Миколай Карпіцький. Росія готується до війни з НАТО. Це козирі Кремля і Заходу

Джерело: PostPravda.info. 27.12.2024.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/zvity/rosiya-gotu%d1%94tsya-do-vijni-z-nato-cze-koziri-kremlya-i-zahodu-analiz/

Війна з НАТО – це вже офіційно визнаний урядом Росії проєкт. Як заявив 16 грудня міністр оборони Андрій Бєлоусов, у 2024 році його міністерство готувалося до можливої війни Росії з НАТО в Європі, тому рівень витрат на оборону становить майже третину федерального бюджету. Такі витрати говорять про мобілізацію країни для війни. Але війна ж економічно не вигідна! Однак диктатори мислять інакше. Для них гроші – це влада. Але ж владу можна посилити не тільки за допомогою грошей, а й за допомогою військової сили. Це більше відповідає темпераменту Путіна, який через кілька днів після заяви Білоусова заявив, що без війни нудно. Це – суб'єктивний чинник, що підштовхує до Третьої світової війни. Але чи є об'єктивні передумови війни?

Чи справді Росія не здатна ні з ким більше воювати, бо загрузла в Україні?

Оптимісти заспокоюють, що Росія ні на кого більше не зможе напасти, оскільки загрузла в Україні. Тому вона втратила Сирію остаточно. Дійсно, без опори на режим Асада, без логістики, коли вже Туреччина та Ізраїль активно втручаються, повернути Сирію неможливо. Якщо оптимісти мають рацію, то Росія скоро піде з Африки. Але якщо Росія вчепиться в Лівію і знайде додаткові сили для військових операцій в Африці, значить вони помиляються. Наведу історичний приклад. Кінець серпня – початок вересня 1941 року. Радянська армія зазнає безпрецедентної поразки на фронті. Попереду битва за Москву з сумнівними перспективами її утримати. Чи міг хто-небудь подумати, що саме в цей момент у Радянського Союзу буде достатньо сил вторгнутися в Іран і окупувати його північні провінції? Свого часу багато хто теж сподівався, що якщо Росія загрузне в Сирії, то ніде більше воювати не зможе. Однак війна в Сирії дала змогу Росії побудувати військову машину для війни в Україні. Те, що Росії недостатньо зараз ресурсів для нової війни, не має заспокоювати. Якщо машина вже є, то рано чи пізно паливо для неї теж знайдеться. Наразі російська армія скута в Україні, проте її мобілізаційний резерв дає змогу в майбутньому поширити війну й на інші країни. 

У 2022 році Росія відправила в Україну всі свої боєздатні військові частини, й тому справді була не в змозі вести де-небудь ще одну війну. Ба більше, вона втратила в Україні більшу частину сучасної техніки й змушена була повернутися до старої тактики Першої світової війни з артилерійським вогняним валом і піхотними атаками. На цій підставі оптимісти вважають, що російська армія виснажилася, і їй знадобиться кілька років, щоб відновитися для війни з країнами НАТО. Я так не думаю. Уже за час війни в Україні російська армія в кілька разів збільшила чисельність боєздатних частин, розв'язала проблему зі снарядами, а відновлення парку сучасних танків та іншої техніки особливого значення не має, оскільки ця техніка однаково б згоріла в перші місяці війни з НАТО. Бої на Донбасі показують, що російська армія здатна проводити піхотні штурми й без підтримки сучасної техніки.

Потрібно враховувати не тільки військову міць, а й функціональність військової машини, тобто під які завдання вона вибудувана. Бульдозер же потужніший за легковий автомобіль, проте програє йому змагання з перегонів. Так і з армією. Найпотужніша армія, що створена для наступу, може виявитися безпорадною в обороні, й це продемонструвала поразка радянської армії в перші місяці війни з гітлерівською Німеччиною. Армії країн НАТО перевершують російську армію технологічно, але вони збудовані для коротких локальних воєн і не пристосовані для континентальної війни на виснаження. Російська армія зразка 2022 року теж була збудована для блискавичної війни. Однак після невдачі бліцкригу вона змушена була відступати. Якби західні країни в той момент надали Україні достатню військову допомогу, війна могла б закінчитися. Отримавши перепочинок, російська влада побудувала нову військову машину під завдання великої континентальної війни на виснаження. 

Державна машина в режимі воєнного часу

Західні країни живуть у режимі мирного часу, а їхні армії – це один із багатьох компонентів у структурі держави. У Росії, навпаки, сама держава стала компонентом у структурі армії та спецслужб. Тобто, в режимі мирного часу армія – це всього лише один з інструментів держави, в режимі воєнного часу держава стає частиною військової машини. Усі державні й громадські інститути – ЗМІ, суди, органи влади й самоврядування, соціальна система, промисловість – переорієнтовані на підтримання армії, що воює, і вже не можуть нормально функціонувати в мирний час. Механізм функціонування російської військової машини визначається способом розподілу грошей. До 2022 року держава була придатком або баластом монополій, які торгували природними ресурсами, а доходи зберігали в західних країнах. Через санкції доходи неможливо зберігати на Заході, тож вони спершу спрямовуються на військове виробництво й оплату контрактникам, а потім осідають у регіонах зі злиденним населенням, які раніше страждали через відсутність фінансування. Це формує соціальну базу підтримки війни, а злидні штовхають людей записуватися на службу за контрактом у такій кількості, що проводити примусову мобілізацію немає потреби. Оскільки загибель контрактників ні в кого співчуття не викликає, то мешканці Росії здебільшого воліють просто не помічати війну.

Однак якщо війна закінчиться, то економіка має бути перейти в режим мирного часу, і фінансові надходження в регіони припиняться. Демократична країна могла б вкласти гроші у відновлення промисловості та в соціальний захист населення, але не диктатура, яка завжди грабувала власну країну. Однак люди вже звикли до нового рівня доходів, втрата яких спричинить масову стихійну озлобленість із непередбачуваними соціальними наслідками. До того ж із фронту повернуться сотні тисяч людей, які за час війни морально деградували й втратили навички нормального соціального життя. Вони вимагатимуть привілеїв і вихлюпуватимуть свою ненависть на навколишніх. З цієї причини якщо Росія вийде з війни з Україною, то постане перед вибором: або перейти в нестабільний стан, або почати нову війну.

Однак наразі ймовірність початку Третьої світової війни вкрай мала через низку обставин. По-перше, поки російська армія просувається на Донбасі, підвищуючи загрозу для всього східного фронту, російське керівництво не має наміру відволікатися на інші ділянки фронту. Якщо навіть у Курську область воно не перекинуло сили з Донбасу, то тим паче не буде відволікати сили для військових операцій проти країн НАТО. По-друге, Путін не робитиме радикальних дій у невизначеній ситуації, тоді як Дональд Трамп цілеспрямовано створює атмосферу невизначеності. По-третє, Китай ще не визначився з вибором стратегії: з одного боку, він нарощує військову міць, погрожуючи Тайваню, з іншого боку, прагне технологічного прориву, що дасть змогу подолати кризу в економіці на шляху мирного розвитку. По-четверте, неможливо бути учасником світової війни без союзників. Наразі у світі залишилися тільки дві країни з імперськими амбіціями, які прагнуть військовою силою поширити свій вплив на інші країни – це Росія та Іран. З цієї причини вони – природні союзники. Однак після поразки Хезболли в Лівані від рук Ізраїлю та падіння режиму Асада в Сирії імперські плани Ірану зазнали краху, що так само означає, що Росія залишиться без союзників у разі Третьої світової війни.

Чи є підстава країнам НАТО побоюватися вторгнення Росії?

Я не вважаю, що найближчим часом Росія може загрожувати країнам НАТО. Однак майбутнє непередбачуване, і ситуація може змінитися, якщо країни НАТО не готуватимуться до війни з Росією. У зв'язку з цим розглянемо, чи здатна Росія успішно вести війну проти них, якщо вивільнить сотні тисяч солдатів у разі перемир'я з Україною. Для цього я пропоную подивитися на гіпотетичну ситуацію війни Росії з НАТО через аналіз досвіду Російсько-української війни найкращого військового аналітика – Валерія Залужного, завдяки військовому таланту якого вдалось витіснити росіян з Херсону та з Харківської області у 2022 році.

1 листопада 2023 року у програмному есе в журналі The Economist Валерій Залужний пише, що Росія втягнула Україну в позиційну війну, в якій вона має перевагу. Щоб переломити ситуацію, необхідно перейти до маневрової війни, але для цього необхідно домогтися переваги за п'ятьма пріоритетними напрямами. Я думаю, це так і щодо інших країн, на які Росія може напасти.

Перший пріоритет – повітряні сили, контроль над небом для великомасштабних наземних операцій. Тут Росія набагато перевершує Україну, однак у країн НАТО, у разі війни з Росією, буде величезна перевага. Частково завдання пілотованої авіації почали зараз виконувати безпілотники, які активно розвиває як Україна, так і Росія, однак у Росії більше виробничих потужностей для цього.

Другий пріоритет – засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ), щоб глушити сигнали зв'язку і навігації противника. В останнє десятиліття Росія модернізувала власні сили РЕБ, створивши новий рід військ і 60 нових видів техніки, тоді як Україна тільки почала їх створювати. За другим параметром знову ж таки перевага у Росії, однак вона може її втратити, оскільки інформаційні технології країн НАТО набагато більш просунуті. Тому в перспективі країни НАТО в цьому пріоритетному напрямі також можуть здобути перевагу над Росією з урахуванням розвитку технологій штучного інтелекту.

Третій пріоритет – контрбатарейний вогонь, ураження артилерії противника. Тут у Росії перевага не тільки над Україною, а й над країнами НАТО, які хоча й виробляють якісніші снаряди, проте не в достатній кількості. Частково завдання артилерії почали вирішувати дрони-камікадзе, які активно застосовує як Україна, так і Росія. 

