Миколай Карпіцький. Війна проти української ідентичності: чому росіяни не вірять навіть родичам в Україні

Джерело: PostPravda.info. 18.11.2024.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/vijna-proti-ukra%d1%97nsko%d1%97-identichnosti-chomu-rosiyani-ne-viryat-navit-rodicham-v-ukra%d1%97ni-dumka/

Чи може національна ідентичність бути хибною? Питання може здатися безглуздим. Адже якщо люди усвідомлюють себе одним народом, значить так воно і є, і ніхто не має права судити, правильно це чи ні. Але як бути, якщо національна ідентичність ґрунтується на запереченні іншої ідентичності. Ба більше, якщо це заперечення стало причиною масової підтримки війни проти іншого народу? Якби війну проти України підтримували тільки малоосвічені люди, які морально деградували, це можна було б пояснити пропагандою і маніпуляцією. Але ж війну підтримують і добропорядні християни, і інтелігенція, вчені. Ба більше, вони довіряють Путіну більше, ніж своїм родичам, колегам чи одновірцям, які живуть в Україні.

Росіяни не вірять навіть своїм близьким в Україні, бо не хочуть їм вірити 

Навесні 2022 року в інтернет-ЗМІ публікувалося багато історій, як росіяни відмовлялися вірити, коли їхні родичі в Україні говорили, що зараз їх бомблять. Наприклад, телефонує донька з Харкова матері в Росії, щоб повідомити, що б'ють по житлових кварталах, вибухи зовсім поруч, а у відповідь чує: «Не вигадуй!», «Ніхто вас бомбити не буде!», «Скоро наші прийдуть, вас визволять, ніхто вас навіть пальцем не зачепить!». Зараз таких історій немає, тому що українці перестали намагатися переконувати росіян, оскільки це марно. Можу підтвердити це на власному досвіді.

У 2011 році я був одним з організаторів міжрелігійного діалогу в сибірському місті Томську. Представники різних релігій ділилися своїм духовним досвідом, прагнули зрозуміти чужу позицію і знайти спільну етичну основу, щоб подолати ксенофобію. У 2015 році я поїхав на Донбас, збирав свідчення про життя християн в умовах війни й хотів розповісти про них своїм землякам, але учасники міжрелігійного діалогу сказали, що вони поза політикою і слухати мене не стали. 

Після широкомасштабного вторгнення 2022 року вже неможливо було приховувати свою позицію під маскуванням аполітичності. Були ті, хто підтримав Україну, але вони були змушені або покинути Росію, або піти у внутрішню еміграцію. Тому на міжрелігійному діалозі залишилися лише ті, хто вірить, ніби в Україні нацисти, і тому Путін повинен провести її денацифікацію. Я запропонував їм поговорити зі своїми одновірцями в Україні й дізнатися від очевидців, як насправді. Мою пропозицію категорично відкинули. Це було дивно. Припустимо, людина повністю зомбована пропагандою, але вона однаково залишається свідком повсякденного життя у своїй країні. Наприклад, якщо я зустріну жителя Північної Кореї, я не буду слухати його комуністичну пропаганду, але я постараюся у нього як у свідка дізнатися про повсякденне життя в його країні. Якщо російські християни, вайшнави, мусульмани вірять, що всі їхні одновірці в Україні зомбовані нацистською пропагандою, то чому не поцікавляться хоча б тим, як проявляється цей нацизм у повсякденному житті? Пригнічує повна відсутність такого інтересу і непохитна впевненість, що вони краще за українців знають, як живуть в Україні.

З цього випливає, що вони вірять кремлівській пропаганді з тієї причини, що самі хочуть у неї вірити, тому бояться спілкуватися з тими, хто може поставити їхню віру під сумнів. Інакше кажучи, вони хочуть, щоб їхня картина світу, що ґрунтується на імперській ідентичності, підтверджувалася фактами, і тому спеціально шукають фейки про Україну, щоб у них повірити. Це означає, що їхня російська імперська ідентичність переважує релігійну ідентичність. І ця імперська ідентичність побудована на запереченні української ідентичності. 

Подібне явище можна спостерігати в науковому та академічному середовищі, де, здавалося б, культивується ерудиція і критичне ставлення до інформації, тому його вже ніяк не пояснити ефективністю пропаганди. Скільки людей у цьому середовищі підтримує Україну? Після широкомасштабного вторгнення зі мною зв'язалося кілька моїх колег із Росії з моральною підтримкою. Серед них був один учений зі світовим ім'ям, який через мене вийшов на українських колег, щоб попросити вибачення за країну. Але це поодинокий випадок, здебільшого або мовчать, або підтримують злочинну війну. Я запитав Анатолія Ахутіна, відомого російського філософа, який емігрував до України, чи зверталися до нього його колеги з Росії, щоб попросити вибачення і морально підтримати українських колег. Він сказав, що, звісно, у нього є друзі в Росії, які підтримують Україну, однак із середовища філософів й інтелектуалів ніхто до нього не звертався. Навпаки, багато хто перестав із ним спілкуватися. 

