Джерело: PostPravda.info. 12.01.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/novyny-z-frontu/life-in-occupied-kherson-ukr/
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/novyny-z-frontu/life-in-occupied-kherson-ukr/
Про життя в окупації я поговорив з Віталієм – він відомий у соцмережах під ніком «Vital Ustas». До війни працював у міліції, потім у поліції. Вийшов на пенсію і займався скаутським рухом. Окупацію пережив у Херсоні у мікрорайоні Корабел на Карантинному острові.
Російська окупація – страшніше лише смерть
Коли почалося повномасштабне вторгнення, найбільше я боявся не обстрілів, а самої окупації. Часом надовго пропадала електрика, а разом із нею – зв'язок із зовнішнім світом, і ти не знаєш, що зараз відбувається поруч із тобою на фронті. У голові лише одна думка – аби тільки не потрапити під окупацію. Після звільнення Ізюма й Херсона я зрозумів, що реальність виявилася значно страшнішою за мої найпохмуріші фантазії. Під час розмови одна мешканка Херсона сказала мені, що російська окупація – це стан абсолютного безправ’я, і страшнішою може бути лише смерть.
Російська окупація – це не просто зміна влади. Це перетворення людини на річ, з якою можна робити що завгодно. Від окупації неможливо сховатися або просто перечекати її вдома. Окупанти прийдуть у твій дім і вирішуватимуть, жити тобі чи ні, і це рішення може залежати від настрою п’яних солдатів. Крім того, окупанти цілеспрямовано полюють на тих, хто у вільній Україні відкрито висловлював свої погляди або демонстрував українську ідентичність.
Безправ’я
Віталій із Херсона (Vital Ustas) розповідає про повсякденне життя в окупованому місті.
– У перші дні окупації ми були в шоці. Два-три дні – і вони вже тут: прапори, техніка їздить містом. Ми думали, що буде якась оборона… Як вони в перший же день опинилися в Каховці?!
– Це було ще на самому початку. Під’їжджає бронемашина до матері з сином, які просто йшли вулицею, військовий наводить на них кулемет і мовчить. – Вона потім сама мені про це розповіла. – Вулиця порожня. Мати стоїть, не знає, що робити: йти чи не йти. Стоять, тремтять. Нарешті син каже: «Ну, пішли, мамо». – «Пішли».
Право на життя – як повітря: доки воно є, ти його не помічаєш.
– Без документів ти – шматок м’яса, – каже Віталій. – Бандитські дев’яності порівняно з цим – дитяча казка.
Як і Віталій, я також пам’ятаю правове свавілля й злочинність початку 1990-х, але навіть тоді я точно знав, що мене вважають людиною незалежно від того, був при мені паспорт чи залишився вдома. Але в окупації навіть документи при собі нічого не гарантують – навіть якщо з ними все гаразд.
– Виходиш із дому й не знаєш, чи повернешся назад, – розповідає Віталій. – Не знаєш, де опинишся ввечері: у підвалі чи тебе розстріляють на блокпості.
Як приклад Віталій згадує історію селян, які регулярно возили до міста молоко, тож на блокпості їх уже добре знали.
– Чого ви нас щоразу шмонаєте? Кого шукаєте? – запитують вони.
– Нациків шукаємо.
– І скількох ви тут уже наловили?
– Та ми з ними не розмовляємо. Якщо щось помітимо – стріляємо наповал. Нам комбат сказав: «Побачите щось незрозуміле, щоб не було жодного опору, можете валити наповал».
Про те, щоб у самому місті на блокпості когось розстріляли, Віталій не чув, а от у передмісті таке траплялося запросто. У місті на блокпостах частіше стояла росгвардія – там ще могли «подумати», перш ніж стріляти, зате за найменшої підозри затримували й відправляли «на підвал».
На блокпості
– Я жив у мікрорайоні Корабел, – продовжує Віталій. – Це острівна частина Херсона. Там суднобудівний завод, звідти стріляли по Миколаєву. Наш район відокремили від решти Херсона блокпостом. З острова до міста й назад доводилося їздити лише через нього – затори були жахливі.
– Перетинаєш блокпост – усі напружені, як струни. Проїхали – спільне зітхання полегшення. У місті блокпости переважно стояли на виїздах: дороги перекривали повністю. Але всередині міста час від часу з’являлися мобільні блокпости – раптово перекривали вулицю на дві-три години, виставляли кулемет і починали перевіряти всі машини: документи, багаж.
– Телефони доводилося «вичищати»: їх перевіряли на блокпостах. Дивилися все підряд, це займало багато часу – маршрутки стояли й чекали. Іноді з’являлися ефесбешники: за допомогою спеціальної апаратури вони перевіряли активність телефону за останні пів року. Якщо знаходили щось підозріле – людину забирали. Деякі потім зникали безвісти. У Білозерці, наприклад, так забрали чоловіка, а згодом його мертвим зі слідами тортур викинули під будинком.
– Перетинаємо блокпост між нашим районом і рештою Херсона – і одразу: «Усім чоловікам вийти! Документи! Роздягтися до пояса!» Перевіряли татуювання. Зеківські наколки вони знали, а якщо знаходили українську символіку або щось схоже на руни – забирали одразу. А далі – тортури. Тому ті, в кого були татуювання, намагалися взагалі не виходити з дому.
Ще один випадок Віталій переповідає зі слів матері двох синів. Старшому – 22 роки, молодшому, із синдромом Дауна, – 18. Старший повіз молодшого до лікарні. На блокпості військові перевірили телефон і побачили листування українською мовою: знайомі з Києва писали йому в Telegram.
«Українська мова?! Ах ти ж тварюко!» – кричать і витягають його з маршрутки. Маршрутка стоїть, пасажири дивляться, як б’ють молодого хлопця. Зрештою військові вирішили забрати його, але пасажири почали вмовляти – просили дозволити старшому братові супроводжувати молодшого до лікарні. Лише тому хлопця відпустили, але записали його дані й попередили: якщо ще раз побачать листування українською – йому кінець.
Побити могли просто за те, що сказав «не те» слово або «не так» подивився. Віталій навів приклад із 65-річним чоловіком у маршрутці, який лише огризнувся, коли до нього чіплялися військові. Його витягли назовні, били ногами й прикладами на очах у всіх пасажирів, а потім кинули на узбіччі. Бувало, що таким самим чином витягали й жінок.
Терор
Віталій розповідає, що окупація – це постійне очікування чогось страшного.
– Прокидаєшся вранці – і одразу новини. То оголошують якусь «мобілізацію»: всіх чоловіків – на військовий облік. То паспортизацію. То гривню скасовують. То когось шукають. То обходи по домівках. То з магазинів забирають термінали. Ми розраховувалися банківськими картками – це страшенно дратувало рашистів. До серпня термінали вилучили з низки магазинів, хоча не всюди. Найстрашніше – ти повністю безправний. Немає жодного захисту, жодної гарантії, що тебе не заберуть просто тому, що ти не сподобався.
– Іноді, щоб залякати, окупанти самі викладали відео катувань. На самому початку в них хтось украв машину. Вони знайшли цю людину й виклали відео, як катували її струмом – прикріпивши дроти до вух. Біль пекельний: мозок ніби зварюється.
«Квартирний обхід» – так називалися планові обшуки квартир мирних жителів, про які розповідає Віталій:
– Стук у двері, перше запитання: «Хто у квартирі?» Перевіряли особи, обшукували все, не залишаючи без уваги жодної дрібниці. Весь Херсон вони обшмонати не встигли, а в селах знаю будинки, які обшукували по кілька разів.
– Постійно було чути, що люди зникали, – каже Віталій. – Якось молодь вийшла погуляти після початку комендантської години – додому не повернулися. Мати зранку стоїть на порозі РОВД: «Де мій син?» – «А ми не знаємо». Його могли відправити копати окопи або зробити щось іще гірше. Бувало, що люди не поверталися взагалі. Досі невідомо, скільки людей зникло безвісти. Точно порахувати неможливо – люди зникали просто так.
– Полювали на учасників АТО (антитерористичної операції на Сході України) та членів територіальної оборони. У рашистів були списки – можливо, їх передали зрадники. Так був викрадений заступник командира батальйону тероборони. Через два дні його тіло зі слідами катувань знайшли в Дніпрі.
Протести
Загроза окупації страшніша за обстріли – саме так я відчував це під час обстрілів у прифронтовому Слов’янську. Тому мене вразило, як жителі Херсона, у яких окупанти намагалися відібрати навіть право на життя, виходили протестувати під дулами кулеметів.
