Джерело: PostPravda.info. 18.06.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/novyny-z-frontu/dziennik-korespondenta-wojennego-16-08-2026-ukr/
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/novyny-z-frontu/dziennik-korespondenta-wojennego-16-08-2026-ukr/
Здається, чергові фотографії, дані, статистика, військові зведення, прохання й погрози політиків, емоційні слова, ретельно підібрані прикметники, метафори чи навіть багатогодинні телевізійні репортажі вже не здатні розповісти про війну в Україні. Тому ми – журналісти, які щодня бачать її на власні очі, – у момент, коли конфлікт увійшов у цілком нову, можливо, ключову фазу, опинилися в глухому куті. Звідси й виникла ідея щоденника воєнного кореспондента. Спроба поставити поруч із сухою медійною інформацією звичайний людський досвід.
Механізми, що ранять душу
Часто, особливо від 2025 року, трапляється так, що кожен наш коментар, репортаж чи навіть пряма трансляція з конкретного місця трагедії здатні в мережі поставити під сумнів тисячі анонімних коментаторів, які повторюють, мов мантру, пропагандистські гасла: «Ви постійно показуєте нам той самий будинок», «Чому ви не підете на дискотеку?», «Що там робить червоно-чорний прапор?», «Учора інший журналіст показував, що там узагалі немає війни», «Ви необ’єктивні, ви брешете», «Нас це зовсім не цікавить».
Всупереч першому враженню ці слова сповнені найсильніших емоцій. Таких, що здатні глибоко проникнути в душу й посіяти сумніви, що западають у душу і там непомітно проростають. Днями, тижнями, місяцями, роками. Аж доки не виникає ситуація, з якою починає резонувати вирощена в нас емоція.
І тоді відбувається крах.
Розквітає квітка посіяної пропаганди, і ми починаємо думати: «Вони мали рацію. Там є цей прапор, є цей ресторан, може, я вже бачив цю будівлю?»
Це механізм, який дезінформація опанувала вже давно. «Сто разів повторена брехня стає правдою», особливо коли вона доходить до нас із різних, нібито незалежних і не пов’язаних між собою, а часом навіть оманливо ворогуючих джерел.
Мій журналістський досвід свідчить, що єдине, що здатне захистити реальність від пропагандистської фантазії, – це пережиті факти. Адже неможливо поставити під сумнів досвід конкретної людини. Неможливо стерти з її очей і пам’яті те, що вона бачила й чула.
Щоденник воєнного кореспондента. Я захворів від стресу
Уже тиждень мені було важко спати. Я довго не міг заснути. Вночі крутився в ліжку. То відчиняв вікно, то вмикав кондиціонер. То мені було душно, то холодно. Серце билося якось неприродно. Мабуть, це тому, що кілька днів не було нальотів на Київ. Організм звик до стресу й напруженого очікування.
Відпочити можна лише після виходу з метро, після того, як нарешті виринаєш з обіймів двох стін, або виходиш із ванної кімнати. Заспокоюємося ми лише тоді, коли вдалині чуємо перші вибухи. Мозок підказує: «Можеш спати, сьогодні ціллю є не ти».
Щоразу згодом, звісно, ловимо себе на докорах сумління, адже хтось інший справді став ціллю. Але інстинкт виживання в цьому випадку – тваринний. Я живий. Цей світ не закінчився.
Життя в умовах хронічного стресу зрештою призводить до хвороб. Рано чи пізно. Так і я після кількох днів без бомбардувань почав почуватися недобре. У телевізійному ефірі я вийшов на пряму трансляцію, але того дня намагався далеко не їздити містом, бо в мене паморочилося в голові, і я не міг зібратися з думками. Після кожного включення я лягав на ліжко й охолоджував палаюче чоло. На мить заплющував очі.
Однак через кілька годин я повідомив продюсерові у Варшаві, що після 16:00 вже не зможу висвітлювати події, бо відчуваю якусь дивну втому й, мабуть, мушу поїхати до лікаря. Мене ще попросили розповісти про замах на українського репера, який польські служби запобігли, але саме на цю годину в мене була призначена консультація, тож довелося відмовитися. Редакції не люблять таких ситуацій, бо в програмі утворюється порожнє місце.
Але що ж. Буває. Кожен має виконувати своє завдання. Тут діє інший інстинкт. Марк Аврелій писав у «Роздумах…», що хоча ти не бачиш, що відбувається в душі іншої людини, тобі має бути достатньо того, що відбувається у твоїй власній душі.
До лікарні на операцію. А там безпечно?
О 16:45 я вже був в одній із київських поліклінік. Я записався саме до лікаря, який приймає на Святошині. Дорогою я проїжджав повз зруйновані будівлі, обстріляні складські приміщення, будинки без вікон. Це один із районів Києва, де руйнувань найбільше. Росіяни часто завдають ударів саме сюди, а ми з Жорою, моїм українським оператором із TVP, потім їздимо сюди висвітлювати те, що сталося. Тож ці вулички я добре знаю, бо буваємо тут дуже часто. Дорога пролягає, зокрема, поблизу обвугленої станції метро «Лук’янівська», а також повз будинок, у якому кілька людей згоріли у власних квартирах.
Після короткого огляду лікар заявив, що виписує мені направлення до лікарні на операцію. Сьогодні. Про те, щоб їхати до Польщі, навіть не може бути мови. Кожна доба зволікання може спричинити ускладнення.
– Ви й самі бачили, наскільки сильний біль. Ви мало не вистрибнули у вікно, щойно я до вас доторкнувся. Міг би натиснути сильніше, але ви не росіянин, тож не хотів вас мучити. Потрібен буде повний наркоз, майте це на увазі, – пояснює він.
– Де ця лікарня? – питаю.
– Недалеко від аеропорту Жуляни, – відповідає медик і дивиться на мене поверх окулярів. – Але не бійтеся. Навколо такі високі будинки, що вони добре захищають лікарню. Якщо щось упаде, спочатку воно зупиниться на будинках. У самій лікарні теж є хороше бомбосховище. Хіба що буде балістична ракета – тоді вам усе одно нічого не допоможе, – зізнається він легким тоном.
Зрештою, в Україні про такі речі говорять за сніданком, у магазині, на роботі, на дитячих майданчиках, у барах чи ресторанах.
Збираю речі й о 18:00 вже перебуваю в лікарні.
Швидкі аналізи крові показують, що в мене трохи підвищений рівень нейтрофілів, тоді як кількість лімфоцитів, навпаки, дещо знижена. Їхні абсолютні значення в нормі, тож медик, виходячи з такої картини крові, доходить висновку, що я переживаю біль і стрес та, найімовірніше, маю запальний процес або інфекцію. Усе сходиться.
– Прошу поставити мені венозний катетер. Коли свого часу я був поранений під Краматорськом і кілька днів провів у тамтешній лікарні, мені щодня ставили нову крапельницю. Відтоді, коли знаю, що маю довше пробути в лікарні, завжди прошу поставити венозний катетер. Пам’ятаю, тоді на мені не залишилося жодного місця без синця, – пояснюю.
– У цих прифронтових лікарнях просто економлять венозні катетери, щоб їх вистачило для важких пацієнтів, – додає медсестра, ніби намагаючись виправдати роботу своїх колег. Як виявляється, сама вона з Миколаївки – міста неподалік Слов’янська в Донецькій області, де нині проходить лінія фронту. Ми обмінюємося спогадами про її рідне місто, адже я часто їздив туди з фондом UA Future, щоб доставляти гуманітарну допомогу мешканцям, які там залишилися. Виявляється, якось я навіть побував біля її будинку.
Невдовзі я дістаюся палати на одному із середніх поверхів будівлі. Верхні поверхи переважно порожні, адже в разі бомбардування там найбільша небезпека. Тому пацієнтів розміщують нижче, щоб збільшити їхні шанси на виживання. З’являється усміхнена медсестра й одразу починає пояснювати:
– Ось тут у вас ванна кімната, тут шафа, а в ній халат, рушники та одноразові капці. Ось ліжко, а біля нього – такий пульт. Зеленими кнопками не користуйтеся, вони все одно не працюють, але якщо вам стане погано, натисніть червону кнопку – і тоді хтось із персоналу прийде. Так само в разі повітряної тривоги. Якщо захочете спуститися в укриття, натисніть червону кнопку. Попереджають, що сьогодні вночі може бути атака, – додає вона.
– Чудово. Як ви думаєте, ми встигнемо зробити операцію до нальоту? А може, взагалі нічого не буде? Тепер в Україні всі або букмекери, або ворожбити, – жартома додаю я.
– Вибухи зазвичай починаються між опівніччю та першою годиною ночі. Ваша операція триватиме не більше двох годин, навіть якщо виникнуть ускладнення, тож ми ще встигнемо закінчити до комендантської години, – заспокоює мене санітарка.
Справді. Ускладнень не було. Операція пройшла за планом. Перед нею я ще досить довго розмовляв з анестезіологом про складні польсько-українські відносини. Я намагався пояснити, що далеко не кожен поляк б’є чи ображає українців. Зрештою, саме від нього залежало, чи прокинуся я, – подумав я, жартуючи сам із себе, що взагалі міг таке подумати.
– А вас хтось колись в Україні ображав? – запитує він.
Після нетривалого роздуму чесно відповідаю, що ні. Щоправда, колись президент Володимир Зеленський частіше запрошував TVP на пресконференції, а після того, як Кароль Навроцький забрав у нього орден, чомусь перестав.
Перед наркозом лікар сказав мені: «До побачення». Це, мабуть, було доброю прикметою, адже після процедури його обличчя теж зустріло мене. Як це буває після наркозу, я ніс якісь дурниці. Запрошував увесь персонал на напій до бару моєї польської колеги Асі неподалік від церкви Архангела Михаїла в Києві. Вони сміялися, що я її рекламую, бо ми з нею з однієї країни. Я переконував усіх, що в Sao Miguel справді готують найкращу піцу в місті й подають геніальний коктейль Brazilian Long Island. І це незалежно від національності.
Замість бару мене, однак, відвезли до моєї палати. Я зателефонував рідним, сказав, що все гаразд, і заснув. Уночі ввімкнулася сирена, яка попереджала про наліт. Я прокинувся в цьому дивному, післянаркозному маренні й не знав, чи все це мені сниться, чи ні. Може, я справді був у Sao Miguel і випив забагато Long Island. Про всяк випадок я все ж перевірив у телефоні, що відбувається.
У телеграм-каналах писали, що наближається кілька реактивних дронів. «Ну й нічого», – подумав я. Якби була балістика, тоді інша річ. Три дрони якось переживемо. Тож я вимкнув сповіщення, щоб сирени більше мене не будили, відклав убік пульт із червоною кнопкою й знову ліг спати.
Вдома буде безпечніше, ніж у лікарні
Уранці мене розбудило повідомлення з лікарняних гучномовців: «Щодня о 9:00 ранку ми вшановуємо пам’ять полеглих за захист нашої Батьківщини. Зупиніться, подумайте про них. Розпочинається загальнонаціональна хвилина мовчання. Тік-так, тік-так, тік-так».
Після цього загальнонаціонального ритуалу мені принесли сніданок, який не нагадував нічого смачного – таким він і виявився. Прийшли лікарі на ранковий обхід. Повідомили, що зі мною все гаразд і, якщо я хочу, сьогодні після обіду зможу їхати додому.
– Звісно, можете залишитися, але вночі, можливо, буде наліт, а стан вашого здоров’я не перешкоджає тому, щоб ви перебували поза лікарнею. Так, мабуть, буде безпечніше, – припустив лікар, попросивши лише наступного дня приїхати на контрольний огляд і зателефонувати, якщо станеться щось непередбачене.
Тож я повернувся до квартири. Взяв рецепти й список продуктів, які тепер мав їсти, і пішов до найближчого торговельного центру. На широких сходах часто сидить молодь і обговорює різні важливі для себе питання. Випадково до мого слуху долинає розмова.
– …і ці дві польки просто почали бити тих українців на вулиці, бо ті розмовляли між собою українською! – переказує своїй подрузі відео з мережі дівчина-підліток.
– То що, у Польщі краще розмовляти російською? – перепитує дівчина.
– Полякам байдуже. Вони не розрізняють. Б’ють і нас, і їх.
Мені стало сумно.
В аптеці більшості призначених мені ліків немає, бо нещодавно росіяни розбомбили склади з медикаментами, тож виник дефіцит. Мені дають якісь замінники з подібним складом, однак лише стільки, скільки було в наявності. Доведеться пошукати. Можливо, в іншій аптеці міста ще залишилося кілька упаковок.
У супермаркеті я купую останню пачку британської вівсянки, бо полиці теж добряче спорожніли. Кілька днів тому ракети знищили найбільші склади з харчовими продуктами під Києвом, тому доступно далеко не все, а товари першої потреби розкупили. На тиждень вистачить. Можливо, в іншому магазині знайду ще одну пачку.
Надходить вечір, тож я перу білизну, пакую наплічник із найнеобхіднішим, збираю документи, журналістське обладнання, диски з даними фонду, фотографіями, відео та текстами. Увесь свій журналістський архів складаю в сумку, бо це найдорожче, що в мене є.
Вже є повідомлення, що вночі буде обстріл. Тож, мабуть, добре, що я не залишився в лікарні. Як то кажуть, береженого Бог береже.
Метро неподалік, але з таким болем я все одно, мабуть, не встигну туди дійти, якщо пролунає тривога. Тому обираю найбезпечнішу для сну кімнату. У вітальні краще, бо спальня в мене розташована просто біля фасаду будинку, а отже, між мною та вулицею лише одна стіна й балконне вікно. Вирішую спати на дивані.
Щоденник воєнного кореспондента: атака на Київ
Уночі, близько першої години, вмикаються сирени повітряної тривоги. Попередження про наліт триває три хвилини. Ще не встигає воно закінчитися, як я вже чую потужні вибухи. Бах, бах, бах, бах, бах, бах.
Намагаюся рахувати, але в нічному маренні збиваюся з рахунку. Балістичні ракети, мабуть, летіли одна за одною. Напевно, десь неподалік, бо вибухи були дуже гучними. Можливо, в районі Лук’янівки або десь поблизу. Звук зазвичай долинає до мого району широкими перпендикулярними вулицями Києва.
Після ракет з’являються повідомлення про реактивні дрони, що наближаються. Публікую допис у соціальних мережах: «Серія вибухів у Києві. Сирени ще не встигли змовкнути, а вже прилетіла балістика. Водночас: лівий берег, Лук’янівка, а також Вишневе, Боярка, Обухів».
І доходжу висновку, що йду спати. Хай буде воля небес. Я настільки втомлений і змучений від болю, що мені вже байдуже. Видається, цього разу ціляться кудись в інше місце.
Прокидаюся вранці. Знову через сирену. Наближаються нові дрони. За вікном уже чую, як протиповітряна оборона намагається їх збити.
Перевіряю телефон. Уночі росіяни влучили, зокрема, в найбільший у столиці книжковий ринок і блошиний ринок. Поблизу розташований великий міст, що сполучає правий і лівий береги річки, а також залізнична станція.
Можливо, вони цілилися в щось інше й не влучили, а згоріла ціла література. Хто мене знає, той знає, як я люблю книжки, тож цю інформацію сприймаю з великим болем.
Близько шостої ранку, тож я ще засинаю на кілька годин під акомпанемент цих вибухів. Близько дев’ятої мене знову будить повітряна тривога. Перевіряю Telegram. Дрони.
Встаю. Чищу зуби, змінюю пов’язку. Іду на кухню й ставлю молоко з вівсянкою на плиту. Для смаку додаю ложку меду. Курю на балконі. Чую два вибухи. Мабуть, збили дрон. Ще три летять. Молоко википало, але сніданок я все одно з’їм.
Фотографую вівсянку й надсилаю світлину у відповідь колезі на фронт. Він зараз десь під Слов’янськом, на Донбасі, але від самого ранку запитує, як я почуваюся після операції. Побачивши фото, застерігає: «Обережно, тобі вже не три роки. Молоко важко перетравлюється. Краще вари на воді».
Коли я закінчую писати цей текст, ще немає полудня, а сирени повітряної тривоги знову лунають.
