Христина Луцик. Аліна могла бути моделлю, але зараз – пілот дрона на Донбасі: «Жінка в армії повинна пройти кола пекла»

Наскільки складно дівчині потрапити на бойову посаду? Чи потрібні жінки на фронті? Як українські солдати на передовій сприймають війну? Як вони уявляють своє повернення додому після війни? Що змінилося в українському суспільстві за останні два роки? Чи зможуть такі молоді люди, як Аліна, яка пішла в армію у 21 рік, продовжувати жити нормальним життям, коли на їхніх очах гине багато близьких? На ці та інші питання відповідає пілот дрона української армії Аліна Каре в інтерв’ю Христині Луцик. Пропонуємо розшифрування відеозапису інтерв'ю.

Пілот дрона ЗСУ: «Раз ви не йдете, то я піду в армію»

Христина Луцик. Друзі, мої шанування глядачам ПостПравди, я Христина Луцик, і у цьому відео ми розкажемо вам історію Аліни Каре. Це дівчина модельної зовнішності, яка добровільно пішла у військо на бойову посаду. Зараз вона пілотка дрона. І ми поспілкуємося з цією дівчиною про те, як бути жінкою у війську на бойовій посаді, про її шлях, як туди вона потрапила, з якими проблемами сьогодні стикається. І поряд з тим про дуже складну ситуацію на фронті. Все це у нашому сьогоднішньому інтерв'ю. 

Так, друзі, доєднала вже Аліну до нашої розмови. І зараз ми поговоримо про дуже багато цікавих моментів, тому що жінок у війську в нас в Україні багато, але на бойових посадах безпосередньо їх не так чисельно, як би, може, хтось і думає про те. Тому, Аліно, розкажи, будь ласка, взагалі, чому ти пішла у військо? Тому що фактично, попри те, що в тебе стать, відповідно, та, яка сьогодні ще не підлягає призову, то в тебе і вік ще не призовний. Навіть, якби ти була хлопцем, ти ще могла і не потрапити у військо. Як ти прийняла для себе рішення, що тобі вже час доєднуватися, ще й на бойову посаду?

Аліна Каре, пілот дрона ЗСУ . Взагалі, тема армії, це для мене така доволі щепітільна, можна сказати. Я дуже довго про це думала. І не в плані того, що там я не вивезу, я більше хвилювалася за те, що я буду тут тягарем. Типу, давайте дивитися правді в очі. Я дівчинка, при чому молоденька дівчинка. І мало важу. Я просто боялася, що я буду більше заважати, ніж навпаки допомагати.

Але зараз я служу вже майже два роки. І взагалі остаточно для себе вирішила, що я хочу саме на бойову посаду, в той момент, коли ти гуляєш по Тернополю, і чоловіки вже не виходять. Просто гуляють одні дівчата, і все. Або чоловіки непризовного віку. І мені друзі починають розповідати: «Я сьогодні туди не піду, бо там ТЦК стоїть. Я в клуб тоді не піду... Навіть не в клуб, а просто в якесь кафе чи парк погуляти, бо там ТЦК ходить».

І ти такий думаєш: «А що робити?» А це був якраз початок 23 року. І вже на той момент настрої були такі, що я туди не піду, бо там ТЦК ловить. І все, я думаю, ладно, раз ви не йдете, то я піду.

Я хотіла бути штурмовиком

Скажи, будь ласка, як було потрапити дівчині на бойову посаду? Тому що я знаю, що твій шлях мобілізації у війському дуже складний. Тому що попри твої ж габарити, як ти сказала, тебе не хотіли дуже довго брати у військо. Давай так, щоб тебе краще було візуалізувати, нас дивляться зараз друзі з Польщі, який в тебе зріст, яка вага, якщо ти хочеш це назвати. Щоб вони просто зрозуміли, які в тебе об'єми, і з якими складнощами ти стикнулася тоді, коли прийшла у військкомат вперше.

Я хотіла бути штурмовиком. Я одразу така думаю: ну оце сидіти вдома, це не для мене. Я хотіла виїжджати, я хотіла щось робити. У мене зріст на метр шістдесят п'ять і вага плюс-мінус п'ятдесят п'ять кілограмів. Я приходжу, а мені на цей момент двадцять один рік. І я така, хочу бути штурмовиком. Кажу: «Руки, ноги є». Кажу: «Я бачу, ви дівчат берете». Типу, все, я готова, ну просто дайте підписати. Які папери треба? Вони мені сказали: «Ми до вас перетелефонуємо». – «Про що?»

Приходить день, другий, третій. Ніхто до мене не дзвонить. Я вже думаю, піду сама туди. Я пішла, кажу: «Таке, таке, я приносила документи, чого ви до мене не дзвоните?» – «Ну, зрозумійте, ви дівчинка, ви молоденька, з вас штурмовик не вийде, ми вас не візьмемо».

Думаю, ладно. Дзвоню… Потім до мене вже перетелефонували з тернопільської частини й запропонували посаду або кухаря в Тернополі, або пресофіцера у Вараші чи в Нетішині, щось типу того. Ну, це, коротше, Західна Україна. Це ще західніше, ніж я в Тернополі була.

І я така їм кажу: «Ви що, серйозно, чи що?» Типу, я прошуся, щоб, ну типу, виїжджати на бойові задачі, а ви мене ще глибше в Захід посилаєте. І все. Я сказала, що мені таке не підходить. Безпосередньо знайшла вже номер частини, в якій зараз служу. Набрала до них. І описала так само себе. Описала, типу, чим я займалася до цього, скільки там я важу і тому подібне. І вони сказали: «Приїжджай на співбесіду». І все. І то спочатку я не була на бойовій посаді. Спочатку я була як пресофіцер. Я пропрацювала буквально десь пів року як пресофіцер, а потім я вже перейшла в БПЛА.

Складна ситуація на фронті

Дуже часто на Заході чують таке словосполучення: «Складна ситуація в Україні на Донбасі», «Складна ситуація в Україні на Харківському напрямку». Поясни, будь ласка, тому що в Україні українцям можливо і зрозуміло, що таке складна ситуація. Бо для когось може бути складна ситуація, коли немає грошей. Вдома це складна особиста ситуація. А в Україні там на Донбасі складна ситуація. Це що таке для розуміння людям, які не живуть тут?

Це коли пі…и лізуть, скрізь, де тільки можна і не можна. Коли вони починають свої наступи. І зараз на Донбасі скрізь складна ситуація. Раніше був там якийсь один напрямок. Там чи на Часів Яру, чи на лиманському напрямку, де було складно. Бо там був більший тиск росіян. Наразі на Донбасі скрізь так. Взяти навіть той самий лиманський напрямок – Луганську область. Тобто там зараз залишилось півтора села. Півтора села якщо б пі…и забрали, і Луганська область вже буде повністю не наша.

Скажи, будь ласка, станом на сьогодні про ті бойові точки, де ти була, де вже вашої бригади немає. Про які ти можеш розказати? Де ти була? Де ти літала? І загалом, як тобі, людині, яка не була дотичною до війська, до повномасштабної війни, було акліматизуватися у цьому всьому? Чи складно було, попри те, що ти дівчинка, наприклад, знайти собі місце вже безпосередньо, коли ти потрапила в бойову зону? 

Безпосередньо, як пілот, я виїжджала: це Макіївка і Харківський напрямок, це Липці. От там я вже смак житті відчула. Бо я до цього чула артилерію, але я не чула КАБів. А КАБи це – просто ну я навіть не знаю як це описати.

Ти бувала близько, чи бувало так, що десь реально близько прильоти були, що ти їх чула вже на собі конкретно?

Найближчий це був метрів 30 від мене. Ну, тоді в нас в сусідів вибило двері в підвалі. Ми тоді сиділи, працювали. Наші точки знаходилися безпосередньо в селі. І ми працювали з підвалів. Ось, і то в сусідів вибило двері з підвалів. У нас все нормально пройшло, слава Богу. 

От навіщо воно тобі треба?

Оце 30 метрів, це зовсім поряд. Що сказали твої рідні, коли ти їм зателефонувала і сказала, що, ну все, я вже в лавах сил оборони, я буду їхати на лінію?

Вони думали до останнього, що я буду, ну, штабником, що я буду сидіти десь на місці тут, в ППД [пункті постійної дислокації], і я буду заповняти ці папірчики, і все. Ну, мама плакала, тату нічого не сказав. І все. Просто: «Для чого воно тобі треба? От навіщо воно тобі треба? Ну, їдь на Волинь, там живи собі своє прекрасне життя». Кажу: «Я так не можу, я не хочу так. Я собі можу на Донбасі десь в якійсь розйобаній хаті жити своє прекрасне життя».

Що вони кажуть станом на сьогодні про твій вибір, коли вже пройшло майже два роки. Коли вони вже, напевно, знають, що це таке, що ти працюєш на бойовій посаді, ти вже не сидиш десь, умовно, в тилу, як пресофіцер. Ти не просто виїжджаєш точково на сьогодні-завтра, а ти іноді можеш виходити там на декілька днів і тижнів на позиції, і вони не зовсім безпечні, як ти сама розказала.

Вони вже звиклися до того, що я дуже рідко відписую. Типу, я їм можу відписати раз в тиждень, раз у два, якщо я там безпосередньо знаходжуся в зоні виконання бойових дій. Я просто пишу там: +, жива, і все. Їм цього достатньо, в принципі. Але зараз мама вже почала більше, не то що сприймати, вона почала вже розуміти, де я знаходжуся, що я роблю, як я їй почала вже розказувати, що таке їх півішки [FPV-дрони], як вони працюють, взагалі, як вони літають, і чого вони такі протівні. То в неї вже зараз не то що паніка, якась, чи страх, вона в мені ніби й впевнена, але все одно хвилюється. І вже мій вибір, нарешті, сприйняла для себе.

Чи потрібні жінки на фронті?

До сьогодні ми говоримо, що жінці потрапити на бойову посаду складно, можливо, і не кожна бригада хоче брати жінок. У багатьох бригадах ми знаємо з тобою, залишається таке собі неоголошене табу, що жінки – це більше про посади паперові й так далі. Скажи, чи є ці проблеми до сьогодні? Які ще, окрім цих ти бачиш? І, ну, чи дійсно жінка не така активна на фронті, як чоловік по факту?

Тут, знову ж таки, палка двох кінців. Я бачила жінок, які реально працюють на бойових, і я бачила чоловіків, які, ну, ти на них дивишся і думаєш: «Боже, ліпше б ти сидів у цьому тилу, ну, реально». Просто це ганьба ганебна. І знову ж таки, в тому, що таке ставлення до жінок в армії, в деяких моментах винні й самі жінки. Кажу знову ж таки, це така монета двох сторін, бо є жінки які, дійсно, вправно і якісно виконують свою роботу, бо вони прийшли сюди працювати, а не прийшли там в пошуку якогось чоловіка чи в пошуку грошей чи що там ще, як люблять казати. Ну, є жінки, які реально виїжджають і щось роблять. А є мужики, які там сидять в тилу, заповнюють папери й він же все – во! – він класний, він герой, він молодець, бо він же воює.

