неділя, 25 жовтня 2026 р.

«В Україні немає безпечного місця». Філософ Миколай Карпіцький про життя під обстрілами у прифронтовому Слов’янську


 
Філософ Миколай Карпіцький переїхав із Томська до України у 2015 році й нині живе у Слов’янську Донецької області. Від початку повномасштабного вторгнення він веде в соціальних мережах хроніку війни. У місті, де в мирний час мешкало понад 100 тисяч людей, зараз залишилося 17–18 тисяч. Із літа удари авіабомбами й дронами стали щоденними, а електрика та вода з’являються дедалі рідше.

В інтерв’ю «Вот Так» Миколай Карпіцький розповідає, чому не виїжджає з прифронтового міста, як люди живуть під обстрілами, чим «імперський пацифізм» росіян нагадує радянську віру у світле майбутнє та чому на фронті спокійніше, ніж у тилу.

«Соромно тікати»: чому Карпіцький не хоче виїжджати від війни

Дмитро Волчек: Коли почалася повномасштабна війна, ви казали, що залишаєтеся у Слов’янську, щоб бути останнім хронікером, здатним описати те, що відбувається, і вважаєте це своїм обов’язком. Чи збереглося у вас це бажання? Чому ви не виїжджаєте?

Миколай Карпіцький: Я залишаюся у Слов’янську, поки є технічна можливість працювати. Тут я веду хроніку, записую відео, пишу матеріали для польсько-українського сайту PostPravda. Щойно повністю відключать електрику й воду, працювати стане неможливо, і тоді я поїду. Просто соромно тікати, коли я бачу, що тут іще живуть літні люди й діти, а я, людина працездатного віку, шукатиму собі місце, де краще.

Дмитро Волчек: Ви кажете: «Коли повністю відключать електрику й воду». Вважаєте, що це неминуче?

Миколай Карпіцький: Ситуація поступово погіршується. Ще рік тому, попри обстріли, місто жило: між Слов’янськом і Краматорськом ходила електричка. А потім місяць за місяцем усе зникало: спочатку скасували електричку, тепер припинився й рух міського транспорту – після того, як у Краматорську завдали удару по пасажирських автобусах. Те саме з магазинами: сьогодні магазин стоїть, а завтра його вже немає. Час від часу влучають у торговельні кіоски, і простір, у якому можна жити, поступово звужується.

Але люди продовжують жити, наскільки це можливо. У серпні обстріли різко посилилися, почали горіти кіоски, удар припав на ринок. Частина ринку згоріла, але наступного дня люди однаково вийшли й торгували серед обгорілих кіосків. В українців є якась внутрішня життєва сила, яка всупереч бомбардуванням дає їм змогу жити далі. Це надихає й дивує.

Коли починається чергова хвиля нальотів, електрику відключають набагато частіше, ніж раніше. Бувають періоди затишшя, а бувають періоди інтенсивних бомбардувань, але із серпня вони стали настільки регулярними, що електрики частіше немає, ніж є. Вода зазвичай тече зі слабким напором, а зараз у нашому районі її немає вже багато днів. Електрика є вже цілу добу, а перед тим її не було близько півтори доби.

Усі намагаються пристосуватися. Виходиш на вулицю – містом ходять звичайні люди, зокрема й під час бомбардувань: гудуть дрони, десь щось вибухає, а люди торгують на невеличкому базарчику, ідуть у своїх справах. Зараз мало хто звертає увагу на вибухи, хоча вони справді забирають життя: щодня є поранені, приблизно раз на тиждень – загиблі. Але життя триває.

М’яч на антидроновій сітці: як виживають у прифронтовому Слов’янську

Дмитро Волчек: У репортажах із прифронтових районів часто бачиш вулиці, затягнуті антидроновими сітками, наче у фантастичному фільмі. У Слов’янську так само?