Четвертий пріоритет, який виділив Валерій Залужний, – технологія розмінування мінних полів супротивника, щоб успішно наступати. Однак після того, як українська армія перейшла в оборону, з'ясувалося, що в неї вкрай обмежені можливості мінувати поля, щоб зупинити ворожу піхоту. У цьому пріоритетному напрямі повний провал не тільки в України, а й в інших європейських держав, які підписали конвенцію про заборону протипіхотних мін і знищили їхні запаси. Як вони збираються зупиняти піхотні атаки Росії? На щастя, США не приєдналися до цієї конвенції, але чи буде ухвалено вчасно рішення про постачання мін у Європу всупереч юридичним і бюрократичним труднощам?

П'ятий пріоритет – нарощування власних резервів. Росія створила механізм поповнення армії без примусової мобілізації й повільно нарощувала чисельність боєздатних частин. Їх достатньо, щоб на різних ділянках фронту проривати українську оборону, але поки що недостатньо, щоб розвивати успіх, тому наступ іде повільно. За оцінками військового керівництва, які підтвердив Валерій Залужний наприкінці 2023 року, щоб покрити потребу української армії на 2024 рік, необхідно мобілізувати 450-500 тис. резервістів. Однак мобілізацію проводили із запізненням і з великими проблемами, тому кількість тих, хто поповнив українську армію, набагато менша за цю цифру. З цієї причини протягом усього 2024 року співвідношення сил на полі бою повільно змінювалося на користь Росії. Ситуація погіршується тим, що 18 жовтня 2022 року було ухвалено закон №8109, який скасовує призов на строкову службу під час воєнного стану. Тобто в цьому пріоритетному напрямі Росія має абсолютну перевагу над Україною, і, гадаю, матиме таку саму перевагу над країнами НАТО в разі військового зіткнення з ними.

Тобто протягом 2024 року Україна не мала переваги за жодним пріоритетним напрямом, який окреслив Валерій Залужний, що пояснює успіхи російської армії. Однак він не врахував ще один напрям – якість управління військами. Після зняття Валерія Залужного виникла криза військового управління, яка не подолана досі й призводить до трагічних ситуацій на фронті.

У разі війни з країнами НАТО Росія матиме перевагу щонайменше за трьома пріоритетними напрямами, однак за першим пріоритетним напрямом країни НАТО матимуть абсолютну перевагу, і це стосується не тільки авіації, а й високоточних ракет. Цієї переваги достатньо, щоб завдати Росії першого нищівного обеззброювального удару, який може призвести до перемоги. Але що, якщо після цього першого удару країни НАТО підуть на перемир'я і почнуть переговори з Росією, щоб повернутися в довоєнний стан. У цьому випадку Росія оговтається після удару і втягне їх у позиційну війну, в якій вона за трьома пріоритетними напрямами матиме абсолютну перевагу. Якщо війна буде довгою, то високотехнологічна зброя закінчиться, і все вирішуватимуть маси солдатів на полі бою, як це відбувається зараз на фронтах України. 

Росію можна було зупинити й у 2022 році, й у 2023 в Україні, але не було для цього політичної волі західних країн. У разі поширення війни на країни НАТО у них буде можливість перемогти Росію, але для цього буде потрібна політична воля, яку вони досі не змогли продемонструвати. Путін поки сам не знає, як вчинить. Зараз він не готовий воювати з НАТО, але він готується до цього і спостерігає за поведінкою західних лідерів. Якщо вони продемонструють свою націленість на перемогу, а не на тимчасове перемир'я, то він не нападе на країни НАТО, як не напав би на Україну, якби бачив рішучість Заходу її захищати.  

Миколай Карпіцький. Типи аналітиків, блогерів і журналістів, які висвітлюють тему війни

Джерело: PostPravda.info. 16.12.2024.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/tipi-analitikiv-blogeriv-i-zhurnalistiv-yaki-visvitlyuyut-temu-vijni/

Я розумію тих людей, які раніше ніколи не цікавилися політикою. Аж раптом починається війна і все змінюється. Вони хочуть розібратися, що відбувається, але в них ще немає критеріїв, щоб відрізнити професійного аналітика від пропагандиста, й правду від брехні. Якщо раніше головна проблема була в тому, щоб знайти інформацію, то зараз – відсіяти зайву. Журналісти, аналітики, фахівці, блогери, публічні спікери висловлюють весь спектр можливих думок щодо будь-якої події. Як їх назвати одним словом? «Лідери думки»? «Інфлюенсери громадської думки»? – Занадто незвично для мене. Називатиму просто – «публічні знавці», хоча, зазвичай так не говорять, але нові часи вимагають нового слововживання.

«Публічні знавці», які переслідують власні цілі

У мене був свій набір аналітиків, яких я слухав. Але після широкомасштабного вторгнення їхня кількість сильно зменшилася. Уже понад рік, як українська армія не може зупинити просування окупантів на Донбасі, де я живу, і оскільки це безпосередньо стосується мого виживання, я не можу втішати себе постійними обіцянками аналітиків, що російська армія скоро виснажиться і не зможе наступати. Мені потрібно розуміти реальні небезпеки. 

Я не буду оцінювати конкретних «публічних знавців», натомість запропоную класифікацію за типами, які умовно назву так: «пропагандист», «брехун», «догматик», «вампір», «блогер», «фантазер», «пророк», «психотерапевт», «позитивіст», «концептуаліст». Довіру в мене викликають тільки два останні типи. Зрозуміло, це ідеальні типи, а реальні люди можуть поєднувати риси різних типів. 

«Знавець-пропагандист». Для нього немає істини чи брехні, важливим є лише те, чи допомагає будь-яка інтерпретація переконати людину у правоті певної позиції. Хороший пропагандист намагається робити це непомітно, приховуючи до певного моменту зв'язок між тим, що він говорить спочатку, і тією позицією, до якої він непомітно підводить. Багато хто думає, що у воєнний час пропагандисти потрібні, щоб мобілізувати суспільство на боротьбу. Однак, як я безпосередньо спостерігаю, вони здебільшого шкодять такій мобілізації, бо перемикають увагуй енергію людей на другорядні проблеми, а часом і самі штучно їх вигадують. 

«Знавець-брехун». Відрізняється від «пропагандиста» тим, що будує свої інтерпретації на хибних передумовах, тоді як «пропагандист» надає перевагу опертю на правдиву інформацію і факти, які витлумачує у вигідному для себе світлі. «Знавця-брехуна» слухати безглуздо в будь-якому разі, навіть якщо він скаже правду, оскільки, щоб виокремити правду з потоку брехні, треба затратити більше сил і часу, ніж дізнатися її з інших джерел. До цього типу належать усі, хто відтворює російські наративи, діючи за принципом: «чим жахливіша брехня, тим охочіше в неї повірять». Але не тільки. Бувають «брехуни», які діють із найкращих спонукань, наприклад, коли свідомо применшують сили ворога, що наступає, аби підтримати моральний дух. Ті, хто біля фронту, добре розуміють, наскільки небезпечна така «брехня на благо».

«Знавець-догматик». Для нього істина тільки те, що відповідає його картині світу, і він бачить свою місію в тому, щоб донести цю істину до всіх. Як і пропагандист, він ігнорує альтернативні погляди й намагається переконати аудиторію у своїй правоті, але, на відміну від пропагандиста, робить це щиро і засуджує маніпуляцію. Наприклад, «знавці-догматики» з чужого боку виходять з того, що Захід втручається в усі конфлікти, щоб нашкодити Росії, і на підставі цього виправдовують напад на Україну. «Знавці-догматики» з нашого боку виходили із дзеркальної картини світу, в якій Захід теж втручається в усі конфлікти, щоб перемогти диктаторів і підтримати демократію. Оскільки він набагато сильніший за Росію, то обов'язково допоможе Україні перемогти, тому немає потреби проводити військову мобілізацію власної економіки. Переконати «догматика» неможливо, лише війна може повернути його до реальності.

«Знавець-вампір». Для нього істина і брехня не важливі. Його мета – викликати якомога сильніші негативні емоції у людей. Ніщо так не об’єднує, як ненависть до спільного ворога. «Знавець-вампір» провокує ненависть і подібні сильні емоції, й завдяки цьому гуртує навколо себе своїх прихильників, емоціями яких харчується. Слухати його в жодному разі не можна, тому що емоції, які він транслює, передаються через нас іншим людям і шкодять їм. Це не означає, що ми маємо відмовитися від емоцій. Людині властиво говорити про почуття та емоційно висловлюватися, але вона не мусить нав'язувати свої емоції іншим людям. Одна річ – виявляти емоції, і зовсім інша річ – маніпулювати чужими емоціями. Цілком природно, коли журналіст висловлюється емоційно. Неприйнятно, коли він, маніпулюючи емоціями, намагається навіяти людям, що вони повністю згодні з його позицією. У цьому випадку вони відтворюють не інформацію про факти, а емоційне ставлення до цих фактів, яке транслює журналіст-«вампір».

Є журналісти, які усвідомлено подають інформацію так, щоб спровокувати в аудиторії емоційну реакцію. Вони усвідомлюють, що це маніпуляція, але вважають, що вона є доцільною. Однак є інший тип «вампірів», які не усвідомлюють, що маніпулюють чужими емоціями, тому що у них самих виникає нездорова психологічна залежність від емоцій інших людей. Це – токсичні люди, з якими шкідливо спілкуватися у повсякденному житті. Переглядаючи коментарі в соцмережах, я бачу, що у 90% люди говорять не про факти, а про власне емоційне ставлення. Якщо заздалегідь не знати, про що суперечка, то з коментарів неможливо зрозуміти. Коли я питаю, що саме викликало у них таку негативну реакцію, від мене безапеляційно починають вимагати, щоб я емоційно реагував разом із ними саме так, як вони хочуть. Будь-яка спроба розібратися без емоцій сприймається як прояв агресії, й тебе одразу записують у табір ворога. Отже, потрібно розрізняти «знавця-вампіра» – журналіста чи блогера, який підносить реальні факти так, щоб сформувати у людей емоційний рефлекс, та «побутового вампіра», який просто підміняє інформацію про факти своїм емоційним ставленням до них.

