Джерело: PostPravda.info. 20.06.2025.
На фото – наслідки атаки на Київ 17 червня 2025 року, фото: Петро Андрусечко.
Атаки стають дедалі частішими 17 червня 2025 року Росія бомбардувала Київ. Загинуло 28 людей, серед них майже вся родина: Ростислав та Інна, їхній 22-річний син Артем та його 21-річна дівчина Вероніка. Вижив лише 12-річний Ілля, який тієї ночі саме ночував у бабусі. Кілька днів тому російські бомби впали на Харків, а 19 червня – на Краматорськ. Щодня рішення Володимира Путіна приносять смерть і руйнування мешканцям українських міст, містечок і сіл. Від багатьох залишилися лише руїни. З лиця землі стерті Вовчанськ, Липці, Юнаківка, Кам’янка, Долина, Часів Яр, Нью-Йорк, Торецьк, Курахове, Вугледар, Роботине, Кринки – і ще тисячі українських міст і сіл.
Атаки на Харків
«Найбільше я боюся, коли бомбардування вщухають на кілька днів, – розповідає Кристина. – Після таких перерв зазвичай стає ще гірше». Дівчині трохи менш як 29 років. До Харкова вона приїхала з Херсона. Кілька років тому вона втекла від війни, бо в її рідному місті вже не можна було жити. Щодня вона публікує в мережі багато світлин. Вона любить ніжні, жіночні сукні, сміливі кольори, позувати для фотосесії біля річки, ставка, на пляжі, десь біля озера. У неї великі зелені очі, повні губи, струнка фігура, довгі ноги й пряме, доглянуте блондинське волосся майже до пояса. У Херсоні вона брала участь у конкурсі краси. На одній зі світлин, яку вона виклала кілька років тому в мережу, вона у довгій білій мереживній сукні з великими ангельськими крилами – кокетливо усміхається й упевнено тримається на сцені
Цієї усмішки на її нинішніх фотографіях вже не знайти, хоча вона й досі часто публікує знімки з різних фотосесій. Деякі з них вже не виглядають так професійно. Ніби це віддалений відгомін колишнього життя або навіть кадри з життя зовсім іншої людини. На більшості цих нових світлин дівчина серйозна. Однак вона наполегливо хоче зберегти те, що залишила в Херсоні. Свою нормальність. «Я завжди мріяла стати моделлю. Адже у мене є для цього можливості. Чи не так?» – кокетливо запитує вона в одній із розмов.
– На щастя, ми всі живі, – повідомляє вона через кілька годин після чергового нападу росіян на Харків.
– Усі шибки у вікнах мені повибивало. Вибуховий удар вирвав вхідні двері моєї квартири, а мене кинуло на стіну. У сусідів те саме. Зруйновано кілька квартир. Мабуть, це був Shahed (російський бойовий дрон – ред.). Боюся, що буде ще гірше. Так, як у Києві, – описує Кристина те, що сталося. – У мене пошматовані руки й ноги. Рани не великі, але глибокі. Це в основному осколки скла, які потрапили до моєї квартири зі сходової клітки. Напевно, на тілі залишаться шрами, але я мажу їх маззю. Сподіваюся, що вони загояться.
На фото – наслідки атаки на Київ 17 червня 2025 року, фото: Петро Андрусечко.
– Я могла піти до ванної кімнати, – дорікає собі. – Хоча я була в коридорі, між двома стінами, як рекомендують, але це не допомогло. Якби я одягла пухову куртку, таку зимову, то, мабуть, мене б так не порізало, але ж зараз літо. Мені було б страшенно спекотно, тому я була тільки в нічній сорочці і намагалася спати на підлозі, – розмірковує вона про різні варіанти, що можна було б зробити, якби знати, що саме цієї ночі смерть пролетить повз.
Наступного ранку комунальні служби встановили у вікнах її квартири плити з деревинної фанери та тимчасові, трохи невідповідні двері. Квартиру потрібно було прибрати, бо ударна хвиля все перевернула і завалила пилом. До кінця це не можна вимити, і атмосфера в ній зараз трохи гнітюча, тим паче, що через відсутність вікон туди не проникає жоден сонячний промінь.
