Миколай Карпіцький. Війна проти української ідентичності: чому росіяни не вірять навіть родичам в Україні

Джерело: PostPravda.info. 18.11.2024.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/vijna-proti-ukra%d1%97nsko%d1%97-identichnosti-chomu-rosiyani-ne-viryat-navit-rodicham-v-ukra%d1%97ni-dumka/

Чи може національна ідентичність бути хибною? Питання може здатися безглуздим. Адже якщо люди усвідомлюють себе одним народом, значить так воно і є, і ніхто не має права судити, правильно це чи ні. Але як бути, якщо національна ідентичність ґрунтується на запереченні іншої ідентичності. Ба більше, якщо це заперечення стало причиною масової підтримки війни проти іншого народу? Якби війну проти України підтримували тільки малоосвічені люди, які морально деградували, це можна було б пояснити пропагандою і маніпуляцією. Але ж війну підтримують і добропорядні християни, і інтелігенція, вчені. Ба більше, вони довіряють Путіну більше, ніж своїм родичам, колегам чи одновірцям, які живуть в Україні.

Росіяни не вірять навіть своїм близьким в Україні, бо не хочуть їм вірити 

Навесні 2022 року в інтернет-ЗМІ публікувалося багато історій, як росіяни відмовлялися вірити, коли їхні родичі в Україні говорили, що зараз їх бомблять. Наприклад, телефонує донька з Харкова матері в Росії, щоб повідомити, що б'ють по житлових кварталах, вибухи зовсім поруч, а у відповідь чує: «Не вигадуй!», «Ніхто вас бомбити не буде!», «Скоро наші прийдуть, вас визволять, ніхто вас навіть пальцем не зачепить!». Зараз таких історій немає, тому що українці перестали намагатися переконувати росіян, оскільки це марно. Можу підтвердити це на власному досвіді.

У 2011 році я був одним з організаторів міжрелігійного діалогу в сибірському місті Томську. Представники різних релігій ділилися своїм духовним досвідом, прагнули зрозуміти чужу позицію і знайти спільну етичну основу, щоб подолати ксенофобію. У 2015 році я поїхав на Донбас, збирав свідчення про життя християн в умовах війни й хотів розповісти про них своїм землякам, але учасники міжрелігійного діалогу сказали, що вони поза політикою і слухати мене не стали. 

Після широкомасштабного вторгнення 2022 року вже неможливо було приховувати свою позицію під маскуванням аполітичності. Були ті, хто підтримав Україну, але вони були змушені або покинути Росію, або піти у внутрішню еміграцію. Тому на міжрелігійному діалозі залишилися лише ті, хто вірить, ніби в Україні нацисти, і тому Путін повинен провести її денацифікацію. Я запропонував їм поговорити зі своїми одновірцями в Україні й дізнатися від очевидців, як насправді. Мою пропозицію категорично відкинули. Це було дивно. Припустимо, людина повністю зомбована пропагандою, але вона однаково залишається свідком повсякденного життя у своїй країні. Наприклад, якщо я зустріну жителя Північної Кореї, я не буду слухати його комуністичну пропаганду, але я постараюся у нього як у свідка дізнатися про повсякденне життя в його країні. Якщо російські християни, вайшнави, мусульмани вірять, що всі їхні одновірці в Україні зомбовані нацистською пропагандою, то чому не поцікавляться хоча б тим, як проявляється цей нацизм у повсякденному житті? Пригнічує повна відсутність такого інтересу і непохитна впевненість, що вони краще за українців знають, як живуть в Україні.

З цього випливає, що вони вірять кремлівській пропаганді з тієї причини, що самі хочуть у неї вірити, тому бояться спілкуватися з тими, хто може поставити їхню віру під сумнів. Інакше кажучи, вони хочуть, щоб їхня картина світу, що ґрунтується на імперській ідентичності, підтверджувалася фактами, і тому спеціально шукають фейки про Україну, щоб у них повірити. Це означає, що їхня російська імперська ідентичність переважує релігійну ідентичність. І ця імперська ідентичність побудована на запереченні української ідентичності. 

Подібне явище можна спостерігати в науковому та академічному середовищі, де, здавалося б, культивується ерудиція і критичне ставлення до інформації, тому його вже ніяк не пояснити ефективністю пропаганди. Скільки людей у цьому середовищі підтримує Україну? Після широкомасштабного вторгнення зі мною зв'язалося кілька моїх колег із Росії з моральною підтримкою. Серед них був один учений зі світовим ім'ям, який через мене вийшов на українських колег, щоб попросити вибачення за країну. Але це поодинокий випадок, здебільшого або мовчать, або підтримують злочинну війну. Я запитав Анатолія Ахутіна, відомого російського філософа, який емігрував до України, чи зверталися до нього його колеги з Росії, щоб попросити вибачення і морально підтримати українських колег. Він сказав, що, звісно, у нього є друзі в Росії, які підтримують Україну, однак із середовища філософів й інтелектуалів ніхто до нього не звертався. Навпаки, багато хто перестав із ним спілкуватися. 

На моє запитання, чи справді річ у російській ідентичності, Анатолій Ахутін відповів: «Думаю, річ не просто в "російській ідентичності", а в тому, що ця "ідентичність" імперська. Йдеться не про політичне імперство (його теж у надлишку), і навіть не про ідеологічне (Москва – 3-й Рим тощо), а про те, що набагато глибше – на якомусь ірраціональному підсвідомому рівні... Зверніть увагу, що слово "русский" – прикметник, а яка "сутність" за ним прихована – не зрозуміло: все що нам завгодно. Це імперство живиться месіанською ідеєю (викраденою у Візантії), самосвідомістю "народу-богоносця" (викраденою в юдеїв), опорою на велику історію, яку викрали (фактично, на жаль, подарували) в самої України, а тому ще більш ненависної. Тож заперечення незалежної української ідентичності зростає ще й зі страху повиснути в історичній порожнечі якимись бастардами Орди, опинитися раптом без римської спадщини, без спадкоємства візантійського православ'я, без власної історії... – порожнім прикметником без іменника».

На підтвердження думки Анатолія Ахутіна можна навести історію, яку мені розповіли в Інституті Сходознавства НАН України. Перед широкомасштабною війною до них приїхав польський учений- в'єтнамознавець із Варшави Лєшек Соболевський. У бесіді із завідувачем відділення, а нині директором Інституту Віктором Кіктенком польський вчений запитав, як того по-батькові, щоб ввічливо звертатися. Український колега відповів, що звернення «пане Вікторе» є цілком ввічливим і звучить навіть краще, бо менш формальне й більш індивідуальне. Пізніше пан Лєшек розповів про це вже своєму російському колезі, теж вченому- в'єтнамознавецю, Іллі Усову, який був украй обурений, що в Україні використовують звертання «пан», «пані», і почав доводити, що нібито на Донбасі повстав російськомовний народ, а російських військових там немає. Пан Лєшек був здивований реакцією. Яка справа російському вченому як його українські колеги звертаються один до одного? І чому його обурюють саме українці, а не поляки, які використовують таку саму форму ввічливого звертання? Треба наголосити, що це була реакція науковця, якій за своїм фахом має розумітися на питаннях і національної ідентичності, й сучасної політики. Гадаю, російський науковець у формі звернення «пан», «пані» вгледів демонстрацію того, що українська ідентичність незалежна від російської, і саме це його й обурило. Тобто річ не в пропаганді, а в картині світу, в якій українська ідентичність сприймається як ворожа антиросійська ідеологія. 

Картина світу на основі заперечення української ідентичності

Імперіалізм у Радянському Союзі насаджувався зі шкільної лави. На заняттях у школі нам розповідали, що історія Росії починається з Київської Русі. Її розвиток загальмували татаро-монголи, а після них Київ чомусь опинився за кордоном, але Богдан Хмельницький возз'єднав Україну з Росією, після чого їхня історія нероздільна. Шкільна освіта України звільнилася від цієї хибної імперської інтерпретації історії, й імперські настрої в Україні зникли, а в російській школі саме так і викладають зараз. Тому росіяни здебільшого за замовчуванням приймають псевдонаукову установку про триєдиний російський народ росіян, українців і білорусів – спадкоємця Київської Русі, і не сприймають Україну як окрему країну зі своєю культурою та історією. Насправді єдиного народу не було ні в давнину, ні зараз, а на території Київської Русі жили найрізноманітніші народи, серед них були слов'янські племена, які переселялися різними хвилями й, по суті, теж були різними народами. 

Триєдиний російський народ – це хибний концепт імперської ідеології, яка підміняє історичну свідомість. Патріарх Російської православної церкви Кирило використовував цей концепт для виправдання своїх претензій на церковну канонічну територію України. Однак Путін пішов далі, запозичивши цей концепт у російських націоналістів у радикальнішій інтерпретації, на думку яких узагалі не існує ні українського народу, ні української мови, а Україна – це просто окраїна Росії. Вони вважають, що Захід завжди прагнув знищити Росію, і з цією метою нав'язав російському населенню України ідею, начебто вони українці, а не росіяни. На їхню думку, українську ідентичність вигадали вороги Росії – це Австро-Угорський проєкт, у рамках якого було створено штучну мову на основі українських сільських діалектів і запозичень польської лексики. Наслідуючи російських націоналістів, Путін сприймає українську ідентичність як ворожу ідеологію нацизму, від якого треба звільнити українське суспільство, тобто провести «денацифікацію». На практиці це означає знищення української мови й української культурно-історичної свідомості. Тому на окупованих територіях України піддають репресіям усіх, хто в будь-якій формі виявляє українську ідентичність.

