Єнжей Моравецький, М.М. Карпіцький. Зміна соціальної позиції євангельських християн Слов'янська під час війни на Сході України

Моравецький Єнжей, Карпіцький М.М. Зміна соціальної позиції євангельських християн Слов'янська під час війни на Сході України // Збірник матеріалів Звітної науково-практичної конференції Луганського національного аграрного університету, (26 лют. 2020 р.). Харків: ФОП Бровін О. В., 2020. С. 157-159.

 

Єнжей Моравецький, М.М. Карпіцький

Зміна соціальної позиції євангельських християн Слов'янська під час війни на Сході України

Всупереч культурному і релігійному розмаїттю Слов'янська євангельські християни не знали ні міжнаціональних, ні релігійних конфліктів, вони навіть уявити не могли, що прийде війна, і на них будуть дивитися, як на ворогів. Військові дії на Сході України почалися 12 квітня 2014 року, коли група бойовиків на чолі з Ігорем Гіркіним захопила місто Слов'янськ. Жителі Слов'янська зіткнулися не тільки з військовою агресією, а й ідеологічною. Нове керівництво встановило військову диктатуру і стало ділити жителів на «своїх» і явних або потенційних ворогів, до яких були віднесені євангельські християни. Бойовики Ігоря Гіркіна захопили євангельську церкву «Добра Звістка» і намагалися захопити її пасторів, які змушені були виїхати. П'ять членів церкви пройшли через полон. З іншої євангельської церкви «Преображення Господнє» бойовики розстріляли чотирьох членів і повністю знищили меблеву фабрику, яку побудували члени цієї церкви.

Війна змінювала людей. Вона також змінила релігійну свідомість євангельських протестантів, змусила переглянути свою соціальну позицію. Про це розповіли пастори церкви «Добра Звістка» Сергій Демидович і Петро Дуднік 3 серпня 2019 року в інтерв'ю доктору наук, ад’юнкту Інституту журналістики та соціальної комунікації Вроцлавського університету Єнжею Моравецькому.

Сергій Демидович розповів, що з дитинства вірив в Бога і був пацифістом. Тому він служив в будбаті й не брав до рук зброї. У роки радянської влади євангельські християни були ізгоями, вони сприймали владу як ворожу силу і намагалися максимально дистанціюватися від політичного життя. У 90-ті роки, коли жителі України опинилися в надзвичайно скрутному становищі, євангельські християни стали всиновлювати дітей, створювати реабілітаційні центри, допомагати у прибиранні міста, і через це соціальне служіння прийшло розуміння, що церква відповідальна за країну.

Як розповів Сергій Демидович, війна спонукала його змінити ставлення до пацифізму. Пацифізм був успадкований євангельськими християнами з радянської епохи, але зараз зло прийшло у рідне місто, і постало питання, як захищатися. Євангельські віряни визначилися у тому, що будуть допомагати захищати країну і благословляти тих, хто захищає її у лавах армії. З цією метою виникла нова форма церковного служіння євангельських християн Слов'янська – інститут капеланів в армії, а зараз ще і в поліції.

Війна створювала й інші виклики, на які довелося відповідати євангельським християнам. Перш за все — це розбіжності зі своїми російськими одновірцями, які виникли з початком війни. Для українських євангельських християн вони набули не стільки політичного, скільки релігійного значення. Суть їх у ставленні до брехні: чи припустимо заради збереження спокою в церкві мириться з брехнею, яка прикриває війну? Сергій Демидович сказав, що з початком війни українські євангельські християни розвернулися і стали триматися як вільні люди, а їхні російські одновірці, навпаки, бояться говорити правду про те, що відбувається на Сході України.

Ще один виклик, який прийшов з війною, пов'язаний зі ставлення до тих, хто ненавидить тебе. Сергій Демидович розповів про типовий випадок, коли християнські волонтери допомагають людині, а вона у відповідь озлоблено говорить: «Київська хунта!» Проте християнські волонтерські бригади й місії служили всім людям, які потрапили в скрутне становище, незалежно від їхніх переконань.

Новим викликом також стала ворожа ідеологія «русского міра», яка використовувала ідею протиставлення православ'я у віросповіданні Московського патріархату іншим церквам. Дуже важливо було зберегти мудрість, щоб протистояння ворожій ідеології не перетворити в релігійне протистояння між церквами, як цього хотів агресор.

