Зло // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 22.05.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/tema-dnya/zlo-pojecie-ocenne-czy-rzeczywistosc-ukr/

Звичайна людина сприймає як зло все, що завдає їй шкоди або суперечить її етичним і релігійним переконанням. На цій підставі дослідники нерідко роблять висновок, що зло – це оціночне поняття, а отже, його треба виключити з об’єктивного аналізу соціальних процесів. Проте з початком війни українці на власному досвіді переконалися, що питання зла – не абстрактне, а екзистенційне: воно пов’язане з їхнім правом на життя.

Проте у спілкуванні зі своїми друзями, родичами й одновірцями в Росії українці почали чути від одних, що ніхто не може знати всієї правди, а вважати повномасштабне вторгнення в Україну злом – це лише суб’єктивна оцінка; від інших – що у війні винні обидві сторони, й не можна звинувачувати лише Росію; а треті відверто називали агресію добром, а спротив українського народу – злом.

Той, хто безпосередньо бачить зло війни, не зможе погодитись з такими трактуваннями зла:

– агностицизм – «Ми не можемо знати, хто винен у війні»;

– суб’єктивізм – «Ви вважаєте війну проти вас злом – але це ваша суб’єктивна оцінка, ми вважаємо інакше»;

– релятивізм – «Не можна однозначно визначити, в чому саме зло, бо у війні винні всі – і агресор, і жертва агресії»;

– антигуманізм – «Ми напали на вас, бо саме ви – це зло, яке треба знищити».

Тому для українців має екзистенційне значення таке визначення зла, що не залежить від суб’єктивних оцінок й ідеологічних упереджень.

Зло

Зло в широкому сенсі – це те, існування чого є неприйнятним з огляду на цінності; те, що існує всупереч усьому, що, як вважається, існувати не повинно. Однак таке визначення потребує уточнення, оскільки допускає два протилежні тлумачення, які треба вважати помилковими з тієї причини, що вони руйнують ціннісні орієнтири.

Помилкові тлумачення зла

1. Абсолютизація зла

Перша помилка – приписування зла самій сутності людини, життя, світу або його частини. Таке розуміння абсолютизує зло і призводить до ворожого сприйняття дійсності та виправдання людиноненависницьких ідеологій. Історія знає приклади: більшовики приписували зло соціальній природі «класових ворогів», нацисти – расовій або біологічній природі своїх жертв. Сучасна російська агресія проти України також виправдовується ідеєю, що зло нібито притаманне самій природі західної цивілізації, якій протистоїть Росія.

З погляду теїстичних релігій така позиція є категорично неприйнятною, адже стверджувати, що зло закладене в самій сутності чогось, – означає звинуватити Бога у створенні зла. Хоча в історії існували вчення, які приписували зло сутності Бога або матеріального світу, вони завжди були руйнівними для традиційних культур. На противагу цьому в античності зло розуміли як відсутність або нестачу блага, а в християнстві – як заперечення повноти життя внаслідок помилкового вибору вільної волі.

2. Моральний релятивізм

Друга помилка – зведення зла виключно до суб’єктивної оцінки. У цьому випадку людина називає злом усе, що здається їй поганим у конкретній ситуації. Однак те, що погано для одного, може бути добром для іншого. Наприклад, один чоловік був відкинутий дівчиною, а інший став її обранцем. З цього виникає думка, що зло – це лише умовність або ілюзія, а отже, й в агресії Росії проти України все «неоднозначно» і залежить від суб’єктивного сприйняття. Зрештою це призводить до морального релятивізму, який ігнорує різницю між агресором і жертвою агресії.

Неприпустимість суб’єктивних оцінок в об’єктивному аналізі соціальних явищ

Обидві позиції – абсолютизація зла й моральний релятивізм – активно використовуються для маніпуляції громадською думкою. Звертаючись до однієї аудиторії, російська пропаганда спирається на уявлення про Захід як абсолютне зло, з яким Росія нібито «змушена» воювати на території України. Для іншої аудиторії використовується аргументація в дусі морального релятивізму: у конфлікті, нібито, винні всі – і Росія, і Україна, і Захід, – отже, несправедливо звинувачувати тільки Росію.

Науковий підхід до аналізу соціальних явищ виключає етичні, релігійні та суб’єктивні оцінки. У цьому контексті зло як оціночну категорію треба винести за межі наукового аналізу. Тому важливо відрізняти поняття зла від суб’єктивного судження «те, що погано», адже такі оцінки залежать від поглядів і обставин та можуть змінюватися на протилежні. Натомість поняття зла має відповідати об’єктивній реальності й не залежати від особистих думок та переконань.

Зло як заперечення права на існування

Загальне ядро уявлень про зло в різних культурних традиціях полягає в такому: зло – це форма відсутності або заперечення життя, неповноцінна реальність, що приносить страждання. Так, хвороба – це відсутність здоров’я, смерть – заперечення життя. У соціальному вимірі зло виявляється як заперечення права інших людей на існування. Це виражається в діях або установках, що прямо чи опосередковано відкидають людське життя як цінність. Подібні соціальні явища є об’єктивними й не залежать від суб’єктивних оцінок.

Однак не кожна шкода, заподіяна вчинком, свідчить про зло. Вчинок несе в собі зло лише тоді, коли він мотивований або виправданий запереченням права іншого на існування, і саме це є об’єктивним критерієм зла, що не залежить від суб’єктивного погляду. Такий підхід дає змогу сформулювати поняття зла в міжособистісному та соціальному вимірі.

Військова агресія Росії – це зло в об’єктивному сенсі

Зло – це втілення у вчинках, що завдають шкоди й страждання, такого ставлення до інших, яке тією чи іншою мірою заперечує їхнє існування.

Об’єктивність зла не означає, що воно має власну сутність. Зло – це характеристика ставлення, а не сутності. Так, природа злочинця сама собою не є злом. Навпаки, зло виявляється тоді, коли людина заперечує свою людську сутність. Приписуючи зло самій сутності людини, ми тим самим виправдовуємо відмову їй у праві на існування – і самі відтворюємо зло.

Рішення напасти на Україну відповідає наведеному визначенню зла. Володимир Путін заявив, що метою вторгнення є «денацифікація». Під цим терміном приховується політика, спрямована на знищення української ідентичності – і це ми можемо спостерігати на окупованих територіях. Отже, війну було розпочато на підставі заперечення за українцями права на існування. Це – об’єктивний факт, що не залежить від суб’єктивних оцінок.

Заперечення реальності може виявлятися не лише у прямому насильстві, а й в ігноруванні, коли жертва перестає сприйматися як жива особистість. Це спостерігається в тому, як багато росіян щиро вірять пропаганді про «порятунок» України від нацистів, хоча могли б дізнатися правду від своїх українських друзів, родичів або одновірців. Тобто навіть близьких людей в Україні вони сприймають не як живих осіб, а як абстракції. Таке ігнорування – це інша форма заперечення існування, не агресивна за формою, але така, що веде до тих самих наслідків: підтримки війни, масового насильства й убивств. Але навіть якщо людина суб’єктивно переконана, що бажає українцям добра, щиро вірячи в те, що Росія «визволяє» Україну, вона однаково виявляється співучасником зла. Суб’єктивне сприйняття власного вчинку як доброго не скасовує того, що об’єктивно він є втіленням зла. Одним із найнебезпечніших наслідків війни стає звикання до зла – його нормалізація. Захоплення територій, катування, вбивства мирного населення перестають сприйматися як абсолютно неприйнятні. Однак така «нормалізація» є суб’єктивною: вона не скасовує об’єктивної основи розуміння зла як ставлення до людей, що заперечує їхнє існування. Саме це ставлення й було реалізовано у війні проти цілого народу.

Миколай Карпіцький

Словник війни

Некроімперіалізм // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 10.04.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/slovnyk-viyny/nekroimperializm-w-rosji-ukr/

Трагедія у Кривому Розі спонукала редакцію PostPravda.info обрати темою наступної статті словника війни поняття «некроімперіалізм». 4 квітня 2025 року ракетний удар по Кривому Розі забрав життя 18 людей, половина з яких – діти. Понад сімдесят осіб отримали поранення. Ця атака на цивільних не мала жодного військового сенсу. Росія продовжує вбивати людей в Україні безперервно, день у день. Але коли вона робить це настільки демонстративно і безцільно, приходить усвідомлення: головна мотивація – некрофілія.

Звичайна людина хоче жити, тому схильна бачити світ таким, у якому можна просто жити. Західний обиватель хоче вірити, що війна Росії проти України хоч і злочинна, але все ж таки раціонально пояснювана. Це дає надію на мирне майбутнє. Поняття «некроімперіалізм», яке відображає сутність сучасної Росії, руйнує цю надію, тому й не може бути популярним. Російський обиватель також хоче жити, тому прагне пристосуватися до влади. Але його бажання жити вступає в дисонанс із некрофілією цієї влади. Він опиняється перед вибором: або жити серед некрофілів, як у пеклі, або самому стати некрофілом.

Некроімперіалізм

Некроімперіалізм – характерна для сучасної Росії форма імперіалізму, що виникла в результаті мутації імперської свідомості. З погляду некроімперіалізму, смерть розглядається як універсальний спосіб розв’язання всіх проблем, і насамперед – проблеми зміцнення влади. Захист і забезпечення нормального життя громадян взагалі не вважається завданням державної влади, а всі живі люди, які від неї не залежать, сприймаються як потенційна загроза. Тому вбивство і руйнування – цілком достатня мета, заради якої може вестись війна.

У основі некроімперіалізму лежить страх перед складністю світу та переконання, що зло за своєю природою властиве сучасній західній цивілізації, заснованій на принципах свободи, права й демократії. Щодо ворога знімаються всі моральні обмеження – будь-які злочини виправдані. Зло стосовно ворога трактується як добро, а добро – як зло. У масовій свідомості некроімперіалізм породжує соціальну некрофілію – придушення емпатії, заперечення права інших на існування і сприйняття смерті як способу спростити світ.

Соціальна некрофілія

Соціальна некрофілія – це поширення в суспільстві настрою, що виключає емпатію та співпереживання, коли інші люди сприймаються або як об’єкти, або як ворожі сили, позбавлені права на існування. Придушення емпатії на соціальному рівні відбувається через сприйняття навколишнього світу як чужого і ворожого. Це сприйняття може формуватися стихійно або бути результатом системної пропаганди, яка стверджує, що всі проблеми походять від зовнішнього ворога, якому за природою притаманне зло.

Поширенню соціальної некрофілії сприяє страх перед складністю світу, який посилюється в міру деградації особистості й переходу до примітивного сприйняття реальності. Коли цей процес охоплює маси людей, призводячи до особистої й соціальної деградації, для нього можна застосовувати слово «люмпенізація». Йдеться не лише про люмпен-пролетаріат, а й про люмпенів серед усіх верств населення – люмпен-інтелігенцію, люмпен-православних тощо. Люмпенізація сприяла стрімкому поширенню некрофілічного настрою у російському суспільстві та мутації імперської свідомості. Військова істерія, що почалася з нападу на Україну, посилила некрофілічний настрій у суспільстві, але не була його першопричиною.

Перша мутація імперської свідомості

Архаїчний російський імперіалізм не був унікальним явищем – існували й інші імперії. У XVI столітті він ідеологічно оформився в концепції «Москва – Третій Рим», згідно з якою місія Росії полягала у «збиранні земель», наче незалежне життя народів на цих землях не мало жодної цінності поза Росією. У XX столітті архаїчні імперії або розпалися, або трансформувалися.

У XX столітті виникають тоталітарні ідеології на основі маніхейського розуміння зла, згідно з яким зло приписується самій сутності ворога або ворожій частині світу. Під їхнім впливом виникає мутація імперської свідомості, що призвела до формування тоталітарного імперіалізму в Радянському Союзі й гітлерівській Німеччині. Більшовики вважали, що зло притаманне соціальній природі людини, і тому світ приречений на класову боротьбу. Щоб очистити світ від зла, необхідна світова революція. Гітлерівські нацисти вважали, що зло властиве біологічній природі «неповноцінних» людей, і виправдовували війну за світове панування необхідністю очистити від них світ.

Ставлення до навколишнього світу як до зла перетворює архаїчний імперіалізм на тоталітарний, з погляду якого влада потрібна не для процвітання імперії, а для подальшого розширення й посилення самої цієї влади, що згідно з тоталітарною ідеологією виправдовується необхідністю очищення ворожого світу від зла.

Друга мутація – виникнення некроімперіалізму

Друга мутація імперської свідомості трансформувала тоталітарний імперіалізм у некрофільський, тобто в некроімперіалізм. Якщо комуністи ставили ілюзорну мету боротьби з навколишнім світом, то для некроімперіалістів ця боротьба стає самоціллю.

Друга мутація завершилася з приходом Путіна та спецслужб, хоча її коріння – у практиці ЧК і НКВС, коли вбивство невинних розглядалося як спосіб «спростити» соціум.

У сучасній Росії заохочується люмпенізація – люмпени займають місця фахівців, витісняючи професіоналів. Формується тенденція перетворення люмпенів на привілейований прошарок суспільства. Люмпенів лякає складність світу, і вони охоче приймають ідею, що Захід – втілення зла, а його знищення – благо, бо зробить світ простішим. У зв’язку з цим у суспільстві поширюється некрофільський настрій, відповідно до якого руйнування і смерть сприймаються як бажане спрощення реальності.

Російські некроімперіалісти стверджують, ніби Захід нав’язав Україні хибну національну ідентичність, і це нібито призвело до того, що Україна стала частиною світового зла. За їхньою логікою знищення української ідентичності – це боротьба зі злом, а звірства російської армії в Україні є необхідними й виправданими. Війна на території України розуміється як війна із Заходом, і після знищення України наступною ціллю мають стати країни НАТО.

Некроімперіалісти керуються ірраціональною мотивацією, яку не розуміють раціонально мислячі політики демократичних країн. Хибний висновок, що Росія не воюватиме, бо війна їй невигідна, призвело до того, що країни Європи виявилися неготовими до війни. На початку повномасштабного вторгнення у 2022 році як в Україні, так і на Заході переважала хибна думка, що втрати російської армії переконають російську владу в неефективності воєнного способу досягнення цілей. Ця помилка коштувала Україні тяжких утрат у 2024 році. Рішення продовжувати війну на виснаження, у якій неможливо перемогти, зумовлене саме некроімперською, а не архаїчною імперською логікою.

Миколай Карпіцький

Словник війни

Мордор // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 18.03.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/slovnyk-viyny/mordor-stal-sie-symbolem-rosji-ukr/

Чому для позначення Росії та російських солдатів українці використовують образи Дж.Р.Р. Толкіна з «Володаря перснів», а не з фільмів чи серіалів про зомбі або вампірів? Чи пов’язано це з естетичною інтуїцією, екзистенційним досвідом війни або ціннісними орієнтуваннями? На ці питання відповідає чергова стаття Миколая Карпіцького для словника війни, над яким працює редакція PostPravda.info.

Мордор

Мордор у трилогії Дж.Р.Р. Толкіна «Володар перснів» – країна на південному сході Середзем’я, якою правив темний володар Саурон. Це пустельна земля, вкрита вулканічним попелом, непридатна для нормального життя. Проте орки, які її населяють, почуваються там цілком природно і прагнуть перетворити всі землі на таку саму пустелю. Їхній сенс життя – служити Саурону і поширювати його владу, вбиваючи й вмираючи заради цього.

У сучасній культурній свідомості Мордор став символом нелюдської диктатури та рабства. Надцінна ідея панування нібито перетворює людей на нездатних самостійно думати орків, що керуються інстинктами раболіпства, агресії та ненависті до інших. Спочатку Росію почали називати Мордором самі росіяни, які знайшли в собі сили не ховатися в заспокійливій ілюзії. Проте жителі Росії здебільшого не помічають жах ірраціонального насильства з боку влади завдяки захисним механізмам психіки, що створюють ілюзію. Страх і почуття беззахисності перед свавіллям влади витісняються вірою в її гуманність і правильність дій. Однак, коли сила жаху руйнує цю ілюзію, проявляється темний бік Росії – нелюдськість, ірраціональність і непередбачуваність зла. Саме її й називають Мордором.

Мордор очима українців

Поширення образу Мордора на Росію не пов’язане з пропагандою чи ідеологією. Ніхто не нав’язував таке уявлення, не пропонував для нього теоретичного обґрунтування. Росіяни самі починали сприймати свою країну як Мордор, з огляду на власний екзистенціальний досвід. В українців до 2014 року такої асоціації не виникало. Однак після вторгнення Росії до Криму, Луганської та Донецької областей у 2014 році вони відчули в Росії екзистенціальну загрозу, і теж почали називати її Мордором.

Українці сприймають свою країну як рідний дім, в якому може бути багато проблем, але їх можна виправити. Проте присутність Мордора змінює сприйняття життєвого простору: частина рідного дому поглинається хаосом, де неможливо існувати. У глибині України життя тривало як зазвичай, але що ближче до лінії фронту з ордою орків, то сильніше відчувався хаос і подих смерті. З початком повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року цей подих накрив усю країну – безпечних місць більше не залишилося.

Найстрашніше під час зіткнення з екзистенціальною загрозою – ірраціональна мотивація ворога, що унеможливлює домовленість. Якби Путін домагався політичного впливу або матеріальної вигоди, можна було б раціонально пояснити його дії та шукати компроміс. Саме за цю ілюзію раціональності чіпляються західні лідери, сподіваючись домовитися про мир. Однак Путін проголосив абсолютно ірраціональну мету – знищення української ідентичності, назвавши це «денацифікацією». Поки українці й далі відчувають себе українцями, вони залишаються для нього ворогами, які підлягають знищенню. Отже, мотивація нападу на Україну з’єднується з некрофільною тягою до руйнування. Тому вторгнення росіян українці відчувають як навалу орків, з якими неможливо домовитися, а війну з Росією – як війну на знищення, яку ведуть не тільки проти української армії, а й проти всіх українців.

Чому саме Толкін?

Українці використовують образи епопеї Толкіна для позначення Росії та її армії, тому що, по-перше, опис війни в його всесвіті збігається з екзистенціальним досвідом війни Росії проти України, а по-друге, ціннісна позиція героїв Толкіна збігається з позицією оборонців України. У його трилогії агресія Мордору відбувається не тільки на матеріальному, а й на духовному рівні, а будь-який прояв морального релятивізму веде до поразки. У боротьбі з російською агресією українці вважають принципово важливим однозначний поділ добра і зла, як це показано у Толкіна. Будь-яка спроба релятивістського витлумачення добра веде до виправдання російських наративів, зокрема до зрівняння жертви й агресора.

Популярності образів Толкіна сприяла екранізація його епопеї. Проте набагато більше знято фільмів, серіалів та аніме про зомбі та вампірів, асоціацію з якими викликає не тільки некрофільна орієнтація російської влади, а й навіть символіка російських військових підрозділів – «Z» і «V». Російське командування безжально витрачає живу силу в безглуздих самовбивчих штурмах, ніби ця сила і не жива, а самі солдати покірливо погоджуються гинути в таких атаках, ніби вони зомбі. Проте носії агресивної російсько-імперської ідеології асоціюються саме з орками, а не з зомбі чи вампірами. Це пов’язано з естетичним неприйняттям символіки смерті в українській культурній свідомості, яка відмовляється поширювати її навіть на ворогів. Хоча орки уособлюють зло, вони все ж таки живі, на відміну від зомбі та вампірів. Мордор – це не потойбічний світ і не царство мертвих, а втілення зла в земному житті. Тому боротися з ним теж потрібно в нашій реальності. Якщо в Росії героїзують смерть, то в Україні – боротьбу за життя. Ця відмінність проявляється в тому, як воюють росіяни й українці.

Миколай Карпіцький

Словник війни

Росія // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 18.02.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/slovnyk-viyny/rosja-jako-nazwa-kraju-ukr/

PostPravda.Info розпочинає новий проєкт – «Словник війни». Його метою є «виправлення імен», тобто уточнення понять, які політики часто розуміють неправильно. Через це вони припускаються помилок, що призводять до загибелі людей, трагічно позначаються на фронті й цілком можуть довести до глобальної війни. Одна з таких помилок пов’язана з нерозумінням сутності Росії та причин війни. Нині Росія воює проти України, водночас декларуючи, що насправді протистоїть «колективному Заходу». Натомість багато західних політиків вважають, що ця війна – просто непорозуміння і можна легко домовитися про мир. Але що означає слово «Росія»? Чи можна вживати його як назву країни — подібно до того, як ми називаємо Францію, Польщу чи Україну? Чи, можливо, цей термін позначає будь-яку територію, яку кремлівська влада поставила під свій контроль? А може, це взагалі порожнє поняття, продукт політичної ідеології? Цей термін є ключовим для розуміння війни, тому розглядається тут першим.

Росія

– має два сенси: як назва сучасного або попереднього йому державного утворення на півночі Євразії, і як ідеологічна конструкція, що підміняє поняття країни. Країна – це частина світу, що виокремлюється на основі спільної історичної або культурної долі народів, які вважають її батьківщиною або прабатьківщиною. Завдяки цьому різні державні утворення, що виникають на території країни, мають спільну назву і сприймаються як розвиток однієї держави.

Сучасна держава Росія – Російська Федерація

Після розпаду Радянського Союзу Росією стала називатися найбільша союзна республіка, що здобула незалежність, однак у масовій свідомості швидко взяли гору імперські настрої, і розпад Радянського Союзу почали розуміти не як здобуття незалежності від Радянської імперії, а як трагедію, пов’язану з втратою земель, що належали Росії. Цьому сприяло те, що російська влада офіційно оголосила себе наступницею Радянського Союзу. Такий настрій став передумовою виправдання захоплення територій сусідніх країн, що сприймається в масовій свідомості як справедлива війна за повернення втрачених територій. Нині Росія втратила основні ознаки держави.

Зокрема, фактично зруйновано єдність правового поля, свавілля влади підміняє закон, скасовано вибори регіональної влади, а центральна влада остаточно втратила свою законність після переобрання президента, порушуючи Конституцію. Відсутня не тільки правова система, а й така важлива ознака держави, як наявність загальновизнаних кордонів. Російська влада фактично скасувала їх, коли оголосила про анексію низки територій України, включно з тими, які не контролює.

Країна Росія

У масовій свідомості – невизначено широке поняття, яке може включати різні території, що не мають спільної історико-культурної долі, наприклад, Дагестан і Чукотку. Цим розуміння Росії відрізняється від розуміння будь-якої іншої країни, яка виокремлюється як територія на підставі проживання на ній народу доволі довгий за історичними мірками час. У цьому разі така територія розуміється як країна з тією самою назвою, що й назва народу або об’єднання народів, яких об’єднує спільна історична доля – Італія, Німеччина, Польща, Іран, Китай, Індія… На території країни історично можуть виникати різні держави з різними назвами, але всі вони асоціюватимуться з цією країною. Іноді країна може виокремлюватися як історична територія народу, який згодом об’єднав інші народи в ширшу державу.

Наприклад, Англія, яка входить до складу Великої Британії. Однак неможливо виокремити таку споконвічну територію, історично пов’язану з російським народом, яку можна було б назвати країною під назвою «Росія». У російській суспільній свідомості повністю відсутнє уявлення про споконвічну територію народу, яка відрізняється від інших набутих територій під час історії. Ба більше, територія середньовічного Московського царства, яке за формальним принципом можна було б асоціювати зі споконвічною прабатьківщиною росіян, не має окремої назви.

В Україні цю територію можуть називати Московією, але в російській масовій свідомості таке поняття відсутнє. Інші землі та народи, які зараз об’єднані в державу Росія, не пов’язує ніяка спільна культурна чи історична доля. Київська Русь не може бути історичною прабатьківщиною сучасної Росії, оскільки її спадкоємицею є зовсім інша країна – Україна. Московське царство виникло внаслідок підкорення сусідніх народів і геноциду народу Новгородської республіки, що відрізнявся від московитів і за мовою, і за соціальним укладом життя, і за самоідентифікацією. Тому псковсько-новогородські землі некоректно відносити до історичної прабатьківщини Росії. Відповідно, незрозуміло де проводити кордон цієї прабатьківщини.

Звичайний росіянин не знає, де починається межа земель інших народів, які були завойовані, наприклад, він упевнений, що Волга – споконвічно російська річка. Отже, поняття Росії як країни залишається невизначеним і з цієї причини в масовій свідомості підміняється ідеологічною конструкцією.

Росія як ідеологічна конструкція

Виникає на основі принципу виділення країни у зв’язку не з культурою чи народом, а з владою. У масовій російській свідомості Росія співвідноситься не з певною країною, а з ідеологічною конструкцією, а саме, з будь-якою територією, яку контролює або контролювала раніше центральна влада. Межі такого образу Росії чітко не визначені й залежать від того, в якій перспективі бачить конкретний носій масової свідомості: Росія в сучасному її стані охоплює всю територію Російської федерації та окуповані райони України; у перспективі нещодавнього минулого – всі країни, що входили до складу СРСР; у перспективі далекого минулого – Польщу, Фінляндію і навіть Аляску. Відповідно до цього Росія ототожнюється і з Радянським союзом, і з Російською імперією Петра Першого, і з Московським царством, і з Київською Руссю, що суперечить історичній науці.

Росія і російський націоналізм

На основі цієї ідеологічної конструкції в масовій свідомості росіян формується специфічний націоналізм. Оскільки Росією вважаються будь-які землі, які контролює влада, то від влади очікують, що вона буде перетворювати ці землі так, щоб це було зручно носіям російської мови, тобто забезпечувати умови, щоб усі розуміли російську мову. Цей націоналізм може набувати радикальної форми, коли інші мови сприймаються як пережитки минулого, з існуванням яких можна миритися, за винятком білоруської та української, які вважаються несправжніми або шкідливими мовами, бо їхнє існування ставить під сумнів єдність росіян, білорусів та українців як одного народу. Ця форма націоналізму підкріплюється хибною концепцією, начебто росіяни, українці й білоруси – це один народ або, як мінімум, походять від одного народу.

Отже, сучасне розуміння Росії сформувалося не на основі культурно-історичного досвіду, а на основі ідеології й співвідноситься не з країною, а з територією, яку контролює або коли-небудь контролювала центральна влада, що є підставою виправданням нових завойовницьких війн, зокрема й нинішньої війни Росії проти України. Тобто саме поняття Росії містить такі ідеологічні установки, які є руйнівними й підштовхують до нових війн. Розуміння цієї обставини призвело до того, що в Україні в повсякденному спілкуванні Росію стали часто називати Мордором – словом, запозиченим із трилогії Толкіна «Володар перснів».

Миколай Карпіцький

Словник війни

Миколай Карпіцький. Повстання архаїки: чому люди обирають диктатуру?

Джерело: PostPravda.info. 14.05.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/powstanie-archaicznosci-ukr/

Завдяки інформаційним технологіям сформувався глобальний простір комунікації. Нині світ перебуває в перехідному стані на шляху до нового інформаційного суспільства, в якому конфлікти за владу над територіями мають утратити сенс. Саме в цей перехідний період починається повстання архаїки проти сучасності. Війна проти України – це другий фронт великої війни проти сучасної цивілізації. Перший фронт відкрив міжнародний тероризм, що почався з нападу на США 11 вересня 2001 року. Ця війна поставила перед нами питання: «Чому так багато людей обирають зло?» Чи випадковим є те, що встановлення диктатури в Росії, активізація міжнародного тероризму й перетворення інтернету на елемент повсякденного життя відбуваються в один і той самий історичний період?

Чим викликано повстання архаїки?

Будь-які перехідні історичні періоди супроводжуються соціальними потрясіннями. Це пов’язано з тим, що багато людей не встигають адаптуватися до змін і починають боротьбу за відновлення архаїчних форм життя. Приклад, який безпосередньо стосується мене, – революція в Ірані 1979 року, що призвела до встановлення тоталітарного імперіалізму. А стосується він мене тому, що сьогодні вночі знову неподалік від мене вдарили дрони «Герань», створені за іранською технологією. Зараз у перехідний стан залучено не окремий регіон, а весь світ, і тому існує загроза переростання локальних війн у Третю світову війну.

Перехід до інформаційного суспільства пов’язаний із виникненням глобального простору комунікації, в якому державні кордони й мовні відмінності перестали бути перепоною для спілкування. Змінюється психотип людини. Сучасні діти ніколи не залишаються наодинці – вони постійно перебувають у контакті одне з одним. Ніхто не знає, як це змінить людську природу. Хтось використовує можливості інформаційних технологій для саморозвитку й творчості, а хтось ізолюється в інформаційній бульбашці однодумців, де зароджуються абсурдні й небезпечні міфи.

Ознаки архаїчної та сучасної свідомості

Повстання архаїки охоплює як архаїчні диктатури, так і сучасні демократії. Ознакою сучасної цивілізованості є пріоритет цінності особистості над суспільством. Сучасне суспільство відрізняється від архаїчного тим, що права людини лежать в основі правової системи, а повага до самоідентифікації особистості – в основі моралі. Моральне ставлення до людини визначається її індивідуальністю, а не національністю, соціальним статусом чи належністю до того чи іншого співтовариства.

Ознака архаїчного світогляду – пріоритет колективістського над особистісним. Це виявляється у запереченні права на самоідентифікацію: людина не має права самостійно визначати свою релігійну, національну, соціальну чи гендерну належність – за неї це має вирішувати колектив, клан, стан, суспільство або держава. Навіть вибір, кого кохати, у патріархальному суспільстві здійснювали не самі люди, а їхні батьки.

Уявімо патріархальне життя села. Там століттями майже нічого не змінювалося: нашестя, зміна влад, революції проходили осторонь. Проте від усюдисущого Інтернету не сховатися, і через нього в це замкнене середовище проникає великий світ – із чужим і неприйнятним ставленням до традицій, релігії, виховання, сексуальності. На жах старших, усі ці чужі звичаї переймають їхні діти. Найпоширеніша реакція – прострація, прагнення не помічати змін. Проте завжди знаходяться ті, хто приєднується до радикальних і терористичних рухів, вважаючи сучасний світ втіленням зла, а будь-які злочини проти нього – добром. Так виникли ІДІЛ, ХАМАС, «Аль-Каїда» та інші організації, в яких добро вважається злом, а зло – добром.

Право на самоідентифікацію

Людина має право на самоідентифікацію – зокрема відповідно до архаїчних цінностей. Архаїчна свідомість – це не добре й не зле. Вона – природна. Протиприродним стає її викривлення при зіткненні із сучасністю, коли виникає ненависть і сприйняття навколишнього світу як зла. Ісламський екстремізм – це вже не архаїка: він не має нічого спільного з традиційним ісламом. Це нове явище, що виникло внаслідок конфлікту між архаїкою і сучасністю.

Проте було б серйозною помилкою ділити людей на «архаїчних» і «сучасних». Одна й та сама людина може в одних аспектах керуватися архаїчними цінностями, а в інших – бути цілком сучасною. Так, Ілон Маск, будучи сучасним у науковому й технічному вимірі, виявився вкрай архаїчним у повсякденному житті – він не зміг прийняти гендерну ідентичність своєї доньки, і це архаїчне світосприйняття вплинуло на його політичну позицію.

Втім, я зовсім не маю на меті сказати, що сучасні погляди «кращі» за архаїчні. Я загалом проти оцінок такого роду. І архаїчні, і сучасні переконання людини однаково заслуговують на повагу. Неприйнятними стають лише ті з них, що завдають шкоди іншим людям. Саме тому головною ознакою сучасної держави є правова система, яка захищає права й ідентичність кожної людини – зокрема й право відстоювати як архаїчні, так і сучасні цінності.

Страх перед сучасністю та заперечення реальності

Конфлікт між архаїкою і сучасністю постійно виникає й долається з кожною зміною поколінь. Це природний стан людської історії. Проблема не в самому конфлікті, а в тому, що страх перед сучасністю породжує нові явища, які трансформують архаїчну свідомість у небезпечну форму. Цей страх перероджується в ненависть і призводить до того, що консервативні люди, які раніше керувалися традиційними цінностями, раптом починають підтримувати зло.

Однією з умов такого переродження є захисна психічна реакція – заперечення реальності. Для цього явища існує спеціальний термін – деніалізм (від англ. denial – заперечення). Деніалізм – це світогляд, що ґрунтується на ірраціональному запереченні реальності, особливо коли вона суперечить переконанням людини. Це включає й заперечення емпірично підтверджених фактів, щодо яких у науковій спільноті існує консенсус. Прикладами деніалізму є заперечення існування вірусів, що спричиняють СНІД і COVID-19, усілякі теорії змови, «нова хронологія» Фоменка, рух антивакцинаторів, товариство пласкої Землі тощо. За стабільних соціальних умов носії таких поглядів сприймаються як маргінали, однак у перехідні періоди їхній вплив різко зростає.

Чому консервативні віряни підтримують цинічних популістів?

Водночас найпарадоксальнішим явищем, що супроводжує повстання архаїки, є союз циніків, охлосу та консерваторів, орієнтованих на традиційні моральні цінності.

Слово «охлос» тут уживається для позначення малоосвічених людей, зосереджених на миттєвих корисливих інтересах і байдужих до питань моралі та політики. Ще донедавна вони не впливали на політичне життя, але, опинившись у глобальному комунікаційному просторі, інстинктивно почали підтримувати популістів, сприймаючи їхній цинізм і егоїзм як норму. Це призвело до того, що епатажна поведінка – брехня, сексуальні скандали – яка раніше могла б знищити політичну кар’єру, нині стала запорукою успіху цинічних популістів.

Чому ж таких політиків підтримують представники консервативної інтелігенції та релігійних конфесій? Ба більше – вони пояснюють цю підтримку відданістю моральним цінностям. Найяскравіше це виявляється в релігійному середовищі. Політичні популісти позиціонують себе як захисники консервативної моралі – а фактично як противники будь-яких змін. Багато віруючих бачать у таких лідерах єдину перепону на шляху моральної деградації суспільства, тож прощають їм особисті моральні падіння і навіть злочини.

Втім, не всі захисники суспільної моралі мають власну етичну позицію, що формується через внутрішнє самовизначення. У релігійному контексті така позиція виникає в процесі особистого богоспілкування. Крім того, релігія своїм авторитетом підтримує ту систему моралі, яка склалася в суспільстві в певний історичний момент. Так, якщо в середньовіччі препарування трупів уважалося аморальним, то християнська мораль засуджувала цю практику; нині ж – ні, бо суспільство змінило своє ставлення.

Оскільки в архаїчних суспільствах переважала патріархальна мораль, саме її часто протиставляють сучасності ті віряни, які не сформували власної внутрішньої етичної позиції. Саме в цьому середовищі виникає підтримка цинічних політиків, яких сприймають як захисників суспільної моралі.

У який момент позиція консервативних вірян перероджується в заперечення сучасного світу?

У 2014 році зазнали краху всі спроби діалогу між консервативними євангельськими християнами Росії та України, хоча до вторгнення Росії до Криму та на схід України вони товаришували й не відчували суттєвих відмінностей між собою. Російські християнські лідери пояснювали свою підтримку Путіна вірністю консервативним цінностям, проте сам факт того, що вони протиставили себе своїм українським одновірцям, свідчить про втрату спільної релігійно-моральної позиції. Простіше кажучи, їхній релігійний консерватизм трансформувався в російський фашизм, який також називають рашизмом.

Водночас багато українських євангельських християн підтримували й досі підтримують Дональда Трампа, що викликає критику з боку інших одновірців. Проте в українській євангельській спільноті це не призвело до розколу, оскільки їхня консервативна свідомість не зазнала тієї трансформації, яка відбулася з їхніми російськими одновірцями.

Подібну закономірність можна спостерігати й в інших конфесіях. У 2011 році я був одним з організаторів Міжрелігійного діалогу, в якому взяли участь представники майже всіх конфесій Томська. Потрібно було переконати людей прийти на зустріч, вислухати іншу точку зору, не нав’язуючи власну. З цим чудово справлялася кришнаїтка, якій люди довіряли, відчуваючи її щирість і прагнення до спілкування. Якось вона сказала, що хоче безпечного світу для своїх дітей, і такий світ можливий лише за наявності спільного для всіх конфесій розуміння моралі.

Проте коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, вона морально підтримала позицію Путіна й дії російської армії, та категорично відмовилась від діалогу з українцями – навіть з українськими одновірцями. Це призвело до розколу в міжрелігійному діалозі й фактичного перетворення його на замкнену секту.

Згадую, як у довоєнний час, коли ми чудово спілкувалися, вона висловлювалася то проти щеплень, то проти демократії, називаючи її «демон крейзі» (тобто владою божевільних демонів). Я сприймав це як дивакуватість й не надавав значення. Як з’ясувалося, її моральна позиція була лише реакцією на страх перед сучасністю – своєрідним захисним механізмом психіки. З початком повномасштабного вторгнення увімкнувся інший захисний механізм – сліпа віра у вождя. Подібну «дивакуватість» я помічав і в інших учасників Міжрелігійного діалогу, які тепер відмовляються спілкуватися зі своїми українськими одновірцями. Це була не просто дивакуватість, а форма заперечення реальності, яка в умовах некроімперської диктатури трансформувалася у світогляд, настільки далекий від їхньої релігії, що вони втратили здатність до діалогу навіть з одновірцями.

Що спільного між Дональдом Трампом, Нарендрою Моді та Сі Цзіньпіном?

У політиці, і навіть у політичній риториці цих трьох лідерів практично відсутнє поняття прав людини. Тим часом саме орієнтація на цінність особистості та права людини дала змогу Заходу здобути перемогу над Радянським Союзом у холодній війні. Усі троє лідерів оперують категоріями архаїчного імперіалізму.

США та Індія – найбільші демократії світу, і відродження архаїки триватиме доти, доки не підросте нове покоління. Проте Китай, завдяки реформам Дена Сяопіна, трансформувався з тоталітарної імперії на архаїчну імперію. Тож залишається незрозумілим, як довго він зможе перебувати в цьому стані й куди зверне в майбутньому – у бік демократії чи назад до тоталітаризму.

Трамп, Моді й Сі Цзіньпін чудово розуміють одне одного й вважають, що розуміють Путіна, – але помиляються. Хоча Путін і спирається на архаїку, він очолив абсолютно нову політичну систему – некроімперіалізм.

Що таке некроімперіалізм?

Мета архаїчного імперіалізму – власне процвітання за рахунок інших. Тому імперії, які воювали, могли домовлятися про мир, коли розуміли, що війна стає невигідною. Мета тоталітарного імперіалізму – влада заради втілення ідеї, навіть якщо це завдає шкоди самій імперії. З такими режимами досягти миру можливо лише за наявності загрози їхній ідеології та владі.

Мета некроімперіалізму – зробити світ простішим через смерть і руйнування. Будь-які домовленості про мир з ним позбавлені сенсу. Зупинити некроімперіалізм можна лише силою. Саме цього не розуміли західні лідери, коли намагалися інтегрувати Росію в міжнародну економічну та політичну систему. У результаті вони виявилися неготовими до відкритого протистояння з некроімперським режимом, якому самі ж допомогли зміцнитися.

Христина Луцик. Аліна могла бути моделлю, але зараз – пілот дрона на Донбасі: «Жінка в армії повинна пройти кола пекла»

Наскільки складно дівчині потрапити на бойову посаду? Чи потрібні жінки на фронті? Як українські солдати на передовій сприймають війну? Як вони уявляють своє повернення додому після війни? Що змінилося в українському суспільстві за останні два роки? Чи зможуть такі молоді люди, як Аліна, яка пішла в армію у 21 рік, продовжувати жити нормальним життям, коли на їхніх очах гине багато близьких? На ці та інші питання відповідає пілот дрона української армії Аліна Каре в інтерв’ю Христині Луцик. Пропонуємо розшифрування відеозапису інтерв'ю.

Пілот дрона ЗСУ: «Раз ви не йдете, то я піду в армію»

Христина Луцик. Друзі, мої шанування глядачам ПостПравди, я Христина Луцик, і у цьому відео ми розкажемо вам історію Аліни Каре. Це дівчина модельної зовнішності, яка добровільно пішла у військо на бойову посаду. Зараз вона пілотка дрона. І ми поспілкуємося з цією дівчиною про те, як бути жінкою у війську на бойовій посаді, про її шлях, як туди вона потрапила, з якими проблемами сьогодні стикається. І поряд з тим про дуже складну ситуацію на фронті. Все це у нашому сьогоднішньому інтерв'ю. 

Так, друзі, доєднала вже Аліну до нашої розмови. І зараз ми поговоримо про дуже багато цікавих моментів, тому що жінок у війську в нас в Україні багато, але на бойових посадах безпосередньо їх не так чисельно, як би, може, хтось і думає про те. Тому, Аліно, розкажи, будь ласка, взагалі, чому ти пішла у військо? Тому що фактично, попри те, що в тебе стать, відповідно, та, яка сьогодні ще не підлягає призову, то в тебе і вік ще не призовний. Навіть, якби ти була хлопцем, ти ще могла і не потрапити у військо. Як ти прийняла для себе рішення, що тобі вже час доєднуватися, ще й на бойову посаду?

Аліна Каре, пілот дрона ЗСУ . Взагалі, тема армії, це для мене така доволі щепітільна, можна сказати. Я дуже довго про це думала. І не в плані того, що там я не вивезу, я більше хвилювалася за те, що я буду тут тягарем. Типу, давайте дивитися правді в очі. Я дівчинка, при чому молоденька дівчинка. І мало важу. Я просто боялася, що я буду більше заважати, ніж навпаки допомагати.

Але зараз я служу вже майже два роки. І взагалі остаточно для себе вирішила, що я хочу саме на бойову посаду, в той момент, коли ти гуляєш по Тернополю, і чоловіки вже не виходять. Просто гуляють одні дівчата, і все. Або чоловіки непризовного віку. І мені друзі починають розповідати: «Я сьогодні туди не піду, бо там ТЦК стоїть. Я в клуб тоді не піду... Навіть не в клуб, а просто в якесь кафе чи парк погуляти, бо там ТЦК ходить».

І ти такий думаєш: «А що робити?» А це був якраз початок 23 року. І вже на той момент настрої були такі, що я туди не піду, бо там ТЦК ловить. І все, я думаю, ладно, раз ви не йдете, то я піду.

Я хотіла бути штурмовиком

Скажи, будь ласка, як було потрапити дівчині на бойову посаду? Тому що я знаю, що твій шлях мобілізації у війському дуже складний. Тому що попри твої ж габарити, як ти сказала, тебе не хотіли дуже довго брати у військо. Давай так, щоб тебе краще було візуалізувати, нас дивляться зараз друзі з Польщі, який в тебе зріст, яка вага, якщо ти хочеш це назвати. Щоб вони просто зрозуміли, які в тебе об'єми, і з якими складнощами ти стикнулася тоді, коли прийшла у військкомат вперше.

Я хотіла бути штурмовиком. Я одразу така думаю: ну оце сидіти вдома, це не для мене. Я хотіла виїжджати, я хотіла щось робити. У мене зріст на метр шістдесят п'ять і вага плюс-мінус п'ятдесят п'ять кілограмів. Я приходжу, а мені на цей момент двадцять один рік. І я така, хочу бути штурмовиком. Кажу: «Руки, ноги є». Кажу: «Я бачу, ви дівчат берете». Типу, все, я готова, ну просто дайте підписати. Які папери треба? Вони мені сказали: «Ми до вас перетелефонуємо». – «Про що?»

Приходить день, другий, третій. Ніхто до мене не дзвонить. Я вже думаю, піду сама туди. Я пішла, кажу: «Таке, таке, я приносила документи, чого ви до мене не дзвоните?» – «Ну, зрозумійте, ви дівчинка, ви молоденька, з вас штурмовик не вийде, ми вас не візьмемо».

Думаю, ладно. Дзвоню… Потім до мене вже перетелефонували з тернопільської частини й запропонували посаду або кухаря в Тернополі, або пресофіцера у Вараші чи в Нетішині, щось типу того. Ну, це, коротше, Західна Україна. Це ще західніше, ніж я в Тернополі була.

І я така їм кажу: «Ви що, серйозно, чи що?» Типу, я прошуся, щоб, ну типу, виїжджати на бойові задачі, а ви мене ще глибше в Захід посилаєте. І все. Я сказала, що мені таке не підходить. Безпосередньо знайшла вже номер частини, в якій зараз служу. Набрала до них. І описала так само себе. Описала, типу, чим я займалася до цього, скільки там я важу і тому подібне. І вони сказали: «Приїжджай на співбесіду». І все. І то спочатку я не була на бойовій посаді. Спочатку я була як пресофіцер. Я пропрацювала буквально десь пів року як пресофіцер, а потім я вже перейшла в БПЛА.

Складна ситуація на фронті

Дуже часто на Заході чують таке словосполучення: «Складна ситуація в Україні на Донбасі», «Складна ситуація в Україні на Харківському напрямку». Поясни, будь ласка, тому що в Україні українцям можливо і зрозуміло, що таке складна ситуація. Бо для когось може бути складна ситуація, коли немає грошей. Вдома це складна особиста ситуація. А в Україні там на Донбасі складна ситуація. Це що таке для розуміння людям, які не живуть тут?

Це коли пі…и лізуть, скрізь, де тільки можна і не можна. Коли вони починають свої наступи. І зараз на Донбасі скрізь складна ситуація. Раніше був там якийсь один напрямок. Там чи на Часів Яру, чи на лиманському напрямку, де було складно. Бо там був більший тиск росіян. Наразі на Донбасі скрізь так. Взяти навіть той самий лиманський напрямок – Луганську область. Тобто там зараз залишилось півтора села. Півтора села якщо б пі…и забрали, і Луганська область вже буде повністю не наша.

Скажи, будь ласка, станом на сьогодні про ті бойові точки, де ти була, де вже вашої бригади немає. Про які ти можеш розказати? Де ти була? Де ти літала? І загалом, як тобі, людині, яка не була дотичною до війська, до повномасштабної війни, було акліматизуватися у цьому всьому? Чи складно було, попри те, що ти дівчинка, наприклад, знайти собі місце вже безпосередньо, коли ти потрапила в бойову зону? 

Безпосередньо, як пілот, я виїжджала: це Макіївка і Харківський напрямок, це Липці. От там я вже смак житті відчула. Бо я до цього чула артилерію, але я не чула КАБів. А КАБи це – просто ну я навіть не знаю як це описати.

Ти бувала близько, чи бувало так, що десь реально близько прильоти були, що ти їх чула вже на собі конкретно?

Найближчий це був метрів 30 від мене. Ну, тоді в нас в сусідів вибило двері в підвалі. Ми тоді сиділи, працювали. Наші точки знаходилися безпосередньо в селі. І ми працювали з підвалів. Ось, і то в сусідів вибило двері з підвалів. У нас все нормально пройшло, слава Богу. 

От навіщо воно тобі треба?

Оце 30 метрів, це зовсім поряд. Що сказали твої рідні, коли ти їм зателефонувала і сказала, що, ну все, я вже в лавах сил оборони, я буду їхати на лінію?

Вони думали до останнього, що я буду, ну, штабником, що я буду сидіти десь на місці тут, в ППД [пункті постійної дислокації], і я буду заповняти ці папірчики, і все. Ну, мама плакала, тату нічого не сказав. І все. Просто: «Для чого воно тобі треба? От навіщо воно тобі треба? Ну, їдь на Волинь, там живи собі своє прекрасне життя». Кажу: «Я так не можу, я не хочу так. Я собі можу на Донбасі десь в якійсь розйобаній хаті жити своє прекрасне життя».

Що вони кажуть станом на сьогодні про твій вибір, коли вже пройшло майже два роки. Коли вони вже, напевно, знають, що це таке, що ти працюєш на бойовій посаді, ти вже не сидиш десь, умовно, в тилу, як пресофіцер. Ти не просто виїжджаєш точково на сьогодні-завтра, а ти іноді можеш виходити там на декілька днів і тижнів на позиції, і вони не зовсім безпечні, як ти сама розказала.

Вони вже звиклися до того, що я дуже рідко відписую. Типу, я їм можу відписати раз в тиждень, раз у два, якщо я там безпосередньо знаходжуся в зоні виконання бойових дій. Я просто пишу там: +, жива, і все. Їм цього достатньо, в принципі. Але зараз мама вже почала більше, не то що сприймати, вона почала вже розуміти, де я знаходжуся, що я роблю, як я їй почала вже розказувати, що таке їх півішки [FPV-дрони], як вони працюють, взагалі, як вони літають, і чого вони такі протівні. То в неї вже зараз не то що паніка, якась, чи страх, вона в мені ніби й впевнена, але все одно хвилюється. І вже мій вибір, нарешті, сприйняла для себе.

Чи потрібні жінки на фронті?

До сьогодні ми говоримо, що жінці потрапити на бойову посаду складно, можливо, і не кожна бригада хоче брати жінок. У багатьох бригадах ми знаємо з тобою, залишається таке собі неоголошене табу, що жінки – це більше про посади паперові й так далі. Скажи, чи є ці проблеми до сьогодні? Які ще, окрім цих ти бачиш? І, ну, чи дійсно жінка не така активна на фронті, як чоловік по факту?

Тут, знову ж таки, палка двох кінців. Я бачила жінок, які реально працюють на бойових, і я бачила чоловіків, які, ну, ти на них дивишся і думаєш: «Боже, ліпше б ти сидів у цьому тилу, ну, реально». Просто це ганьба ганебна. І знову ж таки, в тому, що таке ставлення до жінок в армії, в деяких моментах винні й самі жінки. Кажу знову ж таки, це така монета двох сторін, бо є жінки які, дійсно, вправно і якісно виконують свою роботу, бо вони прийшли сюди працювати, а не прийшли там в пошуку якогось чоловіка чи в пошуку грошей чи що там ще, як люблять казати. Ну, є жінки, які реально виїжджають і щось роблять. А є мужики, які там сидять в тилу, заповнюють папери й він же все – во! – він класний, він герой, він молодець, бо він же воює.

Скажи, будь ласка, а взагалі в жінках є потреба у війську? Тому що в нас немає мобілізації жінок – такої певної категорії там по типу медиків, які повинні з'являтися до центру комплектування, щоб відзначитися і в разі чого прийти до війська там, у медичну частину. Але на загал кажучи, жінки ще зовсім не мобілізовуються на загальному рівні. Чи є в тому потреба, чи потрібні жінки на фронті, чи все ж таки, власне, тими добровольцями, якими сьогодні є, можна закрити ті потреби?

На мою особисто думку мобілізовувати жінок не варто. Через те, що так саме як мобілізовувати чоловіків. Тут вгадаєш – не вгадаєш. Чи він прийде і гарно буде виконувати роботу, чи прийде і погано буде виконувати свою роботу. Ті жінки, які за власним бажанням приходять на боєві посади, вони будуть якісно виконувати свою роботу через те, що в них тут вже продумано. Раз вона стільки «кіл пекла», в лапках, пройшла, щоб підписати цей контракт, чи щоб мобілізуватися, значить вона буде свою роботу виконувати доволі вправно. Знову ж таки, дійсно, є певні посади, на яких жінки справляються краще. Ті самі медики, ті самі пілоти, бо в жінок більше концентрація йде. Мені неодноразово це казали. Також ті самі діловоди. Тому я нічого не маю проти дівчат, які йдуть і займаються паперами, бо в них просто вистачає терпіння на це. Конкретно в мене на це терпіння немає. Я можу це зробити, але терпіння немає.

Війна – це біль, розруха і втрата

Скажи, будь ласка, чим тебе вразила за той період війна, що найскладніше для тебе на цій війні. І, щоб підсумувати це питання – якою війна для тебе насправді видалась. Ти не пожаліла про те, куди ти пішла і що ти зараз робиш?

Ні, ні разу. Були такі думки – Що я тут забула? Мені 22, що я взагалі тут роблю? Я могла б зараз виїжджати за кордон, десь мати якусь зарплату, стабільність якусь як мінімум, бо в мене зараз стабільності – «ноль» просто. Але щоб прям шкодувати, ні разу такого не було. Війна для мене це – навіть не знаю, як описати. Це біль, розруха і втрата. Найважче це досі дається переживання втрати друзів. Не просто там побратимів, а прям побратимів-друзів, з якими ти спілкуєшся.

Нещодавно на минулій ротації в мене загинув друг, він був командиром роти. І ти після цього ходиш просто як у воду опущений. І все. До цього ніхто ніколи не звикне. І ти головою розумієш, що це війна. Ну, типу, як би це зараз грубо і цинічно не звучало, це нормально, що люди гинуть. Але коли гине твій друг, ти просто не знаєш, куди себе подіти. Ти починаєш там завантажувати себе роботою, ти починаєш додатково виходити на позицію, якщо це треба, просто щоб не думати, що сталося.

У мене є таке правило, що я не ходжу на похорони друзів. Ні прощатися, нічого. Мені легше, коли я не бачу цього. Я собі просто не зможу цього відпустити. Але коли загинув тоді «Турист» – позивний цього хлопчика, який загинув під Макіївкою, я тоді просто порушила це правило і приїхала з ним попрощатися. На самих похоронах не була, я вже приїхала, коли його тільки дістали. І я досі вдячна медикам за те що вони прикрили ту ділянку тіла, якої в нього не було.

Як жити далі у суспільстві ветеранам?

Скажи, будь ласка, як на твою думку з цими всіма моментами, які ти бачиш, тими друзями, яких ти ховаєш, з тим всім жити далі в такому молодому віці? Тому що фактично твої однолітки в Польщі, Німеччині, Америці зараз займаються тим, що напевно тільки завершують навчання в університетах, тільки починають думати, як їм далі жити, думають про те, чи їм поїхати мандрувати, чи йти на роботу. І от зовсім інші думки. В тебе сьогодні, ну ти сама говориш, які проблеми й з якими емоціями ти стикаєшся. Вони зовсім не відповідають твоєму вікові. Як з цим жити далі? Як ти не сходиш з розуму з тим, що в тебе так багато, напевно, думок про твоїх побратимів, рідних і друзів? Яке воно життя, коли ти стикаєшся з війною так близько?

Чесно, я не знаю, як жити далі. Наразі я займаюся з психотерапевтом, бо моментами кукуха дійсно починає їхати. І в тебе стільки всього відбувається, і ти якось стараєшся особисте життя поєднати з роботою, і в тебе все одно це не виходить. Бо твоє особисте життя – це по факту і є робота. Як я буду себе почувати, якщо чи коли закінчиться війна, я не готова сказати. Ну наразі так відчуття, як у цуценя, коли його топлять, а він все одно борсається, намагається вгору виплисти. І все. Як воно буде далі – я також не готова відповісти. 

Скажи, будь ласка. Як жити далі у суспільстві ветеранам? В якийсь момент війна закінчиться, в якийсь момент всі ці дівчата і хлопці, які перед тобою знаходяться, повернуться у цивільне суспільство. У більшості з них будуть схожі історії, як в тебе. Хтось когось втратив, хтось втратив свою якусь половинку, близьку. В когось, можливо, якісь будуть фізичні проблеми після війни. Як з цим жити далі, коли ці два світи, умовно, цивільний і військовий, знову з’єднаються? Як ти думаєш, людям цивільним вже потрібно готуватись до такого перебігу подій? І до чого це може призвести? Тобто, знаєш, така фраза, як в Україні часто кажуть: «хлопці з війни прийдуть, порядок наведуть». Ти як до цього ставишся, коли чуєш такі речі?

Мене починає теліпати, якщо чесно, через те, що треба було готуватися до того, як жити з військовими ще, вибачте мені, будь ласка, у 2015 році. 15-14 рік. Зараз вже йде повномасштабна війна. І тут військові, які прийдуть з бойових дій, так само цивільні, які не розуміють, чи не розуміли, що там відбувалося – це будуть проблеми. Це будуть два протилежні світи, і вони не зможуть просто знайти якусь спільну мову, на мою думку, толерантність, типу. Це вже зараз. Якщо раніше не почали, то хай зараз хоча б дітям показувати, що якщо йде там тьотя і дядя з протезом, не треба сміятися і тикати на нього пальцем. Якщо ви бачите військового, який, можливо, не адекватно себе веде, чи можливо заїкається – ви подумали, що він п’яний. У нього може бути травма головного мозку. І, типу, це війна, а це нормально.

Як далі буде жити суспільство? Ну, чесно, мені важко відповісти на це питання, бо я вже зараз бачу, як палять військові машини, як на бусіках, ну, типу, військових пишуть: «не ТЦК», для того, щоб його реально не підпалили. І ти такий думаєш, це як ми з моменту – «котики – ЗСУ, НГУ», за два роки ми перейшли в «не ТЦК, будь ласка, не паліть машину». Є цивільні, які нормально до тебе відносяться, і ти до них нормально відносишся. А є такі, що будуть кричати: «А чого ти тут поставив машину? Перепаркуй, бо зараз через твою машину щось сюди прилетить!»

На жаль, маємо таку ситуацію і будемо сподіватися, що суспільство буде більш толерантним, і не буде вестися на російські вкидання пропаганди. Тому, друзі, будемо більше толерантними до питань військових, а поряд з тим моніторимо, дивимося тією інформацією, яку споживаємо, тому що дуже багато спосеред того, що є в інформаційному просторі, не завжди воно правдиве, не завжди воно відповідає дійсності.

Миколай Карпіцький. Навчання в Україні під час війни: Вибачте, що не відповідала під час пари. У підвалі важко ловити більш-менш адекватний інтернет

Джерело: PostPravda.info. 03.03.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/novyny-z-frontu/dosvid-vijny-ukr/

Три роки тому Росія почала війну на знищення України. Розмови про її можливість йшли, але мало хто вірив. Важко уявити, що в одну мить усьому твоєму звичному життю прийде кінець. Абсурдна заява Путіна про денацифікацію як мету вторгнення означала, що раціональної мети немає, а значить і домовитися з ворогом неможливо. У річницю широкомасштабної війни своїми спогадами ділиться з PostPravda.info професор Миколай Карпіцький. Він розповідає як про досвід війни, так і про досвід війни своїх студентів.

Навчання в Україні: перші дні війни

Ранок 24 лютого 2022 року. Гул сирени заповнив простір над Києвом, але ніхто поки що не знає, що буває, коли бомблять міста. Поки що не зрозуміло, чого боятися. Скільки моїх знайомих і друзів залишиться в живих через рік? У метро облаштовувалися кияни з наміром ночувати, наївно вважаючи, що зможуть там перечекати війну. Одна моя знайома хотіла виїхати з подружками з Києва і перечекати війну в Бучі. Ніхто не міг уявити, що саме там росіяни влаштують різанину. Її врятувало те, що там уже почалися бої, і вона не встигла туди в’їхати.

Я розумію, що найкраще зараз – і далі виконувати свої повсякденні обов’язки й знайти свою місію. Моя місія пов’язана з моєю професією – переробляти емоції в розуміння, щоб допомогти людям подолати страх перед невизначеністю. Для цього я мав повернутися додому в Слов’янськ, щоб і далі викладати й вести хроніку з філософськими роздумами. Так, прояснюючи смисли, я міг би давати людям опору в розумінні того, що відбувається.

У цей час я дистанційно читав студентам авторський курс «Філософія людського спілкування». У Києві бої, ще невідомо, чи витримає він, а в мене за розкладом чергова лекція. До заняття долучилося кілька студенток із Сєвєродонецька. Вони ще не відійшли від емоційного шоку. Як мені їм читати лекцію? Я спробував передати їм почуття впевненості, продемонструвати без зайвих емоцій раціональне ставлення до того, що відбувається, а вони мені у відповідь: «Російські літаки вже над нами. Ми в бомбосховищі». Студенткам майже двадцять років, коли почалася війна на Донбасі, їм було майже дванадцять. Крихка рівновага між миром і війною – це є все їхнє життя, і тепер ця рівновага звалилася в прірву.

Пізніше, одна зі студенток опинилася в окупації й розповідала, що час для місцевої молоді ніби зупинився у 2014 році. Їм уже понад двадцять років, а свідомість як у чотирнадцятирічних. «Якщо ми, – розповідає вона, – активні в житті, шукаємо, де на роботу влаштуватися, щоб забезпечити себе під час навчання, самі за себе ухвалюємо рішення, то місцева молодь інфантильна, їм на думку не спаде самим щось вирішувати».

Місія викладача та філософа під час війни

Згадавши про студентів, український уряд оголосив канікули, тож наступна лекція відбулася лише через два тижні. Студентів прийшло порівняно багато. Мій обов’язок — проводити заняття так, щоб вони стали для студентів острівцем звичного життя в хаосі війни й слугували моральною опорою.

Для цього потрібно, щоб студенти довіряли мені, сприймали як людину, яка розділяє з ними всі небезпеки тут, на Донбасі, неподалік фронту, і відрізняється від них не соціальним статусом, а життєвим досвідом. У ситуації, коли поруч смерть, переконувати потрібно не словами, а власним прикладом. Тому я намагався не лише розповідати, а й демонструвати внутрішній спокій і рішучість діяти, зберігаючи впевненість у своїх рішеннях і вчинках, хоч би якою страшною була зовнішня ситуація.

Адже в таких умовах люди потребують, щоб хтось поруч із ними транслював цю впевненість. Тут неприйнятні ні втішні розмови, ні формальне викладання, ніби нічого не сталося, адже це було б демонстрацією неадекватності. Як викладач, я мав показати, що розумію студентів, адекватно оцінюю той жах, що коїться довкола нас, і завжди, у будь-якій ситуації, можу запропонувати раціональну стратегію поведінки та готовий відповідати за свої рішення.

Навчальні заняття під час обстрілів

Починається наступне заняття. Ми обмінювалися інформацією, у якій ситуації кожен із нас перебуває. Студент із Лиману, каже, що в них тихо, хоча щойно зовсім поруч пролунав потужний вибух. У відповідь я повідомляю, що у нас у Слов’янську теж тихо, хоча вчора весь час гуділи сирени, а позавчора весь день було чути канонаду і вибухи ракет, а одна з них влучила зовсім поруч із моїм будинком. Ось так, обмінявшись відомостями, починаємо заняття. Мої лекції треба було якось пов’язати з новою реальністю, і цього разу я обрав тему брехні. Зв’язок через інтернет ненадійний, бо часто відключають світло, проте я кожному студенту попередньо написав у приватний чат, що там ми можемо постійно тримати зв’язок. Студентка з Лисичанська, яку під час заняття вибило з інтернету, надіслала повідомлення.

«У Лисичанську досить страшно. Мій будинок розташований біля однієї з головних доріг. Коли їде техніка – від легкової й до танків – дуже-дуже чутно. Особливо через те, що дорогу танками знищили. Обстріли йдуть дуже часто і дуже голосно. Є райони, які розбиті в мотлох. У багатьох людей уже два тижні немає ні води, ні світла, ні газу. Відновлення всього цього буде нескоро. Початкова школа, в якій я вчилася, наполовину розбита. Біля гімназії, де я була в середній школі, постійно стоїть важка техніка. З огляду на те, що будинок, у якому я зараз живу, розташований порівняно недалеко, кожен постріл від гімназії відчувається вкрай гостро. Біля Ліцею, де я була в старшій школі, ще в перші дні впав снаряд. Так ніхто й не зрозумів, чи то був розгінний механізм, чи то, дійсно, снаряд, що не розірвався. Виходити на вулицю вкрай небезпечно. Навіть у магазин, який розташований через дорогу. Зараз іде сильний бій у Рубіжному. Від нас летить туди дуже сильно і дуже багато. Міста горять. Там, де жили друзі, будинків уже практично не залишилося.

Дороги здебільшого заміновані, залізничні колії підірвані. Питання залишається в мостах. Щойно ЗСУ будуть відходити, мости будуть підірвані. Вони у нас стратегічного значення. Намагатися зараз виїхати – можна порівняти з агонією загнаної тварини в кут. Дуже багато неправдивої інформації, дуже багато фейків щодо евакуації населення. Не знаєш, де знайдеш, а де загубиш. Сьогодні виїхали знайомі у Сватове евакуаційною колоною о 8:30. До теперішнього часу зв’язку з ними немає. Невідомо, доїхали чи ні. Чи живі взагалі ….

Вибачте, що не відповідала під час пари. У підвалі важко ловити більш-менш адекватний інтернет».

Третій місяць занять. Росіяни захопили Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Лиман і наблизилися до Слов’янська, де живу. Студент, який евакуювався з Лиману, запитує, як обстрілюють нас і порівнює з тим, як обстрілювали його місто перед захопленням: «Спочатку розстріляли лікарню, Будинок Культури, а потім почалися регулярні артилерійські дуелі, і все життєзабезпечення міста припинилося. Як правило, обстріли йшли безперебійно з четвертої до десятої ранку, вдень затишшя до шостої години вечора, і далі вони знову тривали до першої години ночі».

Ставлення до життя, що дає силу

Я намагався й надалі підбирати теми лекцій, відповідно до питань, які ставить війна: обов’язок, відповідальність, ставлення до зла тощо. Проте найбільший інтерес викликала тема кохання між чоловіком і жінкою. Її активно обговорювали навіть ті, хто під час заняття перебував під обстрілом. Попри війну молоде покоління душею живе в мирному майбутньому України.

Були в мене й одкровення, якими я ділився зі студентами. Коли я викладав у Томську, мені запропонували обрати стратегію побудови академічної кар’єри – писати гранти, їздити до Москви, знайомитися з авторитетними вченими й у такий спосіб підвищувати свій авторитет і соціальний статус. Деякі мої колеги так і чинили, отримали визнання, а тепер змушені пристосовуватися до режиму в Росії всупереч совісті. Якби я вчинив так само, то втратив би свій філософський талант.

Є принципова відмінність між філософом і фахівцем у філософії. Філософ висловлює свій досвід життя. Й оскільки йде війна, він не може не говорити про досвід війни. Інакше він не філософ. Для філософської самореалізації мені потрібен тільки вільний час, щоб писати, і прожити разом з усіма той досвід, який осмислюєш. У прифронтовому Слов’янську в мене все це є, а в моїх успішних колег у Росії цього немає. Війна показала, що вся боротьба за визнання, соціальний статус, наукову кар’єру, авторитетність – не більше ніж ілюзія, морок, а справжність життя відкривається в його самоцінній значущості, коли чиниш відповідно до себе. Це я й намагався донести студентам на лекціях.

Навчання в Україні: свідоцтва студентів

Українська молодь різноманітна. Одні політизовані, інші – ні. Це люди з найрізноманітнішими інтересами, але є спільне, що їх об’єднує: всі вони спрямовані на майбутнє, водночас не бачать ніякого майбутнього з Росією. Телевізор вони не дивляться і війну сприймають не через призму політики або тієї чи іншої ідеології, а адекватно, так, як вона і проявляється в житті. У цьому я ще раз переконався, коли спілкувався з ними під час заліків та іспитів. Наведу деякі цитати з бесід із незначною стилістичною редакцією, не змінюючи змісту.

З окупованого району Луганської області

– Насилу вийшов на зв’язок. У мене місцева прописка, тому не випускають із ЛНР – адже проводиться мобілізація.

З України, після евакуації з Маріуполя

– Нас багато разів могли вбити, я не можу про це говорити, не можу пообіцяти, що зможу розповісти…

Зі Світлодарська (в окупації)

– Я у Світлодарську. У нас із 24 травня ДНР і з 29 травня немає жодних засобів комунікації. Тільки зараз перший раз вийшло вийти на зв’язок. У місті немає нічого – ні води, ні світла, ні газу, ні інтернету. Те, що я зміг якось зловити інтернет – диво.

З України, після евакуації з Лиману

– 22 квітня був перший, сильний, обстріл. На початку п’ятої ранку із системи «Ураган» вдарили по Донецькій обласній травматологічній лікарні, яка переїхала до Лиману 2014 року. Була пожежа, постраждали будинки по сусідству. Особливо інтенсивно було в ніч із 30 квітня на 1 травня: із 20-ї години починався обстріл і тривав майже до першої години ночі, потім о 4-й ранку відновився. Було чути звук металу снарядів, що розлітався по місту. Ближче до обіду трохи затихло, і з’ясувалося, що розбито пішохідний міст між південною і північною частиною міста, пошкоджено багатоповерхівки та гаражі, залізничний вокзал залишився без вікон. У наступні тижні ситуація в місті тільки загострювалася, закінчувалися запаси харчових продуктів, та й люди втомлювалися від постійного гуркоту і нових руйнувань…

З Новопскова (в окупації)

«Я вдома в Новопскові. У нас тут ніби тихо, тільки літають щодня, техніка їздить, страшно дуже».

З Курахового

– Не бачу жодної логіки в обстрілах. Люди займалися на стадіоні, а після того, як пішли, по стадіону вдарила ракета.

З України, після евакуації з Маріуполя

– 24 лютого російські війська увійшли на територію України. Я пам’ятаю той ранок, той жах, який панував навколо. Із самого ранку окупанти почали бомбити околиці Маріуполя. Люди масово намагалися виїхати з міста, проте вже тоді місто було заблоковане. Усі бігли знімати гроші та купувати продукти. В очах людей був жах від того, що відбувається, всі боялися того, що станеться. Усі боялися ВІЙНИ… Я жила в приватному секторі в Іллічівському районі. Коли почали обстрілювати Східний район, ми ховалися в підвалі. Земля тремтіла, а з нею і наш будинок. Час ніби зупинився. Тоді я вперше в житті відчула, що я і мої близькі можуть померти. Усі наступні дні тривали однаково: повітряна тривога, підвал, вибухи. За кілька кілометрів від нас точилися бої й незабаром перекинулися на Іллічівський район. Саме тоді ми наважилися виїхати з міста. Так вийшло, що ми виїжджали під час авіабомбардування. Уже тоді Іллічівський район був у руїнах – багато зруйнованих будинків і згорілих машин. Але найстрашніше було попереду. Коли наша машина приїхала на блокпост, нам порадили розвернутися і їхати назад, бо було надто небезпечно. Я пам’ятаю, мама сказала, що ми повинні виїхати зараз. Нас і всіх, хто був за нами, пропустили на свій страх і ризик. Ми молилися, просили Бога дати нам шанс жити. Того дня під бомбардуванням ми виїхали. Те, що я бачила, ніколи не забути. Згорілі й розстріляні машини, вантажівки та військова техніка… І трупи, точніше, те, що від них залишилося. Їх було так багато, що відчуття реальності зникло. Я ніби пішла в транс. Було відчуття, ніби це просто кошмар. Я і моя сім’я виїхали з Маріуполя 10 березня, а вже 11 березня, ніби стираючи наше минуле, снаряд знищив наш будинок.

З Охтирки

– 24 лютого десь о 13:30 зайшла невелика колона росіян, їх спеціально пропустили за місто, десь у полях розбили. Основні дії почалися вже з 25: вакуумні бомби, гради, артилерія, авіація тощо. Ключова інфраструктура міста повністю знищена: ТЕЦ, залізничний вокзал. Сильно постраждав центр міста, знищили мерію, постраждали будинок побуту, Будинок Культури й музей. Жителі здебільшого одразу масово виїхали. У квітні тихо було, але десь у середині травня було завдано ракетного удару по військовому об’єкту, ну і садочку дісталося. Хтось здав, що туди зброю завозили, але за три дні до обстрілу все вивезли, тож це просто безглуздо було. Відтоді в місті спокійно, ну а прикордонні села кошмарять постійно. В основному все в поля прилітає, спеціально, щоб нічого сіяти не могли.

З Олексієво-Дружківки

– Сьогодні був обстріл по сусідніх містах (10 км від мого селища), і зв’язок пропав повністю.

З України, після евакуації з Маріуполя

– У мене просто немає сил на навчання, моє життя пішло з-під ніг, і продовжує йти донині. Починаючи з 24 лютого в моєму житті немає світлого дня, я прожив місяць у Маріуполі з початку війни до 24 березня. Там втратили все, квартири, машини й бізнес, нас депортували в Росію. 25 днів ми їхали з цього пекла, щоб не залишатися там… два тижні тому мені повідомили, що мій брат, який перебував на Азовсталі, загинув. І я навіть не можу його поховати.

З Харкова

– 5 числа, не пам’ятаю місяць, травень здається, весь день прилітало. Я двічі потрапив під прямий обстріл. Осколки повз обличчя пролітали, кросівки порвало. У Харкові важко знову. Учора на Салтівці вибухи були. Але це Салтівка і Нові Будинки. Ті, які живуть на іншому кінці міста – у районі Лисої гори, кажуть, що в них більш-менш нормально. А так – прилітає щоночі, з Бєлгорода переважно. Але це вже давно так. Майже постійно повітряна тривога. З Бєлгорода починають десь у районі 23:00 лупити. Сьогодні теж обстрілюють.

Ось так за роки війни виросло покоління, яке не пам’ятає час, коли Росія ще не була ворогом.