Джерело: PostPravda.info. 11.08.2026.
URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/zaluzhnyi-syrskyi-and-mykhailo-drapatyi-ukr/
Михайло Драпатий – новий Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України. Фото: АрміяINFORM
Михайло Драпатий – третій Головнокомандувач Збройних сил України від початку повномасштабної війни. Росія переважає Україну у військовому й економічному потенціалі, тому для ефективної протидії агресору від українського Головнокомандувача потрібні не лише професіоналізм, а й військовий талант. Саме завдяки талановитому військовому рішенню Збройні сили України восени 2022 року здійснили успішний контрнаступ, однак у наступні роки втратили стратегічну ініціативу. Україні належить змінити перебіг війни в умовах переходу до нової технологічної епохи, яка вимагає від Головнокомандувача не лише досвіду й професіоналізму, а й справжнього таланту. Чи зможе Михайло Драпатий відповісти на цей виклик?
Не кожен професіонал є талановитим полководцем
Коли я вивчав історію в школі, мені здавалося, що геніальність полководця полягає у здатності знайти таке військове рішення, яке дає змогу вщент розгромити значно сильнішого противника, як це зробили Ганнібал у битві при Каннах чи Александр Македонський у битві при Гавгамелах. Проте мемуари Наполеона відкрили мені, що будь-яке несподіване військове рішення ґрунтується на ретельному аналізі безлічі чинників. Варто помилитися бодай в одному з них – і майже гарантована перемога обертається поразкою. Геніальність полководця – це поєднання нестандартних рішень, заснованих на новому баченні, зі складними розрахунками й аналізом великої кількості найрізноманітніших чинників.
Оскільки врахувати всі чинники неможливо, помилки неминучі навіть у діяльності найвидатніших полководців. Саме тому принципове значення має професіоналізм, який дає змогу своєчасно виправляти власні помилки. Що швидшою є реакція на них, то вищий рівень професіоналізму. На відміну від професіоналізму, військовий талант виявляється не лише у здатності виправляти помилки, а й у вмінні їх передбачати. Для цього необхідно враховувати нові обставини та пристосовуватися до них, навіть якщо вони були відсутні в попередньому військовому досвіді.
Типові помилки радянської військової школи
Оперативний план військового вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року був розроблений Генеральним штабом Збройних сил РФ під керівництвом Валерія Герасимова. План підготували професійно, у традиціях радянської військової школи, і за певних обставин він міг виявитися успішним. Проте Валерій Герасимов не зміг передбачити нові чинники, яких не було в його попередньому військовому досвіді, що й призвело до провалу цього плану. Надалі він продемонстрував здатність адаптуватися до нових умов війни, однак так і не зміг відмовитися від підходів радянської військової школи, відповідно до яких запорукою успіху є кількісна перевага, висока централізація управління, тривалі фронтальні наступальні дії, утримання позицій будь-якою ціною тощо. Усе це характеризує Валерія Герасимова як професійного, але не талановитого воєначальника старої радянської військової школи.
Радянська армія під час Другої світової війни досягала успіху завдяки стрімкому наступу всіма наявними засобами ще до того, як противник встигав закріпитися. Це нерідко приводило до нищівних перемог, але інколи – до трагічних поразок. Прикладом є Ржевська битва (з 5 січня 1942 року до 31 березня 1943 року) також відома як Ржевська м’ясорубка, під час якої радянська армія під командуванням Георгія Жукова втратила сотні тисяч солдатів у безрезультатних спробах штурмувати укріплені позиції німецьких військ.
Саме цей підхід, що передбачає безжальне витрачання людських життів у самогубних атаках, успадкувала російська армія, яка досягала військових успіхів в Україні ціною величезних втрат. Перевага в живій силі дає змогу російському командуванню ставитися до особового складу як до витратного ресурсу. Російські командири знали, що за великі втрати їх не каратимуть, а за успіхи на полі бою – нагороджуватимуть. Українське командування не могло застосовувати подібну тактику ні з моральних, ні з матеріальних причин. Водночас українська армія також є спадкоємицею радянської військової традиції, тому й у ній також можуть траплятися випадки подібного ставлення до життя військовослужбовців.
Контрнаступ Збройних сил України 2022 року – демонстрація унікального військового таланту
Відповідно до радянської військової школи на ділянці прориву рекомендується мати щонайменше трикратну перевагу над противником. Осінній контрнаступ 2022 року, спланований під керівництвом Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного, українські війська наступали проти противника, який чисельно переважав їх, і вже це було незвичним. Ба більше, українське керівництво відкрито заявило про підготовку наступу в Херсонській області, що на перший погляд суперечило військовій логіці, яка вимагає приховувати напрямок головного удару. Проте саме це дало змогу відвернути увагу російського командування й завдати удару в несподіваному місці – у Харківській області. 6 вересня розпочався наступ, а вже 8 вересня було звільнено перше місто – Балаклію, що спричинило обвал російського фронту. 10 вересня були звільнені найбільші міста окупованої частини Харківської області – Ізюм і Куп’янськ, що дало змогу українським військам розвивати подальший наступ.
Валерій Залужний. Фото: Офіційна сторінка у Facebook «Верховний головнокомандувач Збройних Сил України».
Коли нам уже відомі результати, це рішення може видаватися очевидним, однак на той момент воно було пов’язане з величезним ризиком, адже успіх операції залежав від безлічі випадкових чинників, які потрібно було передбачити. Будь-яка неврахована обставина могла призвести до провалу наступу в Харківській області, що, своєю чергою, зірвало б і наступ на Херсонському напрямку. При цьому заздалегідь неможливо передбачити, який саме чинник виявиться вирішальним. Саме тому навіть найвидатніші полководці час від часу припускаються помилок. Від Валерія Залужного вимагалося не лише побачити нестандартне військове рішення й мати волю його ухвалити, а й провести всебічний аналіз великої кількості чинників. Розв’язавши це надзвичайно складне завдання, він продемонстрував унікальний військовий талант.
Наступ на Лиман – професійний розрахунок чи помилка?
Безпосереднє оперативне керівництво контрнаступом у Харківській області здійснював Олександр Сирський. Загалом операцію було проведено професійно. Однак рівень професіоналізму воєначальника визначається не відсутністю помилок, а здатністю своєчасно їх виявляти й коригувати власні дії. Олександр Сирський є професіоналом старої школи, для якої характерні помилки певного типу. Його задум полягав у тому, щоб якомога швидше зруйнувати систему управління та забезпечення російського угруповання, а не знищувати кожен його підрозділ окремо.
Після звільнення Ізюма перед українським командуванням відкрилися два варіанти наступу на Лиман. Перший передбачав безпосередній штурм міста з боку річки Сіверський Донець, тобто з півдня та заходу. Перевагою цього варіанта було те, що штурм можна було розпочати негайно, зберігши стрімкий темп наступу. Другий полягав в обході Лимана з північного сходу та створенні загрози його оточення. Цей варіант практично гарантував успіх, але водночас призводив до втрати темпу наступу, надаючи російським військам можливість закріпитися на нових рубежах.
Олександр Сирський. Фото: Офіційна сторінка у Facebook «Верховний головнокомандувач Збройних Сил України».
Радянський воєначальник школи Георгія Жукова намагався б за будь-яку ціну взяти Лиман лобовим штурмом, щоб зберегти темп наступу, подібно до того, як діяв сам Георгій Жуков під час Ржевської м’ясорубки. Проте в радянській військовій школі, де успіх оцінюють за кінцевим результатом, а не за понесеними втратами, це далеко не завжди вважається помилкою. Саме цим пояснюється, чому російські воєначальники на початковому етапі війни вдавалися до лобових штурмів українських міст, не зважаючи на величезні втрати.
На той момент Олександр Сирський ще не міг знати, наскільки вперто російські війська оборонятимуть Лиман, однак він знав, що місто добре укріплене. Проблема полягає в тому, що вирішальні чинники, які визначають успіх або невдачу військової операції, стають очевидними переважно лише заднім числом. До початку операції вони приховані серед безлічі інших обставин, вплив яких далеко не завжди можна правильно оцінити заздалегідь. Саме тому військове мистецтво полягає не лише у здатності ухвалювати сміливі рішення, а й в умінні своєчасно відмовлятися від них, якщо перебіг подій свідчить про необхідність змінити початковий задум.
Після звільнення Ізюма українські війська розпочали наступ на Лиман з боку річки Сіверський Донець (із заходу, півдня та південного сходу від міста), який тривав приблизно з 12 до 22 вересня. Після втрати Ізюма російське командування встигло перекинути до району Лимана додаткові сили. Цю ділянку фронту не охопив хаос, спричинений стрімким просуванням українських військ, тому російські підрозділи вели оборону організовано. Ба більше, наступ ускладнювали особливості місцевості: оборонцям сприяли великі лісові масиви та обмежена кількість доріг. Українським військам вдалося звільнити низку сіл у цій зоні, однак наступ із боку Сіверського Дінця не дав змоги оволодіти Лиманом.
Оцінивши ситуацію, що склалася, українське командування відмовилося від подальших спроб фронтального прориву й перенесло основні зусилля на північний та північно-східний напрямки. Це дало змогу перерізати комунікації російського угруповання, 30 вересня взяти Лиман в оперативне оточення, а 1 жовтня – повністю звільнити місто.
Постає питання: чи був фронтальний наступ на Лиман з боку річки Сіверський Донець професійним військовим рішенням, яке давало змогу скувати сили противника, чи все ж помилкою? І чи був подальший наступ із північно-східного напрямку, що привів до оперативного оточення Лимана, реакцією на невдачу початкового плану чи, навпаки, його логічним розвитком? Мені не вдалося знайти відповіді на ці запитання у відкритих джерелах. Погляди авторів значною мірою залежать від суб’єктивних оцінок. Думаю, історики ще довго сперечатимуться щодо цього, однак і вони не вільні від суб’єктивного ставлення. Наприклад, дехто з істориків навіть у Ржевській м’ясорубці вбачає позитивне значення, вважаючи, що вона скувала значні сили Вермахту.
На той момент Олександр Сирський ще не міг знати, наскільки вперто російські війська оборонятимуть Лиман, однак він знав, що місто добре укріплене. Проблема полягає в тому, що вирішальні чинники, які визначають успіх або невдачу військової операції, стають очевидними переважно лише заднім числом. До початку операції вони приховані серед безлічі інших обставин, вплив яких далеко не завжди можна правильно оцінити заздалегідь. Саме тому військове мистецтво полягає не лише у здатності ухвалювати сміливі рішення, а й в умінні своєчасно відмовлятися від них, якщо перебіг подій свідчить про необхідність змінити початковий задум.
Після звільнення Ізюма українські війська розпочали наступ на Лиман з боку річки Сіверський Донець (із заходу, півдня та південного сходу від міста), який тривав приблизно з 12 до 22 вересня. Після втрати Ізюма російське командування встигло перекинути до району Лимана додаткові сили. Цю ділянку фронту не охопив хаос, спричинений стрімким просуванням українських військ, тому російські підрозділи вели оборону організовано. Ба більше, наступ ускладнювали особливості місцевості: оборонцям сприяли великі лісові масиви та обмежена кількість доріг. Українським військам вдалося звільнити низку сіл у цій зоні, однак наступ із боку Сіверського Дінця не дав змоги оволодіти Лиманом.
Оцінивши ситуацію, що склалася, українське командування відмовилося від подальших спроб фронтального прориву й перенесло основні зусилля на північний та північно-східний напрямки. Це дало змогу перерізати комунікації російського угруповання, 30 вересня взяти Лиман в оперативне оточення, а 1 жовтня – повністю звільнити місто.
Постає питання: чи був фронтальний наступ на Лиман з боку річки Сіверський Донець професійним військовим рішенням, яке давало змогу скувати сили противника, чи все ж помилкою? І чи був подальший наступ із північно-східного напрямку, що привів до оперативного оточення Лимана, реакцією на невдачу початкового плану чи, навпаки, його логічним розвитком? Мені не вдалося знайти відповіді на ці запитання у відкритих джерелах. Погляди авторів значною мірою залежать від суб’єктивних оцінок. Думаю, історики ще довго сперечатимуться щодо цього, однак і вони не вільні від суб’єктивного ставлення. Наприклад, дехто з істориків навіть у Ржевській м’ясорубці вбачає позитивне значення, вважаючи, що вона скувала значні сили Вермахту.
Думка очевидця
У зв’язку з цим я звернувся до очевидця тих подій – офіцера на пенсії та волонтера Олександра Пальченка з Краматорська, який у той період розвозив гуманітарну допомогу й особисто спілкувався з військовими на фронті. Він відповів мені так: «Я не можу сказати про ситуацію під Лиманом, але добре знаю, що відбувалося під Ямполем, де перебував особисто. У Торському був міст через річку Жеребець, яким проходить дорога на Кремінну. Замість того щоб обійти Ямпіль зі сходу старою залізницею з боку Озерного, вийти до села Торське й відрізати все угруповання в Лимані, Ямпіль почали штурмувати в лоб, і вся ця операція затягнулася на десять днів. Противник встиг евакуюватися з Лимана й відійшов до Кремінної».
Ямпіль – селище, розташоване на південний схід від Лимана. Якби його вдалося швидко захопити, це дало б змогу вийти до Лимана з південного боку. З досвіду Другої світової війни відомо, що радянське командування між двома варіантами зазвичай обирало не той, який був ефективнішим, а той, що обіцяв швидший результат. Дуже часто це призводило до помилок. Проте Олександр Пальченко вважав, що навіть не було потреби чекати наступу з півночі, який згодом усе ж привів до звільнення Лимана. На його думку, було достатньо, наступаючи з півдня, обійти Ямпіль і заблокувати в Торському міст через річку Жеребець, щоб усе російське угруповання опинилося в оточенні. Після такого успіху, вважав він, українські війська могли б просунутися значно далі на схід, звільнивши ще низку міст.
Очевидець Олександр Пальченко показує авторам PostPravda.Info Юлії Філь та Енджею Моравецькому місце бойових дій під Слов’янськом під час російського вторгнення на Донбас у 2014 році. Фото: Миколай Карпіцький
Свідчення Олександра Пальченка схиляють мене до висновку, що подальший наступ українських військ із півночі був реакцією на невдачу початкового плану, а не його логічним розвитком. Професійний воєначальник здатний своєчасно визнати, що початковий задум потребує коригування, тоді як талановитий – передбачити можливі помилки ще до початку операції. Оскільки відповідальність за проведення всієї операції на оперативному рівні покладалася на Олександра Сирського, я можу визнати його професійним військовим керівником старої радянської школи, однак аж ніяк не можу назвати його талановитим командувачем.
Водночас російське командування, прагнучи перетворити Лиман на опорний пункт для відновлення зруйнованого фронту, також припустилося типової для радянської військової школи помилки – вирішило утримувати місто за будь-яку ціну. У результаті 30 вересня Лиман опинився в оперативному оточенні, й вночі російським військам довелося прориватися дорогою, яка перебувала під вогневим контролем Збройних сил України. Уже 1 жовтня українські війська увійшли до Лимана. Треба визнати, що подібної помилки часом припускалися й окремі українські командири, виховані в традиціях радянської військової школи, що також призводило до невиправданих втрат.
Водночас російське командування, прагнучи перетворити Лиман на опорний пункт для відновлення зруйнованого фронту, також припустилося типової для радянської військової школи помилки – вирішило утримувати місто за будь-яку ціну. У результаті 30 вересня Лиман опинився в оперативному оточенні, й вночі російським військам довелося прориватися дорогою, яка перебувала під вогневим контролем Збройних сил України. Уже 1 жовтня українські війська увійшли до Лимана. Треба визнати, що подібної помилки часом припускалися й окремі українські командири, виховані в традиціях радянської військової школи, що також призводило до невиправданих втрат.
Михайло Драпатий – представник нового покоління українського військового командування
22 липня 2026 року Головнокомандувачем Збройних сил України було призначено Михайла Драпатого. Він представляє нове покоління українського військового командування, і подібних помилок, характерних для представників радянської військової школи, у його діяльності ми поки що не спостерігаємо. На відміну від багатьох штабних генералів, становлення Михайла Драпатого як командира пов’язане з безпосереднім управлінням військами під час бойових дій, починаючи з 2014 року. Призначення Михайла Драпатого викликало піднесення в українському суспільстві, оскільки саме з ним пов’язують надії на остаточний розрив із радянською культурою командування та поліпшення ситуації на фронті.
Про військовий талант Михайла Драпатого можна судити за організацією оборони Покровського напрямку. Упродовж 2024 року російські війська послідовно просувалися до Покровська, і залишалося незрозумілим, чи вдасться зупинити їхній наступ. У той період армії обох сторін лише починали опановувати тактику масового застосування безпілотників, тоді як Росія зберігала значну перевагу в артилерії та особовому складі. Швидке падіння Покровська відкривало російським військам можливість для подальшого наступу одразу на кількох напрямках і створювало загрозу обвалу фронту. Для України було життєво важливо виграти час до того моменту, коли широке застосування дронів змінить характер бойових дій і суттєво зменшить значення чисельної переваги противника в артилерії та живій силі.
Валерій Залужний, Олександр Сирський, Михайло Драпатий: професіоналізм чи військовий талант?
Михайло Драпатий у 2022 році. Фото: АрміяINFORM
Наприкінці 2024 року, після призначення Михайла Драпатого командувачем оперативного угруповання військ на цьому напрямку, ситуація навколо Покровська почала поступово змінюватися. Російський наступ не припинився, однак його темпи помітно сповільнилися, а на окремих ділянках українські підрозділи змогли перейти до локальних контратак. Є підстави пов’язувати саме з діяльністю Михайла Драпатого перехід від переважно лінійної оборони до активної маневрової, мета якої полягає не в утриманні за будь-яку ціну кожного кілометра території, а в максимальному виснаженні противника, що наступає.
Українські підрозділи на Донбасі нерідко прагнули утримувати позиції до останнього моменту, що призводило до невиправданих втрат особового складу. Наприклад, коли вночі 17 лютого 2024 року Олександр Сирський наказав залишити Авдіївку, частина українських військовослужбовців опинилася заблокованою в місті й потрапила в полон. За командування Михайла Драпатого активна оборона частіше ґрунтувалася на тактиці своєчасного відходу з невигідних рубежів і проведення короткочасних контратак із подальшим поверненням втрачених опорних пунктів. Такий підхід позбавляв противника можливості закріпитися на захоплених позиціях і розвинути досягнутий успіх.
Якщо раніше підрозділи безпілотних систем у багатьох бригадах діяли порівняно автономно, то з приходом Михайла Драпатого на Покровський напрямок їх почали використовувати як елементи єдиної системи розвідки та вогневого ураження. Завдяки цьому російські штурмові групи дедалі частіше зазнавали значних втрат ще до виходу на українські позиції. Водночас збільшилася кількість розрахунків FPV-дронів, розширилося застосування дистанційного мінування та поліпшилася взаємодія між підрозділами безпілотних систем, артилерією, механізованими й десантно-штурмовими підрозділами.
Талант полководця виявляється не лише в яскравих перемогах і нестандартних оперативних рішеннях. Основну частину його роботи становить щоденна, часто непомітна діяльність, спрямована на підвищення боєздатності військ і вдосконалення системи управління. Одним із важливих організаційних рішень Михайла Драпатого стала відмова від жорсткого закріплення резервів за окремими ділянками фронту. Натомість резерви почали ширше використовувати як мобільний інструмент для оперативної ліквідації проривів, проведення локальних контратак і посилення найнебезпечніших напрямків. Це підвищило стійкість оборони та знизило ефективність російської тактики застосування малих штурмових груп.
Журналіст Пітер Зауер у виданні The Guardian пише про Михайла Драпатого: «Він рано почав застосовувати безпілотні технології, делегував повноваження молодшим офіцерам, очікуючи від них відповідальності за власні рішення». Хоча мені не траплялося документального підтвердження того, що нову систему управління, засновану на делегуванні повноважень, було офіційно запроваджено, існує чимало свідчень очевидців, які підтверджують застосування такого підходу.
Після призначення Головнокомандувачем Збройних сил України перед Михайлом Драпатим постало кілька завдань, що потребують високого професіоналізму: стабілізація фронту, інтеграція підрозділів безпілотних систем у єдину систему Збройних сил України, оптимізація використання резервів. Але найважливішим завданням є впровадження сучасних принципів командування, що дасть змогу остаточно відмовитися від застарілого радянського підходу до управління військами й перевести армію на якісно новий рівень. Проте для його розв’язання недостатньо лише досвіду та професіоналізму – необхідний також військовий талант. Михайло Драпатий уже зарекомендував себе як талановитий командир на оперативно-тактичному рівні. Чи зможе він так само проявити себе як військовий стратег, здатний планувати масштабні наступальні операції, покаже час.
Українські підрозділи на Донбасі нерідко прагнули утримувати позиції до останнього моменту, що призводило до невиправданих втрат особового складу. Наприклад, коли вночі 17 лютого 2024 року Олександр Сирський наказав залишити Авдіївку, частина українських військовослужбовців опинилася заблокованою в місті й потрапила в полон. За командування Михайла Драпатого активна оборона частіше ґрунтувалася на тактиці своєчасного відходу з невигідних рубежів і проведення короткочасних контратак із подальшим поверненням втрачених опорних пунктів. Такий підхід позбавляв противника можливості закріпитися на захоплених позиціях і розвинути досягнутий успіх.
Якщо раніше підрозділи безпілотних систем у багатьох бригадах діяли порівняно автономно, то з приходом Михайла Драпатого на Покровський напрямок їх почали використовувати як елементи єдиної системи розвідки та вогневого ураження. Завдяки цьому російські штурмові групи дедалі частіше зазнавали значних втрат ще до виходу на українські позиції. Водночас збільшилася кількість розрахунків FPV-дронів, розширилося застосування дистанційного мінування та поліпшилася взаємодія між підрозділами безпілотних систем, артилерією, механізованими й десантно-штурмовими підрозділами.
Талант полководця виявляється не лише в яскравих перемогах і нестандартних оперативних рішеннях. Основну частину його роботи становить щоденна, часто непомітна діяльність, спрямована на підвищення боєздатності військ і вдосконалення системи управління. Одним із важливих організаційних рішень Михайла Драпатого стала відмова від жорсткого закріплення резервів за окремими ділянками фронту. Натомість резерви почали ширше використовувати як мобільний інструмент для оперативної ліквідації проривів, проведення локальних контратак і посилення найнебезпечніших напрямків. Це підвищило стійкість оборони та знизило ефективність російської тактики застосування малих штурмових груп.
Журналіст Пітер Зауер у виданні The Guardian пише про Михайла Драпатого: «Він рано почав застосовувати безпілотні технології, делегував повноваження молодшим офіцерам, очікуючи від них відповідальності за власні рішення». Хоча мені не траплялося документального підтвердження того, що нову систему управління, засновану на делегуванні повноважень, було офіційно запроваджено, існує чимало свідчень очевидців, які підтверджують застосування такого підходу.
Після призначення Головнокомандувачем Збройних сил України перед Михайлом Драпатим постало кілька завдань, що потребують високого професіоналізму: стабілізація фронту, інтеграція підрозділів безпілотних систем у єдину систему Збройних сил України, оптимізація використання резервів. Але найважливішим завданням є впровадження сучасних принципів командування, що дасть змогу остаточно відмовитися від застарілого радянського підходу до управління військами й перевести армію на якісно новий рівень. Проте для його розв’язання недостатньо лише досвіду та професіоналізму – необхідний також військовий талант. Михайло Драпатий уже зарекомендував себе як талановитий командир на оперативно-тактичному рівні. Чи зможе він так само проявити себе як військовий стратег, здатний планувати масштабні наступальні операції, покаже час.
