Миколай Карпіцький. Кремлівська квазірелігія. З циклу «Релігія в полоні некроімперії»

Джерело: PostPravda.info. 18.08.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/kremlowska-quasi-religia-ukr/

Кремль вимагає від усіх релігійних конфесій беззастережної лояльності, зокрема й від тих, кого систематично утискає. У 2014 році, під час вторгнення Росії до Криму та східної України, Кремль ще цілком задовольняла декларація політичного нейтралітету з боку російських релігійних об’єднань за умови, що вони не висловлюються на підтримку України та своїх українських одновірців. Проте після початку широкомасштабної війни Кремль зажадав від них більшого – релігійного виправдання війни проти України. 29 березня 2022 року в будівлі Держдуми представники різних конфесій спільними зусиллями сформували основу нового віровчення – маніхейського некроімперіалізму, суть якого полягає в тому, що Росія знову має стати великою імперією, аби знищити «зло», втілене Заходом та Україною. Ця нова квазірелігія несумісна зі справжньою релігійністю, незалежно від конфесії, про яку йдеться.

Дискримінація та репресії проти релігійних організацій у Росії

З розпадом Радянського Союзу в Росії встановилася безпрецедентна у її історії свобода віросповідання. Проте з приходом до влади Владіміра Путіна почала насаджуватися концепція «традиційних релігій Росії», у межах якої всі інші конфесії сприймалися як неповноцінні й зазнавали утисків – спершу малопомітних, але з кожним роком усе відчутніших.

Війна в Чечні спричинила репресії й проти мусульман, попри те що іслам належить до «традиційних» релігій. Задля кар’єрних і матеріальних вигод – просування службовими щаблями, премій – співробітники ФСБ почали шукати «екстремістів» і в інших регіонах. Унаслідок цього, список екстремістських матеріалів, заборонених у Росії, став поповнюватися працями мусульманських богословів і філософів, яких вивчають у всьому світі. Під заборону потрапив навіть один із перекладів Корану.

Однак включення до списку екстремістських організацій будь-якої «нетрадиційної» конфесії надало б спецслужбам Росії простий спосіб покращувати статистику «успішної роботи». 2011 року прокуратура з ініціативи ФСБ порушила справу проти священної для послідовників індуїзму книги «Бгаґавад-ґіта» з коментарями засновника Міжнародного товариства свідомости Кришни (англ. International Society for Krishna Consciousness – ISKCON) Шріли Прабгупади. Якби суд визнав книгу екстремістською, то бути кришнаїтом у Росії стало б кримінальним злочином, за який передбачався б тривалий термін ув’язнення. Завдяки протесту громадянського суспільства Томська та підтримці Індії плани ФСБ і прокуратури було зірвано, що відтермінувало, але не запобігло початку релігійних репресій.

2016 року було ухвалено поправки до законодавства (так званий «пакет Ярової»), які обмежили можливість публічного поширення релігійних переконань, посилили покарання та розширили повноваження спецслужб. 2017 року Верховний суд РФ визнав організацію Свідків Єгови екстремістською, а її послідовників почали засуджувати до позбавлення волі. Найсуворіші вироки (7–8,5 року) стали регулярними від 2021 року. Подібна загроза нависла й над іншими релігійними організаціями, оголошеними «нетрадиційними».

Говорити правду чи пристосовуватися?

Поки українські п’ятдесятники користуються повною релігійною свободою, їхні одновірці в Росії були змушені постійно озиратися на ставлення до них влади. Здавалося б, це мало спонукати до критичного погляду на російську політику.

У 2014 році церковне керівництво українських і російських п’ятдесятників провело низку зустрічей, щоб виробити спільну позицію щодо вторгнення Росії до Криму та на схід України. Українські п’ятдесятники спиралися на те, що церква має бути глашатаєм істини й зобов’язана говорити правду про страждання людей унаслідок агресії Росії. У відповідь російські п’ятдесятники заявляли, що вони – «поза політикою» й «усіх люблять», а тому не вважають за потрібне обговорювати війну та дії російської влади не лише публічно, а навіть у приватних розмовах. Невдовзі сторони переконалися в беззмістовності подібних зустрічей, і спілкування між українськими та російськими п’ятдесятниками припинилося. Подібний процес відбувався і серед послідовників інших релігій.

Нова квазірелігія: Вашингтон – лігво сатани, а ми будемо великою імперією!

З початком широкомасштабного вторгнення в Україну російську владу вже не влаштовував «нейтралітет» релігійних організацій і вона зажадала не просто підтримки, а релігійного обґрунтування війни проти України. З цією метою 29 березня 2022 року в будівлі Державної думи Російської Федерації було зібрано представників різних релігій на круглий стіл «Світові релігії проти ідеології нацизму й фашизму у XXI столітті». Учасники мали виробити певну спільну релігійну позицію, що обґрунтовувала б війну Росії проти України.

Серед учасників круглого столу були:

– заступник голови Синодального відділу у взаєминах Церкви з суспільством і ЗМІ Московського патріархату РПЦ Вахтанґ Кіпшидзе;

– митрополит Російської православної старообрядницької церкви Корнилій;

– голова Духовного зібрання мусульман Росії Альбір Крганов;

верховний муфтій, голова Центрального духовного управління мусульман Росії Талґат Таджуддін;

– керівник Департаменту Федерації єврейських громад Росії у взаємодії з ЗС, МНС та правоохоронними органами РФ Аарон Ґуревич;

– представник Буддійської традиційної Сангхи Росії Дід Хамбо – лама Дашініма Содномдоржієв;

– голова Російської та Ново-Нахічеванської єпархії Вірменської апостольської церкви архиєпископ Єзрас;

– керівний єпископ РОСХВЄ Сергій Ряховський;

– інші члени російських релігійних організацій.

У той час ЗМІ багато писали про цей захід, однак недооцінили його історичний сенс. Уперше представники різних релігій Росії разом взялися за формування спільної релігійної позиції щодо війни проти України. Кожен з учасників зробив свій вклад у формулювання основних засад нової квазірелігії – маніхейського некроімперіалізму.

Примітка. Маніхейство, як і гностицизм, є давнім віровченням, згідно з яким наш матеріальний світ є злом. Відмінність між ними полягає в тому, що адепт гностицизму – пасивний, байдужий до того, що відбувається довкола, а адепт маніхейства спрямований на активну боротьбу із зовнішнім світом. Гностицизм стверджує, що матеріальний світ створений «злим богом», і тому життя та боротьба позбавлені сенсу. Маніхейство ж проголошує, що «злий бог» увірвався в царство «доброго бога», тож істинні адепти добра мусять боротися, аби очистити світ від зла. Більшовицька ідеологія, по суті, – атеїстична трансформація маніхейства, оскільки виходить із того, що старий світ має бути очищений від зла внаслідок класової боротьби.

Голова Духовного зібрання мусульман Росії Альбір Крганов заявив, що у XXI столітті в низці країн активізувалася ідеологія нацизму й фашизму, що виявляється у насильстві над мирним населенням.

Монах Кіпріян повідомив, що Вашинґтон – це лігво диявола, Бог на боці не Заходу, а Росії, а тому перемога буде за нею. Росія – це знаряддя в руках Божих, аби зупинити поширення на Землі мерзоти перед Господом, усього безбожного й аморального, що йде зі США.

Заступник голови Синодального відділу Вахтанґ Кіпшидзе твердив, що за підтримки Константинопольського патріархату та США було створено ПЦУ – «квазірелігійну структуру», яка об’єднала розкольників, єдиних у своєму прагненні дотримуватися крайнього націоналізму. Водночас РПЦ допомагає російським військовим.

Митрополит Російської православної старообрядницької церкви Корнилій розповідав, що нібито влада в Україні зрікається Бога; ідеї нацизму поширені в Україні та країнах Європи й дістали підтримку на державному рівні, що призвело до геноциду – винищення росіян на Донбасі та в Луганську; Україна воює проти мирного населення й прикривається ним як щитом; нацистська влада, організована толерантним Заходом, топче всі норми християнської моралі. Він переконував, що треба молитися і за воїнів, і особливо за Путіна, а наприкінці виступу заявив: «Ми будемо великою нацією, будемо великою імперією».

Тут варто зазначити, що коли ведуча круглого столу почала домагатися від священника Української православної церкви з Луганська підтвердження «звірств нацистів», вона так і не почула нічого, окрім розповіді про благодійну діяльність Луганської єпархії.

Лама Дашініма Содномдоржієв – єдиний, виступ якого ведуча круглого столу попросила викласти дуже коротко, не виявив образи й закликав згуртуватися проти фашизму й нацизму, та перемогти й знищити це зло, щоб іншим було «неповадно».

Представник єврейських громад Аарон Ґуревич міркував про нацизм загалом, час від часу киваючи в бік Заходу.

Керівний єпископ РОСХВЄ Сергій Ряховський повідомив, що він керується любов’ю, але це така любов, яка «знищує зло», і наголосив, як важливо, що Путін нагадав слова Біблії, якими обґрунтовував воєнне вторгнення в Україну, адже іншої можливості захистити правду не було.

