неділя, 20 жовтня 2024 р.

Релігія у часи війни: моніторинг пошкоджених споруд та змін у діяльності громад / Басаурі Зюзіна А. М., Лещинський А., Нікіфоров К., Підгорна Л., Севастьянів У., Фенно І., Халіков Р.

Релігія у часи війни: моніторинг пошкоджених споруд та змін у діяльності громад. Звіт за проєктом «Релігія в огні» (24 лютого 2022 року - 24 серпня 2024 року). - Київ: Видавництво Руслана Халікова, 2024. 34 с.
Автори:
Басаурі Зюзіна Анна Марія, Лещинський Антон, Нікіфоров Карен, Підгорна Лілія, Севастьянів Уляна, Фенно Ірина, Халіков Руслан.



четвер, 10 жовтня 2024 р.

Миколай Карпіцький. Гностичний фаталізм

У всіх війнах Росія використовувала солдатські маси як витратний матеріал і перемагала завдяки тому, що солдати готові були йти на смерть. Нинішня війна не є винятком. Техніка рано чи пізно закінчується, а солдатські маси  – ні, і зараз російська армія знову повернулася до старої тактики. Якби українське керівництво зробило ставку на виробництво протипіхотної зброї – мінометів і кулеметів, то росіяни не мали б успіхів на фронті. З якоїсь причини маса людей у Росії готова йти в армію, тобто не цінує своє повсякденне життя, і готова безглуздо вбивати й вмирати, тобто не цінує життя взагалі, ні своє, ні чуже. Я припускаю, що причина в особливій духовній спокусі сприймати світ як зло.

Була така духовна єресь – маніхейство, там матеріальний світ вважався злом. Більшовицька ідеологія – варіант маніхейства, оскільки там світ оголошується царством зла й експлуатації, який комуністи мають знищити. Однак духовна єресь – це не ідеологія, а відчуття, тому Путін відмовляється від ідеології та спирається на маніхейське відчуття, що цивілізований світ – чужий і тому зло, яке треба знищити. Якщо комуністи намагалися якось раціонально обґрунтувати боротьбу з навколишнім світом, то російські некроімперіалісти навіть не ставлять такого завдання, вони просто відчувають, що їх оточує зло, і бажають усім смерті.

Маніхейська спокуса поширюється серед влади та її фанатичних прихильників, але є ще маса людей, яка і саму російську владу, і своє повсякденне життя відчуває як щось чуже і безглузде. Це вже інша духовна спокуса – гностицизм. Маніхейство передбачає пошук ворога, постійну ворожнечу з навколишнім світом як злом, але для цього треба бути активним. Гностицизм, навпаки, передбачає пасивну позицію, бо зло – це природний стан світу, який не змінити, тому боротися немає сенсу, та й взагалі все безглуздо.

Уявімо собі звичайного росіянина в такій гностичній спокусі, якому набридла сім'я, робота, борги, а тут пропонують одразу кілька мільйонів за службу за контрактом. Звісно, там можуть вбити, то все одно в житті нічого хорошого немає, чому б не зіграти в «російську рулетку». І ось відправляють його в безглуздий штурм на смерть, а він покірно йде. Нормальній людині не зрозуміти. Якщо втрачати все одно нема чого, чому не пристрелиш командира? Натомість маси солдатів, хвиля за хвилею, йдуть по трупах товаришів і вмирають. Один знайомий український офіцер назвав це «російським фаталізмом», перебуваючи під враженням кадрів військової хроніки, де було зафіксовано, як присіли покурити два російські солдати. У цей момент одному знесло осколком голову. Другий навіть не здригнувся і спокійно докурив. Фаталізм буває різний, але це – особливий, гностичний фаталізм людей, які не бачать сенсу в житті й змирилися зі смертю, як своєю, так і інших людей, яких прийшли вбивати.

понеділок, 7 жовтня 2024 р.

Миколай Карпіцький. Останнє ядерне попередження Путіна

Джерело: PostPravda.info. 07.10.2024.


