Джерело: PostPravda.info. 28.07.2025.
На площі Івана Франка в Києві немає барикад, як у 2014 році. Своєрідному перформансу далеко до подій одинадцятирічної давнини. Інша мета – інші й методи. Замість палаючих шин стоять картонні коробки з гаслами, які виражають розчарування, але й надію. Молоді українці у такій спосіб протестують проти закону №12414, вбачаючи в ньому загрозу антикорупційним реформам – і майбутньому держави. Що таке «Картонковий майдан»? – на шпальтах PostPravda.Info розмірковує українська науковиця Юлія Філь.
Україна минулого й Україна майбутнього
«Картонковий майдан» – чи не занадто амбітна назва для київських протестів на площі Івана Франка? Адже слово «майдан» асоціюється з революцією, про яку наразі говорити ще зарано. Але воно також пов’язане з надіями на майбутнє. В українському суспільстві відбуваються об’єктивні історичні процеси. Це боротьба двох сил: консервативних, зацікавлених у збереженні України минулого, та тих, хто прагне змін і побудови нової України майбутнього. Хто всі ці люди, які 23 липня, на четвертому році повномасштабної війни, вийшли на протест проти ухвалення закону №12414?
Перебуваючи серед них, слухаючи їхні розмови, можна помітити – переважно це молодь, зорієнтована на майбутнє України й така, що сприймає теперішню владу як консервативну силу. Усі ці люди не виходили на протести під час війни України за своє існування, бо вважали: треба разом боротися проти смертельного ворога й утриматися від внутрішньої політичної конфронтації. Проте ухвалення закону, який ліквідовує незалежність антикорупційних органів, вони сприйняли як порушення громадського договору про мораторій на публічні політичні акції протесту. Їх обурює не лише зміст закону, а й те, за яких умов він був ухвалений: у найбільш пасивний і розслаблений місяць року, коли українці відпочивають на морях, дачах і в Карпатах, щоб максимально уникнути уваги громадськості.
На перший погляд, називати уряд досить молодого президента Зеленського та його команду архаїчними й консервативними видається контрінтуїтивним. Адже він приходив до влади як позасистемна людина, далека від політики, «з народу», так би мовити, яка розділяє його надії та прагнення. Мабуть, так само спочатку думала й молодь, що нині на майдані, але з часом почала сумніватися й вважати, що чим далі, тим більше влада віддає пріоритет власним, а не національним пріоритетам, і ухвалює недемократичні рішення.
Протестувальники переконані: попри фасад цифровізації та деолігархізації, сучасна влада зацікавлена у збереженні «старої» України – України корупції, ієрархічних відносин і «постсовка», бо це гарантія її власного виживання. Адже зміни, до яких прагне Україна та які втілюються завдяки євроінтеграційному курсу, суперечать інтересам тих, хто використовує своє становище у владі. Тому прозорість, контроль з боку суспільства, а також державних та міжнародних органів для людей у владі – вкрай небажані. Це викликає запитання: наскільки щиро влада говорить про євроінтеграційний курс України?
Другу тенденцію – спрямованість на майбутнє – уособлюють саме ті молоді люди, які вже кілька днів поспіль викрикують нецензурні гасла перед – яка іронія! – національним академічним драматичним театром. Вони хочуть сказати, що їм не байдуже, що відбувається в країні, не лише тому, що вони молоді, їхнє життя попереду й вони не хочуть провести його в корумпованій, олігархічній країні, а й тому, що відчувають себе суб’єктними й відповідальними за долю своєї країни.
Громадський діяч Валерій Пекар так висловлюється про молодь на Картонковому майдані на своїй сторінці у Facebook:
– Це їхня ініціація – входження в дорослість і суб'єктність. Попередня Революція Гідності для них є історією й легендою. Тож певною мірою вони відчувають себе продовжувачами традиції, і про це свідчать гасла попередніх Майданів, що час від часу виринають з-поміж нових… Легкі, радісні настрої, впевненість у силі контрастують з першими днями Євромайдану, коли в повітрі висіло відчуття втрачених шансів та "безнадійних сподівань". Неймовірною новою рисою "революції картонок" є те, що майже кожна людина є носієм власного креативного гасла, і їх хочеться фотографувати й записувати. Це проявлення вищої суб’єктності, отого українського "я крапля в океані".
Протест виявився не лише способом вираження волі народу, а й формою самовираження кожного учасника. Це певний протест-перформанс, політична й мистецька акція водночас, яка проявляє не лише волю учасників, а і їхню творчість. Але найважливіше, що ці гасла засвідчують суб’єктність і активність, роблячи видимим те, що раніше було приховане в українському колективному несвідомому. Серед картонкових гасел можна зустріти такі, що прямо апелюють до суб’єктності й відповідальності – «я є влада», «влада – це ми», «влада – це народ», «ми – голос», «я не лох». Одразу на контрасті згадуються штучні помаранчеві шелестливі стрічки та прапорці першого Майдану, які виготовляв не народ, а ДЛЯ народу. Зараз же він сам створює собі атрибути й вони досить промовисті – «картонки» як щось просте, невигадливе, демократичне, але водночас сенсовне, бо висловлює розчарування і прагнення народу, містить лаконічні, але ємні повідомлення до влади.
Вистоїть лише Україна майбутнього
Відкрита боротьба між цими двома тенденціями – до консервації та розвитку – розпочалася ще 2005 року з Помаранчевої революції й продовжилася Революцією Гідності, але жодна з них досі не здобула перемоги. Сьогодні протестувальники виходять на вулиці, аби не допустити тріумфу консервативних сил, вибороти Україну майбутнього, щоб не залишитися в Україні минулого. Ба більше, хоч це усвідомлюють не всі учасники протестів, та точно присутнє в колективному несвідомому: на кону не лише незалежність антикорупційних органів і навіть не тільки євроінтеграційне майбутнє, а саме виживання держави. Адже перемогти ворога й відвернути повторне вторгнення зможе лише Україна майбутнього.
Україна минулого – з її корупцією, дистанцією між владою та народом, безвідповідальністю й слабкими інституціями – немає жодного шансу протистояти ворогові з такими ж проблемами, але який у кілька разів більше. Тож якщо раніше Україна могла дозволяти собі компроміси у процесі націєтворення – як під час першого вибуху народної волі у 2005-му чи другого у 2014-му, коли при владі залишалися старі еліти, а реформи впроваджувалися лише частково, – то зараз війна не залишає таких можливостей. Або Україна повністю стає на шлях реформ і перебудови, отримуючи шанс на розвиток і майбутнє, або її поглине ворог – чи вона просто здеградує.
Проблемою України залишається відсутність візії перемоги, й багато хто вважає, що мислити далі перемоги на полі бою, яка з кожним роком війни видається все більш примарною, немає потреби. Але простий факт географічного положення України передбачає, що ворог завжди буде її сусідом і, найімовірніше, буде й далі загрожувати їй навіть після його поразки. А це означає, що ідея перемоги нерозривно пов’язана з візією України майбутнього. Якою має бути Україна, щоб підступний сусід ніколи знову не наважився напасти? І очевидним стає, що Україна має бути європейською, демократичною, вільною, інноваційною, толерантною, мультикультурною державою сильних інституцій й розвиненого громадянського суспільства.
Протест показав, що такий образ України поступово кристалізується, що людям не байдуже, якою буде Україна й вони готові вже зараз брати відповідальність за рішення, від яких залежить її майбутнє.
Картонковий майдан робить Україну сильнішою
Уже не лише від блогерів, а й від окремих представників державних інституцій лунають звинувачення на адресу протестувальників у дестабілізації ситуації. На чиєму боці правда в цьому політичному протистоянні? Переконливу для всіх відповідь може дати лише громадський діалог. Є одна суттєва риса, що відрізняє нинішній протест від протестів 2003–2004 та 2013–2014 років: усі сторони політичного конфлікту усвідомлюють спільну мету – вистояти перед смертельно небезпечним ворогом, який прагне їх знищити.
Усі натяки на вплив проросійських сил на ситуацію – не більше ніж маніпуляція. Всупереч страхалкам, що протести під час війни можуть загрожувати національній безпеці, у демократичних суспільствах вони є формою діалогу з владою й інструментом змін, і лише для авторитарних режимів становлять загрозу. Ба більше, це традиційна для української політичної культури форма громадського діалогу. Акції протесту – одна з демократичних інституцій, яка робить державу сильнішою, і саме в цьому полягає перевага України над Росією.
Кроки назустріч протестувальникам з боку української влади свідчать, що вона це розуміє: Володимир Зеленський пообіцяв розглянути законопроєкт, який відновлює незалежність антикорупційних органів.