На моє запитання, чи справді річ у російській ідентичності, Анатолій Ахутін відповів: «Думаю, річ не просто в "російській ідентичності", а в тому, що ця "ідентичність" імперська. Йдеться не про політичне імперство (його теж у надлишку), і навіть не про ідеологічне (Москва – 3-й Рим тощо), а про те, що набагато глибше – на якомусь ірраціональному підсвідомому рівні... Зверніть увагу, що слово "русский" – прикметник, а яка "сутність" за ним прихована – не зрозуміло: все що нам завгодно. Це імперство живиться месіанською ідеєю (викраденою у Візантії), самосвідомістю "народу-богоносця" (викраденою в юдеїв), опорою на велику історію, яку викрали (фактично, на жаль, подарували) в самої України, а тому ще більш ненависної. Тож заперечення незалежної української ідентичності зростає ще й зі страху повиснути в історичній порожнечі якимись бастардами Орди, опинитися раптом без римської спадщини, без спадкоємства візантійського православ'я, без власної історії... – порожнім прикметником без іменника».

На підтвердження думки Анатолія Ахутіна можна навести історію, яку мені розповіли в Інституті Сходознавства НАН України. Перед широкомасштабною війною до них приїхав польський учений- в'єтнамознавець із Варшави Лєшек Соболевський. У бесіді із завідувачем відділення, а нині директором Інституту Віктором Кіктенком польський вчений запитав, як того по-батькові, щоб ввічливо звертатися. Український колега відповів, що звернення «пане Вікторе» є цілком ввічливим і звучить навіть краще, бо менш формальне й більш індивідуальне. Пізніше пан Лєшек розповів про це вже своєму російському колезі, теж вченому- в'єтнамознавецю, Іллі Усову, який був украй обурений, що в Україні використовують звертання «пан», «пані», і почав доводити, що нібито на Донбасі повстав російськомовний народ, а російських військових там немає. Пан Лєшек був здивований реакцією. Яка справа російському вченому як його українські колеги звертаються один до одного? І чому його обурюють саме українці, а не поляки, які використовують таку саму форму ввічливого звертання? Треба наголосити, що це була реакція науковця, якій за своїм фахом має розумітися на питаннях і національної ідентичності, й сучасної політики. Гадаю, російський науковець у формі звернення «пан», «пані» вгледів демонстрацію того, що українська ідентичність незалежна від російської, і саме це його й обурило. Тобто річ не в пропаганді, а в картині світу, в якій українська ідентичність сприймається як ворожа антиросійська ідеологія. 

Картина світу на основі заперечення української ідентичності

Імперіалізм у Радянському Союзі насаджувався зі шкільної лави. На заняттях у школі нам розповідали, що історія Росії починається з Київської Русі. Її розвиток загальмували татаро-монголи, а після них Київ чомусь опинився за кордоном, але Богдан Хмельницький возз'єднав Україну з Росією, після чого їхня історія нероздільна. Шкільна освіта України звільнилася від цієї хибної імперської інтерпретації історії, й імперські настрої в Україні зникли, а в російській школі саме так і викладають зараз. Тому росіяни здебільшого за замовчуванням приймають псевдонаукову установку про триєдиний російський народ росіян, українців і білорусів – спадкоємця Київської Русі, і не сприймають Україну як окрему країну зі своєю культурою та історією. Насправді єдиного народу не було ні в давнину, ні зараз, а на території Київської Русі жили найрізноманітніші народи, серед них були слов'янські племена, які переселялися різними хвилями й, по суті, теж були різними народами. 

Триєдиний російський народ – це хибний концепт імперської ідеології, яка підміняє історичну свідомість. Патріарх Російської православної церкви Кирило використовував цей концепт для виправдання своїх претензій на церковну канонічну територію України. Однак Путін пішов далі, запозичивши цей концепт у російських націоналістів у радикальнішій інтерпретації, на думку яких узагалі не існує ні українського народу, ні української мови, а Україна – це просто окраїна Росії. Вони вважають, що Захід завжди прагнув знищити Росію, і з цією метою нав'язав російському населенню України ідею, начебто вони українці, а не росіяни. На їхню думку, українську ідентичність вигадали вороги Росії – це Австро-Угорський проєкт, у рамках якого було створено штучну мову на основі українських сільських діалектів і запозичень польської лексики. Наслідуючи російських націоналістів, Путін сприймає українську ідентичність як ворожу ідеологію нацизму, від якого треба звільнити українське суспільство, тобто провести «денацифікацію». На практиці це означає знищення української мови й української культурно-історичної свідомості. Тому на окупованих територіях України піддають репресіям усіх, хто в будь-якій формі виявляє українську ідентичність.

