Пьотр Кашувара. Щепан Твардох: «Нуль», або все, про що я хотів би забути [Рецензія]

Джерело: PostPravda.info. 15.09.2025. 

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/novyny-z-frontu/szczepan-twardoch-null-recenzja-ukr/

На фото: Щепан Твардох з українськими солдатами на фронті. Фото з приватного архіву Щепана Твардоха.

Якщо взагалі могла з'явитися художня книга про справжню війну в Україні, то без сумніву «Нуль» Щепана Твардоха є однією з найкращих історій, які досі написані. Чому? – Тому що кожен абзац – це те, що трапилося насправді. І немає значення, як звали прототипів героїв. І не має значення, як звали прототипи героїв. Кожен з них зібраний з атомів думок, почуттів, прокльонів, криків, екстатичних зітхань, запахів, болю – всього того, що могла відчути будь-яка людина, яка прожила якийсь час на фронті. Усе, що описує Твардох, я бачив, чув і відчував. Саме тому мені було так важко пробиратися крізь болото, яке він описав. Я волів би забути кожен рядок цієї книги.

Бути в середині війни

Це не може бути звичайна рецензія книги, яку я поставлю на полицю після прочитання. Хоча, безумовно, я її відкладу і, можливо, вже ніколи до неї не повернуся. Річ у тім, що війну, яка почалася у 2014 році, я переживаю разом з українцями від 2016-го, і багато з того, що описує Твардох, я відчув на власній шкірі. Майже десять років тому я вперше поїхав на Донбас, зустрів солдатів, цивільних, дізнався, що у світі існує зло – у чистому вигляді. Я почув історії про тортури в полоні, про жорстокі зґвалтування прекрасних і ніжних, мов русалки, жінок, а також тих, що могли б бути моїми бабусями; про смерть, так близьку й так часту, що зрештою людина певною мірою до неї звикає. Хоча насправді ніколи повністю звикнути до цього зла неможливо. Бо навіть пригнічене власною вагою, воно повертається вечорами, тисне на груди тижнями, місяцями, роками. Так само як в однієї з героїнь «Нуля» – Зуі.

Це жінка, вочевидь, воєнне кохання головного героя з позивним «Кінь», поляка з українським корінням, який покинув своє інтелектуальне та зручне життя у Варшаві й поїхав до України. Спочатку він став волонтером, згодом зрозумів, що йому немає куди повертатися, що колишнє життя вже ніколи не буде таким самим, і вирішив піти до війська. Цікаво, що Зуі ми жодного разу не зустрічаємо на сторінках роману Твардоха. Вона з’являється лише як привид для Коня, одна з проєкцій, які немов океан Лема із Солярісу, війна викликає в ньому, коли він проводить довгі дні в окопах під Херсоном. «На злому березі нашого батька Дніпра», як часто каже герой книги.

Саме з його спогадів і думок ми дізнаємося різні подробиці про війну, яка для нього почалася у 2022 році. Як і для багатьох людей у всьому світі, які раніше майже нічого не чули про Революцію на Майдані, вигнання Віктора Януковича, донецьких і луганських «сєпарів», чеченців, що ґвалтували або випорювали нутрощі українським військовополоненим лише для того, щоб за мить, ще живим людям у ті самі кишки напхати каміння й зі зв’язаними руками кинути їх у Сіверський Донець. До 2022 року, до Бучі, Ірпеня чи Ізюма, світ закривав на це очі й вуха. Так само і Кінь не мав глибших знань про країну своїх дідів. Він був звичайним поляком, для якого Україна не мала жодного значення – ні холодила, ні гріла. Для багатьох вона була лише окраїною Росії, країною базарних торговців із 90-х, і мало хто розумів визвольний порив 2014 року.

Вирушає в Україну Кінь лише на початку 2022 року. Починає, як і багато добровольців в українській армії, з волонтерства. Це, всупереч уявленням, для учасників тих подій, таких як я та багато інших воєнних кореспондентів, досить типовий випадок. Я знаю принаймні кількох людей, які працювали, наприклад, у Харкові, Краматорську чи згаданому Херсоні, розвозили гуманітарну допомогу, допомагали людям у метро, які ховалися від бомбардувань, і в певний момент дійшли висновку, що більше немає світу й дому, куди хотіли б повертатися. І тоді вони йшли до війська. Так сталося, наприклад, з Кубою чи Доротою з Польщі, з Ейпріл чи Маком із Канади.

На фото: Щепан Твардох з українськими солдатами, яким він привіз військову допомогу. Фото з приватного архіву Щепана Твардоха.

Війна затягує. Одних – у вир адреналіну, інших – алкоголю, сексу, легких грошей, а ще інших – у новий сенс, значення, славу, визнання, краще самопочуття. Адже на фронт вони потрапили, не знаючи, для чого взагалі живуть, – і близька, проста, а навіть героїчна смерть здавалася їм найкращим виходом. Добровольці на війні – це часто строкатий збір персонажів, ніби з «Брудної дванадцятки». Нерідко це люди, які в мирному житті ніколи б навіть не подали одне одному руки, бо належали до зовсім різних середовищ, класів і професій. На фронті зустрічаються туристичні гіди, реабілітологи, водії вантажівок, музиканти, пияки чи нереалізовані поети. Дехто з них «у минулому, вже неіснуючому житті», як пише Твардох, були поганими людьми, інші – добрими. Фронт зрівняв їх. Кожен із них, як тварина в джунглях, мусить боротися за виживання, і лише цей інстинкт єднає їх у братські стосунки.

Так саме «злий берег нашого батька Дніпра» зрівняв долі й рівні Коня, Ягоди, Арійця і Леопарда. І хоча кожен із них любить чи ненавидить війну по-своєму, у цьому місці й у цей час вони розуміють одне одного без слів. Кожен із них знає, що він – ходячий труп.

