Миколай Карпіцький. У цивілізаційному конфлікті Росії та Заходу перевагу має той, у кого переконливіший проєкт майбутнього

Джерело: PostPravda.info. 27.08.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/projekt-przyszlosci-rosji-i-zacodu-ukr/

На тлі чергового відступу американського президента перед Росією після переговорів із Путіним ми знову повертаємося до питання: чому сильніший Захід постійно відступає перед слабшою Росією?

Існує кілька можливих пояснень:

• У картину світу західної людини просто не вкладається те, що у XXI столітті в Європі може існувати держава, готова вести руйнівну для себе війну замість того, щоб отримувати вигоду від мирного співробітництва.
• У західному суспільстві домінує прагматизм, і тому воно не здатне зосередити зусилля на боротьбі, якщо за нею не стоїть очевидна економічна вигода.
• Суспільство, яке досягло добробуту завдяки економічному домінуванню, не прагне нічого змінювати. Війни для нього невигідні, тож стихійний пацифізм стає головною суспільною тенденцією.

І все ж таки жодне з цих пояснень не є повним. Адже суспільство – це складна система, у якій співіснують різні сили. В умовах екзистенційної загрози воно мало б подолати й стихійний пацифізм, і орієнтацію лише на матеріальні вигоди, і навіть нерозуміння мотивації ворога не стане на заваді. Річ у тім, що коли немає бачення майбутнього, то на загрози сьогодення суспільство реагуватиме реактивно – саме так, як зараз Захід реагує на агресію Росії. Щоб заволодіти ініціативу в боротьбі, потрібен проєкт майбутнього, на основі якого відбувається мобілізація суспільства.

Коли західні лідери перестануть помилятися щодо Росії?

Переговори про мир в Україні, які намагався ініціювати Дональд Трамп, від початку не мали шансів на успіх. Поки російська армія просувається, хай і повільно, перемир’я в принципі неможливе. Важко сказати, чи хтось з учасників переговорного процесу, окрім самого Трампа, вірив у реальну можливість домовитися з Путіним. Санкції та складна економічна ситуація не лякають російського диктатора. Він переконаний, що Україна не має права на існування, і вбачає свою історичну місію в її знищенні.

Хоча Путін ніколи не погодиться на мирне співіснування, проте за певних умов його можна було б схилити до перемир’я, якби фронт загруз у позиційному тупику, а економічна інфраструктура Росії постійно зазнавала руйнівних ударів українських ракет і безпілотників. Якби Трамп справді прагнув перемир’я, то він спершу надав би Україні достатньо зброї, щоб досягти саме такої ситуації. Однак подібна стратегія навіть не розглядалася, тому й від самих переговорів не варто було чекати результатів.

Або Трамп принципово не розуміє Путіна, намагаючись переконати його, що вигідніше укласти угоду, ніж воювати далі, або існує ще якась невідома причина, через яку Трамп постійно поступається Путіну. Якщо це так, то зрозуміле занепокоєння європейських лідерів – адже з тієї ж невідомої причини Трамп може відмовитися захищати Європу у випадку нападу Путіна.

Але чи справді проблема лише в Трампі? Ми бачимо, що й до нього західні політичні лідери також помилялися щодо Росії.

Запізніла реактивність

Вже чверть століття ми спостерігаємо, як Захід або ігнорує агресію Росії, або реагує реактивно, ще й із величезним запізненням. Після вторгнення Росії в Чечню, у Грузію та після загибелі президента Качинського й вищого керівництва Польщі європейські країни продовжували тісно співпрацювати з путінським режимом, допомагаючи йому зміцнитися замість того, щоб зміцнювати власну оборону.

У 2014 році Росія розпочинає поки що локальну війну проти України. Європейські лідери замість того, щоб надати Україні військову допомогу чи хоча б посилювати власну обороноздатність, разом із Росією домагаються від неї виконання «Мінських угод», самогубних не лише для України, а й для самої Європи. Якби Україна інтегрувала у свою державну систему створені Росією загони бойовиків, суди та прокуратуру, як це передбачали «Мінські угоди», то втратила б суверенітет і, як і Білорусь, перетворилася б на плацдарм для подальшої агресії Росії.

Зараз, на четвертому році повномасштабної війни Росії проти України, європейські лідери усвідомили, що не готові до протистояння з Росією, якщо Україна більше не зможе її стримувати, а Сполучені Штати усунуться. Проте вже втрачено багато часу, який українські військові оплатили власними життями.

Отже, запізніла реактивність європейських лідерів на агресію Росії може мати різні причини:

• стихійний пацифізм – прагнення будь-якою ціною уникнути війни;
• конформізм – готовність пристосовуватися до агресивної поведінки Росії й отримувати вигоду від співпраці з нею;
• заперечення реальності – віра в те, що Росія зупиниться у своїх агресивних діях, бо це їй нібито невигідно.

Усі ці причини лежать на поверхні, однак проблема значно глибша – у тому, що західне суспільство поступово втрачає бачення майбутнього своєї цивілізації. Єдина країна, якій вдалося перемогти Росію, хай і на невеликому театрі воєнних дій, а саме в Сирії, – це Туреччина. Але нинішній уряд Туреччини має власне бачення майбутнього – економічний, культурний і військовий союз тюркських держав. Можливо, саме завдяки цьому проєкту пантюркізму Туреччина здатна діяти не реактивно, а рішуче й на випередження.

Цивілізаційний конфлікт двох проєктів майбутнього

Коли росіяни стверджують, що воюють не з Україною, а із Заходом, вони справді так думають. У їхньому сприйнятті Україна – лише перший форпост західної цивілізації, який необхідно зруйнувати, щоб рухатися далі. Саме тому війна Росії проти України має цивілізаційний характер. Це не битва за ресурси, території чи політичний вплив у звичному розумінні. Мета Росії полягає не лише в знищенні української державності, а й у недопущенні реалізації західного проєкту майбутнього й у зміні напряму розвитку людської історії.

І в цьому сенсі Кремль частково вже досяг свого, відкинувши сучасну цивілізацію на десятиліття назад: замість освоєння Марса її ресурси згоряють у топці війни. Але навіть це не найстрашніше, а те, що революційний прорив, пов’язаний із переходом до нового інформаційного суспільства, супроводжується перенаправленням розвитку штучного інтелекту на війну й терор.

