понеділок, 15 червня 2026 р.

Миколай Карпіцький. Стаття перша. Країни Балтії під загрозою

 

Чи загрожує країнам Балтії вторгнення Росії? Кремлівський лідер цілком може вирішити, що саме зараз відкрилося вікно можливостей. Російська армія має досвід ведення сучасної війни. У разі нападу на країни Балтії знадобиться щонайменше кілька місяців, перш ніж європейські армії та військово-промисловий комплекс адаптуються до сучасного типу війни. Президент США Дональд Трамп демонструє своє небажання прийти на допомогу європейцям. Але чи є реальні передумови для такого вторгнення? Західна розвідка поки що не бачить ознак його підготовки, і можна навести низку політичних та економічних аргументів, що спростовують такий сценарій. Однак залишається ще один аргумент, який часто випускають з уваги, – месіанське цілепокладання Росії, яке й привело до влади таку людину, як Путін.

Чи може Росія напасти на країни Балтії до завершення війни в Україні?

Існують вагомі аргументи, чому Росія не може розпочати нову війну саме зараз. По-перше, з військового погляду вона поки не готова до нової війни. По-друге, Росія вже загрузла у війні з Україною і тому не зможе відволікати сили на нову війну. По-третє, напад на інші країни погіршить і без того тяжку економічну ситуацію в Росії та посилить зростання невдоволення населення.

Заперечуючи перший аргумент, можна зауважити, що підготовка до війни – це нескінчений процес, адже з оновленням армії паралельно відбувається її застарівання. Ситуація постійно змінюється, і якби війни починалися тоді, коли армії готові, то жодна країна не змогла б почати війну. Історія вчить, що війни починаються не тоді, коли армії готові, а коли дозріли політичні умови. Російська армія теж не була готова до нового типу війни, коли 24 лютого 2022 року вторглася в Україну. Армії адаптуються в ході самої війни й завдяки цьому стають сильнішими за будь-які найпотужніші армії мирного часу. Тому на цей момент російська та українська армії – одні з найсильніших у світі, попри те, що за формальними показниками можуть поступатися арміям НАТО.

Заперечуючи другий аргумент, можна навести приклади, коли країна, що вже воює, навіть в умовах кризи починала нову військову кампанію. Наприкінці серпня 1941 року, коли Адольф Гітлер проводив операцію із замикання Київського котла та розгрому Південно-Західного фронту радянських військ. Саме в момент цієї військової катастрофи Радянський Союз починає нову широкомасштабну військову кампанію – вторгається в Іран та окуповує його північну частину.

Нарешті, найближчий приклад. У серпні 2024 року становище української армії на Донбасі було критичним. Російська армія просувалася до Покровська, ніхто не знав, чи вдасться її зупинити й чи не завалиться фронт. У той час безпілотники ще не відігравали такої ролі, як зараз, а солдатів катастрофічно бракувало. Саме в цей момент українська армія починає успішний наступ у Курській області, хоча для такого наступу Україні довелося залучати сили з Донбасу. Російське командування цього не очікувало, оскільки виходило з військової логіки: адже відкривати новий фронт невигідно саме тій стороні, у якої менше ресурсів. Це відомо навіть будь-якому геймеру, який грає в комп’ютерні стратегії.

У таких випадках політичні міркування переважають військові. Тим більше, що напад на одну або кілька країн Балтії має і військовий сенс: якщо українська ділянка фронту стала практично неприступною, чому б не вдарити по вразливій ділянці? Навіть якщо бліцкриг «Таллінн за три дні» провалиться, перемир’я в Балтії можна буде обміняти на припинення військової допомоги Україні.

Третій аргумент пов’язаний із хибним уявленням, ніби вчинки завжди можна раціонально пояснити, враховуючи фактор вигоди та зовнішні обставини. Насправді як люди, так і держави дуже часто діють всупереч тому, що їм вигідно, а мотивації вчинків можуть бути найрізноманітнішими – як раціональними, так і ірраціональними.

Для одних головною мотивацією є матеріальна вигода, і це дає змогу прорахувати поведінку таких політиків, як Дональд Трамп, для інших – месіанська ідея, яка впливає на рішення Володимира Путіна.

Чому одні держави мирні, а інші агресивні?

Чому одні держави мирно співіснують із сусідами, а інші постійно розв’язують війни? Чи залежить це від політичної ситуації, історії народу чи чогось іншого? – Те саме спостерігаємо й щодо людей. Бувають агресивні люди, які обов’язково на когось нападуть, щойно з’явиться така можливість, а бувають добрі, мирні люди, які ніколи так не вчинять. Відмінність між ними зумовлена різним ставленням до життя, яке визначає їхній сенс життя та їх самих як особистостей. Подібним чином характер держави визначається тією її місією, яка з погляду її жителів надає сенс її існуванню.

