Джерело: PostPravda.info. 04.08.2025.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/andriej-kuziczkin-rosyjska-propaganda-pacyfizm-ukr/
У часи, коли радянська пропаганда могла спонукати мільйони європейців виходити на протести проти власних союзників, а комуністичні партії здобували значну підтримку попри хвилю насильства та терактів, дезінформація демонструвала вражаючу ефективність. Сьогодні, на тлі війни Росії проти України, історія робить тривожне коло. Пацифістські гасла знову стають інструментом впливу Кремля. Публіцист із Естонії Андрій Кузічкін застерігає: якщо ми вчасно не розпізнаємо загрози, російські наративи знову отруять європейську суспільну свідомість.
На PostPravda.Info ми публікуємо статтю Андрія Кузічкіна, яка вперше з’явилася 31 липня 2025 року на Postimees.ee. У ній автор описує, зокрема, вражаючий рівень підтримки Путіна в таких країнах, як Італія, Франція та Угорщина.
Миколай Карпіцький: на початок
На початку 1980-х, у розпал Холодної війни, Радянський Союз вів не лише перегони озброєнь, а й масштабну інформаційну війну проти Заходу. Тоді мільйони європейців виходили на вулиці з протестами проти розміщення американських ракет середньої дальності. По суті, вони вимагали роззброєння НАТО – у той час як СРСР уже в односторонньому порядку встановив біля своїх західних кордонів сотні таких ракет.
Паралельно в Європі діяли ліворадикальні терористичні угруповання, натхненні марксистською ідеологією. Вони влаштовували теракти, викрадення, політичні вбивства, атакували військові об’єкти НАТО та представників великого бізнесу. Попри атмосферу насильства і загроз, комуністичні партії зберігали відчутну підтримку серед європейців.
На початку 1980-х середня підтримка комуністичних партій у Західній Європі становила 5–8%, але в окремих країнах їхній вплив був значно вищим. У Греції за комуністів голосувало близько 10% виборців, у Франції – до 17%, а в Італії – майже 30%! Ці цифри свідчать про потужність радянської пропагандистської машини. І навіть якщо сьогодні збереглася хоча б десята частина її впливу, це все одно серйозний чинник, здатний формувати громадську думку в Європі.
Сьогодні Європа стикається з новим викликом – війною Росії проти України. На цьому тлі глибоко вкорінений пацифістський тренд, що сформувався після розпаду СРСР, набуває особливого значення. Втома від війни та прагнення миру за будь-яку ціну стають зручним ґрунтом для поширення кремлівських наративів. Саме на цю проблему звертає увагу публіцист з Естонії Андрій Кузічкін.
Андрій Кузичкін і Миколай Карпіцький
Андрій Кузичкін. Чи здатна Європа відповісти на воєнну загрозу?
Оптимісти припускають, що війна Росії проти України може завершитися цього року. Песимісти вважають, що вона триватиме ще не одне десятиліття. Але найголовніше, ніхто не здатен уявити, як зміниться світ після цієї війни, яке майбутнє чекає на Україну і яка доля спіткає Росію.
І хоча ми, мешканці Європи, в переважній більшості бажаємо перемоги Україні й докладаємо для цього чимало зусиль у формі військової й гуманітарної допомоги, я вважаю, що Путін має можливості переламати ситуацію на свою користь і змусити капітулювати не лише Україну, а і Європу. Наведу свої аргументи.
Американський дослідницький центр Pew Research Center у червні 2025 року оприлюднив результати опитування серед мешканців 25 країн світу щодо ставлення до Володимира Путіна та Росії. З’ясувалося, що Путін залишається найнепопулярнішим лідером планети з часткою негативних оцінок 90–95% у таких країнах, як Швеція, Польща, Нідерланди та Іспанія.
Проте у такій країні, як Угорщина, за останній рік рівень довіри до Путіна не знизився, а зріс із 23% до 32% на тлі позитивного ставлення до кремлівського вождя з боку угорського прем’єра Віктора Орбана. Крім того, в Європі відбувається стрімка поляризація суспільних настроїв на основі партійних вподобань. Так, у Німеччині 47% виборців ультраправої партії «Альтернатива для Німеччини» позитивно сприймають Путіна.
Схожа ситуація в Італії серед прихильників партій «Ліга Півночі» та «Брати Італії». Проте ще більш тривожним є збереження високого рівня симпатій до Росії серед мешканців європейських країн. Очевидно, що протидія російській агресії має ґрунтуватися не на персональній оцінці глави держави, який сьогодні є, а завтра – ні, а на усвідомленні довготривалої загрози, яку становить агресивна природа самої держави. І саме з цим у Європі ситуація вкрай незадовільна.