Херсон – тут кожен є трупом

Щепан Твардох у «Нуль» описав одну з найсумніших і найневдаліших, майже вертерівських операцій України за весь час війни, починаючи з 2014 року. Попри очевидний провал контрнаступу 2023 року та підрив Росією греблі на Новій Каховці, Генеральний штаб у Києві тоді ухвалив рішення відправити невизначену кількість військових на так званий лівий берег Дніпра, окупований росіянами, щоб українські війська створили там плацдарм, який міг би дати шанс на майбутній наступ. Це було зроблено всупереч усім підручниковим правилам воєнного мистецтва, які категорично вказують, що річки слід форсувати або лише в крайніх випадках, або тоді, коли успіх гарантований. Жодна з цих умов на той момент не була виконана, і росіяни досить швидко змогли відрізати українські війська від постачання навіть їжею та боєприпасами, позбавивши можливості ротації. Логістику забезпечували лише дрони, які доставляли найнеобхідніше, адже більшість човнів одразу потрапляла під обстріли, й солдати, що пливли на них, гинули в чорних водах нічного Дніпра.

Різні оцінки говорять про від 3000 до 6000 військових, відправлених до району Кринок. За розслідуванням Української правди, з жовтня 2023-го до кінця червня 2024-го там зникло 788 українських солдатів, а 262 було вбито й поховано. Переважна більшість, найімовірніше, залишилася там назавжди як «зниклі безвісти».

Що це означає – «там»? Бої на східному березі Дніпра далекі від героїчних картинок війни, які ми знаємо з фільмів про Другу світову. Можливо, найближче до них – книга «На Західному фронті без змін», де бачимо масову безглузду загибель солдатів. Кринки – саме такий випадок. Там і застряг Кінь. У норах, викопаних у землі, у просяклих водою окопах, з відрами для нечистот, які не можна було навіть винести назовні через страх, що теплі випорожнення стануть помітними для тепловізійних дронів. Бо це, своєю чергою, могло означати швидку смерть від нищівної артилерії, яка накривала всю місцевість.

Не лише у Кринках українські солдати воювали й воюють досі з усвідомленням, що або повернуться з війни важко пораненими, або в чорному мішку. Вони вже надивилися на смерть своїх побратимів і знають, що на них не чекає нічого кращого. Як пише Твардох, лише таке уявлення майбутнього дає надію не зійти з розуму. Бо кожен, хто чекає закінчення війни й повернення до колишнього життя, впадає в ностальгію, тугу і зрештою закінчує з дулом у роті. Тому краще думати про себе як про мертвого. Тоді легше воювати. Цього вчиться кожен солдат, що воює в Україні, про що мені також розповідали військові під Бахмутом в одному з моїх попередніх репортажів під назвою «Не люблю думати, що когось убиваю».

Волонтери – це не книжка про них

Багато емоцій у зв’язку з книгою Щепана Твардоха викликали сюжети, що стосуються волонтерів, які допомагають армії. Там чимало історій про шахрайство, ненадійність, гучні застілля з алкоголем, випадковий секс, а також про зневажливе ставлення до приїжджих з боку солдатів. І важко цьому дивуватися. Вони воюють у багні за те, щоб вижити ще один день, а ті, хто приїжджає до них як «герої», борються за нові лайки, більші охоплення й коротку славу в закордонних медіа. Тож немає нічого дивного, що військові ставляться до них поблажливо, роблять кольорові фото, виголошують горді, очікувані слова подяки й забувають про «світ, якого для них більше не існує», звідки волонтери приїхали. З власного досвіду знаю: небагато тих, хто допомагає армії, справді мають повагу серед військових. Та й узагалі мало який цивільний здатен цю повагу здобути. Бо чим саме? Для солдата має значення лише заслуга в бою. Кожен, хто уникає бою, – боягуз, недостойний навіть плювка.

Але залишимося на мить на цій суперечливій темі. Чи можна розпізнати польську волонтерку-німфоманку, яка у вигаданій історії постачала армії обладнання в обмін на секс? Швидше за все, ні. Про те, що історія є типовою, як і багато інших сюжетів у книзі Твардоха, свідчить хоча б інтернет-дискусія, що розгорілася навколо цієї теми, коли щонайменше три жінки образилися на письменника, звинувативши його в тому, що він описав саме їх. Не раз від дівчат, які бували на війні, я чув також вислів: «військо – не для жіночої статі», бо часто це закінчується небажаною вагітністю, сексуальними пригодами та відволіканням підрозділу від бойових завдань. Широкого розголосу набув і випадок у Харкові з пабом, де міжнародні та українські волонтерки «розважали» й «допомагали» солдатам відпочити. А в Ізюмі військові одного з підрозділів провели «чистку» серед місцевих борделів, бо надто багато бійців поверталися звідти із сифілісом. І так виглядає реальність, подобається це комусь чи ні.

Подружні зради, розпад стосунків, проституція, алкоголізм, думки про вбивства чи помсту над полоненими, боротьба за сон в окопі без жалю до товаришів, сморід гниючих тіл, нерозуміння рішень штабів, претензії до влади, гнів, страх, порожнеча на місці того світу, що залишився на «добрій стороні нашого батька Дніпра», – це реальність війни, яку Твардох передає у всій правдивості та натуралізмі. Ми можемо обурюватися, що книжка є вульгарною, що вона позбавляє військову буденність героїзму, до якого в комфортному світі нас привчили «Рятування рядового Раяна», «Чотири танкісти» чи «Дюнкерк», але це не змінить факту: певний зріз війни в Україні, наприклад з перспективи солдата-піхотинця, виглядає саме так, як описав Щепан Твардох у своїй книзі «Нуль».

Кожен, хто хоче відчути, як насправді смердить окоп, дізнатися, що думає солдат, у якого дружина віддається за гроші десь у Києві, або що переживає вечорами багаторазово зґвалтована росіянами жінка, – і якщо ви готові прийняти цю важку правду, – то вам треба прочитати книгу Щепана Твардоха. І тоді у вас не залишиться більше хибних уявлень чи ілюзій про те, що таке війна і від чого боронить Європу український «Нуль».

На фото: Щепан Твардох із Монікою Андрушевською, з якою вони разом допомагають українській армії. Фото з приватного архіву Щепана Твардоха.

Фрагмент книги «Нуль»

Надії немає.

Є багно, дрони й бетонне перекриття підвалу, якщо тобі пощастить, і бункер, який ти називаєш бліндажем, а зазвичай це жалюгідна яма в землі. За що ж ти тоді воюєш? Чи віриш іще в сенс цієї боротьби?