«Знавець-блогер». Для нього істина – будь-яка його думка, яка спонтанно виникає під враженням тієї чи іншої події. Все, що завгодно, може стати приводом для його публікації. Трамп одягнув нову краватку – привід поділитися своєю думкою, що це може означати для геополітики. «Знавець-блогер» не відрізняє важливого від другорядного й переконаний, що будь-яке його міркування з будь-якого приводу є важливим для людей. Для персонального блогу такий рівень подання матеріалу є цілком адекватним, але у серйозному виданні читати те, що може написати будь-хто, якось дивно. Хоча якщо «блогер» мислить оригінально, то слухати його можна, проте покладатися на його думку не варто.

«Знавець-фантазер». Коли не вистачає інформації, у людей виникає природна потреба домислювати й цим користується «знавець-фантазер». На відміну від «блогера» він не просто висловлює думку, а оформляє її в цілісну фантастичну історію, яка заповнює всі прогалини у знанні про те, що відбувається. Іноді він посилається на секретні джерела, від яких отримує ексклюзивну інформацію, наприклад «Путін смертельно хворий», або «Путін помер, його ховають у холодильнику, а замість нього – двійник».

«Знавець-пророк». Тип аналітиків, які з упевненістю говорять про те, що на нас чекає в майбутньому. На відміну від «фантазерів», вони складають прогнози на основі раціонального аналізу реальних фактів і процесів, завдяки чому їхні прогнози є обґрунтованими та переконливими, проте збуваються рідко. Наприклад, «Київ впаде за три дні» чи «ЗСУ заблокують російську армію в Криму», що ми чули не лише від пропагандистів, а й від серйозних аналітичних центрів. Однак, майбутнє принципово неможливо прорахувати. Адже для цього потрібно врахувати всі чинники, яких нескінченно багато, і заздалегідь знати, які будуть вирішальними. Однак дізнатися, який із чинників надав вирішальний вплив на хід процесу, можна лише після того, як цей процес завершиться. Тому соціальні науки дають змогу пояснювати минуле, але не передбачати майбутнє. Якщо хтось з аналітиків починає з упевненістю стверджувати, що саме станеться на фронті, то він просто не розуміє природи наукового пізнання і робить дві помилки. По-перше, він вважає достатнім ті чинники, які сам вибрав з неосяжної множини, і, по-друге, лише на основі внутрішнього переконання він сам вирішив, який із цих чинників вважати вирішальним. Тому, яким би глибоким і логічним не був його аналіз, вгадати майбутнє він може лише випадково. У мирний час такий підхід можна було б терпіти, але не тоді, коли йде війна.

Наведу приклад. Коли почалося повномасштабне вторгнення, один російський релігієзнавець, який емігрував до Німеччини, почав розміщувати у фейсбуці військову аналітику з конкретними висновками, що відбудеться у майбутньому. Раніше він досліджував вже завершені процеси у релігії, але вирішив, що може застосувати ті ж методи до незавершених процесів, тобто до того, що відбувається на фронті, часом допускаючи такі твердження, безглуздість яких очевидна для тих, хто живе біля фронту. Коли твоє місто бомблять і будь-якої миті його можуть захопити окупанти, потрібно багато психічних сил, щоб вчасно прийняти правильне рішення, від якого залежить твоє життя. А тут якась людина за тисячу кілометрів від тебе видає за істину свої міркування, тим самим посилюючи почуття небезпеки й невизначеності. Доводиться витрачати останні психічні сили, щоб оцінити їх і відкинути. Тому я змушений був відписатися у фейсбуці від цього релігієзнавця, який захопився військовою аналітикою.

«Знавець-психотерапевт». Це тип «публічного знавця», який вважає, що якщо людям дуже хочеться, щоб щось було правдою, значить це і є правда. Його аналіз ситуації для багатьох виглядає переконливим, по-перше, тому що відповідає їхнім бажанням і очікуванням, і, по-друге, тому що спирається на реальні, а не вигадані факти. Однак люди, що вірять йому, не помічають, що він обирає лише ті факти, що дають змогу обґрунтувати оптимістичну картину майбутнього. Наприклад, цього літа, коли ворог уже перенаправив свій основний наступ на Покровськ, в українському медіапросторі обговорювали лише успіхи української армії в Харківській області. Коли ж звичайним людям я говорив про реальну небезпеку Покровська, мені відповідали, якщо про це ніхто не говорить, значить все гаразд, і не треба вигадувати небезпеку. Коли реальну загрозу донецькому фронту було вже неможливо ігнорувати, то «знавці-психотерапевти» стали заспокоювати прогнозами, що російська армія кидає останні резерви, і незабаром наступ видихнеться. Насамперед «знавець-психотерапевт» піклується про спокій своєї аудиторії, тому якщо виникають якісь тривожні події, він завжди пропонує таку їхню оптимістичну інтерпретацію, яка б усім сподобалася.

«Публічні знавці», яким можна довіряти

З довірою я ставлюся лише до двох типів «публічних знавців». Це – «позитивіст» і «концептуаліст».

«Знавець-позитивіст». Він обмежує аналіз певною областю, у межах якої намагається максимально повно врахувати всі чинники, абстрагуючись від усього, що за її межами. Оцінюючи ситуацію на фронті, він намагається максимально повно зібрати всю інформацію про конкретні військові підрозділи, їхній стан, моральний дух, залишаючи поза увагою розмови про геополітику. Його висновки відносяться до того, що є безпосереднім продовженням конкретних дій на фронті, й він відмовляється будь-що стверджувати щодо віддаленої перспективи, оскільки прорахувати її неможливо. Прикладом такого аналітика є Костянтин Машовець – один із найоб'єктивніших військових аналітиків в Україні.

«Знавець-концептуаліст». Аналітик цього типу прогнозує майбутнє з урахуванням тієї чи іншої концепції, за допомогою якої узагальнює факти. Це нагадує, як узагальнює факти «догматик» на основі своєї картини світу. Однак схожість тут лише зовнішня. Картина світу – це те, як людина бачить реальність, тобто те, що дано людині як очевидність і що структурує її сприйняття. Концепція – це теоретична система, яку людина сама створює, щоб зрозуміти реальність, вона не очевидна і вимагає свого підтвердження. Концепції можна порівнювати, критикувати й перебудовувати. Для «знавця-догматика» критерій істини – це відповідність картині світу, а для «знавця-концептуаліста» сама концепція має перевірятися і підтверджуватися зовнішніми щодо неї критеріями – встановленими фактами чи життєвим досвідом людей. Прикладом військових аналітиків цього типу є Агіль Рустамзаде і Валерій Залужний. Вони не просто аналізують факти, а узагальнюють їх у певну концепцію, яку теж можна ставити під сумнів, проте яка дає змогу узагальнити всі наявні факти так, щоб прийняти адекватні військові рішення. Тобто завдання концепції – не прогноз майбутнього, а вироблення оптимальної стратегії дій відповідно до тих умов, що склалися на цей момент.

Миколай Карпіцький. Війна як самоціль: чому в Росії не закінчуються добровольці вмирати в Україні?

Джерело: PostPravda.info. 05.12.2024.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/vijna-yak-samoczil-chomu-v-rosi%d1%97-ne-zakinchuyutsya-dobrovolczi-vmirati-v-ukra%d1%97ni/

У 2022 році були очікування, що якщо російській армії завдати непоправної шкоди, то вона відступить. Вони не виправдалися. Цього року були очікування, що величезні втрати в живій силі призведуть до того, що в російській армії скоро нікому буде воювати. Вони теж не виправдалися. Зараз є очікування, що в разі припинення бойових дій в Україні, Росії знадобиться щонайменше кілька років, щоб відновити армію перед новою війною. Вони теж не виправдаються. Росія буде готова напасти на країни Балтії або Польщу, щойно вивільнить свої сили з України. І на цей момент НАТО нічого протиставити цьому. 

У зв'язку з цим виникають питання.

- Чому російське командування безжально витрачає солдатів і байдуже до втрат власної армії?

- Чому не зменшується приплив контрактників у російську армію попри те, що їх безжально витрачають у самовбивчих атаках.

- Чому російські солдати не підіймають повстання і не здаються в полон, а покірно йдуть на смерть, коли їх посилають у безглузді самогубні штурми?

- Чому російське суспільство байдуже до величезних військових втрат і далі підтримує війну? 

Війна як самоціль

Перед нами унікальне історичне явище. Суспільство підтримує війну, яка ведеться проти сусіднього народу шляхом безжального винищення власних солдатів. У самогубні штурми відправляють навіть хворих і калік. Це можливо лише тому, що існує суспільна згода на безглузді смерті. Такого ніде більше немає. Буває, суспільство готове йти на величезні жертви заради перемоги, якщо ці смерті не є марними. Звісно, не можна узагальнювати про всіх росіян. У Росії десятки мільйонів людей проти війни й за Україну. Але вони розрізнені й не становлять будь-якого суспільного суб'єкта. Під суспільною згодою на безглузді смерті я маю на увазі таку рівновагу сил у суспільстві, завдяки якій стала можлива масова підтримка війни як самоцілі – війни заради самої війни. Я виділяю дві передумови такої згоди. 

