середа, 18 лютого 2026 р.

Миколай Карпіцький. Зима у Слов’янську: мета — вижити разом з Україною



«Це найважча зима у Слов’янську за всі роки війни», — вважає Миколай Карпіцький. Усі чотири роки війни він провів у цьому прифронтовому місті. Спеціально для PostPravda.Info він розповідає, як мешканець Слов’янська витримує холод, який ворог використовує як зброю.

Зима у Слов’янську: холод як зброя

Росія використовує проти мирних жителів України не лише бомби й дрони, а й холод. Хоча об’єктивно обстріли небезпечніші за холод, психологічно холод переживається важче. До небезпеки загинути будь-якої миті з часом звикаєш: спершу, коли поруч лунають вибухи, дуже не по собі, але згодом перестаєш реагувати. А от до холоду звикнути неможливо.

Я живу недалеко від фронту, і тут до холоду додається ще один чинник, який ламає людей, — невизначеність. Кожен переносить її по-своєму; я можу розповісти про власний досвід.

Січень видався холодним. Із початком морозів Росія почала цілеспрямовано бити по українській енергосистемі, намагаючись заморозити країну. Основний удар припав на Київ. Люди в багатоповерхівках без електрики опиняються ніби в пастці: немає ні світла, ні води, неможливо нормально користуватися туалетом, будинок поступово промерзає. Там, де комунальні служби сподівалися на вдачу й не злили воду з батарей, полопалися труби.

Поки увага ворога була зосереджена на столиці, у Слов’янську, де я живу, було легше — відключення електроенергії траплялися рідко й були короткочасними. Якби світло вимикали так само, як у Києві, мій будинок цього не витримав би.

Типові приватні будинки в Україні не пристосовані до сильних холодів, а коли їх будували, про можливість війни ніхто не думав. В одному з таких будинків живу і я. Кухня розташована в прибудові, окремо від основного дому; там само стоїть газовий котел, який подає тепло в дім трубою, що з’єднує дві будівлі. Якщо електродвигун зупиниться, вода перестане циркулювати, і дім швидко замерзне.

Наприкінці січня почалася відлига, але на ринку люди з тривогою обговорювали аномальні лютневі морози, які очікувалися наступного тижня. І тут Трамп заявив, що попросив Путіна призупинити удари по енергетиці на тиждень, бо дуже холодно. Це звучало як фантастика, але дуже хотілося вірити — плану «Б» на випадок тривалого відключення електрики в мене не було.

Путін дочекався піку морозів, і 3 лютого російська армія завдала удару всім, що встигла накопичити за дні «перемир’я»: за повідомленням Зеленського — 32 балістичні ракети, 11 інших ракет, 28 крилатих ракет і 450 ударних дронів. Трамп підтвердив, що Путін обіцянку виконав — просто домовленість, за його словами, була саме такою.

Без опалення за мінус п’ятнадцяти

Доба з 3 на 4 лютого стала для мене найважчою за весь час війни. Водночас вона, мов у дзеркалі, відобразила моє сприйняття війни за всі чотири роки. Електрика зникла вдень — так само раптово, як почалося вторгнення 24 лютого 2022 року. З одного боку, ти розумієш, що це може статися, з іншого — психологічно неможливо уявити це як реальність. А коли це все ж відбувається, ти опиняєшся в цілковито іншій реальності, до якої не готовий — чи то війна, чи то відключення світла за п’ятнадцятиградусного морозу.

Перша реакція — надія, що це ненадовго. Будинок іще тримає тепло, зварений суп. Така сама надія була й у перші дні вторгнення: треба протриматися три дні… десять днів, а потім станеться диво — західна допомога, контрнаступ, Росія відступить. Але війна триває, а ресурси поступово вичерпуються…

Настає ніч, світла немає, і стає зрозуміло, що сталося щось серйозне. Найбільш виснажлива — невизначеність. Я живу на околиці міста й опиняюся в повній інформаційній ізоляції. Не знаю, це локальна аварія чи глобальна. Можливо, електрика з’явиться за наступну секунду, а можливо — ніколи. Те саме відчуття було під час нашого контрнаступу восени 2022 року: сподіваєшся, що війна закінчиться швидкою перемогою, але так само ймовірно, що вона триватиме невизначено довго.