На першій лінії фронту – на «нулі» – у відрізаному річкою шматку світу, який не можна здати, хоч урятувати його неможливо, Кінь і його товариші видивляються світло, знаючи, що, коли той прийде, швидше за все виявиться спалахом вибуху, що роздере небо. На «нулі» братерство й відвага набувають нового змісту, а раціональність поступається інтуїції, забобонам і вірі. Є добровольці і є мобіки, які не хочуть воювати, є кохання коротке, як життя на фронті, а іноді трапляється навіть інтернет зі Starlink’а.

Кінь це розуміє, хоча солдатом він є віднедавна. Усе, у що він досі вірив і що любив, померло, тож він залишив за собою згарище колишнього життя в Польщі й поїхав воювати й шукати спокути – а може, й смерті? Вимерлий усередині, він зустрічає Зую, першу, яка має це ім’я. Зуя пробуджує в ньому те, що він вважав давно мертвим. Минуле, про яке Кінь не говорить і не хоче думати, постійно повертається.

Є також пес, якого не вилікував чаклун із Таджикистану.

Андрій Кузичкін. Імперський проєкт Путіна – асиміляція українців та скасування української спадщини

Джерело: PostPravda.info. 22.09.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/iimperialny-projekt-putina-ukr/

Чи справді Путін хоче відродити СРСР? Насправді він хоче відновити контроль над сферою впливу колишнього СРСР, але не сам СРСР. Новий імперський проєкт Путіна ґрунтується на хибній історичній конструкції, в якій Росія привласнює собі спадщину Київської Русі. Він хоче створити москвоцентричну Велику Русь, в якій немає місця українській національній свідомості. 

Публіцист з Естонії Андрій Кузічкін у статті, вперше опублікованій 5 вересня 2025 р. на порталу Postimees.ee, показує, що асиміляція українців і скасування української спадщини – це політика, яку проводить Путін як всередині Росії, так і на окупованих територіях з метою реалізації свого імперського проєкту.

Ліквідація українських центрів культури в Росії

21 серпня 2025 року в моєму рідному Томську було ліквідовано Центр української культури «Джерело», створений українськими активістами 1990 року. Це лише один із прикладів тотального знищення в путінській Росії багатої української спадщини.

Після розпаду СРСР перший президент Росії Борис Єльцин звів національну політику в ранг найважливішої державної справи, адже культурні зв’язки на пострадянському просторі давали змогу зберігати ілюзію єдності колишніх республік СРСР. Так, 1998 року між Росією та Україною було підписано угоду про взаємне створення культурних центрів.

Того ж року в самому центрі Москви на Старому Арбаті відкрився Національний культурний центр України, що став «парасолькою» для численних центрів української діаспори в російських регіонах. Але після російської анексії Криму й початку бойових дій на Донбасі у 2014 році саме цей центр перетворився на об’єкт постійних провокацій з боку російських ультрас, які палили перед будівлею центру прапори України, заливали фарбою стіни, зривали культурні заходи.

Після початку масштабного вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року Національний культурний центр України в Москві було закрито. А 2024 року Володимир Путін розірвав угоду з Україною про культурні центри. Те, що кремлівський вождь відчуває до України та українців патологічну ненависть, – медичний факт. Але чому саме Україна стала об’єктом маніакального переслідування з боку Путіна? Звернімося до сторінок історії.

Українська колонізація земель за межами України

У XIX–XX століттях після скасування в Росії кріпацтва і будівництва Транссибірської магістралі почалося масове переселення українців до російських регіонів. У сприятливому кліматі та на вільних родючих землях вихідці з України дуже швидко створили заможні поселення, застосовуючи на практиці свої національні таланти хліборобів і скотарів.

Так, на півдні Росії, на Кубані з’явився «Малиновий Клин», у лісостепах Нижнього Поволжя – «Жовтий Клин», на півдні Сибіру й у північному Казахстані – «Сірий Клин», а на півдні Далекого Сходу – «Зелений Клин» або «Зелена Україна». «Клином» українці називали земельний наділ. Згодом це стало загальною назвою для всіх земель, заселених українцями поза межами України.

Частка українців у місцевому населенні на перелічених територіях сягала 70%. Багато мандрівників на початку ХХ століття зазначали, що в селах на Далекому Сході «російської мови зовсім не чути, лише малоросійська говірка, а ярмарки відбуваються такі, як десь у Миргороді під Полтавою».

У 1917 році після зречення Миколи ІІ від престолу й формування у Санкт-Петербурзі Тимчасового уряду почалося швидке зростання національної самосвідомости серед українців Росії. На Кубані відбулося засідання Ради – скликаного місцевими українцями й козаками дорадчого органу. Рада проголосила створення Кубанської республіки.

На Далекому Сході відбувся І Всеукраїнський з’їзд Далекого Сходу, делегати якого вимагали від Тимчасового уряду надати державну національну автономію Україні та Зеленій Україні у складі Росії. Для боротьби з наслідками насильницької русифікації в Зеленій Україні почалося відкриття українських шкіл, випуск газет українською мовою, формування органів державної влади та створення національних збройних сил.

Однак початок громадянської війни в Росії та наступ Червоної армії поклали край усім цим планам: у 1920–1922 роках українське самоуправління на Кубані та Далекому Сході було розгромлено, а його учасників розстріляно.

Новий імперський проєкт Путіна – Велика Русь без українців

Не дивно, що історія зі спробами народів колишньої імперії здобути незалежність стала травмою для всіх наступних правителів СРСР і була успадкована Путіним. Ще 2016 року Володимир Путін у своїх публічних виступах виставив рахунок Леніну, який, на думку російського лідера, даремно всупереч Сталіну відстоював право народів на самовизначення аж до відокремлення.

Сталін виступав за автономію республік і проти державної самостійності націй. Але перемогла модель Леніна. У результаті, вважає Путін, під СРСР було закладено «історичну міну», що підірвала Радянський Союз у 1991 році. А це, на думку Путіна, і є «найбільша геополітична трагедія ХХ століття», оскільки «розпалася історична Росія, яка створювалася тисячу років».

Поставивши знак рівності між СРСР та історичною Росією, Путін фактично заявив про свої плани з відтворення втраченого спадку. Багато експертів вважають, що йдеться про спроби Путіна відродити Російську імперію в новому форматі. Я ж переконаний, що Путін не хоче вдруге наступати на історичні граблі: йому не потрібна багатонаціональна федерація, де формально зберігається право народів на самовизначення. Путіну потрібна єдина й неподільна Велика Русь. Відповідно до концепції «руского міра», в якій Росія привласнює собі спадщину Київської Русі, в ній безумовно домінуючим буде саме російський етнос.

Два десятиліття путінський режим іде саме цим шляхом: урізає права національних республік, ліквідовує національні школи, обмежує вивчення національних мов, перетворює колись економічно самодостатні регіони на дотаційні, повністю залежні від Москви. А українці як найбільша за чисельністю діаспора, що має власну державу за межами Росії, стали для Путіна не просто викликом, а загрозою, яка заважає планам відродження Великої Русі у складі Московської Русі, Білої Русі (Білорусі) та Окраїнної Русі (України). Українці в Росії могли стати провідником європейської політики й новою «міною».

Анти-Росія в уявленні Путіна і насправді

Стаття Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян та українців» була опублікована на сайті Кремля у липні 2021 року. По суті, це був маніфест, що передбачав насильницьку інтеграцію України воєнним шляхом у державний простір Росії.

У фінальній частині статті Володимир Путін вісім разів згадав проєкт «анти-Росія». Кремлівський лідер доводив, що Захід активно налаштовує Україну проти Росії, зіштовхуючи братні народи. Численні європейські експерти дружно кинулися спростовувати Путіна.

Але я вважаю, що Путін мав рацію в тому, що до 2021 року Україна справді перетворилася на Антиросію. Після розпаду СРСР із усіх пострадянських країн саме Україна, не враховуючи Балтійських держав, за 30 років далі за всіх просунулася шляхом демократії. Короткий період демократизації в Росії з обранням Путіна президентом завершився реваншем чекістів та олігархів. А Україна, переживши два Майдани, твердо стала на шлях євроінтеграції.

Політична конкуренція, залежність влади від народу й незалежне правосуддя, контроль громадянського суспільства над силовими структурами та армією, відсутність цензури, свобода слова й творчості, повага до прав людини та примат особистості над державою – усе це перестало бути лише гаслами й перетворилося на стратегію української держави, що від імені народу заявила про намір стати частиною Європи.

Україна – небезпечний для путінського режиму приклад для росіян

А для путінської Росії, яка здійснює перехід від поміркованої автократії до воєнної диктатури, усі ці плани України стали викликом, загрозою й ляпасом. Небезпека для Путіна полягала ще й у тому, що Україна стала модною країною, а центр творчої та політичної еліти Росії перемістився з Москви до Києва.

Російський шоубізнес і просто бізнес відкривали у Києві та Львові нічні клуби, ресторани, будували в Карпатах гірськолижні курорти, інвестували в українські стартапи. До анексії Криму у 2014 році в Україні знімалося понад 70 відсотків російських серіалів у співпраці з українськими режисерами й акторами. Зокрема, у 2008–2012 роках тут було знято 6 сезонів надзвичайно популярного в Росії серіалу «Свати», головним продюсером якого був Володимир Зеленський.

Україна стала країною, на яку рівнялася не лише ліберальна та творча Росія. Навіть російські чиновники після того, як в Україні жоден із кандидатів у президенти не перемагав у першому турі виборів і не отримував 90%, приголомшено запитували одне одного: «А що? Так можна було?!» Саме цього Путін і не міг пробачити Україні.

Провал плану політичного підпорядкування України

Путін хотів, щоб Україна стала другою «Білоруссю» – маріонетковою державою на чолі з диктатором-самодуром, посадженим на трон рукою Кремля. Коли президентом України у 2010 році з п’ятої спроби став проросійський очільник донецької мафії Віктор Янукович, Кремль подумав, що гра зроблена, все йде за планом і доля України як частини Великої Русі визначена.

Однак 2014 року Янукович утік від повсталого народу, і розлючений Путін оголосив Україні війну, анексувавши Крим і використавши сепаратистів на сході України як свої проксі-сили. Проте гостре протистояння на Донбасі у 2014–2018 роках поступово перетворилося на затяжний конфлікт.

Президент України Володимир Зеленський до 2020 року фактично виконав свою передвиборчу обіцянку й зупинив війну на сході країни (за даними ООН, у 2020 році на Донбасі внаслідок воєнних дій загинули 26, а у 2021–му – 25 цивільних осіб). Усвідомивши, що Велика Русь зазнає поразки, Путін реалізував план остаточного розв’язання «українського питання», здійснивши масштабну агресію проти України. Антиукраїнська політика в Росії вийшла на новий рівень.

Скасування української спадщини

Розмивання етнічної ідентичності українців у Росії має давню історію. Ще в царській Росії політична кон’юнктура змушувала українців, які прагнули зробити кар’єру на державній службі, змінювати національність на російську.

У путінській Росії нічого не змінилося. Спікерка Ради Федерації Валентина Матвієнко, мати якої носила прізвище Бублей, воліє не згадувати, що народилася й провела дитинство в Україні. Перший заступник голови Адміністрації президента РФ Сергій Кирієнко носить українське прізвище матері, яка навчалася в Одесі. Путінський олігарх з українським прізвищем Геннадій Тимченко провів дитинство в Україні й закінчив школу в Одеській області.

Але всі ці діячі вважають себе росіянами, приховуючи українське коріння. І ось разючі цифри: кількість українців у Російській Федерації з 1989 по 2021 роки зменшилася у 5,5 раза – з 4,4 млн до 0,8 млн осіб. Абсолютно очевидно, що серед українців не трапився згубний мор, просто росіяни масово перейшли з української національності, яка стала політично неблагонадійною, у російську.

Повзуче скасування української культури в Росії відбувається вже доволі давно, але пов’язане саме з епохою правління Путіна. Ще у 2010 році суд закрив, а у 2018-му остаточно ліквідував під приводом поширення екстремістських книжок єдину державну Бібліотеку української літератури в Москві.

За останні 20 років на півдні Росії та Північному Кавказі (колишній «Малиновий Клин») закрилося майже два десятки українських національно-культурних товариств. У Краснодарському краї до недавнього часу діяло п’ять українських національних центрів. Ліквідовувати їх почали ще з 2008 року.

Останній із них, «Співдружність Кубань – Україна», припинив існування у 2023 році. У 2021 році в Приморському краї (колишній «Зелений Клин») суд ліквідував Далекосхідний український духовний культурно-просвітницький центр «Просвітництво». У 2020 році в Омську було ліквідовано центр Української культури «Сірий Клин».

