Сергієнко С. С. Внесок Луганського національного аграрного університету в історичні дослідження війни на Сході України

Сергієнко С. С. Внесок Луганського національного аграрного університету в історичні дослідження війни на Сході України // Актуальні проблеми історії, філософії та права у дослідженнях молодих учених: збірник тез. Київ: Державна установа «Інститут всесвітньої історії НАН України», 2021. С. 163-166.

   

С.С. Сергієнко

ВНЕСОК ЛУГАНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО АГРАРНОГО УНІВЕРСИТЕТУ В ІСТОРИЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ВІЙНИ НА СХОДІ УКРАЇНИ

Історичні дослідження агресії проти України починаючи з 2014 року передбачають не тільки аналіз свідчень очевидців, а й врахування оптики сприйняття історичних подій. Ці дослідження, які проводилися в Луганському національному аграрному університеті, включають аналіз реакції на воєнну та ідеологічну агресію проти України серед різних груп населення з врахуванням оптики сприйняття очевидцями, що дозволило глибше зрозуміти, як мешканці Сходу України опиралися агресії.

Ключові слова: Донецька область, АТО, дискримінація, протестанти

THE CONTRIBUTION OF LUHANSK NATIONAL AGRARIAN UNIVERSITY TO THE HISTORICAL RESEARCH OF THE WAR IN EASTERN UKRAINE

Historical research of aggression against Ukraine since 2014 involves not only the analysis of eyewitness accounts, but also taking into account the optics of perception of historical events. These studies, conducted at Luhansk National Agrarian University, include an analysis of the response to military and ideological aggression against Ukraine among various sections of the population, taking into account the optics of eyewitness perception, which gave a deeper understanding of how residents of eastern Ukraine resisted aggression.

Keywords: Donetsk region, anti-terrorist operation, discrimination, Protestants

Воєнна агресія на Сході України у 2014 році спричинила переміщення Луганського національного аграрного університету (ЛугНАУ) до Харкова. З 2019 року структурні підрозділи ЛугНАУ розташувалися в містах Луганської й Донецької області: у Старобільську, Слов'янську і Костянтинівці. Значна частина викладачів ЛугНАУ – вимушені переселенці, а багато студентів прибули з прифронтової зони або з непідконтрольної території. Іншими словами, багато викладачів і студентів – самі є очевидцями подій, які вимагають осмислення з позиції історичної науки. Воєнна агресія проти України змусила по-новому поглянути на історію України в цілому. Нові традиції викладання курсу «Історія України» в ЛугНАУ заклала д.іст.н., професор Ольга Борисова. У 2015 році вона ініціювала запрошення до університету д.філос.н. Костянтина Кислюка і д.філос.н. Миколая Карпіцького, який у цей час проводив польові дослідження в зоні АТО на тему «Церква і війна» під час стажування в Інституті філософії ім. Г.С. Сковороди. Це дозволило створити в ЛугНАУ науково-дослідну групу за темою «Громадська протидія політичним переслідуванням і терористичній та ідеологічний агресії у зоні АТО». Дослідження тривало у співпраці з міжнародним фондом «Mission Eurasia». Всі матеріали дослідження регулярно розміщуються в інтернет-архіві «Україна після 2014 року» [1]. Так склався науковий гурток, який мав на меті встановити історичні факти й подолати упередженість політичних і соціологічних оцінок, які часто характерні для дослідників.

Аналізуючи соціально-політичну ситуацію на Сході України М. Карпіцький критикує думку про те, що жителі Донецької та Луганської областей не такі патріотичні, як жителі інших районів України. Він вважає, що немає жодного конфлікту між мешканцями Сходу і Заходу України, однак є конфлікт між різними політичними дискурсами, які нав'язують місцеві фінансово-політичні групи. Щоб це підтвердити, він досліджував, як самі жителі регіонів, які постраждали від війни, пережили воєнну агресію і як вони зараз реагують на агресію ідеологічну. Він пропонує враховувати при дослідженні два головні чинники, які визначають сприйняття історичних подій – це оптика сприйняття історичної події й картина світу, яка визначає контекст сприйняття цієї події. З урахуванням оптики сприйняття подій можна пояснити, чому по-різному сприймається значення і масштаб події або спотворюється його зміст в залежності від просторової або часової дистанції. 

Наприклад, зараз багатьом людям в Україні видається, ніби навесні 2014 року серед жителів Донецька переважали проросійські настрої. Насправді в той час масові маніфестації за єдність України були набагато більш численними, ніж проросійські мітинги. Вони також відрізнялися і за складом, і за настроєм. Якщо на проросійські мітинги збиралися агресивні люди певного типу, то учасники проукраїнських маніфестацій були різними і більш доброзичливими. Це відзначають очевидці, наприклад, відомий євангельський пастор і волонтер Сергій Косяк [2, с. 13-33].

Інший приклад. У різних містах, які були захоплені проросійськими бойовиками, події 2014 року сприймалися по-різному. Наприклад, в Старобільську про захоплення міста жителі могли дізнатися лише за прапором над адміністрацією. 7 травня 2014 року за підтримки воєнізованого загону О. Мозгового місцеві провокатори встановили на будівлі адміністрації прапор так званої ЛНР. Працівники адміністрації продовжували ходити на роботу, як ніби нічого не сталося. 13 травня 2014 року група місцевих жителів також безперешкодно зняла прапор незадовго до приходу українських військових. Місцева міліція в ці події не втручалася. Тому тут жителі могли не знати про трагічні події в інших містах. В Авдіївці навпаки, жителі відчули тяжкість війни після звільнення міста. Під час окупації три десятки проросійських бойовиків, які влаштувалися в адміністративній будівлі, не могли суттєво вплинути на життя міста. Однак після їх втечі місто опинилося на передовій і постійно страждало від обстрілів під час битви за Донецький аеропорт. У цей період в місті була відключена електрика і водопостачання, багато будинків було зруйновано. Відповідно в оптиці сприйняття жителів Авдіївки всі трагічні події асоціювалися з приходом українських військових. Ситуація ускладнювалася тим, що українські ЗМІ там були витіснені російськими, і жителі мали туманні уявлення про те, що відбувається в Україні. Зовсім по-іншому ситуація виглядала для жителів Слов'янська, який проросійські бойовики захопили 12 квітня 2014 року і поставили під повний контроль. Вони часто вели обстріл українських позицій з території житлових кварталів, провокуючи вогонь у відповідь. Також вони насильно примушували місцевих жителів копати окопи, вибірково арештовували й катували місцевих жителів, навіть розстрілювали, як це сталося з чотирма членами церкви «Преображення Господнє», які були викрадені відразу на виході з Храму у свято П'ятдесятниці. Отже у жителів Слов'янська склалося інше сприйняття війни.

Оптика сприйняття впливала на формування переконань і світоглядної позиції. Наприклад, до 2014 року між євангельськими п'ятдесятницькими церквами України та Росії не було жодних розбіжностей, проте після початку воєнної агресії між ними стався не тільки розкол щодо оцінки політичних подій, а й богословський розкол. З позиції російських п'ятдесятників церква має утримуватися від політичних оцінок подій на Сході України. Голова п'ятдесятницького Російського об'єднаного Союзу християн віри євангельської Сергій Ряховський цю позицію поєднує з особистим толерантним ставленням до влади в Росії, відмовляючись від будь-якої політичної критики. Однак старший єпископ Церкви християн віри євангельської України Михайло Паночко, засуджує цю позицію російських одновірців саме з релігійної позиції як виправдання гріха брехні, демонструючи ставлення до цього питання більшості українських протестантів. Отже, світоглядний розкол стався між одновірцями, які мали різну оптику сприйняття історичних подій. 

У 2019 році в дослідженні, яке проводив Миколай Карпіцький, взяв участь доктор наук, ад'юнкт Інституту журналістики та соціальної комунікації Вроцлавського університету Енжей Моравецький. У співпраці вчені досліджували, які трансформації свідомості людей викликала війна. Особливо значущим для дослідження стали свідоцтва пасторів церкви «Добра звістка» в Слов'янську, яка стала найважливішим волонтерським центром на Донбасі. Пастор Сергій Демидович розповів, що він, як і багато представників його церкви, займав позицію пацифіста, однак війна спонукала змінити цю позицію. Він і його церква визначилися у тому, що будуть допомагати захищати країну і благословля ти тих, хто захищає її у лавах армії [3, с. 157]. 

Трансформація позиції євангельських християн відбувалася в контексті протестантської етики, яка орієнтована на релігійне служіння в зовнішній світській сфері. Для розуміння специфіки цієї трансформації важливо було її порівняти з аналогічними процесами серед представників інших релігій, зокрема, вайшавів – однієї з течій індуїзму. Найбільші громади вайшнавів на Донбасі – в Донецьку, Маріуполі та Краматорську. Їх дослідження проводилося спільно з науковим співробітником Інституту сходознавства Юлією Філь. Як показали дослідження, вайшнавські громади, як і християнські, беруть участь у допомозі постраждалим від війни, однак на офіційному рівні вважають за краще утримуватися від політичних оцінок, хоча на індивідуальному рівні вони не можуть залишатися неупередженими [4, с. 65-66].

Отже, врахування оптики сприйняття у процесі аналізу свідчень очевидців подій в історичних дослідженнях, які проводилися в ЛугНАУ, дозволило глибше зрозуміти те, як мешканці Сходу України ставилися до воєнної та ідеологічної агресії проти України.

Використані джерела та література

1. Україна після 2014 року // Архів Миколая Карпицького. URL: https://nikukrmova.blogspot.com/p/blog-page.html

2. Косяк С.Н. Донбасс, которого ты не знал. Дневник священника. Книга первая. К.: Издатель Заславский А.Ю., 2018. 288 с.

3. Моравецький Єнжей, Карпіцький М.М. Зміна соціальної позиції євангельських християн Слов'янська під час війни на Сході України // Збірник матеріалів Звітної наук.-практ. конф. Луганського національного аграрного університету (26 лют. 2020 р.). Харків: ФОП Бровін О. В., 2020. С. 157-159.

4. Філь Ю.С. Міжнародне товариство свідомості Кришни (ISKCON) в період війни на Донбасі (2014 – 2019) // Релігійна свобода. 2020. № 25. С. 52-68.

Piotr Kaszuwara (польською) и Bradley Woody (англійською) розмовляють із Миколаєм Карпіцьким: Разом ми сила. Слов’янськ, 10.09.2022. (субтитри українською)

Миколай Карпіцький. Добрий день! Чи можу запитати в панів, чи довідалися вони про щось нове тут, на Донбасі, що не до кінця було зрозуміло в їхніх країнах про Україну?

Пьотр Кашувара: Побачити на власні очі те, що діється тут, неможливо описати жодними словами, жодними фотографіями, навіть розмовами з людьми, хоча б щоб мати досвід тих сирен, які чуємо зараз. Можна про це розповідати, писати, але то ніколи не тим самим, коли відчуєш це на власній шкурі. Коли треба кілька разів протягом ночі пробудитися і вирішити, чи йдемо цього разу до сховища, чи не йдемо до сховища, чи ми, правду кажучи, ризикуємо і граємо в російську рулетку, чи впаде на наш будинок сьогодні, чи не впаде. Це шокує. Можна було би в певний спосіб передбачити, що тут маємо аеродром, тут якийсь об’єкт гуманітарний і ті ракети теоретично мають падати там і якщо перебуваємо далеко від тих об’єктів, то маємо нібито бути в безпеці. Але загалом так не є. Ракети влучають в цивільні будинки, на школи. Адже відомо, що в тих школах і шпиталях перебувають солдати. Це також шокує. Але часто ті ракети мажуть, не попадають в ті об’єкти з солдатами, а влучають в цивільні будинки, на мирних людей. Наприклад, вчора ми були в Нью-Йорку і одна жінка загинула, коли вийшла зі свого дому за водою і вже ніколи не повернулася додому. Шокуючим, напевно, є те, як та війна взагалі виглядає – нема такого, що вона є всюди, так як ми читаємо в книжках, чи бачимо в фільмах про ІІ Світову війну. Де так виглядає, що ті ракети падають всюди, що всюди битви і солдати. Насправді все не так. Тут триває нормальне життя. Люди їздять на велосипедах, збирають хмиз, щоб обігріватися зимою, ходять в магазини, живуть в своїх будинках, навіть зустрічаються. І навіть тут, в Краматорську, в, можна сказати прифронтовому місці, працюють сауни, працюють ресторани, магазини. Очевидно, не є їх так багато, як було перед війною, бо це було 2000-не місто, але, однак, життя якимось чином триває, ходять автобуси. Вчора були ми в Торецьку і нормально ходив громадський транспорт. І то було таким шокуючим, бо всі говорять, що до Торецька не можна в’їхати, бо там небезпечно і постійні обстріли, а виявляється, що їздять маршрутки, їздять якісь автобуси, що можна туди приїхати так чи інакше. І не зважаючи на обстріли, було там багато людей, багато відкритих магазинів, навіть досить добре обладнаних, але проблема в тому, що немає грошей. І це є щось шокуюче, бо та війна не є такою, якою ми собі можемо її уявити в фільмах. З одного боку така, що лякає, бо щохвилі на тебе може впасти ракета, але з іншого боку бачимо, що, крім тих сирен, що виють дуже часто, люди стараються тут жити, як можуть. Шокуючим є також те, що деякі українці, російськомовні українці, вважають, що то українська армія стріляє сама до себе. Так неможливо це потрактувати, але коли я починаю їм говорити, але де та ракета впала? І та пані, з якою розмовляв, каже – «впала на українську армію», тоді час на наступне питання: «Це як? Українці стріляють у власних солдатів? І тоді з’являється така хвиля, видно на обличчі, таку збентеженість, що щось в цій ситуації  не так і те, що говорять по телебаченню, та пропаганда, яка все одно доходить до людей, не є до кінця правдою. Тому, ось такі шокуючі речі можу розказати. 

Пьотр Кашувара: Бредлі, чи не міг би ти сказати, що є шокуючим для тебе, що є новим для тебе тут, на Донбасі, коли ти прибув сюди вперше?

Бредлі Вуді: Як ми можемо чути на тлі – там сирени. Здається, це вже загальна мова в цьому регіоні. Зараз, що шокувало мене, коли ми їздили навколо різними містами і селами, це ментальність деяких людей, які все ще підтримують цю ідею, що Україна бомбардує Україну. І коли ми як журналісти з’являємося, вони намагаються триматися на віддалі, бо вірять, що коли приходять журналісти, вони будуть розбомблені українською армією, що є просто божевіллям. Ми маємо приклад, коли солдати дислокуються в будинку тут, в Слов’янську, і росіяни пускають ракету в будинок, то вони чомусь вірять, що українці якимось чином бомблять своїх власних солдаті. Це суперечить логіці. В цьому немає жодного сенсу. Мені здається, це реальне свідчення російської пропаганди, їхніх медіа, їхньої «довгої руки», путінської тоталітарної диктатури. Дуже дивно. 

Пьотр Кашувара: Чи ти сподівався побачити таку війну? Як ти бачив війну до того, як приїхав в Україну? Як ти уявляв війну в Україні і який твій досвід зараз? 

Бредлі Вуді: Те, що я чув в медіа в Великій Британії , було досить прямолінійним, все було зрозуміло – російська пропаганда не мала нічого спільного з правдою і це було зрозуміло навіть на західному телебаченні, було нонсенсом, що Україна бомбардує Україну. Тепер я вже знаю, що це безглуздо, Russia Today… Всеосяжне враження, яке я отримав, коли сюди приїхав – це реальна сила і стійкість людей України і як ця війна об’єднана людей на противагу тому, що кожен розсіюється і йде своєю дорогою, люди об’єдналися з усього світу. І, очевидно, як результат цієї війни – Путіна і Росію зараз засуджує світ. Я не міг зрозуміти всю картину, навіть коли був у Лондоні, але нічого не могло підготувати мене до речей, з якими я зіткнуся тут. Я зараз тут, в цій країні з початку війни. Деякі труднощі, деякі виклики… Не думаю, що може бути якась підготовка до цього, це справа навчання, оскільки це довго триває, зрозуміти картину і освоїтися на місці.

Пьотр Кашувара: і навіть зараз ми чуємо сирени. І ми також чули обстріли хвилину тому. Чуємо вибухи, чуємо сирени. Ми разом, тому справимося! 

Зможемо! Разом! Разом ми сила!

Миколай Карпіцький. Сутність некроімперіалізму та стратегічна мета України у війні з Росією

Доповідь на круглому столі "Війна як соціокультурний феномен" в Інституті філософії ім. Г. С. Сковороди. 24.06.2022

Філософ Миколай Карпіцький: «Потрібна ідея деімперіалізації»

Джерело: 24/02/2022. Очевидцы / 15.06.2022

URL: https://ochevidcy.com/filosof-karpitskiy/

Миколай Карпіцький – філософ та громадський діяч із Томська. Виступав проти воєн у Чечні. І проти комуністичної ідеології. Захищав «Бхагавад-гіту» у суді – пам'ятаєте той резонансний суд над книгою? З 2015 року Миколай Карпіцький мешкає в Україні. Останні три роки – у Слов'янську, на околиці якого три роки тому купив маленький будинок. З 24 лютого 2022 року веде «Хроніку народної війни». Її фрагменти разом із оповіданням Миколая Карпіцького — у проекті «Очевидці».

Фото з особистого архіву Микола Карпіцького

24 лютого 2022 року. Україна. Перший день війни. Мій перший пост після початку війни. Тут у Фейсбуці 9 лютого я писав, що в Росії достатньо сил, щоб завдати першого нищівного удару по Україні і зруйнувати значну частину економіки та військового потенціалу, проте в України достатньо сил, щоб впоратися з вторгненням. Так от, тепер я вважаю, що й перший нищівний удар не вийде…»

— 24 лютого перебував у Києві, прокидаюся у вікно: гуде сирень. днів війни стало зрозуміло, що бліцкриг не вийшов і пішла друга фаза страшної кровопролитної війни, яка неминуче обернеться винищенням мирного населення.

«27 лютого 2022 року. Україна. Четвертий день війни. Весняний бездоріжжя. Величезні втрати російської техніки пояснюються ще й тим, що наступати полями зараз неможливо — аномальне тепло, техніка просто потоне в багнюці. Доводиться їхати трасами, потрапляючи в засідки. Українська армія витримала перший удар, і тепер ініціатива повільно починає переходити до неї…».

— Коли почався наступ, почала складатися картина світу. Перші три дні росіяни хотіли хірургічно усунути владу. Ще не було цілеспрямованих бомбардувань житлових кварталів… А коли довелося вивозити біженців із Сєвєродонецька, Рубіжного, Ізюму та Лисичанська, то стало зрозуміло, що автобуси з біженцями обстрілюють навмисно. Тоді став зрозумілим характер війни. Війни бувають цивілізованими та на знищення. Зрозуміло, що війна у Чечні, війна у Сирії були нецивілізованими. Там знищувалися міста. Але тут була надія, що це вторгнення має суто політичний характер. Що вони блокуватимуть міста, військові частини, але спрямованого знищення населення не буде. Така надія у мене була три дні... Зараз люди загалом зрозуміли, з ким мають справу. Зрозуміли, що то війна на знищення. Навіть ті, хто раніше підтримували сепаратистів, із жахом спостерігають те, що відбувається.

«1 березня 2022 року. Україна. Шостий день війни. Ситуацію можна уявити так, якби здоровенний бугай напав на підлітка, а той, хай і сильно побитий, але встояв. Бугай зрозумів, що з наскоку не перемогти, і тепер, оцінивши ситуацію, збирається силами знову напасти. І ось тут виявляється, що цей бугай насправді берсерк, і болю не відчуває, і розуміти не здатний. Якби йшлося про звичайного диктатора, хай садиста і мерзотника, але прагматичного, то після завдання суттєвих втрат армії вторгнення з ним можна було б домовлятися про мир. Але ми маємо справу з Путіним, який виходить із цілісної картини світу, в якій усе перевертається – зло сприймається як добро, а добро як зло. Це такий світогляд, для якого я не знаю наукової назви, але в християнстві це називається сатанізмом...»

— Я залишився у Слов'янську, щоби описувати ситуацію зсередини. Я намагаюся писати не так про події, бо про події все пишуть. Я намагаюся пояснити їхній контекст. І писати про досвід людей. Як це переживати, як до цього ставитись. Коли ти залучений до подій, у тебе прокидається особлива історична інтуїція, що дозволяє відчувати, що реально, а що неможливо… Я вирішив залишитись у Слов'янську, щоб мати можливість відчувати, як відбуваються події. Ось зараз, під час нашої розмови, бабахає.

«14 березня 2022. Україна на дев'ятнадцятий день війни. жінці - 82 роки. Нагодували, розташували і наступного ранку відвезли на евакуаційні потяги. бомбосховища, тому зв'язок з нею переривався. Лекцію я присвятив темі брехні, у тому числі й тій, що призвела до війни.

— Живу серед українців, я перебуваю в емоційному зв'язку з ними. Ходжу вулицями, ходжу на збори. Тут є протестантська церква, яка займається вивізом біженців. Я зустрічаюся з ними, дивлюся на їхні настрої. Звісно, ​​у Києві початок війни був шоком, люди не могли зрозуміти та змиритися з реальністю. Їм знадобився якийсь час. І деякі реакції були наївними та дивними. Могли цілими днями сидіти у метро. Але ясно, що якщо війна надовго, ти не сидітимеш весь час у метро. Тобі доведеться звикати і жити звичайним життям. Незважаючи на бомбардування та ракети. Коли приїхав до Слов'янська, то виявив, що люди тут уже звичні. Вони вже бачили війну і ставилися спокійно. Прагматично.

«24 березня 2022 року. Україна. Двадцять дев'ятий день війни. Коли почалася війна — світ звалився. Сталося невідворотне. Це ніби астероїд врізався в землю, і відразу весь звичний світ зник разом із повсякденним спілкуванням, роботою, проблемами та маленькими радощами. Попереду лише порожнеча. Через деякий час новий шок. Виявляється, що це не просто порожнеча, а руйнування, страждання та смерть. Адже окупанти воюють не лише з армією…».

— Щодо медикаментів, то купити прості ліки можна, але вони не в кожній аптеці є. Постійно чогось вистачає. У магазинах скоротився асортимент разів на три. Але все потрібне є. На ринку кількість людей скоротилася раз на 5-10, але люди є і торгують. Окрім того, працюють різні гуманітарні місії. Привозять допомогу. Проблема є у комунальних службах. Оскільки водозабір — у селищі Маяк, яке на Північному Дінці, де наступають росіяни, то його відремонтувати неможливо. Місто вже другий тиждень без води. У когось є колодязі, десь воду підвозять. Але можливості вільно користуватися водою наразі немає. Що стосується електрики, то перебивають високовольтні дроти та їх доводиться ремонтувати. Іноді день чи два перебуваєш без світла. Найскладніше — невідомість, бо немає інтернету, немає зв'язку і не знаєш, яка загрожує небезпека.

«29 березня 2022 року. Україна. Тридцять четвертий день війни. Московське царство, та був і Російська імперія постійно вели загарбницькі війни, обгрунтовуючи це надцінною ідеєю збирання земель. Цю ідею нам насаджували в школі, і багато хто досі приймає її за умовчанням. Суть цієї ідеї у запереченні цінності самостійного життя людей поза Росією. У історії найчастіше зустрічалися імперії, диктатури, тиранії, які, як і Росія, вели завойовницькі війни. Звичайно, це зло, але зло соціальне, людське, але ще не релігійне і не метафізичне. Коли 1999 року у Росії стався військово-чекістський переворот, ідеологія збирання земель мутувала. Якщо раніше самостійне життя народів знецінювалося, але злом не вважалося, то зараз весь світ, що чинить опір включенню до сфери впливу Росії, сприймається як ворожий і підлягає знищенню ... ».

- Я намагаюся оцінити небезпеку. І оцінюю так: ракетні удари я просто ігнорую, на сирени взагалі не звертаю уваги. У мене на подвір'ї є підвал, але він не обладнаний. Сидіти там взагалі не варіант. Імовірність потрапити під ракетний удар – це як під машину потрапити у місті з великим рухом. Від цього не вбережешся.

«6 квітня 2022 року. Україна. Сорок другий день війни. Настав час, коли канонада почала мене заспокоювати. Я вже розрізняю на слух, коли наші б'ють окупантів. Зважаючи на те, як було чути вчора, бої на шляху до Слов'янська відчайдушні ... ».

— Перемога України у війні залежить від західної зброї. Радянська зброя, яка була, вже, на жаль, закінчилася. Перші перемоги українців були зумовлені тим, що тоді ще вистачало зброї. Тепер воно витрачено. А ось російські запаси не обмежені... Якщо буде ленд-ліз, то все необхідне тут є. Українська армія мобілізована, вона перевершує російську, вона не оточена. І кидати солдатів як гарматне м'ясо ніхто не стане. У разі захоплення Росією всієї України вся ця армія пішла б у партизани. Звичайно, Росія програла б, але для України величезною ціною. Якщо прийде зброя, то не треба було платити таку ціну.

«28 травня 2022 року. Україна. 94-й день війни. Вчора не було світла, писав, допоки не сіла батарея ноутбука, сьогодні завершив роботу. Тому перша частина належить до вчорашнього дня. Цього тижня остаточно відключили від газу Донецьку область. З ранку дали воду, тож можна було сходити в душ. Перовий час дивно почуваєшся в душі під час обстрілів або реву сирени, але потім стає байдуже. Світла немає досі. Пишу, доки не закінчиться заряд акумулятора. Проїхався містом. Людей мало, магазини без світла не працюють. Я люблю велосипедом їхати за місто, там найкрасивіші місця, не можна їх віддавати оркам. Але зараз туди їхати не можна, там воюють. Бабахає постійно. Зварив картоплю на багатті на подвір'ї — вперше, досвіду ще немає, але гадаю, звикну... ».

— Я знаю, що в Росії були заклики ходити на мітинги — це те саме, що мітингувати в Радянському Союзі проти афганської війни… Але кожен на своєму місці може саботувати антиконституційні рішення. І другий момент. Без чіткої ідеї, чого досягати, мети не досягти. Така ідея ще не сформульована. Заміна поганого президента на хорошого нічого не змінить. Потрібна ідея деімперизації. Відмова від імперської форми управління. Цю ідею треба донести. Це цілком можливо та реально.

Миколай Карпіцький. Філософія після початку війни в Україні. 05.06.2022

Дмитро Січнь. Темна Весна (історичні свідчення мешканців, які перебували під російською окупацією). Фільм

Фільм «Темна Весна» змонтований з архівних матеріалів, відзнятих режисером Дмитром Січнем. 

Фільм це історичні свідчення мешканців населених пунктів Коростенського району Житомирської області, які постраждали внаслідок бойових дій навесні цього року, деякі свідки подій перебували під російською окупацією.

Рашизм - маніхейський некрофільний культ. Миколай Карпіцький - Оксана Горкуша. 19.05.2022

Розмова з українською поетесою, співробітницею відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН Украіни, вченим Оксаною Горкушою 19.05.2022.

Короткий конспект розмови, який вона зробила:

«Миколай Карпіцький - філософ, що ще з часу Чеченської війни намагається протистояти кремлівському левіафану у філософський спосіб. Емігрувавши в Україну після Революції Гідності він поставив собі завдання бути там, де кордон між людським та нелюдським, цивілізованим та звірячим, гуманістичним та некрофільним. Перебування на межі між такими антагоністичними моделями світоустрою/світорозуміння дає змогу філософу завжди мати адекватні критерії розрізнення добра/зла, любові/ненависті, життя/смерті як різновекторних аксіологічних настанов, що формують взаємовиключні онтологічні локуси. На переконання Миколая Карпіцького, рашизм - маніхейський некрофільний культ. Завдання українців з їхньою культурно-ментальною системою світорозуміння, в основі якої знаходиться цінність життя та любові, здолати цю нелюдську, спраглу до смерті та керовану ненавистю, кремлівську орду.

Філософ свідомо обрав місцем свого проживання Слов'янськ, що зараз інтенсивно обстрілюється рашистами, які вдерлись в Україну і намагаються загарбати якомога більше українських територій, винищуючи на своєму шляху усе, що має ознаки культури, цивілізованості, людяності. Винищуючи українців. Але це не нова поведінка рашистів. Так вони вже діяли в Чечні, Грузії, Сирії. Україна та українці постали перед необхідністю аби вижити - зберегти свої цінності та силою зупинити кремлівську наволоч.

Також згадали про Азовсталь. Кремлівські пропагандисти зараз будуть плюндрувати українських Героїів. Адже це і є їхня стратегія із підміни дійсності ними змонтованим симулякром - спаплюжити і перебрехати Подію, щоб знищити цінності, які надихають вільну особистість до творчої і гідної поведінки, зламати свідомість і перетворити на рабів мешканців території, яку вони загарбують».

Війна з погляду вайшнавізму. Розмови

Бог, війна і моральний релятивізм. Туласі Валабга, Іван Антоненко, Миколай Карпіцький, Юлія Філь. 21.10.2024

Міжнародне товариство Свідомості Крішни перед сучасними викликами Російсько-української війни. Людмила Филипович, Оксана Горкуша, Мукунда Харі дас (Михайло Ташков), Юлія Філь, Миколай Карпіцький. 02.07.2024

Дослідження розколу війною. Соцопитування відносин між українськими та російськими кришнаїтами. Юлія Філь – Мукунда Харі дас (Михайло Ташков). 01.06.2024

Невігластво. Юлія Філь – Миколай Карпіцький. Перша бесіда із циклу «Війна з погляду вайшнавізму». 25.03.2022

Хибне Его. Юлія Філь – Миколай Карпіцький. Друга бесіда із циклу розмов «Війна з погляду вайшнавізму». 7.05.2022

Третя розмова із циклу «Війна з погляду вайшнавізму». Тема «Занепад дгарми». Юлія Філь – Микола Карпіцький. 22.05.2022.

Філь Ю.С., Карпіцький М.М. Вайшнави під час війни 2014–2019 рр. на Сході України

Філь Ю.С., Карпіцький М.М. Вайшнави під час війни 2014–2019 рр. на Сході України // Аграрна галузь сучасної України: проблеми та перспективи розвитку : зб. матеріалів І Міжнар. наук.-практ. конф., 14 трав. 2021 р. Слов’янськ, 2021. С. 456-459.

   

Юлія Сергіївна Філь, к. іст. н,  молодший науковий співробітник Інституту Сходознавства НАН України,

Миколай Миколайович Карпіцький, д.філос.н,, старший викладач Луганського національного аграрного університету

  

Вайшнави під час війни 2014-2019 рр. на Сході України

 

Згідно з уявленнями вайшнавів всі явища у світі можна пояснити поєднанням трьох якостей (ґун) - світлої (саттва) або доброти, пристрасної (раджас) і темної (тамас) або, інакше кажучи, ґуни невігластва. В історії неминучі війни. Вони виникають за ґуною невігластва, і боротьба з війнами є боротьбою зі невіглаством. У цьому українські вайшнави «Міжнародного товариства свідомості Крішни» визнають свою місію на Сході України, де з 2014 року йде війна.

Вайшавські громади є відображенням суспільства, в якому вони виникають, і у них можна зустріти ті ж умонастрої, що й у суспільстві. Громадянська і політична позиція конкретного вайшнава визначається тим досвідом, з яким він прийшов в громаду. Тому коли у 2014 р. почалася війна, всередині громад розгорілися політичні суперечки, а між окремими українськими й російськими вайшнавами вони постійно спалахують і зараз в Інтернеті.

Однак вайшнави вважають, що з духовної точки зору вести такі суперечки безглуздо, і з невіглаством слід боротися саме духовними засобами. Війна проти України трагічна й несправедлива, але вона лише одна з воєн калі-юґи. Згідно з баченням вайшнавів історія циклічна, і кожен цикл ділиться на чотири юґи. Ми живемо з найтемнішу юґу деградації, наповнену війнами й стражданнями, яка почалася п'ять тисяч років тому і триватиме ще понад чотириста тисяч років. Однак і за таких умов можна досягати усвідомленості й віднайти звільнення в духовному світі.

Як розповів президент вайшнавської громади в Маріуполі, на самому початку війни у ​​них були гарячі політичні суперечки, але дуже швидко в громаді досягли згоди про те, що потрібно повністю присвячувати себе служінню Богу, а політичні дискусії залишати за межами життя громади. Адже суперечки підсилюють ґуну пристрасті, а пристрастю як джерелом розбрату і воєн перемогти невігластво неможливо, для цього необхідна духовна робота, яка для вайшнава полягає в щоденній релігійній практиці й проповіді віровчення.

Оскільки вайшнави приходять в громаду зі своїм багажем політичних переконань, багато хто з них займає активну громадянську позицію. На певному етапі духовного розвитку вайшнав відмовляється від світських справ і на шляху відданого служіння Богу йде у своєрідну «духовну еміграцію». На цьому етапі він перестає цікавитися політикою і вважає умовною будь-яку соціальну або культурну самоідентифікацію. Однак прагнення поширювати духовне знання спонукає вайшнава повертатися з «духовної еміграції», і тоді він усвідомлює головне завдання практичної діяльності у зовнішньому світі – перетворення ґун невігластва і пристрасті в ґуну доброти.

На рівні свідомості, який обумовлений попереднім світським життям ще до звернення до Бога, вайшнав поєднує своє соціально активне життя з повсякденною духовною практикою. Він може залучатися до політичної боротьби, вступати у політичні суперечки й навіть йти служити в армію, як це зробив Дмитро Пальченко з Краматорську, який свідомо пішов захищати Україну. Однак є також випадок, коли вайшнав вступив до лав пропутінських сепаратистів. Духовні керівники не засуджують і не підтримують громадянську позицію вайшнавів, а поважають їх вільну волю і право вибору. При цьому вони вважають, що політична боротьба прив'язує до явищ життя, які породжені ґунами невігластва і пристрасті. Справжня мета вайшнава полягає у відданому служінні Богу, що відбувається на трансцендентному рівні, який не обумовлений соціальними явищами життя.

На рівні свідомості «духовної еміграції» вайшнав вважає, що повсякденна практика відданого служіння Богу відкриває трансцендентну реальність і дозволяє перебувати у духовному світі. У зв'язку з цим він втрачає інтерес до подій «калі-юґи» та бачить прояв неусвідомлення у будь-якій залученості до соціального життя. Натомість він знаходить внутрішню свободу, яку зберігає, навіть якщо повертається з «духовної еміграції» у повсякденне соціально обумовлене життя.

На рівні свідомості повертання з «духовної еміграції» турбота про звільнення інших душ виражається у прагненні допомагати іншим не тільки проповіддю, а й матеріальною підтримкою. У роздачі прасаду, тобто їжі, запропонованої Богу, вайшнави поєднують духовну й матеріальну допомогу.

За вайшнавськими уявленнями їжа, запропонована Богу, поєднує людину з Богом, тому роздача такої їжі має настільки ж важливе духовне значення для боротьби з невіглаством, як і проповідь віровчення. Для цього була створена всесвітня місія «Харе Крішна – їжа життя» з метою роздачі вегетаріанської їжі тим, хто страждає від бідності, стихійних лих або війни. Їжу роздають людям незалежно від їх раси, національності, політичних чи релігійних переконань.

У листопаді 2014 р. з ініціативи вайшнавів на Донбасі почала працювати соціальна волонтерська програма «Їжа життя. Донецьк». У рамках програми роздають гарячі благодійні обіди людям похилого віку, хворим, інвалідам, людям, які залишилися без засобів до існування, багатодітним сім'ям, біженцям. Зараз роздається близько 8000-9000 порцій на тиждень. У 2015 році налагодилася координація волонтерських груп програми «Їжа життя. Донецьк» як на контрольованій території України (Краматорськ, Маріуполь), так і на непідконтрольній території.

При цьому вайшавські громади й волонтерські групи залишаються поза політикою, не підтримують ідеологію жодної з політичних партій, не займають жодну зі сторін у військовому конфлікті. Однак самі вайшнави вірять, що роздача прасаду – це не тільки допомога людям, а й діяльна протидія поширенню невігластва, яке є першопричиною війни.

У перший рік війни, коли адепти «руского міра» піддавали гонінням всіх вірян, які не з Московського Патріархату, були випадки захоплень і тортур окремих вайшнавів. Відомо як мінімум два випадки захоплення вайшнавів, при цьому вдалося домогтися звільнення одного з них. Щоб не пошкодити програмі «Їжа життя. Донецьк» вайшнави вважали за краще не поширювати інформацію про репресії проти них, тим паче що з часом пропутінські сепаратисти переконалися в послідовній аполітичності вайшнавів і поступово звикли до них. Хоча вони прихильно ставляться до роздачі їжі нужденним, проте забороняють роздавати вайшнавську літературу й проводити вайшнавські вуличні оспівування Бога – харінами.

З 2016 року на непідконтрольних територіях ставлення до вірян, які не з Московського патріархату, нормалізувався, проте у 2018-2019 р. знову погіршився. 20 серпня 2018 року самопроголошеною владою районів Луганської області був прийнятий закон, який забороняє релігійні збори на квартирах. Для вайшавів це дуже болісно, ​​тому що діяльність домашніх груп – нама-хаттів, є одним з важливих видів вайшнавської релігійної практики. Крім того, із закону виключалася можливість діяльності всіх маленьких незареєстрованих груп, а сам процес реєстрації є обтяженим багатьма умовами. 13 квітня 2018 року самопроголошені влади районів Донецької області прийняли постанову про перереєстрацію релігійних об'єднань. Однак процес перереєстрації затягнувся на дуже тривалий час, бо умови перереєстрації для більшості виявилися нездійсненні, тому самопроголошеній владі їх довелося навіть пом'якшувати.

На території контрольованої України положення вайшнавів радикально відрізняється: вони можуть реєструвати організації або створювати незареєстровані релігійні групи, безперешкодно проповідувати віровчення, поширювати літературу і проводити вуличні заходи.

У 2014 році частина міст Донецької області була звільнена, але лише у двох звільнених містах вціліли громади – у Маріуполі й у Краматорську. У Слов'янську залишилися лише окремі вайшнавські сім'ї, і вони їздять на богослужіння до Краматорська.

Хоча громада вайшнавів у Краматорську поки ще не зареєструвалася, але в ній вже склалися свої традиції. Формального керівника немає, важливі питання вирішують спільно, але в духовній практиці вирішальний голос мають авторитети. Як правило, авторитетними лідерами у вайшнавів є чоловіки, проте в краматорській громаді головним авторитетом стала матаджи Вандана.

Після звільнення Краматорська загальний підйом релігійного життя торкнувся всіх конфесії, і вайшнавів теж. Постійно проводяться нама-хатти (збори вдома) з кіртанім (гучне оспівування імен Бога) або колективною джапою (оспівування імен Бога пошепки). Окремо проводяться збори з вивчення Бгаґавадґіти. Поряд з традиційними формами богослужіння у громаді практикують розповіді відданих про свій духовний шлях, про події, пов'язані з їх зверненням до Бога і про релігійний досвід. Щотижня проводиться філософський клуб, куди запрошують різних людей – не вайшнавів. Раз на місяць – загальна програма в орендованому приміщенні, раз у два місяці – харінама на вулиці. На великі свята їдуть до Харкова або до інших міст, а найбільш рішучі їздять також у Донецьк, допомагають місцевій громаді у роботі на земельній ділянці при храмі.

Однак храм у Краматорську так і не побудований, хоча ділянку вже купили й навіть заклали основу. Позначається відсутність формального керівника, який міг би взяти відповідальність за такий серйозний проєкт як будівництво – усім хочеться вести брагманичний спосіб життя, а тут потрібен воїн-кшатрій.

Різні рівні свідомості вайшнавів відповідають духовним укладам життя, які співвідносяться з чотирма етапами життя індуса в традиційному суспільстві: учень, домогосподар, відлюдник і саньясі, який вже остаточно досяг відмови від матеріального світу і тепер уже сам стає вчителем для інших. Відповідно до цього новонавернені вайшнави стають або учнями й живуть при храмах, або продовжують жити у своїх сім'ях. Більшість вайшнавів сімейні, які багато в чому зберігають свою колишню світську ідентичність. Також є ті, хто вже повністю відмовився від світського життя і пішов в «духовну еміграцію», що відповідає духовному життю відлюдника у традиційному індійському суспільстві. І лише деякі з вайшнавів стають вчителями й розуміють необхідність налагоджувати нові зв'язки з рештою суспільства.

Ольга Борисова. Про книгу «У вогняному кільці. Оборона Луганського аєропорту»

Борисова О. Книга «У вогняному кільці. Оборона Луганського аєропорту» як важливе джерело первинної інформації про початкові події російсько-української війни ХХІ століття // У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту / Сергій Глотов, Анастасія Глотова, Анастасія Воронова, Юрій Руденко, Дмитро Путята. – Харків: Фоліо, 2018. – С. 464-465. 

ISBN 978-966-03-8215-2 – (Хроніка) 

ISBN 978-966-03-8214-5

   

Ця книга – результат першої в Україні спроби зібрати та проаналізувати свідчення безпосередніх учасників однієї з найгероїчніших і найтрагічніших операцій початку російсько-української війни, що досі лишається маловідомою для більшості українців.

У документальній хроніці описуються події, пов’язані з обороною міжнародного аеропорту «Луганськ» та прилеглих населених пунктів (квітень – початок вересня 2014 року), а також події, що передували окупації Луганська (зима – весна 2013–2014 років).

Команда волонтерів зібрала спогади понад 140 учасників та очевидців тих подій – військових, волонтерів, місцевих мешканців, працівників міліції та аеропорту, медиків, – а також унікальні фотографії та картосхеми, що ілюструють військові операції, які відбувалися навколо летовища. Книга містить коментарі військових дослідників, офіцерів та експертів із аналізом основних подій, а також перелік загиблих українських бійців із різних підрозділів.