Сергієнко С. С. Внесок Луганського національного аграрного університету в історичні дослідження війни на Сході України

Сергієнко С. С. Внесок Луганського національного аграрного університету в історичні дослідження війни на Сході України // Актуальні проблеми історії, філософії та права у дослідженнях молодих учених: збірник тез. Київ: Державна установа «Інститут всесвітньої історії НАН України», 2021. С. 163-166.

   

С.С. Сергієнко

ВНЕСОК ЛУГАНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО АГРАРНОГО УНІВЕРСИТЕТУ В ІСТОРИЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ВІЙНИ НА СХОДІ УКРАЇНИ

Історичні дослідження агресії проти України починаючи з 2014 року передбачають не тільки аналіз свідчень очевидців, а й врахування оптики сприйняття історичних подій. Ці дослідження, які проводилися в Луганському національному аграрному університеті, включають аналіз реакції на воєнну та ідеологічну агресію проти України серед різних груп населення з врахуванням оптики сприйняття очевидцями, що дозволило глибше зрозуміти, як мешканці Сходу України опиралися агресії.

Ключові слова: Донецька область, АТО, дискримінація, протестанти

THE CONTRIBUTION OF LUHANSK NATIONAL AGRARIAN UNIVERSITY TO THE HISTORICAL RESEARCH OF THE WAR IN EASTERN UKRAINE

Historical research of aggression against Ukraine since 2014 involves not only the analysis of eyewitness accounts, but also taking into account the optics of perception of historical events. These studies, conducted at Luhansk National Agrarian University, include an analysis of the response to military and ideological aggression against Ukraine among various sections of the population, taking into account the optics of eyewitness perception, which gave a deeper understanding of how residents of eastern Ukraine resisted aggression.

Keywords: Donetsk region, anti-terrorist operation, discrimination, Protestants

Воєнна агресія на Сході України у 2014 році спричинила переміщення Луганського національного аграрного університету (ЛугНАУ) до Харкова. З 2019 року структурні підрозділи ЛугНАУ розташувалися в містах Луганської й Донецької області: у Старобільську, Слов'янську і Костянтинівці. Значна частина викладачів ЛугНАУ – вимушені переселенці, а багато студентів прибули з прифронтової зони або з непідконтрольної території. Іншими словами, багато викладачів і студентів – самі є очевидцями подій, які вимагають осмислення з позиції історичної науки. Воєнна агресія проти України змусила по-новому поглянути на історію України в цілому. Нові традиції викладання курсу «Історія України» в ЛугНАУ заклала д.іст.н., професор Ольга Борисова. У 2015 році вона ініціювала запрошення до університету д.філос.н. Костянтина Кислюка і д.філос.н. Миколая Карпіцького, який у цей час проводив польові дослідження в зоні АТО на тему «Церква і війна» під час стажування в Інституті філософії ім. Г.С. Сковороди. Це дозволило створити в ЛугНАУ науково-дослідну групу за темою «Громадська протидія політичним переслідуванням і терористичній та ідеологічний агресії у зоні АТО». Дослідження тривало у співпраці з міжнародним фондом «Mission Eurasia». Всі матеріали дослідження регулярно розміщуються в інтернет-архіві «Україна після 2014 року» [1]. Так склався науковий гурток, який мав на меті встановити історичні факти й подолати упередженість політичних і соціологічних оцінок, які часто характерні для дослідників.

Аналізуючи соціально-політичну ситуацію на Сході України М. Карпіцький критикує думку про те, що жителі Донецької та Луганської областей не такі патріотичні, як жителі інших районів України. Він вважає, що немає жодного конфлікту між мешканцями Сходу і Заходу України, однак є конфлікт між різними політичними дискурсами, які нав'язують місцеві фінансово-політичні групи. Щоб це підтвердити, він досліджував, як самі жителі регіонів, які постраждали від війни, пережили воєнну агресію і як вони зараз реагують на агресію ідеологічну. Він пропонує враховувати при дослідженні два головні чинники, які визначають сприйняття історичних подій – це оптика сприйняття історичної події й картина світу, яка визначає контекст сприйняття цієї події. З урахуванням оптики сприйняття подій можна пояснити, чому по-різному сприймається значення і масштаб події або спотворюється його зміст в залежності від просторової або часової дистанції. 