Скажи, будь ласка, а взагалі в жінках є потреба у війську? Тому що в нас немає мобілізації жінок – такої певної категорії там по типу медиків, які повинні з'являтися до центру комплектування, щоб відзначитися і в разі чого прийти до війська там, у медичну частину. Але на загал кажучи, жінки ще зовсім не мобілізовуються на загальному рівні. Чи є в тому потреба, чи потрібні жінки на фронті, чи все ж таки, власне, тими добровольцями, якими сьогодні є, можна закрити ті потреби?

На мою особисто думку мобілізовувати жінок не варто. Через те, що так саме як мобілізовувати чоловіків. Тут вгадаєш – не вгадаєш. Чи він прийде і гарно буде виконувати роботу, чи прийде і погано буде виконувати свою роботу. Ті жінки, які за власним бажанням приходять на боєві посади, вони будуть якісно виконувати свою роботу через те, що в них тут вже продумано. Раз вона стільки «кіл пекла», в лапках, пройшла, щоб підписати цей контракт, чи щоб мобілізуватися, значить вона буде свою роботу виконувати доволі вправно. Знову ж таки, дійсно, є певні посади, на яких жінки справляються краще. Ті самі медики, ті самі пілоти, бо в жінок більше концентрація йде. Мені неодноразово це казали. Також ті самі діловоди. Тому я нічого не маю проти дівчат, які йдуть і займаються паперами, бо в них просто вистачає терпіння на це. Конкретно в мене на це терпіння немає. Я можу це зробити, але терпіння немає.

Війна – це біль, розруха і втрата

Скажи, будь ласка, чим тебе вразила за той період війна, що найскладніше для тебе на цій війні. І, щоб підсумувати це питання – якою війна для тебе насправді видалась. Ти не пожаліла про те, куди ти пішла і що ти зараз робиш?

Ні, ні разу. Були такі думки – Що я тут забула? Мені 22, що я взагалі тут роблю? Я могла б зараз виїжджати за кордон, десь мати якусь зарплату, стабільність якусь як мінімум, бо в мене зараз стабільності – «ноль» просто. Але щоб прям шкодувати, ні разу такого не було. Війна для мене це – навіть не знаю, як описати. Це біль, розруха і втрата. Найважче це досі дається переживання втрати друзів. Не просто там побратимів, а прям побратимів-друзів, з якими ти спілкуєшся.

Нещодавно на минулій ротації в мене загинув друг, він був командиром роти. І ти після цього ходиш просто як у воду опущений. І все. До цього ніхто ніколи не звикне. І ти головою розумієш, що це війна. Ну, типу, як би це зараз грубо і цинічно не звучало, це нормально, що люди гинуть. Але коли гине твій друг, ти просто не знаєш, куди себе подіти. Ти починаєш там завантажувати себе роботою, ти починаєш додатково виходити на позицію, якщо це треба, просто щоб не думати, що сталося.

У мене є таке правило, що я не ходжу на похорони друзів. Ні прощатися, нічого. Мені легше, коли я не бачу цього. Я собі просто не зможу цього відпустити. Але коли загинув тоді «Турист» – позивний цього хлопчика, який загинув під Макіївкою, я тоді просто порушила це правило і приїхала з ним попрощатися. На самих похоронах не була, я вже приїхала, коли його тільки дістали. І я досі вдячна медикам за те що вони прикрили ту ділянку тіла, якої в нього не було.

Як жити далі у суспільстві ветеранам?

Скажи, будь ласка, як на твою думку з цими всіма моментами, які ти бачиш, тими друзями, яких ти ховаєш, з тим всім жити далі в такому молодому віці? Тому що фактично твої однолітки в Польщі, Німеччині, Америці зараз займаються тим, що напевно тільки завершують навчання в університетах, тільки починають думати, як їм далі жити, думають про те, чи їм поїхати мандрувати, чи йти на роботу. І от зовсім інші думки. В тебе сьогодні, ну ти сама говориш, які проблеми й з якими емоціями ти стикаєшся. Вони зовсім не відповідають твоєму вікові. Як з цим жити далі? Як ти не сходиш з розуму з тим, що в тебе так багато, напевно, думок про твоїх побратимів, рідних і друзів? Яке воно життя, коли ти стикаєшся з війною так близько?

Чесно, я не знаю, як жити далі. Наразі я займаюся з психотерапевтом, бо моментами кукуха дійсно починає їхати. І в тебе стільки всього відбувається, і ти якось стараєшся особисте життя поєднати з роботою, і в тебе все одно це не виходить. Бо твоє особисте життя – це по факту і є робота. Як я буду себе почувати, якщо чи коли закінчиться війна, я не готова сказати. Ну наразі так відчуття, як у цуценя, коли його топлять, а він все одно борсається, намагається вгору виплисти. І все. Як воно буде далі – я також не готова відповісти. 

Скажи, будь ласка. Як жити далі у суспільстві ветеранам? В якийсь момент війна закінчиться, в якийсь момент всі ці дівчата і хлопці, які перед тобою знаходяться, повернуться у цивільне суспільство. У більшості з них будуть схожі історії, як в тебе. Хтось когось втратив, хтось втратив свою якусь половинку, близьку. В когось, можливо, якісь будуть фізичні проблеми після війни. Як з цим жити далі, коли ці два світи, умовно, цивільний і військовий, знову з’єднаються? Як ти думаєш, людям цивільним вже потрібно готуватись до такого перебігу подій? І до чого це може призвести? Тобто, знаєш, така фраза, як в Україні часто кажуть: «хлопці з війни прийдуть, порядок наведуть». Ти як до цього ставишся, коли чуєш такі речі?

Мене починає теліпати, якщо чесно, через те, що треба було готуватися до того, як жити з військовими ще, вибачте мені, будь ласка, у 2015 році. 15-14 рік. Зараз вже йде повномасштабна війна. І тут військові, які прийдуть з бойових дій, так само цивільні, які не розуміють, чи не розуміли, що там відбувалося – це будуть проблеми. Це будуть два протилежні світи, і вони не зможуть просто знайти якусь спільну мову, на мою думку, толерантність, типу. Це вже зараз. Якщо раніше не почали, то хай зараз хоча б дітям показувати, що якщо йде там тьотя і дядя з протезом, не треба сміятися і тикати на нього пальцем. Якщо ви бачите військового, який, можливо, не адекватно себе веде, чи можливо заїкається – ви подумали, що він п’яний. У нього може бути травма головного мозку. І, типу, це війна, а це нормально.

Як далі буде жити суспільство? Ну, чесно, мені важко відповісти на це питання, бо я вже зараз бачу, як палять військові машини, як на бусіках, ну, типу, військових пишуть: «не ТЦК», для того, щоб його реально не підпалили. І ти такий думаєш, це як ми з моменту – «котики – ЗСУ, НГУ», за два роки ми перейшли в «не ТЦК, будь ласка, не паліть машину». Є цивільні, які нормально до тебе відносяться, і ти до них нормально відносишся. А є такі, що будуть кричати: «А чого ти тут поставив машину? Перепаркуй, бо зараз через твою машину щось сюди прилетить!»

На жаль, маємо таку ситуацію і будемо сподіватися, що суспільство буде більш толерантним, і не буде вестися на російські вкидання пропаганди. Тому, друзі, будемо більше толерантними до питань військових, а поряд з тим моніторимо, дивимося тією інформацією, яку споживаємо, тому що дуже багато спосеред того, що є в інформаційному просторі, не завжди воно правдиве, не завжди воно відповідає дійсності.

Миколай Карпіцький. Навчання в Україні під час війни: Вибачте, що не відповідала під час пари. У підвалі важко ловити більш-менш адекватний інтернет

Джерело: PostPravda.info. 03.03.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/novyny-z-frontu/dosvid-vijny-ukr/

Три роки тому Росія почала війну на знищення України. Розмови про її можливість йшли, але мало хто вірив. Важко уявити, що в одну мить усьому твоєму звичному життю прийде кінець. Абсурдна заява Путіна про денацифікацію як мету вторгнення означала, що раціональної мети немає, а значить і домовитися з ворогом неможливо. У річницю широкомасштабної війни своїми спогадами ділиться з PostPravda.info професор Миколай Карпіцький. Він розповідає як про досвід війни, так і про досвід війни своїх студентів.

Навчання в Україні: перші дні війни

Ранок 24 лютого 2022 року. Гул сирени заповнив простір над Києвом, але ніхто поки що не знає, що буває, коли бомблять міста. Поки що не зрозуміло, чого боятися. Скільки моїх знайомих і друзів залишиться в живих через рік? У метро облаштовувалися кияни з наміром ночувати, наївно вважаючи, що зможуть там перечекати війну. Одна моя знайома хотіла виїхати з подружками з Києва і перечекати війну в Бучі. Ніхто не міг уявити, що саме там росіяни влаштують різанину. Її врятувало те, що там уже почалися бої, і вона не встигла туди в’їхати.

Я розумію, що найкраще зараз – і далі виконувати свої повсякденні обов’язки й знайти свою місію. Моя місія пов’язана з моєю професією – переробляти емоції в розуміння, щоб допомогти людям подолати страх перед невизначеністю. Для цього я мав повернутися додому в Слов’янськ, щоб і далі викладати й вести хроніку з філософськими роздумами. Так, прояснюючи смисли, я міг би давати людям опору в розумінні того, що відбувається.

У цей час я дистанційно читав студентам авторський курс «Філософія людського спілкування». У Києві бої, ще невідомо, чи витримає він, а в мене за розкладом чергова лекція. До заняття долучилося кілька студенток із Сєвєродонецька. Вони ще не відійшли від емоційного шоку. Як мені їм читати лекцію? Я спробував передати їм почуття впевненості, продемонструвати без зайвих емоцій раціональне ставлення до того, що відбувається, а вони мені у відповідь: «Російські літаки вже над нами. Ми в бомбосховищі». Студенткам майже двадцять років, коли почалася війна на Донбасі, їм було майже дванадцять. Крихка рівновага між миром і війною – це є все їхнє життя, і тепер ця рівновага звалилася в прірву.

Пізніше, одна зі студенток опинилася в окупації й розповідала, що час для місцевої молоді ніби зупинився у 2014 році. Їм уже понад двадцять років, а свідомість як у чотирнадцятирічних. «Якщо ми, – розповідає вона, – активні в житті, шукаємо, де на роботу влаштуватися, щоб забезпечити себе під час навчання, самі за себе ухвалюємо рішення, то місцева молодь інфантильна, їм на думку не спаде самим щось вирішувати».