«Держава смерті» – соціальна «антисистема» в Росії

Перша передумова має соціально-історичний характер. Її пояснив російський історик Дмитро Савромат (Чернишевський), який емігрував в Уругвай, у бесідах на власному ютуб-каналі «Total War й історія». Там він запропонував своє розуміння Росії як військової держави або «Імперії народного горя». Щоб стати імперією, потрібно мати в чомусь перевагу над іншими країнами. Московське царство не мало жодної переваги, окрім однієї – безжального витрачання людського ресурсу заради досягнення цілей влади. Такого більше ніде не було, навіть у найзвірячіших імперіях. Ставлення до власного населення як до витратного ресурсу зберігалося впродовж усієї російської історії й давало змогу перемагати числом, не рахуючись із втратами. Бідність і безправ'я – необхідна умова функціонування такої державної системи, що прирікало її на постійне науково-технічне відставання. Однак зараз ми спостерігаємо переродження цієї жорстокої державної системи у ще жахливішу – у «державу смерті» або «антисистему» (термін Дмитро Савромат запозичив у Льва Гумільова). 

За словами Дмитра Савромата, «антисистема» в Росії пожирає саму себе і веде до смерті. Це проявляється в «економіці смерті», в якій доходи від продажу нафти й газу обмінюються на добробут членів сімей загиблих і тих, хто наживається на їхній загибелі. Завдяки цьому формується потужна соціальна база підтримки режиму і війни. Вона включає представників репресивного апарату, так званих «силовиків», які бояться, що їх відправлять на війну, і тому готові беззаперечно виконати найбожевільніший наказ. Їх разів у десять більше, ніж усіх, хто воює проти України, тому жодні протести в Росії неможливі. Також вона включає «плебс» – бідне населення депресивних районів, куди завдяки війні вперше почали надходити гроші. Для них закінчення війни означає припинення грошових надходжень і повернення з фронту кримінальників, які нічого не вміють окрім як вбивати. Саме це середовище забезпечує постійний приплив добровольців в армію, які підписують контракт не тільки заради грошей, а й ще тому, що бачать у цьому єдиний шанс піднятися з соціального дна.

Як розповідає Дмитро Савромат, протягом усієї історії російської армії солдатів розглядали як витратний матеріал. Однак в «антисистемі», яка зараз склалася в Росії, з'явився новий чинник – посилати солдатів на смерть стало вигідно. Адже контрактник приходить із великими грошима. Можна або за хабар залишити його в тилу, а можна, навпаки, відправити на смерть, а про загибель повідомити пізніше, щоб отримувати за нього гроші. Чим частіше оновлюватиметься особовий склад, тим більше буде можливостей підзаробити на них. Так складається армійська система, яка винищує насамперед власних солдатів, а вже потім ворожих. У російському суспільстві добровольців нікому не шкода, тому воно нечутливе до військових втрат. Для держави ж загибель солдатів на фронті означає зниження соціального навантаження. Адже мертвого не треба лікувати, витрачати кошти на його соціальне забезпечення.

Основа соціальної «антисистеми» – картина світу, в якій добро і зло міняються місцями

Друга передумова підтримки війни як самоцілі – це особливе ставлення до життя, яке впливає на характер поведінки росіян. Точніше, особливе ставлення до смерті. Воно має екзистенційний характер і сформувалося на основі картини світу, в якій будь-яке явище або подія пояснюється присутністю ворога, який втілює споконвічне зло. Стосовно ворога скасовуються всі моральні обмеження. Будь-який добрий вчинок щодо ворога вважатиметься злом, а злий – добром. У носія такої картини світу всі уявлення про цінності, про добро, про справедливість змінюються на протилежні, аморальність він вважає чеснотою, а злодіяння – благом.

З історії ми знаємо, що така картина світу формувалася, коли будь-яка спільнота опинялася в чужому культурному середовищі або не встигала адаптуватися до швидких змін у світі. Тобто умовою її виникнення є сприйняття навколишнього світу як чужого. Так виникло два варіанти такої картини світу, що втілюють два різні емоційні настрої: маніхейство і гностицизм. Маніхейство виходило з того, що наш світлий світ перемішався зі світом початкового зла, і тому ми приречені на боротьбу. Гностицизм виходив з того, що наш світ створений помилково або з волі злого бога, тому в ньому все безглуздо, немає відмінності між хорошим і поганим вчинком, а отже, немає сенсу боротися зі злом. На основі цих двох світосприйняттів виникали різні доктрини, квзірелігійні віровчення, однак найчастіше вони породжували деструктивні настрої всередині релігій, що вже існують – християнства та ісламу.

Безжальне ставлення російської влади до власного населення призвело до виникнення маніхейського настрою всередині православ'я. Симптомом цього настрою став церковний розкол у XVII столітті через обрядові розбіжності, які з позиції грецького православ'я навіть не варті уваги. Однак у Росії запеклість розколу довела до колективних самоспалень. Звісно, річ не в обрядових розбіжностях, а в сприйнятті навколишнього світу як чужого і ворожого.

У ціннісному сенсі маніхейство протилежне християнству, а отже, і православ'ю. Коли більшовики розв'язали боротьбу з релігією, то втілили у своєму вченні про класову боротьбу маніхейське ставлення до життя, яке раніше православ'я хоч якось стримувало подібно до дірявої греблі. Більшовики бачили свою місію в тому, щоб звільнити світ від експлуатації, тобто від зла, і встановити справедливе суспільство, тобто царство добра. Моральні зобов'язання поширюються тільки на класово близьких, а стосовно ворогів дозволено все, що стало виправданням масових репресій. Проте комуністична ідеологія має два аспекти – по-перше, нещадну класову боротьбу з ворогами, і, по-друге, утопію про справедливе суспільство, світле майбутнє, підкорення космосу, прогрес тощо. З настанням епохи нафтового благоденства класова боротьба стала вже не такою актуальною, і суспільство занурилося в утопічне сновидіння, що начебто живе в найвільнішій і найгуманнішій країні, аж поки обвал цін на нафту не розбудив його.

Ідеологія класової боротьби породила соціальну некрофілію, яка втілювалася навіть у радянській символіці. Однак класова боротьба велася заради вищих цілей, хоч і хибних – заради встановлення справедливості та щастя, що цілком відповідає маніхейському світосприйняттю. Однак зараз у Росії панують інші настрої. Більше немає віри ні в майбутнє, ні в справедливість. Хоча західні країни вважаються ворожими, але й власна країна стала чужою. Уже немає тієї світлої ідеї, за яку варто боротися. 

Звісно, всі люди різні, і в Росії вони теж думають і відчувають по-різному, тому робити узагальнення з приводу всіх росіян неприпустимо. Однак ідеться не про всіх росіян, а про панівний настрій, який визначає події соціального життя, а він відповідає вже не маніхейському, а гностичному світосприйняттю. Оскільки все безглуздо, немає жодної різниці, чи будемо ми творити добро, чи зло. Залишається тільки визнати цю безглуздість життя і робити все, що хочеться, а потім так само безглуздо померти. Тобто соціальна некрофілія в нинішній Росії ґрунтується не на маніхейському, як у Радянському Союзі, а на гностичному світовідчутті.

Гностичний фаталізм російських солдатів на фронті

Але якщо все безглуздо, чому тоді люди йдуть в армію воювати проти України? Уявімо собі пересічну людину з депресивного району. Роботи немає, вдома скандали, а для навколишніх людей ти – ніхто, порожнє місце. Це таке відчуття власної нікчемності, наче ти не існуєш. Найважче, якщо доводиться напружувати всі сили, щоб підтримувати існування, коли все здається безглуздим. Наприклад, заробляти гроші, коли вдома постійні скандали. Звісно, легше, коли забуваєшся в алкоголі чи наркотиках. Такий стан пригнічує інстинкт самозбереження, а смерть більше не сприймається як зло, адже різниці між добром і злом немає жодної. Чим простіший світ, тим менше потрібно напружуватися, щоб жити, а війна і смерть саме й роблять цей світ простішим. Це і є некрофільний настрій, що ґрунтується на гностичному світосприйнятті.

І ось такій людині пропонують іти на війну в Україну. Вона за замовчуванням приймає російську пропаганду за правду, хоча насправді їй байдуже, хто винен у війні. Їй важливо інше – відчуття власної значущості й безкарності. Їй обіцяють, що, якщо вона виживе, її всі поважатимуть як ветерана. Простіше кажучи, вона – кого всі вважали порожнім місцем – зможе творити будь-яке свавілля, і всі з цим рахуватимуться. Але для цього потрібно бути готовим убивати й померти. Нормальна людина навряд чи на таке погодиться, але в гностичному настрої, у якому пригнічений інстинкт самозбереження і не розрізняється добро і зло, погодитися на це легко. І таких у Росії десятки мільйонів, тому потік добровольців у російську армію не вичерпається.

У Радянському Союзі теж була соціальна некрофілія, але іншого штибу, там люди йшли вбивати й вмирати за якусь ідею, а в нинішній Росії – за можливість творити свавілля. Адже якщо все безглуздо, то жодних моральних обмежень більше немає не тільки щодо чужих, а і щодо своїх теж. Цей гностичний тип соціальної некрофілії супроводжується гностичним фаталізмом. Один знайомий український офіцер назвав це «російським фаталізмом», перебуваючи під враженням військової хроніки з кадрами, як присіли покурити два російських солдати. У цей момент одному з них осколком знесло голову. Другий навіть не здригнувся і спокійно докурив.

Фаталізм буває різний. Буває стоїчний фаталізм, коли людина приймає свою долю, але однаково чинить чесно відповідно до своєї розумної природи й своєї причетності до світового Розуму або Бога. Однак тут зовсім інший, гностичний фаталізм, коли людина не бачить сенсу в житті й змирилася зі смертю, як своєю, так й інших людей, яких прийшла вбивати в чужу країну. На місці Бога в неї чорна діра, яка висмоктує з неї відчуття життя. Саме цей фаталізм змушує російських солдатів іти в безглузді атаки на смерть замість того, щоб повстати проти своїх командирів, які наживаються на їхній загибелі.