25 вересня 2024 року на засіданні Ради безпеки, яке транслювалося по телебаченню, Путін заявив про оновлення ядерної доктрини. У радянській традиції звернення лідера по телебаченню у зв’язку з військовою загрозою відбувається лише в надзвичайній ситуації. Погрози ядерною зброєю лунали й раніше з Кремля, але зараз Путін підняв ставки максимально. Вище підіймати неможливо, і якщо за словами Путіна не настануть дії, то більше ніхто не сприйматиме серйозно його погрози. Однак заява Путіна спричинила лавину непередбачуваних наслідків, яких він не очікував.

Ядерна зброя – засіб шантажу чи реальна загроза?

Ядерна зброя – це зброя стримування, завдяки якій холодна війна Радянського Союзу із Заходом не переросла в гарячу. Усі розуміли, що її використання призведе до тотального знищення. Однак Путін знайшов для неї нове застосування – ядерний шантаж, який можливий тільки в тому разі, якщо світова спільнота повірить, що володар ядерної зброї достатньою мірою неадекватний, щоб застосувати її. З цієї причини ніхто з державних лідерів, крім Путіна, не вдавався до ядерного шантажу.

З іншого боку, Путін дійсно хотів би застосувати ядерну зброю проти України, але не стратегічну, а тактичну, яка призначена для використання на полі бою. Потужність тактичних ядерних зарядів варіюється від кількох сотень тонн до кількох кілотонн у тротиловому еквіваленті, що значно менше порівняно із стратегічними зарядами, які можуть сягати сотень кілотонн. Тобто, потужність керованих авіабомб, які Росія за добу скидає на Україну, приблизно відповідає потужності одного невеликого тактичного ядерного заряду.

У вересні 2022 року Путін опинився у відчайдушному становищі. Українські збройні сили відбили першу хвилю російського вторгнення і самі перейшли в контрнаступ у Харківській області. Другу хвилю вторгнення, що складається з мобілізованих, Путін не встигав підготувати, і тому 5 жовтня 2022 року він підписує закон про включення до складу Росії чотирьох областей України, щоб юридично виправдати застосування ядерної зброї нібито для захисту своєї території. Ніколи в історії світ не був такий близький до ядерної катастрофи. Світові лідери розуміли, що навіть демонстративне застосування одного ядерного боєзаряду на лінії фронту призведе до ядерної ескалації, яку неможливо буде зупинити.

Тому лідери найсильніших держав світу – США, Індії, Китаю, Великої Британії та інших країн спільними зусиллями зупинили Путіна, пояснивши йому, що на нього чекає в разі застосування ядерної зброї. Завдяки цьому загрозу ядерної війни було знято, проте Путін і далі використовував ядерний шантаж, щоб уповільнити постачання військової допомоги Україні, і це трагічно вплинуло на фронт.

Після звільнення Херсона в українських збройних сил з’явився шанс прорватися до Криму і заблокувати там російські війська, що могло призвести до закінчення війни. Однак саме в цей момент західна коаліція звела до мінімуму військову допомогу Україні. Зазнавши стресу від загрози ядерної ескалації, вони сподівалися на мирні перемовини, в той час, як Путін, імітуючи готовність до таких перемовин, використовував час для підготовки до нескінченної війни на виснаження.

З плином часу західні лідери все менше звертають увагу на ядерний шантаж і хоч і повільно, та все ж розширюють військову підтримку Україні. Путіну щоразу доводиться відмовлятися від своєї чергової червоної лінії й знову вигадувати, у який ще спосіб підвищити ставки. 25 березня 2023 року він оголосив про розміщення тактичної ядерної зброї в Білорусі. Олександр Лукашенко повідомив, що постачання ядерної зброї в жовтні 2023 року вже завершено. У логіці Путіна застосування ядерної зброї з території Білорусі є порівняно безпечним для нього, бо удар у відповідь буде завдано не по Росії, а по Білорусі.

У травні 2024 року він обіцяв провести навчання з тактичною ядерною зброєю. Вторгнення української армії в Курську область перетнуло чергову червону лінію, але, на загальний подив, Путін ні слова не сказав про ядерну зброю. Близько двох місяців він мовчав, а потім несподівано підняв ставки в ядерному шантажі. 

Максимальне підвищення ставок у ядерному шантажі – що б це означало?

25 вересня 2024 року на засіданні Ради безпеки, яке транслювалося по телебаченню, Путін заявив про оновлення ядерної доктрини, заявивши: «агресію проти Росії з боку будь-якої неядерної держави, але за участю або за підтримки ядерної держави, пропонується розглядати як їхній спільний напад на Російську Федерацію. Також чітко фіксуються умови переходу Росії до застосування ядерної зброї. Будемо розглядати таку можливість вже у разі отримання перевіреної інформації про масований старт засобів повітряно-космічного нападу і перетин ними нашого державного кордону. Маю на увазі літаки стратегічної й тактичної авіації, крилаті ракети, безпілотники, гіперзвукові та інші літальні апарати».

З одного боку, Путін навмисно висловлюється невизначено: «…за підтримки…» – якої саме підтримки? «Будемо розглядати таку можливість…» – і що з того, що вони розглядатимуть? З іншого боку, він сформулював умови застосування ядерної зброї так, щоб він міг у будь-яку мить зробити це, використовуючи як привід атаки вглиб російської території, які Україна вже провела. Однак на що розрахована заява Путіна?

Ось уже рік, як ситуація на фронті погіршується для України. Російські війська в різних місцях проривали фронт і зараз створили загрозу Покровську – ключовому місту в системі оборони Донбасу. ЗСУ досі не вдається стабілізувати фронт і зупинити просування росіян. Бракує снарядів, протипіхотної зброї та навчених солдатів. І все це відбувалося на тлі скорочення військової допомоги від США. Таке скорочення зазвичай супроводжувало переговори з Росією. У всякому разі нам точно відомо, що останнім часом США вели інтенсивні переговори з Китаєм, і дуже ймовірно, про припинення війни. Результат міг бути сумний і небезпечний для України. Можна припустити, що Путіну навіть цього виявилося замало, і він вирішив використати слушний момент для ядерного шантажу, поки вся політична еліта Сполучених Штатів зайнята передвиборчою боротьбою.

Утім, чергові ядерні погрози застосування ядерної зброї щодо України вже перестали діяти, оскільки у західних політиків склалося чітке розуміння, як задіяти заходи у відповідь, про які вони попередили Путіна восени 2022 року. Однак, коли це попередження було зроблено, нікому не могло спасти на думку, що Путін може застосувати ядерну зброю на своїй території. Та й зараз, це здається безглуздим.

Адже навіть якщо він захоче застосувати тактичну ядерну зброю проти українських військових у Курській області, це не матиме відчутного воєнного ефекту, бо така зброя призначена проти стаціонарних цілей, в той час, як у Курській області йде маневрова війна. Але Путін керується не воєнною логікою, а «поняттями», запозиченими з кримінального середовища, де важливіше не сила, а здатність залякати. І одна зі стратегій кримінальників, яку використовує Путін – залякування своїм божевіллям.

Так, незадовго до виступу Путіна про нову ядерну доктрину начальник полігону на Новій Землі заявив, що все готово до випробувань ядерної зброї, які не проводили там аж із 24 жовтня 1990 року. Тепер уявімо, що Путін знищує ядерним ударом опорний пункт українських військових у Курській області, і тут же робить заяву для світової спільноти, що він просто переніс випробування ядерної зброї до Курської області, оскільки має право випробовувати її де завгодно на своїй території, а про українських військових нічого не знав.

Адже юридично Росія не визнає факт українського вторгнення, називаючи військові дії в Курській області «контртерористичною операцією». Думаю, його розрахунок на те, що такий «легітимний» ядерний гриб на Курщині налякає західних лідерів настільки, що вони готові будуть миритися з Путіним на будь-яких умовах, і, як бонус, ще й це зможе вплинути на вибори в США та в інших Європейських країнах на користь прихильників примирення з Росією. Однак усе пішло не так, як розраховував Путін.