Верховний муфтій, голова Центрального духовного управління мусульман Росії Талґат Таджуддін закликав боротися з дияволом, не піддаючись обману гасел про демократію й цивілізацію,– як це було в Сирії, а тепер в Україні. Він висловив радість, що російські війська стоять довкола Києва, а військово-морські, протиповітряні й протиракетні сили України «знищені». Також він повідомив, що вже в перший день – 24 лютого – Рада Центрального духовного управління мусульман Росії ухвалила заяву, якою повністю підтримала воєнні дії проти України. Він підкреслив їхнє значення з релігійної позиції: адже Путін – правитель, а правитель – тінь Бога на землі, й у війні проти України Всевишній надає Путіну силу, яка невичерпна.

Верховний муфтій Росії Талгат Таджуддін закликав до боротьби з дияволом в Україні. duma.gov.ru

Салах Мітаєвич Межиєв заявив, що їхнє Духовне управління мусульман Чеченської Республіки на другий день підтримало воєнну операцію «проти нацизму, фашизму й сатанізму в Україні» й ухвалило фетву, згідно з якою мусульмани, що беруть участь у війні проти України, воюють за Коран і за пророка Мухаммеда. Він проголосив, що війна з Україною – це джихад, а загиблий стане шахідом; це війна з глобалізацією сатанізму; в Україні та європейських країнах панують сатаністи, шайтани, нацисти, фашисти, ЛҐБТ-спільнота, хариджити й вахабіти, до яких він відчуває тільки ненависть, і дорікнув іншим учасникам круглого столу за заклики до любові. «З ними одна розмова – їх треба обезголовити й усе», – підсумував він свій виступ.

Протоієрей Олександр Олександрович Пелін із Санкт-Петербурга заявив, що в Україні не християнство, а язичництво. Аргументував він це тим, що український герб – тризуб князя Володимира – є язичницьким символом, соколом Рарогом – лжебогом у скандинавській міфології, який закріпився під впливом Австро-Угорщини у XIX столітті. Тому російські християни тепер воюють не з українськими християнами, а з язичниками.

Голова координаційного центру мусульман Північного Кавказу Ісмаїл Бердієв заявив, що жодних переговорів з українцями вести не треба. Навіть якщо вони погодяться на капітуляцію, не слід її приймати, а треба знищувати їх до кінця. «Жодної України не повинно бути», – проголосив він.

Згодом, у червні 2022 року, Сергій Ряховський дав зрозуміти, що ані він, ані його церква не вчинятимуть жодних дій у відповідь на заклик українських протестантських церков покаятися за виступ на цьому круглому столі та засудити воєнне вторгнення Росії в Україну. Він заявив, що звернення його українських одновірців зроблене у дусі поширюваної у світі «русофобії».

Навіщо Кремлю підтримка релігійних спільнот?

На момент вторгнення Кремль повністю контролював суспільну думку та ситуацію в країні, проте все ж зажадав, щоб конфесії відмовилися від свого «нейтралітету», який раніше його цілком влаштовував. Картина світу Путіна та його оточення дуалістична: світ поділяється на «своїх» і «ворогів», яких треба знищувати не заради вигоди, а лише тому, що вони вороги – навіть якщо задля цього доведеться йти на жертви й кризу всередині власної країни. З прагматичного погляду це позбавлено сенсу, тому західні політики намагалися домовитися з Путіним, апелюючи до його егоїстичних інтересів. Однак мотивація російської влади ірраціональна, і щоб її легітимізувати, вона зажадала від конфесій надати релігійне обґрунтування війни проти України.

Хоч учасники круглого столу розходилися в деталях, можна виокремити загальні контури їхньої позиції:

– Україна не має права на незалежне від Росії існування;

– Бог на боці Росії у війні проти України;

– релігійні спільноти повинні підтримувати цю війну;

– це війна проти західної цивілізації, яка уособлює зло – нацизм, сатанізм, аморальність і заперечення «традиційних цінностей».

У цих тезах виявляються обриси нового віровчення, глибоко ворожого не лише щодо Заходу й України, а й щодо самих релігій, від імені яких виступали учасники круглого столу. Це віровчення – відроджене маніхейство на основі російського некроімперіалізму, іншими словами – маніхейський некроімперіалізм.

Маніхейський некроімперіалізм і гностичний фаталізм

Російській владі потрібні як ті, хто виправдовує війну, так і ті, хто готовий іти вмирати. Йдеться не стільки про переконання, скільки про ставлення до життя, і влада зацікавлена в тому, щоб солдати покірно йшли на смерть, вважаючи, що життя не має сенсу. Це ставлення до життя втілюється в гностичному фаталізмі. Але щоб звичайні люди підтримували вбивство своїх друзів і родичів у сусідній країні, їх переконують, що вони оточені ворогами, – і це ставлення втілюється в маніхейському некроімперіалізмі.

В умовах життя в Росії гностичний фаталізм формується стихійно – тут додаткових зусиль влади не потрібно. Звісно, російські солдати, які покірно погоджуються безглуздо вмирати, навряд чи вірять у існування «злого бога», як учив давній гностицизм, однак вони стихійно відтворюють давнє гностичне ставлення до життя: якщо все безглуздо, то не існує моральних обмежень, і жодне життя – ні чуже, ні власне – не має цінності. На відміну від гностицизму, маніхейство дає мотивацію боротися з довколишнім світом, на який проєктується образ ворога. Оскільки така проєкція відбувається спонтанно, російській владі знадобилася допомога релігійних організацій, щоб спрямувати цей процес у річище ненависті до Заходу. З цією метою й проводився круглий стіл 29 березня 2022 року.

Але навіщо російським адептам різних релігій підтримувати цю квазірелігію? Мотивація тут може бути цілком приземленою. Релігійні організації прагнуть пристосуватися до умов життя в Росії, убезпечити себе, демонструючи владі свою лояльність і корисність. На перший погляд це здається парадоксальним: таким чином вони ставлять суспільне завдання вище за власну духовну місію. Адже якщо релігія заради виживання відмовляється від своєї вищої мети, то вона втрачає сенс власного існування. Утім, є й інша причина – стокгольмський синдром. Але це вже тема окремої розмови.

Суб’єктність // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 11.08.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/slovnyk-viyny/utracona-podmiotowosc-rosji-ukr/

Згідно зі Статутом ООН, повага до права народів на самовизначення є фундаментальним принципом міжнародних відносин. Резолюція 1514 Генеральної Асамблеї ООН (1960) стверджує:

«Усі народи мають право на самовизначення; за цим правом вони вільно встановлюють свій політичний статус...» Однак не всі народи мають суб'єктність. Якщо народ, який жодним чином практично не проявляє своєї суб’єктності, обтяжити відповідальністю за державу, то, найімовірніше, він передасть право вирішувати свою долю диктатору. Чи матиме російський народ право на самовизначення після поразки у війні, чи його долю повинна вирішувати коаліція країн-переможців? Щоб відповісти на це питання, потрібно розкрити поняття «суб’єктність», якому Миколай Карпіцький присвятив чергову статтю «Словника війни» на PostPravda.Info.

Суб’єктність

У широкому сенсі суб’єктність – це здатність виступати незалежним суб’єктом дії, самостійно приймати рішення й не бути об’єктом чужої волі. У соціальному сенсі – це здатність бути самостійним чинником впливу та відстоювати свої інтереси в суспільстві чи на міжнародній арені.

Суб’єктність індивіда визначається його свободою волі, що реалізується у вчинках. Колективна суб’єктність можлива лише через вільну спільну дію, у якій індивід реалізує себе та отримує визнання від інших. Проте спільні дії можуть бути невільними, що призводить до втрати колективної суб’єктності та виникнення авторитарних або тоталітарних соціальних систем.

Носій індивідуальної суб’єктності – вільна людина, яка усвідомлює здатність самостійно діяти й приймати рішення. Носії колективної суб’єктності – вільні індивіди, які, попри відмінності переконань та інтересів, добровільно об’єднуються для реалізації спільної позиції. Вони втілюють колективну суб’єктність у певній соціальній формі – народі, громадянському суспільстві, державі, релігійному русі тощо. Якщо ж спільні дії здійснюються під примусом, це призводить до розпаду колективної суб’єктності. Колективна суб’єктність виключає однодумність, адже її основа – спільні дії вільних людей, які можуть мати різні переконання й нерідко розходитися у поглядах з багатьох питань. Однодумність виникає тоді, коли народ відмовляється від своєї суб’єктності на користь диктатури.

Суб’єктність народу

Визнання чужої суб’єктності виявляється у визнанні прав – якщо йдеться про особу або об’єднання людей, та у визнанні суверенітету – якщо йдеться про народи й держави. Закріплений у документах ООН принцип поваги до права народів на самовизначення означає визнання за ними можливості самостійно формувати свою суб’єктність. Суверенне право народу закріплено в багатьох конституціях, де зазначено, що джерелом влади є народ. Проте якщо народ не проявить свою суб’єктність на практиці, з високою ймовірністю її привласнить диктатор.

Так, німецький народ утратив суб’єктність із приходом до влади Гітлера. Сталінський режим створив нову «радянську» суб’єктність, що витіснила суб’єктності інших народів. Палестинці не встигли сформувати власну суб’єктність, відмінну від загальноарабської, і коли Сектор Гази фактично здобув незалежність у 2005 році, суб’єктність палестинського населення узурпувала терористична організація ХАМАС.