Однозначно негативне ставлення до Росії спостерігається в країнах Північної Європи та в Польщі, де частка прихильників Росії не перевищує 6%. Натомість у Франції майже 20% опитаних позитивно ставляться до Росії, в Італії та Угорщині кожен третій заявив про добре ставлення до неї, а в Греції частка симпатиків Росії становить майже 40%. Недавні опитування у Словаччині показали, що кожен третій мешканець цієї країни не заперечує проти союзу з Росією. А угорські дипломати під час неофіційних зустрічей у Європі розповідають, що угорська молодь з ентузіазмом вивчає російську мову, бо вважає, що «майбутнє – за Росією».
Саме на такому суперечливому ставленні до Росії грає путінський режим, щоб послабити позицію Європи в питанні військової підтримки України. Токсичний вплив «русского міра» за роки війни в Європі відчутно посилився.
Європа готова допомагати зброєю, але не воювати
Згідно з даними Євробарометра, 70% мешканців Європи підтримують фінансову та гуманітарну допомогу Україні, 60% – постачання військової техніки. Найактивніше підтримують передачу озброєнь Україні жителі Північної Європи – понад 90%.
Проте з року в рік частка прихильників військової допомоги Україні зменшується. У Франції, Німеччині, Польщі та Люксембурзі вона знизилася за три роки на 10–15%. У багатьох країнах Європи частка тих, хто виступає за продовження військових постачань в Україну, вже становить менш ніж 50%. Ці дані корелюють із часткою опитаних, які вірять у перемогу України: таких понад 60% у країнах Північної Європи, Польщі та Балтії, але менш ніж половина в інших державах.
Натомість європейці солідарні у небажанні відправляти свої національні війська до України в складі миротворчого контингенту. Європа загалом не готова до війни з Росією – ні на території України, ні на власній. Частка противників відправлення сухопутних військ в Україну становить від 67% у Швеції та Данії до 90% в Угорщині.
За даними Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR) за червень 2025 року, 60% європейців готові боронити свою країну у разі військової загрози. Але менш ніж 30% готові воювати за її межами та надавати допомогу сусідам. Лідери готовності до внутрішнього спротиву – Литва, Естонія та Угорщина (понад 70%). А от у Словаччині лише 14% громадян готові до оборони своєї країни.
Але тривожним є той факт, що в шести найбільших європейських країнах НАТО (Велика Британія, Франція, Італія, Німеччина, Іспанія, Польща) менш як 50% громадян підтримують застосування військової сили для захисту союзників від Росії. Отже, Європа не готова до мобілізації власного населення у разі воєнного протистояння з Росією. І це також є одним із джерел сили путінського режиму.
У військово-технічному плані НАТО значно потужніше за Росію. Проте сьогодні Україна зазнає поразок на фронті переважно через нестачу живої сили: мобілізаційні ресурси країни вичерпані. А штурмувати ворожі позиції та вести контрнаступ мають саме люди за підтримки техніки, а не навпаки.
У цьому аспекті Росія має очевидні переваги – практично невичерпний людський ресурс, забезпечений досить успішною моделлю комерційного військового контракту, що лише торік дала змогу залучити до війни проти України майже 200 тисяч бійців (ці дані підтверджені західними експертами). Опитування свідчать, що Європа має значно менший людський ресурс.
Чи є Європа жертвою власної наївності?
Комплекс проблем, який знижує ефективність оборонної політики Європи та підвищує її вразливість до російської агресії, також пов’язаний зі слабким знанням європейцями реалій життя в Росії. Тотальна інформаційна ізоляція РФ обмежує кількість джерел правдивої інформації про те, чим і як живе сучасне російське суспільство.
До того ж російська еміграція за кордоном дуже часто видає бажане за дійсне, просуваючи у західному світі хибні наративи про ситуацію в Росії. Наприклад, російська опозиція охоче розповідає про неминучий розпад Російської імперії внаслідок виходу національних республік зі складу держави. Водночас саме національні республіки сьогодні є головним джерелом легітимності путінського режиму: національні еліти повністю інтегровані в кремлівську систему влади, підтримка Путіна в регіонах із великою часткою неросійського населення перевищує 80%, а національні громадські організації активно беруть участь у підтримці війни в Україні.