Миколай Карпіцький: Усі маленькі вулички й провулки сітками не затягнеш, а основні вулиці – так, затягнули. До цього вже звикли: минає трохи часу, і перестаєш звертати увагу. Але іноді трапляються сюрреалістичні картини: ідеш собі, а в повітрі висить м’яч. Придивляєшся – і виявляється, що він лежить на сітці.

Дмитро Волчек: Чи багато людей зараз виїжджає? Чому люди залишаються? Як організовано евакуацію?

Миколай Карпіцький: Місцева влада зацікавлена в тому, щоб виїжджало якомога більше людей: це, звісно, зменшує навантаження на комунальні служби. Тому нас постійно закликають виїжджати. Кажуть, що за тиждень виїжджає майже 300–400 людей. Не думаю, що хтось залишається тут заради якоїсь ідеї. Інша річ, що багато хто звик до місцевого життя й просто не знає, куди їхати.

Виходжу з дому – зустрічаю сусідку, літню жінку. Вона скаржиться: «Води немає, живу з онуком: він боїться бомбардувань, а куди я поїду – за межами Слов’янська нікого не знаю». Тобто людина просто дезорієнтована. Водночас нам повідомляють, що є спеціальні пункти, де можна записатися на евакуацію, а потім за попереднім записом людей кудись вивозять. Куди саме, я не цікавився. Видають підйомні – невелику суму грошей. Але літнім людям це мало допоможе.

У мирний час у Слов’янську мешкало понад 100 тисяч людей. Коли 2022 року почалися сильні бомбардування, кількість жителів різко скоротилася. Пам’ятаю порожні вулиці: їду вдень велосипедом – і нікого навколо, наче шоста ранку. Потім, після контрнаступу, люди почали повертатися, і в період відносно нормального життя населення зросло до 50 тисяч. Місто знову ожило.

А в середині літа, особливо в серпні, бомбардування й обстріли посилилися, і жителі знову почали виїжджати. У вересні залишилося вже 25 тисяч – половина від тієї кількості, якої населення сягало на піку під час війни. Зараз у всій Слов’янській громаді, до якої, крім міста, належать прилеглі села, мешкає майже 20 тисяч людей, а в самому місті – десь 17–18 тисяч. Переважно це літні люди. Діти теж іще залишаються – трохи більше тисячі.

Проблема в тому, що військові технології вдосконалюються. Українській стороні вдалося стабілізувати ситуацію на північ від Слов’янська, але на дрони й авіабомби це ніяк не впливає – вони прилітають дедалі частіше. На жаль, зона ураження й надалі розширюватиметься.

Так, я перебуваю на передовій. Але якщо я поїду, то рано чи пізно військові технології все одно дістануть мене будь-де. Виходить, я тікаю від долі замість того, щоб прямо дивитися на те, що відбувається тут і зараз, – адже безпечного місця в Україні немає. Можна говорити лише про ймовірність: у тилу ймовірність загинути трохи менша. Але війна – така річ, що померти можна будь-якої миті, де б ти не перебував. Тому ці ймовірності досить умовні.

Я живу тут уже чотири роки, і в мене жодного разу не влучило. А от нещодавно повідомляли про одну жительку Билбасівки – це село прилягає до Слов’янська, і я бачу його зі свого будинку. Вона жила в Польщі, ненадовго приїхала додому перевірити, чи все гаразд, – і в неї одразу влучила бомба. Яка тут імовірність? Її просто неможливо прорахувати. Буває, що люди виїжджають у тил і там гинуть, а буває, що залишаються тут – і все минає благополучно. Тому доводиться приймати свою долю такою, якою вона є, не боятися й не тікати від неї.

Дмитро Волчек: Життя на краю набуває містичного виміру?

Миколай Карпіцький: Не лише містичного. Я вважаю, що в тилу психологічно жити важче. Коли живеш тут, то відчуваєш небезпеку цілком конкретно. Ти знаєш, що ворог наступає і його намагаються зупинити, і сам спостерігаєш за цим. Летить бомба – за звуком можеш приблизно визначити, чи летить вона в тебе, чи впаде далеко. Лунає вибух – можеш оцінити ситуацію.

