четвер, 26 червня 2025 р.

Рашизм // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 26.06.2025.


За роки війни з Росією слово «Рашизм» міцно увійшло в ужиток в українському суспільстві, хоча деякі політологи вважають його невизначеним і ненауковим поняттям. Проте українці чудово розуміють, що таке рашизм і чим він відрізняється від інших різновидів фашизму. 2 травня 2023 року Верховна Рада надала визначення поняттю «рашизм», перелічивши його основні характеристики. Це визначення має описовий характер, тому це поняття стало темою чергової статті Миколая Карпіцького для словника війни на PostPravda.Info.

Рашизм

Рашизм – сучасна форма російського фашизму, ідеологія насильницького придушення або знищення інших культурних і національних ідентичностей заради розширення простору домінування російської ідентичності. 

Термін «рашизм» (від слів «російський» і «фашизм») використовується для позначення різновиду фашизму, що має спільні риси з його історичними формами – італійським фашизмом, німецьким націонал-соціалізмом та іншими. Ідеологія рашизму сформувалася на основі традиційного для Росії російського шовінізму, який мав імперський характер.

Особливе місце в рашистській ідеології відводиться Україні. Рашисти стверджують, що українці і росіяни – це один народ. Українська ідентичність допускається тільки як провінційний варіант російської, а ті українці, які відмовляються визнавати російську ідентичність як єдино правильну щодо себе, вважаються ворогами. Тобто, якщо гітлерівський нацизм визначав ворога за расовим принципом, то рашизм – за характером ідентичності. Агресія Росії проти України обґрунтовується необхідністю «повернення» України й викорінення української ідентичності як самостійної.

Рашизм і російський шовінізм

Російський шовінізм супроводжував розвиток Росії протягом століть і проявлявся як на державному, так і на побутовому рівні. На рівні державної ідеології російський шовінізм трансформувався в різних формах – від концепції «Москва – Третій Рим», через ідею комунізму, якою виправдовувалася диктатура, до сучасних ідей «русского мира». Однак незмінною залишалася його сутність: виправдання військово-політичної експансії та нав’язування єдиної ідеології в питаннях культури, мови, історії та релігії. 

На побутовому рівні російський шовінізм виявляється у переконанні, що території, колись завойовані Росією, такі як Татарстан, Башкортостан або Якутія, автоматично стають «невід’ємною частиною» Росії. Жителів цих регіонів позбавляють права на політичну суб’єктність, зокрема права на самовизначення. Вони вважаються зобов’язаними адаптуватися до домінантної російської культури, говорити російською мовою і пристосовуватися до звичних для росіян норм повсякденного життя.

Водночас від росіян, які переселяються до цих регіонів, не вимагається повага до місцевих мов і традицій. Прикладом такого ставлення є ситуація в національних республіках, де навіть у великих містах, зокрема в Казані, орендодавці нерідко відкрито заявляють, що здають житло виключно росіянам. Така дискримінаційна практика сприймається як допустима норма.

Законодавчо ця тенденція була закріплена в серпні 2018 року, коли до Закону про освіту внесли зміни, що виключили національні мови республік із переліку обов’язкових шкільних предметів. Утім і до цього школа залишалася основним інструментом нав’язування імперської версії російської історії всім народам Росії.

Поворотним моментом, що ознаменував трансформацію російського шовінізму на повноцінну ідеологію рашизму, став 2014 рік – анексія Криму і початок війни на Донбасі. Саме тоді російська пропаганда почала активно використовувати шовіністичні наративи для виправдання військової агресії й терору проти українського населення. Рашизм – це вже не просто культурна чи політична зарозумілість, а ідеологічне виправдання війни та воєнних злочинів, що вчиняються в ім’я знищення іншої національної ідентичності. Людина, яка не підтримує відкритої агресії, але транслює наративи, що виправдовують її цілі, наприклад, ідею «єдиного народу» або місію «русского мира», також може вважатися носієм рашистської ідеології.

Ідеологія рашизму

Рашизм – це імперська ідеологія, заснована на образі ворога, міфологізованій історії та концепції особливої місії Росії щодо розширення так званого «русского мира». В уявленні рашистів сучасний світ – це поле боротьби між «бездуховним» Заходом і «духовною» Росією. 

