Джерело: PostPravda.info. 15.09.2025.
На фото: Щепан Твардох з українськими солдатами на фронті. Фото з приватного архіву Щепана Твардоха.
Якщо взагалі могла з'явитися художня книга про справжню війну в Україні, то без сумніву «Нуль» Щепана Твардоха є однією з найкращих історій, які досі написані. Чому? – Тому що кожен абзац – це те, що трапилося насправді. І немає значення, як звали прототипів героїв. І не має значення, як звали прототипи героїв. Кожен з них зібраний з атомів думок, почуттів, прокльонів, криків, екстатичних зітхань, запахів, болю – всього того, що могла відчути будь-яка людина, яка прожила якийсь час на фронті. Усе, що описує Твардох, я бачив, чув і відчував. Саме тому мені було так важко пробиратися крізь болото, яке він описав. Я волів би забути кожен рядок цієї книги.
Бути в середині війни
Це не може бути звичайна рецензія книги, яку я поставлю на полицю після прочитання. Хоча, безумовно, я її відкладу і, можливо, вже ніколи до неї не повернуся. Річ у тім, що війну, яка почалася у 2014 році, я переживаю разом з українцями від 2016-го, і багато з того, що описує Твардох, я відчув на власній шкірі. Майже десять років тому я вперше поїхав на Донбас, зустрів солдатів, цивільних, дізнався, що у світі існує зло – у чистому вигляді. Я почув історії про тортури в полоні, про жорстокі зґвалтування прекрасних і ніжних, мов русалки, жінок, а також тих, що могли б бути моїми бабусями; про смерть, так близьку й так часту, що зрештою людина певною мірою до неї звикає. Хоча насправді ніколи повністю звикнути до цього зла неможливо. Бо навіть пригнічене власною вагою, воно повертається вечорами, тисне на груди тижнями, місяцями, роками. Так само як в однієї з героїнь «Нуля» – Зуі.
Це жінка, вочевидь, воєнне кохання головного героя з позивним «Кінь», поляка з українським корінням, який покинув своє інтелектуальне та зручне життя у Варшаві й поїхав до України. Спочатку він став волонтером, згодом зрозумів, що йому немає куди повертатися, що колишнє життя вже ніколи не буде таким самим, і вирішив піти до війська. Цікаво, що Зуі ми жодного разу не зустрічаємо на сторінках роману Твардоха. Вона з’являється лише як привид для Коня, одна з проєкцій, які немов океан Лема із Солярісу, війна викликає в ньому, коли він проводить довгі дні в окопах під Херсоном. «На злому березі нашого батька Дніпра», як часто каже герой книги.
Саме з його спогадів і думок ми дізнаємося різні подробиці про війну, яка для нього почалася у 2022 році. Як і для багатьох людей у всьому світі, які раніше майже нічого не чули про Революцію на Майдані, вигнання Віктора Януковича, донецьких і луганських «сєпарів», чеченців, що ґвалтували або випорювали нутрощі українським військовополоненим лише для того, щоб за мить, ще живим людям у ті самі кишки напхати каміння й зі зв’язаними руками кинути їх у Сіверський Донець. До 2022 року, до Бучі, Ірпеня чи Ізюма, світ закривав на це очі й вуха. Так само і Кінь не мав глибших знань про країну своїх дідів. Він був звичайним поляком, для якого Україна не мала жодного значення – ні холодила, ні гріла. Для багатьох вона була лише окраїною Росії, країною базарних торговців із 90-х, і мало хто розумів визвольний порив 2014 року.
Вирушає в Україну Кінь лише на початку 2022 року. Починає, як і багато добровольців в українській армії, з волонтерства. Це, всупереч уявленням, для учасників тих подій, таких як я та багато інших воєнних кореспондентів, досить типовий випадок. Я знаю принаймні кількох людей, які працювали, наприклад, у Харкові, Краматорську чи згаданому Херсоні, розвозили гуманітарну допомогу, допомагали людям у метро, які ховалися від бомбардувань, і в певний момент дійшли висновку, що більше немає світу й дому, куди хотіли б повертатися. І тоді вони йшли до війська. Так сталося, наприклад, з Кубою чи Доротою з Польщі, з Ейпріл чи Маком із Канади.
На фото: Щепан Твардох з українськими солдатами, яким він привіз військову допомогу. Фото з приватного архіву Щепана Твардоха.