– Я думаю, чи не виїхати на захід. Але, може, ще почекаю. Зрештою, тут можна було жити довгий час, попри бомбардування. Але ще ніколи не було так страшно. Гучних звуків і вибухів стає все більше, і вони все частіше влучають у житлові будинки, такі як мій. Скажи мені, чому не тривають нормальні мирні переговори? Чому ніхто нічого не робить? Чому це все ще триває? – запитує Кристина.
– Скажи мені, будь ласка. Може, ти щось чув, чи буде у нас гірше, чи це наближається до кінця? Люди в місті кажуть, що це тільки початок і що восени буде ще небезпечніше, – запитує вона. Я заспокоюю її, кажучи, що людей доброї волі більше і я твердо вірю в це, що все буде добре.
На фото: наслідки атаки на Київ 17 червня 2025 року, фото: Петро Андрусечко.
Ракети на Київ
Тієї ночі я спав дуже неспокійно. У мене було якесь погане передчуття, коли я побачив, що в бік столиці України летять кілька сотень дронів Shahed і різні типи ракет. Зазвичай протиповітряна оборона справлялася, але цього разу це відчуття не давало мені заснути до пізньої ночі. Коли я нарешті заснув, мені наснився дуже дивний сон, що дрони FPV зі штучним інтелектом атакують випадкових перехожих. У цьому сні я дивом уникнув смерті й зміг відтягнути до сусідніх дерев літню жінку в чорному одязі, яка спиралася на дерев'яну палицю.
Я прокинувся приблизно о 6.00 ранку. Рефлекторно схопив телефон, відкрив повідомлення. У мережі з'явилися перші повідомлення про 14 загиблих у результаті атаки на Київ і лише кілька фотографій зруйнованого будинку в Солом'янському районі.
Місце удару ракети – це район, де живе Міруся. Перевіряю її профіль. Месенджер підказує, що вона була доступна кілька годин тому, ще до вибухів. Вона часто говорила, що недалеко від її району збивають ракети й дрони, що пікірують на місто із заходу. Надсилаю коротке повідомлення: «Як ти?». Вона довго не відповідає. Минає кілька годин. Я з дедалі більшим занепокоєнням перевіряю повідомлення про нових поранених і загиблих. Цифри постійно крутяться в голові. Пишу в іншому чаті. Тиша. Зрештою, я намагаюся зателефонувати, хоча ще дуже рано. Немає сигналу.
Міруся нарешті відповідає. Минуло півтори години після атаки. «Вибач. Я заснула. Мені потрібно було хоч трохи поспати, бо всю ніч я просиділа у ванній», – записує вона мені голосове повідомлення. Я відразу чую, що вона говорить крізь сльози. – «Ти бачив, що сталося в Солом'янському районі? Ракета знесла весь під'їзд. Кілька поверхів. Якби це сталося у мене, я б не мала жодних шансів у цій ванні. Наступного разу, коли буде попередження, мабуть, не буде виходу. Треба пакувати рюкзак і йти прямо до метро. Подзвоню пізніше, бо мушу помитися і збиратися на роботу, – каже вона. Відчуваючи, що їй треба якось розрядити нерви, вона йде ще трохи побігати.
На фото: наслідки атаки на Київ 17 червня 2025 року, фото: Петро Андрусечко.
Мер Києва Віталій Кличко прибуває на місце трагедії дуже рано. Він також відвідує цього дня інші місця, де росіяни скинули бомби з касетними боєголовками. Кількість загиблих і поранених зростає. Цього разу світ помітив, що сталося. Про напад на Київ говорять ЗМІ у всьому світі. Москва застосувала зброю, заборонену міжнародними конвенціями, але Кремль є одним з тих, хто їх не підписав. У момент детонації з ракети випадає багато металевих куль, наповнених маленькими кульками, які розлітаються по всій околиці й можуть вбити багато людей. Включно випадкових. «Ця зброя саме для того і була створена, щоб убити якнайбільше людей. Це ніщо інше, як геноцид, вчинений російськими терористами», – гнівно заявляє Кличко з Дарниці, одного з восьми районів Києва, які були атаковані цієї ночі. Загалом Москва випустила на місто 440 дронів і не менше 32 ракет: балістичних, маневрових і гіперзвукових. За оцінками, бомбардування Києва тільки 17 червня 2025 року коштувало Кремлю понад 220 мільйонів злотих.
