

Перш ніж напасти, в російському інформаційному полі мають заговорити про литовських, латвійських чи естонських «нацистів». Ця спричинена пропагандою затримка дасть змогу заздалегідь розпізнати чергову військову агресію Росії.

Щоб вчасно оцінити реальну загрозу нової війни, безглуздо аналізувати економічні умови чи політичні інтереси Росії, оскільки дії російської влади однаково не підпорядковуються логіці адекватних людей. Натомість потрібно стежити за процесами в масовій російській свідомості.

Ідентичність // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 17.11.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/slovnyk-viyny/czym-jest-tozsamosc-ukr/

Однією з помилок російської влади, яка розраховувала на підтримку місцевого населення після вторгнення в Україну, є нерозуміння української ідентичності й того факту, що ідентичність неможливо нав’язати як ідеологічну установку. Що таке ідентичність і чим українська ідентичність відрізняється від російської, пояснює Миколай Карпіцький у черговій статті «Словника війни» на PostPravda.Info.

Ідентичність

Ідентичність – це відчуття єдності або тотожності себе з чимось, елемент усвідомлення себе як особистості щодо розуміння себе й співвіднесеності з іншими. У самосвідомості поєднуються різні рівні ідентичності:

– Особиста ідентичність – відповідь на питання: «Хто я?», усвідомлення себе й свого місця у світі на основі життєвого досвіду й внутрішнього самовизначення як особистості.

– Соціальна ідентичність – усвідомлення своєї належності або причетності до спільноти, культури чи традиції; вона може бути культурною, релігійною, професійною, ідеологічною, етнічною, національною, громадянською тощо.

Із зростанням націоналізму у ХХ столітті ідеологічне апелювання до етнічної й національної ідентичності використовувалося для обґрунтування політичних претензій, що призвели до Другої світової війни й численних інших воєнних конфліктів, зокрема до російсько-української війни, яка розпочалася 2014 року.

Громадянська й архаїчна соціальна ідентичність

Архаїчна форма соціальної ідентичності – це ототожнення себе зі спільнотою своїх родичів, друзів, односельців, тобто з колом людей, із якими людина може безпосередньо спілкуватися. На цій основі формуються різні види місцевої ідентичності з реальними спільнотами – зі своїм селом, громадою. Такі спільноти є реальними в тому сенсі, що всередині них люди можуть безпосередньо взаємодіяти між собою, на відміну від «уявних спільнот» (за термінологією Б. Андерсона), у яких люди лише подумки вважають себе частиною однієї групи, але реально між собою не зустрічаються. Такі спільноти існують лише у свідомості людей, і щоб усвідомлювати свою ідентичність із ними, людям потрібен певний знак спільності – спільна релігія, мова, культура, нація, підданство, стан, територія, звичаї, етика тощо.

Раніше належність до стану або релігії була важливішою за етнічну належність, тому нації й території не мали великого значення для соціальної ідентичності. Формування громадянської ідентичності розпочалося тоді, коли почуття відповідальності за своє місто чи країну стало важливішим за вірність своєму стану, сеньйору чи королю. Усвідомлення відповідальності за свою країну загалом призвело до появи нових громадянських націй. Проте процес їхнього формування у різних країнах відбувається по-різному: у деяких вони вже сформувалися, в інших лише зароджуються.

Радянський народ – ідеологічна конструкція

Серед малограмотного населення царської Росії здебільшого переважала місцева ідентичність. Для цих людей було важливо лише, що ті, хто їх оточує, говорять зрозумілою мовою, дотримуються знайомих звичаїв і сповідують ту саму релігію. Ототожнення з Росією загалом розумілося в імперському контексті як ідентифікація з територією, яку контролює царська влада.

Для комуністів основою держави були територія й влада, й уже не так було важливо, які саме країни розташовувалися на цих територіях. Саме цим було зумовлено проєкт створення нової спільноти – радянського народу, об’єднаного лише територією і державною владою. Розпад Радянського Союзу показав, що ототожнення себе з радянським народом було зумовлене ідеологією, а не ідентичністю, а сам радянський народ виявився лише ідеологічною конструкцією.

Відмінність ідентичності від ідеології

Соціальна самоідентифікація може мати або ідеологічний, або особистісний характер – і тоді вона стає основою ідентичності. На відміну від ідеології, ідентичність завжди має особистісний характер. Ідеологія формує систему ідей, що спонукають діяти в інтересах влади або групи людей, які прагнуть влади. Ідеологічна установка вимагає, щоб людина прийняла ці ідеї як власні незалежно від свого життєвого досвіду чи внутрішнього самовизначення. Людина, яка відмовляється їх прийняти або критично переосмислює, сприймається як ворожий елемент стосовно цієї ідеології.

На відміну від ідеології, ідентичність формується на основі власного життєвого досвіду, а ідеї є способом осмислення цього досвіду, тому не має потреби, щоб людина сприймала певний набір ідей як обов’язковий. Навпаки, вона може постійно їх переосмислювати, щоб глибше зрозуміти себе. Із цієї причини національна або релігійна ідентичність сприяє розвитку особистості й творчій самореалізації, тоді як національна або релігійна ідеологія, навпаки, пригнічує особистість.

