Семінар «Протестантська етика і дух українського волонтерства» у ЛНАУ

Цього року Луганський національний аграрний університет у Харкові (ЛНАУ) разом з усім світом відзначає 500-річчя Реформації – найважливішу історичну подію, яка визначила вигляд європейської цивілізації, і яка продовжує впливати на життя сучасної України. 26 травня 2017 р. доктор філософських наук, професор кафедри історико-філософських дисциплін Миколай Карпіцький провів семінар «Протестантська етика і дух українського волонтерства», в якому взяли участь студенти та викладачі всіх факультетів ЛНАУ.

Протестантська трудова етика сформувалася в результаті Реформації й сприяла економічному підйому навіть тих європейських країн, в яких протестанти були меншістю. У порівнянні з православними, протестантів в Україні небагато, і вони не могли чинити істотного впливу на розвиток країни ні в радянський період, ні в перші два десятиліття незалежності, однак в період боротьби з агресією 2014-2017 рр. саме протестантські церкви вийшли на перший план і опинилися в центрі волонтерського руху.

Багатьом протестантським пасторам довелося пройти тортури в підвалах сепаратистів. Особливо жорсткі репресії були в Слов'янську, де влітку 2014 року відразу після богослужіння схопили чотирьох п'ятидесятників церкви «Преображення Господнє» і згодом розстріляли. Однак після звільнення саме Слов'янськ перетворився на головний центр волонтерського служіння. Протестантська церква «Добра вість» в Слов'янську налагодила координацію волонтерських бригад в зоні АТО і відкрила в прифронтових містах власні місії.

Завдяки волонтерській роботі протестантів вдалося не тільки швидко відновити нормальне життя на звільнених територіях, а й змінити моральний клімат. Пастори церкви «Добра вість» ставили завдання не тільки допомагати людям, але й залучати їх до діяльності по допомозі іншим. У цьому вони бачили діяльну проповідь біблійної любові до ближнього.

Учасників семінару цікавили питання, що саме у світогляді протестантів спонукало їх зайняти активну громадянську позицію, яка дозволила настільки істотно вплинути на морально-психологічну ситуацію на Сході України. Відповідаючи на це питання, Миколай Карпіцький розповів, що протестант переконаний в тому, що він по вірі своїй вже зумовлений до спасіння, і тому повинен слідувати своєму покликанню у мирському житті, як того від нього хоче Бог. Відповідно, волонтерську роботу протестанти сприйняли як своє покликання і форму служіння Богу.

Учасники семінару відзначили, що досвід роботи протестантів з молоддю в зоні АТО дуже важливий для нашого університету. Адже Луганський національний аграрний університет – особливий, він не просто дає знання, але працює з молоддю із зони АТО, допомагає їй адаптуватися до нормального життя. В рамках цієї діяльності університет сподівається на співпрацю з протестантськими церквами на Сході України.

Доцент каф. історико-філософських дисциплін ЛНАУ, 
Олена Ігорівна Михайлюк

Джерело: http://lnau.in.ua/?p=4374

Юлія Філь. Хроніки Донбасу. Ще раз про Мар'їнку

Друзі та знайомі, які знали, що я їду на схід України, мали однакову реакцію – «Будь обережною там», або «ну ти смілива». Зараз я вам розкажу, яка я "смілива", ага.

Базою нашої науково-творчої команди був Слов’янськ, який звільнили ще в червні 2014 року і в якому люди зараз мирно займаються упорядкуванням місцевого парку розваг і мастяться лікувальними грязями у солоних слов’янських озерах. Про війну для мене, як для людини, яка доти не була тут, свідчили хіба меморіальні комплекси й телевежа на горі Карачун, яку видно з різних частин міста, й це лише після ґрунтовної екскурсії Олександра та Ольги Пальченків, які показали нам всі основні місця боїв у Слов’янську (ці люди гідні окремої історії). Тож якщо ще десь побутують міфи, що в Слов’янську небезпечно, це лише відголоски давнього сприйняття сумних подій, і, звісно, зараз жодного героїзму немає в тому, щоб поїхати в Слов’янськ. Саме звідси ми, завдяки відомому пастору-воїну Геннадію Лисенку, вибралися в Мар’їнку, про яку, на жаль, того ж сказати не можна.