Війна затягує. Одних – у вир адреналіну, інших – алкоголю, сексу, легких грошей, а ще інших – у новий сенс, значення, славу, визнання, краще самопочуття. Адже на фронт вони потрапили, не знаючи, для чого взагалі живуть, – і близька, проста, а навіть героїчна смерть здавалася їм найкращим виходом. Добровольці на війні – це часто строкатий збір персонажів, ніби з «Брудної дванадцятки». Нерідко це люди, які в мирному житті ніколи б навіть не подали одне одному руки, бо належали до зовсім різних середовищ, класів і професій. На фронті зустрічаються туристичні гіди, реабілітологи, водії вантажівок, музиканти, пияки чи нереалізовані поети. Дехто з них «у минулому, вже неіснуючому житті», як пише Твардох, були поганими людьми, інші – добрими. Фронт зрівняв їх. Кожен із них, як тварина в джунглях, мусить боротися за виживання, і лише цей інстинкт єднає їх у братські стосунки.
Так саме «злий берег нашого батька Дніпра» зрівняв долі й рівні Коня, Ягоди, Арійця і Леопарда. І хоча кожен із них любить чи ненавидить війну по-своєму, у цьому місці й у цей час вони розуміють одне одного без слів. Кожен із них знає, що він – ходячий труп.
Херсон – тут кожен є трупом
Щепан Твардох у «Нуль» описав одну з найсумніших і найневдаліших, майже вертерівських операцій України за весь час війни, починаючи з 2014 року. Попри очевидний провал контрнаступу 2023 року та підрив Росією греблі на Новій Каховці, Генеральний штаб у Києві тоді ухвалив рішення відправити невизначену кількість військових на так званий лівий берег Дніпра, окупований росіянами, щоб українські війська створили там плацдарм, який міг би дати шанс на майбутній наступ. Це було зроблено всупереч усім підручниковим правилам воєнного мистецтва, які категорично вказують, що річки слід форсувати або лише в крайніх випадках, або тоді, коли успіх гарантований. Жодна з цих умов на той момент не була виконана, і росіяни досить швидко змогли відрізати українські війська від постачання навіть їжею та боєприпасами, позбавивши можливості ротації. Логістику забезпечували лише дрони, які доставляли найнеобхідніше, адже більшість човнів одразу потрапляла під обстріли, й солдати, що пливли на них, гинули в чорних водах нічного Дніпра.
Різні оцінки говорять про від 3000 до 6000 військових, відправлених до району Кринок. За розслідуванням Української правди, з жовтня 2023-го до кінця червня 2024-го там зникло 788 українських солдатів, а 262 було вбито й поховано. Переважна більшість, найімовірніше, залишилася там назавжди як «зниклі безвісти».
Що це означає – «там»? Бої на східному березі Дніпра далекі від героїчних картинок війни, які ми знаємо з фільмів про Другу світову. Можливо, найближче до них – книга «На Західному фронті без змін», де бачимо масову безглузду загибель солдатів. Кринки – саме такий випадок. Там і застряг Кінь. У норах, викопаних у землі, у просяклих водою окопах, з відрами для нечистот, які не можна було навіть винести назовні через страх, що теплі випорожнення стануть помітними для тепловізійних дронів. Бо це, своєю чергою, могло означати швидку смерть від нищівної артилерії, яка накривала всю місцевість.
Не лише у Кринках українські солдати воювали й воюють досі з усвідомленням, що або повернуться з війни важко пораненими, або в чорному мішку. Вони вже надивилися на смерть своїх побратимів і знають, що на них не чекає нічого кращого. Як пише Твардох, лише таке уявлення майбутнього дає надію не зійти з розуму. Бо кожен, хто чекає закінчення війни й повернення до колишнього життя, впадає в ностальгію, тугу і зрештою закінчує з дулом у роті. Тому краще думати про себе як про мертвого. Тоді легше воювати. Цього вчиться кожен солдат, що воює в Україні, про що мені також розповідали військові під Бахмутом в одному з моїх попередніх репортажів під назвою «Не люблю думати, що когось убиваю».