У подібних конфліктах багато залежить від того, хто переконливіше представить свій проєкт майбутнього. Прикладом такого цивілізаційного конфлікту з недавньої історії є протистояння Радянського Союзу і Заходу. Обидві системи мали власні бачення майбутнього: з одного боку – комуністична утопія безкласового суспільства, а з іншого – шлях технологічного поступу, що ґрунтується на свободі підприємництва. Тут важливо підкреслити, що прогрес – це не природний закон історії, як вважають прихильники теорії історичного прогресу, а цивілізаційна модель, запропонована Заходом.

Проєкт майбутнього покликаний допомогти подолати соціальну інерцію, зумовлену конформізмом і орієнтацією на вигоду, та мобілізувати суспільство на реалізацію великих задумів – таких, наприклад, як політ на Місяць. Якщо проєкту майбутнього немає, то суспільство повністю підкоряється соціальній інерції й деградує. Радянський Союз свого часу запропонував найамбітніший проєкт майбутнього. Проте з часом він став сприйматися як утопія, що суперечила реальності життя при комуністичній диктатурі. Водночас цей проєкт знайшов чимало прихильників на Заході, з яким боровся Радянський Союз. Західні вчені добровільно передавали СРСР секрети ядерних технологій, мільйони людей виходили на демонстрації з вимогами роззброєння, а виборці голосували за комуністичні партії.

Треба визнати, що в радянській моделі були й по-своєму привабливі елементи – наприклад, ідея освоєння космосу, але й вони значною мірою запозичувалися із західного проєкту майбутнього. Це підтверджує той факт, що радянська наукова фантастика розвивалася в межах мистецького простору західної science fiction.

Соціально-культурний регрес

З розпадом Радянського Союзу новим державам був потрібен власний новий проєкт майбутнього. Країни Балтії обрали своє майбутнє в інтеграції з Європою. Інші держави або вагалися у виборі між прогресивним і регресивним шляхом розвитку, або бачили майбутнє як відроджене минуле.

Диктатура Лукашенка в Білорусі запропонувала своє бачення майбутнього як радянського колгоспу, у якому голова має абсолютну владу над жителями села. Це – соціально-культурний регрес до радянського минулого, причому радянська модель відтворюється в максимально урізаному й примітивному вигляді. Соціально-культурний регрес низки середньоазійських країн до їхнього феодального минулого сформував бачення майбутнього як східної деспотії.

Революція в Росії 1991 року, яка призвела до розпаду Радянського Союзу, безумовно, надихалася прогресивним образом майбутнього вільної демократичної європейської держави. Проте невдалі реформи спричинили розчарування в цьому проєкті й дали змогу спецслужбам захопити владу та нав'язати власний проєкт майбутнього – відродження імперії, у якій безправ’я людей компенсується відчуттям належності до народу, що домінує над іншими. Це – соціально-культурний регрес до найтемніших сторінок російської історії – не до Радянського Союзу й навіть не до Російської імперії, а до варварського й украй жорстокого Московського царства.

Якщо, скажімо, Туркменістан відтворює модель східної деспотії, яка цілком може мирно співіснувати із сусідами, то Московське царство від початку було створене як військова держава, повністю зорієнтована на війну з сусідами й розширення власної території. Саме з цієї причини Росія перетворилася на найагресивнішу державу на пострадянському просторі, яка вже не може не воювати.

Проєкт майбутнього Росії значно архаїчніший за проєкт майбутнього Радянського Союзу

Радянський Союз спирався на інтернаціональну ідеологію і, принаймні на рівні ідеології заперечував домінування одного народу над іншим, тоді як нинішня Росія спирається на російський фашизм – рашизм, в основі якого лежить ідеологія «русского мира». З позицій рашизму будь-яка національна ідентичність, яка не вписується в «русский мир», сприймається як загроза.

Радянський Союз проголошував своєю метою перемогу комунізму в усьому світі. Це означало, що він прагнув подолати західну цивілізацію, але не заради її знищення, а заради перетворення в нову комуністичну форму. Доти, доки така перемога була неможлива, Радянський Союз допускав мирне співіснування із Заходом. Натомість ідеологія сучасної Росії виходить із того, що Захід завжди був ворожим через непереборні культурні суперечності. Тому будь-яке перемир’я – це лише підготовка до нової війни.

Отже, для нинішньої Росії будь-яка війна виправдана, навіть якщо вона завдає величезної шкоди самій країні, – за умови, що противник зазнає співмірних або більших втрат. Це виразно виявляється в теперішній війні Росії проти України.

Головна помилка Заходу – спроба знайти місце нинішньому російському режимові у власному проєкті майбутнього

Після перемоги в Холодній війні в західних країнах почала наростати соціальна інерція: замість прагнення до нових змін посилилася орієнтація на збереження вже досягнутого успіху. Тою мірою, якою слабшав інтерес до проєкту майбутнього, дедалі більшого значення набувала зосередженість на поточній вигоді. Зосередившись на сьогоденні, західні лідери почали забувати, що за майбутнє треба боротися – і ось результат: економічна співпраця західних країн із путінським режимом сприяла воєнному посиленню Росії на тлі деградації власного оборонного потенціалу, а реакція на повномасштабну війну виявилася фатально запізнілою. Україна не отримала своєчасно достатньої військової допомоги, аби завдати Росії поразки, доки це було можливо. Тепер час втрачено, Росія пристосувалася до затяжної війни на виснаження й поступово нарощує свій військовий потенціал, становлячи реальну воєнну загрозу іншим східноєвропейським країнам.

Але найголовніша помилка – глибша. Якщо в російському проєкті майбутнього немає місця західній цивілізації, то Захід, навпаки, включає нинішній режим Росії у свій проєкт майбутнього. Саме тому питання про перемогу над Росією та її подальшу долю навіть не обговорюється. Найрішучіші кроки Заходу зводяться до допомоги Україні з метою воєнного стримування Росії, але не її перемоги.

Проте в Росії й Заходу абсолютно різне цілепокладання. Захід прагне повернутися у довоєнний час, коли з Росією можна було вести спільний бізнес, тоді як Росія прагне зруйнувати НАТО й поширити свій вплив щонайменше на Східну Європу.