Хочеться заснути й прокинутися, коли світло вже буде. Я засинав і прокидався багато разів, і щоразу ставало дедалі холодніше. Довелося взяти ще одну ковдру й два пледи. Вранці надягаю п’ятий светр і куртку та ходжу кімнатою, щоб зігрітися. Мороз протримається ще кілька днів — без електрики до потепління не дотягнути. Так само виглядає війна на виснаження: хто видихнеться раніше — агресор чи ми? У Росії незрівнянно більше ресурсів і постійний приплив добровольців, готових за гроші вбивати нас.

Я відчинив холодильник навстіж — хай від холоду в домі буде хоч якась користь. Розігріваю суп на свічці. Каструля віддає тепло кімнаті майже з тією ж швидкістю, з якою його отримує, але за дві години суп таки став теплим. Поки ходжу кімнатою туди-сюди, холод іще терпимий, однак із кожною годиною стає дедалі гірше. Якщо температура в домі опуститься нижче нуля, лопнуть батареї, і тоді вже не буде різниці, в домі ти чи надворі.

Майже добу немає світла, і невизначеність тисне дедалі сильніше. Можливо, зовні труба вже промерзла… Свідомість розривається між надією, що за мить загориться лампочка, й уявою, яка малює апокаліптичну картину війни, де вже немає надії на виживання. Тепер головне завдання — вже не стільки дочекатися світла, скільки зберегти внутрішній спокій. Для цього я відсторонююся від очікування «наступної миті» й зосереджуюся на тому, що «тут і тепер».

Підступає ненависть до всіх, хто підтримував Путіна, особливо — до моїх знайомих росіян. Якщо впустити ненависть у себе, я просто розчинюся в ній. Щоб відсторонитися від ненависті, шукаю опору всередині себе — в моменті «тут і тепер». Яким би страшним не було життя, кожна конкретна мить життя є самоцінною, і я прагну прожити її повноцінно — навіть якщо в наступну мить загину у власному домі від дрона чи бомби. Разом із ненавистю я відсторонююся від очікувань і від картини реальності, яку малює уява.

Чому до холоду неможливо звикнути? Я можу за інерцією займатися своїми справами, поки бомблять, але щоб зігрітися, потрібно докладати додаткових зусиль. Я ходжу кімнатою, щоб зігрітися, але скільки так зможу — день, два? Холод неможливо за інерцією перечекати.

За інерцією можна займатися повсякденними справами навіть у хвилини небезпеки, якщо ці хвилини не вимагають боротьби за виживання. Так виникає звикання до війни. Цьому звиканню сприяють аналітики й публіцисти, які малюють оптимістичну картину майбутніх російських невдач і українських успіхів. У перший рік війни це підтримувало нас, допомагало мобілізувати психічні сили. Але у війни є й інший бік: рано чи пізно вона дістається до кожного, змушуючи боротися за власне життя. До цього, як і до холоду, звикнути неможливо, бо потрібні постійні зусилля, а психічні сили людини обмежені.

Цілепокладання — вижити разом з Україною

Що означає прожити момент «тут і тепер»? Якщо сприймати його в потоці психічних переживань, жодних сил не вистачить витримати те, що кожної миті приносить війна. Повноцінно прожити його можна лише спираючись на цілепокладання, яке не залежить ані від психічних переживань, ані від зовнішніх обставин. Лише воно розкриває усвідомлення власного існування в моменті «тут і тепер», і це існування є самоцінним. Звідси випливає намір — повноцінно проживати цю мить усупереч холоду, війні й небезпеці загинути наступної хвилини.

Цей намір втілюється в цілепокладанні — виживати всупереч усьому. Але виживати не за рахунок інших, а разом з іншими. В умовах війни це означає — виживати разом з Україною, незалежно від того, наскільки сильний ворог.

Це цілепокладання надає сили й наповнює життя сенсом. Навіть коли немає світла й інтернету, неможливо ввімкнути ноутбук, а я змушений ходити кімнатою, щоб зігрітися, я однаково можу щось робити для України — наприклад, складати в голові тексти майбутніх публікацій.

Електрику дали за добу. Труби промерзли, але не до кінця — вода ледве тече ними, тож будинок не відігрівається. Мені ще не так важко. Людям зі старими й дітьми, замкненими в багатоповерхових будинках, значно важче. Попереду ще морози й нові відключення електроенергії. Боротьба триває.

на

Відповідальність // Словник війни



Що таке відповідальність і як почуття відповідальності пов’язане з визнанням людини вільним громадянином, а не кріпаком чи рабом. Чому одні росіяни визнають колективну відповідальність за війну, а інші обурюються тим, що на них поширюють відповідальність за злочини режиму, до яких вони не причетні? Щоб відповісти на ці питання, Миколай Карпіцький у черговій статті «Словника війни» на PostPravda.Info пояснює, у який спосіб проявляється персональна і колективна відповідальність.

Відповідальність

Відповідальність проявляється в готовності відповідати за свою бездіяльність, свої вчинки та їхні наслідки, навіть якщо ці наслідки зумовлені обставинами, що не залежать від людини. Провина – це моральна або правова оцінка вчинків людини, яка передбачає моральний осуд або правове покарання. Відповідальність же – це обов’язок людини визначити своє ставлення до власних минулих учинків або до обставин, які вимагають певних дій у майбутньому. Отже, провина можлива лише щодо вже вчинених дій, тоді як відповідальність може стосуватися не тільки минулого, а й майбутнього. Наприклад, якщо дорослий зустрічає загублену дитину, він стає відповідальним за найближче майбутнє цієї дитини.

Оскільки люди схильні ухилятися від відповідальності за свою провину, суспільство виробило юридичні механізми примусового притягнення до відповідальності.

Відповідальність за фактичну провину в минулому реалізується в готовності відповідати за наслідки; відповідальність за майбутнє – у вчинках; відповідальність за чужі злочини, до яких людина мимоволі виявилася причетною через місце проживання або громадянство, – у вираженні свого ставлення до цих злочинів та їх наслідків. Тому ігнорування загарбницької війни, розв’язаної власною державою, є проявом безвідповідальності, за яку людина несе персональну провину.

Відповідальність можуть усвідомлювати лише вільні й дієздатні люди, тому висувати до людини вимогу бути відповідальною означає визнавати її вільною і дієздатною. Усвідомлювати відповідальність за злочини держави можуть лише конкретні люди, які її репрезентують; якщо ж вони відмовляються від цієї відповідальності, то втрачають право говорити від імені держави. Вимога до росіян взяти відповідальність за загарбницьку війну та воєнні злочини Росії передбачає ставлення до них не як до рабів чи кріпаків, а як до громадян, які мають суб’єктність і свободу волі. Відмова брати відповідальність за злочини власної держави означає втрату суб’єктності. Оскільки ця вимога стосується всіх дієздатних громадян Росії, вона передбачає колективну відповідальність росіян за війну.

Колективна відповідальність

Колективна відповідальність за загарбницьку війну – це обов’язок утілити у вчинках своє ставлення до агресивної війни та її наслідків. Якщо персональна відповідальність зумовлена власними діями людини або її співпричетністю до дій інших, то колективна відповідальність визначається ситуацією й обставинами – зокрема тим, чи є людина громадянином держави-агресора, чи проживає на її території тощо.

Співпричетність до чужих дій може бути прямою – коли йдеться про свідомі дії, спрямовані на підтримку війни, – і опосередкованою, коли людина займається своїми справами, сплачує податки й, можливо, за своїми переконаннями не підтримує війну. Однак своєю повсякденною діяльністю вона мимоволі підтримує державу, яка веде війну. В обох випадках відповідальність має персональний характер, оскільки залежить від ступеня залученості конкретної людини до підтримки війни. Так, рівень залученості працівників військових підприємств відрізняється від рівня залученості пенсіонерів тощо.

Колективна відповідальність зумовлена обставинами – у цьому випадку тим, що Росія веде війну від імені всіх росіян. Тому всі росіяни, включно з тими, хто виїхав з Росії й не є співпричетним до дій російської влади, однаково несуть колективну відповідальність за дії держави. Ця відповідальність може мати моральний, правовий, політичний та екзистенційний характер.

Колективна моральна відповідальність зобов’язує кожного громадянина визначити своє моральне ставлення до власних дій або бездіяльності. Якщо ж людина і далі живе так, ніби війна не має до неї жодного стосунку, то в її повсякденності знецінюється досвід життя людей, які пережили війну, що руйнує саму можливість спілкування з ними. Саме з цієї причини багато українців не бажають спілкуватися з росіянами.

Колективна політична відповідальність за війну поширюється на всіх громадян держави-агресорки, оскільки вони не змогли зупинити свій уряд, який розв’язав агресивну війну. Ця відповідальність виявляється в згоді на політичне покарання за війну: репарації, обмеження права самостійно визначати долю своєї країни, часткову або повну втрату державного суверенітету – аж до демонтажу держави.

Колективна правова відповідальність за війну не означає визнання колективної провини і проявляється в обов’язку кожного громадянина держави-агресорки дати звіт про власні дії або бездіяльність у період війни з метою їх правової оцінки. Лише в тому разі, якщо виявляється причетність до воєнних злочинів – наприклад, якщо людина програмувала запуски ракет або проводила пропагандистські заходи серед школярів, – суд зобов’язаний установити ступінь її персональної провини та визначити покарання.

Колективна екзистенційна відповідальність за війну виникає на підставі ідентичності й виявляється у формі сорому за свою країну та спільноту.

Суб’єктивне переживання колективної відповідальності

В одних колективна відповідальність викликає почуття сорому, в інших – відчуття несправедливості через те, що вона поширюється і на них. Багато людей у Росії, зокрема й серед тих, хто підтримує Україну, ставлять запитання: «Чому я маю нести відповідальність за дії Путіна, якого я ненавиджу і який зламав мені життя?» Дехто сприймає колективну відповідальність як урівнювання жертв і катів і запитує: «Чи несуть жертви сталінського ГУЛАГу таку саму колективну відповідальність за злочини СРСР, як і кати з НКВС?»

Однак війну Росії проти України ведуть не окремі злочинці, а вся державна система, до якої включені всі громадяни, зокрема й ті, хто виступає проти війни. Це викликає в людей, які не підтримують війну, почуття сорому за свою країну та за злочини, що чиняться від їхнього імені. Саме це почуття сорому й приводить до усвідомлення колективної відповідальності.

Миколай Карпіцький
Словник війни

на

Миколай Карпіцький. Тристоронні переговори про мир в Україні. Учасники наче з різних паралельних світів



Тристоронні переговори між Україною, Росією та США щодо врегулювання війни завершилися 24 січня 2026 року в Абу-Дабі. Сторони домовилися продовжити переговори 1 лютого. Але чи можливий мир, якщо сторони принципово не розуміють одна одну, бо мислять по-різному й живуть у різних картинах світу?

Учасники переговорів по-різному бачать реальність

Перед війною Європа вважала, що живе з Росією в одному світі, де загарбницькі війни неможливі. Виходячи з цього, вона не готувалася до війни й навіть допомагала Росії зміцнюватися. Європейці виходили з того, що війни безглузді, адже право власності та кордони визначаються не силою, а юридичним визнанням.

Для сучасної цивілізованої людини не має значення, чиї солдати перебувають на певній території: правовий статус від цього не змінюється. Якщо хтось силою захопив чужу власність, він однаково не стає її власником. У Росії ж переважає інше уявлення: кому належить сила, тому належить і територія та все, що на ній знаходиться. Звідси, наприклад, переконання, що США воювали в Іраку заради нафти. Коли я запитував, як це можна уявити? Адже ж не можуть самі американські солдати качати нафту, спершу ж її потрібно купити. – Люди просто не розуміли запитання. Для них сама думка про те, що власність не залежить від військової присутності, була незрозумілою.

Ця різниця у сприйнятті чітко проявилася у 2014 році. Більшість росіян вважала, що Крим став російським, бо там перебувають російські війська. З позиції міжнародного права це не так: юридично Крим залишається частиною України, і лише вона має право ухвалювати щодо нього легітимні рішення. Показовий приклад – російський археолог з Ермітажу Олександр Бутягін – проводив розкопки в Криму без дозволу України, а після цього поїхав до Польщі, де 10–11 грудня був заарештований. Він навіть уявити не міг, що за європейськими законами є злочинцем.

Навіть після окупації Криму та частини сходу України Європа ще довго вважала те, що відбувається, аномалією й далі вірила, що з Росією можна домовитися. Адже навіть СРСР у 1975 році визнав принцип непорушності кордонів, а остання спроба анексії іншої держави – захоплення Кувейту Іраком у 1990 році – завершилася жорстким покаранням.

Однак російська суспільна свідомість значною мірою архаїчна. У ній сила важливіша за право, і тому агресивні амбіції російської влади зрозумілі, а віра європейців у верховенство права – ні. У цій картині світу Росія має право на будь-які території, які колись їй належали, і якщо вона може ввести туди війська, то територія вважається її – незалежно від міжнародного права.

Переговори – пошук рішень у правовому полі, майданчик для угоди чи легітимація успіхів агресора?

Глибоке нерозуміння позиції Росії з боку Європи призвело до російської дипломатичної перемоги в лютому 2015 року – підписання «других мінських угод» за участі Франції та Німеччини. За цими домовленостями Україна мала провести вибори на окупованих територіях до повернення контролю над кордоном, а потім легалізувати проросійські збройні формування, які раніше зупинила силою. Франція та Німеччина наполягали, що альтернативи «мінському формату» не існує, не усвідомлюючи, що йдеться не про політичну суперечку в межах права, а про захоплення країни у варварському, середньовічному сенсі цього слова.

Сьогодні постає питання: про що Україна взагалі може домовлятися з Росією, яка не визнає ні української ідентичності, ні права України на існування? Реально – лише про перемир’я, адже уявлення про мир у сторін настільки різні, що узгодити повноцінний мирний договір неможливо. Але саме про перемир’я не йдеться: Росія продовжує наступ, а США не зробили нічого, щоб загнати війну в позиційний глухий кут, без якого переговори про припинення вогню неможливі. Що ще гірше, нинішня американська адміністрація має власне бачення світового порядку – відмінне і від російського, і від європейського, – що остаточно перетворило перспективи домовленостей на міраж.

Російське уявлення про світовий порядок відкотилося до середньовіччя: світом правлять насильство й жорстокість. Європейський підхід протилежний – він ґрунтується на праві та цінностях, важливіших за вигоду. Уявлення Дональда Трампа також архаїчне, але не настільки: воно радше відповідає логіці XIX століття. Трамп не сприймає цінностей і вважає, що світовий порядок тримається на угодах, заснованих на вигоді, а стабільність забезпечує домінування найсильнішої держави. Він не хоче воєн і намагається силою примушувати сторони до домовленостей, вважаючи це підставою для Нобелівської премії миру.

Європейці не розуміють Трампа, а він не розуміє Путіна: чи можуть переговори бути результативними?

Обговорення умов миру відбувається між сторонами, які по-різному сприймають реальність. Європейські лідери не розуміють Трампа й вважають, що він руйнує світовий порядок. Трамп же переконаний, що виходить з очевидних для всіх речей і думає, що нібито розуміє Путіна. Але це помилка: реальність Путіна ще більш архаїчна, ніж реальність Трампа.

Це нерозуміння добре видно на прикладах. Європейцям незрозумілий сенс «Ради миру» під керівництвом Трампа з вхідним внеском у мільярд доларів, коли ті самі завдання вже виконує ООН. Для них це виглядає як підміна міжнародних інститутів особистим домінуванням. Для самого Трампа ж міжнародні структури не можуть бути вищими за національні, а «Рада миру» – це клуб для угод, у якому господар встановлює правила і бере плату за вхід.

Європейцям також незрозуміла претензія Трампа на Ґренландію, сам факт якої уже ставить під сумнів НАТО. Трамп переконаний, що світ тримається на праві сильного, і його право на Ґренландію як лідера найпотужнішої країни має бути очевидним. Він вважає несправедливим те, що це визнає лише Путін, а не європейські лідери. У цій логіці зрозуміла і його демонстративна приязнь до Путіна: якщо Європа – конкурент в Арктиці, то Росія – військовий противаговий чинник Європі, корисний для тиску та угод.

Найдивнішим виглядав епізод, коли Трамп забрав Нобелівську медаль у Марії Коріни Мачадо. Це викликало глузування, але Трамп щиро впевнений, що медаль належить саме йому і що це очевидно всім, адже саме його сильне лідерство зупиняє війни. Тому він, на його переконання, зобов’язаний забрати медаль, щоб у цьому ні в кого не виникало сумнівів.

Україна виходить із європейських цінностей і правового світопорядку. У Трампа – архаїчне бачення XIX століття, у Путіна – середньовічне, часів Московського царства. Які шанси на успіх переговорів за таких умов? Припускаю, що якісь можуть бути, однак головним пріоритетом залишається зміцнення обороноздатності України.



на

Миколай Карпіцкий. Екзистенційний досвід війни



Екзистенційний досвід – це все, що впливає на ставлення до життя, і нині для багатьох центральне місце в цьому досвіді займає війна. Особливо для тих, хто живе в прифронтовій зоні. Екзистенційний досвід війни охоплює не лише те, що людина спостерігає – бомбардування, кризу життєзабезпечувальної інфраструктури, руйнування, загибель людей, – а й те, що вона переживає всередині себе. Однак внутрішній досвід набуває екзистенційної цінності лише тоді, коли ненависть долається в намірі, страх і бездіяльність – у вчинках, почуття невизначеності й ілюзорні очікування – у баченні майбутнього.

Екзистенційний досвід війни – це не просто знання, а розуміння, яке змінює людину

У 2022 році я вирішив залишитися в Слов’янську. Місто постійно обстрілювали, але значно страшнішою виглядала перспектива окупації. Тоді я по три рази на день відстежував новини з фронту: ситуація драматично погіршувалася, і було незрозуміло, чи вціліє наше місто. Можна було переїхати в тил або за кордон, але тут мій дім. Була й інша причина залишитися: лише безпосередня близькість до війни могла дати мені справжнє розуміння, щоб я міг про неї писати. Знання і розуміння життєвого досвіду – не одне й те саме. Знання – це володіння інформацією. Справжнє розуміння, інакше кажучи, розуміння в екзистенційному сенсі, – це осмислення знання на основі власного життєвого досвіду.

Ненависть в екзистенційному досвіді війни

Ненависть. Ось ти живеш своїм звичайним життям – робота, побутові клопоти, стосунки, – і раптом хтось без жодної причини намагається тебе вбити. Ціла держава працює на цю мету. Ти звертаєшся до знайомих і родичів у Росії, але замість слів підтримки чуєш звинувачення в нацизмі та схвалення вторгнення. Після 24 лютого 2022 року багато мешканців України втратили свої домівки, роботу, близьких і вже четвертий рік змушені боротися за виживання. Тож не дивно, що серед них виникає всепоглинальна ненависть до всього, що асоціюється з Росією.

У перші місяці війни ця ненависть допомогла українському суспільству мобілізуватися, але з часом вона ставала дедалі більш деструктивною. Адже ненависть неможливо втримати в собі – вона просто випалює зсередини. Виникає потреба виплеснути її хоча б у соцмережах. Але тексти з прокльонами на адресу ворога самі вороги не читають. Зате їх читають друзі, яким ця ненависть транслюється.

Так, передаючись від людини до людини, ненависть наростає, мов снігова куля, однак її адресат залишається недосяжним. Адже ні Путін, ні його оточення не читають наших дописів. Тому накопичена агресія починає зміщуватися на найближчі цілі: спершу на корупціонерів і некомпетентних бюрократів, потім – на українських політиків, громадських і релігійних діячів, які замовчують проблеми, далі – на тих, хто ставиться до них із повагою, і зрештою – на всіх, хто бодай у чомусь не виправдав твоїх очікувань. Починається перепалка всередині спільнот українців і проукраїнськи налаштованих активістів, і в цій сварці головний ворог – Росія – відходить на другий план.