Несподіваний результат ядерного шантажу – дипломатична поразка Путіна

Одразу після нових ядерних погроз Путіна Сполучені штати в особі Ентоні Блінкена категорично відкинули ядерний шантаж, а потім надійшла заява про безпрецедентне збільшення військової допомоги Україні від США, що реально може змінити ситуацію на фронті. Очевидно, Путін не розраховував на таку реакцію США. Але ще більш несподіваною для нього стала зміна позиції Китаю. 27 вересня під час роботи Генасамблеї ООН у Нью-Йорку Китай оприлюднив заяву, яку підтримало ще 11 держав. У ній ідеться: «Ми закликаємо відмовитися від загроз застосування зброї масового ураження, особливо ядерних, хімічних і біологічних озброєнь». Це означає, що Китай сприйняв заяву Путіна серйозно. Застосування навіть одного ядерного боєзаряду під виглядом навчань для Китаю абсолютно неприйнятне, оскільки повністю руйнує його стратегію нарощування військової загрози Тайваню.

Адже достатньо Сполученим Штатам оголосити, що вони готові повторити подібні ядерні «навчання» в Тайванській протоці, і військова загроза для острова буде знята. Судячи з усього, Китай вирішив покарати Росію, і з цією метою за лаштунками сесії Генасамблеї ООН у Нью-Йорку створив ініціативну групу країн «Друзі миру» з урегулювання російсько-української війни.

Поряд із Китаєм до групи увійшли Бразилія, Єгипет, Туреччина, Казахстан, Кенія, Індонезія, ПАР, Саудівська Аравія, Замбія, Мексика, Алжир, Болівія, Колумбія, Угорщина, Швейцарія і Франція. Той факт, що до групи не запросили Росію, показує, що Китай перестав вважати її суб’єктною. Відтепер долю Росії він вирішуватиме не через домовленості з Путіним, а через домовленості зі США. З цієї причини в групі «Друзів миру» опинилася Франція як посередник Китаю із Заходом, а приєднання до групи Туреччини й Казахстану показує, що в протистоянні з Китаєм у Росії немає союзників.

Отже, бажаючи отримати відразу все, Путін зазнав повної дипломатичної поразки, що призвело до втрати суб’єктності. І ось результат. У ніч з 28 на 29 вересня Україна успішно атакувала аеродроми й склади з боєприпасами на території Росії. У відповідь на брифінгу в Кремлі в понеділок, 30 вересня, прессекретар Путіна Дмитро Пєсков запропонував не пов’язувати обставини війни в Україні й застосування ядерної зброї. Це означає, що ядерний шантаж провалився, і Росія намагається відіграти назад.



вівторок, 1 жовтня 2024 р.

Миколай Карпіцький. Стратегічний план перемоги над Росією

Джерело: PostPravda.info. 30.09.2024.


Щоб перемогти, потрібно визначити мету – у чому полягає перемога. Мета Росії зрозуміла – захопити Україну і перетворити її на плацдарм для подальшого наступу на Європу. Але яка мета України? Просто відбитися від нападу Росії або ж перемогти Росію? Підміна ідеї перемоги бажанням просто відбитися від ворога прирікає на нескінченну війну. Володимир Зеленський обіцяє представити план перемоги України цього вересня Байдену, Гарріс і Трампу. Він стверджує, що це стратегічний план, реалізація якого залежить від Байдена, а не від Путіна. Поки що про цей план відомо лише те, що сам Зеленський повідомив на брифінгу 27 серпня: «Один з напрямів, частина якого вже зроблена – це Курщина. Другий напрям – стратегічне місце України в безпековій інфраструктурі світу. Третій напрям – потужний пакет примусу Росії до закінчення війни дипломатичним шляхом. Четвертий напрям – економічний». Добре, що хоч через два з половиною роки війни з'явився стратегічний план перемоги. Поки ми чекаємо на його оголошення, на запитання редакції про те, який план перемоги справді потрібен, і чому його не було раніше, відповідає професор Миколай Карпіцький.

Війна триває вже два з половиною роки, чому досі не було оголошено стратегічного плану перемоги над Росією?

