Друзі та знайомі, які знали, що я їду на схід України,
мали однакову реакцію – «Будь обережною там», або «ну ти смілива». Зараз я вам
розкажу, яка я "смілива", ага.
Для поїздки Геннадій узяв помаранчевий вантажний
мерседес під кодовою назвою «Утка», в який ми всі затовклися і недільного ранку
рушили за 200 км майже на фронт. Провідника і водія нам послав сам Бог.
Геннадія Лисенка тут, на Сході, знають усі, зайве згадувати межові ситуації,
які зробили його відомим. Втім, здається, не лише це сприяло поширенню слави
про цього чоловіка, а його надзвичайно добре серце у поєднанні із такою
колосальною силою духу і впевненістю в кожному своєму кроці, що в його
присутності всі страхи за майбутнє України просто зникають. Хто може напасти і
поневолити нашу країну, якщо в неї такі захисники? Хоч Геннадій і не гвардієць,
його боротьба відбувається на духовному фронті. Він постав перед нами у формі з
шевронами капелана, як воїн і священник водночас. Саме це поєднання активного,
безкомпромісного войовничого духу з християнським смиренням, добротою та
щедрістю вразило мене найбільше в його особистості. Бог за ним, а зло нехай
тікає геть. Словом був тоді переді мною не Геннадій, а сам Архангел Михаїл, з
яким і в Мар’їнку їхати не страшно.
Через дві з половиною години Утка домчала до пункту
призначення. Ми вийшли на центральній площі і майже з перших секунд перебування
в місті зі мною почав ставатися когнітивний дисонанс. Мар’їнка, яка найчастіше
фігурує в звітах Генштабу, була жива, сонячна, відремонтована (принаймні тут, в
центрі). Площа рясніла ятками з різноманітними продуктами – сирами, оліями,
крупами, медами. Деякі учасники ярмарку порозкладали свій товар прямо на сходах
в якесь офіційне приміщення. Була розкладка кухонним крамом. Люди, як бджоли,
роїлися навколо яток, купуючи потрібне. Хтось просто сидів на новопофарбованих
лавах, або на побілених бордюрах, відпочиваючи. Хтось пив каву чи пиво (кафе в
Мар’їнці теж працювало, про що нам Геннадій повідомив ще в Слов’янську). Війна?
Яка війна? Де вона? Все побачене вписувалося радше в «обід за розкладом».
Погляд не відпускали яскраві пластикові миски,
каструлі і чашки китайського виробництва. «Театр абсурду» - із своїх глибин
казало несвідоме. Пройшовши далі головною вулицею ми почали помічати деякі
деталі. Здалеку – звичайна п’ятиповерхівка, зблизька – теж. Але он там замість
вікна фанера, онде скільки тріснутих шибок, а там вікнА взагалі нема, наступний
будинок розбомбили наполовину. На іншій вулиці - гарний особняк з новим дахом,
жаль тільки той - завалений, а навколо нього майорять чорнобривці і видно, що
ще недавно грядки хтось підгортав.
Можна було так само, як місцеві жителі, прогулятися
під сонцем центральним проспектом Дружби, сісти на бордюр попити кави. Але,
зізнаюся, слабО. З тієї самої секунди, як відкрилися двері мерседеса, моє тіло
стало пильним-пильним, повністю мобілізованим. Здавалося, в мені поселився
їжак, який міцно скрутився всередині і колов своїми голками. Хоч я раціонально
знала, що постраждати від снаряду в Мар’їнці у денний час людині, яка приїхала
на декілька годин, така ж вірогідність, як наприклад, попасти під машину в
Києві, страх настільки оволодів мною, що я, як Русалонька, відчувала кожен свій
крок, ніби наступний може стати останнім. Їжак всередині все більше стискався
мірою просування вглиб Жовтневої вулиці, з другої третини якої починалася зона,
що проглядалася бойовиками. Тоді було перемир’я. Сторони навіть не
перестрілювалися. І ми це знали, але моє напруження від цього меншим не
ставало. Коли зустріли місцеву жительку і зупинилися поговорити з нею, все
всередині з’їжачилося ще більше. Одна справа йдеш, створюєш ілюзію дії і
контролю над ситуацією, інша стоїш на одному місці. Прямо тут, так близько до
позицій, біля будинку, в який декілька днів тому влучив снаряд. Вирішила, що
так далі не можна, треба щось із цим зробити. Біля мене стоїть людина, яка тут
живе і щодня ходить на роботу цими вулицями, а я трясуся, як заєць. Включила
мізки і подумала, що від долі не втечеш. Якщо судилося мені ось тут за такої
малої вірогідності загинути, то, воістину, це доля, гідна Дарвінівської премії.
Їжак всередині розгорнувся. Втім, напруження продовжувало фонити, просто вже не
з такою силою.
Микола Миколайович, який часто бував у прифронтовій зоні й у більш небезпечні часи, казав,
що за два дні звикаєш і напруження проходить. Мабуть, люди, які тут живуть, теж
звикають. Я тоді подивувалася мужності і витримаці мар’їнців, які залишилися в
місті, або повернулися назад після його звільнення. Ненормальність цієї
ситуації до мене дійшла пізніше, вже в Києві, коли ми з колегою розмовляли про
все це.
Де ж це так буває, щоб люди залишалися жити в такій
небезпечній зоні? Щоб щодня брали участь у цій лотереї – залетить не залетить,
на головну площу, чи у двір? Велике питання до влади, чому про евакуацію
мар’їнців навіть не йдеться, чому їм не надане житло, в якому б вони щодня не
боялися за своє життя і не носили би в собі їжаків постійно. Так, звісно,
половина жителів міста покинула його (швидше без державної підтримки), але ж друга
половина залишилася і це, як мінімум, дивно.
***
В Краматорську ми були мало. Він теж спокійний і
мирний. Хоч два міста – Слов’янськ і Краматорськ – зовсім поруч одне від
одного, вони такі різні. Слов’янськ енергетично м’який, трохи менший,
зеленіший, Краматорськ – жорсткіший, індустріальний, більший.
Тож, друзі, немає жодного героїзму в тому, щоб поїхати
на Схід. Навпаки зараз слушний час туди їхати, щоб і самому зайве не наражатися
на небезпеку, і подивитися, як живеться людям, постраждалим через війну, іншими
словами, вийти із київського вакууму, де у щоденному житті про війну забувають.
Джерело: Фейсбук Yulia Fil