Намір. Варто лише впустити в себе ненависть – і вона повністю заволодіє тобою. Тому я внутрішньо відсторонився від цього почуття, а свою роботу над філософським щоденником воєнного часу перетворив на практику трансформації емоцій у розуміння. Замість ненависті в мені утвердився намір боротьби до повної перемоги над державою-агресором і покарання всіх винних у воєнних злочинах. Ненависть – це пристрасть, що спалахує спонтанно й пригнічує волю людини. Намір – це спрямованість власної волі, яка впорядковує почуття й мобілізує сили.

Нині триває вже четвертий рік повномасштабної війни. Ситуація на фронті постійно погіршується. Росія нарощує воєнний потенціал. Європа дедалі виразніше відчуває реальну загрозу вторгнення, особливо Польща та країни Балтії. Однак масштаб загроз не впливає на мій намір, адже він не залежить ані від мого психічного стану, ані від зовнішніх обставин. Змінюється лише форма боротьби. Для мене – це робота зі словом.

Внутрішні переживання в екзистенційному досвіді війни

Страх. У прифронтовому місті немає часу ховатися від обстрілів, та й ховатися мені ніде. Тому, коли починається обстріл, просто сподіваєшся, що черговий снаряд, дрон чи бомба прилетять не в тебе. Спершу страшно, потім звикаєш, і обстріли вже не відволікають від роботи над текстами, навіть якщо чути гул нальоту, від звуків якого тремтять шибки у вікнах. Зараз, коли я пишу ці слова, зовсім поруч пролунав потужний вибух – будинок здригнувся, на вулиці завили сирени. Світло на мить зникло, але відразу відновилося, і можна працювати далі.

Страх по-різному відчувається в тилу й поблизу фронту. Іноді мені здається, що в глибокому тилу навіть страшніше. Коли смерть поруч, страх стає дуже конкретним: іде обстріл – страшно, стихло – настає розслаблення, ніби й нічого не було. Людина не може жити в постійній напрузі, психіка сама приглушує емоції. Натомість що далі від фронту, то більше лякає майбутнє й невизначеність ситуації. Страх розмивається й стає постійним тлом сприйняття реальності.

Невизначеність. Я живу на околиці Слов’янська, де поганий мобільний зв’язок. Часом після обстрілу надовго зникає електрика, і ти не знаєш, коли її відновлять і чи відновлять узагалі. І тоді залишаєшся в темряві, з розрядженим ноутбуком, без можливості дізнатися, що відбувається довкола. Можливо, ворог уже близько – а ти про це й не знаєш. Лише холод у зимові ночі порушує цю сенсорну ізоляцію від світу. Адже насос, який ганяє гарячу воду по батареях, не може працювати без електрики. Якщо температура опуститься нижче нуля, труби луснуть (на щастя, такого ще не було). У такі хвилини по-справжньому усвідомлюєш жах невизначеності майбутнього – того, від думок про яке рятувала робота за комп'ютером, доки було світло.

Прогнози аналітиків рідко збуваються, адже прорахувати всі чинники війни неможливо. Ми можемо лише фіксувати тенденції – а вони зараз дуже погані. Але якщо майбутнє не приречене, воно може змінитися всупереч найпохмурішим очікуванням. Місце для надії залишається завжди.

Бездіяльність. Якою б виснажливою не була робота, бездіяльність набагато страшніша. Влітку 2022 року Слов’янськ спорожнів, і багато хто з тих, що залишилися, позбулися звичних занять. Сидиш цілі дні вдома без світла, без можливості відволіктися, лише спостерігаєш, як обстрілюють твоє місто. У протестантській церкві «Добра звістка» знайома сказала: «Намагаюся бувати тут якнайчастіше, бо просто сидіти вдома нестерпно». На щастя, у мене такої проблеми не було, адже я постійно працював над текстами, знав, що роблю важливу справу, і відчував себе в активній життєвій позиції. Тому спокійно ставився до обстрілів та інших труднощів, які стають нестерпними, якщо перебувати у пасивному спогляданні. Найцінніше в умовах війни – це важлива справа, що не дозволяє провалитися в бездіяльність.