Закрилися українські національно-культурні товариства в Астрахані (колишній «Жовтий Клин»), у Ростові-на-Дону та Таганрозі. Деякі центри ліквідовують навіть попри активну підтримку війни проти України. Так, у 2021 році припинив існування Союз українського народу Калмикії, хоча його керівник Володимир Омельчак схвалив анексію Криму.

Бувають і винятки. Наприклад, у 2022 році в Північній Осетії з’явився новий український центр «Славутич». Голова організації Віктор Хамаза у соцмережах часто розповідає, як українці Кавказу відправляють гуманітарні вантажі російським військовим, що беруть участь у вторгненні в Україну.

Боротьба з українською мовою

З 1 вересня 2025 року в Росії українську мову виключено зі шкільної програми. Це означає скасування обов'язкового викладання цієї мови у початковій, середній і старшій школі на окупованих територіях України, які Путін вже вважає Росією.

Ще у 2017–2019 роках українську мову заборонили використовувати як державну на окупованих територіях Донецької та Луганської областей України. У Конституції анексованого Криму статус української мови як державної формально зберігається.

Але цього року в Криму, а також на контрольованих Росією територіях Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей усі українські школи буде закрито. Вивчення української мови в умовах російської окупації відбувається таємно – на конспіративних квартирах.

Путін одержимий ідеєю знищення України та української культурно-історичної спадщини. Це особиста манія кремлівського вождя, що стала державною політикою Росії. І лише крах путінського режиму може зупинити це безумство.

Миколай Карпіцький. Стокгольмський синдром і криза ідентичності російських кришнаїтів. Із циклу «Релігія в полоні некроімперії»

Джерело: PostPravda.info. 08.09.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/syndrom-sztokholmski-krysznaitow-ukr/

Стокгольмський синдром російських кришнаїтів – затримання у Москві. Фото: Фейсбук «Духовна матерія»

Чи справді найбільш утискувані спільноти становлять опозицію диктатурі? Російська влада використовує концепт «традиційні релігії Росії» як підставу для переслідування всіх релігій, які вона вважає нетрадиційними, – зокрема Товариство свідомості Кришни, або, як його ще називають, ІСККОН (від англ. International Society for Krishna Consciousness, ISKCON). У 2011 році втручання Індії врятувало рух від повної заборони в Росії. Однак нині багато кришнаїтів більше довіряють антиукраїнській кремлівській пропаганді, ніж своїм українським одновірцям. Можливо, саме так проявляється стокгольмський синдром, тісно пов’язаний із кризою ідентичності російських кришнаїтів.

Репресії та зрада одновірців

Репресивний апарат у Росії розвивається за тими ж законами, що й будь-яка бюрократія в авторитарній системі: для виправдання свого зростання йому потрібно постійно розширювати коло потенційних жертв. Найпростіший спосіб – заборонити якусь релігійну організацію зі списку «нетрадиційних». Це відкриває нові можливості: отримання премій, кар’єрне зростання, розширення штатів. Саме з цією метою в Росії ухвалювалися жорсткі закони, що обмежують місіонерську діяльність, а у 2017 році було заборонено організацію «Свідки Єгови».

Втім, репресії могли розпочатися значно раніше. Ще 2011 року прокуратура Томська намагалася домогтися судового визнання священної книги кришнаїтів – Бгаґавад-ґіти з коментарями засновника ІСККОН Шріли Прабгупади – екстремістською. На щастя, їм це не вдалося, інакше вже 2012 року почалися б масові закриття храмів і арешти кришнаїтів за звинуваченням в екстремізмі, а паралельно проводилися б аналогічні процеси проти інших конфесій.

За пів року до суду над Бгаґавад-ґітою в селі Кандинка Томської області місцева влада вдалася до бюрократичних маніпуляцій, аби домогтися знесення будинків кришнаїтів, збудованих на законно придбаній землі. Тоді представники різних конфесій Томська вирішили підтримати кришнаїтів і почали регулярно проводити зустрічі. Так виник Томський Міжрелігійний діалог.

Порівнюю позицію учасників Міжрелігійного діалогу тоді й тепер, 14 років по тому. Тоді всі співчували кришнаїтам, чиї будинки були знесені. Але принаймні в них залишався час спокійно виїхати й вивезти свої речі. Нині ж російська армія знищує цілі міста в Україні, й багато людей опинилися у значно гіршій ситуації – їм доводиться втікати, кидаючи все. Майже половина учасників Міжрелігійного діалогу або покинула Росію, як і я, або пішла у внутрішню еміграцію. Залишилися лише лояльні до режиму, й діалог перетворився на свою протилежність. Якби я мав можливість, запитав би їх: «Який сенс вам залишатись у релігії, якщо ви відмовилися від своїх єдиновірців в Україні?»

Суд над Бгаґавад-ґітою

ФСБ готувалося до суду над Бгаґавад-ґітою довго – наскільки мені відомо, щонайменше два роки, перш ніж передати справу до Томської прокуратури. Але навряд чи вони самі здогадалися обрати саме цю книгу. Під час процесу представниця прокуратури не лише нічого не сказала про зміст книги, а й навіть не могла правильно вимовити її назву. Весь ідеологічний супровід спроби заборонити саме цю книгу забезпечував керівник місіонерського відділу Томської єпархії РПЦ Максим Степаненко, тоді як його безпосередній начальник – єпископ єпархії – зайняв демонстративно нейтральну позицію.

Не думаю, що ФСБ і прокуратуру цікавило віровчення кришнаїтів – вони хотіли заборонити книгу заради матеріальної та кар’єрної вигоди. Натомість керівник місіонерського відділу РПЦ сприймав боротьбу з кришнаїтами як боротьбу з ворогами «істинної віри», і хоча він говорив від імені православ’я, на практиці втілював протилежну квазірелігійну ідеологію пошуку ворога, з яким треба боротися будь-якими засобами. Сьогодні російська влада саме на основі такої ідеології обґрунтовує необхідність знищення України. Її суть – заперечення права на існування інших людей, і якщо під час суду над Бгаґавад-ґітою йшлося лише про кришнаїтів, то тепер – про всіх українців. З позиції будь-якої релігійної традиції така ідеологія вважається демонічною.