Чи можна зупинити російську армію?

Історія повторюється. Якщо Росія перемагала, то числом, а якщо програвала, то через технічне відставання. Ні в Україні, ні в Європі немає механізму, щоб подібним чином мобілізувати жителів депресивних районів, тому кількісне співвідношення армій і надалі змінюватиметься на користь Росії. Звісно, армія НАТО набагато технологічніша, і в разі війни з Росією може завдати колосальної шкоди, але що робити після того, як високотехнологічна зброя НАТО закінчиться, а російську армію й надалі поповнюватимуть добровольці? Очевидно, вже зараз потрібно переписувати військові стратегії війни з Росією з урахуванням її особливості ведення війни. Я дуже сподіваюся, що розвиток дронів і штучного інтелекту поступово замінюватиме солдатів на фронті так само як розвиток роботів витіснив із виробництва робітників. У цьому випадку Росія втратить свою єдину перевагу над цивілізованими країнами.

Наймана армія могла стати грізною силою, проте в антисистемі, що склалася в Росії, вона може тільки розкладатися. Гроші, з якими контрактники приходять в армію, живлять корупцію і наркоторгівлю в російській армії, яка зараз має успіх лише тому, що приплив свіжих сил поки що компенсує процеси деградації. Тому потрібно допомагати Україні, щоб вона протрималася в цей найнебезпечніший період, захищаючи Європу від російського вторгнення.

Обговорення цієї статті:

Миколай Карпицький та Юлія Філь. Давній гностицизм і сучасна війна проти України

Миколай Карпіцький. Війна проти української ідентичності: чому росіяни не вірять навіть родичам в Україні

Джерело: PostPravda.info. 18.11.2024.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/vijna-proti-ukra%d1%97nsko%d1%97-identichnosti-chomu-rosiyani-ne-viryat-navit-rodicham-v-ukra%d1%97ni-dumka/

Чи може національна ідентичність бути хибною? Питання може здатися безглуздим. Адже якщо люди усвідомлюють себе одним народом, значить так воно і є, і ніхто не має права судити, правильно це чи ні. Але як бути, якщо національна ідентичність ґрунтується на запереченні іншої ідентичності. Ба більше, якщо це заперечення стало причиною масової підтримки війни проти іншого народу? Якби війну проти України підтримували тільки малоосвічені люди, які морально деградували, це можна було б пояснити пропагандою і маніпуляцією. Але ж війну підтримують і добропорядні християни, і інтелігенція, вчені. Ба більше, вони довіряють Путіну більше, ніж своїм родичам, колегам чи одновірцям, які живуть в Україні.

Росіяни не вірять навіть своїм близьким в Україні, бо не хочуть їм вірити 

Навесні 2022 року в інтернет-ЗМІ публікувалося багато історій, як росіяни відмовлялися вірити, коли їхні родичі в Україні говорили, що зараз їх бомблять. Наприклад, телефонує донька з Харкова матері в Росії, щоб повідомити, що б'ють по житлових кварталах, вибухи зовсім поруч, а у відповідь чує: «Не вигадуй!», «Ніхто вас бомбити не буде!», «Скоро наші прийдуть, вас визволять, ніхто вас навіть пальцем не зачепить!». Зараз таких історій немає, тому що українці перестали намагатися переконувати росіян, оскільки це марно. Можу підтвердити це на власному досвіді.

У 2011 році я був одним з організаторів міжрелігійного діалогу в сибірському місті Томську. Представники різних релігій ділилися своїм духовним досвідом, прагнули зрозуміти чужу позицію і знайти спільну етичну основу, щоб подолати ксенофобію. У 2015 році я поїхав на Донбас, збирав свідчення про життя християн в умовах війни й хотів розповісти про них своїм землякам, але учасники міжрелігійного діалогу сказали, що вони поза політикою і слухати мене не стали. 

Після широкомасштабного вторгнення 2022 року вже неможливо було приховувати свою позицію під маскуванням аполітичності. Були ті, хто підтримав Україну, але вони були змушені або покинути Росію, або піти у внутрішню еміграцію. Тому на міжрелігійному діалозі залишилися лише ті, хто вірить, ніби в Україні нацисти, і тому Путін повинен провести її денацифікацію. Я запропонував їм поговорити зі своїми одновірцями в Україні й дізнатися від очевидців, як насправді. Мою пропозицію категорично відкинули. Це було дивно. Припустимо, людина повністю зомбована пропагандою, але вона однаково залишається свідком повсякденного життя у своїй країні. Наприклад, якщо я зустріну жителя Північної Кореї, я не буду слухати його комуністичну пропаганду, але я постараюся у нього як у свідка дізнатися про повсякденне життя в його країні. Якщо російські християни, вайшнави, мусульмани вірять, що всі їхні одновірці в Україні зомбовані нацистською пропагандою, то чому не поцікавляться хоча б тим, як проявляється цей нацизм у повсякденному житті? Пригнічує повна відсутність такого інтересу і непохитна впевненість, що вони краще за українців знають, як живуть в Україні.

З цього випливає, що вони вірять кремлівській пропаганді з тієї причини, що самі хочуть у неї вірити, тому бояться спілкуватися з тими, хто може поставити їхню віру під сумнів. Інакше кажучи, вони хочуть, щоб їхня картина світу, що ґрунтується на імперській ідентичності, підтверджувалася фактами, і тому спеціально шукають фейки про Україну, щоб у них повірити. Це означає, що їхня російська імперська ідентичність переважує релігійну ідентичність. І ця імперська ідентичність побудована на запереченні української ідентичності. 

Подібне явище можна спостерігати в науковому та академічному середовищі, де, здавалося б, культивується ерудиція і критичне ставлення до інформації, тому його вже ніяк не пояснити ефективністю пропаганди. Скільки людей у цьому середовищі підтримує Україну? Після широкомасштабного вторгнення зі мною зв'язалося кілька моїх колег із Росії з моральною підтримкою. Серед них був один учений зі світовим ім'ям, який через мене вийшов на українських колег, щоб попросити вибачення за країну. Але це поодинокий випадок, здебільшого або мовчать, або підтримують злочинну війну. Я запитав Анатолія Ахутіна, відомого російського філософа, який емігрував до України, чи зверталися до нього його колеги з Росії, щоб попросити вибачення і морально підтримати українських колег. Він сказав, що, звісно, у нього є друзі в Росії, які підтримують Україну, однак із середовища філософів й інтелектуалів ніхто до нього не звертався. Навпаки, багато хто перестав із ним спілкуватися. 

На моє запитання, чи справді річ у російській ідентичності, Анатолій Ахутін відповів: «Думаю, річ не просто в "російській ідентичності", а в тому, що ця "ідентичність" імперська. Йдеться не про політичне імперство (його теж у надлишку), і навіть не про ідеологічне (Москва – 3-й Рим тощо), а про те, що набагато глибше – на якомусь ірраціональному підсвідомому рівні... Зверніть увагу, що слово "русский" – прикметник, а яка "сутність" за ним прихована – не зрозуміло: все що нам завгодно. Це імперство живиться месіанською ідеєю (викраденою у Візантії), самосвідомістю "народу-богоносця" (викраденою в юдеїв), опорою на велику історію, яку викрали (фактично, на жаль, подарували) в самої України, а тому ще більш ненависної. Тож заперечення незалежної української ідентичності зростає ще й зі страху повиснути в історичній порожнечі якимись бастардами Орди, опинитися раптом без римської спадщини, без спадкоємства візантійського православ'я, без власної історії... – порожнім прикметником без іменника».

На підтвердження думки Анатолія Ахутіна можна навести історію, яку мені розповіли в Інституті Сходознавства НАН України. Перед широкомасштабною війною до них приїхав польський учений- в'єтнамознавець із Варшави Лєшек Соболевський. У бесіді із завідувачем відділення, а нині директором Інституту Віктором Кіктенком польський вчений запитав, як того по-батькові, щоб ввічливо звертатися. Український колега відповів, що звернення «пане Вікторе» є цілком ввічливим і звучить навіть краще, бо менш формальне й більш індивідуальне. Пізніше пан Лєшек розповів про це вже своєму російському колезі, теж вченому- в'єтнамознавецю, Іллі Усову, який був украй обурений, що в Україні використовують звертання «пан», «пані», і почав доводити, що нібито на Донбасі повстав російськомовний народ, а російських військових там немає. Пан Лєшек був здивований реакцією. Яка справа російському вченому як його українські колеги звертаються один до одного? І чому його обурюють саме українці, а не поляки, які використовують таку саму форму ввічливого звертання? Треба наголосити, що це була реакція науковця, якій за своїм фахом має розумітися на питаннях і національної ідентичності, й сучасної політики. Гадаю, російський науковець у формі звернення «пан», «пані» вгледів демонстрацію того, що українська ідентичність незалежна від російської, і саме це його й обурило. Тобто річ не в пропаганді, а в картині світу, в якій українська ідентичність сприймається як ворожа антиросійська ідеологія. 

Картина світу на основі заперечення української ідентичності

Імперіалізм у Радянському Союзі насаджувався зі шкільної лави. На заняттях у школі нам розповідали, що історія Росії починається з Київської Русі. Її розвиток загальмували татаро-монголи, а після них Київ чомусь опинився за кордоном, але Богдан Хмельницький возз'єднав Україну з Росією, після чого їхня історія нероздільна. Шкільна освіта України звільнилася від цієї хибної імперської інтерпретації історії, й імперські настрої в Україні зникли, а в російській школі саме так і викладають зараз. Тому росіяни здебільшого за замовчуванням приймають псевдонаукову установку про триєдиний російський народ росіян, українців і білорусів – спадкоємця Київської Русі, і не сприймають Україну як окрему країну зі своєю культурою та історією. Насправді єдиного народу не було ні в давнину, ні зараз, а на території Київської Русі жили найрізноманітніші народи, серед них були слов'янські племена, які переселялися різними хвилями й, по суті, теж були різними народами. 