Українська ідентичність у цьому дискурсі вважається неприродною, нібито нав'язаною Заходом з метою ослаблення Росії. Виходячи з цієї логіки, Росія «повинна» повернути Україну силою, а тих українців, хто відмовляється від російської ідентичності, треба розглядати як зрадників і ворогів. 

У рашизмі ідеологічний конструкт «російської культури» й «православ'я» підміняє як реальну культуру, так і справжню релігійність. Цей штучний конструкт запозичує елементи як з радянської, так і з царської епох, створюючи внутрішньо суперечливу систему, проте самі рашисти, як правило, цих суперечностей не усвідомлюють.

Рашисти та їхня позиція

Прихильники рашизму здебільшого підтримують режим Путіна, оскільки вважають його інструментом боротьби з українською ідентичністю. Водночас в інших аспектах, таких як корупція, соціальна політика або економічне управління, вони можуть висловлювати невдоволення владою. Усередині рашистського середовища існує і радикальне крило, яке перебуває в опозиції до Путіна, оскільки вважає його недостатньо рішучим і жорстким у боротьбі з Україною.

В українській суспільній свідомості проводиться розмежування між ідейними рашистами й тими, хто підтримує рашизм пасивно, стихійно, без твердої переконаності. До першої категорії належать рашисти в точному сенсі цього слова – люди, які свідомо виправдовують агресію Росії. До другої категорії належать «ватники» – обивателі, які уникають відповідальності за моральний вибір, схильні до релятивізму: «не все так однозначно», «у конфлікті всі винні», «тільки Бог знає правду» тощо. До окремої категорії належать «орки». Це злочинні елементи, які вступили до армії заради матеріальної вигоди або в обмін на звільнення від кримінального покарання. Їхня мотивація не має ідеологічного характеру: вони скоюють воєнні злочини, керуючись особистою жорстокістю і відчуттям безкарності.

Спільним між рашистами, ватниками й орками є відсутність емпатії до жертв агресії та небажання визнавати відповідальність за дії власної країни.

Рашизм і некроімперіалізм

Якщо рашизм – це ідеологічна позиція російської влади, то некроімперіалізм – це фактичний стан російської суспільної свідомості й політичної системи. Відмінність така сама, що й між комунізмом як ідеологією і сталінізмом як реальною практикою: якщо ідеологічно обґрунтована мета – боротьба з «класовими ворогами», то фактично сталінізм виявлявся в масових доносах і репресіях невинних. Відповідно, якщо рашизм означає ідеологію експансії «русского мира», то некроімперіалізм характеризує, з одного боку, ставлення влади до населення як до ресурсу, який можна витрачати для досягнення своїх цілей, а з іншого – згоду самих людей на таку роль, що виявляється в готовності безглуздо вмирати на фронтах в Україні.

Правлячий клан у Росії, що складається здебільшого з вихідців зі спецслужб, не прив'язаний до конкретної ідеології. Його ставлення до ідеологічних конструкцій суто інструментальне: вони використовуються лише тією мірою, якою допомагають утримувати владу. Така цинічність успадкована від радянських органів безпеки. Проте зміна ідеології залежно від політичних умов не впливає на сприйняття світу, яке лежить в основі некроімперіалізму.

Отже, рашизм – це ідеологічна концептуалізація страху перед складністю світу і прагнення знищити все, над чим не вдається домінувати, а некроімперіалізм – реалізація цього прагнення в суспільній свідомості та політичній системі. 

Юридичне визначення поняття «рашизм»

2 травня 2023 року Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про використання політичним режимом Російської Федерації ідеології рашизму, засудження засад і практик рашизму як тоталітарних і людиноненависницьких» (№ 3078-IX). У заяві Ради рашизм визначається як «новий різновид тоталітарної ідеології та практик, які лежать в основі режиму, сформованого у Російській Федерації під керівництвом президента В. Путіна, та ґрунтуються на традиціях російського шовінізму й імперіалізму, практиках комуністичного режиму СРСР та націонал-соціалізму (нацизму); …характерними ознаками та наслідками рашизму є:

– системні порушення прав та основоположних свобод людини;
– культ сили та мілітаризм;
– культ особи, що перебуває на верхівці вертикалі влади, та сакралізація інститутів держави;
– самозвеличення Росії та росіян за рахунок насильницького пригнічення та/або заперечення існування інших народів;
– застосування з метою реалізації експансіоністської державної політики практики поширення серед інших народів російської мови та культури, російської православної церкви, медіа, політичних та громадських інституцій, пропагування ідей «русского мира»;
– систематичне порушення загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, зокрема поваги до суверенітету інших держав, їхньої територіальної цілісності та міжнародно визнаних кордонів, недотримання принципу незастосування сили чи погрози силою;
– створення, фінансування та збройна підтримка незаконних збройних формувань та сепаратистських рухів на територіях інших суверенних держав, створення та підтримка терористичних організацій;
– використання заборонених методів ведення війни та системне вчинення воєнних злочинів та злочинів проти людяності;
– систематичні організація та здійснення масових вбивств, страт, катувань, депортацій, створення штучних умов для виникнення голоду, інших видів масового фізичного терору, геноциду, переслідування з етнічних, національних, релігійних, політичних та інших мотивів;
– регулярне застосування до інших держав практики економічного та енергетичного шантажу;
– регулярні погрози щодо застосування ядерної зброї проти інших держав та створення техногенних катастроф».

Миколай Карпіцький
Словник війни

четвер, 19 червня 2025 р.

Миколай Карпіцький. Російська воєнна загроза країнам ЄС в епоху штучного інтелекту. Розмова з Євгеном Коваленком

Джерело: PostPravda.info. 16.06.2025.


Росія зберігає наступальний потенціал, і ситуація на фронтах залишається вкрай небезпечною. Проте перемога України, яка навіть не має флоту, над Чорноморським флотом Росії, а також успішна атака українських дронів 1 червня 2025 року на російську стратегічну авіацію за тисячі кілометрів від лінії фронту свідчать про швидке застарівання навіть найсильніших армій світу. Ті, хто не встигне за стрімким розвитком дронів і робототехніки, опиняться беззахисними перед загрозою нового типу. На жаль, російська воєнна загроза – це зовсім не перспектива найближчих років, як помилково вважають багато західних політиків. Росія вже готова воювати з країнами Європейського Союзу, і їй знадобиться кілька місяців, щоб розпочати наступ на Польщу та країни Балтії в разі укладення перемир’я з Україною. Що Європа може зробити вже зараз, щоб протистояти армії нового типу, яка поєднує сучасні технології дронів і масову живу силу, якою командування готове безжально жертвувати в будь-яких обсягах? На це питання в розмові з Миколаєм Карпіцьким спеціально для PostPravda.info відповідає ІТ-архітектор, кандидат технічних наук, доцент Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського Євген Коваленко.

Російська воєнна загроза – це кінець епохи стабільності в Європі

Миколай Карпіцький. Є лише одна причина, яка може спонукати Росію у момент, коли вона наступає на українському фронті, погодитися на перемир’я: підготовка до нападу на Польщу та країни Балтії. Україна утримує фронт завдяки «стіні дронів», яка створює непрохідну «зону смерті» (kill zone). Однак наразі Україна не має достатніх ресурсів, щоб стримувати просування росіян на всіх ділянках фронту. Польща і країни Балтії взагалі не мають бойового досвіду та необхідних ресурсів для створення аналогічної стіни дронів – і це сьогодні головна загроза для всієї Європи. Як ви вважаєте, які можливості мають європейські країни, щоб вистояти в разі нападу Росії, і як технічна революція у військовій сфері впливає на розклад сил?

Євген Коваленко. Озброєння європейських країн розраховане на ураження досить великих об’єктів, і з об’єктивних причин вони не можуть забезпечити масове виробництво дронів так, як це робить Україна – навіть керованих людьми, не кажучи вже про автономні. Останні десятиліття Європа орієнтувалася не стільки на розвиток технологій, скільки на підтримання стабільності, й саме цю стабільність забезпечує європейська бюрократія. Для країни, яка не бере участі у воєнних конфліктах, можливо, це й добре. Однак така система не зможе вистояти в разі воєнної агресії з боку Росії.

По-перше, Європа останнім часом розучилася випускати технічну продукцію, яка була б водночас якісною й дешевою. Наприклад, моя подруга придбала в Словенії павербанк італійського виробництва за 25 євро, тоді як у нас такий самий можна купити за 3–5 доларів. Це свідчить про те, що в технічній сфері Європа поки не вміє виготовляти товари масово й дешево. Це серйозна проблема – як у контексті підготовки до війни, так і в умовах конкуренції з Китаєм.

