Трансляція «Живой Гвоздь» 27.10.2026
Ведучий: А ми рухаємося далі. До нас приєднується останній гість сьогоднішнього ранкового ефіру – Миколай Карпіцький, доктор філософських наук, який зараз живе в Донецькій області, у Слов’янську. Миколай переїхав із Томська до Донецької області у 2015 році. У нас не так часто бувають гості звідти, тому ми щиро вітаємо Миколая. Добрий день!
Миколай Карпіцький: Добрий день!
Ведучий: Дякуємо, що знайшли час і сили поговорити з нами. Для нас надзвичайно важливо почути свідчення людини, яка перебуває в місті, розташованому практично на лінії фронту, за яке російська армія дуже хоче воювати, але поки що не може його захопити. Яка зараз ситуація? Що найважливіше ви можете відзначити?
Миколай Карпіцький: Взагалі-то, нам пощастило, що я вийшов в ефір: учора саме в цей час вимкнули світло – якраз під час бомбардування. Зараз бомбардування відбуваються регулярно, по кілька разів на день. Іноді це дрони, іноді – реактивні системи залпового вогню, іноді – авіабомби. Сьогодні вранці я чув гул дронів, стріляли зенітки, а тепер знову тихо.
Можу сказати, що від серпня цього року Слов’янськ офіційно вважається територією бойових дій. І це не метафора: повітряні бої час від часу розгортаються просто над моїм будинком. Зараз у місті залишилося менш ніж 20 тисяч мешканців, зокрема понад тисячу дітей. Коли йдеш вулицею, помічаєш, що молоді стало набагато менше. Переважно залишилися люди старшого покоління. Ось така ситуація, якщо коротко.
Ведучий: А у вас не виникало бажання виїхати? Чи, можливо, хтось змушував вас залишити місто?
Миколай Карпіцький: Місцева влада дуже зацікавлена в тому, щоб виїхало якомога більше людей, адже комунальні служби зазнають значного навантаження. Потрібно забезпечувати мешканців електроенергією та водою, а російські війська цілеспрямовано завдають ударів по інфраструктурі життєзабезпечення. Тому зараз людей справді намагаються переконати евакуюватися.
Однак людям старшого покоління дуже важко переїжджати. Вони не знають, куди їхати, і залишаються просто тому, що розгублені й не розуміють, що робити. Влада надає невелику грошову допомогу на переїзд, але цих коштів справді замало. Треба телефонувати на гарячу лінію й з’ясовувати, як усе організувати.
Що стосується мене, то я займаюся філософською творчістю, і мені, власне, байдуже, в яких умовах жити. З іншого боку, дуже важливо бути очевидцем того, що відбувається, адже я описую ці події. Я досліджую філософські проблеми імперської свідомості, тому для мене важливий безпосередній досвід. Я залишаюся тут, щоб передавати те, що відчувають люди, які вже зараз перебувають на території бойових дій, як її офіційно визнали.
Ведучий: А що відчувають люди? Мабуть, це найцікавіше для нас запитання. Ми доволі рідко спілкуємося з кимось, хто хоча б бував там, а тим паче – з людиною, яка зараз перебуває на території Донецької чи Луганської області.
Миколай Карпіцький: Мені самому цікаво, що люди думають про те, як тут живуть, адже я настільки звик до місцевої реальності, що сприймаю її як щось буденне. Можливо, вони думають, що, коли починається бомбардування, усі біжать у підвали й чекають там, поки все закінчиться, як у кіно. Але це просто технічно неможливо. Сирени дуже рідко вмикаються одночасно з реальними обстрілами. Атаки починаються несподівано й так само несподівано закінчуються, а сирени спрацьовують із запізненням. Коли немає електрики, вони можуть узагалі не працювати. Тому люди практично не звертають на них уваги.
Крім того, далеко не всі мають місце, де можна сховатися. Наприклад, я живу в приватному будинку, а підвал у мене розташований у сараї. Якщо туди влучить бомба, сарай обвалиться, і перебувати там буде набагато небезпечніше, ніж у будинку, стіни якого міцніші. Тому я просто ігнорую бомбардування, займаюся своїми справами й сподіваюся, що не зникне електрика. Іноді прилітає зовсім близько. Буває, чуєш наростаючий гул, потім лунає вибух – і гасне світло. Після цього працювати вже неможливо.
Найважче тут – невизначеність. Ти не знаєш, як довго все це триватиме і що чекає на тебе взимку. Зима особливо лякає, адже бомбардування можна перечекати: бомба може влучити в тебе, а може й не влучити. Але якщо вимкнуть електрику й опалення, довго без тепла не протримаєшся. Якщо в мороз виб’є вікна, труби можуть замерзнути. Якщо припиниться подача електроенергії, зупиниться насос, який прокачує воду трубами, і система опалення теж може замерзнути. А за нею замерзнеш і ти.
Минула зима була важкою саме з цієї причини. Сидиш удома, надворі холодно, вийти погуляти неможливо, а коли увімкнуть електрику – невідомо. Температура в приміщенні поступово наближається до нуля. І ти думаєш: чи дійде до цього? Чи виживеш? Адже якщо температура опуститься нижче нуля, труби полопаються. Коли в будинку близько п’яти градусів тепла, там ще якось можна жити. І ти думаєш, яке це щастя, коли вимикають електрику, а надворі ще плюсова температура.
Як пережити цю зиму, поки що незрозуміло. Я й сам не впевнений, що зможу залишитися тут із суто технічних причин: мені потрібно писати, а для цього необхідні інтернет і електрика. Що ж до бомбардувань, то люди справді поступово перестали звертати на них увагу. До цього звикаєш. Спочатку обстріли відбувалися час від часу. Коли у порівняно спокійний період 2023 року, після контрнаступу, прильоти траплялися раз на тиждень, на них узагалі майже ніхто не звертав уваги. Потім вони почастішали й почали відбуватися майже раз на день.
Але навіть коли летять авіабомби або гудуть дрони, люди продовжують ходити вулицями, як і раніше. Я сам роблю так само: не можна ж постійно сидіти замкненим удома. Фізично неможливо пересидіти вдома всю війну. Буває, обстріл закінчився, і ти йдеш, наприклад, на ринок. Дорогою чуєш вибухи то тут, то там. Приходиш на ринок і бачиш, що частина кіосків згоріла, а серед згорілих кіосків люди торгують. Вони взагалі не зважають на те, що десь поруч бомблять і гримлять вибухи. Люди все одно виходять на вулицю й займаються своїми справами. Попри все, життя міста триває. Така наша повсякденність.
Я б сказав, що ця повсякденність усе-таки відрізняється від того, як живуть у Києві. Там заздалегідь оголошують повітряну тривогу, працює система оповіщення. У певному сенсі це навіть психологічно складніше: потрібно постійно стежити за ситуацією, бути насторожі, вирішувати, чи спускатися в підвал. Ти перебуваєш у напрузі й чекаєш, коли доведеться щось робити. Тут люди відпустили ситуацію. Якщо ти вже не можеш відстежувати все, що відбувається, то який сенс через це переживати?
Тому бомбардування тривають, а люди живуть своїм життям. Щойно бомбардування закінчується, приходить відчуття полегшення, і ти забуваєш про війну. Існує такий психологічний ефект: людина не може постійно перебувати в напрузі. Якщо весь час думати про війну, бомбардування і про те, що тебе можуть убити, психіка просто не витримає. Вмикаються захисні механізми.
Ось зараз настала пауза, усе стихло, і я почуваюся так само, як почувався б у звичайному мирному житті. Забуваєш про все до наступної атаки. Коли починається нова атака, ти вже намагаєшся оцінити ймовірність того, що снаряд або бомба влучать саме в тебе. Але тут нічого неможливо прорахувати: усе непередбачуване. Я живу тут уже кілька років під час війни, але в мій будинок жодного разу не прилітало. Можливо, тому, що він стоїть на околиці. Не знаю. Але так чи інакше, у навколишніх районах прильоти трапляються.
Іноді відбуваються цілком непередбачувані речі. Нещодавно я прочитав новину про мешканку сусіднього села Билбасівки, яке видно з мого будинку. Вона виїхала до Польщі, жила в безпеці, а потім приїхала буквально на кілька днів, щоб подивитися на свій будинок. І щойно вона повернулася, як туди влучила бомба. Вибух я чув сам: це сталося зовсім поруч. Стовп диму було чудово видно просто з мого подвір’я.
Ось такі ймовірності в нашому житті. Ти можеш ненадовго приїхати сюди з безпечного місця й загинути, а можеш довго тут жити, і з тобою нічого не станеться. Проте щодня є поранені. Сьогодні вранці повідомили про трьох постраждалих. Не щодня, але щотижня точно гине одна-дві людини. І все це відбувається в місті, де залишилося приблизно 17–18 тисяч мешканців. Можна сказати, що це своєрідна російська рулетка, у якій ризик уже досить значний.
Ведучий: Ви сказали, що люди виїжджають. Зараз багато говорять про евакуацію, зокрема в контексті ситуації в Олешках. Ми досі не можемо розібратися в цьому питанні: нещодавно Меланія Трамп говорила, що люди можуть виїжджати і до Росії, і до України. А зі Слов’янська люди виїжджають в обидва боки?
Миколай Карпіцький: Технічно виїхати звідси до Росії неможливо. Я навіть не уявляю, як це взагалі зробити і навіщо. Знаю, що траплялися випадки, коли люди опинялися на окупованій території. Наприклад, у мене була студентка в Сіверськодонецьку, коли його окупували. Вона намагалася виїхати через Донбас і Росію, щоб повернутися назад, але чим усе закінчилося, я не знаю: ми втратили зв’язок.
Що стосується Слов’янська, то звідси виїжджають на підконтрольну Україні територію. Якщо люди мають зв’язки, наприклад із протестантськими громадами та євангельськими церквами, то ці організації вже вивезли всіх, кого могли. Але залишаються пенсіонери, які просто не знають, куди їхати. Влада каже, що намагається розв’язати цю проблему. Є гаряча лінія, куди потрібно звертатися по інформацію. Я сам туди ще не телефонував, тому подробиць не знаю. У будь-якому разі обіцяють, що пенсіонерам, які переїжджатимуть, нададуть певну суму в гривнях на перший час. Це зовсім невеликі гроші. Можливо, для них зможуть знайти й якесь інше рішення, але, думаю, усі, хто міг виїхати самостійно, уже виїхали.
Ведучий: Володимир Путін розповідає, що так звана спеціальна воєнна операція почалася для захисту російськомовного населення Донбасу. Водночас мобілізація в Росії відбулася у вересні 2022 року, а мешканців самого Донбасу почали мобілізувати відразу після початку того, що в Кремлі називають спеціальною воєнною операцією. Хотілося б почути вашу думку. Ви живете у Слов’янську з 2015 року. Як за ці роки змінювалося ставлення до Москви?
Миколай Карпіцький: Насправді прозріння серед українців настало саме у 2014 році, коли почалася війна на Донбасі. До цього ніхто навіть не замислювався над тим, що Москва може напасти. Це просто не вкладалося у світогляд українців: ніхто не міг уявити, що Росія розпочне війну, адже тут люди жили звичайним мирним життям.
Звісно, існували різні політичні погляди. Але це було приблизно так само, як у Росії в 1990-х роках, коли люди дотримувалися різних політичних переконань. Уявіть собі, що комуністи сперечаються з Єльциним, і раптом Китай нападає на Росію, заявляючи, що захищає комуністів і рятує мешканців країни від режиму Єльцина. Приблизно такий вигляд це мало б.
Інакше кажучи, на Донбасі були люди, які симпатизували Росії, і люди, налаштовані проти неї. Але все це відбувалося в межах нормального політичного життя, у якому ніхто не припускав, що розбіжності можна розв’язувати насильством, а тим паче розпочинати через них війну. Коли ж приходять озброєні люди й починають захоплювати територію, стає вже не до політичних поглядів. Не має значення, яких переконань ти дотримуєшся: російські бомби й ракети не розрізняють, хто яких поглядів дотримується.
Я помітив ще одну особливість. У 2015 році я був в Авдіївці. Тоді далеко не всі місцеві мешканці підтримували Майдан, багато хто ставився до нього скептично. Але туди приїжджали люди із Західної України, спілкувалися з місцевими й працювали разом із ними. Політичні погляди могли бути різними: одні були проросійськими, інші – проукраїнськими. Проте всі займалися волонтерством, допомагали людям і захищали їх від обстрілів. Усі вони робили одну спільну справу.
А зараз, коли спілкуєшся в інтернеті з росіянами, стикаєшся з тим, що вони намагаються переконати тебе, ніби тебе цілком справедливо бомблять і нападати на Україну – це абсолютно нормально. Інакше кажучи, діалог із такими росіянами стає неможливим, тоді як діалог усередині України між людьми з різними поглядами був цілком можливим. Люди можуть дотримуватися протилежних політичних позицій, але водночас розуміти: ми живемо разом, це одна країна, і в нас можуть бути різні уявлення про те, якою вона має бути.
І зараз політичне поле України дуже різноманітне. Тут є опозиція, багато хто критикує президента, але всі вони залишаються в єдиному просторі політичного діалогу. Через війну політичний процес поставлено на паузу, але якби війна припинилася, усі демократичні процеси знову запустилися б: відбувалися б і вуличні протести, і передвиборчі кампанії різних партій. Це нормально. Так і має бути в будь-якій країні.
Але всі просто не можуть збагнути, як таке можливо: як росіяни можуть вважати нормальним напад на іншу країну й убивство людей. Яких би політичних поглядів не дотримувалися українці, сама думка про те, що можна без жодних підстав розпочати агресію та масово знищувати людей, настільки не вкладається в голові, що в Україні це сприймається так, ніби йдеться про якусь іншу реальність. Ось наше життя, а є ще якась пекельна, потойбічна реальність, звідки на нас насувається ця навала. Українці навіть не намагаються її зрозуміти, настільки вона для них чужа. Тому я сказав би, що зараз в Україні Росію взагалі не сприймають. Хай що говорять у Росії, її мова аргументів стала незрозумілою. Коли росіяни щось доводять, критикують або сварять, іноді просто не розумієш, до чого це стосується і з чим це можна пов’язати.
На початку повномасштабної війни, у 2022 році, в Україні спалахнула сильна ненависть до Росії. Але тепер вона вже згасла. Зараз ідеться не про ненависть, а просто про ігнорування. Росію просто не сприймають, ніби її не існує, а ми захищаємося від ворога, якого неможливо зрозуміти й із яким неможливо домовитися. Але жити треба, і захищатися теж треба. Україна об’єдналася, щоб протистояти цій загрозі, попри те, що всередині країни люди дотримуються різних політичних поглядів і переконань. Коли відновиться нормальний демократичний процес, ми побачимо, наскільки гострою буде ця внутрішня політична боротьба. І я вважаю таку боротьбу нормальною.
Ведучий: Миколаю, перепрошую, останнє запитання. Його підказали в чаті. У вас російський паспорт? Ви живете у Слов’янську за російським паспортом?
Миколай Карпіцький: У мене є посвідка на постійне проживання. Паспорт прострочений, тому фактично чинного паспорта в мене немає.
Ведучий: Дуже вам дякуємо! Ми вдячні вам і за це свідчення, і за ваш філософський погляд на те, що відбувається. І, звісно, вдячні за те, що ви з нами розмовляєте, що такий діалог узагалі можливий. Повірте, для нас це дуже цінно. Ми також бажаємо якнайшвидшого миру.
Миколай Карпіцький, доктор філософських наук. Мені здається, це справді дуже важливе й потрібне свідчення, яке прозвучало в нашому сьогоднішньому ефірі. Дуже вам дякуємо!
Розшифрування стенограми та редакція Миколая Карпіцького
Ведучий: А ми рухаємося далі. До нас приєднується останній гість сьогоднішнього ранкового ефіру – Миколай Карпіцький, доктор філософських наук, який зараз живе в Донецькій області, у Слов’янську. Миколай переїхав із Томська до Донецької області у 2015 році. У нас не так часто бувають гості звідти, тому ми щиро вітаємо Миколая. Добрий день!
Миколай Карпіцький: Добрий день!
Ведучий: Дякуємо, що знайшли час і сили поговорити з нами. Для нас надзвичайно важливо почути свідчення людини, яка перебуває в місті, розташованому практично на лінії фронту, за яке російська армія дуже хоче воювати, але поки що не може його захопити. Яка зараз ситуація? Що найважливіше ви можете відзначити?
Миколай Карпіцький: Взагалі-то, нам пощастило, що я вийшов в ефір: учора саме в цей час вимкнули світло – якраз під час бомбардування. Зараз бомбардування відбуваються регулярно, по кілька разів на день. Іноді це дрони, іноді – реактивні системи залпового вогню, іноді – авіабомби. Сьогодні вранці я чув гул дронів, стріляли зенітки, а тепер знову тихо.
Можу сказати, що від серпня цього року Слов’янськ офіційно вважається територією бойових дій. І це не метафора: повітряні бої час від часу розгортаються просто над моїм будинком. Зараз у місті залишилося менш ніж 20 тисяч мешканців, зокрема понад тисячу дітей. Коли йдеш вулицею, помічаєш, що молоді стало набагато менше. Переважно залишилися люди старшого покоління. Ось така ситуація, якщо коротко.
Ведучий: А у вас не виникало бажання виїхати? Чи, можливо, хтось змушував вас залишити місто?
Миколай Карпіцький: Місцева влада дуже зацікавлена в тому, щоб виїхало якомога більше людей, адже комунальні служби зазнають значного навантаження. Потрібно забезпечувати мешканців електроенергією та водою, а російські війська цілеспрямовано завдають ударів по інфраструктурі життєзабезпечення. Тому зараз людей справді намагаються переконати евакуюватися.
Однак людям старшого покоління дуже важко переїжджати. Вони не знають, куди їхати, і залишаються просто тому, що розгублені й не розуміють, що робити. Влада надає невелику грошову допомогу на переїзд, але цих коштів справді замало. Треба телефонувати на гарячу лінію й з’ясовувати, як усе організувати.
Що стосується мене, то я займаюся філософською творчістю, і мені, власне, байдуже, в яких умовах жити. З іншого боку, дуже важливо бути очевидцем того, що відбувається, адже я описую ці події. Я досліджую філософські проблеми імперської свідомості, тому для мене важливий безпосередній досвід. Я залишаюся тут, щоб передавати те, що відчувають люди, які вже зараз перебувають на території бойових дій, як її офіційно визнали.
Ведучий: А що відчувають люди? Мабуть, це найцікавіше для нас запитання. Ми доволі рідко спілкуємося з кимось, хто хоча б бував там, а тим паче – з людиною, яка зараз перебуває на території Донецької чи Луганської області.
Миколай Карпіцький: Мені самому цікаво, що люди думають про те, як тут живуть, адже я настільки звик до місцевої реальності, що сприймаю її як щось буденне. Можливо, вони думають, що, коли починається бомбардування, усі біжать у підвали й чекають там, поки все закінчиться, як у кіно. Але це просто технічно неможливо. Сирени дуже рідко вмикаються одночасно з реальними обстрілами. Атаки починаються несподівано й так само несподівано закінчуються, а сирени спрацьовують із запізненням. Коли немає електрики, вони можуть узагалі не працювати. Тому люди практично не звертають на них уваги.
Крім того, далеко не всі мають місце, де можна сховатися. Наприклад, я живу в приватному будинку, а підвал у мене розташований у сараї. Якщо туди влучить бомба, сарай обвалиться, і перебувати там буде набагато небезпечніше, ніж у будинку, стіни якого міцніші. Тому я просто ігнорую бомбардування, займаюся своїми справами й сподіваюся, що не зникне електрика. Іноді прилітає зовсім близько. Буває, чуєш наростаючий гул, потім лунає вибух – і гасне світло. Після цього працювати вже неможливо.
Найважче тут – невизначеність. Ти не знаєш, як довго все це триватиме і що чекає на тебе взимку. Зима особливо лякає, адже бомбардування можна перечекати: бомба може влучити в тебе, а може й не влучити. Але якщо вимкнуть електрику й опалення, довго без тепла не протримаєшся. Якщо в мороз виб’є вікна, труби можуть замерзнути. Якщо припиниться подача електроенергії, зупиниться насос, який прокачує воду трубами, і система опалення теж може замерзнути. А за нею замерзнеш і ти.
Минула зима була важкою саме з цієї причини. Сидиш удома, надворі холодно, вийти погуляти неможливо, а коли увімкнуть електрику – невідомо. Температура в приміщенні поступово наближається до нуля. І ти думаєш: чи дійде до цього? Чи виживеш? Адже якщо температура опуститься нижче нуля, труби полопаються. Коли в будинку близько п’яти градусів тепла, там ще якось можна жити. І ти думаєш, яке це щастя, коли вимикають електрику, а надворі ще плюсова температура.
Як пережити цю зиму, поки що незрозуміло. Я й сам не впевнений, що зможу залишитися тут із суто технічних причин: мені потрібно писати, а для цього необхідні інтернет і електрика. Що ж до бомбардувань, то люди справді поступово перестали звертати на них увагу. До цього звикаєш. Спочатку обстріли відбувалися час від часу. Коли у порівняно спокійний період 2023 року, після контрнаступу, прильоти траплялися раз на тиждень, на них узагалі майже ніхто не звертав уваги. Потім вони почастішали й почали відбуватися майже раз на день.
Але навіть коли летять авіабомби або гудуть дрони, люди продовжують ходити вулицями, як і раніше. Я сам роблю так само: не можна ж постійно сидіти замкненим удома. Фізично неможливо пересидіти вдома всю війну. Буває, обстріл закінчився, і ти йдеш, наприклад, на ринок. Дорогою чуєш вибухи то тут, то там. Приходиш на ринок і бачиш, що частина кіосків згоріла, а серед згорілих кіосків люди торгують. Вони взагалі не зважають на те, що десь поруч бомблять і гримлять вибухи. Люди все одно виходять на вулицю й займаються своїми справами. Попри все, життя міста триває. Така наша повсякденність.
Я б сказав, що ця повсякденність усе-таки відрізняється від того, як живуть у Києві. Там заздалегідь оголошують повітряну тривогу, працює система оповіщення. У певному сенсі це навіть психологічно складніше: потрібно постійно стежити за ситуацією, бути насторожі, вирішувати, чи спускатися в підвал. Ти перебуваєш у напрузі й чекаєш, коли доведеться щось робити. Тут люди відпустили ситуацію. Якщо ти вже не можеш відстежувати все, що відбувається, то який сенс через це переживати?
Тому бомбардування тривають, а люди живуть своїм життям. Щойно бомбардування закінчується, приходить відчуття полегшення, і ти забуваєш про війну. Існує такий психологічний ефект: людина не може постійно перебувати в напрузі. Якщо весь час думати про війну, бомбардування і про те, що тебе можуть убити, психіка просто не витримає. Вмикаються захисні механізми.
Ось зараз настала пауза, усе стихло, і я почуваюся так само, як почувався б у звичайному мирному житті. Забуваєш про все до наступної атаки. Коли починається нова атака, ти вже намагаєшся оцінити ймовірність того, що снаряд або бомба влучать саме в тебе. Але тут нічого неможливо прорахувати: усе непередбачуване. Я живу тут уже кілька років під час війни, але в мій будинок жодного разу не прилітало. Можливо, тому, що він стоїть на околиці. Не знаю. Але так чи інакше, у навколишніх районах прильоти трапляються.
Іноді відбуваються цілком непередбачувані речі. Нещодавно я прочитав новину про мешканку сусіднього села Билбасівки, яке видно з мого будинку. Вона виїхала до Польщі, жила в безпеці, а потім приїхала буквально на кілька днів, щоб подивитися на свій будинок. І щойно вона повернулася, як туди влучила бомба. Вибух я чув сам: це сталося зовсім поруч. Стовп диму було чудово видно просто з мого подвір’я.
Ось такі ймовірності в нашому житті. Ти можеш ненадовго приїхати сюди з безпечного місця й загинути, а можеш довго тут жити, і з тобою нічого не станеться. Проте щодня є поранені. Сьогодні вранці повідомили про трьох постраждалих. Не щодня, але щотижня точно гине одна-дві людини. І все це відбувається в місті, де залишилося приблизно 17–18 тисяч мешканців. Можна сказати, що це своєрідна російська рулетка, у якій ризик уже досить значний.
Ведучий: Ви сказали, що люди виїжджають. Зараз багато говорять про евакуацію, зокрема в контексті ситуації в Олешках. Ми досі не можемо розібратися в цьому питанні: нещодавно Меланія Трамп говорила, що люди можуть виїжджати і до Росії, і до України. А зі Слов’янська люди виїжджають в обидва боки?
Миколай Карпіцький: Технічно виїхати звідси до Росії неможливо. Я навіть не уявляю, як це взагалі зробити і навіщо. Знаю, що траплялися випадки, коли люди опинялися на окупованій території. Наприклад, у мене була студентка в Сіверськодонецьку, коли його окупували. Вона намагалася виїхати через Донбас і Росію, щоб повернутися назад, але чим усе закінчилося, я не знаю: ми втратили зв’язок.
Що стосується Слов’янська, то звідси виїжджають на підконтрольну Україні територію. Якщо люди мають зв’язки, наприклад із протестантськими громадами та євангельськими церквами, то ці організації вже вивезли всіх, кого могли. Але залишаються пенсіонери, які просто не знають, куди їхати. Влада каже, що намагається розв’язати цю проблему. Є гаряча лінія, куди потрібно звертатися по інформацію. Я сам туди ще не телефонував, тому подробиць не знаю. У будь-якому разі обіцяють, що пенсіонерам, які переїжджатимуть, нададуть певну суму в гривнях на перший час. Це зовсім невеликі гроші. Можливо, для них зможуть знайти й якесь інше рішення, але, думаю, усі, хто міг виїхати самостійно, уже виїхали.
Ведучий: Володимир Путін розповідає, що так звана спеціальна воєнна операція почалася для захисту російськомовного населення Донбасу. Водночас мобілізація в Росії відбулася у вересні 2022 року, а мешканців самого Донбасу почали мобілізувати відразу після початку того, що в Кремлі називають спеціальною воєнною операцією. Хотілося б почути вашу думку. Ви живете у Слов’янську з 2015 року. Як за ці роки змінювалося ставлення до Москви?
Миколай Карпіцький: Насправді прозріння серед українців настало саме у 2014 році, коли почалася війна на Донбасі. До цього ніхто навіть не замислювався над тим, що Москва може напасти. Це просто не вкладалося у світогляд українців: ніхто не міг уявити, що Росія розпочне війну, адже тут люди жили звичайним мирним життям.
Звісно, існували різні політичні погляди. Але це було приблизно так само, як у Росії в 1990-х роках, коли люди дотримувалися різних політичних переконань. Уявіть собі, що комуністи сперечаються з Єльциним, і раптом Китай нападає на Росію, заявляючи, що захищає комуністів і рятує мешканців країни від режиму Єльцина. Приблизно такий вигляд це мало б.
Інакше кажучи, на Донбасі були люди, які симпатизували Росії, і люди, налаштовані проти неї. Але все це відбувалося в межах нормального політичного життя, у якому ніхто не припускав, що розбіжності можна розв’язувати насильством, а тим паче розпочинати через них війну. Коли ж приходять озброєні люди й починають захоплювати територію, стає вже не до політичних поглядів. Не має значення, яких переконань ти дотримуєшся: російські бомби й ракети не розрізняють, хто яких поглядів дотримується.
Я помітив ще одну особливість. У 2015 році я був в Авдіївці. Тоді далеко не всі місцеві мешканці підтримували Майдан, багато хто ставився до нього скептично. Але туди приїжджали люди із Західної України, спілкувалися з місцевими й працювали разом із ними. Політичні погляди могли бути різними: одні були проросійськими, інші – проукраїнськими. Проте всі займалися волонтерством, допомагали людям і захищали їх від обстрілів. Усі вони робили одну спільну справу.
А зараз, коли спілкуєшся в інтернеті з росіянами, стикаєшся з тим, що вони намагаються переконати тебе, ніби тебе цілком справедливо бомблять і нападати на Україну – це абсолютно нормально. Інакше кажучи, діалог із такими росіянами стає неможливим, тоді як діалог усередині України між людьми з різними поглядами був цілком можливим. Люди можуть дотримуватися протилежних політичних позицій, але водночас розуміти: ми живемо разом, це одна країна, і в нас можуть бути різні уявлення про те, якою вона має бути.
І зараз політичне поле України дуже різноманітне. Тут є опозиція, багато хто критикує президента, але всі вони залишаються в єдиному просторі політичного діалогу. Через війну політичний процес поставлено на паузу, але якби війна припинилася, усі демократичні процеси знову запустилися б: відбувалися б і вуличні протести, і передвиборчі кампанії різних партій. Це нормально. Так і має бути в будь-якій країні.
Але всі просто не можуть збагнути, як таке можливо: як росіяни можуть вважати нормальним напад на іншу країну й убивство людей. Яких би політичних поглядів не дотримувалися українці, сама думка про те, що можна без жодних підстав розпочати агресію та масово знищувати людей, настільки не вкладається в голові, що в Україні це сприймається так, ніби йдеться про якусь іншу реальність. Ось наше життя, а є ще якась пекельна, потойбічна реальність, звідки на нас насувається ця навала. Українці навіть не намагаються її зрозуміти, настільки вона для них чужа. Тому я сказав би, що зараз в Україні Росію взагалі не сприймають. Хай що говорять у Росії, її мова аргументів стала незрозумілою. Коли росіяни щось доводять, критикують або сварять, іноді просто не розумієш, до чого це стосується і з чим це можна пов’язати.
На початку повномасштабної війни, у 2022 році, в Україні спалахнула сильна ненависть до Росії. Але тепер вона вже згасла. Зараз ідеться не про ненависть, а просто про ігнорування. Росію просто не сприймають, ніби її не існує, а ми захищаємося від ворога, якого неможливо зрозуміти й із яким неможливо домовитися. Але жити треба, і захищатися теж треба. Україна об’єдналася, щоб протистояти цій загрозі, попри те, що всередині країни люди дотримуються різних політичних поглядів і переконань. Коли відновиться нормальний демократичний процес, ми побачимо, наскільки гострою буде ця внутрішня політична боротьба. І я вважаю таку боротьбу нормальною.
Ведучий: Миколаю, перепрошую, останнє запитання. Його підказали в чаті. У вас російський паспорт? Ви живете у Слов’янську за російським паспортом?
Миколай Карпіцький: У мене є посвідка на постійне проживання. Паспорт прострочений, тому фактично чинного паспорта в мене немає.
Ведучий: Дуже вам дякуємо! Ми вдячні вам і за це свідчення, і за ваш філософський погляд на те, що відбувається. І, звісно, вдячні за те, що ви з нами розмовляєте, що такий діалог узагалі можливий. Повірте, для нас це дуже цінно. Ми також бажаємо якнайшвидшого миру.
Миколай Карпіцький, доктор філософських наук. Мені здається, це справді дуже важливе й потрібне свідчення, яке прозвучало в нашому сьогоднішньому ефірі. Дуже вам дякуємо!
Розшифрування стенограми та редакція Миколая Карпіцького