Триєдиний російський народ – це хибний концепт імперської ідеології, яка підміняє історичну свідомість. Патріарх Російської православної церкви Кирило використовував цей концепт для виправдання своїх претензій на церковну канонічну територію України. Однак Путін пішов далі, запозичивши цей концепт у російських націоналістів у радикальнішій інтерпретації, на думку яких узагалі не існує ні українського народу, ні української мови, а Україна – це просто окраїна Росії. Вони вважають, що Захід завжди прагнув знищити Росію, і з цією метою нав'язав російському населенню України ідею, начебто вони українці, а не росіяни. На їхню думку, українську ідентичність вигадали вороги Росії – це Австро-Угорський проєкт, у рамках якого було створено штучну мову на основі українських сільських діалектів і запозичень польської лексики. Наслідуючи російських націоналістів, Путін сприймає українську ідентичність як ворожу ідеологію нацизму, від якого треба звільнити українське суспільство, тобто провести «денацифікацію». На практиці це означає знищення української мови й української культурно-історичної свідомості. Тому на окупованих територіях України піддають репресіям усіх, хто в будь-якій формі виявляє українську ідентичність.

Після розпаду Радянського Союзу в Україні й Росії почалося формування нових громадянських націй. В Україні цей процес ішов зі зростальною швидкістю, і зовнішня агресія тільки прискорила його. Оскільки українська самоідентифікація проявляється в різних формах, цей процес супроводжується гострими суспільними дискусіями аж до взаємних звинувачень, дуже часто несправедливих, проте вже сформувалося спільне підґрунтя для порозуміння: українська громадянська нація – це нація всіх, хто бере відповідальність за українську культуру і мову. Тобто будь-яка людина незалежно від етнічної чи релігійної належності є українцем, якщо вважає себе українцем і бере відповідальність за Україну. У Росії ж процес формування громадянської нації гальмувався імперською свідомістю. Коли до влади прийшли спецслужби на чолі з Путіним, то відбулася мутація імперської свідомості в нову форму – некроімперіалізм. Для виправдання своїх претензій на Україну російські некроімперіалісти оголошують українську ідентичність нацистською ідеологією, але, щоб узагалі було можна повірити в настільки абсурдне твердження, потрібно власну ідентичність трансформувати в ідеологію. Саме ця трансформація ідентичності в масовій російській свідомості призвела до аборту російської громадянської нації, і тепер Росію нічого не об'єднує, крім насильства та імперської ідеології. Тобто на місці національної ідентичності у свідомості росіян утворилася прикрита ідеологією порожнеча, яка тільки посилює страх перед українською ідентичністю, особливо на тлі швидкого формування української громадянської нації. З цієї причини вони відмовляються вірити навіть своїм близьким людям з України.

Чи є вихід?

Тепер можна дати відповідь на питання, що поставлене на початку. Національна ідентичність може бути хибною, якщо ідентифікація відбувається за ідеологічним принципом з політичним режимом або з владою і заперечує ідентичність іншого народу. Ця помилкова ідентичність прирікає на нескінченні війни – кінець однієї війни означає підготовку до нової. Допоки росіяни не відмовляться від цієї хибної ідентичності, вони не зможуть вірити своїм близьким в Україні й будуть і далі підтримувати війну. Отже, перемогти Росію мало, необхідно підтримати формування нових ідентичностей у народів Росії, які не пов'язані з імперською ідеологією.

Миколай Карпіцький. Перспектива війни Росії проти України: що чекати від наступного президента США?

Джерело: PostPravda.info. 10.11.2024.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/perspektiva-viini-rosi%d1%97-proti-ukra%d1%97ni-shho-chekati-vid-nastupnogo-prezidenta-ssha/

У який спосіб Дональд Трамп виконуватиме обіцянку зупинити війну Росії проти України – невідомо, проте газета The Wall Street Journal повідомляє, що близькі до обраного президента радники із зовнішньої політики висунули різні версії плану зупинення війни. Як і очікувалося, стратегія військового розгрому і зміна режиму в Росії не розглядається, а значить поки президентом залишається Трамп, режиму Путіна нічого не загрожуватиме.

Варіанти закінчення війни від радників Дональда Трампа

Одна із запропонованих ідей полягає в тому, що лінію розмежування має бути зафіксовано в її фактичному положенні, уздовж якої Київ і Москва мають встановити демілітаризовану зону протяжністю 1,3 тисячі км. Проблему її охорони планується перекласти на європейців, оскільки участь американських військових або миротворців ООН не передбачається. Зі свого боку Україна має пообіцяти відмовитися від вступу до НАТО щонайменше на 20 років. Натомість США продовжать постачання зброї Києву, щоб стримати можливий новий напад Росії. Раніше віцепрезидент Трампа Джей Ді Венс озвучував подібну ідею заморожування війни вздовж лінії фронту за гарантії нейтрального статусу України. Ключові радники Трампа Кіт Келлог і Фред Флейц запропонували пов'язати постачання зброї Україні з її згодою на мирні переговори з Росією, а питання повернення окупованих територій залишити для розв’язування шляхом дипломатії. Трамп ще не озвучив, який план врегулювання він підтримує, але вже зрозуміло, що, на відміну від Джо Байдена, він сам обиратиме час початку переговорів, примушуючи до них сторони.

Проблема в тому, що у майбутньої адміністрації США важелів тиску на Україну буде набагато більше, ніж на Росію. Україна зараз у дуже скрутному становищі, вона не розгорнула військове виробництво, проводила невдалу дипломатичну політику, повністю залежить від постачання зброї й не може зупинити російський наступ багато в чому через нестачу солдатів і кризу державного і військового управління. Будь-які затримки зброї обертаються загибеллю тисяч людей. Тому навіть демонстративний тиск на Україну відразу ж трагічно позначиться на фронті.

Потрібно розуміти, що заморожування конфлікту на лінії розмежування – це перетворення мільйонів людей на безхатченків, репресії на окупованих територіях проти тих, хто зберігає українську ідентичність, зґвалтування, катування і вбивства мирних жителів, індоктринація українських дітей ідеологією ненависті до України. З іншого боку, Україні справді життєво необхідний перепочинок, щоб провести вибори, відновити армію, мобілізувати економіку, реформувати державну і військову систему управління, замінити командування армією.

На який варіант заморозки війни може погодитись Путін?

Однак у Путіна немає причин припиняти війну. Він перевів російську економіку в режим воєнного часу, тоді як економіка України й західних країн і далі працює в режимі мирного часу. Це дає Росії миттєву військову перевагу, попри деградацію країни. Крім того, Путін перейшов від призовної армії до найманої. Це забезпечує стабільний приплив добровольців, загибель яких не спричинить соціальної напруги в суспільстві, що дає змогу воювати невизначено довго. Також він домовився про військову взаємодопомогу з Північною Кореєю, яка може тепер відправити на український фронт не тільки снаряди, а й регулярну армію. На тлі виснаження української армії Путін зберігає ініціативу на фронті. Війна дала йому змогу зміцнити владу всередині Росії. П'ять мільйонів силовиків готові виконати будь-який злочинний наказ, аби їх не послали на фронт. Значна частина російського суспільства отримує вигоду від війни. Ба більше, укладення миру викликає страх, і не тільки тому, що припиниться приплив грошей у регіони. З фронту повернуться маси озлоблених солдатів, які звикли до грошей і нічого не вміють, окрім як убивати. Припинення війни призведе до ослаблення і дестабілізації режиму, тому Путін не може припинити воювати. Теоретично, якщо Трамп примусить його до підписання мирної угоди з Україною, війна почнеться в іншому місці, але потім все одно повернеться в Україну.

Максимум, на що може погодитися Путін – тимчасове заморожування воєнних дій, однак лише за тієї умови, якщо перемир'я дасть йому час підготуватися до нового етапу війни з кращих стартових позицій. У 2014 році Путін готовий був піти на укладення миру з Україною на умовах угоди Мінськ-2, які означали знищення української державності. Згідно з цією угодою, Україна мала інтегрувати у свою державну систему військові формування, суди й прокуратуру, які фактично контролювалися б Путіним. На щастя, ця угода не була ратифікована парламентом України й тому не набула чинності. Однак це не завадило західним лідерам разом із Путіним примушувати Україну до її виконання. Очевидно, що і зараз Путін вимагатиме від України не менше – не лише територіальних поступок, а й часткову або повну відмову від суверенітету. 

Однак є ще гірший варіант, ніж той, що пропонують радники Трампа. Імітуючи готовність укласти мир з Україною, Путін може переконати Трампа припинити військову допомогу їй, тоді як сам посилить військовий тиск на фронті. Захід уже потрапляв на цей виверт, і це мало дуже важкі наслідки на фронті. Хоча Путін не приховує свою мотивацію війни проти України, західні лідери просто не розуміють її, і тому постійно обирають хибну стратегію стримування Росії.

