пʼятниця, 26 вересня 2025 р.

Пьотр Кашувара. Інтерв'ю з Енджеєм Моравецьким про книгу «Готуй сани влітку»

Джерело:  PostPravda.info. 18.09.2025. 

На фото: Віссаріон та його віруючі, фото: Мачей Скавінський.

Процес ошукування суспільства російською пропагандою є надзвичайно складним і прихованим. Він може ввести в оману навіть найкращих фахівців, приспати їхню пильність, змусити повірити у свободу, добрі наміри та прагнення побудувати кращий світ. Аж раптом, одного несподіваного дня, ми прокидаємося у новому, «чудесному руському мірі», як герої нової книги Єнджея Моравецького під назвою «Готуй сани влітку». Напередодні прем’єри (24 вересня 2025 року) ми говоримо з автором, Єнджеєм Моравецьким, про те, як Росія змінилася після падіння СРСР і чому зміни, які тоді були зустрінуті з надією, закінчилися повною катастрофою і війною.

Готуй сани влітку – уривок

«Я ще не знав, що вирушаю саме у першу з п’яти подорожей до Зони. Не знав, що події у спільноті й мої розмови з вірянами змусять мене зрозуміти нарешті, що більше до спільноти їздити мені не можна. Не знав, що коли я порушу власне рішення й спробую все ж повернутися до Зони, виявиться, що колишні шляхи вже закриті для мене. Я також не міг передбачити, що не лише Зона, а й уся поліфонічна, відлигово-демократична Росія 90-х піде у небуття швидше, ніж я встигну посивіти, подібно до Віссаріона. Що з частиною давніх знайомих росіян я вже не зможу говорити – не витримаю їхнього патріотичного піднесення, що іншим знайомим висунуть обвинувачення за «лайки» під крамольними матеріалами у соцмережах. Ще інших за поширення цих матеріалів засудять до ув’язнення. Що зникнуть редакції, у яких я вчився писати. Що я почну уникати готелів, а після оренди квартири через Booking доведеться чистити комп’ютер від вірусів і відмовлятися від відправлення інтерв’ю у «хмару», і навіть через електронну пошту, адже такий віртуальний бекап може зашкодити співрозмовникам. Я розумів, що, подібно до частини російських інтелектуалів та духовних диваків, дався зачарувати ілюзії необмеженої свободи». – Єнджей Моравецький, «Готуй сани влітку».

Пьотр Кашувара, PostPravda.Info. Чи почуваєшся ошуканим Росією?

Єнджей Моравецький, автор книги «Готуй сани влітку», співзасновник PostPravda.Info. Можу сказати, що, безумовно, пережив щось на кшталт розчарування світом. Думаю, що не маю права сказати, ніби почуваюся ошуканим Росією, бо це право мають ті, хто жив у Радянському Союзі й хто вірив або в сам Союз, або в російську культуру як домінантну культуру тодішньої імперії. Маю на увазі не лише росіян, а й, наприклад, українців, з якими я зустрічався у своїй попередній книжці на Донбасі. Вони казали, що почувалися радянськими людьми. І саме вони мають реальне право сказати, що почуваються розчарованими, адже з цим світом пов'язана їхня певна ідентичність, хоча ми знаємо, що Радянський Союз теж був жорстоким. Ті, хто пам’ятає кінець СРСР, попри репресії й жорстокість, про які багато хто знав, все одно відчували себе сформованими цією культурою: серіалами, книжками, музикою 80-х, а потім і 90-х років після розпаду СРСР. Росія, а точніше «русскій мір», здавався певним проєктом, у якомусь сенсі альтернативою Європейському Союзові. І це зрозуміли українці. Звідси й був Майдан, який став чіткою заявою: «Ми не хочемо йти тим шляхом».

«Про Росію говорили, що це країна «курв і сатани»

Люди, такі як ти, у 90-х хотіли роках показати Росію з кращого боку, довести, що вона змінилася, що настало щось нове. Звідси й моє запитання про твоє відчуття ошуканости.

Пам’ятаю, як я дебютував у Tygodnik Powszechny з текстом «Магічний турпізм», у якому представляв великі імена та важливих авторів. Це був мій перший рік навчання, коли я написав цей матеріал. Я вважав, що розповідати про Росію лише як про щось зле й похмуре – занадто простий шлях. Я навіть поділив цей підхід на стереотипи: Росія – ворог, Росія – алкоголь, Росія – мафія і Росія – злидні. Мені йшлося про те, що ми [поляки – ред.], переживаючи трансформацію у 90-х, не були такими вже відмінними від них.

Наша трансформація теж не була взірцем справедливості, хоча загалом баланс є позитивним, особливо порівняно з іншими країнами колишнього Радянського Союзу. Але коли я занурювався у той світ, казав: «Слухайте, адже ми не так сильно відрізняємося від них». Наприклад, коли Капущинський написав у книзі «Імперія»: «Михайло відвіз мене на іржавому, старенькому „Москвичі”», то згодом усі автомобілі в описах були саме такими. Але ж у нас у 90-х теж було так само. Ми мали розвалені квартири, мали напади на фури. Польща здавалася чимось подібним до тієї Росії, куди я автостопом поїхав до Москви. Далекобійники розповідали мені страшні історії, буквально називаючи її «країною курв і сатани».

Коли я вперше дістався Москви автостопом із далекобійником, а згодом подався до Сибіру, раптом відкрив, що ця Росія після розпаду Радянського Союзу є поліфонічною й дуже різноманітною. У нас тоді про це майже не говорили. Казали просто «руські». Я їхав через Білорусь – і всі казали «руські». Діставався до Росії, а для водіїв це було те саме, як і Україна. Ми лише згодом почали розуміти, що це не одне й те саме. І раптом я побачив, що Росія є поліфонічною, що вона живе різними дивакуватостями. Звісно, й жахіттями, бо фільм «Вантаж 200» у режисурі Балабанова, зненавиджений росіянами, є дуже правдивим. Це такий собі горор, але в певному сенсі й документ.

Це був моторошний фільм, який я мусив дивитися кілька разів, бо за один підхід неможливо було витримати. Справді страшний, він розповідає історію викраденої та багато місяців ґвалтованої дівчини загиблого в Афганістані солдата.

Це жахлива історія, і це правдивий фільм – настільки, що я вважаю його реальнішим, ніж наші польські репортажі, які тоді розповідали про Росію. Водночас з’ясувалося, що там існують релігійні меншини, й з’явилася велика кількість книжок. Це саме те, що наприкінці існування СРСР спостерігав Капущинський. Я сперечався з його книгою «Імперія», зі способом опису Росії. Вважаю, що він більше розповідав про себе й своїх демонів у відображенні Росії. Але він мав величезну чутливість до спостереження нових явищ, які з’являлися. Він писав про базари, про книжки, що заполонили вулиці. І раптом виявлялося, що люди починають читати Достоєвського, Толстого. Ця класика літератури, ця висока культура у Радянському Союзі була частково недоступною. І ті релігійні символи, що з’являлися… усе це тоді справді було.

Йдеться про те, що це був час, коли людям здавалося: з одного боку, це час страху й безнадії. Ми приїжджали ззовні, з тодішньої бідної Польщі. На початку Росія для мене була дорогою через подвійні тарифи для іноземців, я мусив викручуватися. Але з іншого боку, у нас не було такого, що, наприклад, 8 місяців не виплачували зарплату. Усе це там траплялося. Тобто ті люди почувалися приниженими, дезорієнтованими, але водночас там був подих свободи. Навіть якщо ти не вірив, що в усій Росії можна створити щось інше, ти міг творити собі ніші, інші світи. Так, зокрема, виникла секта Віссаріона. Люди, які пішли в тайгу, які повірили в даїшника, що став Христом, вірили, що творять кращий світ. І таких різноманітних утопій у Росії, які спершу не здавалися лише похмурими, було дуже багато. Я почав описувати таку Росію: шаманів, харизматиків, різні духовні «відльоти» – і дивитися на неї ширше. Можливо, навіть на Російську Федерацію, а не лише на «Росію». Дивитися на неї з іншого боку, ніж це робили досі. Росія була жорстокою завжди, але тоді, наприкінці 90-х, іще здавалося, що є шанс, що вона буде іншою.

На фото: село Віссаріона. Автор світлини – Мачей Скавінський.

На PostPravda.Info за останній рік ми опублікували кілька текстів, що увійшли до твоєї нової книги «Готуй сани влітку». Ми назвали цей цикл «Невигаданими історіями», бо хоча назва могла б вказувати на вигадку, кожна з цих історій є правдивою. Вони стосуються конкретних людей, зведених у єдину постать – Надію Ахматову, яка є однією з героїнь книги. Хто взагалі така Надія Ахматова? Це одна людина? Що ми можемо розкрити про неї? Бо, певно, багато чого – ні.

Хотів би розповісти значно більше. Знаю, що Надія Ахматова є співтворчою цієї книги, вона – одна з сюжетних ліній у «Готуй сани влітку». Наші розмови, контакти, листування… власне, це дуже дивно. Цього я не усвідомлював у 90-х, не міг собі уявити, що не зможу розповідати такі речі. А зараз, розмовляючи з тобою, думаю, наскільки можу пояснити наш спосіб комунікації. Це по-перше. По-друге, на жаль, я також не можу сказати, чи це одна особа, чи кілька, з огляду на безпеку цієї героїні. Такі різні світи в цій Росії знову постали перед нами.

Пам’ятаю, що колись, коли говорили про Росію, згадували тінь Радянського Союзу, небезпеку. Ми знали, що зникають журналісти. Найгучнішою справою, яка дійшла до Польщі, була, звісно, справа Анни Політковської. Про неї знали, говорили також про те, як її було ліквідовано. Але це здавалося чимось, що стосується саме журналістів. Тих, хто виходить «на лінію вогню», тобто прямо загрожує владі. Росіяни певний час уявляли собі це як «угоду»: якщо не будеш висовуватися – все буде гаразд. У фільмі «Щастя моє» є персонаж, який каже: «Я ж тобі казав – не висовуйся». Тож допоки ти не висовуєшся, все гаразд. Але раптом виявилося, що «висування» може означати все що завгодно.

Наприклад, для Надії Ахматової – сам факт того, що вона взагалі розмовляє зі мною. Це вже вважається «висуванням», за яке можна потрапити до в’язниці. Не кажучи вже про те, що коли виходиш із квіткою, щоб покласти її на знак протесту проти агресії щодо України, навіть нічого не промовляючи, – так само можеш потрапити до в’язниці. Ба більше, ми вже знаємо, принаймні з прикладу Навального, що навіть не має значення, який вирок ти отримаєш – 10 років чи 2. Навіть якщо немає доказів отруєння, достатньо того, що тебе саджають у карцер, тримають у холоді та голоді, випускають на один день і знову кидають за ґрати – і вони можуть знищити тебе за місяць-два. У такій реальності ми тепер живемо. Пам’ятаю, що навіть не лише у 90-х, а й у двотисячних, а насправді вже від 2012–2014 років, було видно, що все погіршується. У 2016-му в Росії все вже було «зачищено». Але раніше я ще казав собі: «Не перебільшуй, це ж не Білорусь». Бо про Білорусь ми знали, що там репресії жорсткі.

Навіть агресія 2014 року проти України ще не ввімкнула «сигнальної лампочки»?

Вже тоді було зрозуміло, що повернення до тієї реальності немає. Я згадав 2016 рік, бо у 2014-му я перебував у Росії, саме в момент, коли відбулася ця агресія. Я тоді був у Петербурзі й, звісно, вже тоді побачив, що це зовсім інша країна. У тому сенсі, що я побачив гарячку «кримнашизму». Такого я раніше не знав. Думаю, що це була не проблема мого нерозпізнання чи, не знаю, зачарування Росією. Самі росіяни були цим здивовані.

На фото: Віссаріон і його вірні. Фото Мачея Скавінського.

Що ж тоді розкрилося в людях?

Це, звісно, не лише в росіянах було – але така собі воєнна, колоніальна гарячка. Ми, поляки, не маємо настільки сильно прищепленого колоніалізму. Натомість ця воєнна гарячка, відчуття пригоди та насолоди від того, що комусь щось відбираєш, і що це так легко. І що можна буде їздити туди на відпочинок. Це стало тим, що шокувало частину журналістів та еліти. Люди писали, що вони кричать від безсилля. Я пам’ятаю, як тоді написав текст «Вітаю, брате-письменнику». Про тих російських інтелектуалів, які раптом відчули себе п’ятою колоною й самотніми. Тоді вони ще бачили одне одного. Потім виявилося, що ти залишаєшся з цим наодинці, що взагалі не знаєш, хто ще думає так само як ти, бо вже не було можливості про ці речі говорити.

Я згадав 2016 рік тому, що коли тоді приїхав на Сибір, мені сказали: «Розумієте, ви вже в зовсім іншій країні? Розумієте, що за вами спостерігають? Розумієте, що ми мали відразу написати рапорт, бо востаннє його відправили надто пізно, і ректор мусив за це заплатити з власної кишені?». Тобто – рапорт у спецслужби. Це були речі, яких я зовсім не зустрічав у Росії раніше. Те, що існують спецслужби й що вони цікавляться іноземцями, було таким собі «біотопом», ми розуміли, що так є. Але те, що нависає така тінь, і навіть більше ніж тінь, що це важко й гнітюче, щось, що раніше здавалося лише тінню Радянського Союзу, травмою минулого, яка жила в людях, і раптом виявилося чимось цілком реальним і відчутним, у чому ти занурений, з чого не можеш вийти й у чому застрягаєш… Це ті речі, що сталися після 2014 року.

Зрозуміло, вся ця послідовність почалася ще у 2012 році – протести на Болотній площі, які виявилися значно меншими, ніж могли би бути. 2013 рік – статистика показує дуже великий ріст націоналізму в Росії. 2014 рік – Крим, потім Донбас, а далі вже ця спіраль. Це, власне, те, що маємо тепер, адже я бачив ці явища в Росії вже у 2016 році, тільки тепер наративи є ще жорсткішими, сильнішими. Вже тоді настав момент, коли стало очевидно, що вороття немає.

Пам’ятаю, як тоді знайомий повів мене у Москві на один із проспектів, у сквер, і сказав: «Слухай, хочу тобі дещо показати». Він показав мені виставки архівних світлин: красиві лани збіжжя, трактори. І сказав: «Подивися, що відбувається». Це були фотографії часів сталінізму, які розповідали про те, якою прекрасною була Росія за Сталіна. І ти прогулюєшся тими скверами й бульварами та дивишся на таку собі глорифікацію великого, чудового Радянського Союзу часів Великого терору.

Лани збіжжя, а в Україні й інших країнах під чоботом Сталіна – Великий голод і смерть мільйонів людей.

Саме так. Абсурдна ситуація.

Польща 1999 року вступає до НАТО. Ти пишеш про це у своїй книзі «Готуй сани влітку». Ніби Радянського Союзу немає вже майже 10 років, ніби росіяни мали бути tabula rasa, тобто чистим аркушем, але все ж, коли ми читаємо це з перспективи 2025 року, вони трохи ображалися на тебе. Такі розчаровані, ніби Варшава зрадила їх у тому відчутті слов’янського братства. Це був певний сигнал тривоги, що світ тоталітаризму не зник остаточно, правда ж?

Так, звісно. Я бачив ці речі від самого початку, тільки тоді думав, що є шанс, що це мине. Що ці речі ще сидять у людях. До речі, я пишу на початку книги, що це також момент, коли Путін обіймав уже високу посаду, ще нікому не відомий, ось-ось прийде до влади, але тоді це мене не дуже цікавило, бо я більше намагався зрозуміти, у якому світі перебуваю. А це був світ, у якому все довкола розпадалося.

Пам’ятаю, що перед тим, як я поїхав у «Зону» віcсаріонівців, робив репортаж «Радіо-картошка» про те, що місто спорожніло, бо всі виїхали копати бульбу. Виявилося, що «картопля», оця «картопля», була своєрідним паролем: як тільки я виходив із мікрофоном, усі починали мені розповідати, у дитсадку співали пісеньки, у галереї жінка побігла по гітари й почала співати та декламувати, кажучи, що осінь – це пора кохання, а не весна, бо коли в тебе повна комора, тоді саме час любитися. Директор луна-парку говорив: «Побачите, ми з цього виберемося. Колись у нас будуть картоплини в супермаркетах, вимиті, і можна буде купити гарну картоплю». Ну ось у супермаркетах вона з'явилася, але тоді здавалося, що, крім цього, вдасться ще й вийти зі страху.

А те, про що ти питав, про геополітику – справді, було розчарування тим, що стільки народів виявилися такими невдячними. Що Радянський Союз так допомагав, а ми тепер – що? Звісно, не можна сказати, що всі мені про це говорили, але такі голоси я безумовно зустрічав. У книзі я пишу про головну редакторку газети «Совєтская Хакасія», яка сказала: «Що ви накоїли? Адже ми вам так допомагали. Навіть наші війська були у вас і вас охороняли. Ну скажіть, хіба ми не слов’яни? Хіба ми не брати? Хіба ми не повинні дружити?». Наступного дня вийшла стаття, у якій усі слова, які вона виголосила, були вкладені вже в мої уста.

Механізми дії російських медіа залишалися абсолютно такими самими, як у Радянському Союзі, тобто за 10 років у питанні свободи слова особливо нічого не змінилося. Ще один тривожний сигнал.

Потім у Росії відбулося це «зачищення поля», і тепер там маємо лише таких журналістів, яких маємо. Наприкінці 90-х цього ще не було. Тоді справді там працювали чудові журналісти, бо Росія мала справді талановитих журналістів. Я зустрічав таких людей, зокрема, із «Совєтської Хакасії», але й купував тижневик «Огоньок», який тоді був справді фантастичним, мабуть, у своєму найкращому періоді. Виходив тоді й Newsweek, чи Ітогі разом із Newsweek. Дуже багато цікавих проєктів. До речі, свою першу філологічну дисертацію я згодом написав саме про «Огоньок» 90-х. Я вчився писати репортаж також у росіян, тобто вчився певної літературної свободи. Справді так було. Мали ми тоді й тих, хто не міг пробачити нам нашої «невдячности», й водночас людей, яким було дуже цікаво познайомитися зі мною, адже іноземців там було зовсім мало. Куди б я не заходив, кожна редакція була відкрита. Я заходив у будівлю уряду в Хакасії, що тепер у Російській Федерації абсолютно неможливо уявити, і зустрічався з міністром закордонних справ чи радником президента. Розумієш, усі ці місця були відкриті, і люди були зацікавлені, навіть якщо дехто згодом хотів мене у якийсь спосіб використати. Але то був такий час.

Люди тоді загалом набагато більше розмовляли, розмовляли й у Транссибірському експресі – про всілякі дивини й неймовірні речі. Потім виявилося, що скрізь можна зустріти розмови про релігію чи якісь видіння, що хтось бачив Христа, а хтось – Богородицю на озері, а хтось виходив із тіла й літав в астральному вимірі, уся ця дивна езотерика… тепер, після ухвалення «пакету Ярової», такі речі заборонені. Якщо не маєш сертифіката, це може бути визнано за релігійну агітацію. Тож це був просто світ, якого вже немає. Тоді в Росії було своєрідне «все, всюди й одразу». Це, звісно, мало свій шарм. Я намагався втекти від тієї радянської тіні, бо вона нав’язувалася. Що стосується секти віcсаріонівців, росіяни мені казали: «Ти що, не бачиш, що ці речі дуже подібні… що він дуже радянський?». Але я намагався йти іншим шляхом, бо цей видавався надто очевидним. Хотів побачити, що є ще щось, крім цього.

На фото: Віссаріон і його вірні. Фото: Філіп Лепкович.

Хотів би перейти до цієї релігії, до самого Віссаріона, адже з одного боку, як ти вже сказав, відчувався такий нічим не обмежений подих свободи. З’являлися, мабуть, як гриби після дощу, нові релігії, секти, які мали стати своєрідним пластиром на порожнечу, що виникла після падіння імперії, адже духовності в СРСР не було, і раптом нарешті можна було у щось вірити. Це була певна відповідь на спробу загоїти рану, що з’явилася після розпаду СРСР. Але з іншого боку, ці духовні групи творили також люди старої системи. І Віссаріон, тобто Сергій Анатолійович Тороп, перш ніж став Христом і Спасителем, перш ніж з’явився «Найновіший Заповіт», був міліціонером і просвітлення зазнав у тролейбусі. Його близьким співробітником був полковник органів безпеки, який уже тоді розумів, що їхньою метою є спільна місія, тобто комсомольське будівництво нового ладу, нового світу, тобто по суті та сама ідея, яка колись надихала Леніна. Хотілося б сказати: усе в напрямку раю, який на землі має створити ніхто інший, як саме Росія, з тією лише невеликою поправкою, що все це мало відбутися не в Москві, а в Новому Єрусалимі, Новому Римі, Новому Константинополі. Десь поміж Пєтропавлівкою, Черемшанкою, Гуляївками й Жаровськом, у глибокій тайзі.

Це був такий момент, коли вони уявляли, що створюють «Зону». У книжці я зараз перекладаю це як «Strefa», щоб читач міг повірити в цей світ, щоб він не був для нього чужим, а став своїм. Я хотів, щоб, в’їжджаючи в цю реальність і занурюючись у неї, ти відчув певного роду захоплення тим світом, який вони творили, так, як відчували це вони. І це якраз специфічно: з одного боку, могло здаватися продовженням Радянського Союзу, але з іншого – їм здавалося чимось абсолютно новим. Вони вважали, що будують усе заново і що цього разу в них вийде.

Це були, звісно, дуже різні люди, тож ця утопія означала для них дуже різні речі. Частина з них уявляла собі, що будує новий Радянський Союз, частина – що просто новий світ, бо Христос прийшов ще раз, аби його послухали. Фундаментом був світ без воєн, пацифізм, нуль насильства. Діти мали відчувати біль навіть тоді, коли вимовлялося слово «війна». З літератури вилучали всі сцени насильства. В історії не було інформації про війни й революції. Якщо учень запитував, що сталося у 1789 році, відповідали: «пани однімали одне одному ґудзики». Це була інфантильна утопія, але вони уявляли, що світ стане саме таким.

Який зараз результат – ми знаємо, тому мене дуже цікавило, що сталося з віcсаріонівцями. Тоді вони вірили, що все вийде, однак репресії й цензура повернулися дуже швидко, протягом кількох років. Це було для мене несподіванкою. Спершу це було не так помітно, більше нагадувало колективні сповіді, щось на кшталт самокритики. У фільмі «Сибірський провідник», який я створював разом із колегами, один із головних героїв розповідає, як чудово все влаштовано в Зоні, на що знайомі відповідають: «Ми це знаємо. Це колгосп. Ми це вже проходили». Він каже: «Так, робимо це ще раз». Вони: «Адже цей світ, який ти створив, – штучний світ, ілюзія». А він відповідає: «Учитель каже, що створює нам штучний світ, бо так швидше можна щось відпрацювати й змінити власну психіку». Тож люди погоджувалися з цим, віддавали свою психіку й свободу комусь, хто називав себе «інженером душ». У цьому сенсі те, що сталося згодом, що ця Зона злилася з ширшою зоною того, чим стала Росія, «русскім міром», – не повинно дивувати.

Сьогодні, з перспективи 17 вересня 2025 року, кажуть, що, можливо, навіть пацифізм, саме ця відсутність воєн, був одним з інструментів пропаганди – щоб приспати нашу пильність, щоб змусити повірити в «дивіденди миру», які Сполучені Штати нібито завжди мали нам виплачувати.

Так, це дуже, дуже важливо. Тобі теж не треба про це казати, бо ти занурений у цей світ і як журналіст можеш говорити, що робить із нами війна, що вона робить із людьми, скільки в ній темряви й яку тривожну сторону нашої природи вона показує. Я, безумовно, проти будь-якого героїзування війни чи розповідей про воєнне геройство як про щось класне, що стане для нас чоловічою пригодою, бо це повна нісенітниця, це страшна брехня, і зовсім не так усе виглядає. Звісно, ми знаємо, що саме Росія є агресором, але тільки коли ми доходимо до конкретних людей, особливо цивільних, із якими розмовляємо, то раптом бачимо, що це часто одні й ті самі, розділені родини. Що хтось дзвонить тобі з Москви й каже: «Ви не розумієте, ми вас визволяємо, ми вам допомагаємо, ось-ось усе буде гаразд». А коли чує у відповідь: «Але ж ви нас обстрілюєте, обстрілюєте мого онука», – відповідає на це: «Ні, це неправда».

На рівні окремих людей ця ситуація важко уявна, але на рівні колективу все зрозуміло. Ця найстрашніша, найтемніша сторона Росії, чи того, що стало «русскім міром», вийшла назовні, і це вже не можна відкотити назад. Та реальність, чи шанс на якусь іншу реальність, яку я тоді намагався будувати, зруйнована й непридатна для життя. Не підлягає відновленню, напевно, протягом кількох поколінь.




Пьотр Кашувара. Щепан Твардох: «Нуль», або все, про що я хотів би забути [Рецензія]

Джерело: PostPravda.info. 15.09.2025. 

На фото: Щепан Твардох з українськими солдатами на фронті. Фото з приватного архіву Щепана Твардоха.

Якщо взагалі могла з'явитися художня книга про справжню війну в Україні, то без сумніву «Нуль» Щепана Твардоха є однією з найкращих історій, які досі написані. Чому? – Тому що кожен абзац – це те, що трапилося насправді. І немає значення, як звали прототипів героїв. І не має значення, як звали прототипи героїв. Кожен з них зібраний з атомів думок, почуттів, прокльонів, криків, екстатичних зітхань, запахів, болю – всього того, що могла відчути будь-яка людина, яка прожила якийсь час на фронті. Усе, що описує Твардох, я бачив, чув і відчував. Саме тому мені було так важко пробиратися крізь болото, яке він описав. Я волів би забути кожен рядок цієї книги.

Бути в середині війни

Це не може бути звичайна рецензія книги, яку я поставлю на полицю після прочитання. Хоча, безумовно, я її відкладу і, можливо, вже ніколи до неї не повернуся. Річ у тім, що війну, яка почалася у 2014 році, я переживаю разом з українцями від 2016-го, і багато з того, що описує Твардох, я відчув на власній шкірі. Майже десять років тому я вперше поїхав на Донбас, зустрів солдатів, цивільних, дізнався, що у світі існує зло – у чистому вигляді. Я почув історії про тортури в полоні, про жорстокі зґвалтування прекрасних і ніжних, мов русалки, жінок, а також тих, що могли б бути моїми бабусями; про смерть, так близьку й так часту, що зрештою людина певною мірою до неї звикає. Хоча насправді ніколи повністю звикнути до цього зла неможливо. Бо навіть пригнічене власною вагою, воно повертається вечорами, тисне на груди тижнями, місяцями, роками. Так само як в однієї з героїнь «Нуля» – Зуі.

Це жінка, вочевидь, воєнне кохання головного героя з позивним «Кінь», поляка з українським корінням, який покинув своє інтелектуальне та зручне життя у Варшаві й поїхав до України. Спочатку він став волонтером, згодом зрозумів, що йому немає куди повертатися, що колишнє життя вже ніколи не буде таким самим, і вирішив піти до війська. Цікаво, що Зуі ми жодного разу не зустрічаємо на сторінках роману Твардоха. Вона з’являється лише як привид для Коня, одна з проєкцій, які немов океан Лема із Солярісу, війна викликає в ньому, коли він проводить довгі дні в окопах під Херсоном. «На злому березі нашого батька Дніпра», як часто каже герой книги.

Саме з його спогадів і думок ми дізнаємося різні подробиці про війну, яка для нього почалася у 2022 році. Як і для багатьох людей у всьому світі, які раніше майже нічого не чули про Революцію на Майдані, вигнання Віктора Януковича, донецьких і луганських «сєпарів», чеченців, що ґвалтували або випорювали нутрощі українським військовополоненим лише для того, щоб за мить, ще живим людям у ті самі кишки напхати каміння й зі зв’язаними руками кинути їх у Сіверський Донець. До 2022 року, до Бучі, Ірпеня чи Ізюма, світ закривав на це очі й вуха. Так само і Кінь не мав глибших знань про країну своїх дідів. Він був звичайним поляком, для якого Україна не мала жодного значення – ні холодила, ні гріла. Для багатьох вона була лише окраїною Росії, країною базарних торговців із 90-х, і мало хто розумів визвольний порив 2014 року.

Вирушає в Україну Кінь лише на початку 2022 року. Починає, як і багато добровольців в українській армії, з волонтерства. Це, всупереч уявленням, для учасників тих подій, таких як я та багато інших воєнних кореспондентів, досить типовий випадок. Я знаю принаймні кількох людей, які працювали, наприклад, у Харкові, Краматорську чи згаданому Херсоні, розвозили гуманітарну допомогу, допомагали людям у метро, які ховалися від бомбардувань, і в певний момент дійшли висновку, що більше немає світу й дому, куди хотіли б повертатися. І тоді вони йшли до війська. Так сталося, наприклад, з Кубою чи Доротою з Польщі, з Ейпріл чи Маком із Канади.

На фото: Щепан Твардох з українськими солдатами, яким він привіз військову допомогу. Фото з приватного архіву Щепана Твардоха.

Війна затягує. Одних – у вир адреналіну, інших – алкоголю, сексу, легких грошей, а ще інших – у новий сенс, значення, славу, визнання, краще самопочуття. Адже на фронт вони потрапили, не знаючи, для чого взагалі живуть, – і близька, проста, а навіть героїчна смерть здавалася їм найкращим виходом. Добровольці на війні – це часто строкатий збір персонажів, ніби з «Брудної дванадцятки». Нерідко це люди, які в мирному житті ніколи б навіть не подали одне одному руки, бо належали до зовсім різних середовищ, класів і професій. На фронті зустрічаються туристичні гіди, реабілітологи, водії вантажівок, музиканти, пияки чи нереалізовані поети. Дехто з них «у минулому, вже неіснуючому житті», як пише Твардох, були поганими людьми, інші – добрими. Фронт зрівняв їх. Кожен із них, як тварина в джунглях, мусить боротися за виживання, і лише цей інстинкт єднає їх у братські стосунки.

Так саме «злий берег нашого батька Дніпра» зрівняв долі й рівні Коня, Ягоди, Арійця і Леопарда. І хоча кожен із них любить чи ненавидить війну по-своєму, у цьому місці й у цей час вони розуміють одне одного без слів. Кожен із них знає, що він – ходячий труп.

Херсон – тут кожен є трупом

Щепан Твардох у «Нуль» описав одну з найсумніших і найневдаліших, майже вертерівських операцій України за весь час війни, починаючи з 2014 року. Попри очевидний провал контрнаступу 2023 року та підрив Росією греблі на Новій Каховці, Генеральний штаб у Києві тоді ухвалив рішення відправити невизначену кількість військових на так званий лівий берег Дніпра, окупований росіянами, щоб українські війська створили там плацдарм, який міг би дати шанс на майбутній наступ. Це було зроблено всупереч усім підручниковим правилам воєнного мистецтва, які категорично вказують, що річки слід форсувати або лише в крайніх випадках, або тоді, коли успіх гарантований. Жодна з цих умов на той момент не була виконана, і росіяни досить швидко змогли відрізати українські війська від постачання навіть їжею та боєприпасами, позбавивши можливості ротації. Логістику забезпечували лише дрони, які доставляли найнеобхідніше, адже більшість човнів одразу потрапляла під обстріли, й солдати, що пливли на них, гинули в чорних водах нічного Дніпра.

Різні оцінки говорять про від 3000 до 6000 військових, відправлених до району Кринок. За розслідуванням Української правди, з жовтня 2023-го до кінця червня 2024-го там зникло 788 українських солдатів, а 262 було вбито й поховано. Переважна більшість, найімовірніше, залишилася там назавжди як «зниклі безвісти».

Що це означає – «там»? Бої на східному березі Дніпра далекі від героїчних картинок війни, які ми знаємо з фільмів про Другу світову. Можливо, найближче до них – книга «На Західному фронті без змін», де бачимо масову безглузду загибель солдатів. Кринки – саме такий випадок. Там і застряг Кінь. У норах, викопаних у землі, у просяклих водою окопах, з відрами для нечистот, які не можна було навіть винести назовні через страх, що теплі випорожнення стануть помітними для тепловізійних дронів. Бо це, своєю чергою, могло означати швидку смерть від нищівної артилерії, яка накривала всю місцевість.

Не лише у Кринках українські солдати воювали й воюють досі з усвідомленням, що або повернуться з війни важко пораненими, або в чорному мішку. Вони вже надивилися на смерть своїх побратимів і знають, що на них не чекає нічого кращого. Як пише Твардох, лише таке уявлення майбутнього дає надію не зійти з розуму. Бо кожен, хто чекає закінчення війни й повернення до колишнього життя, впадає в ностальгію, тугу і зрештою закінчує з дулом у роті. Тому краще думати про себе як про мертвого. Тоді легше воювати. Цього вчиться кожен солдат, що воює в Україні, про що мені також розповідали військові під Бахмутом в одному з моїх попередніх репортажів під назвою «Не люблю думати, що когось убиваю».

Волонтери – це не книжка про них

Багато емоцій у зв’язку з книгою Щепана Твардоха викликали сюжети, що стосуються волонтерів, які допомагають армії. Там чимало історій про шахрайство, ненадійність, гучні застілля з алкоголем, випадковий секс, а також про зневажливе ставлення до приїжджих з боку солдатів. І важко цьому дивуватися. Вони воюють у багні за те, щоб вижити ще один день, а ті, хто приїжджає до них як «герої», борються за нові лайки, більші охоплення й коротку славу в закордонних медіа. Тож немає нічого дивного, що військові ставляться до них поблажливо, роблять кольорові фото, виголошують горді, очікувані слова подяки й забувають про «світ, якого для них більше не існує», звідки волонтери приїхали. З власного досвіду знаю: небагато тих, хто допомагає армії, справді мають повагу серед військових. Та й узагалі мало який цивільний здатен цю повагу здобути. Бо чим саме? Для солдата має значення лише заслуга в бою. Кожен, хто уникає бою, – боягуз, недостойний навіть плювка.

Але залишимося на мить на цій суперечливій темі. Чи можна розпізнати польську волонтерку-німфоманку, яка у вигаданій історії постачала армії обладнання в обмін на секс? Швидше за все, ні. Про те, що історія є типовою, як і багато інших сюжетів у книзі Твардоха, свідчить хоча б інтернет-дискусія, що розгорілася навколо цієї теми, коли щонайменше три жінки образилися на письменника, звинувативши його в тому, що він описав саме їх. Не раз від дівчат, які бували на війні, я чув також вислів: «військо – не для жіночої статі», бо часто це закінчується небажаною вагітністю, сексуальними пригодами та відволіканням підрозділу від бойових завдань. Широкого розголосу набув і випадок у Харкові з пабом, де міжнародні та українські волонтерки «розважали» й «допомагали» солдатам відпочити. А в Ізюмі військові одного з підрозділів провели «чистку» серед місцевих борделів, бо надто багато бійців поверталися звідти із сифілісом. І так виглядає реальність, подобається це комусь чи ні.

Подружні зради, розпад стосунків, проституція, алкоголізм, думки про вбивства чи помсту над полоненими, боротьба за сон в окопі без жалю до товаришів, сморід гниючих тіл, нерозуміння рішень штабів, претензії до влади, гнів, страх, порожнеча на місці того світу, що залишився на «добрій стороні нашого батька Дніпра», – це реальність війни, яку Твардох передає у всій правдивості та натуралізмі. Ми можемо обурюватися, що книжка є вульгарною, що вона позбавляє військову буденність героїзму, до якого в комфортному світі нас привчили «Рятування рядового Раяна», «Чотири танкісти» чи «Дюнкерк», але це не змінить факту: певний зріз війни в Україні, наприклад з перспективи солдата-піхотинця, виглядає саме так, як описав Щепан Твардох у своїй книзі «Нуль».

Кожен, хто хоче відчути, як насправді смердить окоп, дізнатися, що думає солдат, у якого дружина віддається за гроші десь у Києві, або що переживає вечорами багаторазово зґвалтована росіянами жінка, – і якщо ви готові прийняти цю важку правду, – то вам треба прочитати книгу Щепана Твардоха. І тоді у вас не залишиться більше хибних уявлень чи ілюзій про те, що таке війна і від чого боронить Європу український «Нуль».

На фото: Щепан Твардох із Монікою Андрушевською, з якою вони разом допомагають українській армії. Фото з приватного архіву Щепана Твардоха.

Фрагмент книги «Нуль»

Надії немає.

Є багно, дрони й бетонне перекриття підвалу, якщо тобі пощастить, і бункер, який ти називаєш бліндажем, а зазвичай це жалюгідна яма в землі. За що ж ти тоді воюєш? Чи віриш іще в сенс цієї боротьби?

На першій лінії фронту – на «нулі» – у відрізаному річкою шматку світу, який не можна здати, хоч урятувати його неможливо, Кінь і його товариші видивляються світло, знаючи, що, коли той прийде, швидше за все виявиться спалахом вибуху, що роздере небо. На «нулі» братерство й відвага набувають нового змісту, а раціональність поступається інтуїції, забобонам і вірі. Є добровольці і є мобіки, які не хочуть воювати, є кохання коротке, як життя на фронті, а іноді трапляється навіть інтернет зі Starlink’а.

Кінь це розуміє, хоча солдатом він є віднедавна. Усе, у що він досі вірив і що любив, померло, тож він залишив за собою згарище колишнього життя в Польщі й поїхав воювати й шукати спокути – а може, й смерті? Вимерлий усередині, він зустрічає Зую, першу, яка має це ім’я. Зуя пробуджує в ньому те, що він вважав давно мертвим. Минуле, про яке Кінь не говорить і не хоче думати, постійно повертається.

Є також пес, якого не вилікував чаклун із Таджикистану.


Андрій Кузичкін. Імперський проєкт Путіна – асиміляція українців та скасування української спадщини

Джерело: PostPravda.info. 22.09.2025.


Чи справді Путін хоче відродити СРСР? Насправді він хоче відновити контроль над сферою впливу колишнього СРСР, але не сам СРСР. Новий імперський проєкт Путіна ґрунтується на хибній історичній конструкції, в якій Росія привласнює собі спадщину Київської Русі. Він хоче створити москвоцентричну Велику Русь, в якій немає місця українській національній свідомості. 

Публіцист з Естонії Андрій Кузічкін у статті, вперше опублікованій 5 вересня 2025 р. на порталу Postimees.ee, показує, що асиміляція українців і скасування української спадщини – це політика, яку проводить Путін як всередині Росії, так і на окупованих територіях з метою реалізації свого імперського проєкту.

Ліквідація українських центрів культури в Росії

21 серпня 2025 року в моєму рідному Томську було ліквідовано Центр української культури «Джерело», створений українськими активістами 1990 року. Це лише один із прикладів тотального знищення в путінській Росії багатої української спадщини.

Після розпаду СРСР перший президент Росії Борис Єльцин звів національну політику в ранг найважливішої державної справи, адже культурні зв’язки на пострадянському просторі давали змогу зберігати ілюзію єдності колишніх республік СРСР. Так, 1998 року між Росією та Україною було підписано угоду про взаємне створення культурних центрів.

Того ж року в самому центрі Москви на Старому Арбаті відкрився Національний культурний центр України, що став «парасолькою» для численних центрів української діаспори в російських регіонах. Але після російської анексії Криму й початку бойових дій на Донбасі у 2014 році саме цей центр перетворився на об’єкт постійних провокацій з боку російських ультрас, які палили перед будівлею центру прапори України, заливали фарбою стіни, зривали культурні заходи.

Після початку масштабного вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року Національний культурний центр України в Москві було закрито. А 2024 року Володимир Путін розірвав угоду з Україною про культурні центри. Те, що кремлівський вождь відчуває до України та українців патологічну ненависть, – медичний факт. Але чому саме Україна стала об’єктом маніакального переслідування з боку Путіна? Звернімося до сторінок історії.

Українська колонізація земель за межами України

У XIX–XX століттях після скасування в Росії кріпацтва і будівництва Транссибірської магістралі почалося масове переселення українців до російських регіонів. У сприятливому кліматі та на вільних родючих землях вихідці з України дуже швидко створили заможні поселення, застосовуючи на практиці свої національні таланти хліборобів і скотарів.

Так, на півдні Росії, на Кубані з’явився «Малиновий Клин», у лісостепах Нижнього Поволжя – «Жовтий Клин», на півдні Сибіру й у північному Казахстані – «Сірий Клин», а на півдні Далекого Сходу – «Зелений Клин» або «Зелена Україна». «Клином» українці називали земельний наділ. Згодом це стало загальною назвою для всіх земель, заселених українцями поза межами України.

Частка українців у місцевому населенні на перелічених територіях сягала 70%. Багато мандрівників на початку ХХ століття зазначали, що в селах на Далекому Сході «російської мови зовсім не чути, лише малоросійська говірка, а ярмарки відбуваються такі, як десь у Миргороді під Полтавою».

У 1917 році після зречення Миколи ІІ від престолу й формування у Санкт-Петербурзі Тимчасового уряду почалося швидке зростання національної самосвідомости серед українців Росії. На Кубані відбулося засідання Ради – скликаного місцевими українцями й козаками дорадчого органу. Рада проголосила створення Кубанської республіки.

На Далекому Сході відбувся І Всеукраїнський з’їзд Далекого Сходу, делегати якого вимагали від Тимчасового уряду надати державну національну автономію Україні та Зеленій Україні у складі Росії. Для боротьби з наслідками насильницької русифікації в Зеленій Україні почалося відкриття українських шкіл, випуск газет українською мовою, формування органів державної влади та створення національних збройних сил.

Однак початок громадянської війни в Росії та наступ Червоної армії поклали край усім цим планам: у 1920–1922 роках українське самоуправління на Кубані та Далекому Сході було розгромлено, а його учасників розстріляно.

Новий імперський проєкт Путіна – Велика Русь без українців

Не дивно, що історія зі спробами народів колишньої імперії здобути незалежність стала травмою для всіх наступних правителів СРСР і була успадкована Путіним. Ще 2016 року Володимир Путін у своїх публічних виступах виставив рахунок Леніну, який, на думку російського лідера, даремно всупереч Сталіну відстоював право народів на самовизначення аж до відокремлення.

Сталін виступав за автономію республік і проти державної самостійності націй. Але перемогла модель Леніна. У результаті, вважає Путін, під СРСР було закладено «історичну міну», що підірвала Радянський Союз у 1991 році. А це, на думку Путіна, і є «найбільша геополітична трагедія ХХ століття», оскільки «розпалася історична Росія, яка створювалася тисячу років».

Поставивши знак рівності між СРСР та історичною Росією, Путін фактично заявив про свої плани з відтворення втраченого спадку. Багато експертів вважають, що йдеться про спроби Путіна відродити Російську імперію в новому форматі. Я ж переконаний, що Путін не хоче вдруге наступати на історичні граблі: йому не потрібна багатонаціональна федерація, де формально зберігається право народів на самовизначення. Путіну потрібна єдина й неподільна Велика Русь. Відповідно до концепції «руского міра», в якій Росія привласнює собі спадщину Київської Русі, в ній безумовно домінуючим буде саме російський етнос.

Два десятиліття путінський режим іде саме цим шляхом: урізає права національних республік, ліквідовує національні школи, обмежує вивчення національних мов, перетворює колись економічно самодостатні регіони на дотаційні, повністю залежні від Москви. А українці як найбільша за чисельністю діаспора, що має власну державу за межами Росії, стали для Путіна не просто викликом, а загрозою, яка заважає планам відродження Великої Русі у складі Московської Русі, Білої Русі (Білорусі) та Окраїнної Русі (України). Українці в Росії могли стати провідником європейської політики й новою «міною».

Анти-Росія в уявленні Путіна і насправді

Стаття Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян та українців» була опублікована на сайті Кремля у липні 2021 року. По суті, це був маніфест, що передбачав насильницьку інтеграцію України воєнним шляхом у державний простір Росії.

У фінальній частині статті Володимир Путін вісім разів згадав проєкт «анти-Росія». Кремлівський лідер доводив, що Захід активно налаштовує Україну проти Росії, зіштовхуючи братні народи. Численні європейські експерти дружно кинулися спростовувати Путіна.

Але я вважаю, що Путін мав рацію в тому, що до 2021 року Україна справді перетворилася на Антиросію. Після розпаду СРСР із усіх пострадянських країн саме Україна, не враховуючи Балтійських держав, за 30 років далі за всіх просунулася шляхом демократії. Короткий період демократизації в Росії з обранням Путіна президентом завершився реваншем чекістів та олігархів. А Україна, переживши два Майдани, твердо стала на шлях євроінтеграції.

Політична конкуренція, залежність влади від народу й незалежне правосуддя, контроль громадянського суспільства над силовими структурами та армією, відсутність цензури, свобода слова й творчості, повага до прав людини та примат особистості над державою – усе це перестало бути лише гаслами й перетворилося на стратегію української держави, що від імені народу заявила про намір стати частиною Європи.

Україна – небезпечний для путінського режиму приклад для росіян

А для путінської Росії, яка здійснює перехід від поміркованої автократії до воєнної диктатури, усі ці плани України стали викликом, загрозою й ляпасом. Небезпека для Путіна полягала ще й у тому, що Україна стала модною країною, а центр творчої та політичної еліти Росії перемістився з Москви до Києва.

Російський шоубізнес і просто бізнес відкривали у Києві та Львові нічні клуби, ресторани, будували в Карпатах гірськолижні курорти, інвестували в українські стартапи. До анексії Криму у 2014 році в Україні знімалося понад 70 відсотків російських серіалів у співпраці з українськими режисерами й акторами. Зокрема, у 2008–2012 роках тут було знято 6 сезонів надзвичайно популярного в Росії серіалу «Свати», головним продюсером якого був Володимир Зеленський.

Україна стала країною, на яку рівнялася не лише ліберальна та творча Росія. Навіть російські чиновники після того, як в Україні жоден із кандидатів у президенти не перемагав у першому турі виборів і не отримував 90%, приголомшено запитували одне одного: «А що? Так можна було?!» Саме цього Путін і не міг пробачити Україні.

Провал плану політичного підпорядкування України

Путін хотів, щоб Україна стала другою «Білоруссю» – маріонетковою державою на чолі з диктатором-самодуром, посадженим на трон рукою Кремля. Коли президентом України у 2010 році з п’ятої спроби став проросійський очільник донецької мафії Віктор Янукович, Кремль подумав, що гра зроблена, все йде за планом і доля України як частини Великої Русі визначена.

Однак 2014 року Янукович утік від повсталого народу, і розлючений Путін оголосив Україні війну, анексувавши Крим і використавши сепаратистів на сході України як свої проксі-сили. Проте гостре протистояння на Донбасі у 2014–2018 роках поступово перетворилося на затяжний конфлікт.

Президент України Володимир Зеленський до 2020 року фактично виконав свою передвиборчу обіцянку й зупинив війну на сході країни (за даними ООН, у 2020 році на Донбасі внаслідок воєнних дій загинули 26, а у 2021–му – 25 цивільних осіб). Усвідомивши, що Велика Русь зазнає поразки, Путін реалізував план остаточного розв’язання «українського питання», здійснивши масштабну агресію проти України. Антиукраїнська політика в Росії вийшла на новий рівень.

Скасування української спадщини

Розмивання етнічної ідентичності українців у Росії має давню історію. Ще в царській Росії політична кон’юнктура змушувала українців, які прагнули зробити кар’єру на державній службі, змінювати національність на російську.

У путінській Росії нічого не змінилося. Спікерка Ради Федерації Валентина Матвієнко, мати якої носила прізвище Бублей, воліє не згадувати, що народилася й провела дитинство в Україні. Перший заступник голови Адміністрації президента РФ Сергій Кирієнко носить українське прізвище матері, яка навчалася в Одесі. Путінський олігарх з українським прізвищем Геннадій Тимченко провів дитинство в Україні й закінчив школу в Одеській області.

Але всі ці діячі вважають себе росіянами, приховуючи українське коріння. І ось разючі цифри: кількість українців у Російській Федерації з 1989 по 2021 роки зменшилася у 5,5 раза – з 4,4 млн до 0,8 млн осіб. Абсолютно очевидно, що серед українців не трапився згубний мор, просто росіяни масово перейшли з української національності, яка стала політично неблагонадійною, у російську.

Повзуче скасування української культури в Росії відбувається вже доволі давно, але пов’язане саме з епохою правління Путіна. Ще у 2010 році суд закрив, а у 2018-му остаточно ліквідував під приводом поширення екстремістських книжок єдину державну Бібліотеку української літератури в Москві.

За останні 20 років на півдні Росії та Північному Кавказі (колишній «Малиновий Клин») закрилося майже два десятки українських національно-культурних товариств. У Краснодарському краї до недавнього часу діяло п’ять українських національних центрів. Ліквідовувати їх почали ще з 2008 року.

Останній із них, «Співдружність Кубань – Україна», припинив існування у 2023 році. У 2021 році в Приморському краї (колишній «Зелений Клин») суд ліквідував Далекосхідний український духовний культурно-просвітницький центр «Просвітництво». У 2020 році в Омську було ліквідовано центр Української культури «Сірий Клин».

Закрилися українські національно-культурні товариства в Астрахані (колишній «Жовтий Клин»), у Ростові-на-Дону та Таганрозі. Деякі центри ліквідовують навіть попри активну підтримку війни проти України. Так, у 2021 році припинив існування Союз українського народу Калмикії, хоча його керівник Володимир Омельчак схвалив анексію Криму.

Бувають і винятки. Наприклад, у 2022 році в Північній Осетії з’явився новий український центр «Славутич». Голова організації Віктор Хамаза у соцмережах часто розповідає, як українці Кавказу відправляють гуманітарні вантажі російським військовим, що беруть участь у вторгненні в Україну.

Боротьба з українською мовою

З 1 вересня 2025 року в Росії українську мову виключено зі шкільної програми. Це означає скасування обов'язкового викладання цієї мови у початковій, середній і старшій школі на окупованих територіях України, які Путін вже вважає Росією.

Ще у 2017–2019 роках українську мову заборонили використовувати як державну на окупованих територіях Донецької та Луганської областей України. У Конституції анексованого Криму статус української мови як державної формально зберігається.

Але цього року в Криму, а також на контрольованих Росією територіях Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей усі українські школи буде закрито. Вивчення української мови в умовах російської окупації відбувається таємно – на конспіративних квартирах.

Путін одержимий ідеєю знищення України та української культурно-історичної спадщини. Це особиста манія кремлівського вождя, що стала державною політикою Росії. І лише крах путінського режиму може зупинити це безумство.

вівторок, 9 вересня 2025 р.

Миколай Карпіцький. Стокгольмський синдром і криза ідентичності російських кришнаїтів. Із циклу «Релігія в полоні некроімперії»

Джерело: PostPravda.info. 08.09.2025.

Стокгольмський синдром російських кришнаїтів – затримання у Москві. Фото: Фейсбук «Духовна матерія»

Чи справді найбільш утискувані спільноти становлять опозицію диктатурі? Російська влада використовує концепт «традиційні релігії Росії» як підставу для переслідування всіх релігій, які вона вважає нетрадиційними, – зокрема Товариство свідомості Кришни, або, як його ще називають, ІСККОН (від англ. International Society for Krishna Consciousness, ISKCON). У 2011 році втручання Індії врятувало рух від повної заборони в Росії. Однак нині багато кришнаїтів більше довіряють антиукраїнській кремлівській пропаганді, ніж своїм українським одновірцям. Можливо, саме так проявляється стокгольмський синдром, тісно пов’язаний із кризою ідентичності російських кришнаїтів.

Репресії та зрада одновірців

Репресивний апарат у Росії розвивається за тими ж законами, що й будь-яка бюрократія в авторитарній системі: для виправдання свого зростання йому потрібно постійно розширювати коло потенційних жертв. Найпростіший спосіб – заборонити якусь релігійну організацію зі списку «нетрадиційних». Це відкриває нові можливості: отримання премій, кар’єрне зростання, розширення штатів. Саме з цією метою в Росії ухвалювалися жорсткі закони, що обмежують місіонерську діяльність, а у 2017 році було заборонено організацію «Свідки Єгови».

Втім, репресії могли розпочатися значно раніше. Ще 2011 року прокуратура Томська намагалася домогтися судового визнання священної книги кришнаїтів – Бгаґавад-ґіти з коментарями засновника ІСККОН Шріли Прабгупади – екстремістською. На щастя, їм це не вдалося, інакше вже 2012 року почалися б масові закриття храмів і арешти кришнаїтів за звинуваченням в екстремізмі, а паралельно проводилися б аналогічні процеси проти інших конфесій.

За пів року до суду над Бгаґавад-ґітою в селі Кандинка Томської області місцева влада вдалася до бюрократичних маніпуляцій, аби домогтися знесення будинків кришнаїтів, збудованих на законно придбаній землі. Тоді представники різних конфесій Томська вирішили підтримати кришнаїтів і почали регулярно проводити зустрічі. Так виник Томський Міжрелігійний діалог.

Порівнюю позицію учасників Міжрелігійного діалогу тоді й тепер, 14 років по тому. Тоді всі співчували кришнаїтам, чиї будинки були знесені. Але принаймні в них залишався час спокійно виїхати й вивезти свої речі. Нині ж російська армія знищує цілі міста в Україні, й багато людей опинилися у значно гіршій ситуації – їм доводиться втікати, кидаючи все. Майже половина учасників Міжрелігійного діалогу або покинула Росію, як і я, або пішла у внутрішню еміграцію. Залишилися лише лояльні до режиму, й діалог перетворився на свою протилежність. Якби я мав можливість, запитав би їх: «Який сенс вам залишатись у релігії, якщо ви відмовилися від своїх єдиновірців в Україні?»

Суд над Бгаґавад-ґітою

ФСБ готувалося до суду над Бгаґавад-ґітою довго – наскільки мені відомо, щонайменше два роки, перш ніж передати справу до Томської прокуратури. Але навряд чи вони самі здогадалися обрати саме цю книгу. Під час процесу представниця прокуратури не лише нічого не сказала про зміст книги, а й навіть не могла правильно вимовити її назву. Весь ідеологічний супровід спроби заборонити саме цю книгу забезпечував керівник місіонерського відділу Томської єпархії РПЦ Максим Степаненко, тоді як його безпосередній начальник – єпископ єпархії – зайняв демонстративно нейтральну позицію.

Не думаю, що ФСБ і прокуратуру цікавило віровчення кришнаїтів – вони хотіли заборонити книгу заради матеріальної та кар’єрної вигоди. Натомість керівник місіонерського відділу РПЦ сприймав боротьбу з кришнаїтами як боротьбу з ворогами «істинної віри», і хоча він говорив від імені православ’я, на практиці втілював протилежну квазірелігійну ідеологію пошуку ворога, з яким треба боротися будь-якими засобами. Сьогодні російська влада саме на основі такої ідеології обґрунтовує необхідність знищення України. Її суть – заперечення права на існування інших людей, і якщо під час суду над Бгаґавад-ґітою йшлося лише про кришнаїтів, то тепер – про всіх українців. З позиції будь-якої релігійної традиції така ідеологія вважається демонічною.

Миколай Карпіцький у суді над Бхагвад-гітою 12 серпня 2011 року. Фото: архів автора

Лише безкорисливі захисники Бгаґавад-ґіти безкорисливо підтримують Україну

Часто доводиться стикатися з хибним стереотипом, ніби всі православні підтримують владу й переслідування інших релігій, а всі інші віряни – за справедливість. Насправді все складніше. Були православні, які підтримували кришнаїтів, а під час суду над Бгаґавад-ґітою відкрито виступали на її захист, і є нині кришнаїти, які підтримують війну й не хочуть слухати своїх українських одновірців. Скільки таких? Наукова співробітниця Інституту сходознавства НАН України Юлія Філь провела у 2024 році дослідження, поставивши томським кришнаїтам непряме питання: «За яких умов вони були б готові відновити спілкування з українськими одновірцями після війни?»

Результати показали:

- 27 % згодні спілкуватися без будь-яких умов і вважають, що потрібно просити пробачення за дії Росії;
- 52 % згодні спілкуватися за умови, що не торкатимуться політичних розбіжностей – це ті, хто сприймає своїх українських одновірців абстрактно й не бачить проблеми у злочинах Росії проти них;
- майже 21 % вбачають в українських одновірцях ворогів і не бажають відновлювати спілкування.