Після розпаду Радянського Союзу в Україні й Росії почалося формування нових громадянських націй. В Україні цей процес ішов зі зростальною швидкістю, і зовнішня агресія тільки прискорила його. Оскільки українська самоідентифікація проявляється в різних формах, цей процес супроводжується гострими суспільними дискусіями аж до взаємних звинувачень, дуже часто несправедливих, проте вже сформувалося спільне підґрунтя для порозуміння: українська громадянська нація – це нація всіх, хто бере відповідальність за українську культуру і мову. Тобто будь-яка людина незалежно від етнічної чи релігійної належності є українцем, якщо вважає себе українцем і бере відповідальність за Україну. У Росії ж процес формування громадянської нації гальмувався імперською свідомістю. Коли до влади прийшли спецслужби на чолі з Путіним, то відбулася мутація імперської свідомості в нову форму – некроімперіалізм. Для виправдання своїх претензій на Україну російські некроімперіалісти оголошують українську ідентичність нацистською ідеологією, але, щоб узагалі було можна повірити в настільки абсурдне твердження, потрібно власну ідентичність трансформувати в ідеологію. Саме ця трансформація ідентичності в масовій російській свідомості призвела до аборту російської громадянської нації, і тепер Росію нічого не об'єднує, крім насильства та імперської ідеології. Тобто на місці національної ідентичності у свідомості росіян утворилася прикрита ідеологією порожнеча, яка тільки посилює страх перед українською ідентичністю, особливо на тлі швидкого формування української громадянської нації. З цієї причини вони відмовляються вірити навіть своїм близьким людям з України.

Чи є вихід?

Тепер можна дати відповідь на питання, що поставлене на початку. Національна ідентичність може бути хибною, якщо ідентифікація відбувається за ідеологічним принципом з політичним режимом або з владою і заперечує ідентичність іншого народу. Ця помилкова ідентичність прирікає на нескінченні війни – кінець однієї війни означає підготовку до нової. Допоки росіяни не відмовляться від цієї хибної ідентичності, вони не зможуть вірити своїм близьким в Україні й будуть і далі підтримувати війну. Отже, перемогти Росію мало, необхідно підтримати формування нових ідентичностей у народів Росії, які не пов'язані з імперською ідеологією.

Миколай Карпіцький. Перспектива війни Росії проти України: що чекати від наступного президента США?

Джерело: PostPravda.info. 10.11.2024.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/perspektiva-viini-rosi%d1%97-proti-ukra%d1%97ni-shho-chekati-vid-nastupnogo-prezidenta-ssha/

У який спосіб Дональд Трамп виконуватиме обіцянку зупинити війну Росії проти України – невідомо, проте газета The Wall Street Journal повідомляє, що близькі до обраного президента радники із зовнішньої політики висунули різні версії плану зупинення війни. Як і очікувалося, стратегія військового розгрому і зміна режиму в Росії не розглядається, а значить поки президентом залишається Трамп, режиму Путіна нічого не загрожуватиме.

Варіанти закінчення війни від радників Дональда Трампа

Одна із запропонованих ідей полягає в тому, що лінію розмежування має бути зафіксовано в її фактичному положенні, уздовж якої Київ і Москва мають встановити демілітаризовану зону протяжністю 1,3 тисячі км. Проблему її охорони планується перекласти на європейців, оскільки участь американських військових або миротворців ООН не передбачається. Зі свого боку Україна має пообіцяти відмовитися від вступу до НАТО щонайменше на 20 років. Натомість США продовжать постачання зброї Києву, щоб стримати можливий новий напад Росії. Раніше віцепрезидент Трампа Джей Ді Венс озвучував подібну ідею заморожування війни вздовж лінії фронту за гарантії нейтрального статусу України. Ключові радники Трампа Кіт Келлог і Фред Флейц запропонували пов'язати постачання зброї Україні з її згодою на мирні переговори з Росією, а питання повернення окупованих територій залишити для розв’язування шляхом дипломатії. Трамп ще не озвучив, який план врегулювання він підтримує, але вже зрозуміло, що, на відміну від Джо Байдена, він сам обиратиме час початку переговорів, примушуючи до них сторони.

Проблема в тому, що у майбутньої адміністрації США важелів тиску на Україну буде набагато більше, ніж на Росію. Україна зараз у дуже скрутному становищі, вона не розгорнула військове виробництво, проводила невдалу дипломатичну політику, повністю залежить від постачання зброї й не може зупинити російський наступ багато в чому через нестачу солдатів і кризу державного і військового управління. Будь-які затримки зброї обертаються загибеллю тисяч людей. Тому навіть демонстративний тиск на Україну відразу ж трагічно позначиться на фронті.