Нерозуміння мотивації Путіна призводить до вибору хибної стратегії стримування Росії

До 2014 року західні еліти намагалися інтегрувати Путіна в цивілізований світ. Вони помилково думали, що головна мотивація Путіна – багатство і повага на міжнародному рівні, і якщо вони дадуть йому те, що він хоче, то він стане цивілізованим політиком. Але вони не врахували, що для диктатора імперська ідея важливіша за матеріальну вигоду. У 2014 році, коли Росія захопила Крим, Донецьк і Луганськ, західні еліти зрозуміли, що справжній інтерес Путіна зовсім в іншому – у посиленні й розширенні сфери впливу імперії. Однак вони все одно не змогли до кінця зрозуміти мотивацію Путіна і тому обрали хибну стратегію стримування на основі пошуку компромісу шляхом поступок. Адже навіть в імперіаліста мають бути раціонально зрозумілі інтереси, а отже з ним можна домовитися, показати йому, що ескалація війни нікому не вигідна.З цієї причини вони не тільки не постачали Україні зброю для оборони, але, навпаки, чинили на неї тиск, щоб примусити до капітуляції відповідно до угоди Мінськ-2. Однак Україна також не використала час для розгортання військового виробництва і реформування армії, а отже, українські еліти припустилися тієї самої помилки, що й Захід. Ба більше, Володимир Зеленський переміг на виборах під гаслом «Потрібно просто перестати стріляти!», закликаючи до перемир'я без попередніх умов. 

У 2022 році Росія розв'язала широкомасштабну війну, і знову нерозуміння мотивації Путіна призвело до вибору хибної стратегії. І Україна, і країни Заходу виходили з того, що Росія діятиме подібно до імперії, яка надіслала військовий експедиційний корпус у чужу країну, проте сама не бажає відмовлятися від мирного режиму життя. У цьому випадку достатньо розгромити експедиційний корпус, щоб війна закінчилася, головне тут не допустити ескалації. Через цю помилкову установку українське керівництво вирішило, що зможе закінчити війну за допомогою західної зброї, не переводячи економіку на військові рейки, й у такий спосіб мінімізує економічні втрати. Помилялися всі, а не тільки Україна. Я пам'ятаю, як у 2022 році в пресі з'являлися повідомлення, що в США бізнесмени не хочуть збільшувати виробництво снарядів, щоб не зазнати збитків, оскільки війна скоро закінчиться, і снаряди будуть непотрібні. І справді, завдяки західній військовій допомозі Україна перемолола армію вторгнення і перейшла в контрнаступ. Однак, коли Путін мобілізував військову економіку, створив нову найману армію і розпочав війну на виснаження, то Україна і Захід виявилися до неї не готові. 

План радників Трампа сумнівний ще й тому, що вони не зовсім розуміють мотивацію Путіна, вважаючи, що мають справу зі звичайним імперцем, який прагне захопити нові території. Досить подивитися на Бахмут – місто-привид, де ніхто не живе, щоб зрозуміти, що це не так. Яка користь імперії від приєднання руїн? Путіну не потрібні українські міста, він воює заради знищення. Тут прагнення до руйнування переважає над прагненням до збагачення і посилення своєї імперії. Це прагнення до руйнування має некрофільний характер, тобто, ми зіткнулися з новою формою імперіалізму – некроімперіалізмом.

Підіб'ємо підсумки

До 2014 року політика Путіна демонструвала, що він прагнув багатства і поваги на міжнародному рівні. Потім виявилося, що не це головне. З початком війни проти України стало зрозуміло, що ним рухає імперська мотивація – прагнення до розширення сфери впливу, не рахуючись із втратами. Але і це ще не все. Перехід до війни на виснаження показав, що імперська мотивація поєднується з некрофільним прагненням до руйнування. Але навіть це ще не пояснює його особливого ставлення до України. У перший день широкомасштабної війни 24 лютого 2022 року Путін оголосив свою мету – денацифікація України. За межами Росії не зрозуміли, про що йдеться, оскільки це слово використовується в іншому сенсі. Під денацифікацією Путін мав на увазі знищення української ідентичності, в якій він вбачає екзистенційну загрозу для себе. Тому навіть якщо він укладе перемир'я, все одно не зупиниться у своєму прагненні за будь-яку ціну знищити Україну. Нерозуміння цієї мотивації може знову призвести до хибної стратегії протидії Росії, тому так важливо прояснити, чому Путін, і не тільки він, а й мільйони росіян сприймають українську ідентичність як екзистенційну загрозу. Але це тема окремої розмови.

Миколай Карпіцький. Партія мертвих проти путінської Росії

Джерело: PostPravda.info. 21.10.2024.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/partiya-mertvih-proti-rosi%d1%97/

7 жовтня в Бонні перед посольством Росії в Німеччині пройшла акція «nicht verstehen» проти «путінферштеєрів» і політики Путіна, яка присвячена до дня його народження. Протестну акцію провела німецька філія «Партії мертвих». Її засновник – Максим Євстропов стає на захист мертвих від зазіхань нинішньої російської влади. Активісти поставили свічку «за упокій» Путіна і побажали йому якнайшвидшого «дня смерті». Партія мертвих виникла як мистецько-політичний проєкт 2017 року в Санкт-Петербурзі й стала відома завдяки своїм акціям, перформансам й іншим заходам у Росії. Кремлівська влада побачила в ній небезпеку і почала її переслідувати. Багато активістів партії були змушені емігрувати, й тепер проводять подібні акції в різних країнах світу. Я думаю, що тільки в Росії могла виникнути така партія і тільки в Росії сенс її акцій самоочевидний. Пов'язано це з особливим ставленням до смерті, яке культивується в Росії. 

Культ смерті в Росії

Росія впродовж усієї своєї історії вела завойовницькі війни, використовуючи одну й ту саму тактику, безжально витрачаючи солдатські маси в самогубних атаках. Цю ж тактику Росія використовує і зараз в Україні. Однак дивно те, що російські солдати як раніше, так і зараз готові покірно йти на смерть по трупах їхніх товаришів. Така готовність безглуздо померти пов'язана з особливим настроєм, у якому життя перестає бути настільки цінним, щоб за нього боротися. Цей особливий некрофільний настрій супроводжується втратою відчуття життя. У Росії він якимось чином передається від однієї людини іншій, проте за межами Росії важко пояснити, що це взагалі таке. Максим Євстропов описує його так: «Перебуваючи в Росії, я постійно відчував, що багато хто перебуває у стані "дереалізації". Їм здається, що вони не живуть справді, з ними нічого по-справжньому не відбувається. І взагалі, все, що відбувається в Росії, начебто "не по-справжньому". У деякі речі, звичайні для росіян, справді важко одразу повірити. І "дереалізатор"  – це психологічна реакція захисту від жаху, який коїться». (Дереалізатор – неологізм Максима Євстропова, що означає силу або психологічний механізм, який призводить до втрати відчуття реальності).

До солдатів у російській армії завжди ставилися як до витратного матеріалу, але все ж православні російські імператори вважали, що після смерті людина вже не в їхній владі, а в руках Бога. Однак комуністи заперечували існування Бога і використовували культ мертвих героїв у своїх ідеологічних цілях. Тому й зараз у Росії вважається, що якщо герой вижив, то він якийсь неповноцінний герой. Тільки смерть може зробити людину справжнім героєм. Наприклад, проросійські пропагандисти використовували той факт, що «азовці» й інші захисники Маріуполя здалися в полон, а не померли, як аргумент, що вони хибні герої. Однак в українській свідомості справжній героїзм проявляється не в смерті, а у волі до життя, яку проявили «азовці», обравши полон, що страшніше за смерть.

Ідеологія Радянського Союзу суперечливо поєднувала ідеали щасливого життя з культивуванням смерті та некрофільною символікою. У радянських піснях і фільмах культивувалася героїчна смерть, на Красній площі столиці побудували мавзолей, а кремлівський мур перетворили на цвинтар. Навіть герб Радянського Союзу був створений за подобою надгробного вінка. Однак у Радянському Союзі некрофільна установка посідала обмежене місце в системі ідеології та пропаганди, не скасовуючи прагнення людей до щасливого життя. Нинішня російська влада спирається не на певну ідеологію, а на таку картину світу, в якій некрофільна установка виражається не в ідеологічних формулюваннях, а в невизначеному відчутті, що спотворює сприйняття подій і знецінює життя. 

Відмінність між некрофільною установкою в Радянському Союзі й в нинішній Росії проявляється в тому, як святкують День Перемоги над фашизмом. У Радянському Союзі героїзувалася смерть, проте саме свято сприймалося як нагадування про трагедію, яка ніколи не повинна повторитися. День Перемоги в нинішній Росії проходить під гаслом «Можемо повторити!» й перетворився на святкування імперської величі, заради якої виправдані будь-які людські жертви. Для назви цієї вакханалії з'явився новий неологізм – «побєдобєсіє», яке можна перекласти як «підміна свята перемоги божевільним буянням демонічних сил».

У 2011 році журналісти незалежної телевізійної компанії ТВ-2 у Томську вирішили цій вакханалії імперської величі протиставити ходу «Безсмертний полк». Вони наївно сподівалися, що якщо прості люди вийдуть із портретами загиблих предків, то присоромлять тих, хто перетворює пам'ять про війну на некрофільний карнавал. Однак російська влада привласнила собі ініціативу «Безсмертного полку» і сама почала влаштовувати ходи з портретами загиблих, але вже не на згадку про трагедію, а на підтримку імперських амбіцій. Цим вона ніби говорила: «Навіть мертві підтримують нас! Наша влада простягається не тільки на живих, а й на мертвих!» Лише страх, що на ході «Безсмертний полк» з'являться портрети загиблих в Україні, й у такий спосіб люди дізнаються масштаби військових втрат, змусив російську владу скасувати цей суспільно-некрофільний захід. 

Ніхто не має виняткового права говорити від імені мертвих

Партія мертвих виступає проти використання мертвих як ще одного ресурсу влади й культурно-політичної некрофілії в сучасній Росії, що проявляється в мілітаристському і патріотичному культі смерті й відсутності проєкту майбутнього. Засновник партії Максим Євстропов розповідає: «З мертвих акаунтів соцмереж робляться пости на підтримку Путіна. Під час підрахунку голосів на виборах голосують мертві. Навіть були випадки, коли мертві депутати голосували в Держдумі. Мертвим не дають бути мертвими, живим не дають бути живими». Партія мертвих протиставляє цьому принцип, зафіксований у її статуті: «Ніхто – жодна соціальна група і жодна окремо взята жива особа – не має переважного і виняткового права говорити від імені мертвих».