Миколай Карпіцький у суді над Бхагвад-гітою 12 серпня 2011 року. Фото: архів автора

Лише безкорисливі захисники Бгаґавад-ґіти безкорисливо підтримують Україну

Часто доводиться стикатися з хибним стереотипом, ніби всі православні підтримують владу й переслідування інших релігій, а всі інші віряни – за справедливість. Насправді все складніше. Були православні, які підтримували кришнаїтів, а під час суду над Бгаґавад-ґітою відкрито виступали на її захист, і є нині кришнаїти, які підтримують війну й не хочуть слухати своїх українських одновірців. Скільки таких? Наукова співробітниця Інституту сходознавства НАН України Юлія Філь провела у 2024 році дослідження, поставивши томським кришнаїтам непряме питання: «За яких умов вони були б готові відновити спілкування з українськими одновірцями після війни?»

Результати показали:

- 27 % згодні спілкуватися без будь-яких умов і вважають, що потрібно просити пробачення за дії Росії;

- 52 % згодні спілкуватися за умови, що не торкатимуться політичних розбіжностей – це ті, хто сприймає своїх українських одновірців абстрактно й не бачить проблеми у злочинах Росії проти них;

- майже 21 % вбачають в українських одновірцях ворогів і не бажають відновлювати спілкування.

Бгаґавад-ґіту захищали не лише кришнаїти, а й науковці, представники інших конфесій, зокрема й православ’я, і, як правило, саме вони й нині на боці українських кришнаїтів і протистоять російському фашизму. Водночас щодо колишніх захисників Бгаґавад-ґіти з боку ІСККОН такої ясності немає. Так, на YouTube можна знайти відеозапис одного із захисників Бгаґавад-ґіти в суді, керівника томської громади ІСККОН Енвера Ізмайлова. У цьому ролику він, перебуваючи в інтелектуальній парадигмі сучасного ідеолога російського фашизму Олександра Дуґіна, веде з ним заочну полеміку про те, як саме треба обґрунтувати «особливий шлях Росії». Українські кришнаїти були приголомшені побаченим, але не мали можливості вести дискусію з Енвером Ізмаловим, оскільки, на його думку, вони «ще не готові до спілкування».

У цьому й полягає парадокс: люди, що не належать до руху Харе Кришна, але безкорисливо вступили на захист Бгаґавад-ґіти, виявилися ближчими до українських кришнаїтів, ніж багато духовних наставників ІСККОН. Моя гіпотеза така: якщо людина, яка не є кришнаїтом, вступає в боротьбу за цей рух, то вона не розраховує ані на матеріальну, ані на духовну особисту вигоду. З тієї ж причини така людина так само безкорисливо підтримає і боротьбу України проти російської агресії. Якщо ж представник ІСККОН захищає свою духовну традицію заради особистого духовного чи матеріального добробуту, то він буде пристосовуватися до влади, навіть якщо задля цього доведеться підтримувати те, що суперечить його власній релігії.

Кришнаїти у Дніпрі Фото: архів автора

Криза релігійної ідентичності

Отже, яскрава ознака кризи релігійної ідентичності: замість того, щоб підтримати своїх одновірців, яких бомбить Росія, релігійний авторитет розмірковує про «особливий шлях Росії». На жаль, ця ознака не єдина.

Благодійний проєкт роздачі вегетаріанської їжі «Їжа життя» був започаткований засновником ІСККОН Шрілою Прабгупадою та набув великого значення для позиціонування кришнаїтів у суспільстві. Однак діюче на окупованій території Донецьке відділення «Їжа життя» ніде не згадує про свій зв’язок з ІСККОН, а вегетаріанство, яке для будь-якого кришнаїта має релігійний сенс, подає лише як здорове харчування. Водночас воно публікує у соцмережах подяки від окупаційної влади за допомогу місцевим мешканцям і підкреслює свою ідентифікацію з «неосяжною Батьківщиною», тобто з Росією. Лишається тільки гадати, чи знають представники влади, що мають справу з кришнаїтами.

Втім, релігійні спільноти відрізняються від світських тим, що, коли вони втрачають можливість виконувати свою духовну місію, то втрачають сенс свого існування, навіть якщо і далі здійснюють важливе соціальне служіння. В умовах диктатури багато російських релігійних організацій змушені пристосовуватися заради виживання, що іноді не лише заважає їм виконувати свою духовну місію, а й змушує займати позицію, яка суперечить власній релігії. У такому випадку ідентифікація з імперською Росією починає конфліктувати або навіть придушувати ідентифікацію з власною релігійною традицією.

У полоні державної ідеології

На відміну від низки російських релігійних організацій, російський ІСККОН не брав участі в офіційних заходах, що відкрито підтримували вторгнення в Україну, таких як круглий стіл «Світові релігії проти ідеології нацизму і фашизму у XXI столітті» 29 березня 2022 року. Організація надала кожному своєму послідовникові свободу самостійно визначати ставлення до війни. Офіційна позиція російського ІСККОН – «законослухняність» без жодних публічних оцінок дій державної влади. Однак на практиці така «законослухняність» нерідко переростає в демонстративну підтримку.

Так, 1 жовтня 2022 року член Міжнародної ради ІСККОН від Росії та один із найвпливовіших духовних учителів – Олександр Хакімов – у відповідь на питання про мобілізацію наполягав на необхідності виконувати вимоги влади: «Що стосується воєнних дій, то це також стосується нашого воїнського обов’язку, законів держави. Це не просто несправедливо нав’язаний обов’язок, а те, що мені визначене долею. Це мій обов’язок… Я підкоряюся лише волі провидіння й приймаю її як волю Кришни. Є закон – я мушу слідувати закону». Згодом, 17 жовтня 2023 року, він пішов ще далі, заявивши: «Це обов’язок… Той, хто гине у виконанні обов’язку, підноситься, очищується від своєї карми»

Перед цим, 5 червня 2022 року, звертаючись до своїх послідовників, він висловив захоплення Путіним, назвавши його єдиним правителем у світі серед лідерів нерелігійних держав, який нібито визнає верховну владу Бога. Деякі представники російського ІСККОН, хоч і менш впливові, відзначилися ще радикальнішими висловлюваннями, подаючи війну Росії проти України не у вайшнавських категоріях, а в маніхейському дусі – як битву абсолютного добра і зла, де сучасна західна цивілізація ототожнюється зі злом.