Потрібно розуміти, що заморожування конфлікту на лінії розмежування – це перетворення мільйонів людей на безхатченків, репресії на окупованих територіях проти тих, хто зберігає українську ідентичність, зґвалтування, катування і вбивства мирних жителів, індоктринація українських дітей ідеологією ненависті до України. З іншого боку, Україні справді життєво необхідний перепочинок, щоб провести вибори, відновити армію, мобілізувати економіку, реформувати державну і військову систему управління, замінити командування армією.

На який варіант заморозки війни може погодитись Путін?

Однак у Путіна немає причин припиняти війну. Він перевів російську економіку в режим воєнного часу, тоді як економіка України й західних країн і далі працює в режимі мирного часу. Це дає Росії миттєву військову перевагу, попри деградацію країни. Крім того, Путін перейшов від призовної армії до найманої. Це забезпечує стабільний приплив добровольців, загибель яких не спричинить соціальної напруги в суспільстві, що дає змогу воювати невизначено довго. Також він домовився про військову взаємодопомогу з Північною Кореєю, яка може тепер відправити на український фронт не тільки снаряди, а й регулярну армію. На тлі виснаження української армії Путін зберігає ініціативу на фронті. Війна дала йому змогу зміцнити владу всередині Росії. П'ять мільйонів силовиків готові виконати будь-який злочинний наказ, аби їх не послали на фронт. Значна частина російського суспільства отримує вигоду від війни. Ба більше, укладення миру викликає страх, і не тільки тому, що припиниться приплив грошей у регіони. З фронту повернуться маси озлоблених солдатів, які звикли до грошей і нічого не вміють, окрім як убивати. Припинення війни призведе до ослаблення і дестабілізації режиму, тому Путін не може припинити воювати. Теоретично, якщо Трамп примусить його до підписання мирної угоди з Україною, війна почнеться в іншому місці, але потім все одно повернеться в Україну.

Максимум, на що може погодитися Путін – тимчасове заморожування воєнних дій, однак лише за тієї умови, якщо перемир'я дасть йому час підготуватися до нового етапу війни з кращих стартових позицій. У 2014 році Путін готовий був піти на укладення миру з Україною на умовах угоди Мінськ-2, які означали знищення української державності. Згідно з цією угодою, Україна мала інтегрувати у свою державну систему військові формування, суди й прокуратуру, які фактично контролювалися б Путіним. На щастя, ця угода не була ратифікована парламентом України й тому не набула чинності. Однак це не завадило західним лідерам разом із Путіним примушувати Україну до її виконання. Очевидно, що і зараз Путін вимагатиме від України не менше – не лише територіальних поступок, а й часткову або повну відмову від суверенітету. 

Однак є ще гірший варіант, ніж той, що пропонують радники Трампа. Імітуючи готовність укласти мир з Україною, Путін може переконати Трампа припинити військову допомогу їй, тоді як сам посилить військовий тиск на фронті. Захід уже потрапляв на цей виверт, і це мало дуже важкі наслідки на фронті. Хоча Путін не приховує свою мотивацію війни проти України, західні лідери просто не розуміють її, і тому постійно обирають хибну стратегію стримування Росії.

Нерозуміння мотивації Путіна призводить до вибору хибної стратегії стримування Росії

До 2014 року західні еліти намагалися інтегрувати Путіна в цивілізований світ. Вони помилково думали, що головна мотивація Путіна – багатство і повага на міжнародному рівні, і якщо вони дадуть йому те, що він хоче, то він стане цивілізованим політиком. Але вони не врахували, що для диктатора імперська ідея важливіша за матеріальну вигоду. У 2014 році, коли Росія захопила Крим, Донецьк і Луганськ, західні еліти зрозуміли, що справжній інтерес Путіна зовсім в іншому – у посиленні й розширенні сфери впливу імперії. Однак вони все одно не змогли до кінця зрозуміти мотивацію Путіна і тому обрали хибну стратегію стримування на основі пошуку компромісу шляхом поступок. Адже навіть в імперіаліста мають бути раціонально зрозумілі інтереси, а отже з ним можна домовитися, показати йому, що ескалація війни нікому не вигідна.З цієї причини вони не тільки не постачали Україні зброю для оборони, але, навпаки, чинили на неї тиск, щоб примусити до капітуляції відповідно до угоди Мінськ-2. Однак Україна також не використала час для розгортання військового виробництва і реформування армії, а отже, українські еліти припустилися тієї самої помилки, що й Захід. Ба більше, Володимир Зеленський переміг на виборах під гаслом «Потрібно просто перестати стріляти!», закликаючи до перемир'я без попередніх умов. 