Хоча зараз Захід не єдиний. Під час зустрічей Дональда Трампа з Путіним, а потім із Зеленським та іншими європейськими лідерами ми спостерігаємо розкол між Європою та США, спричинений розбіжністю в оцінках російської воєнної загрози. Однак, попри це, і Європа, і США зберігають спільне цілепокладання лише на стримування Росії, а не на перемогу над нею.

Чи можемо ми вплинути на цю ситуацію? – Так. Попри всі політичні проблеми, європейські країни та США залишаються демократіями, у яких уряди залежать від громадянського суспільства й громадської опінії. Якщо ми братимемо участь у суспільній дискусії про проєкт майбутнього, то вже цим змінюватимемо політичну ситуацію на краще.

Новий український проєкт майбутнього формується в боротьбі з пострадянською інерцією

Пострадянська інерція в Україні проявляється у пасивності людей, які звикли вважати: «ініціатива карається», «аби тільки не було гірше»; у пануванні некомпетентної бюрократії, корупції, клановості. Особливість пострадянської інерції в Україні зумовлена колоніальним минулим і виявляється в імітації будь-якої діяльності, що раніше була способом пристосування до московської влади.

Два революційні Майдани 2004 і 2013–2014 років – були спрямовані на те, щоб зламати цю інерцію й надихалися новим проєктом майбутнього. Водночас боротьба між пострадянською інерцією та творчою ініціативою громадянського суспільства триває з перемінним успіхом і безпосередньо відображається нині в успіхах і невдачах на фронті.

Миколай Карпіцький. Кремлівська квазірелігія. З циклу «Релігія в полоні некроімперії»

Джерело: PostPravda.info. 18.08.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/kremlowska-quasi-religia-ukr/

Кремль вимагає від усіх релігійних конфесій беззастережної лояльності, зокрема й від тих, кого систематично утискає. У 2014 році, під час вторгнення Росії до Криму та східної України, Кремль ще цілком задовольняла декларація політичного нейтралітету з боку російських релігійних об’єднань за умови, що вони не висловлюються на підтримку України та своїх українських одновірців. Проте після початку широкомасштабної війни Кремль зажадав від них більшого – релігійного виправдання війни проти України. 29 березня 2022 року в будівлі Держдуми представники різних конфесій спільними зусиллями сформували основу нового віровчення – маніхейського некроімперіалізму, суть якого полягає в тому, що Росія знову має стати великою імперією, аби знищити «зло», втілене Заходом та Україною. Ця нова квазірелігія несумісна зі справжньою релігійністю, незалежно від конфесії, про яку йдеться.

Дискримінація та репресії проти релігійних організацій у Росії

З розпадом Радянського Союзу в Росії встановилася безпрецедентна у її історії свобода віросповідання. Проте з приходом до влади Владіміра Путіна почала насаджуватися концепція «традиційних релігій Росії», у межах якої всі інші конфесії сприймалися як неповноцінні й зазнавали утисків – спершу малопомітних, але з кожним роком усе відчутніших.

Війна в Чечні спричинила репресії й проти мусульман, попри те що іслам належить до «традиційних» релігій. Задля кар’єрних і матеріальних вигод – просування службовими щаблями, премій – співробітники ФСБ почали шукати «екстремістів» і в інших регіонах. Унаслідок цього, список екстремістських матеріалів, заборонених у Росії, став поповнюватися працями мусульманських богословів і філософів, яких вивчають у всьому світі. Під заборону потрапив навіть один із перекладів Корану.

Однак включення до списку екстремістських організацій будь-якої «нетрадиційної» конфесії надало б спецслужбам Росії простий спосіб покращувати статистику «успішної роботи». 2011 року прокуратура з ініціативи ФСБ порушила справу проти священної для послідовників індуїзму книги «Бгаґавад-ґіта» з коментарями засновника Міжнародного товариства свідомости Кришни (англ. International Society for Krishna Consciousness – ISKCON) Шріли Прабгупади. Якби суд визнав книгу екстремістською, то бути кришнаїтом у Росії стало б кримінальним злочином, за який передбачався б тривалий термін ув’язнення. Завдяки протесту громадянського суспільства Томська та підтримці Індії плани ФСБ і прокуратури було зірвано, що відтермінувало, але не запобігло початку релігійних репресій.

2016 року було ухвалено поправки до законодавства (так званий «пакет Ярової»), які обмежили можливість публічного поширення релігійних переконань, посилили покарання та розширили повноваження спецслужб. 2017 року Верховний суд РФ визнав організацію Свідків Єгови екстремістською, а її послідовників почали засуджувати до позбавлення волі. Найсуворіші вироки (7–8,5 року) стали регулярними від 2021 року. Подібна загроза нависла й над іншими релігійними організаціями, оголошеними «нетрадиційними».

Говорити правду чи пристосовуватися?

Поки українські п’ятдесятники користуються повною релігійною свободою, їхні одновірці в Росії були змушені постійно озиратися на ставлення до них влади. Здавалося б, це мало спонукати до критичного погляду на російську політику.

У 2014 році церковне керівництво українських і російських п’ятдесятників провело низку зустрічей, щоб виробити спільну позицію щодо вторгнення Росії до Криму та на схід України. Українські п’ятдесятники спиралися на те, що церква має бути глашатаєм істини й зобов’язана говорити правду про страждання людей унаслідок агресії Росії. У відповідь російські п’ятдесятники заявляли, що вони – «поза політикою» й «усіх люблять», а тому не вважають за потрібне обговорювати війну та дії російської влади не лише публічно, а навіть у приватних розмовах. Невдовзі сторони переконалися в беззмістовності подібних зустрічей, і спілкування між українськими та російськими п’ятдесятниками припинилося. Подібний процес відбувався і серед послідовників інших релігій.

Нова квазірелігія: Вашингтон – лігво сатани, а ми будемо великою імперією!