Місія викладача та філософа під час війни

Згадавши про студентів, український уряд оголосив канікули, тож наступна лекція відбулася лише через два тижні. Студентів прийшло порівняно багато. Мій обов’язок — проводити заняття так, щоб вони стали для студентів острівцем звичного життя в хаосі війни й слугували моральною опорою.

Для цього потрібно, щоб студенти довіряли мені, сприймали як людину, яка розділяє з ними всі небезпеки тут, на Донбасі, неподалік фронту, і відрізняється від них не соціальним статусом, а життєвим досвідом. У ситуації, коли поруч смерть, переконувати потрібно не словами, а власним прикладом. Тому я намагався не лише розповідати, а й демонструвати внутрішній спокій і рішучість діяти, зберігаючи впевненість у своїх рішеннях і вчинках, хоч би якою страшною була зовнішня ситуація.

Адже в таких умовах люди потребують, щоб хтось поруч із ними транслював цю впевненість. Тут неприйнятні ні втішні розмови, ні формальне викладання, ніби нічого не сталося, адже це було б демонстрацією неадекватності. Як викладач, я мав показати, що розумію студентів, адекватно оцінюю той жах, що коїться довкола нас, і завжди, у будь-якій ситуації, можу запропонувати раціональну стратегію поведінки та готовий відповідати за свої рішення.

Навчальні заняття під час обстрілів

Починається наступне заняття. Ми обмінювалися інформацією, у якій ситуації кожен із нас перебуває. Студент із Лиману, каже, що в них тихо, хоча щойно зовсім поруч пролунав потужний вибух. У відповідь я повідомляю, що у нас у Слов’янську теж тихо, хоча вчора весь час гуділи сирени, а позавчора весь день було чути канонаду і вибухи ракет, а одна з них влучила зовсім поруч із моїм будинком. Ось так, обмінявшись відомостями, починаємо заняття. Мої лекції треба було якось пов’язати з новою реальністю, і цього разу я обрав тему брехні. Зв’язок через інтернет ненадійний, бо часто відключають світло, проте я кожному студенту попередньо написав у приватний чат, що там ми можемо постійно тримати зв’язок. Студентка з Лисичанська, яку під час заняття вибило з інтернету, надіслала повідомлення.

«У Лисичанську досить страшно. Мій будинок розташований біля однієї з головних доріг. Коли їде техніка – від легкової й до танків – дуже-дуже чутно. Особливо через те, що дорогу танками знищили. Обстріли йдуть дуже часто і дуже голосно. Є райони, які розбиті в мотлох. У багатьох людей уже два тижні немає ні води, ні світла, ні газу. Відновлення всього цього буде нескоро. Початкова школа, в якій я вчилася, наполовину розбита. Біля гімназії, де я була в середній школі, постійно стоїть важка техніка. З огляду на те, що будинок, у якому я зараз живу, розташований порівняно недалеко, кожен постріл від гімназії відчувається вкрай гостро. Біля Ліцею, де я була в старшій школі, ще в перші дні впав снаряд. Так ніхто й не зрозумів, чи то був розгінний механізм, чи то, дійсно, снаряд, що не розірвався. Виходити на вулицю вкрай небезпечно. Навіть у магазин, який розташований через дорогу. Зараз іде сильний бій у Рубіжному. Від нас летить туди дуже сильно і дуже багато. Міста горять. Там, де жили друзі, будинків уже практично не залишилося.

Дороги здебільшого заміновані, залізничні колії підірвані. Питання залишається в мостах. Щойно ЗСУ будуть відходити, мости будуть підірвані. Вони у нас стратегічного значення. Намагатися зараз виїхати – можна порівняти з агонією загнаної тварини в кут. Дуже багато неправдивої інформації, дуже багато фейків щодо евакуації населення. Не знаєш, де знайдеш, а де загубиш. Сьогодні виїхали знайомі у Сватове евакуаційною колоною о 8:30. До теперішнього часу зв’язку з ними немає. Невідомо, доїхали чи ні. Чи живі взагалі ….

Вибачте, що не відповідала під час пари. У підвалі важко ловити більш-менш адекватний інтернет».

Третій місяць занять. Росіяни захопили Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Лиман і наблизилися до Слов’янська, де живу. Студент, який евакуювався з Лиману, запитує, як обстрілюють нас і порівнює з тим, як обстрілювали його місто перед захопленням: «Спочатку розстріляли лікарню, Будинок Культури, а потім почалися регулярні артилерійські дуелі, і все життєзабезпечення міста припинилося. Як правило, обстріли йшли безперебійно з четвертої до десятої ранку, вдень затишшя до шостої години вечора, і далі вони знову тривали до першої години ночі».

Ставлення до життя, що дає силу

Я намагався й надалі підбирати теми лекцій, відповідно до питань, які ставить війна: обов’язок, відповідальність, ставлення до зла тощо. Проте найбільший інтерес викликала тема кохання між чоловіком і жінкою. Її активно обговорювали навіть ті, хто під час заняття перебував під обстрілом. Попри війну молоде покоління душею живе в мирному майбутньому України.

Були в мене й одкровення, якими я ділився зі студентами. Коли я викладав у Томську, мені запропонували обрати стратегію побудови академічної кар’єри – писати гранти, їздити до Москви, знайомитися з авторитетними вченими й у такий спосіб підвищувати свій авторитет і соціальний статус. Деякі мої колеги так і чинили, отримали визнання, а тепер змушені пристосовуватися до режиму в Росії всупереч совісті. Якби я вчинив так само, то втратив би свій філософський талант.

Є принципова відмінність між філософом і фахівцем у філософії. Філософ висловлює свій досвід життя. Й оскільки йде війна, він не може не говорити про досвід війни. Інакше він не філософ. Для філософської самореалізації мені потрібен тільки вільний час, щоб писати, і прожити разом з усіма той досвід, який осмислюєш. У прифронтовому Слов’янську в мене все це є, а в моїх успішних колег у Росії цього немає. Війна показала, що вся боротьба за визнання, соціальний статус, наукову кар’єру, авторитетність – не більше ніж ілюзія, морок, а справжність життя відкривається в його самоцінній значущості, коли чиниш відповідно до себе. Це я й намагався донести студентам на лекціях.

Навчання в Україні: свідоцтва студентів

Українська молодь різноманітна. Одні політизовані, інші – ні. Це люди з найрізноманітнішими інтересами, але є спільне, що їх об’єднує: всі вони спрямовані на майбутнє, водночас не бачать ніякого майбутнього з Росією. Телевізор вони не дивляться і війну сприймають не через призму політики або тієї чи іншої ідеології, а адекватно, так, як вона і проявляється в житті. У цьому я ще раз переконався, коли спілкувався з ними під час заліків та іспитів. Наведу деякі цитати з бесід із незначною стилістичною редакцією, не змінюючи змісту.

З окупованого району Луганської області

– Насилу вийшов на зв’язок. У мене місцева прописка, тому не випускають із ЛНР – адже проводиться мобілізація.

З України, після евакуації з Маріуполя

– Нас багато разів могли вбити, я не можу про це говорити, не можу пообіцяти, що зможу розповісти…

Зі Світлодарська (в окупації)

– Я у Світлодарську. У нас із 24 травня ДНР і з 29 травня немає жодних засобів комунікації. Тільки зараз перший раз вийшло вийти на зв’язок. У місті немає нічого – ні води, ні світла, ні газу, ні інтернету. Те, що я зміг якось зловити інтернет – диво.

З України, після евакуації з Лиману

– 22 квітня був перший, сильний, обстріл. На початку п’ятої ранку із системи «Ураган» вдарили по Донецькій обласній травматологічній лікарні, яка переїхала до Лиману 2014 року. Була пожежа, постраждали будинки по сусідству. Особливо інтенсивно було в ніч із 30 квітня на 1 травня: із 20-ї години починався обстріл і тривав майже до першої години ночі, потім о 4-й ранку відновився. Було чути звук металу снарядів, що розлітався по місту. Ближче до обіду трохи затихло, і з’ясувалося, що розбито пішохідний міст між південною і північною частиною міста, пошкоджено багатоповерхівки та гаражі, залізничний вокзал залишився без вікон. У наступні тижні ситуація в місті тільки загострювалася, закінчувалися запаси харчових продуктів, та й люди втомлювалися від постійного гуркоту і нових руйнувань…

З Новопскова (в окупації)

«Я вдома в Новопскові. У нас тут ніби тихо, тільки літають щодня, техніка їздить, страшно дуже».

З Курахового

– Не бачу жодної логіки в обстрілах. Люди займалися на стадіоні, а після того, як пішли, по стадіону вдарила ракета.

З України, після евакуації з Маріуполя

– 24 лютого російські війська увійшли на територію України. Я пам’ятаю той ранок, той жах, який панував навколо. Із самого ранку окупанти почали бомбити околиці Маріуполя. Люди масово намагалися виїхати з міста, проте вже тоді місто було заблоковане. Усі бігли знімати гроші та купувати продукти. В очах людей був жах від того, що відбувається, всі боялися того, що станеться. Усі боялися ВІЙНИ… Я жила в приватному секторі в Іллічівському районі. Коли почали обстрілювати Східний район, ми ховалися в підвалі. Земля тремтіла, а з нею і наш будинок. Час ніби зупинився. Тоді я вперше в житті відчула, що я і мої близькі можуть померти. Усі наступні дні тривали однаково: повітряна тривога, підвал, вибухи. За кілька кілометрів від нас точилися бої й незабаром перекинулися на Іллічівський район. Саме тоді ми наважилися виїхати з міста. Так вийшло, що ми виїжджали під час авіабомбардування. Уже тоді Іллічівський район був у руїнах – багато зруйнованих будинків і згорілих машин. Але найстрашніше було попереду. Коли наша машина приїхала на блокпост, нам порадили розвернутися і їхати назад, бо було надто небезпечно. Я пам’ятаю, мама сказала, що ми повинні виїхати зараз. Нас і всіх, хто був за нами, пропустили на свій страх і ризик. Ми молилися, просили Бога дати нам шанс жити. Того дня під бомбардуванням ми виїхали. Те, що я бачила, ніколи не забути. Згорілі й розстріляні машини, вантажівки та військова техніка… І трупи, точніше, те, що від них залишилося. Їх було так багато, що відчуття реальності зникло. Я ніби пішла в транс. Було відчуття, ніби це просто кошмар. Я і моя сім’я виїхали з Маріуполя 10 березня, а вже 11 березня, ніби стираючи наше минуле, снаряд знищив наш будинок.

