середа, 18 лютого 2026 р.

Миколай Карпіцький. Тристоронні переговори про мир в Україні. Учасники наче з різних паралельних світів



Тристоронні переговори між Україною, Росією та США щодо врегулювання війни завершилися 24 січня 2026 року в Абу-Дабі. Сторони домовилися продовжити переговори 1 лютого. Але чи можливий мир, якщо сторони принципово не розуміють одна одну, бо мислять по-різному й живуть у різних картинах світу?

Учасники переговорів по-різному бачать реальність

Перед війною Європа вважала, що живе з Росією в одному світі, де загарбницькі війни неможливі. Виходячи з цього, вона не готувалася до війни й навіть допомагала Росії зміцнюватися. Європейці виходили з того, що війни безглузді, адже право власності та кордони визначаються не силою, а юридичним визнанням.

Для сучасної цивілізованої людини не має значення, чиї солдати перебувають на певній території: правовий статус від цього не змінюється. Якщо хтось силою захопив чужу власність, він однаково не стає її власником. У Росії ж переважає інше уявлення: кому належить сила, тому належить і територія та все, що на ній знаходиться. Звідси, наприклад, переконання, що США воювали в Іраку заради нафти. Коли я запитував, як це можна уявити? Адже ж не можуть самі американські солдати качати нафту, спершу ж її потрібно купити. – Люди просто не розуміли запитання. Для них сама думка про те, що власність не залежить від військової присутності, була незрозумілою.

Ця різниця у сприйнятті чітко проявилася у 2014 році. Більшість росіян вважала, що Крим став російським, бо там перебувають російські війська. З позиції міжнародного права це не так: юридично Крим залишається частиною України, і лише вона має право ухвалювати щодо нього легітимні рішення. Показовий приклад – російський археолог з Ермітажу Олександр Бутягін – проводив розкопки в Криму без дозволу України, а після цього поїхав до Польщі, де 10–11 грудня був заарештований. Він навіть уявити не міг, що за європейськими законами є злочинцем.

Навіть після окупації Криму та частини сходу України Європа ще довго вважала те, що відбувається, аномалією й далі вірила, що з Росією можна домовитися. Адже навіть СРСР у 1975 році визнав принцип непорушності кордонів, а остання спроба анексії іншої держави – захоплення Кувейту Іраком у 1990 році – завершилася жорстким покаранням.

Однак російська суспільна свідомість значною мірою архаїчна. У ній сила важливіша за право, і тому агресивні амбіції російської влади зрозумілі, а віра європейців у верховенство права – ні. У цій картині світу Росія має право на будь-які території, які колись їй належали, і якщо вона може ввести туди війська, то територія вважається її – незалежно від міжнародного права.

Переговори – пошук рішень у правовому полі, майданчик для угоди чи легітимація успіхів агресора?

Глибоке нерозуміння позиції Росії з боку Європи призвело до російської дипломатичної перемоги в лютому 2015 року – підписання «других мінських угод» за участі Франції та Німеччини. За цими домовленостями Україна мала провести вибори на окупованих територіях до повернення контролю над кордоном, а потім легалізувати проросійські збройні формування, які раніше зупинила силою. Франція та Німеччина наполягали, що альтернативи «мінському формату» не існує, не усвідомлюючи, що йдеться не про політичну суперечку в межах права, а про захоплення країни у варварському, середньовічному сенсі цього слова.

Сьогодні постає питання: про що Україна взагалі може домовлятися з Росією, яка не визнає ні української ідентичності, ні права України на існування? Реально – лише про перемир’я, адже уявлення про мир у сторін настільки різні, що узгодити повноцінний мирний договір неможливо. Але саме про перемир’я не йдеться: Росія продовжує наступ, а США не зробили нічого, щоб загнати війну в позиційний глухий кут, без якого переговори про припинення вогню неможливі. Що ще гірше, нинішня американська адміністрація має власне бачення світового порядку – відмінне і від російського, і від європейського, – що остаточно перетворило перспективи домовленостей на міраж.

Російське уявлення про світовий порядок відкотилося до середньовіччя: світом правлять насильство й жорстокість. Європейський підхід протилежний – він ґрунтується на праві та цінностях, важливіших за вигоду. Уявлення Дональда Трампа також архаїчне, але не настільки: воно радше відповідає логіці XIX століття. Трамп не сприймає цінностей і вважає, що світовий порядок тримається на угодах, заснованих на вигоді, а стабільність забезпечує домінування найсильнішої держави. Він не хоче воєн і намагається силою примушувати сторони до домовленостей, вважаючи це підставою для Нобелівської премії миру.

Європейці не розуміють Трампа, а він не розуміє Путіна: чи можуть переговори бути результативними?

Обговорення умов миру відбувається між сторонами, які по-різному сприймають реальність. Європейські лідери не розуміють Трампа й вважають, що він руйнує світовий порядок. Трамп же переконаний, що виходить з очевидних для всіх речей і думає, що нібито розуміє Путіна. Але це помилка: реальність Путіна ще більш архаїчна, ніж реальність Трампа.

Це нерозуміння добре видно на прикладах. Європейцям незрозумілий сенс «Ради миру» під керівництвом Трампа з вхідним внеском у мільярд доларів, коли ті самі завдання вже виконує ООН. Для них це виглядає як підміна міжнародних інститутів особистим домінуванням. Для самого Трампа ж міжнародні структури не можуть бути вищими за національні, а «Рада миру» – це клуб для угод, у якому господар встановлює правила і бере плату за вхід.

Європейцям також незрозуміла претензія Трампа на Ґренландію, сам факт якої уже ставить під сумнів НАТО. Трамп переконаний, що світ тримається на праві сильного, і його право на Ґренландію як лідера найпотужнішої країни має бути очевидним. Він вважає несправедливим те, що це визнає лише Путін, а не європейські лідери. У цій логіці зрозуміла і його демонстративна приязнь до Путіна: якщо Європа – конкурент в Арктиці, то Росія – військовий противаговий чинник Європі, корисний для тиску та угод.

Найдивнішим виглядав епізод, коли Трамп забрав Нобелівську медаль у Марії Коріни Мачадо. Це викликало глузування, але Трамп щиро впевнений, що медаль належить саме йому і що це очевидно всім, адже саме його сильне лідерство зупиняє війни. Тому він, на його переконання, зобов’язаний забрати медаль, щоб у цьому ні в кого не виникало сумнівів.

Україна виходить із європейських цінностей і правового світопорядку. У Трампа – архаїчне бачення XIX століття, у Путіна – середньовічне, часів Московського царства. Які шанси на успіх переговорів за таких умов? Припускаю, що якісь можуть бути, однак головним пріоритетом залишається зміцнення обороноздатності України.



на