Для поїздки Геннадій узяв помаранчевий вантажний мерседес під кодовою назвою «Утка», в який ми всі затовклися і недільного ранку рушили за 200 км майже на фронт. Провідника і водія нам послав сам Бог. Геннадія Лисенка тут, на Сході, знають усі, зайве згадувати межові ситуації, які зробили його відомим. Втім, здається, не лише це сприяло поширенню слави про цього чоловіка, а його надзвичайно добре серце у поєднанні із такою колосальною силою духу і впевненістю в кожному своєму кроці, що в його присутності всі страхи за майбутнє України просто зникають. Хто може напасти і поневолити нашу країну, якщо в неї такі захисники? Хоч Геннадій і не гвардієць, його боротьба відбувається на духовному фронті. Він постав перед нами у формі з шевронами капелана, як воїн і священник водночас. Саме це поєднання активного, безкомпромісного войовничого духу з християнським смиренням, добротою та щедрістю вразило мене найбільше в його особистості. Бог за ним, а зло нехай тікає геть. Словом був тоді переді мною не Геннадій, а сам Архангел Михаїл, з яким і в Мар’їнку їхати не страшно.

Через дві з половиною години Утка домчала до пункту призначення. Ми вийшли на центральній площі і майже з перших секунд перебування в місті зі мною почав ставатися когнітивний дисонанс. Мар’їнка, яка найчастіше фігурує в звітах Генштабу, була жива, сонячна, відремонтована (принаймні тут, в центрі). Площа рясніла ятками з різноманітними продуктами – сирами, оліями, крупами, медами. Деякі учасники ярмарку порозкладали свій товар прямо на сходах в якесь офіційне приміщення. Була розкладка кухонним крамом. Люди, як бджоли, роїлися навколо яток, купуючи потрібне. Хтось просто сидів на новопофарбованих лавах, або на побілених бордюрах, відпочиваючи. Хтось пив каву чи пиво (кафе в Мар’їнці теж працювало, про що нам Геннадій повідомив ще в Слов’янську). Війна? Яка війна? Де вона? Все побачене вписувалося радше в «обід за розкладом».

Погляд не відпускали яскраві пластикові миски, каструлі і чашки китайського виробництва. «Театр абсурду» - із своїх глибин казало несвідоме. Пройшовши далі головною вулицею ми почали помічати деякі деталі. Здалеку – звичайна п’ятиповерхівка, зблизька – теж. Але он там замість вікна фанера, онде скільки тріснутих шибок, а там вікнА взагалі нема, наступний будинок розбомбили наполовину. На іншій вулиці - гарний особняк з новим дахом, жаль тільки той - завалений, а навколо нього майорять чорнобривці і видно, що ще недавно грядки хтось підгортав.

Можна було так само, як місцеві жителі, прогулятися під сонцем центральним проспектом Дружби, сісти на бордюр попити кави. Але, зізнаюся, слабО. З тієї самої секунди, як відкрилися двері мерседеса, моє тіло стало пильним-пильним, повністю мобілізованим. Здавалося, в мені поселився їжак, який міцно скрутився всередині і колов своїми голками. Хоч я раціонально знала, що постраждати від снаряду в Мар’їнці у денний час людині, яка приїхала на декілька годин, така ж вірогідність, як наприклад, попасти під машину в Києві, страх настільки оволодів мною, що я, як Русалонька, відчувала кожен свій крок, ніби наступний може стати останнім. Їжак всередині все більше стискався мірою просування вглиб Жовтневої вулиці, з другої третини якої починалася зона, що проглядалася бойовиками. Тоді було перемир’я. Сторони навіть не перестрілювалися. І ми це знали, але моє напруження від цього меншим не ставало. Коли зустріли місцеву жительку і зупинилися поговорити з нею, все всередині з’їжачилося ще більше. Одна справа йдеш, створюєш ілюзію дії і контролю над ситуацією, інша стоїш на одному місці. Прямо тут, так близько до позицій, біля будинку, в який декілька днів тому влучив снаряд. Вирішила, що так далі не можна, треба щось із цим зробити. Біля мене стоїть людина, яка тут живе і щодня ходить на роботу цими вулицями, а я трясуся, як заєць. Включила мізки і подумала, що від долі не втечеш. Якщо судилося мені ось тут за такої малої вірогідності загинути, то, воістину, це доля, гідна Дарвінівської премії. Їжак всередині розгорнувся. Втім, напруження продовжувало фонити, просто вже не з такою силою.