Коли релігійні лідери йдуть на компроміс між духовною місією та пристосуванням до політичної влади, вони ставлять під сумнів сенс існування своєї традиції. А коли їхні послідовники починають довіряти державній пропаганді більше, ніж своїм українським одновірцям, релігія перетворюється на свою протилежність – на квазірелігійну ідеологію, що неминуче породжує кризу релігійної ідентичності.

Стокгольмський синдром

Стокгольмський синдром – це захисний психологічний механізм, що виникає в умовах страху та безпорадності. Жертва підсвідомо починає ототожнювати себе з агресором, відчувати до нього довіру й навіть прихильність. Його виникнення зумовлене низкою чинників:

- залежність від агресора, яка спонукає шукати прояви людяності в його вчинках;

- набута безпорадність, за якої навіть випадкові ознаки милості агресора сприймаються як особлива цінність;

- страх, від якого людина захищається самонавіюванням, ніби перебуває «на одному боці» з агресором;

емоційна ізоляція, через яку на агресора переносяться позитивні почуття, призначені для близьких людей.

Усі ці ознаки повною мірою описують становище кришнаїтів у Росії. Влада створила для них загрозу – намагалася заборонити рух, але водночас проявила «людяність» і дозволила йому існувати. Проте це рішення може бути переглянуте будь-якої миті, що породжує відчуття абсолютної залежності. У такій ситуації кришнаїти починають шукати позитивні сторони влади, наприклад у тому, що Путін говорить про Бога й «традиційні цінності»; втрачають емоційний контакт із одновірцями в Україні та навіюють собі, що вони разом із Путіним «на одному боці» у протистоянні «аморальному Заходу».

Природно, що кришнаїти ототожнюють себе не лише зі своєю традицією, а й зі своєю країною. Саме це спонукає багатьох українських кришнаїтів зі зброєю в руках захищати Батьківщину, хоча основа їхнього віровчення є принцип ахімси – ненасильства. Однак навіть у цьому разі їхня релігійна ідентичність домінує над національною.

У Росії ж ситуація інша: стокгольмський синдром російських кришнаїтів відтісняє релігійну ідентичність на другий план. Проблема не в тому, що вони ототожнюють себе з Росією, а в тому, що їхній образ Росії має не культурний, а імперський характер. Для них Росія – це будь-яка територія, де встановилася російська влада. Відповідно, усі народи, які чинять опір російській експансії, автоматично сприймаються як ворожі. Це призводить до розколу спільного простору спілкування послідовників руху Харе Кришна, а разом із тим і до втрати цілісності релігійного світосприйняття, на місце якого утверджується ідеологічна квазірелігія, що оголошує західну цивілізацію джерелом зла.

Треба зазначити, що цей процес набагато швидше відбувається на окупованих територіях України, ніж у самій Росії. Подібні процеси можна спостерігати й в інших релігійних спільнотах, які російська влада відносить до «нетрадиційних», наприклад, у євангельських церквах.

І все ж, попри тиск російської влади й власного релігійного оточення, багато російських кришнаїтів – так само як і представників інших конфесій – змогли зберегти справжню віру, морально залишаються на боці України й шукають способи попросити пробачення в українців за злочини своєї країни. Однак про них, з очевидних причин, я не можу говорити відкрито.

Крішнаїти вшановують пам'ять загиблих за Україну одновірців. Фото: Фейсбук «Духовна матерія»

Миколай Карпіцький. У цивілізаційному конфлікті Росії та Заходу перевагу має той, у кого переконливіший проєкт майбутнього

Джерело: PostPravda.info. 27.08.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/projekt-przyszlosci-rosji-i-zacodu-ukr/

На тлі чергового відступу американського президента перед Росією після переговорів із Путіним ми знову повертаємося до питання: чому сильніший Захід постійно відступає перед слабшою Росією?

Існує кілька можливих пояснень:

• У картину світу західної людини просто не вкладається те, що у XXI столітті в Європі може існувати держава, готова вести руйнівну для себе війну замість того, щоб отримувати вигоду від мирного співробітництва.
• У західному суспільстві домінує прагматизм, і тому воно не здатне зосередити зусилля на боротьбі, якщо за нею не стоїть очевидна економічна вигода.
• Суспільство, яке досягло добробуту завдяки економічному домінуванню, не прагне нічого змінювати. Війни для нього невигідні, тож стихійний пацифізм стає головною суспільною тенденцією.

І все ж таки жодне з цих пояснень не є повним. Адже суспільство – це складна система, у якій співіснують різні сили. В умовах екзистенційної загрози воно мало б подолати й стихійний пацифізм, і орієнтацію лише на матеріальні вигоди, і навіть нерозуміння мотивації ворога не стане на заваді. Річ у тім, що коли немає бачення майбутнього, то на загрози сьогодення суспільство реагуватиме реактивно – саме так, як зараз Захід реагує на агресію Росії. Щоб заволодіти ініціативу в боротьбі, потрібен проєкт майбутнього, на основі якого відбувається мобілізація суспільства.

Коли західні лідери перестануть помилятися щодо Росії?

Переговори про мир в Україні, які намагався ініціювати Дональд Трамп, від початку не мали шансів на успіх. Поки російська армія просувається, хай і повільно, перемир’я в принципі неможливе. Важко сказати, чи хтось з учасників переговорного процесу, окрім самого Трампа, вірив у реальну можливість домовитися з Путіним. Санкції та складна економічна ситуація не лякають російського диктатора. Він переконаний, що Україна не має права на існування, і вбачає свою історичну місію в її знищенні.

Хоча Путін ніколи не погодиться на мирне співіснування, проте за певних умов його можна було б схилити до перемир’я, якби фронт загруз у позиційному тупику, а економічна інфраструктура Росії постійно зазнавала руйнівних ударів українських ракет і безпілотників. Якби Трамп справді прагнув перемир’я, то він спершу надав би Україні достатньо зброї, щоб досягти саме такої ситуації. Однак подібна стратегія навіть не розглядалася, тому й від самих переговорів не варто було чекати результатів.

Або Трамп принципово не розуміє Путіна, намагаючись переконати його, що вигідніше укласти угоду, ніж воювати далі, або існує ще якась невідома причина, через яку Трамп постійно поступається Путіну. Якщо це так, то зрозуміле занепокоєння європейських лідерів – адже з тієї ж невідомої причини Трамп може відмовитися захищати Європу у випадку нападу Путіна.