Після розпаду Радянського Союзу в Україні й Росії почалося формування нових громадянських націй. В Україні цей процес ішов зі зростальною швидкістю, і зовнішня агресія тільки прискорила його. Оскільки українська самоідентифікація проявляється в різних формах, цей процес супроводжується гострими суспільними дискусіями аж до взаємних звинувачень, дуже часто несправедливих, проте вже сформувалося спільне підґрунтя для порозуміння: українська громадянська нація – це нація всіх, хто бере відповідальність за українську культуру і мову. Тобто будь-яка людина незалежно від етнічної чи релігійної належності є українцем, якщо вважає себе українцем і бере відповідальність за Україну. У Росії ж процес формування громадянської нації гальмувався імперською свідомістю. Коли до влади прийшли спецслужби на чолі з Путіним, то відбулася мутація імперської свідомості в нову форму – некроімперіалізм. Для виправдання своїх претензій на Україну російські некроімперіалісти оголошують українську ідентичність нацистською ідеологією, але, щоб узагалі було можна повірити в настільки абсурдне твердження, потрібно власну ідентичність трансформувати в ідеологію. Саме ця трансформація ідентичності в масовій російській свідомості призвела до аборту російської громадянської нації, і тепер Росію нічого не об'єднує, крім насильства та імперської ідеології. Тобто на місці національної ідентичності у свідомості росіян утворилася прикрита ідеологією порожнеча, яка тільки посилює страх перед українською ідентичністю, особливо на тлі швидкого формування української громадянської нації. З цієї причини вони відмовляються вірити навіть своїм близьким людям з України.

Чи є вихід?

Тепер можна дати відповідь на питання, що поставлене на початку. Національна ідентичність може бути хибною, якщо ідентифікація відбувається за ідеологічним принципом з політичним режимом або з владою і заперечує ідентичність іншого народу. Ця помилкова ідентичність прирікає на нескінченні війни – кінець однієї війни означає підготовку до нової. Допоки росіяни не відмовляться від цієї хибної ідентичності, вони не зможуть вірити своїм близьким в Україні й будуть і далі підтримувати війну. Отже, перемогти Росію мало, необхідно підтримати формування нових ідентичностей у народів Росії, які не пов'язані з імперською ідеологією.

Миколай Карпіцький. Перспектива війни Росії проти України: що чекати від наступного президента США?

Джерело: PostPravda.info. 10.11.2024.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/perspektiva-viini-rosi%d1%97-proti-ukra%d1%97ni-shho-chekati-vid-nastupnogo-prezidenta-ssha/

У який спосіб Дональд Трамп виконуватиме обіцянку зупинити війну Росії проти України – невідомо, проте газета The Wall Street Journal повідомляє, що близькі до обраного президента радники із зовнішньої політики висунули різні версії плану зупинення війни. Як і очікувалося, стратегія військового розгрому і зміна режиму в Росії не розглядається, а значить поки президентом залишається Трамп, режиму Путіна нічого не загрожуватиме.

Варіанти закінчення війни від радників Дональда Трампа

Одна із запропонованих ідей полягає в тому, що лінію розмежування має бути зафіксовано в її фактичному положенні, уздовж якої Київ і Москва мають встановити демілітаризовану зону протяжністю 1,3 тисячі км. Проблему її охорони планується перекласти на європейців, оскільки участь американських військових або миротворців ООН не передбачається. Зі свого боку Україна має пообіцяти відмовитися від вступу до НАТО щонайменше на 20 років. Натомість США продовжать постачання зброї Києву, щоб стримати можливий новий напад Росії. Раніше віцепрезидент Трампа Джей Ді Венс озвучував подібну ідею заморожування війни вздовж лінії фронту за гарантії нейтрального статусу України. Ключові радники Трампа Кіт Келлог і Фред Флейц запропонували пов'язати постачання зброї Україні з її згодою на мирні переговори з Росією, а питання повернення окупованих територій залишити для розв’язування шляхом дипломатії. Трамп ще не озвучив, який план врегулювання він підтримує, але вже зрозуміло, що, на відміну від Джо Байдена, він сам обиратиме час початку переговорів, примушуючи до них сторони.

Проблема в тому, що у майбутньої адміністрації США важелів тиску на Україну буде набагато більше, ніж на Росію. Україна зараз у дуже скрутному становищі, вона не розгорнула військове виробництво, проводила невдалу дипломатичну політику, повністю залежить від постачання зброї й не може зупинити російський наступ багато в чому через нестачу солдатів і кризу державного і військового управління. Будь-які затримки зброї обертаються загибеллю тисяч людей. Тому навіть демонстративний тиск на Україну відразу ж трагічно позначиться на фронті.

Потрібно розуміти, що заморожування конфлікту на лінії розмежування – це перетворення мільйонів людей на безхатченків, репресії на окупованих територіях проти тих, хто зберігає українську ідентичність, зґвалтування, катування і вбивства мирних жителів, індоктринація українських дітей ідеологією ненависті до України. З іншого боку, Україні справді життєво необхідний перепочинок, щоб провести вибори, відновити армію, мобілізувати економіку, реформувати державну і військову систему управління, замінити командування армією.

На який варіант заморозки війни може погодитись Путін?

Однак у Путіна немає причин припиняти війну. Він перевів російську економіку в режим воєнного часу, тоді як економіка України й західних країн і далі працює в режимі мирного часу. Це дає Росії миттєву військову перевагу, попри деградацію країни. Крім того, Путін перейшов від призовної армії до найманої. Це забезпечує стабільний приплив добровольців, загибель яких не спричинить соціальної напруги в суспільстві, що дає змогу воювати невизначено довго. Також він домовився про військову взаємодопомогу з Північною Кореєю, яка може тепер відправити на український фронт не тільки снаряди, а й регулярну армію. На тлі виснаження української армії Путін зберігає ініціативу на фронті. Війна дала йому змогу зміцнити владу всередині Росії. П'ять мільйонів силовиків готові виконати будь-який злочинний наказ, аби їх не послали на фронт. Значна частина російського суспільства отримує вигоду від війни. Ба більше, укладення миру викликає страх, і не тільки тому, що припиниться приплив грошей у регіони. З фронту повернуться маси озлоблених солдатів, які звикли до грошей і нічого не вміють, окрім як убивати. Припинення війни призведе до ослаблення і дестабілізації режиму, тому Путін не може припинити воювати. Теоретично, якщо Трамп примусить його до підписання мирної угоди з Україною, війна почнеться в іншому місці, але потім все одно повернеться в Україну.

Максимум, на що може погодитися Путін – тимчасове заморожування воєнних дій, однак лише за тієї умови, якщо перемир'я дасть йому час підготуватися до нового етапу війни з кращих стартових позицій. У 2014 році Путін готовий був піти на укладення миру з Україною на умовах угоди Мінськ-2, які означали знищення української державності. Згідно з цією угодою, Україна мала інтегрувати у свою державну систему військові формування, суди й прокуратуру, які фактично контролювалися б Путіним. На щастя, ця угода не була ратифікована парламентом України й тому не набула чинності. Однак це не завадило західним лідерам разом із Путіним примушувати Україну до її виконання. Очевидно, що і зараз Путін вимагатиме від України не менше – не лише територіальних поступок, а й часткову або повну відмову від суверенітету. 

Однак є ще гірший варіант, ніж той, що пропонують радники Трампа. Імітуючи готовність укласти мир з Україною, Путін може переконати Трампа припинити військову допомогу їй, тоді як сам посилить військовий тиск на фронті. Захід уже потрапляв на цей виверт, і це мало дуже важкі наслідки на фронті. Хоча Путін не приховує свою мотивацію війни проти України, західні лідери просто не розуміють її, і тому постійно обирають хибну стратегію стримування Росії.

Нерозуміння мотивації Путіна призводить до вибору хибної стратегії стримування Росії

До 2014 року західні еліти намагалися інтегрувати Путіна в цивілізований світ. Вони помилково думали, що головна мотивація Путіна – багатство і повага на міжнародному рівні, і якщо вони дадуть йому те, що він хоче, то він стане цивілізованим політиком. Але вони не врахували, що для диктатора імперська ідея важливіша за матеріальну вигоду. У 2014 році, коли Росія захопила Крим, Донецьк і Луганськ, західні еліти зрозуміли, що справжній інтерес Путіна зовсім в іншому – у посиленні й розширенні сфери впливу імперії. Однак вони все одно не змогли до кінця зрозуміти мотивацію Путіна і тому обрали хибну стратегію стримування на основі пошуку компромісу шляхом поступок. Адже навіть в імперіаліста мають бути раціонально зрозумілі інтереси, а отже з ним можна домовитися, показати йому, що ескалація війни нікому не вигідна.З цієї причини вони не тільки не постачали Україні зброю для оборони, але, навпаки, чинили на неї тиск, щоб примусити до капітуляції відповідно до угоди Мінськ-2. Однак Україна також не використала час для розгортання військового виробництва і реформування армії, а отже, українські еліти припустилися тієї самої помилки, що й Захід. Ба більше, Володимир Зеленський переміг на виборах під гаслом «Потрібно просто перестати стріляти!», закликаючи до перемир'я без попередніх умов. 