Однак ворожа ідеологія вже пустила глибоке коріння на непідконтрольних територіях, де підростає нове покоління, яке не пам'ятає довоєнну Україну. Навіть якщо Донбас буде повністю звільнений, головні труднощі тільки почнуться: як бути з цими людьми? Необхідна колосальна робота з формування нового морального клімату. З цим викликом євангельські християни вже стикалися, коли був звільнений Слов'янськ, і тому вони розуміють, наскільки важкою буде ця задача, коли повернеться весь Донбас.

Війна по-різному вплинула на людей. Одні знайшли релігійну віру, інші, навпаки, розчарувалися в ній. Одні ставали волонтерами, безкорисливо допомагали людям, інші, навпаки, пристосувалися жити тільки на гуманітарну допомогу. Пастори церкви назвали явище, з яким зіткнулися, «інтернатським синдромом», коли люди, які нічого не мають, живуть у важких умовах лише завдяки допомозі ззовні й починають вважати, що всі їм усе винні. Був випадок, коли жінка, яку вивезли з прифронтової зони, незабаром знову повернулася назад у напівзруйноване житло, тому що не змогла адаптуватися до самостійного життя і звикла жити завдяки гуманітарній допомозі. Багато людей, які перейшли до утриманського способу життя, вже звикли жити в найтяжчих умовах і не намагаються змінити своє становище. Пастори сказали, що коли закінчиться війна і припинитися волонтерська допомога, у таких людей почнуться ломки як у наркоманів. Для євангельських християн, які вірять в релігійне значення праці, робота з такими людьми стала ще одним викликом. Вони вважають, що необхідна спеціальна робота з людьми, щоб відновити дух підприємництва, який передбачає працю і відповідальність за себе, за свою справу, за своїх близьких і за країну.

Пастор Петро Дудник сформулював три причини, які сприяли розпалюванню війни. Перша – у релігійній позиції агресора, коли оголошують єдиноправильною вірою православну у віросповіданні Московського патріархату, виганяють католиків і православних не Московського Патріархату, переслідують протестантів, бо бачать в них американських агентів і ворогів. Друга причина у комуністичній спадщині, у прагненні відновити імперію на зразок Радянського Союзу. Третя причина у дусі ненависті, який підтримується пропагандою під гаслом «не забудемо, не пробачимо їм!» І навіюванням, ніби кругом вороги, які йдуть вбивати простих людей.

Виникає необхідність змінювати свідомості людей. Пастори сказали, що у них є стратегія, як це робити. З цією метою вони відкрили тридцять дві місії уздовж всієї лінії фронту, і основу всієї своєї діяльності вони бачать у Слові Божому.

М.М. Карпіцький. Старобільськ в період початку війни на Сході України у 2014 р.

Карпіцький М.М. Старобільськ в період початку війни на Сході України у 2014 р. // Збірник матеріалів Звітної науково-практичної конференції Луганського національного аграрного університету, (26 лют. 2020 р.). Харків: ФОП Бровін О. В., 2020. С. 155-156.

 

Очевидець Володимир Григоренко про дії проросійських сепаратистів у Старобільську в травні 2014 р.

М.М. Карпіцький

Старобільськ в період початку війни на Сході України у 2014 р. 

Історія Старобільська починається у XVII столітті. У 1686 році українськими козаками була заснована Слобода Бєльська, із 1730-х років селище стало називатися Стара Біла, а у 1797 р. було перейменоване на Старобільське. Статус міста Старобільськ має з 1938 року. Зараз у місті налічується близько 17 тис. мешканців. У місті діє громада Православної церкви України, основу якої склала громада Української православної церкви Київського патріархату, створеної у 2014 році. Каталізатором формування громади стала агресія пропутінських сепаратистів на Сході України. Після отримання томосу про автокефалію Православної церкви України громаду очолив священник Володимир Маглена, який першим у Луганській області перейшов до Православної церкви України з Московського патріархату. Створення нової громади на основі старої залучило нових людей, які раніше не відвідували церкву. У новому приході вони склали половину від загальної кількості вірян. Серед найстаріших членів громади виявився очевидець подій 2014 року в Старобільську Володимир Григоренко, який розповів про дії пропутінських сепаратистів (інтерв'ю у Володимира Григоренка взяв 28 квітня 2019 року викладач кафедри історико-філософських дисциплін Луганського національного аграрного університету Миколай Карпіцький).