Микола Миколайович, який часто бував у прифронтовій зоні й у більш небезпечні часи, казав, що за два дні звикаєш і напруження проходить. Мабуть, люди, які тут живуть, теж звикають. Я тоді подивувалася мужності і витримаці мар’їнців, які залишилися в місті, або повернулися назад після його звільнення. Ненормальність цієї ситуації до мене дійшла пізніше, вже в Києві, коли ми з колегою розмовляли про все це.

Де ж це так буває, щоб люди залишалися жити в такій небезпечній зоні? Щоб щодня брали участь у цій лотереї – залетить не залетить, на головну площу, чи у двір? Велике питання до влади, чому про евакуацію мар’їнців навіть не йдеться, чому їм не надане житло, в якому б вони щодня не боялися за своє життя і не носили би в собі їжаків постійно. Так, звісно, половина жителів міста покинула його (швидше без державної підтримки), але ж друга половина залишилася і це, як мінімум, дивно.

***

В Краматорську ми були мало. Він теж спокійний і мирний. Хоч два міста – Слов’янськ і Краматорськ – зовсім поруч одне від одного, вони такі різні. Слов’янськ енергетично м’який, трохи менший, зеленіший, Краматорськ – жорсткіший, індустріальний, більший.

Тож, друзі, немає жодного героїзму в тому, щоб поїхати на Схід. Навпаки зараз слушний час туди їхати, щоб і самому зайве не наражатися на небезпеку, і подивитися, як живеться людям, постраждалим через війну, іншими словами, вийти із київського вакууму, де у щоденному житті про війну забувають.

Джерело:  Фейсбук Yulia Fil

Міжнародне співробітництво з дослідження новітньої історії Донбасу

Кафедра історико-філософських дисциплін веде курс «Історія України» в Луганському національному аграрному університеті, і бесіди з очевидцями війни дають унікальний матеріал, який можна використовувати на заняттях. Для цього кафедра проводила польові дослідження в рамках міжнародного співробітництва в Слов'янську, Краматорську та Мар'їнці. 3 серпня 2019 року в Слов'янськ прибула міжнародна наукова група, в яку увійшов доктор наук, викладач кафедри історико-філософських дисциплін ЛНАУ Миколай Карпіцький, доктор наук, ад'юнкт Інституту журналістики та соціальної комунікації Вроцлавського університету Єнжей Моравецький, к. іст. н., науковий співробітник Інституту сходознавства НАН України Юлія Філь, PhD, викладач Варшавської школи фотографії та проєктної графіки Мачей Скавіньський. Розмовляли з біженцями, волонтерами, учасниками опору в період окупації, людьми, які пройшли полон або чиїх членів сім'ї розстріляли бойовики.

Про те, що пережили люди під час окупації, розповіла Наталія Брадарська. Її чоловіка, диякона церкви, і ще трьох християн бойовики забрали прямо у всіх на очах на виході з церкви після богослужіння і таємно розстріляли. Багато нового можна було дізнатися від волонтерів церкви «Добра Вість» Олександра Решетника і Геннадія Лисенка, які під час окупації вивозили біженців, через що потрапили в полон. Олександр Пальченко провів екскурсію місцями бойових дій навколо Слов'янська і як військовий професіонал пояснив хід бою за Слов'янськ. У той час вся його сім'я брала участь в русі опору загарбникам. Ризикуючи життям вони доставляли українським військовим їжу й одяг, який збирала їхня церква в Краматорську. Після звільнення Краматорська обидва його сини пішли на фронт, один був поранений і зараз служить пастором церкви, інший — вайшнав, продовжує службу в армії. У Мар'їнці наукова група відвідала християнський центр, який є однією з 32 місій церкви «Добра Вість» в прифронтовій зоні. Там спілкувалися як з членами місії, так і з простими жителями на вулиці, які розповідали про життя під обстрілами. У Мар'їнці познайомилися з пастором Юрієм Коротичем і його дружиною Світланою, які втекли з Донецька. Зараз вони також у Слов'янську, але регулярно приїжджають в Мар'їнку підтримати місцевих жителів.