Свою діяльність Партія мертвих характеризує поняттям «некроактивізм», що включає публічні мистецькі заходи й політичні акції у формі вуличних перформансів, на яких ідеї протесту виражаються художніми засобами. Наприклад, 2018 року на першотравневій демонстрації в Санкт-Петербурзі затримали Варю Михайлову, яка йшла в колоні Партії мертвих із картиною «9 стадій розкладання вождя». Це був колаж із серії фотографій, що фіксують проростання трави через портрет Путіна. Варі присудили колосальний на ті часи штраф, а саму роботу суд постановив знищити, попри те, що твір являв собою цифровий колаж, а не фізичний об'єкт.

Партія мертвих побудована на анархістських принципах. Учасники вуличних акцій могли збиратися в одному місці, могли діяти синхронно в різних місцях і навіть країнах, попри те, що часом вони особисто не знайомі один з одним. У партії немає централізованого управління і звичних ознак організації. Її діяльність координується або її ідейним натхненником Максимом Європовим, або ініціаторами конкретних акцій. Під час акцій учасники Партії мертвих приховують обличчя масками у вигляді черепів, зберігаючи анонімність. Тим самим вони символічно ідентифікують себе з мертвими. Якщо російська держава говорить від імені мертвих як узурпатор влади над ними, то учасники акцій не відокремлюють себе від мертвих, сприймають себе як рівних їм, вважаючи, що в якомусь сенсі, нехай символічно, самі мертві через подібні акції починають говорити від себе й виступають як критики держави, війни, ієрархій, ідей, оголюючи вбогість і абсурдність влади.

Переслідування Партії мертвих у Росії

До 2022 року російська влада систематично затримувала і штрафувала учасників акцій Партії мертвих, але кримінальні переслідування почалися після широкомасштабного вторгнення в Україну, коли Партія мертвих виступила проти агресивної війни й російської військової некрополітики. Багато членів партії змушені були емігрувати, створюючи філії в різних країнах. Найактивніші філії в Грузії та Німеччині. Ті, хто залишився в Росії, живуть під постійною загрозою арешту.

Так, перебуваючи в Грузії, Максим Євстропов зі ЗМІ дізнався, що в січні 2023 року щодо нього розпочався судовий процес, а в лютому 2023 року суд постановив заочно його заарештувати. Я намагаюся уявити, який вигляд могло мати судове засідання. Суддя ставить запитання порожньому стільцю, де мав би сидіти підсудний, який навіть не підозрює про те, що його судять. Призначений судом адвокат відповідає замість цього стільця, просить пом'якшити запобіжний захід, замінити звичайний заочний арешт на заочний домашній арешт... Театр абсурду! Однак у Росії межа між абсурдом і реальністю давно стерлася і тепер там все можливо.

Підставою для судового переслідування стало анонімне повідомлення в соцмережах про акцію Партії мертвих, на якій Максим навіть не був присутній. Наведу текст повністю як він є без великих літер, щоб кожен міг самостійно оцінити, наскільки нікчемним може бути привід для масових обшуків, політичних переслідувань і кримінального покарання. Це коротке повідомлення має радше художній характер, оскільки використовує художній прийом чергування фрагментів двох різних текстів, один із яких – великоднє привітання:

«у самому серці російського світу – на російському цвинтарі – пройшло нещодавно світле свято пасхи. ніхто не воскрес.

«росія воскресне вільною», – каже смерть

«якщо», – відповідають спартанці

смерть вірить у ліпше

христос воскрес!

- а строковик ще ні

смертю смерть поправ

- наречений приїхав

христос воскрес

- а в нас тут мухи

воістину воскрес

- а патріарх рпц кирило благословляє війну і вважає, що перетворювати міста на руїни, винищувати їхніх мешканців, а також ґвалтувати й мародерствувати заради якоїсь псевдоімперської поїбені, z-подібно обходячи всі заповіді, – це ок норм священне

що ж, бог у поміч!»

Серед рядків цього повідомлення проглядається чорний гумор автора, який характерний для перформансів Партії мертвих. Я дуже добре знаю Максима, ми закінчили один і той самий філософський факультет, працювали на одній кафедрі, я знав його сина і дружину, яка була моєю студенткою, і тому можу стверджувати, що перформанси Партії мертвих під виглядом гри виражають його абсолютно серйозне ставлення до смерті та екзистенціальне, а не суто політичне, неприйняття режиму в Росії. Якщо звичайні політики прикривають свою несерйозність імітацією серйозної діяльності, то в Партії мертвих все навпаки, серйозне ставлення до смерті й влади прикривається гротескною грою і чорним гумором.

Зараз війна, щодня гинуть захисники України на фронті, також гинуть люди в тилу від російських обстрілів. Але для кожної конкретної людини загибель її близьких – це абсолютна трагедія, крах усього її життєвого світу. Через таку катастрофу пройшов і Максим, коли в автокатастрофі загинули його дружина і син. Однак я бачу, що в якомусь сенсі вони й далі залишаються з ним. А тепер уявімо, що якась маленька сіра особа, яка випадково стала диктатором, привласнює собі загиблих членів вашої сім'ї, наприклад, примушує їх голосувати за себе, щоб потім ще більше вбивати інших невинних людей. І в мертвих немає можливості чинити опір такому використанню їх. Тому я розумію, чому Максим вирішив стати голосом мертвих у протистоянні владі, і не тільки знаменитих, яких шанують у народі, а будь-яких мертвих, включно з тими, про яких усі вже давно забули. У цьому екзистенціальний сенс діяльності Партії мертвих.

Чи Партія мертвих – політична опозиція?

Російська опозиція все частіше викликає у мене сором, але це цілком закономірно. Адже у росіян немає спільної самоідентифікації або усвідомлення себе одним народом, тому не може бути загальноросійської опозиції. Є люди, які хочуть бути російською опозицією, але займаються імітацією. Максим Євстропов не опозиціонер, а політичний художник-активіст. Але крім цього він ще й філософ, тому дає філософське розуміння своєї політичної діяльності. Я поважаю Максима і як філософа, і як колегу, і як професіонала – кандидата філософських наук, автора наукових статей і монографій, проте його філософська мова дуже відрізняється від моєї, і не завжди мені зрозуміла. Тому я постараюся викласти його позицію так, як я зрозумів, хоча в чомусь із моїми інтерпретаціями він може не погодитися.

Політична ситуація в Росії така, що повна безпорадність опозиції викликає лише відчай. Максим пояснює, що політичний відчай – ситуація політичної неможливості, втрата надій та ілюзій. Це можна назвати «політичною смертю», яка подібна до політичної позиції тварини або трупа. Цей відчай тотальний і стає тлом будь-якої дії та будь-якої думки. Однак Максим вважає, що можливість подолання відчаю полягає в самому відчаї. Для цього потрібно зневіритися до кінця. Потрібно зневіритися, щоб діяти. Так «політична смерть» стає вихідним пунктом політичної боротьби. Гумор – це один із ключових чинників перетворення відчаю на дію. Коли нічого втрачати, залишається тільки сміятися. 

Гумор дає можливість подивитися на будь-яку ситуацію з двох позицій, із серйозної, де все має безумовну значущість, і несерйозної, де будь-яка значущість перетворюється на ніщо. Сміх є афективним – це такий афект, який одночасно і всередині, і поза життєвою ситуацією, це вихід за межі себе, погляд збоку. У момент висміювання речі втрачають свої певні межі. Однак у ситуації політичного відчаю гумор стає чорним. Він жодним чином не виправдовує і не узаконює політичну смерть, але водночас відкриває вихід за межі життєвої ситуації в простір свободи. Максим вважає, що «вихід» із відчаю полягає в парадоксі: щоб позбутися відчаю, потрібно зневіритися. Чорний гумор живе політичною смертю й утворює з нею нове явище, яке ми можемо спостерігати у вуличних акціях і перформенсах Партії мертвих.

Наведу приклад, як політичний відчай у ситуації, коли вибори неможливі, завів у глухий кут російську опозицію. Одні представники опозиції закликали до протестного голосування, інші – до бойкоту виборів, і в результаті жодна зі стратегій не була реалізована. Партія мертвих перевела цей політичний відчай у дію і закликала голосувати за мертвих, заявивши: «Нагадуємо: ця недофашистська поліцейська держава по суті мертва (сила – у правді, а правда – у смерті), своє майбутнє вона поховала, його становлять багатоквартирні піраміди з трупів, які все ніяк не можуть зізнатися в тому, що вже померли. Вони довго ще будуть упиратися, але наполегливіша за них земля». Чорний гумор такого заклику справді руйнував кордони, в які російська опозиція загнала сама себе. 

Філософія Партії мертвих дає змогу краще зрозуміти, що відбувається не тільки всередині Росії, а й на фронті. Коли ЗСУ захопили плацдарм у Курській області, багато хто сподівався, що російське командування перекине туди сили з Донбасу, і це призведе до ослаблення наступу росіян на тому напрямку. Але нічого такого не сталося. Максим Євстропов пояснює це так: «Напевно, завдання так званої "спеціальної військової операції" – це захоплення і перетворення українських територій на "русскій мір", тобто на щось непридатне для життя. Отже, втрата власних територій (Курська, Бєлгородська область тощо) для Російської Федерації істотного значення не має, оскільки вони вже являють собою "русскій мір", тобто для життя не призначені. Те, що там ще живуть якісь люди, з погляду влади являє собою швидше прикре непорозуміння».

Нинішню державну систему Росії я називаю некроімперіалізмом, тому що вона культивує смерть і неприйнятна для живих. Максим Євстропов вважає, що вона неприйнятна не тільки для живих, а й для мертвих.