А в тилу небезпека невизначена, і що вона невизначеніша, то важче її переносити. Тут відбулося бомбардування, усе заспокоїлося – і ти теж заспокоюєшся та певний час можеш спокійно займатися своїми справами, аж поки не виникне нова небезпека. А люди, які живуть далеко в тилу, перебувають у постійній напрузі. Тому мені здається, що тут люди навіть спокійніші, ніж у Києві чи інших містах у глибині України.

«Українська мова стала звучати набагато частіше»

Дмитро Волчек: Мантас Кведаравічюс, режисер-документаліст, який загинув під час облоги Маріуполя, знімав молитовний будинок баптистів, куди люди приходили шукати розради, зокрема й невіруючі. Чи є зараз у Слов’янську такі духовні осередки?

Миколай Карпіцький: Звісно, є. Тут традиційно дуже сильні протестантські, євангельські церкви. Але тепер туди приходять уже нові люди, бо давні парафіяни евакуювалися: євангельські церкви подбали про те, щоб вивезти всіх, кого могли, знайшли одновірців у тилу й допомогли людям там влаштуватися. Якщо на початку 2022 року я багатьох знав, хто ходить до церкви, то тепер там незнайомі обличчя, тому я туди й не заходжу. А загалом люди справді шукають, із ким спілкуватися, шукають однодумців.

Найважче, коли немає світла, немає води, немає роботи й не знаєш, чим себе зайняти. Для мене інтелектуальна праця – це все, вона повністю задовольняє мої життєві потреби. Поки я пишу, то не переживаю, не думаю про бомбардування, і мені не потрібно шукати спілкування у своєму середовищі – мені цього достатньо. Коли немає світла, психологічно дуже важко. Поки ноутбук заряджений, я записую відео, а тексти обмірковую в голові. Звичайній же людині в таких умовах потрібне спілкування, вона шукає людей, схожих на себе. Знайти сусідів тепер складно – усі роз’їхалися. Тому люди йдуть до церкви, спілкуються там.

Дмитро Волчек: Чи зберігається вплив Російської православної церкви?

Миколай Карпіцький: РПЦ в Україні немає, а звичайні православні, якщо це не люди, для яких питання юрисдикції має принципове значення, приходячи до храму, навіть не знають, до якої юрисдикції він належить. Головне, що священник знайомий, – і добре. Переважно люди ходять до священників, а не до тієї чи іншої юрисдикції.

Дмитро Волчек: На вулицях і далі розмовляють російською? Ви почали вести свою сторінку у Facebook українською.

Миколай Карпіцький: Звичайні жителі не замислюються чітко над тим, якою мовою говорять. Я й за собою помітив: автоматично відповідаю тією мовою, якою до мене звертаються. Певний час, спілкуючись із місцевими, я за звичкою починав говорити українською, а вони розмовляють змішаною мовою – суржиком: одне слово українське, інше російське. І я сам не помітив, як перейшов на суржик.

Українська мова стала звучати набагато частіше. Коли ти спонтанно звертаєшся до когось українською, тобі найчастіше відповідають українською. А коли на вулиці звертаються до тебе, то іноді російською, іноді сумішшю мов. Тож серед звичайних жителів тут просто немає принципової позиції на кшталт: «Ми говоримо цією мовою, а не іншою». Інтелігенція намагається говорити українською, а прості люди розмовляють спонтанно. Українська мова зрозуміла всім, і люди легко на неї переходять.

Некроімперіалізм і «прекрасна Росія майбутнього»

Дмитро Волчек: Один із напрямів вашої роботи – дослідження некроімперіалізму як російської ідеології. Ви продовжуєте ці дослідження?