У 2022 році Росія розв'язала широкомасштабну війну, і знову нерозуміння мотивації Путіна призвело до вибору хибної стратегії. І Україна, і країни Заходу виходили з того, що Росія діятиме подібно до імперії, яка надіслала військовий експедиційний корпус у чужу країну, проте сама не бажає відмовлятися від мирного режиму життя. У цьому випадку достатньо розгромити експедиційний корпус, щоб війна закінчилася, головне тут не допустити ескалації. Через цю помилкову установку українське керівництво вирішило, що зможе закінчити війну за допомогою західної зброї, не переводячи економіку на військові рейки, й у такий спосіб мінімізує економічні втрати. Помилялися всі, а не тільки Україна. Я пам'ятаю, як у 2022 році в пресі з'являлися повідомлення, що в США бізнесмени не хочуть збільшувати виробництво снарядів, щоб не зазнати збитків, оскільки війна скоро закінчиться, і снаряди будуть непотрібні. І справді, завдяки західній військовій допомозі Україна перемолола армію вторгнення і перейшла в контрнаступ. Однак, коли Путін мобілізував військову економіку, створив нову найману армію і розпочав війну на виснаження, то Україна і Захід виявилися до неї не готові. 

План радників Трампа сумнівний ще й тому, що вони не зовсім розуміють мотивацію Путіна, вважаючи, що мають справу зі звичайним імперцем, який прагне захопити нові території. Досить подивитися на Бахмут – місто-привид, де ніхто не живе, щоб зрозуміти, що це не так. Яка користь імперії від приєднання руїн? Путіну не потрібні українські міста, він воює заради знищення. Тут прагнення до руйнування переважає над прагненням до збагачення і посилення своєї імперії. Це прагнення до руйнування має некрофільний характер, тобто, ми зіткнулися з новою формою імперіалізму – некроімперіалізмом.

Підіб'ємо підсумки

До 2014 року політика Путіна демонструвала, що він прагнув багатства і поваги на міжнародному рівні. Потім виявилося, що не це головне. З початком війни проти України стало зрозуміло, що ним рухає імперська мотивація – прагнення до розширення сфери впливу, не рахуючись із втратами. Але і це ще не все. Перехід до війни на виснаження показав, що імперська мотивація поєднується з некрофільним прагненням до руйнування. Але навіть це ще не пояснює його особливого ставлення до України. У перший день широкомасштабної війни 24 лютого 2022 року Путін оголосив свою мету – денацифікація України. За межами Росії не зрозуміли, про що йдеться, оскільки це слово використовується в іншому сенсі. Під денацифікацією Путін мав на увазі знищення української ідентичності, в якій він вбачає екзистенційну загрозу для себе. Тому навіть якщо він укладе перемир'я, все одно не зупиниться у своєму прагненні за будь-яку ціну знищити Україну. Нерозуміння цієї мотивації може знову призвести до хибної стратегії протидії Росії, тому так важливо прояснити, чому Путін, і не тільки він, а й мільйони росіян сприймають українську ідентичність як екзистенційну загрозу. Але це тема окремої розмови.

Миколай Карпіцький. Партія мертвих проти путінської Росії

Джерело: PostPravda.info. 21.10.2024.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/partiya-mertvih-proti-rosi%d1%97/

7 жовтня в Бонні перед посольством Росії в Німеччині пройшла акція «nicht verstehen» проти «путінферштеєрів» і політики Путіна, яка присвячена до дня його народження. Протестну акцію провела німецька філія «Партії мертвих». Її засновник – Максим Євстропов стає на захист мертвих від зазіхань нинішньої російської влади. Активісти поставили свічку «за упокій» Путіна і побажали йому якнайшвидшого «дня смерті». Партія мертвих виникла як мистецько-політичний проєкт 2017 року в Санкт-Петербурзі й стала відома завдяки своїм акціям, перформансам й іншим заходам у Росії. Кремлівська влада побачила в ній небезпеку і почала її переслідувати. Багато активістів партії були змушені емігрувати, й тепер проводять подібні акції в різних країнах світу. Я думаю, що тільки в Росії могла виникнути така партія і тільки в Росії сенс її акцій самоочевидний. Пов'язано це з особливим ставленням до смерті, яке культивується в Росії. 

Культ смерті в Росії

Росія впродовж усієї своєї історії вела завойовницькі війни, використовуючи одну й ту саму тактику, безжально витрачаючи солдатські маси в самогубних атаках. Цю ж тактику Росія використовує і зараз в Україні. Однак дивно те, що російські солдати як раніше, так і зараз готові покірно йти на смерть по трупах їхніх товаришів. Така готовність безглуздо померти пов'язана з особливим настроєм, у якому життя перестає бути настільки цінним, щоб за нього боротися. Цей особливий некрофільний настрій супроводжується втратою відчуття життя. У Росії він якимось чином передається від однієї людини іншій, проте за межами Росії важко пояснити, що це взагалі таке. Максим Євстропов описує його так: «Перебуваючи в Росії, я постійно відчував, що багато хто перебуває у стані "дереалізації". Їм здається, що вони не живуть справді, з ними нічого по-справжньому не відбувається. І взагалі, все, що відбувається в Росії, начебто "не по-справжньому". У деякі речі, звичайні для росіян, справді важко одразу повірити. І "дереалізатор"  – це психологічна реакція захисту від жаху, який коїться». (Дереалізатор – неологізм Максима Євстропова, що означає силу або психологічний механізм, який призводить до втрати відчуття реальності).

До солдатів у російській армії завжди ставилися як до витратного матеріалу, але все ж православні російські імператори вважали, що після смерті людина вже не в їхній владі, а в руках Бога. Однак комуністи заперечували існування Бога і використовували культ мертвих героїв у своїх ідеологічних цілях. Тому й зараз у Росії вважається, що якщо герой вижив, то він якийсь неповноцінний герой. Тільки смерть може зробити людину справжнім героєм. Наприклад, проросійські пропагандисти використовували той факт, що «азовці» й інші захисники Маріуполя здалися в полон, а не померли, як аргумент, що вони хибні герої. Однак в українській свідомості справжній героїзм проявляється не в смерті, а у волі до життя, яку проявили «азовці», обравши полон, що страшніше за смерть.

Ідеологія Радянського Союзу суперечливо поєднувала ідеали щасливого життя з культивуванням смерті та некрофільною символікою. У радянських піснях і фільмах культивувалася героїчна смерть, на Красній площі столиці побудували мавзолей, а кремлівський мур перетворили на цвинтар. Навіть герб Радянського Союзу був створений за подобою надгробного вінка. Однак у Радянському Союзі некрофільна установка посідала обмежене місце в системі ідеології та пропаганди, не скасовуючи прагнення людей до щасливого життя. Нинішня російська влада спирається не на певну ідеологію, а на таку картину світу, в якій некрофільна установка виражається не в ідеологічних формулюваннях, а в невизначеному відчутті, що спотворює сприйняття подій і знецінює життя. 

Відмінність між некрофільною установкою в Радянському Союзі й в нинішній Росії проявляється в тому, як святкують День Перемоги над фашизмом. У Радянському Союзі героїзувалася смерть, проте саме свято сприймалося як нагадування про трагедію, яка ніколи не повинна повторитися. День Перемоги в нинішній Росії проходить під гаслом «Можемо повторити!» й перетворився на святкування імперської величі, заради якої виправдані будь-які людські жертви. Для назви цієї вакханалії з'явився новий неологізм – «побєдобєсіє», яке можна перекласти як «підміна свята перемоги божевільним буянням демонічних сил».

У 2011 році журналісти незалежної телевізійної компанії ТВ-2 у Томську вирішили цій вакханалії імперської величі протиставити ходу «Безсмертний полк». Вони наївно сподівалися, що якщо прості люди вийдуть із портретами загиблих предків, то присоромлять тих, хто перетворює пам'ять про війну на некрофільний карнавал. Однак російська влада привласнила собі ініціативу «Безсмертного полку» і сама почала влаштовувати ходи з портретами загиблих, але вже не на згадку про трагедію, а на підтримку імперських амбіцій. Цим вона ніби говорила: «Навіть мертві підтримують нас! Наша влада простягається не тільки на живих, а й на мертвих!» Лише страх, що на ході «Безсмертний полк» з'являться портрети загиблих в Україні, й у такий спосіб люди дізнаються масштаби військових втрат, змусив російську владу скасувати цей суспільно-некрофільний захід. 

Ніхто не має виняткового права говорити від імені мертвих

Партія мертвих виступає проти використання мертвих як ще одного ресурсу влади й культурно-політичної некрофілії в сучасній Росії, що проявляється в мілітаристському і патріотичному культі смерті й відсутності проєкту майбутнього. Засновник партії Максим Євстропов розповідає: «З мертвих акаунтів соцмереж робляться пости на підтримку Путіна. Під час підрахунку голосів на виборах голосують мертві. Навіть були випадки, коли мертві депутати голосували в Держдумі. Мертвим не дають бути мертвими, живим не дають бути живими». Партія мертвих протиставляє цьому принцип, зафіксований у її статуті: «Ніхто – жодна соціальна група і жодна окремо взята жива особа – не має переважного і виняткового права говорити від імені мертвих».

Свою діяльність Партія мертвих характеризує поняттям «некроактивізм», що включає публічні мистецькі заходи й політичні акції у формі вуличних перформансів, на яких ідеї протесту виражаються художніми засобами. Наприклад, 2018 року на першотравневій демонстрації в Санкт-Петербурзі затримали Варю Михайлову, яка йшла в колоні Партії мертвих із картиною «9 стадій розкладання вождя». Це був колаж із серії фотографій, що фіксують проростання трави через портрет Путіна. Варі присудили колосальний на ті часи штраф, а саму роботу суд постановив знищити, попри те, що твір являв собою цифровий колаж, а не фізичний об'єкт.