Оскільки ідеологічна самоідентифікація має зовнішній примусовий характер, зазвичай зі зміною політичної ситуації люди легко відмовляються від неї, і така відмова принципово не впливає на їхню особистість. Історичний приклад – відмова від самоідентифікації з радянським народом. Натомість від власної ідентичності неможливо відмовитися без повної трансформації особистості.

Ідеологічне розуміння національної ідентичності

Розпад Радянського Союзу став початком формування нових громадянських націй – російської та української. Однак утвердження диктатури в Росії перервало цей процес. Нинішній режим у Росії нав’язує росіянам суперечливу ідентифікацію зі своєю країною, яка поєднує дві різні ідеологічні установки. По-перше, це розуміння Росії не як держави з історично визначеними кордонами, а як будь-якої території, якою керує або колись керувала центральна російська влада. По-друге, це агресивний націоналістичний міф про «триєдиний народ», який має спільне коріння, а тому українці й білоруси, нібито, не мають права на незалежне від Росії існування. Перша ідеологічна установка є інтернаціоналістичною, друга – навпаки, націоналістичною й шовіністичною. Така комбінація дає змогу російській пропаганді приваблювати людей із протилежними ідеологічними поглядами.

Відповідно до націоналістичної установки російське керівництво ставить за мету нав’язати українцям російську ідентичність, що було проголошено однією з цілей воєнного вторгнення в Україну – так званої «денацифікації». Частина жителів окупованих територій України декларує підтримку Росії, виходячи з протилежної установки – ототожнюючи себе не з «росіянами», а з територією, якою керує Москва. Проте така ідеологічна ідентифікація не змогла сформувати в них російську ідентичність ні в радянський період, ні тепер.

Російська система пропаганди проєціює власне ідеологічне розуміння національної ідентичності на українську суспільну свідомість. Згідно з цим підходом українська ідентичність тлумачиться як ідеологічна установка, яку нібито нав’язує Захід, щоб протиставити Україну Росії. Однак Україну об’єднує спільний культурний та історичний досвід, зокрема й негативний колоніяльний, який унеможливлює згоду на російську ідентичність.

Після широкомасштабного вторгнення Росії процес формування ідентичності на основі нової української громадянської нації прискорився, проте він відбувається нерівномірно. У багатьох реґіонах, зокрема на сході України, поруч з українською ідентичністю зберігається архаїчна місцева ідентичність, що ґрунтується на почутті прив’язаності до свого міста або села, але не до всієї України. Це явище також використовувалося для створення хибного міфу, нібито жителі сходу України переважно мають російську ідентичність.

Миколай Карпіцький

Словник війни

Міф // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 06.11.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/slovnyk-viyny/agresywny-mit-polityczny-kremla-ukr/

Агресивний політичний міф, яким виправдовується війна не лише проти України, а й проти всієї західної цивілізації, значно глибше проникає у масову свідомість, ніж кремлівська пропаганда, дезінформація чи фейки. У черговій статті «Словника війни» на PostPravda.Info Миколай Карпіцький пояснює, чому цей міф варто відрізняти від звичайних історичних міфів, притаманних будь-якій культурній свідомості.

Міф

Міф – це позараціональний спосіб осмислення дійсності, який, на відміну від раціонального пізнання, не ставить запитань і не передбачає критичного ставлення, а навпаки – усуває їх. Міф об’єднує різні події та явища в цілісну картину світу й надає їм нового сенсу, навіть якщо між ними не було зв’язку. Міф доповнює раціональне пізнання й дає змогу сприймати життя як єдине ціле, проте він може набувати агресивної форми, коли вступає в конфлікт із реальністю та змушує заперечувати очевидні факти.

Приклад. Якщо життя двох закоханих набуває нового сенсу завдяки міфу про вічне кохання або призначення долею, то цей міф розкриває істинний зміст щастя, тоді як критичне мислення лише завадило б цьому. Щастя закоханих є критерієм істинності цього міфу. Але якщо людина, засліплена любов’ю, починає домагатися іншої силоміць, то її міфологічне сприйняття кохання вступає в конфлікт із реальністю.

Найпоширеніша форма агресивного соціального міфу – це «теорія змови»: змова медиків, які нібито вигадали коронавірус; змова таємного світового уряду, який начебто розв’язав війну між Росією та Україною тощо. Такі міфи можуть використовуватися різними політичними силами для виправдання захоплення влади, встановлення диктатури, репресій чи військової агресії.

Оскільки суспільна свідомість підкоряється міфологічній логіці, у ній природно циркулюють псевдонаукові й псевдоісторичні міфи – і це не обов’язково треба оцінювати негативно. Наприклад, переконання, що рідна мова чи культура – найдавніші. Однак під впливом ідеологічної обробки такі міфи можуть набувати агресивної політичної форми.

Відмінність агресивного політичного міфу від фейку чи дезінформації

Фейк – це підробка, створена з метою введення в оману, наприклад, фальсифікація новини, зображення, джерела інформації тощо. Якщо фейки поширюються цілеспрямовано, це вже дезінформація. Як правило, її можна перевірити на основі аналізу даних і джерел або принаймні продемонструвати її безпідставність. Політичний міф не лише живиться пропагандистськими фейками, а й сам може породжувати їх навіть без участі пропаганди.

На відміну від фейку чи дезінформації, агресивний політичний міф не лише вводить в оману щодо фактів або подій, а й вибудовує альтернативну картину світу, яка унеможливлює взаєморозуміння з тими, хто сприймає реальність адекватно. Картина світу визначає значення подій і їхню ймовірність: явища, що здаються малоймовірними або неможливими з позиції адекватного сприйняття реальності, у межах альтернативної картини світу стають закономірними й неминучими, й навпаки.

До агресивного політичного міфу не можна ставитися як до однієї з помилкових гіпотез, адже навіть хибні гіпотези можна перевірити раціональними методами на відповідність дійсності, тоді як подібний міф перевіряється лише на узгодженість із власною картиною світу шляхом довільних тлумачень і узагальнень. Тому жодними раціональними аргументами чи посиланнями на факти неможливо переконати людину, яка вірить у такий міф.

Приклад. Восени 1999 року панував імперський міф про те, що зовнішні сили нібито прагнуть зруйнувати Росію, а новий лідер має її «відродити». Коли в Росії сталися теракти з підривом житлових будинків, що слугували приводом для початку другої чеченської війни, московську ФСБ упіймали на гарячому під час підготовки чергового теракту в Рязані. Попри це, росіяни проголосували на наступних виборах за Путіна. Тобто міф виявився сильнішим за факт.

Агресивні політичні міфи Кремля

Історична свідомість формується під впливом ненаукових історичних міфів, таких як міф про «триєдиний народ» – росіян, українців і білорусів, які нібито походять із єдиного кореня. Насправді територія Київської Русі була населена безліччю різних слов’янських і неслов’янських племен, тож проводити пряму лінію від них до сучасних націй некоректно. Здавалося б, яке це має відношення до сучасної Росії та України? Однак російська влада перетворила цей міф на ідеологію, що виправдовує війну та знищення української ідентичності.

Картина світу прибічників нинішнього російського режиму включає низку агресивних політичних міфів, які сприяли поширенню ідеології та практики російського фашизму – рашизму. Росіяни, що сприйняли цю картину світу, переконані, що Захід і Україна ворожі до них, і Росія змушена вести проти них війну. Переконати таких людей фактами чи раціональними доводами практично неможливо.

Серед цих міфів – такі:

– Росіяни, українці та білоруси – один народ, тому Україна не має права на незалежність.

– Української ідентичності не існує, а Україна – це австро-угорський проєкт, створений, щоб розвалити Росію.

– У 2014 році США організували переворот в Україні й усупереч волі громадян привели до влади «київську хунту», яка нібито встановила нацистську диктатуру й проводить репресії проти росіян.

– Жителі сходу України мають російську ідентичність, тому вони завжди хотіли ввійти до складу Росії.

– «Київська хунта» вісім років бомбила Донбас, тоді як жителі України нібито мріяли, щоб Росія звільнила їх від «нацистського режиму».

Усі ці міфи не мають нічого спільного з реальністю, однак саме на їхній основі Кремль ухвалив рішення про широкомасштабне вторгнення в Україну, сподіваючись, що його підтримає місцеве населення.

Війна – це реальність, яку неможливо ігнорувати

Історичні міфи – невіддільна частина культурної свідомості народу, і культурна творчість на основі міфу підтверджує його внутрішню істину. Міф і наука – це альтернативні способи осмислення дійсності, тому безглуздо спростовувати міф із позицій науки або науку з позицій міфу. Стверджувати, що міф є хибним, можна лише тоді, коли він вступає в конфлікт із реальністю. Додатковою ознакою хибності таких міфів є їхня здатність породжувати нові фейки, наприклад, вигадані історії про «звірства нацистів», які виникають у масовій свідомості незалежно від офіційної пропаганди. У мирному житті люди нерідко підміняють реальність міфами, дозволяючи собі не помічати суперечностей. Але війна – це реальність, яку неможливо ігнорувати. Путін вірив, що українці підтримають російське вторгнення, проте його міф вступив у конфлікт із дійсністю. Багато росіян вірять у міф про «нацистів, які переслідують росіян в Україні», через що втрачають зв’язок із рідними й друзями, сприймаючи їх не як живих людей, а як образи з пропаганди. Отже, вони вступають у конфлікт із реальністю найближчих їм людей. Це дає підстави стверджувати, що не будь-які, а саме російські політичні міфи є хибними.

Миколай Карпіцький

Словник війни