Волонтери – це не книжка про них
Багато емоцій у зв’язку з книгою Щепана Твардоха викликали сюжети, що стосуються волонтерів, які допомагають армії. Там чимало історій про шахрайство, ненадійність, гучні застілля з алкоголем, випадковий секс, а також про зневажливе ставлення до приїжджих з боку солдатів. І важко цьому дивуватися. Вони воюють у багні за те, щоб вижити ще один день, а ті, хто приїжджає до них як «герої», борються за нові лайки, більші охоплення й коротку славу в закордонних медіа. Тож немає нічого дивного, що військові ставляться до них поблажливо, роблять кольорові фото, виголошують горді, очікувані слова подяки й забувають про «світ, якого для них більше не існує», звідки волонтери приїхали. З власного досвіду знаю: небагато тих, хто допомагає армії, справді мають повагу серед військових. Та й узагалі мало який цивільний здатен цю повагу здобути. Бо чим саме? Для солдата має значення лише заслуга в бою. Кожен, хто уникає бою, – боягуз, недостойний навіть плювка.
Але залишимося на мить на цій суперечливій темі. Чи можна розпізнати польську волонтерку-німфоманку, яка у вигаданій історії постачала армії обладнання в обмін на секс? Швидше за все, ні. Про те, що історія є типовою, як і багато інших сюжетів у книзі Твардоха, свідчить хоча б інтернет-дискусія, що розгорілася навколо цієї теми, коли щонайменше три жінки образилися на письменника, звинувативши його в тому, що він описав саме їх. Не раз від дівчат, які бували на війні, я чув також вислів: «військо – не для жіночої статі», бо часто це закінчується небажаною вагітністю, сексуальними пригодами та відволіканням підрозділу від бойових завдань. Широкого розголосу набув і випадок у Харкові з пабом, де міжнародні та українські волонтерки «розважали» й «допомагали» солдатам відпочити. А в Ізюмі військові одного з підрозділів провели «чистку» серед місцевих борделів, бо надто багато бійців поверталися звідти із сифілісом. І так виглядає реальність, подобається це комусь чи ні.
Подружні зради, розпад стосунків, проституція, алкоголізм, думки про вбивства чи помсту над полоненими, боротьба за сон в окопі без жалю до товаришів, сморід гниючих тіл, нерозуміння рішень штабів, претензії до влади, гнів, страх, порожнеча на місці того світу, що залишився на «добрій стороні нашого батька Дніпра», – це реальність війни, яку Твардох передає у всій правдивості та натуралізмі. Ми можемо обурюватися, що книжка є вульгарною, що вона позбавляє військову буденність героїзму, до якого в комфортному світі нас привчили «Рятування рядового Раяна», «Чотири танкісти» чи «Дюнкерк», але це не змінить факту: певний зріз війни в Україні, наприклад з перспективи солдата-піхотинця, виглядає саме так, як описав Щепан Твардох у своїй книзі «Нуль».
Кожен, хто хоче відчути, як насправді смердить окоп, дізнатися, що думає солдат, у якого дружина віддається за гроші десь у Києві, або що переживає вечорами багаторазово зґвалтована росіянами жінка, – і якщо ви готові прийняти цю важку правду, – то вам треба прочитати книгу Щепана Твардоха. І тоді у вас не залишиться більше хибних уявлень чи ілюзій про те, що таке війна і від чого боронить Європу український «Нуль».
На фото: Щепан Твардох із Монікою Андрушевською, з якою вони разом допомагають українській армії. Фото з приватного архіву Щепана Твардоха.
Фрагмент книги «Нуль»
Надії немає.
Є багно, дрони й бетонне перекриття підвалу, якщо тобі пощастить, і бункер, який ти називаєш бліндажем, а зазвичай це жалюгідна яма в землі. За що ж ти тоді воюєш? Чи віриш іще в сенс цієї боротьби?
На першій лінії фронту – на «нулі» – у відрізаному річкою шматку світу, який не можна здати, хоч урятувати його неможливо, Кінь і його товариші видивляються світло, знаючи, що, коли той прийде, швидше за все виявиться спалахом вибуху, що роздере небо. На «нулі» братерство й відвага набувають нового змісту, а раціональність поступається інтуїції, забобонам і вірі. Є добровольці і є мобіки, які не хочуть воювати, є кохання коротке, як життя на фронті, а іноді трапляється навіть інтернет зі Starlink’а.
Кінь це розуміє, хоча солдатом він є віднедавна. Усе, у що він досі вірив і що любив, померло, тож він залишив за собою згарище колишнього життя в Польщі й поїхав воювати й шукати спокути – а може, й смерті? Вимерлий усередині, він зустрічає Зую, першу, яка має це ім’я. Зуя пробуджує в ньому те, що він вважав давно мертвим. Минуле, про яке Кінь не говорить і не хоче думати, постійно повертається.
Є також пес, якого не вилікував чаклун із Таджикистану.