9 серпня наукова група обговорила результати поїздки з колегами з Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди — керівником відділення релігієзнавства Анатолієм Колодним та завідувачкою відділу філософії та історії релігії Людмилою Филипович. У той же день учасники дослідження побували в гостях у видавництві «Дух і літера», яке перетворилося в культурно-просвітницький центр сучасної України.

Миколай Карпіцький, ст. викладач кафедри історико-філософських дисциплін ЛНАУ

Джерело: https://lnau.in.ua/міжнародне-співробітництво-з-дослід/?lang=ua

Карпіцький М.М. Архетип метафізичного ворога і тоталітарна свідомість

Карпіцький М.М. Архетип метафізичного ворога і тоталітарна свідомість // Тези доповідей щорічної науково-практичної конференції Луганського національного аграрного університету, м. Харків, 29 січня 2016 р. Х.: ЛНАУ, 2016. С. 73-76.

 

М. М. Карпіцький

Архетип метафізичного ворога і тоталітарна свідомість

За короткий час в умовах монополії ЗМІ в Росії пропаганда легко переконала мільйони людей підтримати агресію проти сусідньої держави. Зрозуміло, пропаганда була заснована на брехні про нібито захоплення влади нацистами і знищення російськомовного населення. Але виникає питання, яким чином така велика кількість людей могла повірити в очевидну брехню і підтримати військовий злочин проти сусіднього народу. Звичайно, пропаганда може бути ефективною, але таке пояснення недостатнє без розуміння структури тоталітарної свідомості.

Людська свідомість постійно формує цілісну картину світу з уривчастого знання і розрізнених фактів. Завдяки цьому людина здатна орієнтуватися в світі. Цілісна картина світу заповнює прогалини знання і формує систему очікувань того, що реально можна зустріти в світі. Динамічна картина світу постійно перебудовується залежно від появи нових фактів, і завдяки цьому формуються нові очікування, які розширюють горизонт можливостей того, що людина може зустріти. Жорстка картина світу, навпаки, перешкоджає сприйняттю і розумінню нових фактів, які не відповідають очікуванням. Незважаючи на це людина зберігає здатність змінювати свою картину світу, однак чим більш жорстка картина світу, тим більше зусиль потрібно для її зміни. Жорсткість картини світу виникає в тому випадку, коли на її формування впливають ідеологічні переконання, громадська думка, прагнення до соціальної адаптації і збереження соціального статусу.

Структура розуміння включає в себе очікування. Щоб дізнатися щось нове, необхідно зробити зусилля для пошуку і розуміння нового. Це зусилля виникає завдяки очікуванню щось дізнатися. Очікування формує поле можливого розуміння, тому воно завжди повинно передувати не тільки розумінню реальних явищ і подій, але і передбачати альтернативні можливості. Чим більше можливостей розуміння включається в очікування, тим більшою мірою реалізується свобода мислення. Завдяки цьому людина мислить гнучко і здатна подивитися на будь-яке явище з різних точок зору.

Якщо очікування зведене до якої-небудь однієї можливості розуміння, то воно обмежує розуміння. У цьому випадку в процесі відбору інформації очікування відфільтровує як незначущі одні факти і виділяє як особливо значущі інші. В процесі інтерпретації фактів очікування визначає упереджений контекст розуміння, який спотворює розуміння фактів. Потрібно велике зусилля волі для того, щоб зрозуміти факт всупереч очікуванню, однак це зробити в динамічній картині світу значно легше, ніж у жорсткій. У першому випадку визнання такого факту веде до ускладнення динамічної картини світу і розширення горизонту очікування, а в другому випадку – до руйнування жорсткої картині світу разом зі всією структури очікувань. З одного боку процес руйнування картини світу болісний для людини, з іншого боку, формування нової картини світу вимагає великих зусиль волі і нового ціннісного самовизначення, до якого людина може виявитися не готовою. Тому більшість людей воліють залишатися в полоні жорсткої картини світу і не здатні адекватно сприймати факти, які в неї не вкладаються.