З початком широкомасштабного вторгнення в Україну російську владу вже не влаштовував «нейтралітет» релігійних організацій і вона зажадала не просто підтримки, а релігійного обґрунтування війни проти України. З цією метою 29 березня 2022 року в будівлі Державної думи Російської Федерації було зібрано представників різних релігій на круглий стіл «Світові релігії проти ідеології нацизму й фашизму у XXI столітті». Учасники мали виробити певну спільну релігійну позицію, що обґрунтовувала б війну Росії проти України.

Серед учасників круглого столу були:

– заступник голови Синодального відділу у взаєминах Церкви з суспільством і ЗМІ Московського патріархату РПЦ Вахтанґ Кіпшидзе;

– митрополит Російської православної старообрядницької церкви Корнилій;

– голова Духовного зібрання мусульман Росії Альбір Крганов;

верховний муфтій, голова Центрального духовного управління мусульман Росії Талґат Таджуддін;

– керівник Департаменту Федерації єврейських громад Росії у взаємодії з ЗС, МНС та правоохоронними органами РФ Аарон Ґуревич;

– представник Буддійської традиційної Сангхи Росії Дід Хамбо – лама Дашініма Содномдоржієв;

– голова Російської та Ново-Нахічеванської єпархії Вірменської апостольської церкви архиєпископ Єзрас;

– керівний єпископ РОСХВЄ Сергій Ряховський;

– інші члени російських релігійних організацій.

У той час ЗМІ багато писали про цей захід, однак недооцінили його історичний сенс. Уперше представники різних релігій Росії разом взялися за формування спільної релігійної позиції щодо війни проти України. Кожен з учасників зробив свій вклад у формулювання основних засад нової квазірелігії – маніхейського некроімперіалізму.

Примітка. Маніхейство, як і гностицизм, є давнім віровченням, згідно з яким наш матеріальний світ є злом. Відмінність між ними полягає в тому, що адепт гностицизму – пасивний, байдужий до того, що відбувається довкола, а адепт маніхейства спрямований на активну боротьбу із зовнішнім світом. Гностицизм стверджує, що матеріальний світ створений «злим богом», і тому життя та боротьба позбавлені сенсу. Маніхейство ж проголошує, що «злий бог» увірвався в царство «доброго бога», тож істинні адепти добра мусять боротися, аби очистити світ від зла. Більшовицька ідеологія, по суті, – атеїстична трансформація маніхейства, оскільки виходить із того, що старий світ має бути очищений від зла внаслідок класової боротьби.

Голова Духовного зібрання мусульман Росії Альбір Крганов заявив, що у XXI столітті в низці країн активізувалася ідеологія нацизму й фашизму, що виявляється у насильстві над мирним населенням.

Монах Кіпріян повідомив, що Вашинґтон – це лігво диявола, Бог на боці не Заходу, а Росії, а тому перемога буде за нею. Росія – це знаряддя в руках Божих, аби зупинити поширення на Землі мерзоти перед Господом, усього безбожного й аморального, що йде зі США.

Заступник голови Синодального відділу Вахтанґ Кіпшидзе твердив, що за підтримки Константинопольського патріархату та США було створено ПЦУ – «квазірелігійну структуру», яка об’єднала розкольників, єдиних у своєму прагненні дотримуватися крайнього націоналізму. Водночас РПЦ допомагає російським військовим.

Митрополит Російської православної старообрядницької церкви Корнилій розповідав, що нібито влада в Україні зрікається Бога; ідеї нацизму поширені в Україні та країнах Європи й дістали підтримку на державному рівні, що призвело до геноциду – винищення росіян на Донбасі та в Луганську; Україна воює проти мирного населення й прикривається ним як щитом; нацистська влада, організована толерантним Заходом, топче всі норми християнської моралі. Він переконував, що треба молитися і за воїнів, і особливо за Путіна, а наприкінці виступу заявив: «Ми будемо великою нацією, будемо великою імперією».

Тут варто зазначити, що коли ведуча круглого столу почала домагатися від священника Української православної церкви з Луганська підтвердження «звірств нацистів», вона так і не почула нічого, окрім розповіді про благодійну діяльність Луганської єпархії.

Лама Дашініма Содномдоржієв – єдиний, виступ якого ведуча круглого столу попросила викласти дуже коротко, не виявив образи й закликав згуртуватися проти фашизму й нацизму, та перемогти й знищити це зло, щоб іншим було «неповадно».

Представник єврейських громад Аарон Ґуревич міркував про нацизм загалом, час від часу киваючи в бік Заходу.

Керівний єпископ РОСХВЄ Сергій Ряховський повідомив, що він керується любов’ю, але це така любов, яка «знищує зло», і наголосив, як важливо, що Путін нагадав слова Біблії, якими обґрунтовував воєнне вторгнення в Україну, адже іншої можливості захистити правду не було.

Верховний муфтій, голова Центрального духовного управління мусульман Росії Талґат Таджуддін закликав боротися з дияволом, не піддаючись обману гасел про демократію й цивілізацію,– як це було в Сирії, а тепер в Україні. Він висловив радість, що російські війська стоять довкола Києва, а військово-морські, протиповітряні й протиракетні сили України «знищені». Також він повідомив, що вже в перший день – 24 лютого – Рада Центрального духовного управління мусульман Росії ухвалила заяву, якою повністю підтримала воєнні дії проти України. Він підкреслив їхнє значення з релігійної позиції: адже Путін – правитель, а правитель – тінь Бога на землі, й у війні проти України Всевишній надає Путіну силу, яка невичерпна.

Верховний муфтій Росії Талгат Таджуддін закликав до боротьби з дияволом в Україні. duma.gov.ru

Салах Мітаєвич Межиєв заявив, що їхнє Духовне управління мусульман Чеченської Республіки на другий день підтримало воєнну операцію «проти нацизму, фашизму й сатанізму в Україні» й ухвалило фетву, згідно з якою мусульмани, що беруть участь у війні проти України, воюють за Коран і за пророка Мухаммеда. Він проголосив, що війна з Україною – це джихад, а загиблий стане шахідом; це війна з глобалізацією сатанізму; в Україні та європейських країнах панують сатаністи, шайтани, нацисти, фашисти, ЛҐБТ-спільнота, хариджити й вахабіти, до яких він відчуває тільки ненависть, і дорікнув іншим учасникам круглого столу за заклики до любові. «З ними одна розмова – їх треба обезголовити й усе», – підсумував він свій виступ.