У 2022 році Росія розв'язала широкомасштабну війну, і знову нерозуміння мотивації Путіна призвело до вибору хибної стратегії. І Україна, і країни Заходу виходили з того, що Росія діятиме подібно до імперії, яка надіслала військовий експедиційний корпус у чужу країну, проте сама не бажає відмовлятися від мирного режиму життя. У цьому випадку достатньо розгромити експедиційний корпус, щоб війна закінчилася, головне тут не допустити ескалації. Через цю помилкову установку українське керівництво вирішило, що зможе закінчити війну за допомогою західної зброї, не переводячи економіку на військові рейки, й у такий спосіб мінімізує економічні втрати. Помилялися всі, а не тільки Україна. Я пам'ятаю, як у 2022 році в пресі з'являлися повідомлення, що в США бізнесмени не хочуть збільшувати виробництво снарядів, щоб не зазнати збитків, оскільки війна скоро закінчиться, і снаряди будуть непотрібні. І справді, завдяки західній військовій допомозі Україна перемолола армію вторгнення і перейшла в контрнаступ. Однак, коли Путін мобілізував військову економіку, створив нову найману армію і розпочав війну на виснаження, то Україна і Захід виявилися до неї не готові. 

План радників Трампа сумнівний ще й тому, що вони не зовсім розуміють мотивацію Путіна, вважаючи, що мають справу зі звичайним імперцем, який прагне захопити нові території. Досить подивитися на Бахмут – місто-привид, де ніхто не живе, щоб зрозуміти, що це не так. Яка користь імперії від приєднання руїн? Путіну не потрібні українські міста, він воює заради знищення. Тут прагнення до руйнування переважає над прагненням до збагачення і посилення своєї імперії. Це прагнення до руйнування має некрофільний характер, тобто, ми зіткнулися з новою формою імперіалізму – некроімперіалізмом.

Підіб'ємо підсумки

До 2014 року політика Путіна демонструвала, що він прагнув багатства і поваги на міжнародному рівні. Потім виявилося, що не це головне. З початком війни проти України стало зрозуміло, що ним рухає імперська мотивація – прагнення до розширення сфери впливу, не рахуючись із втратами. Але і це ще не все. Перехід до війни на виснаження показав, що імперська мотивація поєднується з некрофільним прагненням до руйнування. Але навіть це ще не пояснює його особливого ставлення до України. У перший день широкомасштабної війни 24 лютого 2022 року Путін оголосив свою мету – денацифікація України. За межами Росії не зрозуміли, про що йдеться, оскільки це слово використовується в іншому сенсі. Під денацифікацією Путін мав на увазі знищення української ідентичності, в якій він вбачає екзистенційну загрозу для себе. Тому навіть якщо він укладе перемир'я, все одно не зупиниться у своєму прагненні за будь-яку ціну знищити Україну. Нерозуміння цієї мотивації може знову призвести до хибної стратегії протидії Росії, тому так важливо прояснити, чому Путін, і не тільки він, а й мільйони росіян сприймають українську ідентичність як екзистенційну загрозу. Але це тема окремої розмови.

Миколай Карпіцький. Партія мертвих проти путінської Росії

Джерело: PostPravda.info. 21.10.2024.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/partiya-mertvih-proti-rosi%d1%97/

7 жовтня в Бонні перед посольством Росії в Німеччині пройшла акція «nicht verstehen» проти «путінферштеєрів» і політики Путіна, яка присвячена до дня його народження. Протестну акцію провела німецька філія «Партії мертвих». Її засновник – Максим Євстропов стає на захист мертвих від зазіхань нинішньої російської влади. Активісти поставили свічку «за упокій» Путіна і побажали йому якнайшвидшого «дня смерті». Партія мертвих виникла як мистецько-політичний проєкт 2017 року в Санкт-Петербурзі й стала відома завдяки своїм акціям, перформансам й іншим заходам у Росії. Кремлівська влада побачила в ній небезпеку і почала її переслідувати. Багато активістів партії були змушені емігрувати, й тепер проводять подібні акції в різних країнах світу. Я думаю, що тільки в Росії могла виникнути така партія і тільки в Росії сенс її акцій самоочевидний. Пов'язано це з особливим ставленням до смерті, яке культивується в Росії. 

Культ смерті в Росії

Росія впродовж усієї своєї історії вела завойовницькі війни, використовуючи одну й ту саму тактику, безжально витрачаючи солдатські маси в самогубних атаках. Цю ж тактику Росія використовує і зараз в Україні. Однак дивно те, що російські солдати як раніше, так і зараз готові покірно йти на смерть по трупах їхніх товаришів. Така готовність безглуздо померти пов'язана з особливим настроєм, у якому життя перестає бути настільки цінним, щоб за нього боротися. Цей особливий некрофільний настрій супроводжується втратою відчуття життя. У Росії він якимось чином передається від однієї людини іншій, проте за межами Росії важко пояснити, що це взагалі таке. Максим Євстропов описує його так: «Перебуваючи в Росії, я постійно відчував, що багато хто перебуває у стані "дереалізації". Їм здається, що вони не живуть справді, з ними нічого по-справжньому не відбувається. І взагалі, все, що відбувається в Росії, начебто "не по-справжньому". У деякі речі, звичайні для росіян, справді важко одразу повірити. І "дереалізатор"  – це психологічна реакція захисту від жаху, який коїться». (Дереалізатор – неологізм Максима Євстропова, що означає силу або психологічний механізм, який призводить до втрати відчуття реальності).

До солдатів у російській армії завжди ставилися як до витратного матеріалу, але все ж православні російські імператори вважали, що після смерті людина вже не в їхній владі, а в руках Бога. Однак комуністи заперечували існування Бога і використовували культ мертвих героїв у своїх ідеологічних цілях. Тому й зараз у Росії вважається, що якщо герой вижив, то він якийсь неповноцінний герой. Тільки смерть може зробити людину справжнім героєм. Наприклад, проросійські пропагандисти використовували той факт, що «азовці» й інші захисники Маріуполя здалися в полон, а не померли, як аргумент, що вони хибні герої. Однак в українській свідомості справжній героїзм проявляється не в смерті, а у волі до життя, яку проявили «азовці», обравши полон, що страшніше за смерть.

Ідеологія Радянського Союзу суперечливо поєднувала ідеали щасливого життя з культивуванням смерті та некрофільною символікою. У радянських піснях і фільмах культивувалася героїчна смерть, на Красній площі столиці побудували мавзолей, а кремлівський мур перетворили на цвинтар. Навіть герб Радянського Союзу був створений за подобою надгробного вінка. Однак у Радянському Союзі некрофільна установка посідала обмежене місце в системі ідеології та пропаганди, не скасовуючи прагнення людей до щасливого життя. Нинішня російська влада спирається не на певну ідеологію, а на таку картину світу, в якій некрофільна установка виражається не в ідеологічних формулюваннях, а в невизначеному відчутті, що спотворює сприйняття подій і знецінює життя. 

Відмінність між некрофільною установкою в Радянському Союзі й в нинішній Росії проявляється в тому, як святкують День Перемоги над фашизмом. У Радянському Союзі героїзувалася смерть, проте саме свято сприймалося як нагадування про трагедію, яка ніколи не повинна повторитися. День Перемоги в нинішній Росії проходить під гаслом «Можемо повторити!» й перетворився на святкування імперської величі, заради якої виправдані будь-які людські жертви. Для назви цієї вакханалії з'явився новий неологізм – «побєдобєсіє», яке можна перекласти як «підміна свята перемоги божевільним буянням демонічних сил».

У 2011 році журналісти незалежної телевізійної компанії ТВ-2 у Томську вирішили цій вакханалії імперської величі протиставити ходу «Безсмертний полк». Вони наївно сподівалися, що якщо прості люди вийдуть із портретами загиблих предків, то присоромлять тих, хто перетворює пам'ять про війну на некрофільний карнавал. Однак російська влада привласнила собі ініціативу «Безсмертного полку» і сама почала влаштовувати ходи з портретами загиблих, але вже не на згадку про трагедію, а на підтримку імперських амбіцій. Цим вона ніби говорила: «Навіть мертві підтримують нас! Наша влада простягається не тільки на живих, а й на мертвих!» Лише страх, що на ході «Безсмертний полк» з'являться портрети загиблих в Україні, й у такий спосіб люди дізнаються масштаби військових втрат, змусив російську владу скасувати цей суспільно-некрофільний захід. 

Ніхто не має виняткового права говорити від імені мертвих

Партія мертвих виступає проти використання мертвих як ще одного ресурсу влади й культурно-політичної некрофілії в сучасній Росії, що проявляється в мілітаристському і патріотичному культі смерті й відсутності проєкту майбутнього. Засновник партії Максим Євстропов розповідає: «З мертвих акаунтів соцмереж робляться пости на підтримку Путіна. Під час підрахунку голосів на виборах голосують мертві. Навіть були випадки, коли мертві депутати голосували в Держдумі. Мертвим не дають бути мертвими, живим не дають бути живими». Партія мертвих протиставляє цьому принцип, зафіксований у її статуті: «Ніхто – жодна соціальна група і жодна окремо взята жива особа – не має переважного і виняткового права говорити від імені мертвих».

Свою діяльність Партія мертвих характеризує поняттям «некроактивізм», що включає публічні мистецькі заходи й політичні акції у формі вуличних перформансів, на яких ідеї протесту виражаються художніми засобами. Наприклад, 2018 року на першотравневій демонстрації в Санкт-Петербурзі затримали Варю Михайлову, яка йшла в колоні Партії мертвих із картиною «9 стадій розкладання вождя». Це був колаж із серії фотографій, що фіксують проростання трави через портрет Путіна. Варі присудили колосальний на ті часи штраф, а саму роботу суд постановив знищити, попри те, що твір являв собою цифровий колаж, а не фізичний об'єкт.

Партія мертвих побудована на анархістських принципах. Учасники вуличних акцій могли збиратися в одному місці, могли діяти синхронно в різних місцях і навіть країнах, попри те, що часом вони особисто не знайомі один з одним. У партії немає централізованого управління і звичних ознак організації. Її діяльність координується або її ідейним натхненником Максимом Європовим, або ініціаторами конкретних акцій. Під час акцій учасники Партії мертвих приховують обличчя масками у вигляді черепів, зберігаючи анонімність. Тим самим вони символічно ідентифікують себе з мертвими. Якщо російська держава говорить від імені мертвих як узурпатор влади над ними, то учасники акцій не відокремлюють себе від мертвих, сприймають себе як рівних їм, вважаючи, що в якомусь сенсі, нехай символічно, самі мертві через подібні акції починають говорити від себе й виступають як критики держави, війни, ієрархій, ідей, оголюючи вбогість і абсурдність влади.

Переслідування Партії мертвих у Росії

До 2022 року російська влада систематично затримувала і штрафувала учасників акцій Партії мертвих, але кримінальні переслідування почалися після широкомасштабного вторгнення в Україну, коли Партія мертвих виступила проти агресивної війни й російської військової некрополітики. Багато членів партії змушені були емігрувати, створюючи філії в різних країнах. Найактивніші філії в Грузії та Німеччині. Ті, хто залишився в Росії, живуть під постійною загрозою арешту.

Так, перебуваючи в Грузії, Максим Євстропов зі ЗМІ дізнався, що в січні 2023 року щодо нього розпочався судовий процес, а в лютому 2023 року суд постановив заочно його заарештувати. Я намагаюся уявити, який вигляд могло мати судове засідання. Суддя ставить запитання порожньому стільцю, де мав би сидіти підсудний, який навіть не підозрює про те, що його судять. Призначений судом адвокат відповідає замість цього стільця, просить пом'якшити запобіжний захід, замінити звичайний заочний арешт на заочний домашній арешт... Театр абсурду! Однак у Росії межа між абсурдом і реальністю давно стерлася і тепер там все можливо.

Підставою для судового переслідування стало анонімне повідомлення в соцмережах про акцію Партії мертвих, на якій Максим навіть не був присутній. Наведу текст повністю як він є без великих літер, щоб кожен міг самостійно оцінити, наскільки нікчемним може бути привід для масових обшуків, політичних переслідувань і кримінального покарання. Це коротке повідомлення має радше художній характер, оскільки використовує художній прийом чергування фрагментів двох різних текстів, один із яких – великоднє привітання:

«у самому серці російського світу – на російському цвинтарі – пройшло нещодавно світле свято пасхи. ніхто не воскрес.

«росія воскресне вільною», – каже смерть

«якщо», – відповідають спартанці

смерть вірить у ліпше

христос воскрес!

- а строковик ще ні

смертю смерть поправ

- наречений приїхав

христос воскрес

- а в нас тут мухи

воістину воскрес

- а патріарх рпц кирило благословляє війну і вважає, що перетворювати міста на руїни, винищувати їхніх мешканців, а також ґвалтувати й мародерствувати заради якоїсь псевдоімперської поїбені, z-подібно обходячи всі заповіді, – це ок норм священне

що ж, бог у поміч!»

Серед рядків цього повідомлення проглядається чорний гумор автора, який характерний для перформансів Партії мертвих. Я дуже добре знаю Максима, ми закінчили один і той самий філософський факультет, працювали на одній кафедрі, я знав його сина і дружину, яка була моєю студенткою, і тому можу стверджувати, що перформанси Партії мертвих під виглядом гри виражають його абсолютно серйозне ставлення до смерті та екзистенціальне, а не суто політичне, неприйняття режиму в Росії. Якщо звичайні політики прикривають свою несерйозність імітацією серйозної діяльності, то в Партії мертвих все навпаки, серйозне ставлення до смерті й влади прикривається гротескною грою і чорним гумором.

Зараз війна, щодня гинуть захисники України на фронті, також гинуть люди в тилу від російських обстрілів. Але для кожної конкретної людини загибель її близьких – це абсолютна трагедія, крах усього її життєвого світу. Через таку катастрофу пройшов і Максим, коли в автокатастрофі загинули його дружина і син. Однак я бачу, що в якомусь сенсі вони й далі залишаються з ним. А тепер уявімо, що якась маленька сіра особа, яка випадково стала диктатором, привласнює собі загиблих членів вашої сім'ї, наприклад, примушує їх голосувати за себе, щоб потім ще більше вбивати інших невинних людей. І в мертвих немає можливості чинити опір такому використанню їх. Тому я розумію, чому Максим вирішив стати голосом мертвих у протистоянні владі, і не тільки знаменитих, яких шанують у народі, а будь-яких мертвих, включно з тими, про яких усі вже давно забули. У цьому екзистенціальний сенс діяльності Партії мертвих.

Чи Партія мертвих – політична опозиція?

Російська опозиція все частіше викликає у мене сором, але це цілком закономірно. Адже у росіян немає спільної самоідентифікації або усвідомлення себе одним народом, тому не може бути загальноросійської опозиції. Є люди, які хочуть бути російською опозицією, але займаються імітацією. Максим Євстропов не опозиціонер, а політичний художник-активіст. Але крім цього він ще й філософ, тому дає філософське розуміння своєї політичної діяльності. Я поважаю Максима і як філософа, і як колегу, і як професіонала – кандидата філософських наук, автора наукових статей і монографій, проте його філософська мова дуже відрізняється від моєї, і не завжди мені зрозуміла. Тому я постараюся викласти його позицію так, як я зрозумів, хоча в чомусь із моїми інтерпретаціями він може не погодитися.

Політична ситуація в Росії така, що повна безпорадність опозиції викликає лише відчай. Максим пояснює, що політичний відчай – ситуація політичної неможливості, втрата надій та ілюзій. Це можна назвати «політичною смертю», яка подібна до політичної позиції тварини або трупа. Цей відчай тотальний і стає тлом будь-якої дії та будь-якої думки. Однак Максим вважає, що можливість подолання відчаю полягає в самому відчаї. Для цього потрібно зневіритися до кінця. Потрібно зневіритися, щоб діяти. Так «політична смерть» стає вихідним пунктом політичної боротьби. Гумор – це один із ключових чинників перетворення відчаю на дію. Коли нічого втрачати, залишається тільки сміятися. 

Гумор дає можливість подивитися на будь-яку ситуацію з двох позицій, із серйозної, де все має безумовну значущість, і несерйозної, де будь-яка значущість перетворюється на ніщо. Сміх є афективним – це такий афект, який одночасно і всередині, і поза життєвою ситуацією, це вихід за межі себе, погляд збоку. У момент висміювання речі втрачають свої певні межі. Однак у ситуації політичного відчаю гумор стає чорним. Він жодним чином не виправдовує і не узаконює політичну смерть, але водночас відкриває вихід за межі життєвої ситуації в простір свободи. Максим вважає, що «вихід» із відчаю полягає в парадоксі: щоб позбутися відчаю, потрібно зневіритися. Чорний гумор живе політичною смертю й утворює з нею нове явище, яке ми можемо спостерігати у вуличних акціях і перформенсах Партії мертвих.

Наведу приклад, як політичний відчай у ситуації, коли вибори неможливі, завів у глухий кут російську опозицію. Одні представники опозиції закликали до протестного голосування, інші – до бойкоту виборів, і в результаті жодна зі стратегій не була реалізована. Партія мертвих перевела цей політичний відчай у дію і закликала голосувати за мертвих, заявивши: «Нагадуємо: ця недофашистська поліцейська держава по суті мертва (сила – у правді, а правда – у смерті), своє майбутнє вона поховала, його становлять багатоквартирні піраміди з трупів, які все ніяк не можуть зізнатися в тому, що вже померли. Вони довго ще будуть упиратися, але наполегливіша за них земля». Чорний гумор такого заклику справді руйнував кордони, в які російська опозиція загнала сама себе. 

Філософія Партії мертвих дає змогу краще зрозуміти, що відбувається не тільки всередині Росії, а й на фронті. Коли ЗСУ захопили плацдарм у Курській області, багато хто сподівався, що російське командування перекине туди сили з Донбасу, і це призведе до ослаблення наступу росіян на тому напрямку. Але нічого такого не сталося. Максим Євстропов пояснює це так: «Напевно, завдання так званої "спеціальної військової операції" – це захоплення і перетворення українських територій на "русскій мір", тобто на щось непридатне для життя. Отже, втрата власних територій (Курська, Бєлгородська область тощо) для Російської Федерації істотного значення не має, оскільки вони вже являють собою "русскій мір", тобто для життя не призначені. Те, що там ще живуть якісь люди, з погляду влади являє собою швидше прикре непорозуміння».

Нинішню державну систему Росії я називаю некроімперіалізмом, тому що вона культивує смерть і неприйнятна для живих. Максим Євстропов вважає, що вона неприйнятна не тільки для живих, а й для мертвих.