З Охтирки

– 24 лютого десь о 13:30 зайшла невелика колона росіян, їх спеціально пропустили за місто, десь у полях розбили. Основні дії почалися вже з 25: вакуумні бомби, гради, артилерія, авіація тощо. Ключова інфраструктура міста повністю знищена: ТЕЦ, залізничний вокзал. Сильно постраждав центр міста, знищили мерію, постраждали будинок побуту, Будинок Культури й музей. Жителі здебільшого одразу масово виїхали. У квітні тихо було, але десь у середині травня було завдано ракетного удару по військовому об’єкту, ну і садочку дісталося. Хтось здав, що туди зброю завозили, але за три дні до обстрілу все вивезли, тож це просто безглуздо було. Відтоді в місті спокійно, ну а прикордонні села кошмарять постійно. В основному все в поля прилітає, спеціально, щоб нічого сіяти не могли.

З Олексієво-Дружківки

– Сьогодні був обстріл по сусідніх містах (10 км від мого селища), і зв’язок пропав повністю.

З України, після евакуації з Маріуполя

– У мене просто немає сил на навчання, моє життя пішло з-під ніг, і продовжує йти донині. Починаючи з 24 лютого в моєму житті немає світлого дня, я прожив місяць у Маріуполі з початку війни до 24 березня. Там втратили все, квартири, машини й бізнес, нас депортували в Росію. 25 днів ми їхали з цього пекла, щоб не залишатися там… два тижні тому мені повідомили, що мій брат, який перебував на Азовсталі, загинув. І я навіть не можу його поховати.

З Харкова

– 5 числа, не пам’ятаю місяць, травень здається, весь день прилітало. Я двічі потрапив під прямий обстріл. Осколки повз обличчя пролітали, кросівки порвало. У Харкові важко знову. Учора на Салтівці вибухи були. Але це Салтівка і Нові Будинки. Ті, які живуть на іншому кінці міста – у районі Лисої гори, кажуть, що в них більш-менш нормально. А так – прилітає щоночі, з Бєлгорода переважно. Але це вже давно так. Майже постійно повітряна тривога. З Бєлгорода починають десь у районі 23:00 лупити. Сьогодні теж обстрілюють.

Ось так за роки війни виросло покоління, яке не пам’ятає час, коли Росія ще не була ворогом.

Миколай Карпіцький. Чи може Росія бути цивілізованою? «У терорі в Україні винне ціле покоління»

Джерело: PostPravda.info. 20.01.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/chi-mozhe-rosiya-buti-czivilizovanoyu-u-terori-v-ukra%d1%97ni-vinne-czile-pokolinnya-dumka/

Росія знову загрожує Європі, як раніше загрожував Радянський Союз. Страх перед загрозою викликає дві протилежні реакції. Або переконати себе, що такої загрози немає, але для цього доводиться виправдовувати Росію, як це роблять проросійські політики на Заході. Або знайти раціональне пояснення її політиці, щоб прийняти істину і не тікати від реальності. Після публікації моєї статті «Війна як самоціль: чому в Росії не закінчуються добровольці вмирати в Україні?».

до мене звернувся пан Міхал Тальма-Сутт із Берліна із питанням, чи глибоко вкорінений у російській історії феодалізм є найкращим поясненням «російського фаталізму», про який я писав. Така постановка питання відображає уявлення про Росію тих жителів європейських країн, які розуміють реальну загрозу, що походить від неї. Я вдячний пану Міхалу за привід дати розгорнуту відповідь, і не тільки йому, а й усім представникам європейської культури, які намагаються зрозуміти Росію.

Невиліковний феодалізм Росії – це пережиток минулого?

Пан Міхал пропонує пояснити нелюдяність і агресивність російського режиму проявом феодалізму. За його словами, це не пояснює жорстокість нинішнього режиму, але частково це пояснює його структуру. Кожен політичний керівник – вождь, феодал беззаперечно і безповоротно вирішує долю людей, кому жити, а кому помирати. На його думку, цей невиліковний феодалізм, глибоко вкорінений у російській історії, породив нинішню піраміду влади в Росії, на вершині якої перебуває головний феодал – Путін, пан і володар життя і смерті тих, хто під ним. Таку ж владу над підлеглими мають феодали на кожній сходинці цієї піраміди. Зворотний зв’язок від нижчого до вищого здійснюється через хабарі – аналог феодальної данини. Ця система, як він каже, доволі лякає.

Така інтерпретація нинішньої російської системи справді видається лячною для сучасної західної людини, проте, на мій погляд, вона є невиправдано оптимістичною. Адже під феодалізмом пан Міхал мав на увазі прояв архаїки. Якщо так, то Росія йде проти перебігу історії, а отже, час на нашому боці й працює проти Росії. Але якщо виявиться, що нинішній режим Росії – це зовсім не пережиток минулого, а нове історичне явище, то тоді вже не залишається надії, що історія на нашому боці.

Вочевидь, пан Міхал мав на увазі феодалізм не в точному історичному сенсі, а в широкому, як прояв архаїчних відносин, що ґрунтуються на позаекономічному примусі тих, хто нижчий за соціальним статусом. Безумовно, диктатура в Росії спирається на такі відносини, проте вони характерні для пострадянського простору загалом. Хоча Україна – демократична країна, такі архаїчні відносини характерні для української бюрократії й навіть для академічного середовища. Я був здивований, коли дізнався, що в Україні вважається непристойним, якщо вчений, який захищає дисертацію, не дасть значну суму грошей своїм науковим опонентам. Мої українські колеги сприймали це не як хабар, а як цілком законну данину, яку мусить заплатити людина, щоб піднятися на одну сходинку соціальними сходами. Оскільки це, справді, прояв архаїки, є надія, що в майбутньому ситуація зміниться. Однак я вважаю, що, на жаль, диктатура в Росії – це не пережиток минулого, а сучасне явище, хоча воно вибудовується саме на архаїчних відносинах.

Чи існує в історії соціальний і духовний прогрес?

Уявімо, що йдеться не про держави, а про невеликі спільноти людей. Наприклад, банда злочинців, готових убивати заради грошей, і колектив волонтерів, які безкорисливо допомагають людям у біді. Начебто це представники одного й того самого виду Homo sapiens, проте вони настільки в усьому протилежні, ніби різним видам належать. Якщо ми припустимо, що банда злочинців – це архаїка, пережиток минулого, то тоді виникає надія, що поступово вона відживатиме себе. Але це як? Злочинні організації еволюціонують у благодійні чи волонтерські? – Звучить абсурдно. Насправді банди злочинців були й будуть, і не тому, що це спадщина минулого, якої ми ще не позбулися, а тому, що конкретні люди в певний момент самі вирішують стати злочинцями.

Бути злочинцем чи волонтером – це питання вільного самовизначення людини. На жаль, люди здебільшого не замислюються, що мають свободу волі, й тому інерційно ухвалюють ті рішення, які допомагають ліпше пристосуватися до обставин. Це дає їм змогу вбудуватися в соціальну структуру. Але чим жорсткіша й агресивніша ця структура, тим більшою мірою людина втрачає самостійність, перетворюючись на одну з її функцій. Знову здобути самостійність можна тільки через відмову від прив’язаності до свого соціального статусу, який забезпечував нормальні умови життя. На таке мало хто здатен. Тому якщо вже склалася соціальна структура злочинного характеру, то не варто очікувати, що можна буде переконати когось зайнятися благодійною діяльністю.

Ця ілюстрація дає змогу зрозуміти, чому жорстокі деспотії завжди були сусідами з культурними та вільними державами. Так було завжди в історії, і за доби феодалізму, і зараз. У середньовічній Європі були й королі, й незалежні міста, що користувалися магдебурзьким правом. Були безжальні деспотії, як Московське царство, але були й республіки на високому соціально-культурному рівні розвитку, як Новгородська республіка. Так само і зараз варварські диктатури існують поруч із цивілізованими демократіями. Всупереч очевидному технічному прогресу ми не спостерігаємо прогресу в гуманізмі. Жорстокість і насильство відтворюються щоразу знову в новій епосі. Це пояснюється тим, що технічні знання ми можемо накопичувати й передавати майбутнім поколінням, а цінності відтворюються лише у вільному самовизначенні, й кожне покоління має їх обирати наново. Тому в кожному поколінні різні люди обирають або добро, або зло, і на основі цього вибору виникають несумісні соціальні системи: банда злочинців і волонтерська організація, диктатура в Росії й західна демократія тощо. Так було завжди.

Архаїчні відносини дійсно зберігаються в нашому житті як пережитки минулого, але можуть і мутувати в абсолютно нове явище. Справді, теперішня Росія генетично походить від жорстокої архаїчної деспотії – Московського царства, яке вбачало свою місію у «збиранні земель», тобто в побудові імперії через безжальні завоювання. У сучасному світі немає місця таким архаїчним суспільствам, тому на початку XX століття на зміну архаїчній Російській імперії прийшла тоталітарна диктатура. Комуністична ідеологія пошуку класового ворога спричинила мутацію російської імперської свідомості в нову форму, що ґрунтується на тоталітарній ідеології. Однак спецслужби, які здійснювали терор, були байдужі до конкретних видів ідеології. Але вони жили в картині світу, в якій абсолютно хто завгодно міг виявитися ворогом, навіть твій друг і однодумець. У 2000 році вони остаточно захопили владу в Росії, й це призвело до другої мутації російської імперської свідомості в нову форму – некроімперіалізм. Його ознаки: людське життя втрачає значення, особистість нічого не значить, смерть і руйнування розуміються не тільки як засіб, а і як мета.

Ставлення до добра і зла в історії в особистісному вимірі

Стикаючись із різноманіттям історичних концепцій, пересічна людина не знає, кому можна довіряти, й починає сприймати знання історичної науки як абстракцію. Тому я пропоную подивитися на цю проблему в особистісному вимірі, що дасть змогу говорити про ставлення до добра і зла в історії. Кожна конкретна людина і кожне покоління людей робить свій вибір між добром і злом. Батьки можуть своїм авторитетом вплинути на вибір дітей, але не можуть зробити вибір за дітей. Історична інерція впливає на вибір покоління, проте кожному поколінню доводиться заново робити вибір між добром і злом. Минуле – це лише матеріал, з якого люди самі будують своє життя.

Самовизначення покоління починається з вибору конкретних людей. Можливо, цей вибір їм доводиться робити ще в дитинстві. Буває так, що благополучна школа може сусідити зі школою, у якій знущання над однокласниками стали нормою через двох-трьох учнів, які нав’язали всім практику знущань. Решта погодилися брати участь у цьому, щоб зберегти своє місце в соціальній ієрархії. Для них це спосіб соціальної адаптації. У благополучній школі вони поводилися б протилежним чином. Саме це зараз відбувається в масштабах усієї Росії.