По-друге, в Європі значно гірша ситуація у сфері технічних послуг. Там фахівці не мають такої універсальності, як у нас. У Європі часто простіше продати автомобіль і придбати новий, ніж ремонтувати старий. Ремонт дуже дорогий і зазвичай зводиться до простої заміни блоку. У нас же до ремонту підходять творчо: експериментують, намагаються відновити деталі або замінити їх аналогами від інших моделей.

По-третє, все впирається в бюрократію. Наприклад, у Німеччині, якщо замінити сусідові розетку без відповідної ліцензії, можна отримати штраф – навіть якщо це зроблено безоплатно. Щоб легально встановити звичайну розетку чи вимикач, потрібно пройти курси, заплатити за сертифікацію, і весь процес займає багато часу.

Вихід, як на мене, лежить радше не в технічній, а в організаційній площині. Потрібно стимулювати людей до того, щоб вони могли поєднувати різні навички – не лише технічні, а й загальноосвітні у ширшому сенсі. Коли людина має широту мислення, зокрема технічного, вона здатна творчо мислити, знаходити нетипові рішення. Вона сама може виявити ініціативу, відремонтувавши свій автомобіль, зібравши дрон з підручних матеріалів, або опанувавши нову модель штучного інтелекту.

Усі ці вміння залишаються з людиною і в разі мобілізації. Саме тому у нас в армії багато хто вміє збирати дрони буквально з нічого – бо вже має досвід самостійного пошуку нетипових рішень у цивільному житті.

Найважливіше питання – це питання часу

Для країн ЄС суворе дотримання бюрократичних процедур – основа державного механізму. Що вони можуть зробити, не руйнуючи цієї основи?

Найважливіше питання – це питання часу. Основна проблема у взаємодії з державою полягає в тому, що все відбувається надзвичайно повільно. Навіть якщо держава ухвалила рішення закупити щось важливе, може минути не один місяць, а то й рік, перш ніж це потрапить на фронт. Така проблема існує не лише в Україні, а й у Європі.

Оптимальною є ситуація, коли програмісти, які розробили нову нейромережу або модифікували вже наявну, без узгодження з чотирма рівнями командування просто зв’язуються через умовний Signal з операторами дронів і кажуть: «Ось нова прошивка. Тримайте файл, тестуйте!» Тут надзвичайно важливими є горизонтальні зв’язки між командами, що займаються розробкою та використанням дронів.

Якщо 30 років тому було нормально подати заявку до банку і чекати відповіді місяць, то сьогодні такі затримки неприпустимі. На війні перевагу отримує той, хто швидше втілює ідею в реальність. Це гальмує бюрократія, тому її треба цифровізувати. Зазвичай, поки «все добре», такі реформи відкладають «на потім» або реалізують дуже повільно. Можливо, якби в нас не виникли достатньо серйозні проблеми, ми б і не впровадили в Україні «Дію». А тепер ніхто не заперечує, що ця електронна система держпослуг дуже корисна й економить людям багато часу. Європейським країнам також варто впроваджувати електронний документообіг, систему «держава в смартфоні» або подібні рішення.

Здатність знаходити нетипові рішення

Один мій знайомий сказав, що українці – це нація інженерів: зупини будь-якого водія – він розповість, як усе влаштовано під капотом. Чи справді українці перевершують жителів розвинених європейських країн у технічній грамотності?

Скоріше не в грамотності, а в універсальності. Наприклад, сфера послуг в Україні – це та ніша, де люди виявляють креативність, зокрема технічну, не бояться пробувати нове. У Європі ж вона надто забюрократизована та зарегульована, що демотивує шукати нові рішення, інколи навіть впроваджувати щось нове – і це позначається на загальному рівні технічної культури в країні. Але, якщо порівнювати з Азією, наприклад, з Індією чи Пакистаном, то вже ми десь посередині. І це не питання рівня знань – він приблизно однаковий. Річ більше про вміння робити щось поза наявними підходами та звичаями у цій сфері. Проте, може виявитися, що ця риса проявляється лише у складних умовах. У разі війни європейці теж можуть «розкачатися», але дорогоцінний час буде втрачено.

Я багато дивився відео про ремонти в Індії та Пакистані – і це майже фантастика навіть для нас. Наприклад, прямо на вулиці переплавляють акумулятор, збираючи з отриманого свинцю новий – і він потім цілком нормально працює. У нас, напевно, мало хто зміг би повторити таке без спеціальної підготовки та обладнання, навіть у заводських умовах. Якщо уявити, що в таку війну, як наша, були б втягнуті Індія чи Пакистан, то автономні дрони зі штучним інтелектом, які ми, можливо, побачимо вже цієї осені, у них уже стояли б на озброєнні.