Суб’єктність українського народу

Суб’єктність народу виявляється в історичних моментах, коли суспільству вдається зламати соціальну інерцію. Україна, як і багато інших країн пострадянського простору, тривалий час перебувала в інерції пострадянського періоду. Проте суспільство заявило про свою суб’єктність, піднявшись на боротьбу з пострадянською корупційною олігархічною системою, що призвело до Помаранчевої революції 2004–2005 років і Революції Гідності 2013–2014 років.

Як правило, під час війни встановлюється жорстка вертикаль влади, і суб’єктність суспільства знижується. Однак після широкомасштабного вторгнення Росії в Україну суб’єктність українського громадянського суспільства, навпаки, зросла: воно заявило про себе як про самостійну силу в обороні країни поряд із державою. Це виявляється в розвитку волонтерського руху, масовому виготовленні дронів кустарним способом і забезпеченні військовослужбовців на фронті всім необхідним. Ба більше, коли громадськість вважала, що влада ухвалила помилковий закон, починаючи з 23 липня 2025 року в багатьох містах України відбулися масові протести, які змусили владу прислухатися до суспільства та змінити свою позицію.

Як українці сприймають суб’єктність росіян?

На початку війни багато українців вважали, що проти них воює режим Путіна, і зверталися до своїх знайомих, родичів, одновірців у Росії, намагаючись досягти взаєморозуміння. Сьогодні українці здебільшого переконані, що проти них воює вся Росія, і спроби досягти порозуміння з росіянами практично припинилися. Інакше кажучи, українці перестали сприймати російський народ як такий, що має власну суб’єктність, відмінну від влади. З тієї ж причини вони не вважають суб’єктною й російську опозицію, яка виступає від імені уявної «іншої Росії». Повагу викликають лише окремі росіяни, які відкрито виступають проти режиму Путіна та підтримують Україну, однак їх сприймають не як представників Росії, а як героїв-одинаків. Ставлення до них таке саме, як до німців-антифашистів під час Другої світової війни. Адже, попри їхню боротьбу, у той період ніхто не сприймав суб’єктність німецького народу окремо від суб’єктності нацистської Німеччини.

Хто вирішить долю Росії після війни?

У Конституції Росії закріплено, що джерелом влади є народ. Але якщо народ відмовився від своєї суб’єктності на користь влади, тим самим він відмовився й від права на самовизначення. Це делегітимізує Росію як суб’єкта міжнародного права, і з нею і далі рахуються лише тому, що вона становить воєнну загрозу. Постає питання: хто вирішуватиме подальшу долю Росії у разі її поразки у війні – російський народ чи коаліція країн-переможців? Поки це питання не обговорюється, але в історії є прецедент.

Німецький народ, відмовившись від своєї суб’єктності на користь Гітлера, втратив можливість самостійно визначити повоєнне майбутнє, і долю Німеччини вирішили країни-переможці. У розділених частинах Німеччини сформувалися різні моделі суб’єктності. Проте після падіння «Берлінського муру» східні німці висловили прагнення увійти в суб’єктність німецького народу ФРН.

Якщо після поразки у війні Росії країни-переможці також не визнають суб’єктність російського народу, це відкриє можливості для формування нових моделей суб’єктності народів Росії. В окремих регіонах – Башкортостані, Татарстані, республіках Кавказу – вже звучать заяви про власну суб’єктність. В інших – у Сибіру, на Далекому Сході – нові моделі суб’єктності поки не сформувалися, але передумови до цього існують.

Миколай Карпіцький

Словник війни

Андрій Кузічкін: Російська пропаганда проти НАТО. Хто на Заході підтримує Путіна?

Джерело: PostPravda.info. 04.08.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/andriej-kuziczkin-rosyjska-propaganda-pacyfizm-ukr/

У часи, коли радянська пропаганда могла спонукати мільйони європейців виходити на протести проти власних союзників, а комуністичні партії здобували значну підтримку попри хвилю насильства та терактів, дезінформація демонструвала вражаючу ефективність. Сьогодні, на тлі війни Росії проти України, історія робить тривожне коло. Пацифістські гасла знову стають інструментом впливу Кремля. Публіцист із Естонії Андрій Кузічкін застерігає: якщо ми вчасно не розпізнаємо загрози, російські наративи знову отруять європейську суспільну свідомість.

На PostPravda.Info ми публікуємо статтю Андрія Кузічкіна, яка вперше з’явилася 31 липня 2025 року на Postimees.ee. У ній автор описує, зокрема, вражаючий рівень підтримки Путіна в таких країнах, як Італія, Франція та Угорщина.

Миколай Карпіцький: на початок

На початку 1980-х, у розпал Холодної війни, Радянський Союз вів не лише перегони озброєнь, а й масштабну інформаційну війну проти Заходу. Тоді мільйони європейців виходили на вулиці з протестами проти розміщення американських ракет середньої дальності. По суті, вони вимагали роззброєння НАТО – у той час як СРСР уже в односторонньому порядку встановив біля своїх західних кордонів сотні таких ракет.

Паралельно в Європі діяли ліворадикальні терористичні угруповання, натхненні марксистською ідеологією. Вони влаштовували теракти, викрадення, політичні вбивства, атакували військові об’єкти НАТО та представників великого бізнесу. Попри атмосферу насильства і загроз, комуністичні партії зберігали відчутну підтримку серед європейців.

На початку 1980-х середня підтримка комуністичних партій у Західній Європі становила 5–8%, але в окремих країнах їхній вплив був значно вищим. У Греції за комуністів голосувало близько 10% виборців, у Франції – до 17%, а в Італії – майже 30%! Ці цифри свідчать про потужність радянської пропагандистської машини. І навіть якщо сьогодні збереглася хоча б десята частина її впливу, це все одно серйозний чинник, здатний формувати громадську думку в Європі.

Сьогодні Європа стикається з новим викликом – війною Росії проти України. На цьому тлі глибоко вкорінений пацифістський тренд, що сформувався після розпаду СРСР, набуває особливого значення. Втома від війни та прагнення миру за будь-яку ціну стають зручним ґрунтом для поширення кремлівських наративів. Саме на цю проблему звертає увагу публіцист з Естонії Андрій Кузічкін.

Андрій Кузичкін і Миколай Карпіцький

Андрій Кузичкін. Чи здатна Європа відповісти на воєнну загрозу?

Оптимісти припускають, що війна Росії проти України може завершитися цього року. Песимісти вважають, що вона триватиме ще не одне десятиліття. Але найголовніше, ніхто не здатен уявити, як зміниться світ після цієї війни, яке майбутнє чекає на Україну і яка доля спіткає Росію.

І хоча ми, мешканці Європи, в переважній більшості бажаємо перемоги Україні й докладаємо для цього чимало зусиль у формі військової й гуманітарної допомоги, я вважаю, що Путін має можливості переламати ситуацію на свою користь і змусити капітулювати не лише Україну, а і Європу. Наведу свої аргументи.

Американський дослідницький центр Pew Research Center у червні 2025 року оприлюднив результати опитування серед мешканців 25 країн світу щодо ставлення до Володимира Путіна та Росії. З’ясувалося, що Путін залишається найнепопулярнішим лідером планети з часткою негативних оцінок 90–95% у таких країнах, як Швеція, Польща, Нідерланди та Іспанія.

Проте у такій країні, як Угорщина, за останній рік рівень довіри до Путіна не знизився, а зріс із 23% до 32% на тлі позитивного ставлення до кремлівського вождя з боку угорського прем’єра Віктора Орбана. Крім того, в Європі відбувається стрімка поляризація суспільних настроїв на основі партійних вподобань. Так, у Німеччині 47% виборців ультраправої партії «Альтернатива для Німеччини» позитивно сприймають Путіна.

Схожа ситуація в Італії серед прихильників партій «Ліга Півночі» та «Брати Італії». Проте ще більш тривожним є збереження високого рівня симпатій до Росії серед мешканців європейських країн. Очевидно, що протидія російській агресії має ґрунтуватися не на персональній оцінці глави держави, який сьогодні є, а завтра – ні, а на усвідомленні довготривалої загрози, яку становить агресивна природа самої держави. І саме з цим у Європі ситуація вкрай незадовільна.

Однозначно негативне ставлення до Росії спостерігається в країнах Північної Європи та в Польщі, де частка прихильників Росії не перевищує 6%. Натомість у Франції майже 20% опитаних позитивно ставляться до Росії, в Італії та Угорщині кожен третій заявив про добре ставлення до неї, а в Греції частка симпатиків Росії становить майже 40%. Недавні опитування у Словаччині показали, що кожен третій мешканець цієї країни не заперечує проти союзу з Росією. А угорські дипломати під час неофіційних зустрічей у Європі розповідають, що угорська молодь з ентузіазмом вивчає російську мову, бо вважає, що «майбутнє – за Росією».

Саме на такому суперечливому ставленні до Росії грає путінський режим, щоб послабити позицію Європи в питанні військової підтримки України. Токсичний вплив «русского міра» за роки війни в Європі відчутно посилився.

Європа готова допомагати зброєю, але не воювати

Згідно з даними Євробарометра, 70% мешканців Європи підтримують фінансову та гуманітарну допомогу Україні, 60% – постачання військової техніки. Найактивніше підтримують передачу озброєнь Україні жителі Північної Європи – понад 90%.

Проте з року в рік частка прихильників військової допомоги Україні зменшується. У Франції, Німеччині, Польщі та Люксембурзі вона знизилася за три роки на 10–15%. У багатьох країнах Європи частка тих, хто виступає за продовження військових постачань в Україну, вже становить менш ніж 50%. Ці дані корелюють із часткою опитаних, які вірять у перемогу України: таких понад 60% у країнах Північної Європи, Польщі та Балтії, але менш ніж половина в інших державах.

Натомість європейці солідарні у небажанні відправляти свої національні війська до України в складі миротворчого контингенту. Європа загалом не готова до війни з Росією – ні на території України, ні на власній. Частка противників відправлення сухопутних військ в Україну становить від 67% у Швеції та Данії до 90% в Угорщині.

За даними Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR) за червень 2025 року, 60% європейців готові боронити свою країну у разі військової загрози. Але менш ніж 30% готові воювати за її межами та надавати допомогу сусідам. Лідери готовності до внутрішнього спротиву – Литва, Естонія та Угорщина (понад 70%). А от у Словаччині лише 14% громадян готові до оборони своєї країни.

Але тривожним є той факт, що в шести найбільших європейських країнах НАТО (Велика Британія, Франція, Італія, Німеччина, Іспанія, Польща) менш як 50% громадян підтримують застосування військової сили для захисту союзників від Росії. Отже, Європа не готова до мобілізації власного населення у разі воєнного протистояння з Росією. І це також є одним із джерел сили путінського режиму.

У військово-технічному плані НАТО значно потужніше за Росію. Проте сьогодні Україна зазнає поразок на фронті переважно через нестачу живої сили: мобілізаційні ресурси країни вичерпані. А штурмувати ворожі позиції та вести контрнаступ мають саме люди за підтримки техніки, а не навпаки.

У цьому аспекті Росія має очевидні переваги – практично невичерпний людський ресурс, забезпечений досить успішною моделлю комерційного військового контракту, що лише торік дала змогу залучити до війни проти України майже 200 тисяч бійців (ці дані підтверджені західними експертами). Опитування свідчать, що Європа має значно менший людський ресурс.

Чи є Європа жертвою власної наївності?

Комплекс проблем, який знижує ефективність оборонної політики Європи та підвищує її вразливість до російської агресії, також пов’язаний зі слабким знанням європейцями реалій життя в Росії. Тотальна інформаційна ізоляція РФ обмежує кількість джерел правдивої інформації про те, чим і як живе сучасне російське суспільство.

До того ж російська еміграція за кордоном дуже часто видає бажане за дійсне, просуваючи у західному світі хибні наративи про ситуацію в Росії. Наприклад, російська опозиція охоче розповідає про неминучий розпад Російської імперії внаслідок виходу національних республік зі складу держави. Водночас саме національні республіки сьогодні є головним джерелом легітимності путінського режиму: національні еліти повністю інтегровані в кремлівську систему влади, підтримка Путіна в регіонах із великою часткою неросійського населення перевищує 80%, а національні громадські організації активно беруть участь у підтримці війни в Україні.

Ще одна ілюзія пов’язана з міфами про неминучість краху російської економіки внаслідок санкційної політики Заходу та виснаження ресурсів Кремля для ведення війни. Санкції Європи насправді послаблюють можливості Путіна фінансувати війну. Але урізаний формат санкцій та їх поступове, розтягнуте у часі запровадження дають змогу економічним і фінансовим інституціям Росії отримати часовий люфт для адаптації.

Саме тому після ухвалення 18-го пакета санкцій з’явився популярний жарт: 118-й пакет санкцій ЄС буде спрямований проти використання російських бджіл як дронів. Ілюзорними є уявлення про те, що крах російської економіки призведе до масових протестів і голодні росіяни вийдуть на вулиці, щоб скинути путінський режим. Сьогодні якість життя в Росії практично не змінилася порівняно з довоєнним періодом.

Власне виробництво та торговельні відносини майже з усіма країнами світу, зокрема й з Європою, дають змогу наситити російський ринок різноманітними товарами й харчовими продуктами. Так, системні проблеми вже виявилися в багатьох секторах економіки. Але до масштабів національної катастрофи ще далеко.

А жорстка монетарна політика Центробанку Росії та фінансова «подушка безпеки» Фонду національного добробуту, обсяг якого становить 130 мільярдів євро, дають змогу російській економіці ще тривалий час утримуватися на плаву.

Деякі аналітики покладають надії на втому російського суспільства від війни та масове зубожіння. Але за роки війни статки путінських олігархів лише зросли, і мільйони росіян є бенефіціарами війни. Вони не втомляться отримувати гроші за роботу на підприємствах оборонної промисловості, за військові контракти й за загиблих родичів. І їм не буде соромно за ці «криваві» гроші, бо в російській ментальності існує багато установок, що роблять психіку податливою. Наприклад, така приказка: «Сором – не дим, очей не виїсть».

Тому я з прикрістю спостерігав за спробами російських опозиційних активістів апелювати до совісті молодих хлопців, які працюють у Татарстані на підприємстві «Алабуга», що виготовляє БПЛА «Герань-2» за іранськими технологіями. Сюжет про це транслювали на російському військовому телеканалі «Звєзда». Дехто з коментаторів писав: «Невже ці хлопці не розуміють, що створюють знаряддя вбивства, яке нищить українські міста?! Невже вони цим пишаються?!» На жаль, так!

Але вони цим пишалися, пишаються і пишатимуться – як будь-який розробник, фахівець чи виробник озброєння, як творці зброї, які мають найвищий суспільний статус у будь-якій країні й у будь-яку епоху. Це не хвороба, а особливий тип психології, заснований на відчуженні виробника від наслідків своєї праці: стріляє не пістолет, а той, хто тримає його в руках.

Інакше виробники шабель із дамаської сталі або збирачі АК-47 мали б згоріти від сорому, згадавши мільйони жертв своєї праці. Але вони стали національними героями, які кували зброю для захисту батьківщини. Путінський режим нещадно експлуатує психотип «захисника вітчизни» й модель «фортеці в облозі», успішно інкорпоруючи громадян Росії в націю війни.

Тому емоційні заклики до сорому й совісті працівників оборонної промисловості Росії, Ірану чи Північної Кореї тут не спрацюють. Єдине, що може допомогти – це підготовка Європи до неминучого воєнного конфлікту з Росією.

Мабуть, це і є головна ілюзія багатьох європейських політиків і заокеанського дядечка Дональда – що війну в Україні можна завершити шляхом переговорів або «угоди». Народжений і вихований у СРСР, людина, що займалася політикою й працювала чиновником у постперебудовній Росії, яка неодноразово дивилася Путіну в очі під час особистих зустрічей, я відповідально заявляю: не можна.

Я чудово розумію небажання західних еліт вступати у відкриту воєнну конфронтацію з Путіним в умовах відсутності суспільного консенсусу у власних країнах і ризиків катастрофічних наслідків масштабної війни на європейському континенті. Можна, звісно, й далі жити з широко заплющеними очима.

Але коли ви їх розплющите – над Афінським Акрополем і над Рейхстагом у Берліні вже майорітимуть російські прапори, Ейфелеву вежу знесуть як символ ЛГБТ, російські танки стоятимуть під Верденом, а спікер Британського парламенту заговорить російською. І паради перемоги Сходу над Заходом регулярно відбуватимуться на площі Тяньаньмень у Пекіні.

Юлія Філь. Картонковий майдан: боротьба за майбутнє України

Джерело: PostPravda.info. 28.07.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/kartonowy-majdan-przyszlosc-ukrainy-ukr/

На площі Івана Франка в Києві немає барикад, як у 2014 році. Своєрідному перформансу далеко до подій одинадцятирічної давнини. Інша мета – інші й методи. Замість палаючих шин стоять картонні коробки з гаслами, які виражають розчарування, але й надію. Молоді українці у такій спосіб протестують проти закону №12414, вбачаючи в ньому загрозу антикорупційним реформам – і майбутньому держави. Що таке «Картонковий майдан»? – на шпальтах PostPravda.Info розмірковує українська науковиця Юлія Філь.

Україна минулого й Україна майбутнього

«Картонковий майдан» – чи не занадто амбітна назва для київських протестів на площі Івана Франка? Адже слово «майдан» асоціюється з революцією, про яку наразі говорити ще зарано. Але воно також пов’язане з надіями на майбутнє. В українському суспільстві відбуваються об’єктивні історичні процеси. Це боротьба двох сил: консервативних, зацікавлених у збереженні України минулого, та тих, хто прагне змін і побудови нової України майбутнього. Хто всі ці люди, які 23 липня, на четвертому році повномасштабної війни, вийшли на протест проти ухвалення закону №12414? 

Перебуваючи серед них, слухаючи їхні розмови, можна помітити – переважно це молодь, зорієнтована на майбутнє України й така, що сприймає теперішню владу як консервативну силу. Усі ці люди не виходили на протести під час війни України за своє існування, бо вважали: треба разом боротися проти смертельного ворога й утриматися від внутрішньої політичної конфронтації. Проте ухвалення закону, який ліквідовує незалежність антикорупційних органів, вони сприйняли як порушення громадського договору про мораторій на публічні політичні акції протесту. Їх обурює не лише зміст закону, а й те, за яких умов він був ухвалений: у найбільш пасивний і розслаблений місяць року, коли українці відпочивають на морях, дачах і в Карпатах, щоб максимально уникнути уваги громадськості.

На перший погляд, називати уряд досить молодого президента Зеленського та його команду архаїчними й консервативними видається контрінтуїтивним. Адже він приходив до влади як позасистемна людина, далека від політики, «з народу», так би мовити, яка розділяє його надії та прагнення. Мабуть, так само спочатку думала й молодь, що нині на майдані, але з часом почала сумніватися й вважати, що чим далі, тим більше влада віддає пріоритет власним, а не національним пріоритетам, і ухвалює недемократичні рішення. 

Протестувальники переконані: попри фасад цифровізації та деолігархізації, сучасна влада зацікавлена у збереженні «старої» України – України корупції, ієрархічних відносин і «постсовка», бо це гарантія її власного виживання. Адже зміни, до яких прагне Україна та які втілюються завдяки євроінтеграційному курсу, суперечать інтересам тих, хто використовує своє становище у владі. Тому прозорість, контроль з боку суспільства, а також державних та міжнародних органів для людей у владі – вкрай небажані. Це викликає запитання: наскільки щиро влада говорить про євроінтеграційний курс України?

Другу тенденцію – спрямованість на майбутнє – уособлюють саме ті молоді люди, які вже кілька днів поспіль викрикують нецензурні гасла перед – яка іронія! – національним академічним драматичним театром. Вони хочуть сказати, що їм не байдуже, що відбувається в країні, не лише тому, що вони молоді, їхнє життя попереду й вони не хочуть провести його в корумпованій, олігархічній країні, а й тому, що відчувають себе суб’єктними й відповідальними за долю своєї країни.

Громадський діяч Валерій Пекар так висловлюється про молодь на Картонковому майдані на своїй сторінці у Facebook: 

– Це їхня ініціація – входження в дорослість і суб'єктність. Попередня Революція Гідності для них є історією й легендою. Тож певною мірою вони відчувають себе продовжувачами традиції, і про це свідчать гасла попередніх Майданів, що час від часу виринають з-поміж нових… Легкі, радісні настрої, впевненість у силі контрастують з першими днями Євромайдану, коли в повітрі висіло відчуття втрачених шансів та "безнадійних сподівань". Неймовірною новою рисою "революції картонок" є те, що майже кожна людина є носієм власного креативного гасла, і їх хочеться фотографувати й записувати. Це проявлення вищої суб’єктності, отого українського "я крапля в океані".

Протест виявився не лише способом вираження волі народу, а й формою самовираження кожного учасника. Це певний протест-перформанс, політична й мистецька акція водночас, яка проявляє не лише волю учасників, а і їхню творчість. Але найважливіше, що ці гасла засвідчують суб’єктність і активність, роблячи видимим те, що раніше було приховане в українському колективному несвідомому. Серед картонкових гасел можна зустріти такі, що прямо апелюють до суб’єктності й відповідальності – «я є влада», «влада – це ми», «влада – це народ», «ми – голос», «я не лох». Одразу на контрасті згадуються штучні помаранчеві шелестливі стрічки та прапорці першого Майдану, які виготовляв не народ, а ДЛЯ народу. Зараз же він сам створює собі атрибути й вони досить промовисті – «картонки» як щось просте, невигадливе, демократичне, але водночас сенсовне, бо висловлює розчарування і прагнення народу, містить лаконічні, але ємні повідомлення до влади. 

Вистоїть лише Україна майбутнього 

Відкрита боротьба між цими двома тенденціями – до консервації та розвитку – розпочалася ще 2005 року з Помаранчевої революції й продовжилася Революцією Гідності, але жодна з них досі не здобула перемоги. Сьогодні протестувальники виходять на вулиці, аби не допустити тріумфу консервативних сил, вибороти Україну майбутнього, щоб не залишитися в Україні минулого. Ба більше, хоч це усвідомлюють не всі учасники протестів, та точно присутнє в колективному несвідомому: на кону не лише незалежність антикорупційних органів і навіть не тільки євроінтеграційне майбутнє, а саме виживання держави. Адже перемогти ворога й відвернути повторне вторгнення зможе лише Україна майбутнього.

Україна минулого – з її корупцією, дистанцією між владою та народом, безвідповідальністю й слабкими інституціями – немає жодного шансу протистояти ворогові з такими ж проблемами, але який у кілька разів більше. Тож якщо раніше Україна могла дозволяти собі компроміси у процесі націєтворення – як під час першого вибуху народної волі у 2005-му чи другого у 2014-му, коли при владі залишалися старі еліти, а реформи впроваджувалися лише частково, – то зараз війна не залишає таких можливостей. Або Україна повністю стає на шлях реформ і перебудови, отримуючи шанс на розвиток і майбутнє, або її поглине ворог – чи вона просто здеградує.

Проблемою України залишається відсутність візії перемоги, й багато хто вважає, що мислити далі перемоги на полі бою, яка з кожним роком війни видається все більш примарною, немає потреби. Але простий факт географічного положення України передбачає, що ворог завжди буде її сусідом і, найімовірніше, буде й далі загрожувати їй навіть після його поразки. А це означає, що ідея перемоги нерозривно пов’язана з візією України майбутнього. Якою має бути Україна, щоб підступний сусід ніколи знову не наважився напасти? І очевидним стає, що Україна має бути європейською, демократичною, вільною, інноваційною, толерантною, мультикультурною державою сильних інституцій й розвиненого громадянського суспільства. 

Протест показав, що такий образ України поступово кристалізується, що людям не байдуже, якою буде Україна й вони готові вже зараз брати відповідальність за рішення, від яких залежить її майбутнє. 

Картонковий майдан робить Україну сильнішою

Уже не лише від блогерів, а й від окремих представників державних інституцій лунають звинувачення на адресу протестувальників у дестабілізації ситуації. На чиєму боці правда в цьому політичному протистоянні? Переконливу для всіх відповідь може дати лише громадський діалог. Є одна суттєва риса, що відрізняє нинішній протест від протестів 2003–2004 та 2013–2014 років: усі сторони політичного конфлікту усвідомлюють спільну мету – вистояти перед смертельно небезпечним ворогом, який прагне їх знищити.

Усі натяки на вплив проросійських сил на ситуацію – не більше ніж маніпуляція. Всупереч страхалкам, що протести під час війни можуть загрожувати національній безпеці, у демократичних суспільствах вони є формою діалогу з владою й інструментом змін, і лише для авторитарних режимів становлять загрозу. Ба більше, це традиційна для української політичної культури форма громадського діалогу. Акції протесту – одна з демократичних інституцій, яка робить державу сильнішою, і саме в цьому полягає перевага України над Росією.

Кроки назустріч протестувальникам з боку української влади свідчать, що вона це розуміє: Володимир Зеленський пообіцяв розглянути законопроєкт, який відновлює незалежність антикорупційних органів.

Миколай Карпіцький. Як відрізнити правду від брехні?

Джерело: PostPravda.info. 16.07.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/postprawda-i-wojna-ukr/

Постправда – це явище в інформаційному просторі, коли емоції та суб’єктивне сприйняття стають важливішими за об’єктивні факти. В умовах постправди кожен може створювати й поширювати фейки, а люди споживають лише ту інформацію, яка підтверджує їхню власну точку зору, потрапляючи в полон інформаційних бульбашок, усередині яких циркулюють навіть найабсурдніші теорії. Однак існує страшна правда – це смерть людей на війні, яку кремлівські пропагандисти намагаються знецінити в потоці фейків і хибних наративів. Як за таких умов знайти критерії, що дають змогу відрізнити брехню від істини?

Правда – брехня – постправда

За часів Радянського Союзу влада боялася правди, тому ввела цензуру, забороняла незалежні ЗМІ та глушила західні радіостанції. Радянський інформаційний простір був царством брехні, яку легко спростовували факти. Наприклад, багато радянських людей щиро вірили, що на Заході скрізь панують злидні, а зарплати у звичайних людей нижчі, ніж у них. У ті роки я наївно вважав: якщо донести до людей правду, підтвердити її фактами, то вони перестануть довіряти брехливій пропаганді. На короткий період після розпаду Радянського Союзу, коли цензуру було заборонено, я подумав, що правда перемогла. Але незабаром настала епоха постправди.

Як продемонструвати сутність постправди на простому прикладі? Якщо я стверджуватиму, що граю в шахи краще за гросмейстера – це буде брехня. Якщо я справді зіграю в шахи з гросмейстером, то програю – це буде факт, що виявляє правду. Але якщо з’явиться безліч блогерів, які заповнять весь інформаційний простір різними інтерпретаціями, ставлячи під сумнів мій програш, – це й буде постправда. Люди не знатимуть, кому довіряти, тому обиратимуть лише ті джерела інформації, які підтверджують те, у що їм хочеться вірити.

Інший приклад. Твердження, що чеченці підірвали житлові будинки в Росії восени 1999 року, – це брехня. Те, що московських агентів ФСБ упіймали на гарячому в Рязані під час спроби підірвати ще один будинок – факт, що вказує на причетність ФСБ до організації терактів. Історія, яку вигадала Юлія Латиніна, ніби ФСБ заклала вибухівку не для того, щоб знищити будинок, а щоб інсценувати запобігання фейковому теракту й отримати за це нагороду – це вже постправда.

Брехню можна спростувати фактами, однак в епоху постправди факти втрачають свою переконливу силу, тому що емоційне сприйняття стає важливішим за знання. Як наслідок, мешканці Росії здебільшого добровільно відмовляються від вільного доступу до правдивої інформації, вірячи й далі в абсурдні наративи кремлівської пропаганди.

Ізольовані інформаційні бульбашки

Двадцять років тому я вважав інтернет простором свободи. Проте сьогодні я спостерігаю, як це середовище розпадається на ізольовані інформаційні бульбашки. У людей, які живуть у різних бульбашках, сприйняття реальності настільки різниться, що вони перестають розуміти одне одного.

В епоху постправди люди обирають ті джерела інформації, що резонують з їхнім емоційним сприйняттям подій. Якщо суб’єктивна оцінка некомпетентного блогера збігається з настроєм більшості, його публікації впливають на громадську думку, а іноді навіть на позицію державних службовців більше, ніж об’єктивні наукові дослідження. Успіху досягають ті інформаційні ресурси, які акцентують не на фактах, а на емоційному ставленні до них.

Інформаційна бульбашка виникає через те, що люди сприймають інформацію через фільтр власних упереджень, страхів, психологічних комплексів, прагнення до матеріальної вигоди, соціального визнання та бажання підвищити свій авторитет в очах інших. Вони починають спілкуватися винятково з тими, хто має схоже світосприйняття, тим самим ізолюючись разом із ними в межах однієї бульбашки. Усередині такої бульбашки формується спільна картина світу, в якій навіть найбезглуздіші речі сприймаються як реальні. Переконати таких людей за допомогою фактів неможливо: вони або інтерпретують факти так, щоб ті підтверджували їхні уявлення, або просто ігнорують їх.

Пропаганда цілеспрямовано формує подібні інформаційні бульбашки, у яких люди вірять в абсурдні наративи – наприклад, у те, що на Майдан у 2014 році люди виходили нібито за американські гроші, а потім США влаштували переворот і привели до влади нацистів, аби розв’язати війну проти Росії.

Чи можна довіряти очевидцям?

У 2015 році я розвозив їжу постраждалим від російських обстрілів в Авдіївці, й разом із волонтером з місцевої баптистської церкви зайшов у квартиру, пошкоджену ракетою з РСЗВ «Град». На тлі слідів від пожежі поруч з іконами стояло зображення Віктора Януковича. Літня жінка крізь сльози сказала: «При ньому можна було жити, а тепер – війна. У будь-який момент можуть убити».

Як переконати людину, яка не розбирається в політиці й робить довільні узагальнення, керуючись страхом та емоціями?

Улітку 2022 року російські війська регулярно обстрілювали Слов’янськ, де я мешкаю, з РСЗВ «Смерч» і «Ураган». На початку вересня того ж року ми з Петром Кашуварою проїхалися Слов’янськом і поспілкувалися з мешканцями багатоповерхівки, яка двічі постраждала від обстрілів. У будинку не було електрики, газу та води, люди збирали дрова – готувалися до зими. Переважно там залишилися пенсіонери, які погано розуміли, що відбувається у світі, хоча не лише вони. Молода жінка привітала нас словами: «Слава Україні!» Поряд ходив немолодий чоловік, який багатозначно повторював: «Хто стріляв? – Незрозуміло!», натякаючи, що обстрілювали українські, а не російські війська. Саме на таких очевидців посилаються росіяни, які й далі вірять Путіну і звинувачують мене в тому, що я не розумію, що насправді відбувається в Україні.

За тиждень українські війська звільнили Ізюм. Олександр Решетник – капелан, якого я добре знаю особисто, опублікував у себе на Facebook відео розбитих російських РСЗВ, з яких обстрілювали Слов’янськ з боку Ізюма. Але навряд чи його відео переконає чоловіка, який не міг повірити, що по ньому стріляли росіяни, і самих росіян, які вірять Путіну.

Знищені російські РСЗВ, якими обстрілювали Слов’янськ та Краматорськ. Олександр Решетник.

У 90-х роках на 7 листопада я разом із членами товариства «Меморіал», які пережили репресії, виходив на «Варту памʼяті жертв більшовицького терору». А повз нас проходила комуністична демонстрація, учасники якої вважали, що за Сталіна все було чудово. І серед них було багато тих, хто жив за сталінських часів. Як у пошуках правди після цього можна довіряти очевидцям подій?

Ігнорування очевидця як особистості – ознака страху перед правдою

Я вважаю, що треба слухати всіх очевидців, навіть якщо вони помиляються. Але не просто слухати, а намагатися зрозуміти їхній життєвий досвід. Мені доводилося спілкуватися з жителями Донбасу, які перебували під впливом російської пропаганди. Їхні переконання є для мене абсолютно неприйнятними, однак я намагався зрозуміти, як вони живуть, що відбувається навколо них – тобто ставився до них як до живих свідків, життєвий досвід яких важливий для розуміння, незалежно від їхніх поглядів і хибних уявлень.

Втім, я знаю багатьох християн у Росії, які категорично відмовляються спілкуватися зі своїми одновірцями з України, бо бояться, що таке спілкування поставить під сумнів їхню віру в Путіна. Тим самим вони суперечать досвідові церковного життя, де істина засвідчується саме через спілкування з одновірцями. Щоб позбутися цього внутрішнього конфлікту, вони починають сприймати українських одновірців не як живих людей, а як абстракції.

На цій підставі можна виокремити одну з ознак спотвореного сприйняття реальності – ігнорування очевидця як особистості й заперечення його життєвого досвіду. Звісно, очевидці можуть помилятися, можуть бути фанатиками або носіями людиноненависницької ідеології, але вони – живі люди, й у них є досвід життя, про який вони можуть свідчити.

Постправда – це відсутність монополії на брехню

Відмінність сучасної епохи постправди від царства брехні радянського періоду полягає в тому, що влада втратила монополію на брехню. Радянська система нав’язувала брехню лише відповідно до державної ідеології. Будь-яке несанкціоноване поширення брехні каралося так само, як і поширення правди.

Нещодавно мені трапилася антисемітська стаття, у якій війна між Росією та Україною подається як результат «єврейської змови». У ній наводився фейковий «протокол» представників Росії й України, які нібито домовилися спільно знищувати мирне населення по обидва боки, щоб заселити звільнені території євреями та створити нову єврейську державу. Автори фальсифікації стверджували, що цей план був затверджений Дональдом Трампом, який нібито особисто керує Путіним і Зеленським як членами своєї «єврейської організації».

Попри абсурдність цієї фальсифікації, у неї вірять багато завзятих противників Путіна в самій Росії. Ба більше, подібні ідеї я чув і в Україні від простих людей. Отже, якщо в тоталітарній системі фейки створювала державна пропаганда, то в епоху постправди будь-який блогер може зліпити подібний «протокол» і поширити його в інтернеті. Російська влада, яка підготувала ґрунт для таких фейків, уже не може контролювати їхнє розповсюдження.

Що робити, якщо кожен наполягає на своїй правді?

Будь-які факти можна пов’язати між собою по-різному. Саме тому люди часто не можуть досягти взаєморозуміння, навіть спираючись на одні й ті самі факти. Їхнє уявлення про світ ґрунтується на довільному узагальненні. З одного боку, ми вже маємо досвід тоталітарної системи, яка нав’язувала всім лише одну думку. Тож визнання за іншими права мати власні переконання у розумінні світу, релігії, історії – це, безумовно, здобуток сучасної цивілізації. Однак нині триває війна, і масові вбивства людей виправдовуються наративами, що спираються на довільні узагальнення. Якщо ми не хочемо повернення до тоталітаризму та поважаємо право кожної людини на власні переконання, то маємо знайти такий критерій, який, з одного боку, дасть змогу викривати брехню, а з іншого – не нав’язує єдино правильну думку.

Припустімо, що шум скандалу між подружжям у сусідній квартирі не давав мені спокою. Наступного дня приходить сусід із вибаченнями за незручності й запевняє, що в усьому винна його дружина, переконливо підкріплюючи свою версію фактами. Після його відходу з’являється сама дружина з аналогічним проханням про пробачення і розповідає свою версію, інакше інтерпретуючи ті самі факти. Переді мною – дві рівноправні інтерпретації, що ґрунтуються на довільному узагальненні тих самих фактів, і я не маю жодного права нав’язувати сусідам свою думку як єдино правильну.

Однак якщо сусід почне доводити, що саме він правий лише на тій підставі, що всі жінки – підступні, я поставлю під сумнів саме його погляд. Я вважатиму його оцінку ситуації хибною, бо вона ґрунтується на переконанні, що принижує всіх жінок загалом. Отже, можна сформулювати критерій, який дає змогу виявити брехню: довільне узагальнення фактів на основі таких передумов, що виправдовують зло щодо інших людей.

Критерій, який дає змогу виявляти хибну історичну інтерпретацію

Будь-яка історична концепція узагальнює факти, які можна по-іншому узагальнити в альтернативній концепції. Ми можемо викривати відверто брехливі інтерпретації, що ґрунтуються на фальсифікаціях, але не можемо запропонувати всім єдино правильну версію історії. 

Водночас конкуренція теорій – це умова розвитку науки, тож я вважаю допустимим співіснування різних історичних концепцій, навіть якщо вони суперечать одна одній. Проте версію історії, яку Путін виклав Такеру Карлсону, я однозначно вважаю хибною, бо в її основі лежить твердження про «право» Росії на Україну, яким Путін виправдовує вбивство українців.

Тобто будь-яка історична концепція, що надає статус необхідності діям, які приносять зло людям, є хибною. Цей принцип може слугувати критерієм для виявлення хибної інтерпретації подій з позиції різних історичних, соціальних чи політичних теорій.

Критерій, що дає змогу виявити хибне розуміння релігії

Кожна релігія має власну внутрішню істинність, яка засвідчується через релігійний досвід. Є й такі люди, у яких релігійний досвід відсутній зовсім – для них жодна релігія не містить істини. Втім, у певних випадках ми можемо впевнено стверджувати, що ті чи інші релігійні лідери виступають із хибних релігійних позицій – і це розуміння не залежить від наших особистих релігійних переконань.

Так, через місяць після початку повномасштабного вторгнення в Україну, 29 березня 2022 року, низка російських релігійних діячів провела круглий стіл на тему «Світові релігії проти ідеології нацизму та фашизму у XXI столітті». У ньому взяли участь представники Російської православної церкви, Російської Православної Старообрядницької Церкви, Духовного зібрання мусульман, Центрального духовного управління мусульман, Департаменту Федерації єврейських громад Росії, Буддійської традиційної Санги Росії, Вірменської Апостольської Церкви, Російського об’єднаного Союзу християн віри євангельської (п’ятдесятників). Прикриваючись релігією, усі вони підтримали війну проти українського народу. Під час обговорення навіть прозвучала пропозиція «відрубувати голови».

Релігійні діячі, учасники круглого столу «Світові релігії проти ідеології нацизму та фашизму у XXI столітті» 29 березня 2022 року, які підтримали агресію Росії проти України

Хоча релігійний досвід може слугувати обґрунтуванням істини, незалежної від інших релігій, сам цей досвід може спотворюватися, викривлятися або підмінятися політичною ідеологією, наприклад, коли від імені релігії нав’язуються ксенофобія, пошук ворогів або виправдовується агресивна війна. У християнській традиції такі явища називають «демонічними спокусами».

Якщо релігійний авторитет апелює до своєї релігії, виправдовуючи війну Росії проти України, тобто використовує релігійний наратив для виправдання зла, він тим самим викривлює свою релігію, підлаштовуючи її під політичну ідеологію. Не вдаючись у богословські деталі цієї релігії, ми можемо стверджувати: таке тлумачення – хибне, а позиція самого авторитета насправді є не релігійною, а квазірелігійною, оскільки ґрунтується на фальшивій релігійності.

Висновки

Пошук правди – це безперервний процес, що вимагає сумнівів і критичного ставлення до будь-якого джерела інформації. В основі постправди лежить установка: емоційне сприйняття важливіше за знання, внутрішнє переконання – важливіше за об’єктивні докази, а до уваги беруться лише ті факти, які підтверджують уже сформовану картину світу.

У радянський період ми прагнули шукати й поширювати правдиву інформацію. Влада з цим боролася, бо боялася правди. В епоху постправди джерела правдивої інформації тонуть в океані контенту, що відображає лише суб’єктивні сприйняття людей. Тому сьогодні влада вже не боїться правди.

Коли правда підміняється суб’єктивним ставленням до подій, на тлі численних правдоподібних версій легітимізуються відверто брехливі наративи, наприклад, ті, що транслює російська пропаганда як виправдання війни проти українського народу. Втім, нам не обов’язково прагнути до єдиного універсального розуміння істини, достатньо знайти критерії, що дають змогу розпізнавати брехню.

Якщо людина живе у такому світі, де, як вона вважає, змушена чинити зло, то проблема полягає не у самому світі, а в тому, як ця людина його розуміє. Отже, існує установка, що виправдовує зло, яку вона приймає на віру як основу свого світосприйняття – і вже на цій основі інтерпретує та узагальнює все, що відбувається. Саме ця обставина дає підставу вважати, що її розуміння світу – хибне.

Читати також з цієї теми:

Миколай Карпіцький. Типи аналітиків, блогерів і журналістів, які висвітлюють тему війни 16.12.2024 🎬

Миколай Карпіцький. Військово-технічна революція змінює розклад сил у світі – держави не встигають за змінами

Джерело: PostPravda.info. 30.06.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/novyny-z-frontu/rewolucja-wojskowo-techniczna-ukr/

Успішні воєнні операції – «Павутина», що проведена Україною проти російської стратегічної авіації, та «Пробуджений лев», що здійснена Ізраїлем проти військових об’єктів ядерної програми Ірану, – змушують знову замислитися над тим, як розвиток воєнних технологій здатен змінити співвідношення сил на світовій арені. Військово-технічна революція змінює характер російсько-української війни, і всі помилки або запізнення військово-політичного керівництва оплачуються життями людей. Росія й Україна ведуть смертельне змагання з впровадження нових технологій, і боротьба дронів на полі бою нагадує природний добір у тваринному світі. Танки й військові кораблі нагадують уже динозаврів, які програли конкуренцію маленьким ссавцям. На відміну від природної еволюції, держави можуть масштабувати успішні військові рішення, а можуть і запізнюватися з їх впровадженням, і тоді зазнають великих втрат.

Військово-технічна революція і стрімке застарівання найсильніших армій світу

Успішна атака України 1 червня 2025 року на російську стратегічну авіацію загрожує тим, що навіть цей найгрізніший рід військ у недалекому майбутньому може застаріти, виявившись беззахисним перед дешевими дронами. Сьогодні вже не обов'язково перемагати армію на полі бою – достатньо почекати пару років, і вона застаріє настільки, що виявиться непристосованою до нового типу війни.

Коли західні політичні лідери стверджують, що Росії потрібно кілька років для підготовки нападу на Польщу і країни Балтії, вони мають на увазі звичайну війну з танками й авіацією. Однак Росія вже розробила нову тактику, що поєднує архаїчні та сучасні підходи: безжальне витрачання солдатських мас, яких у неї не бракує, і застосування сучасних дронів. До такої війни проти Європи вона вже готова.

Генерали, які не мають досвіду участі в сучасній війні, й надалі готуватимуться до минулої війни. Так, за повідомленням агентства Yonhap, Південна Корея близька до підписання угоди на суму майже 6 мільярдів доларів щодо постачання 180 танків K2 для Польщі. Однак уже зараз дрони серйозно обмежують ефективність танків на полі бою, а в найближчому майбутньому їх використання може стати зовсім неможливим. Інстинкт самозбереження авторитарних лідерів спонукає їх швидше запозичувати досвід сучасної війни. Думаю, саме з цією метою Кім Чен Ин направив армійські підрозділи для участі в бойових діях проти України, а зовсім не тому, що він вирішив допомогти Росії, якій нібито не вистачало солдатів, як писало багато аналітиків.

Військово-технічна революція і майбутнє Китаю

Китай стоїть на роздоріжжі: або мілітаризація, або ставка на розвиток робототехніки й штучного інтелекту. Ще недавно було незрозуміло, як зможе вистояти Тайвань проти величезного флоту, який будує Китай для захоплення острова. Тим часом Україна, розвиваючи технологію морських дронів, змогла нейтралізувати весь Чорноморський флот Росії. Але це також означає, що морські флоти всіх держав світу перетворюються на застарілу зброю. Якщо Тайвань запозичить український досвід, зможе настільки ж ефективно нейтралізувати китайський флот. Ця обставина знижує ймовірність війни й спрямовує Китай на мирний шлях розвитку. Звісно, у Китаю колосальні можливості масштабувати будь-які інновації у сфері бойових роботів, проте держава завжди буде відставати за технічним прогресом, тому у сфері нових військових технологій на основі штучного інтелекту Тайвань, на мою думку, буде випереджати Китай. 

Потужність і висока технологічність або ж простота і практичність?

Завдяки високотехнологічній зброї Ізраїль завдав нищівного удару по Ірану 13 червня 2025 року і встановив панування в повітрі. Однак до цього він загруз у війні проти десятків тисяч терористів ХАМАСу. Головне значення має не те, наскільки зброя потужна і технологічна, а наскільки вона доцільна в конкретних умовах. Це розуміють далеко не всі навіть у найкращих арміях світу. У жовтні 2024 року ізраїльський публіцист Сергій Ауслендер у своєму відеоблозі на YouTube розповів, що ізраїльська армія не може ефективно боротися з дронами, оскільки робить ставку на дороге високотехнологічне озброєння – «Залізний купол», авіацію, – тоді як проти дронів потрібні порівняно прості зенітні комплекси. За його словами, армія використовує електронний мікроскоп там, де потрібен звичайний молоток.

Іноді технічне рішення може бути примітивним, але ефективним у конкретній ситуації. У 2022 році Росія використовувала проти України тактику вогневого артилерійського валу, у 2023-2024 роках – масові піхотні атаки. Масове застосування таких застарілих і примітивних засобів давало Росії перевагу на полі бою. 26 січня 2025 року Михайло Драпатий прийняв командування оперативно-стратегічним угрупованням військ «Хортиця» і налагодив під Покровськом систему оборони з урахуванням нових технічних можливостей дронів, яка зупинила росіян. Отже, перевага на полі бою, яку давала Росії примітивна зброя і застаріла тактика піхотних атак, швидко втрачається в сучасній війні мірою розвитку технології дронів. Хоча в України поки не вистачає ресурсів для поширення успішного досвіду під Покровськом на інші ділянки фронту, є надія, що в майбутньому ситуація зміниться на краще. Звісно, у Росії більше можливостей масштабувати виробництво дронів, але подальший хід війни буде залежати від того, хто швидше застосовуватиме на полі бою технічні інновації. 

Промислове та кустарне виробництво дронів

У всіх країнах за виробництво зброї відповідає держава. Навіть якщо її розробляють приватні компанії, це однаково відбувається за ліцензією і на замовлення держави. Однак російсько-українська війна показала, що держава не встигає реагувати на інновації щодо дронів. Але тут з'явився новий чинник – українське громадянське суспільство, яке через волонтерські мережі почало забезпечувати армію дронами. 

Перевага Росії – у здатності швидко масштабувати вдалі військові рішення. Росія може забезпечити конвеєрне виробництво дронів, однак воно не встигатиме за новими технічними інноваціями. Перевага України – у технічній ініціативі, яка ґрунтується на горизонтальних громадянських зв'язках. Це дає змогу масово виробляти нові моделі дронів, завдяки чому вдається утримувати фронт. Хто ще, крім України, зміг би в разі війни відтворити подібну модель масового кустарного виробництва дронів?

На думку IT-архітектора, доцента Київського політехнічного інституту Євгена Коваленка, необхідність дотримуватися встановлених державних процедур не дозволить країнам Євросоюзу оперативно нарощувати й оновлювати парк бойових дронів для ефективного протистояння російській агресії. Водночас в Індії та Пакистані рівень технічної креативності та універсальності працівників невеликих майстерень настільки високий, що в разі війни вони могли б забезпечити не тільки масове кустарне виробництво дронів, а й стрімкий розвиток технологій їх виготовлення. 

Я думаю, що в разі війни між Індією і Пакистаном, якої зовсім недавно ледь вдалося уникнути, найбільшою небезпекою для решти світу є не наявність ядерної зброї у протиборчих сторін, а можливість мобілізувати незліченні приватні майстерні для практично необмеженого виробництва все нових і нових моделей бойових дронів. Це могло б призвести до втрати контролю не тільки над виробництвом, але і над їх поширенням. Перед очима постає апокаліптична картина, як на чорний ринок усього світу постійно потрапляють все нові моделі смертоносних дронів зі штучним інтелектом. На щастя, такого варіанту розвитку подій поки що вдалося уникнути.

Можливості України в масовому кустарному виробництві бойових дронів у багато десятків разів менші, ніж можливості Індії, і тут природно напрошується питання. Чи могли б вже зараз, коли йде війна, українські волонтери налагодити співпрацю з приватними майстернями в Пакистані або Індії, щоб забезпечити армію дронами? Індолог, експертка Національного інституту стратегічних досліджень Олена Борділовська для PostPravda.info на це питання відповіла:

– Це не так просто – без участі держави навряд чи обійдеться. У Пакистані про це взагалі й мріяти не можна, тому що це все-таки напіввійськовий режим і все є повністю під контролем. В Індії з цим простіше, все ж таки це – демократія. В обох країнах великий інтерес до України – в плані технологій дронів. Вони вже це показують, натякають. Але щоб ми могли налагодити такі зв'язки просто через знайомих – у цьому я дуже сильно сумніваюся, тому що військові технології все ж знаходяться під контролем держави, особливо під час війни. Щодо якихось простіших, менш серйозних технологій, зокрема дронових – так, можливо. Приватні компанії будуть співпрацювати. Вже є інтерес до наших дронів, які використовуються в сільському господарстві. Але ми ж знаємо, що є подвійні технології. Тож це, я б сказала, дуже чутливе питання. Я б поки не будувала плани, хоча в перспективі – це, безумовно, дуже і дуже багатообіцяльна сфера, яка зараз цікавить усіх.

Що може зробити Естонія перед небезпекою російського вторгнення?

В інтерв'ю для PostPravda.info Євген Коваленко зробив висновок, що для підготовки до можливого нападу Росії країнам Євросоюзу необхідно, як мінімум, спростити бюрократичні процедури, що регулюють діяльність громадських організацій, які займаються дронами. Також важливо стимулювати участь громадян у таких організаціях і сприяти запозиченню досвіду українських фахівців. Однак уявімо екстремальний сценарій: російська армія, чисельність якої перевищує все чоловіче населення Естонії, нападає на цю країну. За яких умов у Естонії з'явиться шанс вистояти?

Думаю, тільки якби в рамках загальної цивільної оборони все населення навчалося керувати дронами, виробництво яких всіляко стимулювалося б на всіх рівнях, і на конвеєрному, і на кустарному, залучалися б українські фахівці, укладалися б договори з іноземними заводами і майстернями. У цьому випадку кілька десятків тисяч операторів, використовуючи мільйони дронів, вибудували б уздовж кордону непрохідну «зону смерті», одночасно атакуючи аеродроми й ракетні установки противника.

Поки що це звучить як фантастика, але Естонія вже робить кроки в цьому напрямку й уже є однією з перших країн ЄС, які інтегрували цифровий оборонний документообіг. Міністерство оборони підготувало проєкти актів щодо реалізації Закону про зброю, що внесе більшу ясність у сектор і додасть багатьом підприємцям впевненості в інвестуванні в оборонний сектор.

Скорочення бюрократії в оборонній сфері – це питання виживання

Публіцист з Естонії Андрій Кузічкін розповів для PostPravda.info:

– Ми давно усвідомили загрозу нападу з боку Росії. Збільшуємо витрати на оборону до 5% ВВП, закупили HIMARS, будуємо нові оборонні заводи й полігони, закуповуємо морські дрони. Естонію називають e-riik – електронною державою. Наш провідний ВНЗ TalTech (Талліннський технічний університет) розробляє всі передові технології, включно використання штучного інтелекту в обороні. Ми вже давно виготовляємо дрони й бойових роботів. Державних підприємств практично немає – 90% оборонного сектора становить приватний бізнес. З 1 вересня в школах вводиться предмет «Оператор дронів». Естонія відома тим, що крім Kaitsevägi (Збройні сили) у нас є Kaitseliit (Союз оборони) – організація, що адмініструється Міністерством оборони, але має власну структуру управління. До неї входять резервісти і волонтери. Є також Naiskodukaitse («Жіноча добровільна організація оборони») і молодіжна організація Noored Kotkad («Молоді орли»). По суті, це воєнізовані формування цивільної оборони. У кожному моєму класі є учні – члени Союзу оборони, – розповів Андрій Кузічкін.

З 1 січня 2025 року набули чинності поправки до Закону про зброю Естонії, спрямовані на спрощення та прискорення регулювання в оборонній сфері, усунення надмірних бар'єрів для приватних виробників. Тепер ліцензія на корпус дрона не потрібна, якщо він не озброєний. Дозволено участь підприємств з дружніх третіх країн (Японія, Ізраїль, Південна Корея, Сінгапур та ін.) за погодженням з МВС та Міноборони. До кінця 2025 року планується переведення всіх дозвільних процедур і звітності в електронний формат. Також планується спростити процедуру ліцензування приватних проєктів і розширити перелік винятків із загальної схеми ліцензування для кустарних складальних майстерень, що діють на базі волонтерських і громадських організацій.

Як вважає спеціальний радник Міністерства оборони Естонії Індрек Сірп, оборонний сектор країни надмірно зарегульований, а вимоги до ремонту зброї – вкрай складні. Міністерство оборони підготувало нові правила щодо реалізації Закону про зброю, які скоротять час на виконання формальних вимог. «Ви також можете виготовити гак для кріплення вибухівки, і дозвіл для цього в майбутньому більше не буде потрібен. Дозвіл буде потрібен тільки в тому випадку, якщо ви додасте боєголовку до безпілотника», – пояснив Індрек Сірп.

Якщо Естонія і надалі рухатиметься в цьому напрямку, то вона може стати прикладом для країн Євросоюзу, як розставити пріоритети й стимулювати волонтерські технічні ініціативи в оборонній сфері.