Партія мертвих побудована на анархістських принципах. Учасники вуличних акцій могли збиратися в одному місці, могли діяти синхронно в різних місцях і навіть країнах, попри те, що часом вони особисто не знайомі один з одним. У партії немає централізованого управління і звичних ознак організації. Її діяльність координується або її ідейним натхненником Максимом Європовим, або ініціаторами конкретних акцій. Під час акцій учасники Партії мертвих приховують обличчя масками у вигляді черепів, зберігаючи анонімність. Тим самим вони символічно ідентифікують себе з мертвими. Якщо російська держава говорить від імені мертвих як узурпатор влади над ними, то учасники акцій не відокремлюють себе від мертвих, сприймають себе як рівних їм, вважаючи, що в якомусь сенсі, нехай символічно, самі мертві через подібні акції починають говорити від себе й виступають як критики держави, війни, ієрархій, ідей, оголюючи вбогість і абсурдність влади.

Переслідування Партії мертвих у Росії

До 2022 року російська влада систематично затримувала і штрафувала учасників акцій Партії мертвих, але кримінальні переслідування почалися після широкомасштабного вторгнення в Україну, коли Партія мертвих виступила проти агресивної війни й російської військової некрополітики. Багато членів партії змушені були емігрувати, створюючи філії в різних країнах. Найактивніші філії в Грузії та Німеччині. Ті, хто залишився в Росії, живуть під постійною загрозою арешту.

Так, перебуваючи в Грузії, Максим Євстропов зі ЗМІ дізнався, що в січні 2023 року щодо нього розпочався судовий процес, а в лютому 2023 року суд постановив заочно його заарештувати. Я намагаюся уявити, який вигляд могло мати судове засідання. Суддя ставить запитання порожньому стільцю, де мав би сидіти підсудний, який навіть не підозрює про те, що його судять. Призначений судом адвокат відповідає замість цього стільця, просить пом'якшити запобіжний захід, замінити звичайний заочний арешт на заочний домашній арешт... Театр абсурду! Однак у Росії межа між абсурдом і реальністю давно стерлася і тепер там все можливо.

Підставою для судового переслідування стало анонімне повідомлення в соцмережах про акцію Партії мертвих, на якій Максим навіть не був присутній. Наведу текст повністю як він є без великих літер, щоб кожен міг самостійно оцінити, наскільки нікчемним може бути привід для масових обшуків, політичних переслідувань і кримінального покарання. Це коротке повідомлення має радше художній характер, оскільки використовує художній прийом чергування фрагментів двох різних текстів, один із яких – великоднє привітання:

«у самому серці російського світу – на російському цвинтарі – пройшло нещодавно світле свято пасхи. ніхто не воскрес.

«росія воскресне вільною», – каже смерть

«якщо», – відповідають спартанці

смерть вірить у ліпше

христос воскрес!

- а строковик ще ні

смертю смерть поправ

- наречений приїхав

христос воскрес

- а в нас тут мухи

воістину воскрес

- а патріарх рпц кирило благословляє війну і вважає, що перетворювати міста на руїни, винищувати їхніх мешканців, а також ґвалтувати й мародерствувати заради якоїсь псевдоімперської поїбені, z-подібно обходячи всі заповіді, – це ок норм священне

що ж, бог у поміч!»

Серед рядків цього повідомлення проглядається чорний гумор автора, який характерний для перформансів Партії мертвих. Я дуже добре знаю Максима, ми закінчили один і той самий філософський факультет, працювали на одній кафедрі, я знав його сина і дружину, яка була моєю студенткою, і тому можу стверджувати, що перформанси Партії мертвих під виглядом гри виражають його абсолютно серйозне ставлення до смерті та екзистенціальне, а не суто політичне, неприйняття режиму в Росії. Якщо звичайні політики прикривають свою несерйозність імітацією серйозної діяльності, то в Партії мертвих все навпаки, серйозне ставлення до смерті й влади прикривається гротескною грою і чорним гумором.

Зараз війна, щодня гинуть захисники України на фронті, також гинуть люди в тилу від російських обстрілів. Але для кожної конкретної людини загибель її близьких – це абсолютна трагедія, крах усього її життєвого світу. Через таку катастрофу пройшов і Максим, коли в автокатастрофі загинули його дружина і син. Однак я бачу, що в якомусь сенсі вони й далі залишаються з ним. А тепер уявімо, що якась маленька сіра особа, яка випадково стала диктатором, привласнює собі загиблих членів вашої сім'ї, наприклад, примушує їх голосувати за себе, щоб потім ще більше вбивати інших невинних людей. І в мертвих немає можливості чинити опір такому використанню їх. Тому я розумію, чому Максим вирішив стати голосом мертвих у протистоянні владі, і не тільки знаменитих, яких шанують у народі, а будь-яких мертвих, включно з тими, про яких усі вже давно забули. У цьому екзистенціальний сенс діяльності Партії мертвих.

Чи Партія мертвих – політична опозиція?

Російська опозиція все частіше викликає у мене сором, але це цілком закономірно. Адже у росіян немає спільної самоідентифікації або усвідомлення себе одним народом, тому не може бути загальноросійської опозиції. Є люди, які хочуть бути російською опозицією, але займаються імітацією. Максим Євстропов не опозиціонер, а політичний художник-активіст. Але крім цього він ще й філософ, тому дає філософське розуміння своєї політичної діяльності. Я поважаю Максима і як філософа, і як колегу, і як професіонала – кандидата філософських наук, автора наукових статей і монографій, проте його філософська мова дуже відрізняється від моєї, і не завжди мені зрозуміла. Тому я постараюся викласти його позицію так, як я зрозумів, хоча в чомусь із моїми інтерпретаціями він може не погодитися.

Політична ситуація в Росії така, що повна безпорадність опозиції викликає лише відчай. Максим пояснює, що політичний відчай – ситуація політичної неможливості, втрата надій та ілюзій. Це можна назвати «політичною смертю», яка подібна до політичної позиції тварини або трупа. Цей відчай тотальний і стає тлом будь-якої дії та будь-якої думки. Однак Максим вважає, що можливість подолання відчаю полягає в самому відчаї. Для цього потрібно зневіритися до кінця. Потрібно зневіритися, щоб діяти. Так «політична смерть» стає вихідним пунктом політичної боротьби. Гумор – це один із ключових чинників перетворення відчаю на дію. Коли нічого втрачати, залишається тільки сміятися. 

Гумор дає можливість подивитися на будь-яку ситуацію з двох позицій, із серйозної, де все має безумовну значущість, і несерйозної, де будь-яка значущість перетворюється на ніщо. Сміх є афективним – це такий афект, який одночасно і всередині, і поза життєвою ситуацією, це вихід за межі себе, погляд збоку. У момент висміювання речі втрачають свої певні межі. Однак у ситуації політичного відчаю гумор стає чорним. Він жодним чином не виправдовує і не узаконює політичну смерть, але водночас відкриває вихід за межі життєвої ситуації в простір свободи. Максим вважає, що «вихід» із відчаю полягає в парадоксі: щоб позбутися відчаю, потрібно зневіритися. Чорний гумор живе політичною смертю й утворює з нею нове явище, яке ми можемо спостерігати у вуличних акціях і перформенсах Партії мертвих.

Наведу приклад, як політичний відчай у ситуації, коли вибори неможливі, завів у глухий кут російську опозицію. Одні представники опозиції закликали до протестного голосування, інші – до бойкоту виборів, і в результаті жодна зі стратегій не була реалізована. Партія мертвих перевела цей політичний відчай у дію і закликала голосувати за мертвих, заявивши: «Нагадуємо: ця недофашистська поліцейська держава по суті мертва (сила – у правді, а правда – у смерті), своє майбутнє вона поховала, його становлять багатоквартирні піраміди з трупів, які все ніяк не можуть зізнатися в тому, що вже померли. Вони довго ще будуть упиратися, але наполегливіша за них земля». Чорний гумор такого заклику справді руйнував кордони, в які російська опозиція загнала сама себе. 

Філософія Партії мертвих дає змогу краще зрозуміти, що відбувається не тільки всередині Росії, а й на фронті. Коли ЗСУ захопили плацдарм у Курській області, багато хто сподівався, що російське командування перекине туди сили з Донбасу, і це призведе до ослаблення наступу росіян на тому напрямку. Але нічого такого не сталося. Максим Євстропов пояснює це так: «Напевно, завдання так званої "спеціальної військової операції" – це захоплення і перетворення українських територій на "русскій мір", тобто на щось непридатне для життя. Отже, втрата власних територій (Курська, Бєлгородська область тощо) для Російської Федерації істотного значення не має, оскільки вони вже являють собою "русскій мір", тобто для життя не призначені. Те, що там ще живуть якісь люди, з погляду влади являє собою швидше прикре непорозуміння».

Нинішню державну систему Росії я називаю некроімперіалізмом, тому що вона культивує смерть і неприйнятна для живих. Максим Євстропов вважає, що вона неприйнятна не тільки для живих, а й для мертвих. 

Релігія у часи війни: моніторинг пошкоджених споруд та змін у діяльності громад / Басаурі Зюзіна А. М., Лещинський А., Нікіфоров К., Підгорна Л., Севастьянів У., Фенно І., Халіков Р.