Усе починається із самовизначення особистості, завдяки якому людина усвідомлює, хто вона є. На основі цього виявляється її спрямованість до добра чи зла, яка сприяє формуванню соціальної моделі відносин. Характер цієї моделі визначає, які саме соціальні структури виникнуть на її основі. Це може бути й банда злочинців, і колектив волонтерів. Далі ці спільноти залучають до своєї діяльності людей, які не самовизначилися, що створює соціальну інерцію, яка впливає на вибір покоління. Відповідно до цього вибору одні країни стають на шлях цивілізованого розвитку, інші скочуються до диктатури.

У який момент неправильний вибір покоління призвів до диктатури в Росії?

Протягом історії Росії набирала силу інерція, яка тягне до диктатури. Після розпаду Радянського Союзу на короткий час з’явився шанс переломити її, якби покоління 90-х зробило правильний вибір. Але для нього були потрібні надзусилля, і шанс було втрачено. Восени 1999 року жителів Росії налякали терористичні підриви житлових будинків. Люди гинули вночі, так і не встигнувши прокинутися. Теракти припинилися тільки тоді, коли групу московського ФСБ спіймали на гарячому під час спроби підірвати житловий будинок у Рязані. Російське суспільство не змогло перетравити цю інформацію. Звісно, страшно засинати з думкою, що вночі твій дім разом із тобою можуть підірвати терористи, проте є надія, що спецслужби захистять від них. Набагато страшніше, якщо підірвати твій дім можуть самі спецслужби, від яких уже ніхто не захистить. Цей страх змусив довіритися представнику спецслужб – Путіну, і за кілька місяців його обрали президентом. Цей вибір покоління був зрадою, бо ті, хто голосував за Путіна, зрадили майбутнє своїх дітей. Саме ця зрада стала каталізатором другої мутації імперської свідомості й зумовила війну проти України. Покоління, яке зрадило власних дітей, готове на будь-які злочини, тому його не бентежить геноцидна війна проти сусіднього народу.

Ідея історичного прогресу, з одного боку, дає надію на майбутнє, але, з іншого боку, може призвести до вибору хибної політичної стратегії. Адже якщо нинішній режим у Росії є проявом архаїки, що протистоїть ходу історії, то чи не краще було б поступово цивілізувати його через співпрацю з розвиненими країнами? Так міркували європейські політики до вторгнення Росії в Україну, але виявилися не готовими до війни з нею.Це все одно що сподіватися цивілізувати банду злочинців, запрошуючи їх до театру чи балету. Однак якщо визнати, що російська некроімперська деспотія – це нове історичне явище, яке можна перемогти тільки силою, то це дасть шанс мобілізувати цивілізований світ для боротьби, щоб зламати злочинну соціальну систему.

Миколай Карпіцький. Росія готується до війни з НАТО. Це козирі Кремля і Заходу

Джерело: PostPravda.info. 27.12.2024.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/zvity/rosiya-gotu%d1%94tsya-do-vijni-z-nato-cze-koziri-kremlya-i-zahodu-analiz/

Війна з НАТО – це вже офіційно визнаний урядом Росії проєкт. Як заявив 16 грудня міністр оборони Андрій Бєлоусов, у 2024 році його міністерство готувалося до можливої війни Росії з НАТО в Європі, тому рівень витрат на оборону становить майже третину федерального бюджету. Такі витрати говорять про мобілізацію країни для війни. Але війна ж економічно не вигідна! Однак диктатори мислять інакше. Для них гроші – це влада. Але ж владу можна посилити не тільки за допомогою грошей, а й за допомогою військової сили. Це більше відповідає темпераменту Путіна, який через кілька днів після заяви Білоусова заявив, що без війни нудно. Це – суб'єктивний чинник, що підштовхує до Третьої світової війни. Але чи є об'єктивні передумови війни?

Чи справді Росія не здатна ні з ким більше воювати, бо загрузла в Україні?

Оптимісти заспокоюють, що Росія ні на кого більше не зможе напасти, оскільки загрузла в Україні. Тому вона втратила Сирію остаточно. Дійсно, без опори на режим Асада, без логістики, коли вже Туреччина та Ізраїль активно втручаються, повернути Сирію неможливо. Якщо оптимісти мають рацію, то Росія скоро піде з Африки. Але якщо Росія вчепиться в Лівію і знайде додаткові сили для військових операцій в Африці, значить вони помиляються. Наведу історичний приклад. Кінець серпня – початок вересня 1941 року. Радянська армія зазнає безпрецедентної поразки на фронті. Попереду битва за Москву з сумнівними перспективами її утримати. Чи міг хто-небудь подумати, що саме в цей момент у Радянського Союзу буде достатньо сил вторгнутися в Іран і окупувати його північні провінції? Свого часу багато хто теж сподівався, що якщо Росія загрузне в Сирії, то ніде більше воювати не зможе. Однак війна в Сирії дала змогу Росії побудувати військову машину для війни в Україні. Те, що Росії недостатньо зараз ресурсів для нової війни, не має заспокоювати. Якщо машина вже є, то рано чи пізно паливо для неї теж знайдеться. Наразі російська армія скута в Україні, проте її мобілізаційний резерв дає змогу в майбутньому поширити війну й на інші країни. 

У 2022 році Росія відправила в Україну всі свої боєздатні військові частини, й тому справді була не в змозі вести де-небудь ще одну війну. Ба більше, вона втратила в Україні більшу частину сучасної техніки й змушена була повернутися до старої тактики Першої світової війни з артилерійським вогняним валом і піхотними атаками. На цій підставі оптимісти вважають, що російська армія виснажилася, і їй знадобиться кілька років, щоб відновитися для війни з країнами НАТО. Я так не думаю. Уже за час війни в Україні російська армія в кілька разів збільшила чисельність боєздатних частин, розв'язала проблему зі снарядами, а відновлення парку сучасних танків та іншої техніки особливого значення не має, оскільки ця техніка однаково б згоріла в перші місяці війни з НАТО. Бої на Донбасі показують, що російська армія здатна проводити піхотні штурми й без підтримки сучасної техніки.

Потрібно враховувати не тільки військову міць, а й функціональність військової машини, тобто під які завдання вона вибудувана. Бульдозер же потужніший за легковий автомобіль, проте програє йому змагання з перегонів. Так і з армією. Найпотужніша армія, що створена для наступу, може виявитися безпорадною в обороні, й це продемонструвала поразка радянської армії в перші місяці війни з гітлерівською Німеччиною. Армії країн НАТО перевершують російську армію технологічно, але вони збудовані для коротких локальних воєн і не пристосовані для континентальної війни на виснаження. Російська армія зразка 2022 року теж була збудована для блискавичної війни. Однак після невдачі бліцкригу вона змушена була відступати. Якби західні країни в той момент надали Україні достатню військову допомогу, війна могла б закінчитися. Отримавши перепочинок, російська влада побудувала нову військову машину під завдання великої континентальної війни на виснаження. 

Державна машина в режимі воєнного часу

Західні країни живуть у режимі мирного часу, а їхні армії – це один із багатьох компонентів у структурі держави. У Росії, навпаки, сама держава стала компонентом у структурі армії та спецслужб. Тобто, в режимі мирного часу армія – це всього лише один з інструментів держави, в режимі воєнного часу держава стає частиною військової машини. Усі державні й громадські інститути – ЗМІ, суди, органи влади й самоврядування, соціальна система, промисловість – переорієнтовані на підтримання армії, що воює, і вже не можуть нормально функціонувати в мирний час. Механізм функціонування російської військової машини визначається способом розподілу грошей. До 2022 року держава була придатком або баластом монополій, які торгували природними ресурсами, а доходи зберігали в західних країнах. Через санкції доходи неможливо зберігати на Заході, тож вони спершу спрямовуються на військове виробництво й оплату контрактникам, а потім осідають у регіонах зі злиденним населенням, які раніше страждали через відсутність фінансування. Це формує соціальну базу підтримки війни, а злидні штовхають людей записуватися на службу за контрактом у такій кількості, що проводити примусову мобілізацію немає потреби. Оскільки загибель контрактників ні в кого співчуття не викликає, то мешканці Росії здебільшого воліють просто не помічати війну.

Однак якщо війна закінчиться, то економіка має бути перейти в режим мирного часу, і фінансові надходження в регіони припиняться. Демократична країна могла б вкласти гроші у відновлення промисловості та в соціальний захист населення, але не диктатура, яка завжди грабувала власну країну. Однак люди вже звикли до нового рівня доходів, втрата яких спричинить масову стихійну озлобленість із непередбачуваними соціальними наслідками. До того ж із фронту повернуться сотні тисяч людей, які за час війни морально деградували й втратили навички нормального соціального життя. Вони вимагатимуть привілеїв і вихлюпуватимуть свою ненависть на навколишніх. З цієї причини якщо Росія вийде з війни з Україною, то постане перед вибором: або перейти в нестабільний стан, або почати нову війну.

Однак наразі ймовірність початку Третьої світової війни вкрай мала через низку обставин. По-перше, поки російська армія просувається на Донбасі, підвищуючи загрозу для всього східного фронту, російське керівництво не має наміру відволікатися на інші ділянки фронту. Якщо навіть у Курську область воно не перекинуло сили з Донбасу, то тим паче не буде відволікати сили для військових операцій проти країн НАТО. По-друге, Путін не робитиме радикальних дій у невизначеній ситуації, тоді як Дональд Трамп цілеспрямовано створює атмосферу невизначеності. По-третє, Китай ще не визначився з вибором стратегії: з одного боку, він нарощує військову міць, погрожуючи Тайваню, з іншого боку, прагне технологічного прориву, що дасть змогу подолати кризу в економіці на шляху мирного розвитку. По-четверте, неможливо бути учасником світової війни без союзників. Наразі у світі залишилися тільки дві країни з імперськими амбіціями, які прагнуть військовою силою поширити свій вплив на інші країни – це Росія та Іран. З цієї причини вони – природні союзники. Однак після поразки Хезболли в Лівані від рук Ізраїлю та падіння режиму Асада в Сирії імперські плани Ірану зазнали краху, що так само означає, що Росія залишиться без союзників у разі Третьої світової війни.

Чи є підстава країнам НАТО побоюватися вторгнення Росії?

Я не вважаю, що найближчим часом Росія може загрожувати країнам НАТО. Однак майбутнє непередбачуване, і ситуація може змінитися, якщо країни НАТО не готуватимуться до війни з Росією. У зв'язку з цим розглянемо, чи здатна Росія успішно вести війну проти них, якщо вивільнить сотні тисяч солдатів у разі перемир'я з Україною. Для цього я пропоную подивитися на гіпотетичну ситуацію війни Росії з НАТО через аналіз досвіду Російсько-української війни найкращого військового аналітика – Валерія Залужного, завдяки військовому таланту якого вдалось витіснити росіян з Херсону та з Харківської області у 2022 році.