Навесні 2014 року пропутінські сепаратисти спробували поставити під свій контроль північ Луганської області, який на той момент не було кому захищати. Воєнізоване формування бойовиків «Прізрак» під керівництвом Олексія Мозгового безперешкодно роз'їжджало містами Луганської області та проводило роботу з підготовки референдуму про самовизначення так званої «Луганській народної республіки».

Як повідомив Володимир Григоренко, який був безпосереднім спостерігачем того, що відбувається 7 травня 2014 року, група бойовиків на чолі з Олексієм Мозговим на декількох автомобілях заїхала на головну площу Старобільська поруч з будівлею районної адміністрації. Бойовики не виходили з автомобілів, проте на підставі оцінки місткості транспорту Володимир Григоренко орієнтовно визначив чисельність бойовиків у 40-50 осіб. Одночасно на площі зібрався натовп, приблизно п'ятсот осіб, який підігрівався провокаторами. Провокаторів було осіб десять, серед них були як місцеві, так і незнайомі сторонні люди. Саме провокатори зірвали український прапор з будівлі районної адміністрації та поставили прапор «ЛНР». Місцева міліція спостерігала за подіями, але не втручалася, а керівництво адміністрації ніяк не протестувало.

Як тільки над будівлею районної адміністрації був зірваний український прапор, з автомобіля вийшов О. Мозговий та ще два бойовики, інші бойовики залишилися в автомобілях. Події були обставлені так, ніби народ сам захотів змінити владу, а О. Мозговий вийшов тільки підтримати людей і попросити допомоги в адміністрації району в проведенні референдуму. Міліція прикидалася, ніби події, що відбуваються, не її справа, а голова районної адміністрації заявив бойовикам: «Ми будемо сприяти проведенню референдуму». 11 травня 2014 року референдум у Старобільську все ж відбувся. При цьому представники адміністрації продовжували ходити на роботу як зазвичай, як ніби нічого особливого не сталося, дарма що над районною адміністрацією висів прапор ЛНР.

Патріотично налаштовані жителі пасивно спостерігали за тим, як зривали український прапор, тому що були в шоці від несподіванки й демонстрації грубої сили. Однак через кілька днів шок пройшов, і вже 13 травня близько двадцяти патріотично налаштованих активістів стихійно і без зброї вийшли на ту ж площу до будівлі районної адміністрації, зірвали прапор ЛНР і на його місце поставили той же самий прапор України, який висів над будівлею адміністрації до приходу бойовиків. Представники районної адміністрації ніяк не реагували на відновлення українського прапора, а міліція так само пасивно спостерігала за діями активістів і не втручалася, як і 7 травня, коли приїхали бойовики. Начальник районного відділу міліції пояснив невтручання тим, що «міліція з народом, куди народ, туди й вона, і її завдання – тільки забезпечувати громадський порядок». На цей момент українських військових в місті ще не було. Вперше в місто українські військові вступили лише два дні потому 15 травня, це був добровільний батальйон «Айдар».

Події показують, що навесні 2014 року місцева влада готова була без опору капітулювати перед агресором. При цьому і місцевій владі, і бойовикам, було важливо представити події так, ніби все, що відбувається – це крок назустріч сподіванням самих мешканців Сходу України. Тому відновлення українського прапора над будівлею районної адміністрації до приходу українських військових мало величезне символічне значення, бо руйнувало міф про те, що самопроголошені республіки створювалися нібито з волі самих місцевих мешканців.

Так, навіть при капітулянській позиції місцевої влади та бездіяльності міліції, коли пропутінські воєнізовані формування могли вільно роз'їжджати містами Луганщини, для того, щоб звільнити місто ще до приходу українських військових виявилося досить навіть пари десятків активних людей. І хоча на момент військової агресії проти України більшість населення залишалася пасивною, незабаром ситуація змінилася. Число людей з активною позицією стало збільшуватися, і це призвело до наростання опору агресії, причому не тільки у військовій сфері, а й в соціальній, що породило потужний волонтерський рух. На прикладі Старобільська ми бачимо, що в найнебезпечніші періоди життя країни навіть невелика група активних людей може змінити рівновагу сил, що може мати вирішальне значення для майбутнього країни.