Релігія у часи війни: моніторинг пошкоджених споруд та змін у діяльності громад. Звіт за проєктом «Релігія в огні» (24 лютого 2022 року - 24 серпня 2024 року). - Київ: Видавництво Руслана Халікова, 2024. 34 с.

Автори:

Басаурі Зюзіна Анна Марія, Лещинський Антон, Нікіфоров Карен, Підгорна Лілія, Севастьянів Уляна, Фенно Ірина, Халіков Руслан.

Посилання на звіти за 2022-2024 роки на сторінці Майстерні Академічного релігієзнавства

Миколай Карпіцький. Гностичний фаталізм

У всіх війнах Росія використовувала солдатські маси як витратний матеріал і перемагала завдяки тому, що солдати готові були йти на смерть. Нинішня війна не є винятком. Техніка рано чи пізно закінчується, а солдатські маси  – ні, і зараз російська армія знову повернулася до старої тактики. Якби українське керівництво зробило ставку на виробництво протипіхотної зброї – мінометів і кулеметів, то росіяни не мали б успіхів на фронті. З якоїсь причини маса людей у Росії готова йти в армію, тобто не цінує своє повсякденне життя, і готова безглуздо вбивати й вмирати, тобто не цінує життя взагалі, ні своє, ні чуже. Я припускаю, що причина в особливій духовній спокусі сприймати світ як зло.

Була така духовна єресь – маніхейство, там матеріальний світ вважався злом. Більшовицька ідеологія – варіант маніхейства, оскільки там світ оголошується царством зла й експлуатації, який комуністи мають знищити. Однак духовна єресь – це не ідеологія, а відчуття, тому Путін відмовляється від ідеології та спирається на маніхейське відчуття, що цивілізований світ – чужий і тому зло, яке треба знищити. Якщо комуністи намагалися якось раціонально обґрунтувати боротьбу з навколишнім світом, то російські некроімперіалісти навіть не ставлять такого завдання, вони просто відчувають, що їх оточує зло, і бажають усім смерті.

Маніхейська спокуса поширюється серед влади та її фанатичних прихильників, але є ще маса людей, яка і саму російську владу, і своє повсякденне життя відчуває як щось чуже і безглузде. Це вже інша духовна спокуса – гностицизм. Маніхейство передбачає пошук ворога, постійну ворожнечу з навколишнім світом як злом, але для цього треба бути активним. Гностицизм, навпаки, передбачає пасивну позицію, бо зло – це природний стан світу, який не змінити, тому боротися немає сенсу, та й взагалі все безглуздо.

Уявімо собі звичайного росіянина в такій гностичній спокусі, якому набридла сім'я, робота, борги, а тут пропонують одразу кілька мільйонів за службу за контрактом. Звісно, там можуть вбити, то все одно в житті нічого хорошого немає, чому б не зіграти в «російську рулетку». І ось відправляють його в безглуздий штурм на смерть, а він покірно йде. Нормальній людині не зрозуміти. Якщо втрачати все одно нема чого, чому не пристрелиш командира? Натомість маси солдатів, хвиля за хвилею, йдуть по трупах товаришів і вмирають. Один знайомий український офіцер назвав це «російським фаталізмом», перебуваючи під враженням кадрів військової хроніки, де було зафіксовано, як присіли покурити два російські солдати. У цей момент одному знесло осколком голову. Другий навіть не здригнувся і спокійно докурив. Фаталізм буває різний, але це – особливий, гностичний фаталізм людей, які не бачать сенсу в житті й змирилися зі смертю, як своєю, так і інших людей, яких прийшли вбивати.

Миколай Карпіцький. Останнє ядерне попередження Путіна

Джерело: PostPravda.info. 07.10.2024.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/zvity/yaderne-poperedzhennya-putina/

25 вересня 2024 року на засіданні Ради безпеки, яке транслювалося по телебаченню, Путін заявив про оновлення ядерної доктрини. У радянській традиції звернення лідера по телебаченню у зв’язку з військовою загрозою відбувається лише в надзвичайній ситуації. Погрози ядерною зброєю лунали й раніше з Кремля, але зараз Путін підняв ставки максимально. Вище підіймати неможливо, і якщо за словами Путіна не настануть дії, то більше ніхто не сприйматиме серйозно його погрози. Однак заява Путіна спричинила лавину непередбачуваних наслідків, яких він не очікував.

Ядерна зброя – засіб шантажу чи реальна загроза?

Ядерна зброя – це зброя стримування, завдяки якій холодна війна Радянського Союзу із Заходом не переросла в гарячу. Усі розуміли, що її використання призведе до тотального знищення. Однак Путін знайшов для неї нове застосування – ядерний шантаж, який можливий тільки в тому разі, якщо світова спільнота повірить, що володар ядерної зброї достатньою мірою неадекватний, щоб застосувати її. З цієї причини ніхто з державних лідерів, крім Путіна, не вдавався до ядерного шантажу.

З іншого боку, Путін дійсно хотів би застосувати ядерну зброю проти України, але не стратегічну, а тактичну, яка призначена для використання на полі бою. Потужність тактичних ядерних зарядів варіюється від кількох сотень тонн до кількох кілотонн у тротиловому еквіваленті, що значно менше порівняно із стратегічними зарядами, які можуть сягати сотень кілотонн. Тобто, потужність керованих авіабомб, які Росія за добу скидає на Україну, приблизно відповідає потужності одного невеликого тактичного ядерного заряду.

У вересні 2022 року Путін опинився у відчайдушному становищі. Українські збройні сили відбили першу хвилю російського вторгнення і самі перейшли в контрнаступ у Харківській області. Другу хвилю вторгнення, що складається з мобілізованих, Путін не встигав підготувати, і тому 5 жовтня 2022 року він підписує закон про включення до складу Росії чотирьох областей України, щоб юридично виправдати застосування ядерної зброї нібито для захисту своєї території. Ніколи в історії світ не був такий близький до ядерної катастрофи. Світові лідери розуміли, що навіть демонстративне застосування одного ядерного боєзаряду на лінії фронту призведе до ядерної ескалації, яку неможливо буде зупинити.

Тому лідери найсильніших держав світу – США, Індії, Китаю, Великої Британії та інших країн спільними зусиллями зупинили Путіна, пояснивши йому, що на нього чекає в разі застосування ядерної зброї. Завдяки цьому загрозу ядерної війни було знято, проте Путін і далі використовував ядерний шантаж, щоб уповільнити постачання військової допомоги Україні, і це трагічно вплинуло на фронт.

Після звільнення Херсона в українських збройних сил з’явився шанс прорватися до Криму і заблокувати там російські війська, що могло призвести до закінчення війни. Однак саме в цей момент західна коаліція звела до мінімуму військову допомогу Україні. Зазнавши стресу від загрози ядерної ескалації, вони сподівалися на мирні перемовини, в той час, як Путін, імітуючи готовність до таких перемовин, використовував час для підготовки до нескінченної війни на виснаження.

З плином часу західні лідери все менше звертають увагу на ядерний шантаж і хоч і повільно, та все ж розширюють військову підтримку Україні. Путіну щоразу доводиться відмовлятися від своєї чергової червоної лінії й знову вигадувати, у який ще спосіб підвищити ставки. 25 березня 2023 року він оголосив про розміщення тактичної ядерної зброї в Білорусі. Олександр Лукашенко повідомив, що постачання ядерної зброї в жовтні 2023 року вже завершено. У логіці Путіна застосування ядерної зброї з території Білорусі є порівняно безпечним для нього, бо удар у відповідь буде завдано не по Росії, а по Білорусі.

У травні 2024 року він обіцяв провести навчання з тактичною ядерною зброєю. Вторгнення української армії в Курську область перетнуло чергову червону лінію, але, на загальний подив, Путін ні слова не сказав про ядерну зброю. Близько двох місяців він мовчав, а потім несподівано підняв ставки в ядерному шантажі. 

Максимальне підвищення ставок у ядерному шантажі – що б це означало?

25 вересня 2024 року на засіданні Ради безпеки, яке транслювалося по телебаченню, Путін заявив про оновлення ядерної доктрини, заявивши: «агресію проти Росії з боку будь-якої неядерної держави, але за участю або за підтримки ядерної держави, пропонується розглядати як їхній спільний напад на Російську Федерацію. Також чітко фіксуються умови переходу Росії до застосування ядерної зброї. Будемо розглядати таку можливість вже у разі отримання перевіреної інформації про масований старт засобів повітряно-космічного нападу і перетин ними нашого державного кордону. Маю на увазі літаки стратегічної й тактичної авіації, крилаті ракети, безпілотники, гіперзвукові та інші літальні апарати».

З одного боку, Путін навмисно висловлюється невизначено: «…за підтримки…» – якої саме підтримки? «Будемо розглядати таку можливість…» – і що з того, що вони розглядатимуть? З іншого боку, він сформулював умови застосування ядерної зброї так, щоб він міг у будь-яку мить зробити це, використовуючи як привід атаки вглиб російської території, які Україна вже провела. Однак на що розрахована заява Путіна?