1 листопада 2023 року у програмному есе в журналі The Economist Валерій Залужний пише, що Росія втягнула Україну в позиційну війну, в якій вона має перевагу. Щоб переломити ситуацію, необхідно перейти до маневрової війни, але для цього необхідно домогтися переваги за п'ятьма пріоритетними напрямами. Я думаю, це так і щодо інших країн, на які Росія може напасти.

Перший пріоритет – повітряні сили, контроль над небом для великомасштабних наземних операцій. Тут Росія набагато перевершує Україну, однак у країн НАТО, у разі війни з Росією, буде величезна перевага. Частково завдання пілотованої авіації почали зараз виконувати безпілотники, які активно розвиває як Україна, так і Росія, однак у Росії більше виробничих потужностей для цього.

Другий пріоритет – засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ), щоб глушити сигнали зв'язку і навігації противника. В останнє десятиліття Росія модернізувала власні сили РЕБ, створивши новий рід військ і 60 нових видів техніки, тоді як Україна тільки почала їх створювати. За другим параметром знову ж таки перевага у Росії, однак вона може її втратити, оскільки інформаційні технології країн НАТО набагато більш просунуті. Тому в перспективі країни НАТО в цьому пріоритетному напрямі також можуть здобути перевагу над Росією з урахуванням розвитку технологій штучного інтелекту.

Третій пріоритет – контрбатарейний вогонь, ураження артилерії противника. Тут у Росії перевага не тільки над Україною, а й над країнами НАТО, які хоча й виробляють якісніші снаряди, проте не в достатній кількості. Частково завдання артилерії почали вирішувати дрони-камікадзе, які активно застосовує як Україна, так і Росія. 

Четвертий пріоритет, який виділив Валерій Залужний, – технологія розмінування мінних полів супротивника, щоб успішно наступати. Однак після того, як українська армія перейшла в оборону, з'ясувалося, що в неї вкрай обмежені можливості мінувати поля, щоб зупинити ворожу піхоту. У цьому пріоритетному напрямі повний провал не тільки в України, а й в інших європейських держав, які підписали конвенцію про заборону протипіхотних мін і знищили їхні запаси. Як вони збираються зупиняти піхотні атаки Росії? На щастя, США не приєдналися до цієї конвенції, але чи буде ухвалено вчасно рішення про постачання мін у Європу всупереч юридичним і бюрократичним труднощам?

П'ятий пріоритет – нарощування власних резервів. Росія створила механізм поповнення армії без примусової мобілізації й повільно нарощувала чисельність боєздатних частин. Їх достатньо, щоб на різних ділянках фронту проривати українську оборону, але поки що недостатньо, щоб розвивати успіх, тому наступ іде повільно. За оцінками військового керівництва, які підтвердив Валерій Залужний наприкінці 2023 року, щоб покрити потребу української армії на 2024 рік, необхідно мобілізувати 450-500 тис. резервістів. Однак мобілізацію проводили із запізненням і з великими проблемами, тому кількість тих, хто поповнив українську армію, набагато менша за цю цифру. З цієї причини протягом усього 2024 року співвідношення сил на полі бою повільно змінювалося на користь Росії. Ситуація погіршується тим, що 18 жовтня 2022 року було ухвалено закон №8109, який скасовує призов на строкову службу під час воєнного стану. Тобто в цьому пріоритетному напрямі Росія має абсолютну перевагу над Україною, і, гадаю, матиме таку саму перевагу над країнами НАТО в разі військового зіткнення з ними.

Тобто протягом 2024 року Україна не мала переваги за жодним пріоритетним напрямом, який окреслив Валерій Залужний, що пояснює успіхи російської армії. Однак він не врахував ще один напрям – якість управління військами. Після зняття Валерія Залужного виникла криза військового управління, яка не подолана досі й призводить до трагічних ситуацій на фронті.

У разі війни з країнами НАТО Росія матиме перевагу щонайменше за трьома пріоритетними напрямами, однак за першим пріоритетним напрямом країни НАТО матимуть абсолютну перевагу, і це стосується не тільки авіації, а й високоточних ракет. Цієї переваги достатньо, щоб завдати Росії першого нищівного обеззброювального удару, який може призвести до перемоги. Але що, якщо після цього першого удару країни НАТО підуть на перемир'я і почнуть переговори з Росією, щоб повернутися в довоєнний стан. У цьому випадку Росія оговтається після удару і втягне їх у позиційну війну, в якій вона за трьома пріоритетними напрямами матиме абсолютну перевагу. Якщо війна буде довгою, то високотехнологічна зброя закінчиться, і все вирішуватимуть маси солдатів на полі бою, як це відбувається зараз на фронтах України. 

Росію можна було зупинити й у 2022 році, й у 2023 в Україні, але не було для цього політичної волі західних країн. У разі поширення війни на країни НАТО у них буде можливість перемогти Росію, але для цього буде потрібна політична воля, яку вони досі не змогли продемонструвати. Путін поки сам не знає, як вчинить. Зараз він не готовий воювати з НАТО, але він готується до цього і спостерігає за поведінкою західних лідерів. Якщо вони продемонструють свою націленість на перемогу, а не на тимчасове перемир'я, то він не нападе на країни НАТО, як не напав би на Україну, якби бачив рішучість Заходу її захищати.  

Миколай Карпіцький. Типи аналітиків, блогерів і журналістів, які висвітлюють тему війни

Джерело: PostPravda.info. 16.12.2024.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/tipi-analitikiv-blogeriv-i-zhurnalistiv-yaki-visvitlyuyut-temu-vijni/

Я розумію тих людей, які раніше ніколи не цікавилися політикою. Аж раптом починається війна і все змінюється. Вони хочуть розібратися, що відбувається, але в них ще немає критеріїв, щоб відрізнити професійного аналітика від пропагандиста, й правду від брехні. Якщо раніше головна проблема була в тому, щоб знайти інформацію, то зараз – відсіяти зайву. Журналісти, аналітики, фахівці, блогери, публічні спікери висловлюють весь спектр можливих думок щодо будь-якої події. Як їх назвати одним словом? «Лідери думки»? «Інфлюенсери громадської думки»? – Занадто незвично для мене. Називатиму просто – «публічні знавці», хоча, зазвичай так не говорять, але нові часи вимагають нового слововживання.

«Публічні знавці», які переслідують власні цілі

У мене був свій набір аналітиків, яких я слухав. Але після широкомасштабного вторгнення їхня кількість сильно зменшилася. Уже понад рік, як українська армія не може зупинити просування окупантів на Донбасі, де я живу, і оскільки це безпосередньо стосується мого виживання, я не можу втішати себе постійними обіцянками аналітиків, що російська армія скоро виснажиться і не зможе наступати. Мені потрібно розуміти реальні небезпеки. 

Я не буду оцінювати конкретних «публічних знавців», натомість запропоную класифікацію за типами, які умовно назву так: «пропагандист», «брехун», «догматик», «вампір», «блогер», «фантазер», «пророк», «психотерапевт», «позитивіст», «концептуаліст». Довіру в мене викликають тільки два останні типи. Зрозуміло, це ідеальні типи, а реальні люди можуть поєднувати риси різних типів. 

«Знавець-пропагандист». Для нього немає істини чи брехні, важливим є лише те, чи допомагає будь-яка інтерпретація переконати людину у правоті певної позиції. Хороший пропагандист намагається робити це непомітно, приховуючи до певного моменту зв'язок між тим, що він говорить спочатку, і тією позицією, до якої він непомітно підводить. Багато хто думає, що у воєнний час пропагандисти потрібні, щоб мобілізувати суспільство на боротьбу. Однак, як я безпосередньо спостерігаю, вони здебільшого шкодять такій мобілізації, бо перемикають увагуй енергію людей на другорядні проблеми, а часом і самі штучно їх вигадують. 

«Знавець-брехун». Відрізняється від «пропагандиста» тим, що будує свої інтерпретації на хибних передумовах, тоді як «пропагандист» надає перевагу опертю на правдиву інформацію і факти, які витлумачує у вигідному для себе світлі. «Знавця-брехуна» слухати безглуздо в будь-якому разі, навіть якщо він скаже правду, оскільки, щоб виокремити правду з потоку брехні, треба затратити більше сил і часу, ніж дізнатися її з інших джерел. До цього типу належать усі, хто відтворює російські наративи, діючи за принципом: «чим жахливіша брехня, тим охочіше в неї повірять». Але не тільки. Бувають «брехуни», які діють із найкращих спонукань, наприклад, коли свідомо применшують сили ворога, що наступає, аби підтримати моральний дух. Ті, хто біля фронту, добре розуміють, наскільки небезпечна така «брехня на благо».

«Знавець-догматик». Для нього істина тільки те, що відповідає його картині світу, і він бачить свою місію в тому, щоб донести цю істину до всіх. Як і пропагандист, він ігнорує альтернативні погляди й намагається переконати аудиторію у своїй правоті, але, на відміну від пропагандиста, робить це щиро і засуджує маніпуляцію. Наприклад, «знавці-догматики» з чужого боку виходять з того, що Захід втручається в усі конфлікти, щоб нашкодити Росії, і на підставі цього виправдовують напад на Україну. «Знавці-догматики» з нашого боку виходили із дзеркальної картини світу, в якій Захід теж втручається в усі конфлікти, щоб перемогти диктаторів і підтримати демократію. Оскільки він набагато сильніший за Росію, то обов'язково допоможе Україні перемогти, тому немає потреби проводити військову мобілізацію власної економіки. Переконати «догматика» неможливо, лише війна може повернути його до реальності.

«Знавець-вампір». Для нього істина і брехня не важливі. Його мета – викликати якомога сильніші негативні емоції у людей. Ніщо так не об’єднує, як ненависть до спільного ворога. «Знавець-вампір» провокує ненависть і подібні сильні емоції, й завдяки цьому гуртує навколо себе своїх прихильників, емоціями яких харчується. Слухати його в жодному разі не можна, тому що емоції, які він транслює, передаються через нас іншим людям і шкодять їм. Це не означає, що ми маємо відмовитися від емоцій. Людині властиво говорити про почуття та емоційно висловлюватися, але вона не мусить нав'язувати свої емоції іншим людям. Одна річ – виявляти емоції, і зовсім інша річ – маніпулювати чужими емоціями. Цілком природно, коли журналіст висловлюється емоційно. Неприйнятно, коли він, маніпулюючи емоціями, намагається навіяти людям, що вони повністю згодні з його позицією. У цьому випадку вони відтворюють не інформацію про факти, а емоційне ставлення до цих фактів, яке транслює журналіст-«вампір».