Чим більш спрощена схема розуміння лежить в основі картини світу, тим жорсткішою стає картина світу. Перетворення пошуку ворога в універсальний пояснювальний принцип породжує гранично просту дуалістичну схему, до якої зводяться будь-які пояснення. Ворог набуває метафізичного характеру і відрізняється від звичного розуміння ворога тим, що є ворогом не в силу обставин, а в силу власної природи. Інакше кажучи, метафізичний ворог є злом за своєю сутністю. На основі цього розуміння формується дуалістична картина, в якій зло є споконвічним і в усьому завжди винен метафізичний ворог як втілення цього споконвічного зла. Це призводить до моральної і психічної деградації особистості та до втрати здатності адекватно оцінювати і себе, і інших людей.

Дуалістична картина світу може лежати в основі дуалістичних релігійних, ідеологічних або політичних систем, заснованих на вірі в метафізичного ворога. Такі системи є руйнівними як для особистості, так і для суспільства. Їх невід'ємним властивістю є нетерпимість до інакомислення і ксенофобія. Нетерпимість до інакомислячих в Радянському Союзі була ідеологічно обґрунтована. Розвиток історії пояснювався класовою боротьбою, тому будівництво соціалізму передбачало боротьбу з метафізичним ворогом в образі світового імперіалізму. Після руйнування Радянського Союзу більшість людей відмовилася від картини світу на основі класової боротьби, проте до нового ціннісного самовизначення виявилася не готова. Метафізичний ворог на якийсь час зник, однак залишилося приготоване для нього місце. Тоталітарна структура свідомості збереглася, лише перейшла у прихований стан, і в певний момент знову була актуалізована пропагандою.

Поки тоталітарна структура свідомості перебуває в прихованому стані, людина може залишатися не агресивною і навіть доброзичливою у повсякденному житті. Однак вона все одно не бажає шукати пояснення своїх проблем в собі й відчуває дискомфорт від того, що не може знайти винуватця зовні. Як тільки з'являється ворог, людині відразу стає легше, так як зникає невизначеність.

Сьогодні російська громадськість вкрай поляризована в оцінці агресії проти України. Абсурдність антиукраїнської пропаганди в Росії була очевидна всім людям, які спочатку були вільні від тоталітарної свідомості або подолали її у новому ціннісному самовизначенні. Однак люди з невизначеним світоглядом і сплячої структурою тоталітарної свідомості з натхненням сприйняли антиукраїнську пропаганду, так як потребували образу ворога. Якими б абсурдними не були повідомлення про переслідування російськомовних, «київську хунту» або «майданівських нацистів», вони відразу перетворювалися в безсумнівні істини, оскільки заповнювали порожнє місце метафізичного ворога. Істинність підтверджувалася, по-перше, відповідністю пропагандистських тверджень очікуванням, по-друге, подоланням дискомфорту, який був викликаний світоглядною невизначеністю, шляхом приведення картини світу до звичної дуалістичної схеми. Ці два фактори долають будь-які свідчення і раціональні доводи проти пропагандистської брехні. Переконати таку людину неможливо, однак можливо змусити її забути про свої переконання, переключивши увагу на інший образ ворога, наприклад, на Туреччину. Тому будь-які дискусії з носієм тоталітарної свідомості з приводу розуміння фактів безглузді. Єдине, що має сенс – це ставити перед фактом відповідальності за ціннісний вибір, у якому людина приймає або не приймає дуалістичну картину світу, засновану на пошуку метафізичного ворога.

Ціннісне самовизначення визначає структуру свідомості, яка формує картину світу. Проте якщо людина не може адаптуватися до зовнішнього світу, то вона схильна сприймати його як ворожий. Тому зміна соціальних парадигм супроводжується сплеском ксенофобії і війнами. Людям страшно, коли руйнується їх звичний спосіб життя, і вони опиняються в чужому й незрозумілому світі. Більшість впадає в фрустрацію, але якщо навіть один зі ста чоловік під впливом страхів прийме ідеологію пошуку метафізичного ворога, руйнівні соціальні течії приведуть суспільство до катастрофи.

Ідеології боротьби з метафізичним ворогом стають інструментом управління масами, акумулюють і направляють у визначене русло їх агресію. Однак тоталітарна структура свідомості є первинною по відношенню до картини світу і тому не завжди втілюється в тоталітарних ідеологіях. Носій тоталітарної свідомості може відносити себе до якої-небудь гуманістичної або релігійної традиції, що виключає метафізичного ворога. Однак у відповідності зі структурою тоталітарної свідомості він повністю спотворює сенс цих традицій. Так чинять озброєні захисники «русского міра» з традицією православ'я і ісламісти халіфату з традицією ісламу.

Військові конфлікти на Близькому Сході та на Сході України живляться страхом людини архаїчного суспільства перед сучасною цивілізацією, в якій вона схильна бачити метафізичного ворога. Подібні конфлікти ми вже спостерігали в історії Європи, коли в перехідний період від середньовічної соціальної парадигми до новочасної Європу захопило полювання на відьом і вибухнула загальноєвропейська релігійна війна. Тому протистояння агресії носіїв тоталітарної свідомості повинно носити не тільки військовий, але насамперед ціннісний характер.

Миколай Карпіцький. Люмпен-православний «рускій мір»

Після війни з Україною відбулася трансформація режиму в Росії. Чекістська диктатура виродилася в охлократію, соціальною підтримкою якої є люмпени, що вітають агресію проти сусідніх країн. Однак соціальну базу підтримки потрібно розширювати, а в умовах охлократії для цього залишається лише один спосіб – збільшувати кількість люмпенів через розтління свідомості. Для цього перекручують мову. Найважливіші слова, що позначають ціннісні орієнтири, наповнюють негативним і деструктивним змістом. В результаті втрачаються ціннісні орієнтири, і свідомість людини опускається до рівня свідомості люмпена. Щоб протистояти цьому, необхідно термінологічно розмежувати початковий сенс слова і нав’язаний негативний зміст. Це потребує створення спеціальних словників, а зараз можна визначити два ключових терміни: «православ’я» і «рускій мір».

Православ’я – це духовна традиція в християнстві, що включає унікальні духовні практики, багате літургійне життя, самодисципліну, «духовні діяння» і глибоку богословську думку, яка спирається на тисячолітній досвід розвитку античної філософії. Варто особливо підкреслити, що православ’я – це не релігія, а традиція всередині християнства, тому що православ’я не має свого віровчення, відмінного від християнства.

Російські охлократи вкладають у термін «православ’я» суто ідеологічний сенс, вихолощуючи релігійний зміст слова. Православ’я трактується як державотворча ідеологія, яка визначає унікальність руского міра з його особливою системою цінностей, що відрізняє його від решти християнського світу.

Таке розуміння православ’я служить способом розмежування на наші/чужі і змушує сприймати инші країни (навіть православні), як вороже оточення. Щоб не змішувати це розуміння православ’я з православ’ям в справжньому сенсі, будемо називати його люмпен-православ’ям.

Люмпен-православ’я ідеологічно обґрунтував патріарх Кіріл, запропонувавши своє розуміння руского міра. Сам по собі термін «рускій мір» має нейтральний характер і означає сферу спілкування людей, які можуть без додаткових зусиль розуміти один одного завдяки знанню російської мови і причетності до російської культури. Люмпени розуміють рускій мір по-своєму: для них це ті країни, в яких вони можуть вести себе як господарі. Будь-яка спроба поставити їх на місце або закликати до порядку сприймається як агресія проти руского міра. З позиції охлократичної верхівки рускій мір – це ті країни, на які має поширюватись сфера їхнього політичного, військового та економічного впливу. Для обґрунтування претензій на цю сферу впливу потрібна ідеологія, в ролі якої використовують люмпен-православне розуміння руского міра, запропоноване патріархом Кірілом. Щоб не було плутанини, потрібно термінологічно розмежувати «рускій мір» в нейтральному, культурологічному значенні, «охлократичний рускій мір», заснований на геополітичних претензіях люмпенів і охлократів, і «люмпен-православний рускій мір» заснований на антихристиянському люмпен-православному віровченні.