Тому що ніхто не уявляє, що робити з Росією після перемоги над нею. Ба більше, західні політики не розуміють причини війни, і з яким ворогом мають справу. Їх цілком влаштовувала та путінська Росія, якою вона була перед нападом на Україну, тому вони хотіли б повернутися до довоєнного стану. Інша річ, країни східної Європи, які відчули на собі агресію Росії раніше, і тому хотіли б її розпаду. Однак ніхто не займатиметься розчленуванням Росії, не писатиме нові конституції для нових держав, не розподілятиме власність між ними, не слідкуватиме за ядерною зброєю та стратегічними об'єктами тощо. Ця робота є непосильною. Тим паче, що США та інші країни Західної Європи категорично проти розпаду Росії.

Війни закінчуються або перемир'ям, або розгромом однієї зі сторін. Будь-яке перемир'я з Росією вже програш, а для її розгрому поки немає сил. Тому й питання, що робити з Росією, навіть не обговорюється.

Чи має сенс говорити про стратегічний план перемоги над Росією, коли на фронті критична ситуація, і немає сил переломити її?

Річ у тім, що одна з причин, чому склалася критична ситуація на фронті – відсутність плану перемоги над Росією. У західних країн немає ні плану перемоги, ні проєкту майбутнього Росії після перемоги, отже, за замовчуванням залишається установка повернутися до того, як було до війни. Тому вони дають зброю для оборонної військової операції, а не для перемоги над Росією, а на практиці дають навіть менше, ніж це необхідно для оборони. І результат ми бачимо на фронті. Відсутність такого плану може призвести до поразки й на дипломатичному фронті. Щоб мобілізувати західне й українське суспільство для перемоги, потрібен план, який позначає кінцеву мету – що вважати перемогою, а також завдання і методи її досягнення. Найближчим завданням наразі є стабілізація лінії фронту й утримання Покровська. Поки що мета перемоги над Росією здається нескінченно далекою, але така мета має бути, оскільки вона дає змогу правильно ставити й розв'язувати поточні завдання.

В українському суспільстві існує консенсус щодо повернення до кордонів 1991 року і вступу до НАТО. Хіба це не план перемоги?

Вихід на державні кордони – це всього лише переміщення лінії фронту на менш зручні позиції. Але навіть якби вдалося не просто витіснити Росію, а й виснажити її до такого стану, що вона уклала б мир, то це просто дало б їй час краще підготуватися до нової війни. А в НАТО Україну однаково не візьмуть, поки залишаються причини, через які не приймають зараз.

Яким має бути план перемоги над Росією?

Який би план перемоги ми не формулювали, він обов'язково має передбачати визначення перемоги як кінцеву мету. Укладення миру ціною поступок означатиме неприкриту поразку, а повернення до кордонів 1991 року – це завершення війни «в нічию». Перемогою може вважатися тільки такий військовий розгром Росії, який змусить її виконати ультиматум переможців. Все інше перемогою називати не можна. Ультиматум має забезпечити майбутнє, в якому Росія буде безпечною для своїх сусідів і для всього світу загалом. Це означає, що ультиматум має нав'язати певний проєкт майбутнього Росії після війни. Зрозуміло, примусити до виконання такого ультиматуму можна, якщо його висуне коаліція держав. Але якщо немає проєкту післявоєнної Росії, неможливий ультиматум, неможлива коаліція переможців, а отже, неможливо сформулювати план перемоги над Росією.

Чи можна просто залишити Росію в спокої після її поразки, і не вигадувати жодних проєктів?

Так багато хто думає і на Заході, і в Україні, але це призведе до нової війни. Річ у тім, що Росія – це не національна, а військова держава. Вона спочатку створювалася як військова машина з метою захоплення нових територій. Це і є її національною ідеєю протягом усієї історії незалежно від зміни державно-політичних систем: Московське царство – Російська імперія – Радянський Союз – Російська Федерація. Свою економічну і технологічну відсталість Росія успішно компенсувала дешевизною живої сили, нечутливістю до будь-яких втрат і жорстокістю. Завдяки цьому вона перемагала у війнах. Тому, попри повну соціальну деградацію, Росія змогла зараз мобілізуватися для ведення війни, а якщо дати їй перепочинок на чотири роки, щоб вона підготувала офіцерський склад, то у неї буде найбільша армія у світі. Шанс перемогти Росію можливий на наступному технологічному воєнному витку, про що писав Валерій Залужний перед тим, як його зняли. Але що означає перемогти? Повний військовий розгром не буде для Росії остаточною поразкою, вона переживала подібне багато разів, і щоразу відновлювалася. Перемога передбачає деконструкцію держави як військової машини для імперіалістичних воєн.