Як і люди, держави бувають як мирними, так і агресивними. Щодо одних ми впевнені, що вони не стануть нападати на слабших сусідів, навіть якщо знають, що це залишиться безкарним. Але є держави, готові розв’язати війну, навіть якщо самі зазнають від цього величезних втрат. Пріоритетною цінністю мирних держав є життя та добробут своїх громадян. Їхня місія полягає в розвитку та забезпеченні добробуту власної країни. Натомість агресивні держави бачать свою місію в чомусь зовнішньому щодо повсякденного життя власних громадян, і тому готові пожертвувати їхніми життями.

Наприклад, шахський Іран співпрацював з Ізраїлем заради власної вигоди, тоді як Ісламська Республіка Іран прагне знищити єврейську державу і заради цього йде на будь-які жертви. У цьому випадку знищення чужої країни є пріоритетнішим за процвітання власної.

Що таке цілепокладання?

Місія – це мета, яка надає сенс існуванню. Тобто це не будь-яка мета, а лише та, яка визначається у вільному ціннісному виборі. Цей вибір, який визначає і сенс життя людини, і місію держави, будемо називати «цілепокладанням».

Втрата цілепокладання веде до розчарування в сенсі існування. Наприклад, цілепокладанням Радянського Союзу було побудова світової комуністичної системи. Ця вища місія вважалася пріоритетнішою за добробут громадян і слугувала виправданням незліченних людських жертв. Масове розчарування в цій місії призвело до розпаду всієї радянської системи.

Імперська місія Росії

Процес перетворення Московського князівства на Росію розпочався у XV столітті із завоювання Новгородської республіки, що призвело до повного знищення одного зі східнослов’янських народів зі своєю мовою, культурою та соціальними традиціями. Цей геноцид виправдовувався місією «збирання земель», навколо якої формувалася централізована держава, що постійно розширювала свої кордони шляхом військової експансії.

Пізніше загарбницькі війни Росії призвели до фізичного знищення ще цілої низки народів. Відмова від цієї місії означала б втрату сенсу існування Росії, тому заради неї виправдовувалися будь-які жертви. Жорстоке пригнічення власних підданих сприяло тому, що вони були готові воювати й помирати заради цієї місії, тоді як російська влада безжально витрачала їх у всіх війнах.

Однак ми знаємо, що люди можуть змінюватися. Чи могла змінитися Росія, відмовившись від свого цілепокладання? Думаю, це було можливо, хоча це украй важко реалізувати. Така спроба була здійснена після перемоги революції в Росії в серпні 1991 року. Маси людей підтримали демократичний рух у надії побудувати нову Росію як мирну цивілізовану країну. Однак дуже швидко з’ясувалося, що у разі втрати її імперської місії вже ніщо не може втримати у складі Росії всі насильно приєднані території. Відцентрові сили всередині країни налякали не лише владу, а й простих росіян – адже саме вони є головними носіями месіанської свідомості, на якій паразитують політики.

Під час першої чеченської війни 1994–1996 рр. росіяни здебільшого виступали за мир і припинення бойових дій на Кавказі. Будь-яка нормальна людина інтуїтивно відчуває протиприродність війни, і на той момент росіяни психологічно не були готові виправдовувати страждання і смерть, які вона приносить. Однак протести проти війни не були відмовою від російської месіанської ідеї. Поступово страх перед розпадом країни, який асоціювався з хаосом і загрозою особистому існуванню, переважив страх перед війною, і в 1999 році росіяни вже масово підтримали нову війну в Чечні.

Причина масової підтримки Володимира Путіна і всіх агресивних війн, які він розв’язував, полягає в тому, що саме він став для росіян виразником місії «збирання земель». Показово, що багато з тих, хто був в опозиції до нього до 2014 року, після окупації Криму перейшли до табору його підтримки. Зараз вони можуть висловлювати невдоволення війною в Україні, однак це невдоволення викликане зовсім не тим, що війна має злочинний характер, а тим, що вона недостатньо успішна. Тому вони підтримають військову інтервенцію в країни Балтії, доки залишатиметься надія на її успішність.

То чи нападе Росія на країни Балтії?

Нова війна в Європі залежить не стільки від об’єктивних чинників, скільки від суб’єктивних уявлень однієї людини – Володимира Путіна, який і сам не знає, як вчинить. Однак саме цілепокладання Росії, яке він прагне втілити, передбачає, що військова експансія не може зупинитися лише на Україні.

То чи неминуча нова війна? Припустімо, ви впустили до дому клептомана або сексуального маніяка. Ви вважаєте, що у вашому домі йому невигідно скоювати злочин, і для повної впевненості навіть стежите, щоб і можливості такої йому не трапилося. Але ви випускаєте головне – він обов’язково скоїть злочин тоді, коли вважатиме це можливим відповідно до своїх внутрішніх суб’єктивних уявлень, які ви не можете раціонально прорахувати.

Так історично склалося, що девіантна поведінка однієї людини – Володимира Путіна – збіглася з девіантним історичним феноменом – цілепокладанням Росії. Тому він обов’язково розпочне нову війну проти однієї або кількох країн Європи, щойно на основі своїх внутрішніх суб’єктивних уявлень вирішить, що для цього відкрилося вікно можливостей.
 
на