Якби Росія напала на країни ЄС, чи змогли б вони оперативно наростити виробництво дронів у достатній кількості, щоб зупинити наступ російської армії?

На жаль, не змогли б. У європейській культурі глибоко вкорінене прагнення суворо дотримуватися процедур і алгоритмів. У мирному житті це добре – саме це сприяло стабільному фінансовому розвитку Європи. Але в умовах війни така процедурність може виявитися фатальною.

Проте Європа не є єдиною. Якщо жителі Німеччини здебільшого ще не усвідомили воєнну загрозу, то в Польщі та країнах Балтії розуміння вже з’явилося. Можливо, саме там можливі зміни?

Так, Польща й країни Балтії значно менш «алгоритмічно закостенілі», і саме в цих країнах виробництво дронів можна було б налагодити швидше. Один із варіантів – перенести українське виробництво дронів до Польщі разом з українськими спеціалістами, які вже мають досвід. Поки триває війна проти України, дрони можна було б спрямовувати на український фронт. Але якщо Росія нападе, скажімо, на Литву, ці дрони можна буде оперативно перекинути на північний фронт.

Витяг уроків з досвіду сучасної війни

Технічна революція у військовій справі розвивається настільки стрімко, що вчорашні «найсильніші армії світу» сьогодні виявляються безнадійно застарілими. Однак генерали досі мислять категоріями минулих війн. Багато європейських політиків не усвідомлюють, що сьогодні значно ефективніше інвестувати в технології штучного інтелекту для дронів, аніж у закупівлю танків. Здається, інстинкт самозбереження диктаторів змушує їх ставитися до цього серйозніше.

З’являються свідчення участі у війні на боці Росії окремих громадян Китаю і навіть цілих підрозділів із Північної Кореї. Очевидно, що вони перебувають там не задля допомоги Росії, а радше для запозичення досвіду ведення сучасної війни. Ми бачимо, що нещодавно сформовані українські підрозділи, які не встигли адаптуватися до нових умов, змушені відступати, тоді як досвідчені – утримують оборону. Якщо армії країн НАТО не почнуть переймати цей бойовий досвід уже зараз, вони не зможуть стримати Росію в разі її нападу. І найтривожніше – у керівництва країн НАТО наразі немає навіть того розуміння, яке вже є у Китаю та Північної Кореї.

Країни ЄС можуть вчитися лише на українському досвіді, щоб зрозуміти реальні потреби фронту й вимоги до дронів. Але, схоже, вони досі багато чого не розуміють. Я думаю, вони не переймають значну частину українського досвіду, бо контакт з Україною відбувається через державні структури – з тими самими вадами, які є в них самих. Дивлячись на Україну виключно крізь призму офіційних інституцій, а не через горизонтальні зв’язки волонтерів, нічого особливого не побачиш. Тобто вони просто не знають, куди дивитися. Виникає й інше питання: чи дозволять їм безпосередньо переймати досвід волонтерів, оминаючи державні структури?

Горизонтальні зв’язки між громадськими організаціями України та країн ЄС

Тому ми самі маємо розвивати горизонтальні зв’язки з нашими європейськими друзями, з громадськими організаціями Польщі й країн Балтії. Від цього залежить виживання не лише України, а й усієї Європи.

Саме так – горизонтальні зв’язки. Але з цим тісно пов’язана і здатність приймати нетипові рішення. Люди часто бояться своїх ідей, бо звикли чути: «Думаєш, до тебе ніхто не додумався? Усе давно придумано до тебе!» А у європейців проблема інша – нестандартні рішення часто не проходять з-за невідповідності тим чи іншим відверто застарілим стандартам. Тому вони дуже часто просто не думають у цьому напрямку, оскільки дешевше і швидше зробити щось нетехнологічно та неефективно, аніж боротися з бюрократією, або мати ризик, що інновація опиниться під забороною.

Які перешкоди заважають західним країнам – зокрема, Німеччині, Польщі, країнам Балтії – розвивати власне виробництво дронів?