На думку патріарха Кіріла, рускій мір – це особлива цивілізація, народжена в київській купелі хрещення. Але, якщо взяти цю тезу, то виходить, що прийняття Київською Руссю християнства, не тільки не ввело Русь в християнський світ, а навпаки, зачало особливу цивілізацію, відмінну від християнського світу середньовічної Европи. З цього випливає, що російське православ’я має якесь особливе одкровення, яке відрізняється від християнського одкровення.

На думку патріарха Кіріла ні український, ні білоруський народ не мають ціннісних підстав для свого існування, окрім ідей руского міра: «Релігійний вимір Руского міра є джерелом миролюбності наших людей. Непросто сьогодні зберігати ці цінності. Але потрібно розуміти, що без цих цінностей не існуватиме ні російський, ні український, ні білоруський народи, а все буде переплавлене в якомусь котлі цивілізацій». Правда, патріарх Кіріл не уточнює, що спочатку цим котлом цивілізацій було християнство, в якому немає ні елліна, ні іудея. При цьому миролюбність до українців і білорусів, яка заснована на люмпен-православних цінностях, має в основі заперечення самої можливості їхнього існування поза люмпен-православним рускім міром. Це заперечення стало ідейним виправданням силової спроби включити Україну в охлократичний рускій мір.

Карпіцький М.М. Різниця в розумінні істини і брехні українськими і російськими протестантами

Карпіцький М.М. Різниця в розумінні істини і брехні українськими і російськими протестантами // Збірник матеріалів Звітної науково-практичної конференції Луганського національного аграрного університету, (м. Харків, 28 лют. – 1 берез. 2019 р.). Х.: ФОП Бровін В.П., 2019. С. 136-137.

  .

Карпіцький М.М.

Різниця в розумінні істини і брехні українськими і російськими протестантами

Протестанти – це не дуже численний напрям християнства в Україні, але їх соціальне служіння в умовах війни 2014–2018 рр. є найзначнішим. І найбільш помітні у волонтерському русі євангельські християни – баптисти, п'ятидесятники та ін. Завдяки волонтерській роботі євангельських християн не тільки вдалося швидко відновити нормальне життя на звільнених територіях Донецької області, а й змінити моральний клімат серед озлоблених війною жителів. В основі протестантизму лежить доктрина виправдання. Людина рятується тільки вірою і жодними справами не може нічого додати до свого виправдання. Вона навіть не може своїми силами знайти віру, і якщо має її, то значить, напередвизначена до порятунку. У світському житті вона повинна йти за своїм покликанням, як цього хоче від неї Бог.

Рух євангельських християн орієнтований на ідеал раннього християнства. Євангельські християни вважають, що людина народжується згори в акті покаяння, відмови від гріха та прийняття Ісуса Христа як Бога і Спасителя. Баптисти вважають, що духовне відродження людини, яка до цього була мертвою в гріху, відбувається в усвідомленому рішенні, а п'ятидесятники – у хрещенні Святим Духом, особливому духовному досвіді, який може супроводжуватися сильними переживаннями і говорінням різними мовами. Українські євангельські християни вважають благодійну та волонтерську діяльність самоцінною і сприймають її як покликання і служіння Богу. Однак ця діяльність розглядається не як щось, що сприяє порятунку, а як форма життя духовно відродженої людини, вже визначеної до порятунку.

Війна на Сході України розділила російських і українських протестантів та поставила перед українськими євангельськими християнами богословське питання: якщо віра рятує людину і народжена згори людина вже визначена до порятунку, то як вона може довіряти пропагандистської брехні щодо України та не довіряти своїм братам? Чому благодать Бога, яка рятує, не звільнить розум людини від брехні? Гострота питання полягає в тому, що тут йдеться про таку брехню, яка формує викривлену картину світу, несумісну з християнськими цінностями. Релігійна віра не може захистити від помилок, заснованих на незнанні або невірогідній інформації, але вона повинна захищати від викривлення ціннісного сприйняття життя з-за цих помилок. Вірянин може заплутатися в потоці пропагандистської брехні російських ЗМІ, але навіть якщо у нього склалося помилкове уявлення про ситуацію в Україні, він мав би намагатися дізнатися правди безпосередньо від очевидців. Утім, саме цього й не відбувалося на різних офіційних зустрічах російських і українських євангельських християн. Проблема не в тому, що російські протестанти помиляються щодо ситуації в Україні, а в тому, що під впливом помилок у них формується картина світу, в якій Росія знаходиться у ворожому оточенні, а прагнення українців зберегти свій спосіб життя сприймається як ворожість. При цьому вони не хочуть нічого слухати, що ставить під сумнів цю картину світу. Вододіл між українськими та російськими протестантами проходить не тільки за політичними поглядами, а й стосовно істини і брехні. Для українських євангельських християн прикладом слідування істині є Христос і апостоли, які не боялися говорити правду і були переслідувані за неї. Хоча церква не повинна займатися політикою, вона повинна в будь-якій політичній ситуації говорити правду. Якщо в українських протестантів ставлення до істини і брехні склалося в орієнтації на новозавітний та ранній християнський ідеал, то на ставлення до істини і брехні російських протестантів сильний вплив справив образ думки, що склався у пізньому радянському періоді.

У цей період двозначність тоталітарного мислення змінилася прагненням до імітації. Уже не обов'язково було вірити в комуністичні догми, досить було імітувати цю віру. Безглуздість радянських ритуалів розуміли майже всі, але продовжували їх дотримуватися. Говорити правду вважалося ознакою неадекватності, невміння правильно співвіднести себе з ситуацією, а зовсім не чесністю. Розсудливість полягала в лавіруванні між брехнею, яка не цілком брехня, і істиною, яка не цілком істина. Це ставлення до істини дозволяло інтелігентові уникати конфлікту з радянською дійсністю, з якою він внутрішньо не був згоден. Точно так вона допомагає уникати конфлікту з нинішньою владою російським пасторам, які в сучасній Росії виявилися в гіршій ситуації, ніж у пізній радянський час. У той період вони перебували під сильним тиском радянської влади, але могли залишатися чесними зі своєю паствою. Зараз вони мають справу з паствою, на яку сильно впливає антиукраїнська й імперська пропаганда. Адаптувавши парадигму пізнього радянського розуміння істини до своїх релігійних переконань, вони намагаються вирішити конфлікт між прагненням до правди та прагненням уникнути конфлікту з владою і зберегти паству.

Ця адаптація виражається в цілком певній позиції, а саме: політична діяльність і політичні погляди не мають значення для порятунку і релігійного життя. Пастори повинні усуватися від політики і дотримуватися політичного нейтралітету. Потрібно бути покірним владі. Не слід протестувати проти російської влади, що б вона не творила, при цьому потрібно засуджувати революцію на Майдані та критикувати нову українську владу. Якщо брехлива державна пропаганда не стосується безпосередньо релігії, то ставлення до неї має бути компромісне. Із пропагандистською брехнею можна частково погоджуватися, якщо цього вимагає збереження гарних відносин із владою, з паствою і допомагає вберегти паству від свавілля влади.

Загальним у розумінні істини українськими й російськими протестантами є уявлення про те, що ставлення до істини і брехні залучає людину в життя своєї країни етично певним чином – або життя по істині, або життя по брехні. При цьому росіяни асоціюють країну з певними символами державності, а українці – з елементами свого повсякденного життя. Тому для російських протестантів ознакою істини служить відсутність конфлікту з владою, а для українських – діяльний вираз любові до ближнього в соціальному служінні.

Ніколай Карпіцкій. Свобода від совісті

Карпіцкій Ніколай. Свобода від совісті // Український тиждень. 2015. № 25 (397). С. 30-33.

  .

Карпіцький М.М. Репресії проти немосковсько-православних християн на Донбасі

Карпіцький М.М. Репресії проти немосковсько-православних християн на Донбасі: роки українсько-російської війни // Українське релігієзнавство. № 76. 2015. С. 183-200.

  .