Ось уже рік, як ситуація на фронті погіршується для України. Російські війська в різних місцях проривали фронт і зараз створили загрозу Покровську – ключовому місту в системі оборони Донбасу. ЗСУ досі не вдається стабілізувати фронт і зупинити просування росіян. Бракує снарядів, протипіхотної зброї та навчених солдатів. І все це відбувалося на тлі скорочення військової допомоги від США. Таке скорочення зазвичай супроводжувало переговори з Росією. У всякому разі нам точно відомо, що останнім часом США вели інтенсивні переговори з Китаєм, і дуже ймовірно, про припинення війни. Результат міг бути сумний і небезпечний для України. Можна припустити, що Путіну навіть цього виявилося замало, і він вирішив використати слушний момент для ядерного шантажу, поки вся політична еліта Сполучених Штатів зайнята передвиборчою боротьбою.

Утім, чергові ядерні погрози застосування ядерної зброї щодо України вже перестали діяти, оскільки у західних політиків склалося чітке розуміння, як задіяти заходи у відповідь, про які вони попередили Путіна восени 2022 року. Однак, коли це попередження було зроблено, нікому не могло спасти на думку, що Путін може застосувати ядерну зброю на своїй території. Та й зараз, це здається безглуздим.

Адже навіть якщо він захоче застосувати тактичну ядерну зброю проти українських військових у Курській області, це не матиме відчутного воєнного ефекту, бо така зброя призначена проти стаціонарних цілей, в той час, як у Курській області йде маневрова війна. Але Путін керується не воєнною логікою, а «поняттями», запозиченими з кримінального середовища, де важливіше не сила, а здатність залякати. І одна зі стратегій кримінальників, яку використовує Путін – залякування своїм божевіллям.

Так, незадовго до виступу Путіна про нову ядерну доктрину начальник полігону на Новій Землі заявив, що все готово до випробувань ядерної зброї, які не проводили там аж із 24 жовтня 1990 року. Тепер уявімо, що Путін знищує ядерним ударом опорний пункт українських військових у Курській області, і тут же робить заяву для світової спільноти, що він просто переніс випробування ядерної зброї до Курської області, оскільки має право випробовувати її де завгодно на своїй території, а про українських військових нічого не знав.

Адже юридично Росія не визнає факт українського вторгнення, називаючи військові дії в Курській області «контртерористичною операцією». Думаю, його розрахунок на те, що такий «легітимний» ядерний гриб на Курщині налякає західних лідерів настільки, що вони готові будуть миритися з Путіним на будь-яких умовах, і, як бонус, ще й це зможе вплинути на вибори в США та в інших Європейських країнах на користь прихильників примирення з Росією. Однак усе пішло не так, як розраховував Путін.

Несподіваний результат ядерного шантажу – дипломатична поразка Путіна

Одразу після нових ядерних погроз Путіна Сполучені штати в особі Ентоні Блінкена категорично відкинули ядерний шантаж, а потім надійшла заява про безпрецедентне збільшення військової допомоги Україні від США, що реально може змінити ситуацію на фронті. Очевидно, Путін не розраховував на таку реакцію США. Але ще більш несподіваною для нього стала зміна позиції Китаю. 27 вересня під час роботи Генасамблеї ООН у Нью-Йорку Китай оприлюднив заяву, яку підтримало ще 11 держав. У ній ідеться: «Ми закликаємо відмовитися від загроз застосування зброї масового ураження, особливо ядерних, хімічних і біологічних озброєнь». Це означає, що Китай сприйняв заяву Путіна серйозно. Застосування навіть одного ядерного боєзаряду під виглядом навчань для Китаю абсолютно неприйнятне, оскільки повністю руйнує його стратегію нарощування військової загрози Тайваню.

Адже достатньо Сполученим Штатам оголосити, що вони готові повторити подібні ядерні «навчання» в Тайванській протоці, і військова загроза для острова буде знята. Судячи з усього, Китай вирішив покарати Росію, і з цією метою за лаштунками сесії Генасамблеї ООН у Нью-Йорку створив ініціативну групу країн «Друзі миру» з урегулювання російсько-української війни.

Поряд із Китаєм до групи увійшли Бразилія, Єгипет, Туреччина, Казахстан, Кенія, Індонезія, ПАР, Саудівська Аравія, Замбія, Мексика, Алжир, Болівія, Колумбія, Угорщина, Швейцарія і Франція. Той факт, що до групи не запросили Росію, показує, що Китай перестав вважати її суб’єктною. Відтепер долю Росії він вирішуватиме не через домовленості з Путіним, а через домовленості зі США. З цієї причини в групі «Друзів миру» опинилася Франція як посередник Китаю із Заходом, а приєднання до групи Туреччини й Казахстану показує, що в протистоянні з Китаєм у Росії немає союзників.

Отже, бажаючи отримати відразу все, Путін зазнав повної дипломатичної поразки, що призвело до втрати суб’єктності. І ось результат. У ніч з 28 на 29 вересня Україна успішно атакувала аеродроми й склади з боєприпасами на території Росії. У відповідь на брифінгу в Кремлі в понеділок, 30 вересня, прессекретар Путіна Дмитро Пєсков запропонував не пов’язувати обставини війни в Україні й застосування ядерної зброї. Це означає, що ядерний шантаж провалився, і Росія намагається відіграти назад.

Миколай Карпіцький. Стратегічний план перемоги над Росією

Джерело: PostPravda.info. 30.09.2024.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/plan-peremogi-nad-rosi%d1%94yu/

Щоб перемогти, потрібно визначити мету – у чому полягає перемога. Мета Росії зрозуміла – захопити Україну і перетворити її на плацдарм для подальшого наступу на Європу. Але яка мета України? Просто відбитися від нападу Росії або ж перемогти Росію? Підміна ідеї перемоги бажанням просто відбитися від ворога прирікає на нескінченну війну. Володимир Зеленський обіцяє представити план перемоги України цього вересня Байдену, Гарріс і Трампу. Він стверджує, що це стратегічний план, реалізація якого залежить від Байдена, а не від Путіна. Поки що про цей план відомо лише те, що сам Зеленський повідомив на брифінгу 27 серпня: «Один з напрямів, частина якого вже зроблена – це Курщина. Другий напрям – стратегічне місце України в безпековій інфраструктурі світу. Третій напрям – потужний пакет примусу Росії до закінчення війни дипломатичним шляхом. Четвертий напрям – економічний». Добре, що хоч через два з половиною роки війни з'явився стратегічний план перемоги. Поки ми чекаємо на його оголошення, на запитання редакції про те, який план перемоги справді потрібен, і чому його не було раніше, відповідає професор Миколай Карпіцький.

Війна триває вже два з половиною роки, чому досі не було оголошено стратегічного плану перемоги над Росією?

Тому що ніхто не уявляє, що робити з Росією після перемоги над нею. Ба більше, західні політики не розуміють причини війни, і з яким ворогом мають справу. Їх цілком влаштовувала та путінська Росія, якою вона була перед нападом на Україну, тому вони хотіли б повернутися до довоєнного стану. Інша річ, країни східної Європи, які відчули на собі агресію Росії раніше, і тому хотіли б її розпаду. Однак ніхто не займатиметься розчленуванням Росії, не писатиме нові конституції для нових держав, не розподілятиме власність між ними, не слідкуватиме за ядерною зброєю та стратегічними об'єктами тощо. Ця робота є непосильною. Тим паче, що США та інші країни Західної Європи категорично проти розпаду Росії.

Війни закінчуються або перемир'ям, або розгромом однієї зі сторін. Будь-яке перемир'я з Росією вже програш, а для її розгрому поки немає сил. Тому й питання, що робити з Росією, навіть не обговорюється.

Чи має сенс говорити про стратегічний план перемоги над Росією, коли на фронті критична ситуація, і немає сил переломити її?

Річ у тім, що одна з причин, чому склалася критична ситуація на фронті – відсутність плану перемоги над Росією. У західних країн немає ні плану перемоги, ні проєкту майбутнього Росії після перемоги, отже, за замовчуванням залишається установка повернутися до того, як було до війни. Тому вони дають зброю для оборонної військової операції, а не для перемоги над Росією, а на практиці дають навіть менше, ніж це необхідно для оборони. І результат ми бачимо на фронті. Відсутність такого плану може призвести до поразки й на дипломатичному фронті. Щоб мобілізувати західне й українське суспільство для перемоги, потрібен план, який позначає кінцеву мету – що вважати перемогою, а також завдання і методи її досягнення. Найближчим завданням наразі є стабілізація лінії фронту й утримання Покровська. Поки що мета перемоги над Росією здається нескінченно далекою, але така мета має бути, оскільки вона дає змогу правильно ставити й розв'язувати поточні завдання.

В українському суспільстві існує консенсус щодо повернення до кордонів 1991 року і вступу до НАТО. Хіба це не план перемоги?

Вихід на державні кордони – це всього лише переміщення лінії фронту на менш зручні позиції. Але навіть якби вдалося не просто витіснити Росію, а й виснажити її до такого стану, що вона уклала б мир, то це просто дало б їй час краще підготуватися до нової війни. А в НАТО Україну однаково не візьмуть, поки залишаються причини, через які не приймають зараз.

Яким має бути план перемоги над Росією?

Який би план перемоги ми не формулювали, він обов'язково має передбачати визначення перемоги як кінцеву мету. Укладення миру ціною поступок означатиме неприкриту поразку, а повернення до кордонів 1991 року – це завершення війни «в нічию». Перемогою може вважатися тільки такий військовий розгром Росії, який змусить її виконати ультиматум переможців. Все інше перемогою називати не можна. Ультиматум має забезпечити майбутнє, в якому Росія буде безпечною для своїх сусідів і для всього світу загалом. Це означає, що ультиматум має нав'язати певний проєкт майбутнього Росії після війни. Зрозуміло, примусити до виконання такого ультиматуму можна, якщо його висуне коаліція держав. Але якщо немає проєкту післявоєнної Росії, неможливий ультиматум, неможлива коаліція переможців, а отже, неможливо сформулювати план перемоги над Росією.