Бгаґавад-ґіту захищали не лише кришнаїти, а й науковці, представники інших конфесій, зокрема й православ’я, і, як правило, саме вони й нині на боці українських кришнаїтів і протистоять російському фашизму. Водночас щодо колишніх захисників Бгаґавад-ґіти з боку ІСККОН такої ясності немає. Так, на YouTube можна знайти відеозапис одного із захисників Бгаґавад-ґіти в суді, керівника томської громади ІСККОН Енвера Ізмайлова. У цьому ролику він, перебуваючи в інтелектуальній парадигмі сучасного ідеолога російського фашизму Олександра Дуґіна, веде з ним заочну полеміку про те, як саме треба обґрунтувати «особливий шлях Росії». Українські кришнаїти були приголомшені побаченим, але не мали можливості вести дискусію з Енвером Ізмаловим, оскільки, на його думку, вони «ще не готові до спілкування».

У цьому й полягає парадокс: люди, що не належать до руху Харе Кришна, але безкорисливо вступили на захист Бгаґавад-ґіти, виявилися ближчими до українських кришнаїтів, ніж багато духовних наставників ІСККОН. Моя гіпотеза така: якщо людина, яка не є кришнаїтом, вступає в боротьбу за цей рух, то вона не розраховує ані на матеріальну, ані на духовну особисту вигоду. З тієї ж причини така людина так само безкорисливо підтримає і боротьбу України проти російської агресії. Якщо ж представник ІСККОН захищає свою духовну традицію заради особистого духовного чи матеріального добробуту, то він буде пристосовуватися до влади, навіть якщо задля цього доведеться підтримувати те, що суперечить його власній релігії.

Кришнаїти у Дніпрі Фото: архів автора

Криза релігійної ідентичності

Отже, яскрава ознака кризи релігійної ідентичності: замість того, щоб підтримати своїх одновірців, яких бомбить Росія, релігійний авторитет розмірковує про «особливий шлях Росії». На жаль, ця ознака не єдина.

Благодійний проєкт роздачі вегетаріанської їжі «Їжа життя» був започаткований засновником ІСККОН Шрілою Прабгупадою та набув великого значення для позиціонування кришнаїтів у суспільстві. Однак діюче на окупованій території Донецьке відділення «Їжа життя» ніде не згадує про свій зв’язок з ІСККОН, а вегетаріанство, яке для будь-якого кришнаїта має релігійний сенс, подає лише як здорове харчування. Водночас воно публікує у соцмережах подяки від окупаційної влади за допомогу місцевим мешканцям і підкреслює свою ідентифікацію з «неосяжною Батьківщиною», тобто з Росією. Лишається тільки гадати, чи знають представники влади, що мають справу з кришнаїтами.

Втім, релігійні спільноти відрізняються від світських тим, що, коли вони втрачають можливість виконувати свою духовну місію, то втрачають сенс свого існування, навіть якщо і далі здійснюють важливе соціальне служіння. В умовах диктатури багато російських релігійних організацій змушені пристосовуватися заради виживання, що іноді не лише заважає їм виконувати свою духовну місію, а й змушує займати позицію, яка суперечить власній релігії. У такому випадку ідентифікація з імперською Росією починає конфліктувати або навіть придушувати ідентифікацію з власною релігійною традицією.

У полоні державної ідеології

На відміну від низки російських релігійних організацій, російський ІСККОН не брав участі в офіційних заходах, що відкрито підтримували вторгнення в Україну, таких як круглий стіл «Світові релігії проти ідеології нацизму і фашизму у XXI столітті» 29 березня 2022 року. Організація надала кожному своєму послідовникові свободу самостійно визначати ставлення до війни. Офіційна позиція російського ІСККОН – «законослухняність» без жодних публічних оцінок дій державної влади. Однак на практиці така «законослухняність» нерідко переростає в демонстративну підтримку.

Так, 1 жовтня 2022 року член Міжнародної ради ІСККОН від Росії та один із найвпливовіших духовних учителів – Олександр Хакімов – у відповідь на питання про мобілізацію наполягав на необхідності виконувати вимоги влади: «Що стосується воєнних дій, то це також стосується нашого воїнського обов’язку, законів держави. Це не просто несправедливо нав’язаний обов’язок, а те, що мені визначене долею. Це мій обов’язок… Я підкоряюся лише волі провидіння й приймаю її як волю Кришни. Є закон – я мушу слідувати закону». Згодом, 17 жовтня 2023 року, він пішов ще далі, заявивши: «Це обов’язок… Той, хто гине у виконанні обов’язку, підноситься, очищується від своєї карми»

Перед цим, 5 червня 2022 року, звертаючись до своїх послідовників, він висловив захоплення Путіним, назвавши його єдиним правителем у світі серед лідерів нерелігійних держав, який нібито визнає верховну владу Бога. Деякі представники російського ІСККОН, хоч і менш впливові, відзначилися ще радикальнішими висловлюваннями, подаючи війну Росії проти України не у вайшнавських категоріях, а в маніхейському дусі – як битву абсолютного добра і зла, де сучасна західна цивілізація ототожнюється зі злом.

Коли релігійні лідери йдуть на компроміс між духовною місією та пристосуванням до політичної влади, вони ставлять під сумнів сенс існування своєї традиції. А коли їхні послідовники починають довіряти державній пропаганді більше, ніж своїм українським одновірцям, релігія перетворюється на свою протилежність – на квазірелігійну ідеологію, що неминуче породжує кризу релігійної ідентичності.

Стокгольмський синдром

Стокгольмський синдром – це захисний психологічний механізм, що виникає в умовах страху та безпорадності. Жертва підсвідомо починає ототожнювати себе з агресором, відчувати до нього довіру й навіть прихильність. Його виникнення зумовлене низкою чинників:

- залежність від агресора, яка спонукає шукати прояви людяності в його вчинках;
- набута безпорадність, за якої навіть випадкові ознаки милості агресора сприймаються як особлива цінність;
- страх, від якого людина захищається самонавіюванням, ніби перебуває «на одному боці» з агресором;
емоційна ізоляція, через яку на агресора переносяться позитивні почуття, призначені для близьких людей.

Усі ці ознаки повною мірою описують становище кришнаїтів у Росії. Влада створила для них загрозу – намагалася заборонити рух, але водночас проявила «людяність» і дозволила йому існувати. Проте це рішення може бути переглянуте будь-якої миті, що породжує відчуття абсолютної залежності. У такій ситуації кришнаїти починають шукати позитивні сторони влади, наприклад у тому, що Путін говорить про Бога й «традиційні цінності»; втрачають емоційний контакт із одновірцями в Україні та навіюють собі, що вони разом із Путіним «на одному боці» у протистоянні «аморальному Заходу».

Природно, що кришнаїти ототожнюють себе не лише зі своєю традицією, а й зі своєю країною. Саме це спонукає багатьох українських кришнаїтів зі зброєю в руках захищати Батьківщину, хоча основа їхнього віровчення є принцип ахімси – ненасильства. Однак навіть у цьому разі їхня релігійна ідентичність домінує над національною.

У Росії ж ситуація інша: стокгольмський синдром російських кришнаїтів відтісняє релігійну ідентичність на другий план. Проблема не в тому, що вони ототожнюють себе з Росією, а в тому, що їхній образ Росії має не культурний, а імперський характер. Для них Росія – це будь-яка територія, де встановилася російська влада. Відповідно, усі народи, які чинять опір російській експансії, автоматично сприймаються як ворожі. Це призводить до розколу спільного простору спілкування послідовників руху Харе Кришна, а разом із тим і до втрати цілісності релігійного світосприйняття, на місце якого утверджується ідеологічна квазірелігія, що оголошує західну цивілізацію джерелом зла.

Треба зазначити, що цей процес набагато швидше відбувається на окупованих територіях України, ніж у самій Росії. Подібні процеси можна спостерігати й в інших релігійних спільнотах, які російська влада відносить до «нетрадиційних», наприклад, у євангельських церквах.

І все ж, попри тиск російської влади й власного релігійного оточення, багато російських кришнаїтів – так само як і представників інших конфесій – змогли зберегти справжню віру, морально залишаються на боці України й шукають способи попросити пробачення в українців за злочини своєї країни. Однак про них, з очевидних причин, я не можу говорити відкрито.

Крішнаїти вшановують пам'ять загиблих за Україну одновірців. Фото: Фейсбук «Духовна матерія»