Миколай Карпіцький: Так, я написав низку статей про російську імперську свідомість і бачу певні тенденції. У російській суспільній свідомості панує імперіалізм, але він набуває різних форм. Некроімперіалізм – лише одна з них, хоча саме вона зараз домінує й підтримується владою.

Я розумію, що в Росії багато противників війни, і якби провели референдум, то, можливо, більшість проголосувала б проти неї. Однак не всі противники війни підтримують Україну, і не всі вони виступають проти імперії. Я помітив, що в російській імперській свідомості є тенденція, яку я назвав би імперським пацифізмом.

Це можна порівняти з тим, як у радянський період комуністична ідеологія існувала у двох формах. З одного боку – тоталітарна практика, репресії, сталінський терор. З іншого – віра звичайних комуністів у світле майбутнє, такий собі пацифістський варіант. Тобто комунізм, з одного боку, був агресивним, імперським, здійснював військову експансію, а з іншого – маса щиро віруючих комуністів вважала Радянський Союз наймиролюбнішою країною і вірила в комунізм.

Те саме відбувається з російською імперською свідомістю. Є некроімперіалізм – люди, які вважають, що потрібно здійснювати військову експансію, знищувати Україну. А є маса людей, які вірять у «прекрасну Росію майбутнього» так само, як комуністи вірили у світле комуністичне майбутнє. Ця «прекрасна Росія майбутнього» теж імперська, просто в їхній свідомості вона мирна: вони хочуть такої імперії, яка ні з ким не воює. Мені здається, це певною мірою відтворює структуру, що склалася в Радянському Союзі, тільки вже не на основі комуністичної ідеології, а на основі сучасного російського імперіалізму. Саме ці тенденції я й намагаюся простежити.

Дмитро Волчек: Ви залишили Росію понад десять років тому. Але чекісти не дають спокою навіть тим, хто виїхав давно, і заводять заочні справи. Ви як автор праць про російський некроімперіалізм і ведучий телеграм-каналу напевно теж привертаєте їхню увагу. Чи відчуваєте ви якісь сигнали звідти?

Миколай Карпіцький: Я настільки відірвався від Росії, що, навіть якщо вони щось і роблять, до мене це просто не доходить. Я взагалі нічого про це не знаю.

Безстрашний велосипедист

Дмитро Волчек: Ви їздите Слов’янськом на велосипеді. Адже це дуже небезпечно: дрони полюють на велосипедистів. Вам не страшно?

Миколай Карпіцький: Насправді відчуття небезпеки тут дуже конкретне й триває недовго. Коли чуєш гудіння, яке наближається, це спрацьовує як червоне світло світлофора: ось зараз небезпека. Щойно гудіння віддаляється, ти вже нічого не відчуваєш. Саме цим, як я вже казав, життя на фронті й відрізняється від життя в тилу. У тилу ти можеш постійно відчувати війну, переживати через неї. А тут ти відчуваєш війну лише тоді, коли щось гуде просто над головою. Гуде – ти оцінюєш імовірність: може влучити чи ні. А весь інший час, коли спокійно, займаєшся своїми справами.

Дмитро Волчек: Коли смерть постійно поруч, відчуття цінності життя посилюється чи слабшає?

Миколай Карпіцький: Річ у тім, що життя по-справжньому переживається лише в конкретну мить – тут і зараз. А люди звикають сприймати цю мить абстрактно. Вони живуть у майбутньому, яке ілюзорне, і в минулому, якого вже немає і яке вони самі собі вигадали. Коли смерть близько, ти розумієш, що це ілюзія, і в тебе залишається лише один вибір – повернутися до теперішньої миті й зрозуміти, що таке життя саме по собі. Іншими словами, близькість смерті дає змогу по-справжньому прожити власне життя таким, яким воно безпосередньо розкривається у твоєму внутрішньому екзистенційному досвіді. Вона ж дає змогу відрізнити справжню особистість від ілюзії, з якою ти себе ототожнюєш.

Розмовляв Дмитро Волчек для «Вот Так».
 
на