Миколай Карпіцький. Російські міфи про мешканців Донбасу. Навіщо імперії Путіна брехня?

Джерело: PostPravda.info. 17.12.2025.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/propaganda/narratywy-o-mieszkancach-donbasu-ukr/

Російська імперська свідомість відтворює агресивні міфи про жителів Донбасу, які кремлівська пропаганда оформила в цілісну систему наративів, використовуючи їх для виправдання війни проти України. Ці наративи й далі відтворюються у масовій свідомості навіть без прямої участі пропаганди та вже впливають на рішення людей не лише в Росії, а й за її межами. Спеціально для PostPravda.Info Миколай Карпіцький прокоментував найпоширеніші з цих міфів, спираючись на власні спостереження за життям людей на Донбасі.

Кого підтримували жителі Донбасу після перемоги Майдану 2014 року?

Міф. Після перемоги Майдану 2014 року жителі Донбасу виступали проти київської влади й закликали Росію на допомогу.

Передумова міфу. У Донецьку проходили проросійські мітинги.

Коментар. Попри провокації та насильство з боку прихильників Росії, паралельно з проросійськими мітингами в Донецьку навесні 2014 року відбувалися масові маніфестації за єдність України. 5 березня 2014 року на центральній площі Донецька під українськими прапорами «на захист єдності України» зібралося, за різними оцінками, від 5 до 15 тисяч осіб. Відбувалися провокації та напади на демонстрантів. 13 березня 2014 року на мітинг за єдність України в центрі Донецька зібралося, за різними оцінками, від 500 до 1000 осіб. Мітинг завершився кривавим насильством з боку проросійських активістів. 17 квітня 2014 року від 3 до 5 тисяч осіб узяли участь у мітингу «З молитвою за Україну» в парку Перемоги в Донецьку, який відбувся порівняно спокійно.

Також за єдність України висловилася більшість церков Донбасу. 25 лютого 2014 року з ініціативи Міжконфесійної ради церков Донецька й Донецької області розпочався міжконфесійний молитовний марафон «За мир, любов і цілісність України». Щодня в центрі Донецька проводилася спільна молитва, у якій брали участь представники православ’я, католицизму, протестантизму та ісламу. Марафон тривав до серпня 2014 року, коли серія арештів його учасників змусила залишити площу.

Міф. Жителі Донбасу висловилися за незалежність від України на референдумі 2014 року.

Передумова міфу. Проросійські бойовики 7 квітня 2014 року в Донецьку проголосили так звану «Донецьку народну республіку», а 11 травня 2014 року організували референдум на підтримку свого рішення. Здавалося, що на референдум прийшло багато людей, однак реальну кількість тих, хто проголосував, встановити неможливо.

Коментар. Референдум, організований проросійськими бойовиками, був як незаконним, оскільки не мав юридичних підстав, так і нелегітимним, адже щодо його проведення не існувало громадської згоди. Справжній референдум передбачає попередню суспільну дискусію, якої в цьому разі не було. Тому за формою організації це був не референдум, а опитування громадської думки. Ба більше, багато його учасників не розуміли, за що саме голосують, і кожен вкладав у це свій зміст. Участь у цьому заході створювала ілюзію впливу на ситуацію, що було наслідком захисного психологічного механізму – страху перед майбутнім. Для багатьох це стало єдиною причиною прийти на «референдум».

Хто відповідальний за терор жителів Донбасу?

Міф. Після перемоги Майдану 2014 року нова влада в Києві почала репресії проти жителів Донбасу, що нібито стало приводом до початку боротьби за відокремлення від України.

Передумова міфу. Пропагандистські вкиди в інформаційний простір, які не підтвердилися фактами.

Коментар. З боку прихильників єдності України не зафіксовано жодного випадку ідеологічно мотивованих тортур чи убивств жителів Донбасу, тоді як із боку прихильників Росії таких прикладів можна навести чимало.

Перший акт масового насильства на ідеологічному підґрунті стався 13 березня 2014 року, коли учасники проросійського мітингу напали на маніфестантів за єдність України, покалічили кілька десятків людей і вбили 22-річного Дмитра Чернявського. 24 травня 2014 року бойовики розгромили намет молитовного марафону, а одного з його учасників – пастора донецької євангельської церкви «Асамблея Божа» Сергія Косяка – тимчасово затримали й побили. 4 липня 2014 року проросійське угруповання «Російська православна армія» взяло в полон іншого учасника марафону – греко-католицького священника Тихона Кульбаку. Страждаючи на діабет, отець Тихон без ліків провів у полоні 12 днів, зазнав катувань і дивом вижив. 8 червня 2014 року у Слов’янську проросійські бойовики під командуванням Ігоря Гіркіна викрали, жорстоко катували й розстріляли чотирьох членів п’ятдесятницької церкви «Преображення Господнє»: двох дияконів – Віктора Брадарського й Володимира Величка, а також двох синів пастора – Рувима та Альберта Павенків. 8 серпня 2014 року було викрадено пастора, учасника молитовного марафону Олександра Хомченка, якого протягом чотирьох днів піддавали жорстоким катуванням. Його здоров’я так і не відновилося, і 14 лютого 2018 року він помер. Подібних випадків було багато, однак далеко не всі потрапляли до засобів масової інформації.

Міф. Україна вісім років обстрілювала жителів Донбасу.

Передумова міфу. Розповіді жителів Донбасу про те, як їх обстрілювала Україна.

Коментар. Проросійські сили на Донбасі могли вести бойові дії лише за умови повного забезпечення та технічної підтримки з боку Росії, і саме це спричинило тривалі бойові зіткнення. Водночас можна назвати дві причини, чому до початку широкомасштабного вторгнення під час артилерійських перестрілок уздовж лінії фронту нерідко траплялися влучання у житлові квартали, зокрема й від «дружнього вогню». По-перше, під час таких перестрілок обидві сторони активно маневрували, намагаючись уникнути ударів у відповідь, і часто стріляли «на випередження», щоб накрити передбачувані позиції противника. По-друге, використовувалися артилерійські снаряди та ракети РСЗВ із простроченим терміном придатності, що часто спричиняло відхилення від розрахованої траєкторії та непередбачувані влучання. Багато свідчень очевидців ґрунтуються на довільних узагальненнях, коли всі обстріли приписували тій стороні, яку вони не підтримували.

Окрім випадкових руйнувань, мали місце й навмисні провокації з боку проросійських збройних формувань з метою підтримання певного рівня бойової активності, адже від цього залежало їхнє матеріальне забезпечення.

Українська сторона запровадила особливий правовий режим зони проведення «антитерористичної операції» (АТО) та закріпила норми забезпечення й правові гарантії для військовослужбовців. Росія ж не запровадила аналогічного правового режиму: виплати за участь у бойових діях здійснювалися у формі надбавок «за особливі умови військової служби». Отже, для проросійських формувань існував матеріальний стимул підтримувати інтенсивність бойових дій, зокрема шляхом обстрілів мирних жителів, аби спровокувати вогонь у відповідь.

Тактика тотального знищення міст під час штурмів почала застосовуватися російською стороною на Донбасі з 2022 року, після початку широкомасштабного вторгнення. Українська сторона ніколи не застосовувала подібної тактики.

Політичні традиції жителів Донбасу

Міф. Більшість жителів Донбасу завжди голосувала за проросійські партії, що нібито свідчить про бажання бути з Росією, а не з Україною.

Передумова міфу. На парламентських виборах 26 жовтня 2014 року в Донецькій області за партійними списками переміг «Опозиційний блок», який вважався проросійським і набрав 38,9 % голосів. На другому місці був «Блок Петра Порошенка» – 18,2 %, а на третьому – Комуністична партія України – 10,2 %. В одномандатних округах Донецької області дуже часто перемагали колишні члени Партії регіонів, яких вважали проросійськими. На парламентських виборах 21 липня 2019 року за партійними списками перемогла «Опозиційна платформа – За життя», набравши 41,77 %, яка також вважалася проросійською.

Коментар. Ці вибори засвідчили зовсім не проросійські настрої, а прагнення до пошуку компромісу з Росією, щоб не боятися війни й мати змогу спокійно їздити до родичів на окуповану територію. Жителі Донецької області за замовчанням сприймали місцевий політичний дискурс, який їм був зрозумілий, і вже в його межах обирали тих, хто, на їхню думку, займав помірковану позицію. У цьому проявлялася утопічна мрія про відновлення простору без кордонів, як це було в Радянському Союзі. Широкомасштабне вторгнення показало багатьом жителям Донбасу ілюзорність їхньої мрії про «відкритий» спільний простір.

 

Ідентичність жителів Донбасу та вплив російської ідеології

Міф. Жителі Донбасу хочуть до Росії, бо вважають себе росіянами.

Передумова міфу. Міф створений російською пропагандою на основі довільного узагальнення окремих настроїв.

Коментар. На Донбасі історично переважала місцева ідентичність, відповідно до якої люди ототожнюють себе з рідним селом або громадою, а не з державою. Радянська ідеологія нав’язувала ототожнення зі штучною спільнотою – «радянським народом», від якої нині залишилася лише ностальгія за спільним простором без кордонів, де жили друзі й родичі. Так само як панування комуністичних переконань у радянський період не змінило ідентичності жителів Донбасу, поширення проросійських настроїв теж не могло її змінити й сформувати якусь «російську» ідентичність.

Багато жителів Донбасу й далі зберігають місцеву ідентичність, і з цієї позиції оцінюють, що саме їм може дати Україна або Росія. Під впливом потужної російської пропаганди частина населення підтримує Росію, але після вторгнення таких людей стає дедалі менше. Їхня орієнтація радше ідеологічна, ніж національна: вони однаково не відчувають себе росіянами. Водночас війна на Донбасі прискорила розвиток української громадянської ідентичності, а волонтерство та поява вимушених переселенців сприяють її зміцненню й розвитку зв’язків між регіонами.

Отже, на Донбасі немає поділу за етнічною ознакою – усіх об’єднує місцева ідентичність, на основі якої формується нова українська громадянська спільнота.

Міф. Жителів Донбасу утискають через прагнення розмовляти російською мовою.

Передумова міфу. Суто російська пропаганда, яка не має нічого спільного з реальністю.

Коментар. Для більшості жителів Донбасу мова ніколи не була ознакою ідентичності – ані місцевої, ані української. Вони не бачать жодних проблем, пов’язаних із мовним питанням, чудово розуміють українську мову, у повсякденному житті спілкуються російською або суржиком. Хоча не всі можуть писати літературною українською, але це проблема освіти, яка поступово розв’язується: нині молодь Донбасу володіє українською мовою значно краще, ніж старше покоління. З початком повномасштабного вторгнення значущість української мови зростає, і вона дедалі частіше використовується у спілкуванні.

Міф. Жителі Донбасу підтримують Росію всупереч потужній українській пропаганді.

Передумова міфу. Жителі Донбасу більше довіряють російським телеканалам, ніж українським.

Коментар. До початку широкомасштабного вторгнення значна частина жителів Донбасу справді довіряла російським телеканалам – і цьому є кілька пояснень.

По-перше, на відміну від Росії, де політична пропаганда централізована, український медіапростір хаотичний і різноманітний, тому людям, звиклим ще з радянських часів до того, що телебачення транслює єдину точку зору, було складно в ньому орієнтуватися. Російська пропаганда здавалася їм зрозумілішою, адже нагадувала радянську.

По-друге, вплив Росії в українському медіапросторі відчувався навіть після початку війни на Донбасі. До лютого 2021 року низка українських телеканалів перебувала під контролем або впливом наближеного до Путіна політика Віктора Медведчука – серед них «112 Україна», NewsOne та ZIK.

По-третє, російська пропаганда вміло використовувала той факт, що формування національної самосвідомості в різних регіонах України відбувалося нерівномірно. У багатьох жителів Донбасу зберігалася ностальгія за відкритим простором без кордонів, який колись асоціювався з Радянським Союзом, а тепер – із Росією.

Усе це призвело до того, що значна частина населення Донбасу опинилася під впливом російської пропаганди, подібно до того, як раніше вона перебувала під впливом радянської ідеології. Однак ця ідеологічна залежність не змінила їхньої справжньої ідентичності – ні в радянський період, ні тепер, адже природа ідентичності принципово відрізняється від природи ідеології.

Ідеологія вимагає лише зовнішньої згоди з певною позицією, тоді як ідентичність – це форма самосвідомості. Від ідеології можна відмовитися, як від нав’язаної ззовні точки зору – саме це й сталося під час розпаду СРСР, коли багато колишніх комуністів стали демократами. Від ідентичності ж можна відмовитися лише через глибоку трансформацію особистості.

Російські керівники не здатні ані змінити, ані зрозуміти чужу ідентичність. Вони виходять із хибного уявлення, ніби будь-який житель України, який тимчасово потрапив під вплив їхньої ідеології, автоматично стає «росіянином», і це нібито дає їм право на окупацію території, де він живе. Однак, попри те що багато донеччан справді зазнавали впливу російської ідеології, більшість із них були рішуче проти включення Донбасу до складу Росії й обурені розмовами про «обмін територіями» задля припинення вогню.

Миколай Карпіцький. Ідеологічний концепт російської культури у світлі війни: що нам із цим робити?

Джерело: PostPravda.info. 10.12.2025.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/logical-concept-of-russian-culture-ukr/

 

Головний редактор PostPravda.Info Пьотр Кашувара попросив мене розкрити важливе й складне питання: як нам сьогодні ставитися до російської культури в умовах війни, яку Росія веде проти України. Цю статтю я адресую передусім європейській та американській аудиторії – українцям навряд чи зможу сказати щось нове, вони й так усе розуміють. Писати про це непросто. Я виріс у Сибіру, багато років робив внесок у російську культуру власною філософською творчістю, а тепер свідомо обрав бік України. Коли я сів працювати над статтею, прийшла звістка про ракетний удар по житловому будинку в Тернополі. Близько сотні поранених, тридцять три загиблих, серед них шестеро дітей. У такі моменти важко міркувати спокійно. Але я все ж спробую.

Українська позиція щодо російської культури у світлі війни

Після всіх злочинів, скоєних Росією, будь-яке її представлення – у спорті, науці, культурі – є для українців неприйнятним. В умовах війни на знищення іншої позиції й не могло виникнути. Інше питання – як мають ставитися до російської культури європейці, які живуть у порівняно мирних умовах? Адже історія знає чимало держав, які вели винищувальні війни й здійснювали жахливі злочини, але їхні культури ми не відкидаємо.

Культурна творчість потребує свободи, тому російська держава протягом усієї історії перебувала у конфлікті з культурою, змушуючи творців працювати на державну ідеологію. У кращому разі пропонувався вибір між забуттям у злиднях та офіційним визнанням, у гіршому – між свободою та ГУЛАГом. Тому багато хто намагався пристосуватися до влади, відмовляючись від свободи творчості та власних переконань. Так відбувалася ідеологічна мобілізація культури, яка перетворювала її на інструмент війни.

Можна провести таку аналогію: хоча кожна людина – унікальна особистість, однак якщо Росія мобілізує її в армію, яка прийшла вбивати українців, ставлення до неї буде як до ворога. Оскільки Росія веде ідеологічну війну, мобілізувавши для цього російську культуру, ставлення до неї в Україні також буде ворожим.

Радянська культура як інструмент ідеологічної війни

Навіть у мирні періоди Радянський Союз жив у стані ідеологічної війни, і шкільне навчання було повністю підпорядковане її цілям. Від нас учителі чекали не стільки розуміння художнього задуму, скільки вміння витягти «правильний» ідеологічний підтекст: пояснити, які погляди виражає герой і яку позицію займає автор. Зараз відбулася зміна ідеологічного концепту – замість радянської культури тепер російська культура, але суть залишилася тією самою. Цей концепт Росія використовує як ідеологічну зброю у війні проти України. Своєю чергою українці відкидають російську культуру – і це логічний факт війни за виживання. Проте я бачу вихід у знищенні цього ідеологічного озброєння шляхом деконструкції самого концепту культури.

Культура – це простір творчої самореалізації особистості на основі вищих цінностей. Суспільство, у якому все регулюється лише соціальними нормами, не пов’язаними з культурними цінностями, – це суспільство наших найближчих родичів у тваринному світі – шимпанзе. Якщо ми будемо жити тільки відповідно до соціальних інстинктів, то повернемося у первісний стан.

У шкільні роки мені здавалося, що радянська система прищеплювала вищі цінності, які стримують первісні соціальні інстинкти школярів. Але вже в старших класах я зрозумів, що помилявся. Радянська система пропонувала не цінності, а ідеологічні настанови, призначені для маніпулювання соціальними інстинктами. Уже на філософському факультеті я усвідомлював, що ці настанови не дозволять мені викладати філософію та публікувати власні роботи.

Для мене філософія – це втілення особистого життєвого досвіду, зверненого до вічного та універсального. Саме цього я шукав у російській, німецькій, індійській, китайській та інших філософських традиціях. Однак радянська система допускала лише марксистську філософію, фактично забороняючи мислити інакше. Подібний конфлікт із радянською системою переживали письменники, художники, кінорежисери, гуманітарні науковці. Багато хто йшов на компроміс – і цим убивав свій талант.

Коли ми дивимося геніальні фільми або читаємо видатні літературні твори радянської епохи, ми зазвичай не замислюємося, що за кожним із них стояла важка боротьба творчих людей з нормами радянського суспільства за острівці вільного культурного простору. Дуже часто ця боротьба закінчувалася поразкою, і тоді автори калічили свої твори, підлаштовуючи їх під ідеологічні вимоги. Справжня культурна творчість існує у вимірі «особисте – універсальне». Радянська ж система бачила в культурі лише «соціально значуще», тим самим підміняючи культуру її імітацією у формі ідеологічного конструкта.

Ідеологічний концепт російської культури

Розпад Радянського Союзу відкрив для мене можливість викладати філософію й публікуватися. Цензуру було скасовано, а доступ до культурної спадщини став вільним. У ті роки я вірив, що Росія стане нормальною демократичною країною – такою, як Польща чи Україна. Але коли на перших парламентських виборах перемогла партія імперського й шовіністичного спрямування, я зрозумів, що перспектива фашизму цілком реальна.

Коли почалася перша російсько-чеченська війна, стало ясно, що необхідно боротися всіма силами, щоб запобігти приходу фашистської диктатури. А коли почалася друга війна, я усвідомив, що ми програли, і в Росії більше немає майбутнього.

На початку 90-х Російська православна церква користувалася величезною повагою в суспільстві за те, що змогла вижити й зберегти релігійну традицію в роки радянської влади. Проте я помічав, що кожне нове покоління студентів ставилося до РПЦ трохи гірше, ніж попереднє, і за двадцять років глибока повага змінилася повним неприйняттям: молодь дедалі ясніше бачила, що церква пропонує не релігію, а релігійну ідеологію.

Подібні зміни відбувалися й у моєму особистому ставленні до російської культури. Спершу я сприймав її як простір вільної творчості, не зачеплений комуністичною ідеологією. Російських націоналістів, які виправдовували свої імперські претензії «великою російською культурою», вважав маргіналами. Минуло десять років – і виявилося, що саме моє уявлення про культуру у вимірі «особисте – універсальне» опинилося на маргінесі, тоді як у суспільній свідомості закріпилося ідеологічне, імперське розуміння російської культури. Сьогодні цей ідеологічний конструкт перетворився на зброю війни проти України й, у перспективі, проти всієї європейської цивілізації.

Деконструкція концепту російської культури

Для українців, які протистоять одночасно і військовій, і ідеологічній агресії, будь-яка форма репрезентації Росії є неприйнятною. Але як ставитися до російської культури представникам інших європейських народів, які зараз не ведуть війни? Очевидно, що необхідно згортати будь-які культурні програми, які так чи інакше репрезентують сучасну Росію як державу: діяльність російських культурних центрів («Русские дома»), фонду «Русский мир», Россотрудничества, Росконцерта та інших подібних інституцій. Але чи достатньо цього? – Вважаю, потрібна також послідовна деконструкція ідеологічного концепту російської культури у суспільній свідомості.

Провести таку деконструкцію без втрат неможливо, і це означає, що доведеться перестати говорити про російську культурну традицію. Проте це жодним чином не повинно позначатися на особистому ставленні до митців, авторів культурних творів. Просто це ставлення не повинно залежати від ідеологічних настанов чи тієї, чи іншої концептуалізації культури. Для цього достатньо не оцінювати письменника або художника з соціального погляду і припинити шукати у нього «правильну» або «ворожу» ідеологічну позицію.

З погляду радянської школи я чиню головний гріх: розглядаю культурну творчість у вимірі «особисте – універсальне», не озираючись на її ідеологічне навантаження та суспільну значущість. Можливо, в умовах ідеологічної війни, розв’язаної Росією, хтось навіть докорить мені «дезертирством». Але інакше не можна не уподібнитися ворогу – перемогти дракона й при цьому самому не перетворитися на дракона.

Я не очікую від творця культури, що він буде учителем життя, моральним зразком чи носієм «правильної» ідеологічної позиції. Творці – такі самі люди, як і всі інші: зі своїми слабкостями, упередженнями, егоїзмом. Їхня відмінність лише в тому, що вони ведуть боротьбу за простір особистої творчості, вільний від диктату соціальних інстинктів. І далеко не всім вдається зберегти цю свободу. Багато хто йде на компроміс із вимогами влади чи суспільства – і тим самим губить свій талант. Нічого не вдієш: такий тернистий шлях будь-якої культурної творчості всередині суспільства.

І якщо в російському суспільстві утвердилася людиноненависницька диктатура, яка нав’язує власне розуміння «російської культури», це означає, що від цього розуміння необхідно відмовитися, зокрема заради збереження самої можливості вільної творчості. А що стосується суперечливої натури того чи іншого діяча російської культури – нехай кожен сам вирішує, як до цього ставитися.