Наприклад, зараз багатьом людям в Україні видається, ніби навесні 2014 року серед жителів Донецька переважали проросійські настрої. Насправді в той час масові маніфестації за єдність України були набагато більш численними, ніж проросійські мітинги. Вони також відрізнялися і за складом, і за настроєм. Якщо на проросійські мітинги збиралися агресивні люди певного типу, то учасники проукраїнських маніфестацій були різними і більш доброзичливими. Це відзначають очевидці, наприклад, відомий євангельський пастор і волонтер Сергій Косяк [2, с. 13-33].

Інший приклад. У різних містах, які були захоплені проросійськими бойовиками, події 2014 року сприймалися по-різному. Наприклад, в Старобільську про захоплення міста жителі могли дізнатися лише за прапором над адміністрацією. 7 травня 2014 року за підтримки воєнізованого загону О. Мозгового місцеві провокатори встановили на будівлі адміністрації прапор так званої ЛНР. Працівники адміністрації продовжували ходити на роботу, як ніби нічого не сталося. 13 травня 2014 року група місцевих жителів також безперешкодно зняла прапор незадовго до приходу українських військових. Місцева міліція в ці події не втручалася. Тому тут жителі могли не знати про трагічні події в інших містах. В Авдіївці навпаки, жителі відчули тяжкість війни після звільнення міста. Під час окупації три десятки проросійських бойовиків, які влаштувалися в адміністративній будівлі, не могли суттєво вплинути на життя міста. Однак після їх втечі місто опинилося на передовій і постійно страждало від обстрілів під час битви за Донецький аеропорт. У цей період в місті була відключена електрика і водопостачання, багато будинків було зруйновано. Відповідно в оптиці сприйняття жителів Авдіївки всі трагічні події асоціювалися з приходом українських військових. Ситуація ускладнювалася тим, що українські ЗМІ там були витіснені російськими, і жителі мали туманні уявлення про те, що відбувається в Україні. Зовсім по-іншому ситуація виглядала для жителів Слов'янська, який проросійські бойовики захопили 12 квітня 2014 року і поставили під повний контроль. Вони часто вели обстріл українських позицій з території житлових кварталів, провокуючи вогонь у відповідь. Також вони насильно примушували місцевих жителів копати окопи, вибірково арештовували й катували місцевих жителів, навіть розстрілювали, як це сталося з чотирма членами церкви «Преображення Господнє», які були викрадені відразу на виході з Храму у свято П'ятдесятниці. Отже у жителів Слов'янська склалося інше сприйняття війни.

Оптика сприйняття впливала на формування переконань і світоглядної позиції. Наприклад, до 2014 року між євангельськими п'ятдесятницькими церквами України та Росії не було жодних розбіжностей, проте після початку воєнної агресії між ними стався не тільки розкол щодо оцінки політичних подій, а й богословський розкол. З позиції російських п'ятдесятників церква має утримуватися від політичних оцінок подій на Сході України. Голова п'ятдесятницького Російського об'єднаного Союзу християн віри євангельської Сергій Ряховський цю позицію поєднує з особистим толерантним ставленням до влади в Росії, відмовляючись від будь-якої політичної критики. Однак старший єпископ Церкви християн віри євангельської України Михайло Паночко, засуджує цю позицію російських одновірців саме з релігійної позиції як виправдання гріха брехні, демонструючи ставлення до цього питання більшості українських протестантів. Отже, світоглядний розкол стався між одновірцями, які мали різну оптику сприйняття історичних подій. 

У 2019 році в дослідженні, яке проводив Миколай Карпіцький, взяв участь доктор наук, ад'юнкт Інституту журналістики та соціальної комунікації Вроцлавського університету Енжей Моравецький. У співпраці вчені досліджували, які трансформації свідомості людей викликала війна. Особливо значущим для дослідження стали свідоцтва пасторів церкви «Добра звістка» в Слов'янську, яка стала найважливішим волонтерським центром на Донбасі. Пастор Сергій Демидович розповів, що він, як і багато представників його церкви, займав позицію пацифіста, однак війна спонукала змінити цю позицію. Він і його церква визначилися у тому, що будуть допомагати захищати країну і благословля ти тих, хто захищає її у лавах армії [3, с. 157]. 