Тут варто розділити відповідь на дві частини. По-перше, апаратна частина: механіка й мінікомп’ютер дрона. Це нескладне завдання, і Україна вже накопичила в цьому величезний досвід, який можна швидко перейняти. Загалом, налагодити масове виробництво дронів технічно можливо. В Україні цього не роблять у промислових умовах лише через ризик ракетних ударів. Наше досягнення в тому, що дрони виробляються на рівні промислових масштабів, хоч і без конвеєра і подекуди в підвалах.

По-друге, програмне забезпечення, яке має постійно оновлюватися. Тут складніше. Європейці, як показує практика, вміють писати якісний код – але роблять це надзвичайно повільно. І тут питання не в роботі програмістів, а в самій системі, скажімо так, прийомки та контролю, до якої всі звикли. Тут можна було б формувати команди за участю українців, можливо, ще індусів. Індійські програмісти відомі тим, що можуть написати код за «три вечори», на який звичайним програмістам знадобився б місяць. Звісно ж, при цьому сильно страждає культура його документування, а також зрозумілість для інших людей. Проте, коли важливіша швидкість та перебір різних алгоритмів, такий підхід може виявитися кращим.

Окреме питання – постачання комплектовальних. Європейським країнам доведеться імпортувати багато компонентів за межами ЄС: акумулятори (або літій), рідкоземельні метали для магнітів у двигунах. Щодо мікросхем – гадаю, тут проблем буде менше, адже основні виробники розташовані в Південній Кореї та інших демократичних країнах, з якими легше домовлятися.

Цю діяльність можна організувати на двох паралельних рівнях: з одного боку – на державному рівні, з іншого – силами волонтерських ініціатив.

Що країни ЄС можуть зробити саме зараз?

Думаю, у цьому питанні ми не можемо покладатися на Міністерство закордонних справ і маємо самі вдаватися до методів народної дипломатії, доносити до європейців розуміння реальної воєнної загрози. Також потрібно, на основі роботи над помилками, яких припустилася Україна в сфері оборони, формулювати проблеми так, щоб інші країни їх не повторювали.

Думаю, що справді варто робити такі звернення. Якщо йдеться про перебудову чогось у самій державі – дуже сумніваюся, що це можливо в найближчий час. Але це й не обов’язково. Достатньо на державному рівні надати низку дозволів, щоб люди могли займатися різною діяльністю на волонтерських засадах без ризику бути покараними за порушення процедур. Навіть в Україні діяльність волонтерських організацій, які підтримують армію, досі не врегульована повною мірою й часто перебуває в «сірій зоні» законодавства. Наприклад, досі формально заборонено волонтерам виготовляти бойові компоненти для дронів.

Можливо, це прозвучить несподівано, але першим кроком до підготовки країн Євросоюзу до можливої війни могло б стати надання дозволу на використання цивільних дронів. Із 31 грудня 2020 року в ЄС діє єдиний регламент, що регулює та обмежує їхнє використання, а в таких країнах, як Франція, Німеччина, Іспанія, запроваджено додаткові обмеження. Про які волонтерські ініціативи в цій сфері може йтися, якщо люди не мають жодного уявлення, що це таке? Потрібно вже зараз, щоб звичайні громадяни вчилися збирати дрони й керувати ними – не обов’язково бойовими чи з елементами штучного інтелекту. Головне – щоб певна кількість людей мала базовий досвід роботи з дронами. Нам у цьому пощастило: коли дрони масово з’явилися на ринку – десь у 2017 році – вони вже були саморобними в деяких українців. До речі, свій перший квадрокоптер я теж купив у 2017-му й тоді навчився ним керувати.

Підсумовуючи нашу розмову, що б ви порадили європейським політикам, якби вас про це запитали?

По-перше, послабити законодавчі обмеження, легалізувати діяльність громадських організацій, що займаються дронами, спростити бюрократичні процедури й зменшити час необхідної взаємодії з державою.

По-друге, стимулювати участь громадян у таких організаціях. Наприклад, можна зберігати заробітну плату працівникам державних установ, які вирішать тимчасово – на кілька тижнів – долучитися до волонтерських ініціатив, пов’язаних із дронами.

По-третє, забезпечити можливість передання досвіду українських фахівців. На міждержавному рівні потрібно створити такий механізм, щоб Україна могла відряджати досвідчених спеціалістів для роботи в цих громадських організаціях. Було б чудово, якби з’явилися відповідні державні програми.

Але для цього вже потрібно звертатися до депутатів парламентів європейських країн.

Попередні розмови з Євгеном Коваленком: