Джерело: PostPravda.info. 16.06.2025.
Росія зберігає наступальний потенціал, і ситуація на фронтах залишається вкрай небезпечною. Проте перемога України, яка навіть не має флоту, над Чорноморським флотом Росії, а також успішна атака українських дронів 1 червня 2025 року на російську стратегічну авіацію за тисячі кілометрів від лінії фронту свідчать про швидке застарівання навіть найсильніших армій світу. Ті, хто не встигне за стрімким розвитком дронів і робототехніки, опиняться беззахисними перед загрозою нового типу. На жаль, російська воєнна загроза – це зовсім не перспектива найближчих років, як помилково вважають багато західних політиків. Росія вже готова воювати з країнами Європейського Союзу, і їй знадобиться кілька місяців, щоб розпочати наступ на Польщу та країни Балтії в разі укладення перемир’я з Україною. Що Європа може зробити вже зараз, щоб протистояти армії нового типу, яка поєднує сучасні технології дронів і масову живу силу, якою командування готове безжально жертвувати в будь-яких обсягах? На це питання в розмові з Миколаєм Карпіцьким спеціально для PostPravda.info відповідає ІТ-архітектор, кандидат технічних наук, доцент Київського політехнічного інституту імені Ігоря Сікорського Євген Коваленко.
Російська воєнна загроза – це кінець епохи стабільності в Європі
Миколай Карпіцький. Є лише одна причина, яка може спонукати Росію у момент, коли вона наступає на українському фронті, погодитися на перемир’я: підготовка до нападу на Польщу та країни Балтії. Україна утримує фронт завдяки «стіні дронів», яка створює непрохідну «зону смерті» (kill zone). Однак наразі Україна не має достатніх ресурсів, щоб стримувати просування росіян на всіх ділянках фронту. Польща і країни Балтії взагалі не мають бойового досвіду та необхідних ресурсів для створення аналогічної стіни дронів – і це сьогодні головна загроза для всієї Європи. Як ви вважаєте, які можливості мають європейські країни, щоб вистояти в разі нападу Росії, і як технічна революція у військовій сфері впливає на розклад сил?
Євген Коваленко. Озброєння європейських країн розраховане на ураження досить великих об’єктів, і з об’єктивних причин вони не можуть забезпечити масове виробництво дронів так, як це робить Україна – навіть керованих людьми, не кажучи вже про автономні. Останні десятиліття Європа орієнтувалася не стільки на розвиток технологій, скільки на підтримання стабільності, й саме цю стабільність забезпечує європейська бюрократія. Для країни, яка не бере участі у воєнних конфліктах, можливо, це й добре. Однак така система не зможе вистояти в разі воєнної агресії з боку Росії.
По-перше, Європа останнім часом розучилася випускати технічну продукцію, яка була б водночас якісною й дешевою. Наприклад, моя подруга придбала в Словенії павербанк італійського виробництва за 25 євро, тоді як у нас такий самий можна купити за 3–5 доларів. Це свідчить про те, що в технічній сфері Європа поки не вміє виготовляти товари масово й дешево. Це серйозна проблема – як у контексті підготовки до війни, так і в умовах конкуренції з Китаєм.
По-друге, в Європі значно гірша ситуація у сфері технічних послуг. Там фахівці не мають такої універсальності, як у нас. У Європі часто простіше продати автомобіль і придбати новий, ніж ремонтувати старий. Ремонт дуже дорогий і зазвичай зводиться до простої заміни блоку. У нас же до ремонту підходять творчо: експериментують, намагаються відновити деталі або замінити їх аналогами від інших моделей.
По-третє, все впирається в бюрократію. Наприклад, у Німеччині, якщо замінити сусідові розетку без відповідної ліцензії, можна отримати штраф – навіть якщо це зроблено безоплатно. Щоб легально встановити звичайну розетку чи вимикач, потрібно пройти курси, заплатити за сертифікацію, і весь процес займає багато часу.
Вихід, як на мене, лежить радше не в технічній, а в організаційній площині. Потрібно стимулювати людей до того, щоб вони могли поєднувати різні навички – не лише технічні, а й загальноосвітні у ширшому сенсі. Коли людина має широту мислення, зокрема технічного, вона здатна творчо мислити, знаходити нетипові рішення. Вона сама може виявити ініціативу, відремонтувавши свій автомобіль, зібравши дрон з підручних матеріалів, або опанувавши нову модель штучного інтелекту.
Усі ці вміння залишаються з людиною і в разі мобілізації. Саме тому у нас в армії багато хто вміє збирати дрони буквально з нічого – бо вже має досвід самостійного пошуку нетипових рішень у цивільному житті.
Найважливіше питання – це питання часу
Для країн ЄС суворе дотримання бюрократичних процедур – основа державного механізму. Що вони можуть зробити, не руйнуючи цієї основи?
Найважливіше питання – це питання часу. Основна проблема у взаємодії з державою полягає в тому, що все відбувається надзвичайно повільно. Навіть якщо держава ухвалила рішення закупити щось важливе, може минути не один місяць, а то й рік, перш ніж це потрапить на фронт. Така проблема існує не лише в Україні, а й у Європі.
Оптимальною є ситуація, коли програмісти, які розробили нову нейромережу або модифікували вже наявну, без узгодження з чотирма рівнями командування просто зв’язуються через умовний Signal з операторами дронів і кажуть: «Ось нова прошивка. Тримайте файл, тестуйте!» Тут надзвичайно важливими є горизонтальні зв’язки між командами, що займаються розробкою та використанням дронів.
Якщо 30 років тому було нормально подати заявку до банку і чекати відповіді місяць, то сьогодні такі затримки неприпустимі. На війні перевагу отримує той, хто швидше втілює ідею в реальність. Це гальмує бюрократія, тому її треба цифровізувати. Зазвичай, поки «все добре», такі реформи відкладають «на потім» або реалізують дуже повільно. Можливо, якби в нас не виникли достатньо серйозні проблеми, ми б і не впровадили в Україні «Дію». А тепер ніхто не заперечує, що ця електронна система держпослуг дуже корисна й економить людям багато часу. Європейським країнам також варто впроваджувати електронний документообіг, систему «держава в смартфоні» або подібні рішення.
Здатність знаходити нетипові рішення
Один мій знайомий сказав, що українці – це нація інженерів: зупини будь-якого водія – він розповість, як усе влаштовано під капотом. Чи справді українці перевершують жителів розвинених європейських країн у технічній грамотності?
Скоріше не в грамотності, а в універсальності. Наприклад, сфера послуг в Україні – це та ніша, де люди виявляють креативність, зокрема технічну, не бояться пробувати нове. У Європі ж вона надто забюрократизована та зарегульована, що демотивує шукати нові рішення, інколи навіть впроваджувати щось нове – і це позначається на загальному рівні технічної культури в країні. Але, якщо порівнювати з Азією, наприклад, з Індією чи Пакистаном, то вже ми десь посередині. І це не питання рівня знань – він приблизно однаковий. Річ більше про вміння робити щось поза наявними підходами та звичаями у цій сфері. Проте, може виявитися, що ця риса проявляється лише у складних умовах. У разі війни європейці теж можуть «розкачатися», але дорогоцінний час буде втрачено.
Я багато дивився відео про ремонти в Індії та Пакистані – і це майже фантастика навіть для нас. Наприклад, прямо на вулиці переплавляють акумулятор, збираючи з отриманого свинцю новий – і він потім цілком нормально працює. У нас, напевно, мало хто зміг би повторити таке без спеціальної підготовки та обладнання, навіть у заводських умовах. Якщо уявити, що в таку війну, як наша, були б втягнуті Індія чи Пакистан, то автономні дрони зі штучним інтелектом, які ми, можливо, побачимо вже цієї осені, у них уже стояли б на озброєнні.
Якби Росія напала на країни ЄС, чи змогли б вони оперативно наростити виробництво дронів у достатній кількості, щоб зупинити наступ російської армії?
На жаль, не змогли б. У європейській культурі глибоко вкорінене прагнення суворо дотримуватися процедур і алгоритмів. У мирному житті це добре – саме це сприяло стабільному фінансовому розвитку Європи. Але в умовах війни така процедурність може виявитися фатальною.
Проте Європа не є єдиною. Якщо жителі Німеччини здебільшого ще не усвідомили воєнну загрозу, то в Польщі та країнах Балтії розуміння вже з’явилося. Можливо, саме там можливі зміни?
Так, Польща й країни Балтії значно менш «алгоритмічно закостенілі», і саме в цих країнах виробництво дронів можна було б налагодити швидше. Один із варіантів – перенести українське виробництво дронів до Польщі разом з українськими спеціалістами, які вже мають досвід. Поки триває війна проти України, дрони можна було б спрямовувати на український фронт. Але якщо Росія нападе, скажімо, на Литву, ці дрони можна буде оперативно перекинути на північний фронт.
Витяг уроків з досвіду сучасної війни
Технічна революція у військовій справі розвивається настільки стрімко, що вчорашні «найсильніші армії світу» сьогодні виявляються безнадійно застарілими. Однак генерали досі мислять категоріями минулих війн. Багато європейських політиків не усвідомлюють, що сьогодні значно ефективніше інвестувати в технології штучного інтелекту для дронів, аніж у закупівлю танків. Здається, інстинкт самозбереження диктаторів змушує їх ставитися до цього серйозніше.
З’являються свідчення участі у війні на боці Росії окремих громадян Китаю і навіть цілих підрозділів із Північної Кореї. Очевидно, що вони перебувають там не задля допомоги Росії, а радше для запозичення досвіду ведення сучасної війни. Ми бачимо, що нещодавно сформовані українські підрозділи, які не встигли адаптуватися до нових умов, змушені відступати, тоді як досвідчені – утримують оборону. Якщо армії країн НАТО не почнуть переймати цей бойовий досвід уже зараз, вони не зможуть стримати Росію в разі її нападу. І найтривожніше – у керівництва країн НАТО наразі немає навіть того розуміння, яке вже є у Китаю та Північної Кореї.
Країни ЄС можуть вчитися лише на українському досвіді, щоб зрозуміти реальні потреби фронту й вимоги до дронів. Але, схоже, вони досі багато чого не розуміють. Я думаю, вони не переймають значну частину українського досвіду, бо контакт з Україною відбувається через державні структури – з тими самими вадами, які є в них самих. Дивлячись на Україну виключно крізь призму офіційних інституцій, а не через горизонтальні зв’язки волонтерів, нічого особливого не побачиш. Тобто вони просто не знають, куди дивитися. Виникає й інше питання: чи дозволять їм безпосередньо переймати досвід волонтерів, оминаючи державні структури?
Горизонтальні зв’язки між громадськими організаціями України та країн ЄС
Тому ми самі маємо розвивати горизонтальні зв’язки з нашими європейськими друзями, з громадськими організаціями Польщі й країн Балтії. Від цього залежить виживання не лише України, а й усієї Європи.
Саме так – горизонтальні зв’язки. Але з цим тісно пов’язана і здатність приймати нетипові рішення. Люди часто бояться своїх ідей, бо звикли чути: «Думаєш, до тебе ніхто не додумався? Усе давно придумано до тебе!» А у європейців проблема інша – нестандартні рішення часто не проходять з-за невідповідності тим чи іншим відверто застарілим стандартам. Тому вони дуже часто просто не думають у цьому напрямку, оскільки дешевше і швидше зробити щось нетехнологічно та неефективно, аніж боротися з бюрократією, або мати ризик, що інновація опиниться під забороною.
Які перешкоди заважають західним країнам – зокрема, Німеччині, Польщі, країнам Балтії – розвивати власне виробництво дронів?
Тут варто розділити відповідь на дві частини. По-перше, апаратна частина: механіка й мінікомп’ютер дрона. Це нескладне завдання, і Україна вже накопичила в цьому величезний досвід, який можна швидко перейняти. Загалом, налагодити масове виробництво дронів технічно можливо. В Україні цього не роблять у промислових умовах лише через ризик ракетних ударів. Наше досягнення в тому, що дрони виробляються на рівні промислових масштабів, хоч і без конвеєра і подекуди в підвалах.
По-друге, програмне забезпечення, яке має постійно оновлюватися. Тут складніше. Європейці, як показує практика, вміють писати якісний код – але роблять це надзвичайно повільно. І тут питання не в роботі програмістів, а в самій системі, скажімо так, прийомки та контролю, до якої всі звикли. Тут можна було б формувати команди за участю українців, можливо, ще індусів. Індійські програмісти відомі тим, що можуть написати код за «три вечори», на який звичайним програмістам знадобився б місяць. Звісно ж, при цьому сильно страждає культура його документування, а також зрозумілість для інших людей. Проте, коли важливіша швидкість та перебір різних алгоритмів, такий підхід може виявитися кращим.
Окреме питання – постачання комплектовальних. Європейським країнам доведеться імпортувати багато компонентів за межами ЄС: акумулятори (або літій), рідкоземельні метали для магнітів у двигунах. Щодо мікросхем – гадаю, тут проблем буде менше, адже основні виробники розташовані в Південній Кореї та інших демократичних країнах, з якими легше домовлятися.
Цю діяльність можна організувати на двох паралельних рівнях: з одного боку – на державному рівні, з іншого – силами волонтерських ініціатив.
Що країни ЄС можуть зробити саме зараз?
Думаю, у цьому питанні ми не можемо покладатися на Міністерство закордонних справ і маємо самі вдаватися до методів народної дипломатії, доносити до європейців розуміння реальної воєнної загрози. Також потрібно, на основі роботи над помилками, яких припустилася Україна в сфері оборони, формулювати проблеми так, щоб інші країни їх не повторювали.
Думаю, що справді варто робити такі звернення. Якщо йдеться про перебудову чогось у самій державі – дуже сумніваюся, що це можливо в найближчий час. Але це й не обов’язково. Достатньо на державному рівні надати низку дозволів, щоб люди могли займатися різною діяльністю на волонтерських засадах без ризику бути покараними за порушення процедур. Навіть в Україні діяльність волонтерських організацій, які підтримують армію, досі не врегульована повною мірою й часто перебуває в «сірій зоні» законодавства. Наприклад, досі формально заборонено волонтерам виготовляти бойові компоненти для дронів.
Можливо, це прозвучить несподівано, але першим кроком до підготовки країн Євросоюзу до можливої війни могло б стати надання дозволу на використання цивільних дронів. Із 31 грудня 2020 року в ЄС діє єдиний регламент, що регулює та обмежує їхнє використання, а в таких країнах, як Франція, Німеччина, Іспанія, запроваджено додаткові обмеження. Про які волонтерські ініціативи в цій сфері може йтися, якщо люди не мають жодного уявлення, що це таке? Потрібно вже зараз, щоб звичайні громадяни вчилися збирати дрони й керувати ними – не обов’язково бойовими чи з елементами штучного інтелекту. Головне – щоб певна кількість людей мала базовий досвід роботи з дронами. Нам у цьому пощастило: коли дрони масово з’явилися на ринку – десь у 2017 році – вони вже були саморобними в деяких українців. До речі, свій перший квадрокоптер я теж купив у 2017-му й тоді навчився ним керувати.
Підсумовуючи нашу розмову, що б ви порадили європейським політикам, якби вас про це запитали?
По-перше, послабити законодавчі обмеження, легалізувати діяльність громадських організацій, що займаються дронами, спростити бюрократичні процедури й зменшити час необхідної взаємодії з державою.
По-друге, стимулювати участь громадян у таких організаціях. Наприклад, можна зберігати заробітну плату працівникам державних установ, які вирішать тимчасово – на кілька тижнів – долучитися до волонтерських ініціатив, пов’язаних із дронами.
По-третє, забезпечити можливість передання досвіду українських фахівців. На міждержавному рівні потрібно створити такий механізм, щоб Україна могла відряджати досвідчених спеціалістів для роботи в цих громадських організаціях. Було б чудово, якби з’явилися відповідні державні програми.
Але для цього вже потрібно звертатися до депутатів парламентів європейських країн.
Попередні розмови з Євгеном Коваленком:
