Карпіцький М.М. Старобільськ в період початку війни на Сході України у 2014 р. // Збірник матеріалів Звітної науково-практичної конференції Луганського національного аграрного університету, (26 лют. 2020 р.). Харків: ФОП Бровін О. В., 2020. С. 155-156.
Очевидець Володимир Григоренко про дії проросійських сепаратистів у Старобільську в травні 2014 р.
М.М. Карпіцький
Старобільськ в період початку війни на Сході України у 2014 р.
Історія Старобільська починається у XVII столітті. У 1686
році українськими козаками була заснована Слобода Бєльська, із 1730-х років
селище стало називатися Стара Біла, а у 1797 р. було перейменоване на
Старобільське. Статус міста Старобільськ має з 1938 року. Зараз у місті налічується
близько 17 тис. мешканців. У місті діє громада Православної церкви України, основу
якої склала громада Української православної церкви Київського патріархату, створеної
у 2014 році. Каталізатором формування громади стала агресія пропутінських сепаратистів
на Сході України. Після отримання томосу про автокефалію Православної церкви
України громаду очолив священник Володимир Маглена, який першим у
Луганській області перейшов до Православної церкви України з Московського
патріархату. Створення нової громади на основі старої залучило нових людей, які
раніше не відвідували церкву. У новому приході вони склали половину від
загальної кількості вірян. Серед найстаріших членів громади виявився очевидець
подій 2014 року в Старобільську Володимир Григоренко, який розповів про дії
пропутінських сепаратистів (інтерв'ю у Володимира Григоренка взяв 28 квітня
2019 року викладач кафедри історико-філософських дисциплін Луганського
національного аграрного університету Миколай Карпіцький).
Навесні 2014 року
пропутінські сепаратисти спробували поставити під свій контроль північ
Луганської області, який на той момент не було кому захищати. Воєнізоване
формування бойовиків «Прізрак» під керівництвом Олексія Мозгового безперешкодно
роз'їжджало містами Луганської області та проводило роботу з підготовки
референдуму про самовизначення так званої «Луганській народної республіки».
Як повідомив Володимир
Григоренко, який був безпосереднім спостерігачем того, що відбувається 7 травня
2014 року, група бойовиків на чолі з Олексієм Мозговим на декількох автомобілях
заїхала на головну площу Старобільська поруч з будівлею районної адміністрації.
Бойовики не виходили з автомобілів, проте на підставі оцінки місткості
транспорту Володимир Григоренко орієнтовно визначив чисельність бойовиків у
40-50 осіб. Одночасно на площі зібрався натовп, приблизно п'ятсот осіб, який
підігрівався провокаторами. Провокаторів було осіб десять, серед них були як
місцеві, так і незнайомі сторонні люди. Саме провокатори зірвали український
прапор з будівлі районної адміністрації та поставили прапор «ЛНР». Місцева
міліція спостерігала за подіями, але не втручалася, а керівництво адміністрації
ніяк не протестувало.
Як тільки над будівлею
районної адміністрації був зірваний український прапор, з автомобіля вийшов О.
Мозговий та ще два бойовики, інші бойовики залишилися в автомобілях. Події були
обставлені так, ніби народ сам захотів змінити владу, а О. Мозговий вийшов
тільки підтримати людей і попросити допомоги в адміністрації району в
проведенні референдуму. Міліція прикидалася, ніби події, що відбуваються, не її
справа, а голова районної адміністрації заявив бойовикам: «Ми будемо сприяти
проведенню референдуму». 11 травня 2014 року референдум у Старобільську все ж
відбувся. При цьому представники адміністрації продовжували ходити на роботу як
зазвичай, як ніби нічого особливого не сталося, дарма що над районною
адміністрацією висів прапор ЛНР.
Патріотично налаштовані
жителі пасивно спостерігали за тим, як зривали український прапор, тому що були
в шоці від несподіванки й демонстрації грубої сили. Однак через кілька днів шок
пройшов, і вже 13 травня близько двадцяти патріотично налаштованих активістів
стихійно і без зброї вийшли на ту ж площу до будівлі районної адміністрації,
зірвали прапор ЛНР і на його місце поставили той же самий прапор України, який
висів над будівлею адміністрації до приходу бойовиків. Представники районної
адміністрації ніяк не реагували на відновлення українського прапора, а міліція
так само пасивно спостерігала за діями активістів і не втручалася, як і 7
травня, коли приїхали бойовики. Начальник районного відділу міліції пояснив
невтручання тим, що «міліція з народом, куди народ, туди й вона, і її завдання
– тільки забезпечувати громадський порядок». На цей момент українських
військових в місті ще не було. Вперше в місто українські військові вступили
лише два дні потому 15 травня, це був добровільний батальйон «Айдар».
Події показують, що
навесні 2014 року місцева влада готова була без опору капітулювати перед
агресором. При цьому і місцевій владі, і бойовикам, було важливо представити
події так, ніби все, що відбувається – це крок назустріч сподіванням самих
мешканців Сходу України. Тому відновлення українського прапора над будівлею
районної адміністрації до приходу українських військових мало величезне
символічне значення, бо руйнувало міф про те, що самопроголошені республіки
створювалися нібито з волі самих місцевих мешканців.
Так, навіть при капітулянській
позиції місцевої влади та бездіяльності міліції, коли пропутінські воєнізовані
формування могли вільно роз'їжджати містами Луганщини, для того, щоб звільнити
місто ще до приходу українських військових виявилося досить навіть пари
десятків активних людей. І хоча на момент військової агресії проти України
більшість населення залишалася пасивною, незабаром ситуація змінилася. Число
людей з активною позицією стало збільшуватися, і це призвело до наростання
опору агресії, причому не тільки у військовій сфері, а й в соціальній, що
породило потужний волонтерський рух. На прикладі Старобільська ми бачимо, що в
найнебезпечніші періоди життя країни навіть невелика група активних людей може
змінити рівновагу сил, що може мати вирішальне значення для майбутнього країни.