У Дарниці я добре знаю трамвайні колії та будівлю, що розташована поруч із ними та яку я впізнаю на наступних фотографіях з місця подій. Неподалік там мають будинок батьки Маші – Таня та Саша. Я мешкав у них навесні та влітку 2022 року. Намагаюся відвідувати їх, коли приїжджаю до Києва. Досі маю їхню жовту постільну білизну, яку кілька років тому позичив на кілька днів. Пам'ятаю, що в перші місяці російської інвазії в Україну на їхньому будинку висіли прапори України та Польщі. Це через вдячність за те, що поляки так допомогли Україні кілька років тому. Обоє батьків Маші – вчителі. Їхній дім завжди відкритий, вони люблять запрошувати мене на обід або вечерю. Саша навчив мене перших слів українською. Тому я відразу написав Маші, яка живе неподалік від центру міста. «Як ти?» – запитав я. «Все гаразд», – відповіла вона через хвилину. «А як твої батьки? Я писав твоєму татові, але він не відповів. Тому я трохи занепокоївся, бо бачу на фотографіях, що по телебаченню в усьому світі показують будівлю поруч із їхнім будинком». – «З ними теж все гаразд. З ними нічого не сталося, не хвилюйся. Я вже дзвонила».
Багато українців одразу після перших повідомлень про бомбардування в якомусь місті хапають телефон й інстинктивно пишуть знайомим: «Як ти? Живий? Все гаразд? Я бачив, що сьогодні бомба впала недалеко від тебе». Тягнуться хвилини в очікуванні відповіді. Гірше, коли хтось довго не відповідає. Зовсім погано, коли він вже ніколи не відповість.
Нарешті Саша дає знак життя: «Ми всі цілі й здорові, але цього разу було багато поранених і вбитих поруч з нами. Здавалося, ніби ці вибухи й постріли відбувалися прямо над нашими головами. Ракети впали десь недалеко від лісу, де ми колись гуляли з Річардом (так звати собаку – ред.). Пам'ятаєш? Вночі здавалося, ніби весь ліс горить. Дим висів у небі ще довгий час. Пожежні вертольоти літали тут кожні 5 хвилин протягом пів дня. Коли ти нас відвідаєш?»
На фото: наслідки атаки на Київ 17 червня 2025 року, фото: Петро Андрусечко.
Вибухи в Краматорську
Фотографії Кристини не дають мені спокою вже кілька днів. Я не можу викреслити з пам'яті її зелені очі й закривавлені руки, якими тече червона рідина. Вираз її обличчя суворий. Губи стиснуті. Вона дивиться з цих фотографій проникливо, ніби говорить світу: «Подивіться. Ти збираєшся щось з цим робити?». Мене також дуже збентежила атака на Київ. Я цілий день стежив за подіями.
Можливо, тому наступної ночі я знову мав дивний сон. Мені наснилося, що я поїхав на Донбас без машини, поїздом. Мій автобус зламався. На вокзал за мною мав приїхати мій друг Микола Саєнко... Перш ніж і далі розповідатиму про сон, познайомтеся з короткою історією Миколи. Разом з ним ми вже кілька років розвозимо дітям подарунки на Різдво, Новий рік, День дитини й дуже часто без будь-якого особливого приводу. Я допомагав Миколі взимку 2022 року вивезти з Бахмута трьох корів і теля. Одна з сімей не хотіла погоджуватися на виїзд і евакуацію з трьома дітьми, якщо їм доведеться залишити свою худобу. Врешті-решт ми вивезли всіх. Ми були разом на фронті десятки разів, врятували багато людей.
Микола допомагає переважно дітям і тваринам. Він вивіз із Лиману ведмедя і папугу, а з Торецька – кіз, собак, котів і навіть канарку. Усі в околиці знали його жовтий автобус. Він був старий, але надійний. Пасажирські двері в ньому не зачинялися, тому Микола ще у 2022 році прив'язав їх мотузкою, і виходити можна було тільки спиною. Осколок снаряда відламав одне з дзеркал, коли Микола вивозив людей з Бахмута, тож до нього було приклеєно скотчем зовсім невідповідне дзеркало від іншої машини. Автомобіль не розганявся швидше 70-80 км на годину і страшенно повільно тягнулося вгору. Перемикання передач здійснювалося кнопками. Одного разу нам довелося швидко тікати з місцевого лікарні, яку росіяни взяли на приціл тієї ночі. Ми приїхали туди, щоб перев'язати мою руку, зламану під час повернення з Авдіївки. Минуло кілька хвилин, перш ніж машина взагалі рушила. Пізніше ми сміялися, що це була найповільніша втеча з місця бомбардування в історії воєн.
На фото зліва Микола, праворуч автор тексту Пьотр Кашувара разом з дітьми з Долинки в Донецькій області, Новий рік 2024/2025.
Чому я вжив минулий час? Мій друг приснився мені в ніч з 18 на 19 червня. Миколай сказав мені, що машини більше немає і все скінчено, що Донбас втрачено і ми мусимо швидко сховатися в бункер, а найкраще буде, якщо я взагалі якнайшвидше виїду звідси. Я прокинувся знову трохи знервований. Перевірив новини в мережі. Писали, що росіяни обстріляли Краматорськ. Я набрав номер Миколи. Написав: «Як ти?». За мить месенджер показав мені іконку, що користувач був доступний кілька хвилин тому. Емоції вщухли, але я все ще чекав на відповідь. У вікні чату я побачив відео, на якому горить школа, до якої кілька років тому ходив Миколай. Будівля розташовується навпроти його квартири, яка вже одного разу постраждала від ракети ще у 2022 році. Біля стіни стоїть жовтий автобус. Він повністю розтрощений.
– Я втратив свого друга, – каже Миколай у відео, яке він мені надіслав. «Моя найдорожча машина, яка так довго захищала мене від смерті. Вся понівечена. Розбите скло, капот, продірявлений дах», – я бачу, що в його очах сльози. «Але найголовніше, що ми живі. Мишину… звісно, я зможу відремонтувати. Вона повинна і далі працювати. Війна ще не закінчилася», – каже він з посмішкою, прогулюючись по згарищах й уламках, які розкидала по околиці сила вибуху.
На фото – зруйнований салон жовтого автомобіля Миколи.
Попереду нас чекає ще одна ніч війни
Вечір з 19 на 20 червня 2025 року. Триває четвертий рік війни. Ми навіть не знаємо скільки жертв. Одне можна сказати напевно – занадто багато. Непохитний союзник України – США, став непередбачуваним. Путін створив заводи на території Росії, перейняв технологію від Ірану і збільшує виробництво бойових дронів Shahed/Geranium до 500 штук на день. Колись вже 20 таких машин у небі викликали страх і змушували людей спускатися в бомбосховища. Європа напружила м'язи, глибоко вдихнула і, здається, видихнула.
О 22:32 канали, що стежать за ситуацією в Україні, повідомили, що Росія знову запустила щонайменше з п'яти аеродромів понад 100 дронів. Вони незабаром вдарять по Україні. Повітряна тривога триває у всіх східних областях країни. У Києві за пів години до цього було оголошено про загрозу бомбардування балістичними ракетами. Незадовго до цього речник Кремля Дмитро Пєсков повідомив, що наступного тижня Москва узгодить з Києвом дату третього раунду так званих мирних переговорів.
Президент України Володимир Зеленський написав, що сьогодні відвідав місце трагедії в Києві, де від російської ракети загинули 23 людини. Він додав, що цього дня Кремль вбив 30 осіб по всій Україні і поранив 172. Він вкотре повторив, що Росія навмисно атакує цивільні об'єкти. «Це був звичайний тероризм. Такий самий, який російська армія під керівництвом Путіна несе всюди – від Чечні до Сирії. Це єдине, що Путін і його Росія вміють робити добре – вбивати й руйнувати. Це об'єднує сучасну Росію з такими режимами, як Іран і Північна Корея», – написав президент України у своїх соціальних мережах.
У Харкові пролунали сирени. Вони перервали нашу розмову з Кристиною. Ми намагалися відволіктися від думок про війну. Вона розповідала мені про свій день, навчання на юридичному факультеті, про мрії та кохання. Вона встигла прочитати уривок тексту про свою історію, коли Ігор Терехов, мер Харкова, повідомив в інтернеті: «Над містом знову дрони Shahed. Вибухи чути в Київському та Шевченківському районах. Один з ударів стався поблизу житлових будинків. Є пожежа».
– У нас знову обстріл – злякалася Кристина. – Ховаюся у ванній, бо кращої ідеї не маю. Напишу пізніше.