Протоієрей Олександр Олександрович Пелін із Санкт-Петербурга заявив, що в Україні не християнство, а язичництво. Аргументував він це тим, що український герб – тризуб князя Володимира – є язичницьким символом, соколом Рарогом – лжебогом у скандинавській міфології, який закріпився під впливом Австро-Угорщини у XIX столітті. Тому російські християни тепер воюють не з українськими християнами, а з язичниками.

Голова координаційного центру мусульман Північного Кавказу Ісмаїл Бердієв заявив, що жодних переговорів з українцями вести не треба. Навіть якщо вони погодяться на капітуляцію, не слід її приймати, а треба знищувати їх до кінця. «Жодної України не повинно бути», – проголосив він.

Згодом, у червні 2022 року, Сергій Ряховський дав зрозуміти, що ані він, ані його церква не вчинятимуть жодних дій у відповідь на заклик українських протестантських церков покаятися за виступ на цьому круглому столі та засудити воєнне вторгнення Росії в Україну. Він заявив, що звернення його українських одновірців зроблене у дусі поширюваної у світі «русофобії».

Навіщо Кремлю підтримка релігійних спільнот?

На момент вторгнення Кремль повністю контролював суспільну думку та ситуацію в країні, проте все ж зажадав, щоб конфесії відмовилися від свого «нейтралітету», який раніше його цілком влаштовував. Картина світу Путіна та його оточення дуалістична: світ поділяється на «своїх» і «ворогів», яких треба знищувати не заради вигоди, а лише тому, що вони вороги – навіть якщо задля цього доведеться йти на жертви й кризу всередині власної країни. З прагматичного погляду це позбавлено сенсу, тому західні політики намагалися домовитися з Путіним, апелюючи до його егоїстичних інтересів. Однак мотивація російської влади ірраціональна, і щоб її легітимізувати, вона зажадала від конфесій надати релігійне обґрунтування війни проти України.

Хоч учасники круглого столу розходилися в деталях, можна виокремити загальні контури їхньої позиції:

– Україна не має права на незалежне від Росії існування;

– Бог на боці Росії у війні проти України;

– релігійні спільноти повинні підтримувати цю війну;

– це війна проти західної цивілізації, яка уособлює зло – нацизм, сатанізм, аморальність і заперечення «традиційних цінностей».

У цих тезах виявляються обриси нового віровчення, глибоко ворожого не лише щодо Заходу й України, а й щодо самих релігій, від імені яких виступали учасники круглого столу. Це віровчення – відроджене маніхейство на основі російського некроімперіалізму, іншими словами – маніхейський некроімперіалізм.

Маніхейський некроімперіалізм і гностичний фаталізм

Російській владі потрібні як ті, хто виправдовує війну, так і ті, хто готовий іти вмирати. Йдеться не стільки про переконання, скільки про ставлення до життя, і влада зацікавлена в тому, щоб солдати покірно йшли на смерть, вважаючи, що життя не має сенсу. Це ставлення до життя втілюється в гностичному фаталізмі. Але щоб звичайні люди підтримували вбивство своїх друзів і родичів у сусідній країні, їх переконують, що вони оточені ворогами, – і це ставлення втілюється в маніхейському некроімперіалізмі.

В умовах життя в Росії гностичний фаталізм формується стихійно – тут додаткових зусиль влади не потрібно. Звісно, російські солдати, які покірно погоджуються безглуздо вмирати, навряд чи вірять у існування «злого бога», як учив давній гностицизм, однак вони стихійно відтворюють давнє гностичне ставлення до життя: якщо все безглуздо, то не існує моральних обмежень, і жодне життя – ні чуже, ні власне – не має цінності. На відміну від гностицизму, маніхейство дає мотивацію боротися з довколишнім світом, на який проєктується образ ворога. Оскільки така проєкція відбувається спонтанно, російській владі знадобилася допомога релігійних організацій, щоб спрямувати цей процес у річище ненависті до Заходу. З цією метою й проводився круглий стіл 29 березня 2022 року.

Але навіщо російським адептам різних релігій підтримувати цю квазірелігію? Мотивація тут може бути цілком приземленою. Релігійні організації прагнуть пристосуватися до умов життя в Росії, убезпечити себе, демонструючи владі свою лояльність і корисність. На перший погляд це здається парадоксальним: таким чином вони ставлять суспільне завдання вище за власну духовну місію. Адже якщо релігія заради виживання відмовляється від своєї вищої мети, то вона втрачає сенс власного існування. Утім, є й інша причина – стокгольмський синдром. Але це вже тема окремої розмови.

Суб’єктність // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 11.08.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/slovnyk-viyny/utracona-podmiotowosc-rosji-ukr/

Згідно зі Статутом ООН, повага до права народів на самовизначення є фундаментальним принципом міжнародних відносин. Резолюція 1514 Генеральної Асамблеї ООН (1960) стверджує:

«Усі народи мають право на самовизначення; за цим правом вони вільно встановлюють свій політичний статус...» Однак не всі народи мають суб'єктність. Якщо народ, який жодним чином практично не проявляє своєї суб’єктності, обтяжити відповідальністю за державу, то, найімовірніше, він передасть право вирішувати свою долю диктатору. Чи матиме російський народ право на самовизначення після поразки у війні, чи його долю повинна вирішувати коаліція країн-переможців? Щоб відповісти на це питання, потрібно розкрити поняття «суб’єктність», якому Миколай Карпіцький присвятив чергову статтю «Словника війни» на PostPravda.Info.

Суб’єктність

У широкому сенсі суб’єктність – це здатність виступати незалежним суб’єктом дії, самостійно приймати рішення й не бути об’єктом чужої волі. У соціальному сенсі – це здатність бути самостійним чинником впливу та відстоювати свої інтереси в суспільстві чи на міжнародній арені.

Суб’єктність індивіда визначається його свободою волі, що реалізується у вчинках. Колективна суб’єктність можлива лише через вільну спільну дію, у якій індивід реалізує себе та отримує визнання від інших. Проте спільні дії можуть бути невільними, що призводить до втрати колективної суб’єктності та виникнення авторитарних або тоталітарних соціальних систем.

Носій індивідуальної суб’єктності – вільна людина, яка усвідомлює здатність самостійно діяти й приймати рішення. Носії колективної суб’єктності – вільні індивіди, які, попри відмінності переконань та інтересів, добровільно об’єднуються для реалізації спільної позиції. Вони втілюють колективну суб’єктність у певній соціальній формі – народі, громадянському суспільстві, державі, релігійному русі тощо. Якщо ж спільні дії здійснюються під примусом, це призводить до розпаду колективної суб’єктності. Колективна суб’єктність виключає однодумність, адже її основа – спільні дії вільних людей, які можуть мати різні переконання й нерідко розходитися у поглядах з багатьох питань. Однодумність виникає тоді, коли народ відмовляється від своєї суб’єктності на користь диктатури.

Суб’єктність народу

Визнання чужої суб’єктності виявляється у визнанні прав – якщо йдеться про особу або об’єднання людей, та у визнанні суверенітету – якщо йдеться про народи й держави. Закріплений у документах ООН принцип поваги до права народів на самовизначення означає визнання за ними можливості самостійно формувати свою суб’єктність. Суверенне право народу закріплено в багатьох конституціях, де зазначено, що джерелом влади є народ. Проте якщо народ не проявить свою суб’єктність на практиці, з високою ймовірністю її привласнить диктатор.

Так, німецький народ утратив суб’єктність із приходом до влади Гітлера. Сталінський режим створив нову «радянську» суб’єктність, що витіснила суб’єктності інших народів. Палестинці не встигли сформувати власну суб’єктність, відмінну від загальноарабської, і коли Сектор Гази фактично здобув незалежність у 2005 році, суб’єктність палестинського населення узурпувала терористична організація ХАМАС.

Суб’єктність українського народу

Суб’єктність народу виявляється в історичних моментах, коли суспільству вдається зламати соціальну інерцію. Україна, як і багато інших країн пострадянського простору, тривалий час перебувала в інерції пострадянського періоду. Проте суспільство заявило про свою суб’єктність, піднявшись на боротьбу з пострадянською корупційною олігархічною системою, що призвело до Помаранчевої революції 2004–2005 років і Революції Гідності 2013–2014 років.

Як правило, під час війни встановлюється жорстка вертикаль влади, і суб’єктність суспільства знижується. Однак після широкомасштабного вторгнення Росії в Україну суб’єктність українського громадянського суспільства, навпаки, зросла: воно заявило про себе як про самостійну силу в обороні країни поряд із державою. Це виявляється в розвитку волонтерського руху, масовому виготовленні дронів кустарним способом і забезпеченні військовослужбовців на фронті всім необхідним. Ба більше, коли громадськість вважала, що влада ухвалила помилковий закон, починаючи з 23 липня 2025 року в багатьох містах України відбулися масові протести, які змусили владу прислухатися до суспільства та змінити свою позицію.

Як українці сприймають суб’єктність росіян?

На початку війни багато українців вважали, що проти них воює режим Путіна, і зверталися до своїх знайомих, родичів, одновірців у Росії, намагаючись досягти взаєморозуміння. Сьогодні українці здебільшого переконані, що проти них воює вся Росія, і спроби досягти порозуміння з росіянами практично припинилися. Інакше кажучи, українці перестали сприймати російський народ як такий, що має власну суб’єктність, відмінну від влади. З тієї ж причини вони не вважають суб’єктною й російську опозицію, яка виступає від імені уявної «іншої Росії». Повагу викликають лише окремі росіяни, які відкрито виступають проти режиму Путіна та підтримують Україну, однак їх сприймають не як представників Росії, а як героїв-одинаків. Ставлення до них таке саме, як до німців-антифашистів під час Другої світової війни. Адже, попри їхню боротьбу, у той період ніхто не сприймав суб’єктність німецького народу окремо від суб’єктності нацистської Німеччини.

Хто вирішить долю Росії після війни?

У Конституції Росії закріплено, що джерелом влади є народ. Але якщо народ відмовився від своєї суб’єктності на користь влади, тим самим він відмовився й від права на самовизначення. Це делегітимізує Росію як суб’єкта міжнародного права, і з нею і далі рахуються лише тому, що вона становить воєнну загрозу. Постає питання: хто вирішуватиме подальшу долю Росії у разі її поразки у війні – російський народ чи коаліція країн-переможців? Поки це питання не обговорюється, але в історії є прецедент.

Німецький народ, відмовившись від своєї суб’єктності на користь Гітлера, втратив можливість самостійно визначити повоєнне майбутнє, і долю Німеччини вирішили країни-переможці. У розділених частинах Німеччини сформувалися різні моделі суб’єктності. Проте після падіння «Берлінського муру» східні німці висловили прагнення увійти в суб’єктність німецького народу ФРН.

Якщо після поразки у війні Росії країни-переможці також не визнають суб’єктність російського народу, це відкриє можливості для формування нових моделей суб’єктності народів Росії. В окремих регіонах – Башкортостані, Татарстані, республіках Кавказу – вже звучать заяви про власну суб’єктність. В інших – у Сибіру, на Далекому Сході – нові моделі суб’єктності поки не сформувалися, але передумови до цього існують.

Миколай Карпіцький

Словник війни

Андрій Кузічкін: Російська пропаганда проти НАТО. Хто на Заході підтримує Путіна?

Джерело: PostPravda.info. 04.08.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/andriej-kuziczkin-rosyjska-propaganda-pacyfizm-ukr/

У часи, коли радянська пропаганда могла спонукати мільйони європейців виходити на протести проти власних союзників, а комуністичні партії здобували значну підтримку попри хвилю насильства та терактів, дезінформація демонструвала вражаючу ефективність. Сьогодні, на тлі війни Росії проти України, історія робить тривожне коло. Пацифістські гасла знову стають інструментом впливу Кремля. Публіцист із Естонії Андрій Кузічкін застерігає: якщо ми вчасно не розпізнаємо загрози, російські наративи знову отруять європейську суспільну свідомість.

На PostPravda.Info ми публікуємо статтю Андрія Кузічкіна, яка вперше з’явилася 31 липня 2025 року на Postimees.ee. У ній автор описує, зокрема, вражаючий рівень підтримки Путіна в таких країнах, як Італія, Франція та Угорщина.