Чи можна просто залишити Росію в спокої після її поразки, і не вигадувати жодних проєктів?

Так багато хто думає і на Заході, і в Україні, але це призведе до нової війни. Річ у тім, що Росія – це не національна, а військова держава. Вона спочатку створювалася як військова машина з метою захоплення нових територій. Це і є її національною ідеєю протягом усієї історії незалежно від зміни державно-політичних систем: Московське царство – Російська імперія – Радянський Союз – Російська Федерація. Свою економічну і технологічну відсталість Росія успішно компенсувала дешевизною живої сили, нечутливістю до будь-яких втрат і жорстокістю. Завдяки цьому вона перемагала у війнах. Тому, попри повну соціальну деградацію, Росія змогла зараз мобілізуватися для ведення війни, а якщо дати їй перепочинок на чотири роки, щоб вона підготувала офіцерський склад, то у неї буде найбільша армія у світі. Шанс перемогти Росію можливий на наступному технологічному воєнному витку, про що писав Валерій Залужний перед тим, як його зняли. Але що означає перемогти? Повний військовий розгром не буде для Росії остаточною поразкою, вона переживала подібне багато разів, і щоразу відновлювалася. Перемога передбачає деконструкцію держави як військової машини для імперіалістичних воєн.

У чому саме має полягати проєкт післявоєнної Росії?

Проєкт має відповідати не тому, як нам хотілося б, а реальним умовам. А умови такі, що в Росії немає опозиції й здорових політичних сил, які могли б узяти владу і спрямувати країну цивілізованим шляхом. «Прекрасна Росія майбутнього» – це проєкт оновлення імперії шляхом заміни «поганого» правителя на «хорошого». Перехід до парламентської республіки також нічого не вирішить, оскільки зберігається єдиний імперський центр управління. Я вважаю, що держава, яка скоїла такі злочини в Україні, не має права на існування. Однак це лише моє внутрішнє переконання. Розчленуванням країни ніхто займатися не буде, а США та інші європейські країни швидше підтримають нового диктатора, ніж допустять стихійний розпад Росії. Тож шляхом перебору ми приходимо до останнього єдино можливого варіанту – перетворення Росії на таку федерацію, в якій не буде монополії центральної влади. 

Поки у центральної влади монополія на контроль над силовими відомствами, не має значення, яка в неї ідеологія, яка саме політична сила переможе і хто при владі – парламент чи президент, і що формально буде записано в законі, – у будь-якому разі через деякий час відновиться імперська модель управління. Щоб цього не допустити, необхідно передати функції призначення і зняття керівників силових відомств федеративному органу влади, який складався б із глав регіонів. Завдяки тому, що глави регіонів лише тимчасово збираються разом, і кожен із них керує своєю територією, колегіальний орган, що складений із них, не зможе перетворитися на єдиний центр управління на кшталт парламенту або адміністрації президента. Отже, силові відомства, які раніше підтримували монополію центральної влади, у цій моделі управління залежатимуть від того, як регіони домовляться між собою, що призведе до скасування цієї монополії.

Зараз у Росії в будь-який момент можуть заарештувати губернатора за будь-який прояв самостійності. Але уявімо, що обрані на вільних виборах губернатори увійшли до Ради Федерації й самі призначили глав силових відомств. У цьому разі заарештовувати їх було б нікому, і тоді вони могли б вступити в діалог із центральною владою, яка повністю залежить від їхніх податків. Порушується договір про передачу повноважень – припиняється надходження податків. Але що важливіше, главам регіонів довелося б домовлятися один з одним, особливо якщо розподіл бюджетних коштів між регіонами визначався б їхнім спільним рішенням. У цьому разі їм було б просто не до геополітики й завоювання нових територій, кожен боровся б за свої інтереси.

Чи реалістичний цей проєкт, якщо в Росії політичне поле зачищене, і навіть на вільних виборах переможуть рашисти?

Реалізація такого проєкту неможлива без військової поразки Росії та міжнародного тиску ззовні. Дійсно, малоймовірно, що губернатором оберуть адекватну людину. Розрахунок робиться на їхні регіональні егоїстичні інтереси. Сенс у тому, щоб створити систему рівноваги інтересів незалежно від моральних якостей людей та їхньої ідеологічної позиції. За такої моделі збережеться єдина держава і загальний контроль над ядерною зброєю, як того хочуть США і країни західної Європи, і водночас Росія буде безпечною для навколишніх, а окремі регіони, якщо матимуть політичну волю, зможуть домогтися незалежності, як того хочуть країни Східної Європи. Отже, цей проєкт – компроміс між Україною, США та іншими країнами Європи, який дасть змогу сформувати нову коаліцію перемоги над Росією замість старої коаліції, яка погано працювала, і метою якої було лише не допустити поразки України.

Миколай Карпіцький. Адепти «Харе Кришна» йдуть воювати за Україну: війна змінила кришнаїтів

Джерело: PostPravda.info. 23.09.2024.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/zvity/adepti-hare-krishna-idut-voyuvati/

Війна стрімко змінює свідомість людей. Ці зміни як через лупу видно в релігійних спільнотах, які раніше дистанціювалися від політичного життя і проповідували пацифізм, а тепер підтримують ЗСУ. Якщо до війни російські й українські одновірці «Харе Кришна» не усвідомлювали відмінностей між собою, то тепер вони ніби на різних планетах. Втративши спільну мову спілкування, вони перестали розуміти одне одного.

Рух «Харе Кришна»: пацифісти чи воїни?

Рух «Харе Кришна» проповідує принцип ненасильства – агімсу. Його представники – вайшнави, або як їх ще називають, кришнаїти, – вегетаріанці, які відмовляються вбивати не лише людей, а й тварин. Тому уряд України визнав за ними право на альтернативну цивільну службу. Рух «Харе Кришна» зародився в Бенгалії в XVI столітті, а в другій половині XX століття поширився всім світом, зокрема й Україною. Його найбільше об’єднання в Україні – «Товариство свідомості Кришни», але є й інші, споріднені йому. Усі вони походять з одного кореня і між ними немає суперечності. Розрізняються вони лише «релігійним смаком».

Кришнаїти проповідують любов до єдиного Бога, якого вони називають Кришною, і практикують повторення мантри «Харе Кришна». Усе, що кришнаїт робить у своєму повсякденному житті, навіть коли приймає душ чи готує їжу, він робить для Кришни, щоб порадувати Бога. У такому житті просто немає місця насильству.

До війни важко було уявити, що ці мирні люди, які танцюють в індійському вбранні на вулицях українських міст, перетворяться на воїнів. Скільки їх зараз у ЗСУ? Точно сказати складно, бо у кришнаїтів немає обліку членів. Духовне керівництво України каже, що точно знає про 80, а керівник проєкту «Духовна матерія», адепт руху «Харе Кришна» та офіцер ЗСУ Михайло Ташков, повідомляє, що встановив 136 воїна-кришнаїта, а загалом їх може бути понад двісті. Для порівняно невеликої «пацифістської» релігійної спільноти це багато, адже до війни їх загалом в Україні було майже 40 тис., а зараз, можливо, вдвічі менше.

Михайло Ташков каже, що вже відомо 29 загиблих військових кришнаїтів, ще четверо зникли безвісти й один у полоні. Його проєкт «Духовна матерія» спрямований на підтримку богословського обґрунтування необхідності зі зброєю боронити свою країну, і з цієї позиції він разом зі своїми однодумцями веде жорстку полеміку з керівництвом спільноти. Так що ж спонукає представників «пацифістської» релігії добровільно йти воювати з агресором? 

Кришнаїти, які загинули на війні в Україні. Фото: Facebook

Погляд на війну в русі «Харе Кришна»

Рух «Харе Кришна» – це одна з течій індуїзму. Згідно з індуїстськими уявленнями світом керує загальний моральний закон – дгарма, який одночасно проявляється і як внутрішній обов’язок, до того ж у кожної людини свій згідно з її внутрішньою природою. У духовних людей дгарма – пізнавати істину, віддаватися служінню Богові, у воїнів – боронити слабких, у хліборобів, торговців – забезпечувати матеріальне життя. Відповідно до цього в Індії склалося уявлення про варни.

Це щось на кшталт станів. Варна жерців – брагмани, варна воїнів – кшатрії, варна хліборобів і торговців – вайш’ї. В одних течіях індуїзму вважають, що варни визначаються за народженням, проте в русі «Харе Кришна» вважають, що варни – це показник особистісних якостей людини, які не залежать, від того, в якій родині вона народилася. Завдяки такому розумінню до руху можуть приєднуватися люди різних національностей з усіх країн.

«Харе Кришна» – це брагманічний рух, орієнтований виключно на духовне життя, мета якого – віддане служіння Богу. Тому його адепти брали невелику участь у суспільному житті, адже така участь – обов’язок кшатрія, а не брагмана. Політичні переконання кришнаїтів, як правило, ті самі, які в них були до приєднання до руху, і загалом відображають настрої в суспільстві.

Релігійні лідери зазвичай займають нейтральну позицію з політичних питань і намагаються всі політичні суперечки винести за межі життя спільноти. До воєн вони ставилися як до неминучого зла. Згідно з ведичними уявленнями ми живемо в епоху воєн, тобто в калі-юґу, а спасіння досягається тільки через віддане служіння Богу.

Однак коли 24 лютого 2022 року розпочалося широкомасштабне вторгнення Росії, українським кришнаїтам стало зрозуміло, що це не просто одна з воєн калі-юґи на периферії їхньої країни, це геноцидна війна проти всіх українців, війна на знищення. Зараз в Україні ніхто не є в безпеці, кришнаїти гинуть так само як й інші українці. Окупанти зруйнували три кришнаїтські храми. У Херсонській області п’яний російський солдат без жодної причини розстріляв кришнаїтську сім’ю в їхньому будинку. Наразі відомо про загибель п’яти цивільних кришнаїтів, але скільки їх загинуло загалом – поки невідомо.

Якщо раніше повна зосередженість на Богові й відчуженість від матеріальних проблем сприймалася як ознака духовності, то в контексті геноцидної війни сприймається протилежним чином – як моральний релятивізм. Адже така повна відчуженість, коли навколо тебе гинуть люди, серед яких багато дітей, демонструє байдужість до страждань і неготовність узяти відповідальність за те, що відбувається навколо тебе. А чи потрібен Богу такий безвідповідальний адепт?

Так у середовищі українських кришнаїтів виник поділ між тими, хто вважає, що потрібно вести релігійне життя як раніше, і тими, хто вважає, що потрібно брати активну участь у захисті своєї країни. Гостра полеміка між ними супроводжується часом несправедливими звинуваченнями одне одного. Однак і ті, й інші проти агресії Росії, суперечка тільки в тому, чи потрібно боротися з цією агресією, і в якій формі боротися. З прихильниками відверто проросійської позиції українські кришнаїти навіть не вступають у дискусію, тому розкол між українськими й російськими кришнаїтами вже неможливо подолати.

Відносини між українськими й російськими кришнаїтами

До війни українські й російські кришнаїти не відчували відмінностей між собою і не звертали уваги, що в Росії встановилася диктатура. У будь-якому разі до 2011 року, коли російська влада зробила незграбну спробу заборонити «Товариство свідомості Кришни». З цією метою в сибірському місті Томську ФСБ ініціювала суд, щоб визнати священну книгу кришнаїтів екстремістською. На той час у Томську ще залишалися залишки громадянського суспільства, яке підтримало кришнаїтів, але вирішальну роль зіграла підтримка громадськості й уряду Індії.

Священну книгу вдалося захистити. Українські кришнаїти морально підтримували своїх російських одновірців, і для них стало шоком, що їхні духовні брати, які самі ледь не стали жертвами репресій з боку російської влади, підтримали у 2014 році окупацію Криму і військове вторгнення на сході України. Спочатку українські кришнаїти намагалися достукатися до розуму своїх російських одновірців, однак нині такі спроби остаточно припинилися. Річ у тім, що екзистенціальний досвід війни між ними настільки різний, що вони просто не розуміють одне одного навіть у тому випадку, коли й ті, й інші виступають за Україну і проти війни.

Для українських кришнаїтів очевидно, що Росія веде війну проти всіх українців на винищення, що це – особлива війна, яка відрізняється від будь-яких інших воєн тим, що ведеться не заради якоїсь політичної вигоди, а заради винищення України й української ідентичності. Однак навіть для тих російських кришнаїтів, які проти війни й всією душею співчувають своїм українським одновірцям, це всього лише одна з воєн калі-юґи, яку веде не Росія, а російська влада нібито окремо від Росії.

Цей розрив у сприйнятті війни унеможливлює спілкування навіть між тими, хто проти політичного режиму в Росії. Більшість же російських кришнаїтів намагаються дотримуватися позиції нейтралітету, який легко переходить у моральний релятивізм і зрівняння жертви й агресора. Найпоширеніші судження: «У конфлікті всі винні, й Росія, й Україна, і Захід»; «Вайшнави не повинні втручатися в політику»; «Воюють демони з демонами, а вайшнави повинні залишатися нейтральними»; «Війна – покарання за те, що люди їдять м’ясо, винні всі, невинних – немає».

Крішнаїти в Україні. Фото: Facebook

Поряд із прихильниками такої нейтральної позиції морального релятивізму в середовищі російських кришнаїтів багато таких, хто довіряє російській пропаганді. У війні вони звинувачують або Україну, в якій нібито утискають росіян, або Захід, який нібито воює проти Росії руками України. Є й такі, хто вбачає в цьому світову змову «архітекторів», які таємно керують світом. Уявлення проросійських кришнаїтів про те, що коїться в Україні, є абсурдним і гротескним. Наприклад, я знаю одного російського кришнаїта, який стверджував, ніби в Харкові ловлять росіян, а потім прибивають російські паспорти до різних частин їхнього тіла. Водночас він категорично відмовляється спілкуватися зі своїми українськими одновірцями.

Однак із початком широкомасштабної війни українські кришнаїти зіткнулися зі ще однією проблемою. Річ у тім, що в русі «Харе Кришна», як і в індуїзмі загалом, гуру, тобто власний духовний вчитель, має абсолютний авторитет. Вважається, що через нього діє сам Бог. Однак до війни в Україні своїх учителів не було, й ініціацію українських кришнаїтів проводили вчителі з інших країн, зокрема і з Росії, а саме, Бгакти Віг’яна Госвамі (Вадим Тунеєв) – духовний керівник Товариства свідомості Кришни в Росії, а також Чайтанья Чандра Чаран дас (Олександр Хакімов).

Вадим Тунеєв пішов з керівної посади російського об’єднання «Товариства свідомості Кришни», емігрував і морально підтримує Україну й українських одновірців, а ось Олександр Хакімов зайняв протилежну позицію. Він не лише поширював наративи російської пропаганди, буцімто Україна 8 років бомбардувала Донбас, а й  закликав російських кришнаїтів підкоритися указу про мобілізацію, заявивши, що воювати – це обов’язок, воля Кришни, і якщо вайшнав загине, воюючи проти України, то це буде славна смерть, яка очистить його від карми. 

На жаль, Олександр Хакімов має безліч учнів в Україні, багато з яких абсолютно не згодні з його позицією, але не можуть відмовитися від учителя, бо це суперечить віровченню. Так українські кришнаїти опинилися перед богословським викликом – як пояснити, що духовна особа, вчитель, через якого діє сам Бог, займає демонічну позицію? Ситуація трохи покращилася, коли навесні 2024 року духовний лідер Товариства свідомості Кришни в Україні та Молдові Ач’юта Прія (Артем Чумаченко) став гуру (вчителем) із правом давати ініціацію, і водночас було заборонено давати рекомендації на ініціацію в російських учителів. Однак як бути з тими, хто вже прийняв ініціацію в Олександра Хакімова – питання відкрите.

Найпоширеніші тенденції в середовищі кришнаїтів

Точно оцінити найпоширеніші тенденції в середовищі кришнаїтів складно, проте можна з упевненістю говорити про настрої серед тих кришнаїтів, які присутні в Інтернеті. Науковий співробітник Інституту сходознавства НАН України Юлія Філь у квітні 2024 року провела опитування в Інтернеті, щоб виявити, як вплинула війна на стосунки між українськими й російськими кришнаїтами. Понад третина українських кришнаїтів узагалі не хочуть мати жодних контактів із російськими одновірцями (36,7 %), і ще трохи менш як третина готові відновити стосунки лише за умови, якщо їхні російські одновірці візьмуть відповідальність за злочини Росії в Україні.

Тобто дві третини кришнаїтів займають радикальну проукраїнську позицію і не готові йти на жодні компроміси заради спілкування. Уявити таку принциповість з політичних питань до війни було просто неможливо. Війна сильно змінила кришнаїтів. Лише 13,3 % відповіли, що необхідно відновлювати спілкування з росіянами, залишаючи осторонь політичні питання. Якщо на початку війни українські кришнаїти активно вели дискусії в соцмережах, намагаючись переконати своїх російських одновірців, то зараз такий намір висловлюють лише 5 %. Це відповідає загальному настрою в українському суспільстві загалом, де прагнення переконувати росіян стало маргінальним. Позиція, що заради спілкування потрібно погодитися з позицією росіян, відображається десь у районі статистичної похибки – менш як 2 %. 

Як показує опитування російських кришнаїтів м. Томська, настрої там інші. Трохи понад половини (52 %) займають позицію політичної нейтральності й виступають за відновлення спілкування з українськими одновірцями, не торкаючись політичних питань. Трохи понад чверті (27 %) вважають, що потрібно йти на зустріч українським одновірцям, визнаючи їхню правоту. Решта займають проросійську позицію: трохи понад десятої частини (11,5 %) вважають, що з українськими одновірцями взагалі не потрібно спілкуватися, і ще 10 % вважають, що потрібно намагатися їх переконувати в правоті Росії. Думаю, ці цифри відображають ситуацію суспільної свідомості в Томську загалом, який є університетським містом і культурним центром. У депресивних містах Росії ситуація напевно набагато гірша, думаю, там безпросвітно панує російська пропаганда ненависті до України.

Геноцидна війна змінює всіх, і вже очевидно, що ні рух «Харі Кришна», ні інші релігії в Україні не залишаться такими, як були. Суперечки й кризи всередині релігійних спільнот віддзеркалюють аналогічні суперечки й кризи в українському суспільстві загалом, і майбутнє України визначиться залежно від того, як вона подолає ці внутрішні суперечності.