Трансформація позиції євангельських християн відбувалася в контексті протестантської етики, яка орієнтована на релігійне служіння в зовнішній світській сфері. Для розуміння специфіки цієї трансформації важливо було її порівняти з аналогічними процесами серед представників інших релігій, зокрема, вайшавів – однієї з течій індуїзму. Найбільші громади вайшнавів на Донбасі – в Донецьку, Маріуполі та Краматорську. Їх дослідження проводилося спільно з науковим співробітником Інституту сходознавства Юлією Філь. Як показали дослідження, вайшнавські громади, як і християнські, беруть участь у допомозі постраждалим від війни, однак на офіційному рівні вважають за краще утримуватися від політичних оцінок, хоча на індивідуальному рівні вони не можуть залишатися неупередженими [4, с. 65-66].

Отже, врахування оптики сприйняття у процесі аналізу свідчень очевидців подій в історичних дослідженнях, які проводилися в ЛугНАУ, дозволило глибше зрозуміти те, як мешканці Сходу України ставилися до воєнної та ідеологічної агресії проти України.

Використані джерела та література

1. Україна після 2014 року // Архів Миколая Карпицького. URL: https://nikukrmova.blogspot.com/p/blog-page.html

2. Косяк С.Н. Донбасс, которого ты не знал. Дневник священника. Книга первая. К.: Издатель Заславский А.Ю., 2018. 288 с.

3. Моравецький Єнжей, Карпіцький М.М. Зміна соціальної позиції євангельських християн Слов'янська під час війни на Сході України // Збірник матеріалів Звітної наук.-практ. конф. Луганського національного аграрного університету (26 лют. 2020 р.). Харків: ФОП Бровін О. В., 2020. С. 157-159.

4. Філь Ю.С. Міжнародне товариство свідомості Кришни (ISKCON) в період війни на Донбасі (2014 – 2019) // Релігійна свобода. 2020. № 25. С. 52-68.

Piotr Kaszuwara (польською) и Bradley Woody (англійською) розмовляють із Миколаєм Карпіцьким: Разом ми сила. Слов’янськ, 10.09.2022. (субтитри українською)

Миколай Карпіцький. Добрий день! Чи можу запитати в панів, чи довідалися вони про щось нове тут, на Донбасі, що не до кінця було зрозуміло в їхніх країнах про Україну?

Пьотр Кашувара: Побачити на власні очі те, що діється тут, неможливо описати жодними словами, жодними фотографіями, навіть розмовами з людьми, хоча б щоб мати досвід тих сирен, які чуємо зараз. Можна про це розповідати, писати, але то ніколи не тим самим, коли відчуєш це на власній шкурі. Коли треба кілька разів протягом ночі пробудитися і вирішити, чи йдемо цього разу до сховища, чи не йдемо до сховища, чи ми, правду кажучи, ризикуємо і граємо в російську рулетку, чи впаде на наш будинок сьогодні, чи не впаде. Це шокує. Можна було би в певний спосіб передбачити, що тут маємо аеродром, тут якийсь об’єкт гуманітарний і ті ракети теоретично мають падати там і якщо перебуваємо далеко від тих об’єктів, то маємо нібито бути в безпеці. Але загалом так не є. Ракети влучають в цивільні будинки, на школи. Адже відомо, що в тих школах і шпиталях перебувають солдати. Це також шокує. Але часто ті ракети мажуть, не попадають в ті об’єкти з солдатами, а влучають в цивільні будинки, на мирних людей. Наприклад, вчора ми були в Нью-Йорку і одна жінка загинула, коли вийшла зі свого дому за водою і вже ніколи не повернулася додому. Шокуючим, напевно, є те, як та війна взагалі виглядає – нема такого, що вона є всюди, так як ми читаємо в книжках, чи бачимо в фільмах про ІІ Світову війну. Де так виглядає, що ті ракети падають всюди, що всюди битви і солдати. Насправді все не так. Тут триває нормальне життя. Люди їздять на велосипедах, збирають хмиз, щоб обігріватися зимою, ходять в магазини, живуть в своїх будинках, навіть зустрічаються. І навіть тут, в Краматорську, в, можна сказати прифронтовому місці, працюють сауни, працюють ресторани, магазини. Очевидно, не є їх так багато, як було перед війною, бо це було 2000-не місто, але, однак, життя якимось чином триває, ходять автобуси. Вчора були ми в Торецьку і нормально ходив громадський транспорт. І то було таким шокуючим, бо всі говорять, що до Торецька не можна в’їхати, бо там небезпечно і постійні обстріли, а виявляється, що їздять маршрутки, їздять якісь автобуси, що можна туди приїхати так чи інакше. І не зважаючи на обстріли, було там багато людей, багато відкритих магазинів, навіть досить добре обладнаних, але проблема в тому, що немає грошей. І це є щось шокуюче, бо та війна не є такою, якою ми собі можемо її уявити в фільмах. З одного боку така, що лякає, бо щохвилі на тебе може впасти ракета, але з іншого боку бачимо, що, крім тих сирен, що виють дуже часто, люди стараються тут жити, як можуть. Шокуючим є також те, що деякі українці, російськомовні українці, вважають, що то українська армія стріляє сама до себе. Так неможливо це потрактувати, але коли я починаю їм говорити, але де та ракета впала? І та пані, з якою розмовляв, каже – «впала на українську армію», тоді час на наступне питання: «Це як? Українці стріляють у власних солдатів? І тоді з’являється така хвиля, видно на обличчі, таку збентеженість, що щось в цій ситуації  не так і те, що говорять по телебаченню, та пропаганда, яка все одно доходить до людей, не є до кінця правдою. Тому, ось такі шокуючі речі можу розказати. 