Миколай Карпіцький: на початок

На початку 1980-х, у розпал Холодної війни, Радянський Союз вів не лише перегони озброєнь, а й масштабну інформаційну війну проти Заходу. Тоді мільйони європейців виходили на вулиці з протестами проти розміщення американських ракет середньої дальності. По суті, вони вимагали роззброєння НАТО – у той час як СРСР уже в односторонньому порядку встановив біля своїх західних кордонів сотні таких ракет.

Паралельно в Європі діяли ліворадикальні терористичні угруповання, натхненні марксистською ідеологією. Вони влаштовували теракти, викрадення, політичні вбивства, атакували військові об’єкти НАТО та представників великого бізнесу. Попри атмосферу насильства і загроз, комуністичні партії зберігали відчутну підтримку серед європейців.

На початку 1980-х середня підтримка комуністичних партій у Західній Європі становила 5–8%, але в окремих країнах їхній вплив був значно вищим. У Греції за комуністів голосувало близько 10% виборців, у Франції – до 17%, а в Італії – майже 30%! Ці цифри свідчать про потужність радянської пропагандистської машини. І навіть якщо сьогодні збереглася хоча б десята частина її впливу, це все одно серйозний чинник, здатний формувати громадську думку в Європі.

Сьогодні Європа стикається з новим викликом – війною Росії проти України. На цьому тлі глибоко вкорінений пацифістський тренд, що сформувався після розпаду СРСР, набуває особливого значення. Втома від війни та прагнення миру за будь-яку ціну стають зручним ґрунтом для поширення кремлівських наративів. Саме на цю проблему звертає увагу публіцист з Естонії Андрій Кузічкін.

Андрій Кузичкін і Миколай Карпіцький

Андрій Кузичкін. Чи здатна Європа відповісти на воєнну загрозу?

Оптимісти припускають, що війна Росії проти України може завершитися цього року. Песимісти вважають, що вона триватиме ще не одне десятиліття. Але найголовніше, ніхто не здатен уявити, як зміниться світ після цієї війни, яке майбутнє чекає на Україну і яка доля спіткає Росію.

І хоча ми, мешканці Європи, в переважній більшості бажаємо перемоги Україні й докладаємо для цього чимало зусиль у формі військової й гуманітарної допомоги, я вважаю, що Путін має можливості переламати ситуацію на свою користь і змусити капітулювати не лише Україну, а і Європу. Наведу свої аргументи.

Американський дослідницький центр Pew Research Center у червні 2025 року оприлюднив результати опитування серед мешканців 25 країн світу щодо ставлення до Володимира Путіна та Росії. З’ясувалося, що Путін залишається найнепопулярнішим лідером планети з часткою негативних оцінок 90–95% у таких країнах, як Швеція, Польща, Нідерланди та Іспанія.

Проте у такій країні, як Угорщина, за останній рік рівень довіри до Путіна не знизився, а зріс із 23% до 32% на тлі позитивного ставлення до кремлівського вождя з боку угорського прем’єра Віктора Орбана. Крім того, в Європі відбувається стрімка поляризація суспільних настроїв на основі партійних вподобань. Так, у Німеччині 47% виборців ультраправої партії «Альтернатива для Німеччини» позитивно сприймають Путіна.

Схожа ситуація в Італії серед прихильників партій «Ліга Півночі» та «Брати Італії». Проте ще більш тривожним є збереження високого рівня симпатій до Росії серед мешканців європейських країн. Очевидно, що протидія російській агресії має ґрунтуватися не на персональній оцінці глави держави, який сьогодні є, а завтра – ні, а на усвідомленні довготривалої загрози, яку становить агресивна природа самої держави. І саме з цим у Європі ситуація вкрай незадовільна.

Однозначно негативне ставлення до Росії спостерігається в країнах Північної Європи та в Польщі, де частка прихильників Росії не перевищує 6%. Натомість у Франції майже 20% опитаних позитивно ставляться до Росії, в Італії та Угорщині кожен третій заявив про добре ставлення до неї, а в Греції частка симпатиків Росії становить майже 40%. Недавні опитування у Словаччині показали, що кожен третій мешканець цієї країни не заперечує проти союзу з Росією. А угорські дипломати під час неофіційних зустрічей у Європі розповідають, що угорська молодь з ентузіазмом вивчає російську мову, бо вважає, що «майбутнє – за Росією».

Саме на такому суперечливому ставленні до Росії грає путінський режим, щоб послабити позицію Європи в питанні військової підтримки України. Токсичний вплив «русского міра» за роки війни в Європі відчутно посилився.

Європа готова допомагати зброєю, але не воювати

Згідно з даними Євробарометра, 70% мешканців Європи підтримують фінансову та гуманітарну допомогу Україні, 60% – постачання військової техніки. Найактивніше підтримують передачу озброєнь Україні жителі Північної Європи – понад 90%.

Проте з року в рік частка прихильників військової допомоги Україні зменшується. У Франції, Німеччині, Польщі та Люксембурзі вона знизилася за три роки на 10–15%. У багатьох країнах Європи частка тих, хто виступає за продовження військових постачань в Україну, вже становить менш ніж 50%. Ці дані корелюють із часткою опитаних, які вірять у перемогу України: таких понад 60% у країнах Північної Європи, Польщі та Балтії, але менш ніж половина в інших державах.

Натомість європейці солідарні у небажанні відправляти свої національні війська до України в складі миротворчого контингенту. Європа загалом не готова до війни з Росією – ні на території України, ні на власній. Частка противників відправлення сухопутних військ в Україну становить від 67% у Швеції та Данії до 90% в Угорщині.

За даними Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR) за червень 2025 року, 60% європейців готові боронити свою країну у разі військової загрози. Але менш ніж 30% готові воювати за її межами та надавати допомогу сусідам. Лідери готовності до внутрішнього спротиву – Литва, Естонія та Угорщина (понад 70%). А от у Словаччині лише 14% громадян готові до оборони своєї країни.