5 березня на площі Свободи відбувся перший масовий мітинг жителів Херсона з українськими прапорами та гаслами «Херсон – це Україна» і «Росіяни, йдіть додому». Військові відкрили попереджувальний вогонь, однак мітинг не припинився. Відтоді протести в Херсоні стали щоденними.
Упродовж наступних двох днів люди виходили на акції протесту й в інших містах Херсонської області – Новій Каховці, Голій Пристані та Олешках. 6 березня в Новій Каховці військові застосували зброю проти протестувальників, поранивши п’ятьох людей. 13 березня в Херсоні відбулася наймасштабніша акція – у ній узяли участь майже 10 тисяч херсонців.
З 19 березня в Херсоні почалася ескалація насильства щодо протестувальників. Окупанти перейшли від тактики залякування до прямого насильства: жорстких затримань і побиттів, застосування світлошумових гранат і сльозогінного газу. У квітні протести набули фрагментарного, децентралізованого характеру, змістившись у бік короткочасних зібрань і символічних акцій.
Остання масова акція протесту проти російської окупації в Херсоні відбулася 27 квітня. Рух «Жовта стрічка» організував мирну ходу під гаслом «Херсон – це Україна», у якій взяли участь майже 500 осіб. Під час жорстокого розгону деякі учасники зазнали поранень.
Усе це я знав із соціальних мереж – з боку, тож попросив Віталія розповісти, що він відчував як очевидець.
– Рашисти від самого початку розраховували на те, що тут усі поголовно будуть за Росію. А тут люди ворожі, напружені. Заходить росгвардієць у маршрутку й питає: «Чого ви всі такі насуплені?» А всі мовчать – знають, що все одно нічого сказати не можна. Скажеш слово – можуть витягти з маршрутки, а водієві сказати: «Їдь, ми його тут залишаємо». Коли вони побачили протести, зрозуміли, що тут для них вороже середовище.
– Мітинги почалися 5 березня. Спочатку окупанти просто спостерігали. Потім почали підходити ближче – повністю озброєні, з автоматами, у масках, на техніці. Люди стоять, кричать. Спочатку збиралися тисячі, потім усе менше й менше. Я був на мітингах на другому тижні – було жахливо страшно. Велася відеозйомка, літав дрон. Я боявся, що потраплю в якусь базу, а потім за участь у мітингу мене заберуть. Приблизно три тижні мітинги тривали активно, а потім перемістилися з площі Свободи до скверу Шевченка. Там уже збиралися вісім–дев’ять людей біля пам’ятника.
– Полювання велося на всіх, хто «засвітився» в соцмережах і брав участь у протестах, – пояснює Віталій, відповідаючи на запитання про ризики участі в мітингах. – Насамперед – на тих, хто був особливо активним у перший місяць окупації. Одну мою знайому помітили на мітингу, а може, й вирахували через соцмережі. Згодом її затримали й відвели в підвал. Там перед нею поклали на стіл роздягненого хлопця, і троє військових його ґвалтували. Після цього їй сказали: «Ще раз побачимо тебе на мітингах або блокпостах – з тобою буде те саме». Відтоді вона сиділа тихо, мов миша, до кінця окупації: нікуди не ходила, всього боялася.
Колаборанти
Окупанти хотіли керувати функціонуючим містом, але для цього їм були потрібні фахівці в найрізноманітніших сферах. Віталій розповідає:
– Коли вони зрозуміли, що місто повністю під їхнім контролем, почалися фільтраційні заходи. Спочатку вони розраховували, що люди самі підуть працювати на них і здаватимуть усіх, хто за Україну. Такі знаходилися, але їх було недостатньо, щоб швидко створити власну систему управління. Тоді вони почали цілеспрямовано розшукувати держслужбовців і працівників комунальної сфери – будь-якого рівня.
– Вони вирішили відновити оркестр при драмтеатрі. Це було приблизно за два місяці до звільнення. Знайшли диригента – Юрія Керпатенка – і говорять йому: «Давай, театр має працювати. Працюватимеш на нас». Він відмовився. Зав’язалася розмова – слово за слово, і його застрелили просто в нього вдома.
– У липні рашисти почали працювати з дітьми – у мілітаризованому форматі. У Херсоні вони організували перший гурток «Юнармії», знайшли якихось педагогів. Я боявся, що вийдуть і на мене, бо раніше займався скаутським рухом у Національній скаутській організації України. Тим паче до цього я працював у поліції.
– Якщо на вулиці я бачив колишнього колегу, то намагався перейти на інший бік, аби тільки не перетинатися. Я не знав, він «за нас» чи «за них». А раптом він прямо на вулиці скаже: «Ходімо до нас, там нормальна зарплата», – а ти: «Ні, не хочу». І тут же пролунає запитання: «А чому не хочеш?» Так вони й тиснули на колишніх держслужбовців і комунальників: «Давай до нас працювати! …Чому не хочеш? …Принципово? …Ах, ти за Україну!» А далі могло бути що завгодно: шантаж, підвал, тортури.
– У Херсоні був випадок, добре відомий у нашому поліцейському середовищі. Уже пенсіонер, офіцер поліції у званні майора, пішов працювати на рашистів і пообіцяв їм привести ще й свого кума – Олега Худякова: «Ми куми, друзі, стільки років разом працювали. Він грамотний, він точно працюватиме на вас». Але той категорично відмовився. Його три дні тримали в підвалі – що з ним там робили, невідомо. Зрештою він погодився співпрацювати, і його відпустили. Він повернувся додому і повісився.
– Ми боялися навіть знайомих – були й такі, з ким дружили багато років, а потім раптом з’ясовувалося, що вони рашисти до мозку кісток: «Ура! Ура! Ми з Росією!» І чого від них чекати далі – невідомо.
– Знаю, наприклад, викладача співу в училищі культури. Він ніколи відкрито не декларував свою політичну позицію, але одного разу до нього прийшли знайомі й заявили: «Ми тебе здамо». – «За що?» – «Ти ж стільки років вів уроки українською мовою!» Цього виявилося достатньо, щоб оголосити людину «нацистом».
Зв’язок зі світом
– У квітні обірвався український інтернет і мобільний зв’язок, – розповідає Віталій. – Окупанти провели інтернет із Криму – з обмеженнями, як у Росії. Мобільний зв’язок перевели на якісь спеціальні SIM-картки, на яких українські номери були заблоковані, тож родичам на підконтрольній Україні території вже було неможливо додзвонитися.
– У березні-квітні люди масово виїжджали через Миколаїв. Мій кум їхав до Олександрівки – це Херсонська область, – і йому довелося пройти майже двадцять блокпостів. На одних були тверезі, на інших – п’яні, але «шмонали» всюди. Тоді ще на блокпостах не було реєстрів учасників АТО, і багатьом вдавалося проскочити – навіть у травні ще виїжджали.
– У червні виїхати було вже вкрай складно: величезні затори перед блокпостами, машини оглядали по годині. Одна знайома змогла виїхати лише на 27-й день. Люди по місяцю стояли в чергах, знімали житло, щоб переночувати. Іноді рашисти починали стріляти – хотіли налякати, щоб люди розбіглися, але ніхто не відступав.
Школи
– Під час окупації з березня до середини травня школи не працювали, – продовжив розповідь Віталій. – Наприкінці травня – на початку червня в Херсоні відкрилися близько чотирьох шкіл – по одній на район. Там директори пішли на угоду з окупантами. Дітей було мало, класи – неповні.
– Навчання тривало недовго і припинилося, коли ЗСУ почали завдавати ударів HIMARS по військових базах. Окупаційна влада почала заявляти, що в місті «небезпечно», хоча загрози для шкіл не було: удари завдавалися дуже точно по військових об’єктах, було знищено, зокрема, розташування росгвардії. Ми аплодували, коли ЗСУ били.
– Після цього школи закрили, а дітей почали відправляти до «таборів» – у Краснодарський край, до Криму, в Білорусь. Відправляли цілими класами, а потім їх так і не повернули. Так діти або залишилися в окупації, або опинилися в Росії.
Херсон. Історична довідка
2 березня російські війська зайняли Херсон. У вересні Росія оголосила про проведення так званого «референдуму» та 30 вересня підписала «договір про входження» Херсонської області до складу РФ. 11 листопада 2022 року місто Херсон було звільнене від російських загарбників після 256 днів окупації. До окупації населення Херсона становило близько 279 тисяч осіб, нині – майже 60 тисяч.
На початку окупації репресії мали хаотичний характер, і жертвами ставали випадкові люди. Мірою впорядкування репресій почався систематичний пошук «неблагонадійних». За час окупації Херсона репресивна машина не встигла завершити перехід від масових хаотичних репресій до точкових систематичних переслідувань, подібних до тих, що нині здійснюються в Росії.