Пьотр Кашувара: Бредлі, чи не міг би ти сказати, що є шокуючим для тебе, що є новим для тебе тут, на Донбасі, коли ти прибув сюди вперше?

Бредлі Вуді: Як ми можемо чути на тлі – там сирени. Здається, це вже загальна мова в цьому регіоні. Зараз, що шокувало мене, коли ми їздили навколо різними містами і селами, це ментальність деяких людей, які все ще підтримують цю ідею, що Україна бомбардує Україну. І коли ми як журналісти з’являємося, вони намагаються триматися на віддалі, бо вірять, що коли приходять журналісти, вони будуть розбомблені українською армією, що є просто божевіллям. Ми маємо приклад, коли солдати дислокуються в будинку тут, в Слов’янську, і росіяни пускають ракету в будинок, то вони чомусь вірять, що українці якимось чином бомблять своїх власних солдаті. Це суперечить логіці. В цьому немає жодного сенсу. Мені здається, це реальне свідчення російської пропаганди, їхніх медіа, їхньої «довгої руки», путінської тоталітарної диктатури. Дуже дивно. 

Пьотр Кашувара: Чи ти сподівався побачити таку війну? Як ти бачив війну до того, як приїхав в Україну? Як ти уявляв війну в Україні і який твій досвід зараз? 

Бредлі Вуді: Те, що я чув в медіа в Великій Британії , було досить прямолінійним, все було зрозуміло – російська пропаганда не мала нічого спільного з правдою і це було зрозуміло навіть на західному телебаченні, було нонсенсом, що Україна бомбардує Україну. Тепер я вже знаю, що це безглуздо, Russia Today… Всеосяжне враження, яке я отримав, коли сюди приїхав – це реальна сила і стійкість людей України і як ця війна об’єднана людей на противагу тому, що кожен розсіюється і йде своєю дорогою, люди об’єдналися з усього світу. І, очевидно, як результат цієї війни – Путіна і Росію зараз засуджує світ. Я не міг зрозуміти всю картину, навіть коли був у Лондоні, але нічого не могло підготувати мене до речей, з якими я зіткнуся тут. Я зараз тут, в цій країні з початку війни. Деякі труднощі, деякі виклики… Не думаю, що може бути якась підготовка до цього, це справа навчання, оскільки це довго триває, зрозуміти картину і освоїтися на місці.

Пьотр Кашувара: і навіть зараз ми чуємо сирени. І ми також чули обстріли хвилину тому. Чуємо вибухи, чуємо сирени. Ми разом, тому справимося! 

Зможемо! Разом! Разом ми сила!