Є журналісти, які усвідомлено подають інформацію так, щоб спровокувати в аудиторії емоційну реакцію. Вони усвідомлюють, що це маніпуляція, але вважають, що вона є доцільною. Однак є інший тип «вампірів», які не усвідомлюють, що маніпулюють чужими емоціями, тому що у них самих виникає нездорова психологічна залежність від емоцій інших людей. Це – токсичні люди, з якими шкідливо спілкуватися у повсякденному житті. Переглядаючи коментарі в соцмережах, я бачу, що у 90% люди говорять не про факти, а про власне емоційне ставлення. Якщо заздалегідь не знати, про що суперечка, то з коментарів неможливо зрозуміти. Коли я питаю, що саме викликало у них таку негативну реакцію, від мене безапеляційно починають вимагати, щоб я емоційно реагував разом із ними саме так, як вони хочуть. Будь-яка спроба розібратися без емоцій сприймається як прояв агресії, й тебе одразу записують у табір ворога. Отже, потрібно розрізняти «знавця-вампіра» – журналіста чи блогера, який підносить реальні факти так, щоб сформувати у людей емоційний рефлекс, та «побутового вампіра», який просто підміняє інформацію про факти своїм емоційним ставленням до них.

«Знавець-блогер». Для нього істина – будь-яка його думка, яка спонтанно виникає під враженням тієї чи іншої події. Все, що завгодно, може стати приводом для його публікації. Трамп одягнув нову краватку – привід поділитися своєю думкою, що це може означати для геополітики. «Знавець-блогер» не відрізняє важливого від другорядного й переконаний, що будь-яке його міркування з будь-якого приводу є важливим для людей. Для персонального блогу такий рівень подання матеріалу є цілком адекватним, але у серйозному виданні читати те, що може написати будь-хто, якось дивно. Хоча якщо «блогер» мислить оригінально, то слухати його можна, проте покладатися на його думку не варто.

«Знавець-фантазер». Коли не вистачає інформації, у людей виникає природна потреба домислювати й цим користується «знавець-фантазер». На відміну від «блогера» він не просто висловлює думку, а оформляє її в цілісну фантастичну історію, яка заповнює всі прогалини у знанні про те, що відбувається. Іноді він посилається на секретні джерела, від яких отримує ексклюзивну інформацію, наприклад «Путін смертельно хворий», або «Путін помер, його ховають у холодильнику, а замість нього – двійник».

«Знавець-пророк». Тип аналітиків, які з упевненістю говорять про те, що на нас чекає в майбутньому. На відміну від «фантазерів», вони складають прогнози на основі раціонального аналізу реальних фактів і процесів, завдяки чому їхні прогнози є обґрунтованими та переконливими, проте збуваються рідко. Наприклад, «Київ впаде за три дні» чи «ЗСУ заблокують російську армію в Криму», що ми чули не лише від пропагандистів, а й від серйозних аналітичних центрів. Однак, майбутнє принципово неможливо прорахувати. Адже для цього потрібно врахувати всі чинники, яких нескінченно багато, і заздалегідь знати, які будуть вирішальними. Однак дізнатися, який із чинників надав вирішальний вплив на хід процесу, можна лише після того, як цей процес завершиться. Тому соціальні науки дають змогу пояснювати минуле, але не передбачати майбутнє. Якщо хтось з аналітиків починає з упевненістю стверджувати, що саме станеться на фронті, то він просто не розуміє природи наукового пізнання і робить дві помилки. По-перше, він вважає достатнім ті чинники, які сам вибрав з неосяжної множини, і, по-друге, лише на основі внутрішнього переконання він сам вирішив, який із цих чинників вважати вирішальним. Тому, яким би глибоким і логічним не був його аналіз, вгадати майбутнє він може лише випадково. У мирний час такий підхід можна було б терпіти, але не тоді, коли йде війна.

Наведу приклад. Коли почалося повномасштабне вторгнення, один російський релігієзнавець, який емігрував до Німеччини, почав розміщувати у фейсбуці військову аналітику з конкретними висновками, що відбудеться у майбутньому. Раніше він досліджував вже завершені процеси у релігії, але вирішив, що може застосувати ті ж методи до незавершених процесів, тобто до того, що відбувається на фронті, часом допускаючи такі твердження, безглуздість яких очевидна для тих, хто живе біля фронту. Коли твоє місто бомблять і будь-якої миті його можуть захопити окупанти, потрібно багато психічних сил, щоб вчасно прийняти правильне рішення, від якого залежить твоє життя. А тут якась людина за тисячу кілометрів від тебе видає за істину свої міркування, тим самим посилюючи почуття небезпеки й невизначеності. Доводиться витрачати останні психічні сили, щоб оцінити їх і відкинути. Тому я змушений був відписатися у фейсбуці від цього релігієзнавця, який захопився військовою аналітикою.

«Знавець-психотерапевт». Це тип «публічного знавця», який вважає, що якщо людям дуже хочеться, щоб щось було правдою, значить це і є правда. Його аналіз ситуації для багатьох виглядає переконливим, по-перше, тому що відповідає їхнім бажанням і очікуванням, і, по-друге, тому що спирається на реальні, а не вигадані факти. Однак люди, що вірять йому, не помічають, що він обирає лише ті факти, що дають змогу обґрунтувати оптимістичну картину майбутнього. Наприклад, цього літа, коли ворог уже перенаправив свій основний наступ на Покровськ, в українському медіапросторі обговорювали лише успіхи української армії в Харківській області. Коли ж звичайним людям я говорив про реальну небезпеку Покровська, мені відповідали, якщо про це ніхто не говорить, значить все гаразд, і не треба вигадувати небезпеку. Коли реальну загрозу донецькому фронту було вже неможливо ігнорувати, то «знавці-психотерапевти» стали заспокоювати прогнозами, що російська армія кидає останні резерви, і незабаром наступ видихнеться. Насамперед «знавець-психотерапевт» піклується про спокій своєї аудиторії, тому якщо виникають якісь тривожні події, він завжди пропонує таку їхню оптимістичну інтерпретацію, яка б усім сподобалася.

«Публічні знавці», яким можна довіряти

З довірою я ставлюся лише до двох типів «публічних знавців». Це – «позитивіст» і «концептуаліст».

«Знавець-позитивіст». Він обмежує аналіз певною областю, у межах якої намагається максимально повно врахувати всі чинники, абстрагуючись від усього, що за її межами. Оцінюючи ситуацію на фронті, він намагається максимально повно зібрати всю інформацію про конкретні військові підрозділи, їхній стан, моральний дух, залишаючи поза увагою розмови про геополітику. Його висновки відносяться до того, що є безпосереднім продовженням конкретних дій на фронті, й він відмовляється будь-що стверджувати щодо віддаленої перспективи, оскільки прорахувати її неможливо. Прикладом такого аналітика є Костянтин Машовець – один із найоб'єктивніших військових аналітиків в Україні.

«Знавець-концептуаліст». Аналітик цього типу прогнозує майбутнє з урахуванням тієї чи іншої концепції, за допомогою якої узагальнює факти. Це нагадує, як узагальнює факти «догматик» на основі своєї картини світу. Однак схожість тут лише зовнішня. Картина світу – це те, як людина бачить реальність, тобто те, що дано людині як очевидність і що структурує її сприйняття. Концепція – це теоретична система, яку людина сама створює, щоб зрозуміти реальність, вона не очевидна і вимагає свого підтвердження. Концепції можна порівнювати, критикувати й перебудовувати. Для «знавця-догматика» критерій істини – це відповідність картині світу, а для «знавця-концептуаліста» сама концепція має перевірятися і підтверджуватися зовнішніми щодо неї критеріями – встановленими фактами чи життєвим досвідом людей. Прикладом військових аналітиків цього типу є Агіль Рустамзаде і Валерій Залужний. Вони не просто аналізують факти, а узагальнюють їх у певну концепцію, яку теж можна ставити під сумнів, проте яка дає змогу узагальнити всі наявні факти так, щоб прийняти адекватні військові рішення. Тобто завдання концепції – не прогноз майбутнього, а вироблення оптимальної стратегії дій відповідно до тих умов, що склалися на цей момент.

Миколай Карпіцький. Війна як самоціль: чому в Росії не закінчуються добровольці вмирати в Україні?

Джерело: PostPravda.info. 05.12.2024.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/vijna-yak-samoczil-chomu-v-rosi%d1%97-ne-zakinchuyutsya-dobrovolczi-vmirati-v-ukra%d1%97ni/

У 2022 році були очікування, що якщо російській армії завдати непоправної шкоди, то вона відступить. Вони не виправдалися. Цього року були очікування, що величезні втрати в живій силі призведуть до того, що в російській армії скоро нікому буде воювати. Вони теж не виправдалися. Зараз є очікування, що в разі припинення бойових дій в Україні, Росії знадобиться щонайменше кілька років, щоб відновити армію перед новою війною. Вони теж не виправдаються. Росія буде готова напасти на країни Балтії або Польщу, щойно вивільнить свої сили з України. І на цей момент НАТО нічого протиставити цьому. 

У зв'язку з цим виникають питання.

- Чому російське командування безжально витрачає солдатів і байдуже до втрат власної армії?

- Чому не зменшується приплив контрактників у російську армію попри те, що їх безжально витрачають у самовбивчих атаках.

- Чому російські солдати не підіймають повстання і не здаються в полон, а покірно йдуть на смерть, коли їх посилають у безглузді самогубні штурми?

- Чому російське суспільство байдуже до величезних військових втрат і далі підтримує війну? 

Війна як самоціль

Перед нами унікальне історичне явище. Суспільство підтримує війну, яка ведеться проти сусіднього народу шляхом безжального винищення власних солдатів. У самогубні штурми відправляють навіть хворих і калік. Це можливо лише тому, що існує суспільна згода на безглузді смерті. Такого ніде більше немає. Буває, суспільство готове йти на величезні жертви заради перемоги, якщо ці смерті не є марними. Звісно, не можна узагальнювати про всіх росіян. У Росії десятки мільйонів людей проти війни й за Україну. Але вони розрізнені й не становлять будь-якого суспільного суб'єкта. Під суспільною згодою на безглузді смерті я маю на увазі таку рівновагу сил у суспільстві, завдяки якій стала можлива масова підтримка війни як самоцілі – війни заради самої війни. Я виділяю дві передумови такої згоди. 

«Держава смерті» – соціальна «антисистема» в Росії

Перша передумова має соціально-історичний характер. Її пояснив російський історик Дмитро Савромат (Чернишевський), який емігрував в Уругвай, у бесідах на власному ютуб-каналі «Total War й історія». Там він запропонував своє розуміння Росії як військової держави або «Імперії народного горя». Щоб стати імперією, потрібно мати в чомусь перевагу над іншими країнами. Московське царство не мало жодної переваги, окрім однієї – безжального витрачання людського ресурсу заради досягнення цілей влади. Такого більше ніде не було, навіть у найзвірячіших імперіях. Ставлення до власного населення як до витратного ресурсу зберігалося впродовж усієї російської історії й давало змогу перемагати числом, не рахуючись із втратами. Бідність і безправ'я – необхідна умова функціонування такої державної системи, що прирікало її на постійне науково-технічне відставання. Однак зараз ми спостерігаємо переродження цієї жорстокої державної системи у ще жахливішу – у «державу смерті» або «антисистему» (термін Дмитро Савромат запозичив у Льва Гумільова). 

За словами Дмитра Савромата, «антисистема» в Росії пожирає саму себе і веде до смерті. Це проявляється в «економіці смерті», в якій доходи від продажу нафти й газу обмінюються на добробут членів сімей загиблих і тих, хто наживається на їхній загибелі. Завдяки цьому формується потужна соціальна база підтримки режиму і війни. Вона включає представників репресивного апарату, так званих «силовиків», які бояться, що їх відправлять на війну, і тому готові беззаперечно виконати найбожевільніший наказ. Їх разів у десять більше, ніж усіх, хто воює проти України, тому жодні протести в Росії неможливі. Також вона включає «плебс» – бідне населення депресивних районів, куди завдяки війні вперше почали надходити гроші. Для них закінчення війни означає припинення грошових надходжень і повернення з фронту кримінальників, які нічого не вміють окрім як вбивати. Саме це середовище забезпечує постійний приплив добровольців в армію, які підписують контракт не тільки заради грошей, а й ще тому, що бачать у цьому єдиний шанс піднятися з соціального дна.

Як розповідає Дмитро Савромат, протягом усієї історії російської армії солдатів розглядали як витратний матеріал. Однак в «антисистемі», яка зараз склалася в Росії, з'явився новий чинник – посилати солдатів на смерть стало вигідно. Адже контрактник приходить із великими грошима. Можна або за хабар залишити його в тилу, а можна, навпаки, відправити на смерть, а про загибель повідомити пізніше, щоб отримувати за нього гроші. Чим частіше оновлюватиметься особовий склад, тим більше буде можливостей підзаробити на них. Так складається армійська система, яка винищує насамперед власних солдатів, а вже потім ворожих. У російському суспільстві добровольців нікому не шкода, тому воно нечутливе до військових втрат. Для держави ж загибель солдатів на фронті означає зниження соціального навантаження. Адже мертвого не треба лікувати, витрачати кошти на його соціальне забезпечення.

Основа соціальної «антисистеми» – картина світу, в якій добро і зло міняються місцями

Друга передумова підтримки війни як самоцілі – це особливе ставлення до життя, яке впливає на характер поведінки росіян. Точніше, особливе ставлення до смерті. Воно має екзистенційний характер і сформувалося на основі картини світу, в якій будь-яке явище або подія пояснюється присутністю ворога, який втілює споконвічне зло. Стосовно ворога скасовуються всі моральні обмеження. Будь-який добрий вчинок щодо ворога вважатиметься злом, а злий – добром. У носія такої картини світу всі уявлення про цінності, про добро, про справедливість змінюються на протилежні, аморальність він вважає чеснотою, а злодіяння – благом.

З історії ми знаємо, що така картина світу формувалася, коли будь-яка спільнота опинялася в чужому культурному середовищі або не встигала адаптуватися до швидких змін у світі. Тобто умовою її виникнення є сприйняття навколишнього світу як чужого. Так виникло два варіанти такої картини світу, що втілюють два різні емоційні настрої: маніхейство і гностицизм. Маніхейство виходило з того, що наш світлий світ перемішався зі світом початкового зла, і тому ми приречені на боротьбу. Гностицизм виходив з того, що наш світ створений помилково або з волі злого бога, тому в ньому все безглуздо, немає відмінності між хорошим і поганим вчинком, а отже, немає сенсу боротися зі злом. На основі цих двох світосприйняттів виникали різні доктрини, квзірелігійні віровчення, однак найчастіше вони породжували деструктивні настрої всередині релігій, що вже існують – християнства та ісламу.

Безжальне ставлення російської влади до власного населення призвело до виникнення маніхейського настрою всередині православ'я. Симптомом цього настрою став церковний розкол у XVII столітті через обрядові розбіжності, які з позиції грецького православ'я навіть не варті уваги. Однак у Росії запеклість розколу довела до колективних самоспалень. Звісно, річ не в обрядових розбіжностях, а в сприйнятті навколишнього світу як чужого і ворожого.

У ціннісному сенсі маніхейство протилежне християнству, а отже, і православ'ю. Коли більшовики розв'язали боротьбу з релігією, то втілили у своєму вченні про класову боротьбу маніхейське ставлення до життя, яке раніше православ'я хоч якось стримувало подібно до дірявої греблі. Більшовики бачили свою місію в тому, щоб звільнити світ від експлуатації, тобто від зла, і встановити справедливе суспільство, тобто царство добра. Моральні зобов'язання поширюються тільки на класово близьких, а стосовно ворогів дозволено все, що стало виправданням масових репресій. Проте комуністична ідеологія має два аспекти – по-перше, нещадну класову боротьбу з ворогами, і, по-друге, утопію про справедливе суспільство, світле майбутнє, підкорення космосу, прогрес тощо. З настанням епохи нафтового благоденства класова боротьба стала вже не такою актуальною, і суспільство занурилося в утопічне сновидіння, що начебто живе в найвільнішій і найгуманнішій країні, аж поки обвал цін на нафту не розбудив його.

Ідеологія класової боротьби породила соціальну некрофілію, яка втілювалася навіть у радянській символіці. Однак класова боротьба велася заради вищих цілей, хоч і хибних – заради встановлення справедливості та щастя, що цілком відповідає маніхейському світосприйняттю. Однак зараз у Росії панують інші настрої. Більше немає віри ні в майбутнє, ні в справедливість. Хоча західні країни вважаються ворожими, але й власна країна стала чужою. Уже немає тієї світлої ідеї, за яку варто боротися. 

Звісно, всі люди різні, і в Росії вони теж думають і відчувають по-різному, тому робити узагальнення з приводу всіх росіян неприпустимо. Однак ідеться не про всіх росіян, а про панівний настрій, який визначає події соціального життя, а він відповідає вже не маніхейському, а гностичному світосприйняттю. Оскільки все безглуздо, немає жодної різниці, чи будемо ми творити добро, чи зло. Залишається тільки визнати цю безглуздість життя і робити все, що хочеться, а потім так само безглуздо померти. Тобто соціальна некрофілія в нинішній Росії ґрунтується не на маніхейському, як у Радянському Союзі, а на гностичному світовідчутті.

Гностичний фаталізм російських солдатів на фронті

Але якщо все безглуздо, чому тоді люди йдуть в армію воювати проти України? Уявімо собі пересічну людину з депресивного району. Роботи немає, вдома скандали, а для навколишніх людей ти – ніхто, порожнє місце. Це таке відчуття власної нікчемності, наче ти не існуєш. Найважче, якщо доводиться напружувати всі сили, щоб підтримувати існування, коли все здається безглуздим. Наприклад, заробляти гроші, коли вдома постійні скандали. Звісно, легше, коли забуваєшся в алкоголі чи наркотиках. Такий стан пригнічує інстинкт самозбереження, а смерть більше не сприймається як зло, адже різниці між добром і злом немає жодної. Чим простіший світ, тим менше потрібно напружуватися, щоб жити, а війна і смерть саме й роблять цей світ простішим. Це і є некрофільний настрій, що ґрунтується на гностичному світосприйнятті.

І ось такій людині пропонують іти на війну в Україну. Вона за замовчуванням приймає російську пропаганду за правду, хоча насправді їй байдуже, хто винен у війні. Їй важливо інше – відчуття власної значущості й безкарності. Їй обіцяють, що, якщо вона виживе, її всі поважатимуть як ветерана. Простіше кажучи, вона – кого всі вважали порожнім місцем – зможе творити будь-яке свавілля, і всі з цим рахуватимуться. Але для цього потрібно бути готовим убивати й померти. Нормальна людина навряд чи на таке погодиться, але в гностичному настрої, у якому пригнічений інстинкт самозбереження і не розрізняється добро і зло, погодитися на це легко. І таких у Росії десятки мільйонів, тому потік добровольців у російську армію не вичерпається.

У Радянському Союзі теж була соціальна некрофілія, але іншого штибу, там люди йшли вбивати й вмирати за якусь ідею, а в нинішній Росії – за можливість творити свавілля. Адже якщо все безглуздо, то жодних моральних обмежень більше немає не тільки щодо чужих, а і щодо своїх теж. Цей гностичний тип соціальної некрофілії супроводжується гностичним фаталізмом. Один знайомий український офіцер назвав це «російським фаталізмом», перебуваючи під враженням військової хроніки з кадрами, як присіли покурити два російських солдати. У цей момент одному з них осколком знесло голову. Другий навіть не здригнувся і спокійно докурив.

Фаталізм буває різний. Буває стоїчний фаталізм, коли людина приймає свою долю, але однаково чинить чесно відповідно до своєї розумної природи й своєї причетності до світового Розуму або Бога. Однак тут зовсім інший, гностичний фаталізм, коли людина не бачить сенсу в житті й змирилася зі смертю, як своєю, так й інших людей, яких прийшла вбивати в чужу країну. На місці Бога в неї чорна діра, яка висмоктує з неї відчуття життя. Саме цей фаталізм змушує російських солдатів іти в безглузді атаки на смерть замість того, щоб повстати проти своїх командирів, які наживаються на їхній загибелі.

Чи можна зупинити російську армію?

Історія повторюється. Якщо Росія перемагала, то числом, а якщо програвала, то через технічне відставання. Ні в Україні, ні в Європі немає механізму, щоб подібним чином мобілізувати жителів депресивних районів, тому кількісне співвідношення армій і надалі змінюватиметься на користь Росії. Звісно, армія НАТО набагато технологічніша, і в разі війни з Росією може завдати колосальної шкоди, але що робити після того, як високотехнологічна зброя НАТО закінчиться, а російську армію й надалі поповнюватимуть добровольці? Очевидно, вже зараз потрібно переписувати військові стратегії війни з Росією з урахуванням її особливості ведення війни. Я дуже сподіваюся, що розвиток дронів і штучного інтелекту поступово замінюватиме солдатів на фронті так само як розвиток роботів витіснив із виробництва робітників. У цьому випадку Росія втратить свою єдину перевагу над цивілізованими країнами.

Наймана армія могла стати грізною силою, проте в антисистемі, що склалася в Росії, вона може тільки розкладатися. Гроші, з якими контрактники приходять в армію, живлять корупцію і наркоторгівлю в російській армії, яка зараз має успіх лише тому, що приплив свіжих сил поки що компенсує процеси деградації. Тому потрібно допомагати Україні, щоб вона протрималася в цей найнебезпечніший період, захищаючи Європу від російського вторгнення.

Обговорення цієї статті:

Миколай Карпицький та Юлія Філь. Давній гностицизм і сучасна війна проти України