Але тривожним є той факт, що в шести найбільших європейських країнах НАТО (Велика Британія, Франція, Італія, Німеччина, Іспанія, Польща) менш як 50% громадян підтримують застосування військової сили для захисту союзників від Росії. Отже, Європа не готова до мобілізації власного населення у разі воєнного протистояння з Росією. І це також є одним із джерел сили путінського режиму.

У військово-технічному плані НАТО значно потужніше за Росію. Проте сьогодні Україна зазнає поразок на фронті переважно через нестачу живої сили: мобілізаційні ресурси країни вичерпані. А штурмувати ворожі позиції та вести контрнаступ мають саме люди за підтримки техніки, а не навпаки.

У цьому аспекті Росія має очевидні переваги – практично невичерпний людський ресурс, забезпечений досить успішною моделлю комерційного військового контракту, що лише торік дала змогу залучити до війни проти України майже 200 тисяч бійців (ці дані підтверджені західними експертами). Опитування свідчать, що Європа має значно менший людський ресурс.

Чи є Європа жертвою власної наївності?

Комплекс проблем, який знижує ефективність оборонної політики Європи та підвищує її вразливість до російської агресії, також пов’язаний зі слабким знанням європейцями реалій життя в Росії. Тотальна інформаційна ізоляція РФ обмежує кількість джерел правдивої інформації про те, чим і як живе сучасне російське суспільство.

До того ж російська еміграція за кордоном дуже часто видає бажане за дійсне, просуваючи у західному світі хибні наративи про ситуацію в Росії. Наприклад, російська опозиція охоче розповідає про неминучий розпад Російської імперії внаслідок виходу національних республік зі складу держави. Водночас саме національні республіки сьогодні є головним джерелом легітимності путінського режиму: національні еліти повністю інтегровані в кремлівську систему влади, підтримка Путіна в регіонах із великою часткою неросійського населення перевищує 80%, а національні громадські організації активно беруть участь у підтримці війни в Україні.

Ще одна ілюзія пов’язана з міфами про неминучість краху російської економіки внаслідок санкційної політики Заходу та виснаження ресурсів Кремля для ведення війни. Санкції Європи насправді послаблюють можливості Путіна фінансувати війну. Але урізаний формат санкцій та їх поступове, розтягнуте у часі запровадження дають змогу економічним і фінансовим інституціям Росії отримати часовий люфт для адаптації.

Саме тому після ухвалення 18-го пакета санкцій з’явився популярний жарт: 118-й пакет санкцій ЄС буде спрямований проти використання російських бджіл як дронів. Ілюзорними є уявлення про те, що крах російської економіки призведе до масових протестів і голодні росіяни вийдуть на вулиці, щоб скинути путінський режим. Сьогодні якість життя в Росії практично не змінилася порівняно з довоєнним періодом.

Власне виробництво та торговельні відносини майже з усіма країнами світу, зокрема й з Європою, дають змогу наситити російський ринок різноманітними товарами й харчовими продуктами. Так, системні проблеми вже виявилися в багатьох секторах економіки. Але до масштабів національної катастрофи ще далеко.

А жорстка монетарна політика Центробанку Росії та фінансова «подушка безпеки» Фонду національного добробуту, обсяг якого становить 130 мільярдів євро, дають змогу російській економіці ще тривалий час утримуватися на плаву.

Деякі аналітики покладають надії на втому російського суспільства від війни та масове зубожіння. Але за роки війни статки путінських олігархів лише зросли, і мільйони росіян є бенефіціарами війни. Вони не втомляться отримувати гроші за роботу на підприємствах оборонної промисловості, за військові контракти й за загиблих родичів. І їм не буде соромно за ці «криваві» гроші, бо в російській ментальності існує багато установок, що роблять психіку податливою. Наприклад, така приказка: «Сором – не дим, очей не виїсть».

Тому я з прикрістю спостерігав за спробами російських опозиційних активістів апелювати до совісті молодих хлопців, які працюють у Татарстані на підприємстві «Алабуга», що виготовляє БПЛА «Герань-2» за іранськими технологіями. Сюжет про це транслювали на російському військовому телеканалі «Звєзда». Дехто з коментаторів писав: «Невже ці хлопці не розуміють, що створюють знаряддя вбивства, яке нищить українські міста?! Невже вони цим пишаються?!» На жаль, так!

Але вони цим пишалися, пишаються і пишатимуться – як будь-який розробник, фахівець чи виробник озброєння, як творці зброї, які мають найвищий суспільний статус у будь-якій країні й у будь-яку епоху. Це не хвороба, а особливий тип психології, заснований на відчуженні виробника від наслідків своєї праці: стріляє не пістолет, а той, хто тримає його в руках.

Інакше виробники шабель із дамаської сталі або збирачі АК-47 мали б згоріти від сорому, згадавши мільйони жертв своєї праці. Але вони стали національними героями, які кували зброю для захисту батьківщини. Путінський режим нещадно експлуатує психотип «захисника вітчизни» й модель «фортеці в облозі», успішно інкорпоруючи громадян Росії в націю війни.

Тому емоційні заклики до сорому й совісті працівників оборонної промисловості Росії, Ірану чи Північної Кореї тут не спрацюють. Єдине, що може допомогти – це підготовка Європи до неминучого воєнного конфлікту з Росією.

Мабуть, це і є головна ілюзія багатьох європейських політиків і заокеанського дядечка Дональда – що війну в Україні можна завершити шляхом переговорів або «угоди». Народжений і вихований у СРСР, людина, що займалася політикою й працювала чиновником у постперебудовній Росії, яка неодноразово дивилася Путіну в очі під час особистих зустрічей, я відповідально заявляю: не можна.

Я чудово розумію небажання західних еліт вступати у відкриту воєнну конфронтацію з Путіним в умовах відсутності суспільного консенсусу у власних країнах і ризиків катастрофічних наслідків масштабної війни на європейському континенті. Можна, звісно, й далі жити з широко заплющеними очима.

Але коли ви їх розплющите – над Афінським Акрополем і над Рейхстагом у Берліні вже майорітимуть російські прапори, Ейфелеву вежу знесуть як символ ЛГБТ, російські танки стоятимуть під Верденом, а спікер Британського парламенту заговорить російською. І паради перемоги Сходу над Заходом регулярно відбуватимуться на площі Тяньаньмень у Пекіні.