У чому саме має полягати проєкт післявоєнної Росії?

Проєкт має відповідати не тому, як нам хотілося б, а реальним умовам. А умови такі, що в Росії немає опозиції й здорових політичних сил, які могли б узяти владу і спрямувати країну цивілізованим шляхом. «Прекрасна Росія майбутнього» – це проєкт оновлення імперії шляхом заміни «поганого» правителя на «хорошого». Перехід до парламентської республіки також нічого не вирішить, оскільки зберігається єдиний імперський центр управління. Я вважаю, що держава, яка скоїла такі злочини в Україні, не має права на існування. Однак це лише моє внутрішнє переконання. Розчленуванням країни ніхто займатися не буде, а США та інші європейські країни швидше підтримають нового диктатора, ніж допустять стихійний розпад Росії. Тож шляхом перебору ми приходимо до останнього єдино можливого варіанту – перетворення Росії на таку федерацію, в якій не буде монополії центральної влади. 

Поки у центральної влади монополія на контроль над силовими відомствами, не має значення, яка в неї ідеологія, яка саме політична сила переможе і хто при владі – парламент чи президент, і що формально буде записано в законі, – у будь-якому разі через деякий час відновиться імперська модель управління. Щоб цього не допустити, необхідно передати функції призначення і зняття керівників силових відомств федеративному органу влади, який складався б із глав регіонів. Завдяки тому, що глави регіонів лише тимчасово збираються разом, і кожен із них керує своєю територією, колегіальний орган, що складений із них, не зможе перетворитися на єдиний центр управління на кшталт парламенту або адміністрації президента. Отже, силові відомства, які раніше підтримували монополію центральної влади, у цій моделі управління залежатимуть від того, як регіони домовляться між собою, що призведе до скасування цієї монополії.

Зараз у Росії в будь-який момент можуть заарештувати губернатора за будь-який прояв самостійності. Але уявімо, що обрані на вільних виборах губернатори увійшли до Ради Федерації й самі призначили глав силових відомств. У цьому разі заарештовувати їх було б нікому, і тоді вони могли б вступити в діалог із центральною владою, яка повністю залежить від їхніх податків. Порушується договір про передачу повноважень – припиняється надходження податків. Але що важливіше, главам регіонів довелося б домовлятися один з одним, особливо якщо розподіл бюджетних коштів між регіонами визначався б їхнім спільним рішенням. У цьому разі їм було б просто не до геополітики й завоювання нових територій, кожен боровся б за свої інтереси.

Чи реалістичний цей проєкт, якщо в Росії політичне поле зачищене, і навіть на вільних виборах переможуть рашисти?

Реалізація такого проєкту неможлива без військової поразки Росії та міжнародного тиску ззовні. Дійсно, малоймовірно, що губернатором оберуть адекватну людину. Розрахунок робиться на їхні регіональні егоїстичні інтереси. Сенс у тому, щоб створити систему рівноваги інтересів незалежно від моральних якостей людей та їхньої ідеологічної позиції. За такої моделі збережеться єдина держава і загальний контроль над ядерною зброєю, як того хочуть США і країни західної Європи, і водночас Росія буде безпечною для навколишніх, а окремі регіони, якщо матимуть політичну волю, зможуть домогтися незалежності, як того хочуть країни Східної Європи. Отже, цей проєкт – компроміс між Україною, США та іншими країнами Європи, який дасть змогу сформувати нову коаліцію перемоги над Росією замість старої коаліції, яка погано працювала, і метою якої було лише не допустити поразки України.