Ще одна ілюзія пов’язана з міфами про неминучість краху російської економіки внаслідок санкційної політики Заходу та виснаження ресурсів Кремля для ведення війни. Санкції Європи насправді послаблюють можливості Путіна фінансувати війну. Але урізаний формат санкцій та їх поступове, розтягнуте у часі запровадження дають змогу економічним і фінансовим інституціям Росії отримати часовий люфт для адаптації.
Саме тому після ухвалення 18-го пакета санкцій з’явився популярний жарт: 118-й пакет санкцій ЄС буде спрямований проти використання російських бджіл як дронів. Ілюзорними є уявлення про те, що крах російської економіки призведе до масових протестів і голодні росіяни вийдуть на вулиці, щоб скинути путінський режим. Сьогодні якість життя в Росії практично не змінилася порівняно з довоєнним періодом.
Власне виробництво та торговельні відносини майже з усіма країнами світу, зокрема й з Європою, дають змогу наситити російський ринок різноманітними товарами й харчовими продуктами. Так, системні проблеми вже виявилися в багатьох секторах економіки. Але до масштабів національної катастрофи ще далеко.
А жорстка монетарна політика Центробанку Росії та фінансова «подушка безпеки» Фонду національного добробуту, обсяг якого становить 130 мільярдів євро, дають змогу російській економіці ще тривалий час утримуватися на плаву.
Деякі аналітики покладають надії на втому російського суспільства від війни та масове зубожіння. Але за роки війни статки путінських олігархів лише зросли, і мільйони росіян є бенефіціарами війни. Вони не втомляться отримувати гроші за роботу на підприємствах оборонної промисловості, за військові контракти й за загиблих родичів. І їм не буде соромно за ці «криваві» гроші, бо в російській ментальності існує багато установок, що роблять психіку податливою. Наприклад, така приказка: «Сором – не дим, очей не виїсть».
Тому я з прикрістю спостерігав за спробами російських опозиційних активістів апелювати до совісті молодих хлопців, які працюють у Татарстані на підприємстві «Алабуга», що виготовляє БПЛА «Герань-2» за іранськими технологіями. Сюжет про це транслювали на російському військовому телеканалі «Звєзда». Дехто з коментаторів писав: «Невже ці хлопці не розуміють, що створюють знаряддя вбивства, яке нищить українські міста?! Невже вони цим пишаються?!» На жаль, так!
Але вони цим пишалися, пишаються і пишатимуться – як будь-який розробник, фахівець чи виробник озброєння, як творці зброї, які мають найвищий суспільний статус у будь-якій країні й у будь-яку епоху. Це не хвороба, а особливий тип психології, заснований на відчуженні виробника від наслідків своєї праці: стріляє не пістолет, а той, хто тримає його в руках.
Інакше виробники шабель із дамаської сталі або збирачі АК-47 мали б згоріти від сорому, згадавши мільйони жертв своєї праці. Але вони стали національними героями, які кували зброю для захисту батьківщини. Путінський режим нещадно експлуатує психотип «захисника вітчизни» й модель «фортеці в облозі», успішно інкорпоруючи громадян Росії в націю війни.
Тому емоційні заклики до сорому й совісті працівників оборонної промисловості Росії, Ірану чи Північної Кореї тут не спрацюють. Єдине, що може допомогти – це підготовка Європи до неминучого воєнного конфлікту з Росією.
Мабуть, це і є головна ілюзія багатьох європейських політиків і заокеанського дядечка Дональда – що війну в Україні можна завершити шляхом переговорів або «угоди». Народжений і вихований у СРСР, людина, що займалася політикою й працювала чиновником у постперебудовній Росії, яка неодноразово дивилася Путіну в очі під час особистих зустрічей, я відповідально заявляю: не можна.
Я чудово розумію небажання західних еліт вступати у відкриту воєнну конфронтацію з Путіним в умовах відсутності суспільного консенсусу у власних країнах і ризиків катастрофічних наслідків масштабної війни на європейському континенті. Можна, звісно, й далі жити з широко заплющеними очима.
Але коли ви їх розплющите – над Афінським Акрополем і над Рейхстагом у Берліні вже майорітимуть російські прапори, Ейфелеву вежу знесуть як символ ЛГБТ, російські танки стоятимуть під Верденом, а спікер Британського парламенту заговорить російською. І паради перемоги Сходу над Заходом регулярно відбуватимуться на площі Тяньаньмень у Пекіні.