Сприйняття майбутнього в екзистенційному досвіді війни

Ілюзорні очікування. Коли фронт близько, живеш одним днем, не сподіваючись на майбутнє, і тоді перестаєш розуміти людей у тилу, які живуть ілюзорними очікуваннями. Спочатку в Україні всі покладали надії на нову зброю, що мала переламати ситуацію на фронті. Потім розраховували, що в Росії закінчаться солдати. Півтора року тому, коли росіяни почали просуватися до Покровська, в Україні воліли цього не помічати – всі говорили про локальні успіхи під Харковом і запевняли, що у ворога скоро вичерпаються сили для наступу.

На мої слова про те, що жодних ознак виснаження немає, навпаки, воєнна міць Росії зростає, співрозмовники реагували вкрай роздратовано, іноді агресивно. Адже я ставив під сумнів ілюзії, які морально підтримували людей. Проте руйнування хибних надій вело до гнітючого розчарування. У цьому сенсі поруч із фронтом мені простіше: немає ілюзій – немає й розчарувань.

Нині, коли російська армія наступає, майбутнє видається похмурим, а смерть інколи так близько, що майбутнього наче й не існує. Парадоксально, але щоб його повернути, потрібно відмовитися від очікування.

Викривлення сприйняття та пасивна установка. Образ майбутнього завжди розходиться з реальністю. Ба більше, саме очікування майбутнього викривлює сприйняття теперішнього. До війни ніхто не уявляв, що майбутнє може виявитися таким страшним, і заради тимчасової економічної вигоди європейці, зокрема й українці, потурали диктаторові замість того, щоб готуватися до війни. Але навіть війна не привела до загального прозріння – вона лише змінила характер ілюзорних очікувань.

Очікування катастрофічного майбутнього пригнічує волю, а оптимізм в очікуванні розслабляє – і те, й інше не дає бути готовим до майбутнього. У 2022-му ми чекали: ось-ось надійде нова зброя, яка змінить ситуацію на полі бою, і щойно вийдемо на кордони 1991 року – настане мир. Ілюзорні очікування завадили побачити, що війна не завершилася б за жодного результату контрнаступу, а отже, виживання потребує підготовки до тривалої війни на виснаження.

У багатьох ставлення до майбутнього – як до прогнозу погоди: сприймаєш його як неминуче. А якщо зовсім не можеш із цим змиритися, шукаєш іншого, оптимістичнішого синоптика… або військового аналітика. Це формує пасивну установку. Її ціна у воєнний час занадто велика, а майбутнє завжди виявляється не таким, як ми очікували. Активна установка означає, що майбутнє не очікують, а проєктують на основі власних рішень.

Візія майбутнього. Очікування завжди викривлює сприйняття теперішнього. Натомість візія майбутнього, яке формується не на очікуванні, а на усвідомленні власних можливостей і власного наміру, дає змогу адекватно сприймати реальність. Майбутнє – це не факт, даний як прогноз погоди, а можливість, що постійно формується нашими рішеннями; воно існує у нашому внутрішньому намірі як вектор наших прагнень. Це дає можливість приймати реальність такою, якою вона є, не підганяючи її під ілюзорні очікування. Натомість ми змінюємо власні внутрішні пріоритети.

Реальність страшна: надто багато зроблено неправильно, надто багато крадіжок і зрад, щоб пасивно чекати перемоги над Росією. Та й не потрібно нічого чекати, якщо є можливість усередині цієї страшної реальності будувати альтернативний проєкт майбутнього – проєкт перемоги над Росією. Візія майбутнього – це не очікування, а система пріоритетів і загальний вектор прагнень, заснований на розумінні реальності без ілюзій.

на
Підписатися на: Коментарі (Atom)