Але чи справді проблема лише в Трампі? Ми бачимо, що й до нього західні політичні лідери також помилялися щодо Росії.

Запізніла реактивність

Вже чверть століття ми спостерігаємо, як Захід або ігнорує агресію Росії, або реагує реактивно, ще й із величезним запізненням. Після вторгнення Росії в Чечню, у Грузію та після загибелі президента Качинського й вищого керівництва Польщі європейські країни продовжували тісно співпрацювати з путінським режимом, допомагаючи йому зміцнитися замість того, щоб зміцнювати власну оборону.

У 2014 році Росія розпочинає поки що локальну війну проти України. Європейські лідери замість того, щоб надати Україні військову допомогу чи хоча б посилювати власну обороноздатність, разом із Росією домагаються від неї виконання «Мінських угод», самогубних не лише для України, а й для самої Європи. Якби Україна інтегрувала у свою державну систему створені Росією загони бойовиків, суди та прокуратуру, як це передбачали «Мінські угоди», то втратила б суверенітет і, як і Білорусь, перетворилася б на плацдарм для подальшої агресії Росії.

Зараз, на четвертому році повномасштабної війни Росії проти України, європейські лідери усвідомили, що не готові до протистояння з Росією, якщо Україна більше не зможе її стримувати, а Сполучені Штати усунуться. Проте вже втрачено багато часу, який українські військові оплатили власними життями.

Отже, запізніла реактивність європейських лідерів на агресію Росії може мати різні причини:

• стихійний пацифізм – прагнення будь-якою ціною уникнути війни;
• конформізм – готовність пристосовуватися до агресивної поведінки Росії й отримувати вигоду від співпраці з нею;
• заперечення реальності – віра в те, що Росія зупиниться у своїх агресивних діях, бо це їй нібито невигідно.

Усі ці причини лежать на поверхні, однак проблема значно глибша – у тому, що західне суспільство поступово втрачає бачення майбутнього своєї цивілізації. Єдина країна, якій вдалося перемогти Росію, хай і на невеликому театрі воєнних дій, а саме в Сирії, – це Туреччина. Але нинішній уряд Туреччини має власне бачення майбутнього – економічний, культурний і військовий союз тюркських держав. Можливо, саме завдяки цьому проєкту пантюркізму Туреччина здатна діяти не реактивно, а рішуче й на випередження.

Цивілізаційний конфлікт двох проєктів майбутнього

Коли росіяни стверджують, що воюють не з Україною, а із Заходом, вони справді так думають. У їхньому сприйнятті Україна – лише перший форпост західної цивілізації, який необхідно зруйнувати, щоб рухатися далі. Саме тому війна Росії проти України має цивілізаційний характер. Це не битва за ресурси, території чи політичний вплив у звичному розумінні. Мета Росії полягає не лише в знищенні української державності, а й у недопущенні реалізації західного проєкту майбутнього й у зміні напряму розвитку людської історії.

І в цьому сенсі Кремль частково вже досяг свого, відкинувши сучасну цивілізацію на десятиліття назад: замість освоєння Марса її ресурси згоряють у топці війни. Але навіть це не найстрашніше, а те, що революційний прорив, пов’язаний із переходом до нового інформаційного суспільства, супроводжується перенаправленням розвитку штучного інтелекту на війну й терор.

У подібних конфліктах багато залежить від того, хто переконливіше представить свій проєкт майбутнього. Прикладом такого цивілізаційного конфлікту з недавньої історії є протистояння Радянського Союзу і Заходу. Обидві системи мали власні бачення майбутнього: з одного боку – комуністична утопія безкласового суспільства, а з іншого – шлях технологічного поступу, що ґрунтується на свободі підприємництва. Тут важливо підкреслити, що прогрес – це не природний закон історії, як вважають прихильники теорії історичного прогресу, а цивілізаційна модель, запропонована Заходом.

Проєкт майбутнього покликаний допомогти подолати соціальну інерцію, зумовлену конформізмом і орієнтацією на вигоду, та мобілізувати суспільство на реалізацію великих задумів – таких, наприклад, як політ на Місяць. Якщо проєкту майбутнього немає, то суспільство повністю підкоряється соціальній інерції й деградує. Радянський Союз свого часу запропонував найамбітніший проєкт майбутнього. Проте з часом він став сприйматися як утопія, що суперечила реальності життя при комуністичній диктатурі. Водночас цей проєкт знайшов чимало прихильників на Заході, з яким боровся Радянський Союз. Західні вчені добровільно передавали СРСР секрети ядерних технологій, мільйони людей виходили на демонстрації з вимогами роззброєння, а виборці голосували за комуністичні партії.

Треба визнати, що в радянській моделі були й по-своєму привабливі елементи – наприклад, ідея освоєння космосу, але й вони значною мірою запозичувалися із західного проєкту майбутнього. Це підтверджує той факт, що радянська наукова фантастика розвивалася в межах мистецького простору західної science fiction.

Соціально-культурний регрес

З розпадом Радянського Союзу новим державам був потрібен власний новий проєкт майбутнього. Країни Балтії обрали своє майбутнє в інтеграції з Європою. Інші держави або вагалися у виборі між прогресивним і регресивним шляхом розвитку, або бачили майбутнє як відроджене минуле.

Диктатура Лукашенка в Білорусі запропонувала своє бачення майбутнього як радянського колгоспу, у якому голова має абсолютну владу над жителями села. Це – соціально-культурний регрес до радянського минулого, причому радянська модель відтворюється в максимально урізаному й примітивному вигляді. Соціально-культурний регрес низки середньоазійських країн до їхнього феодального минулого сформував бачення майбутнього як східної деспотії.

Революція в Росії 1991 року, яка призвела до розпаду Радянського Союзу, безумовно, надихалася прогресивним образом майбутнього вільної демократичної європейської держави. Проте невдалі реформи спричинили розчарування в цьому проєкті й дали змогу спецслужбам захопити владу та нав'язати власний проєкт майбутнього – відродження імперії, у якій безправ’я людей компенсується відчуттям належності до народу, що домінує над іншими. Це – соціально-культурний регрес до найтемніших сторінок російської історії – не до Радянського Союзу й навіть не до Російської імперії, а до варварського й украй жорстокого Московського царства.

Якщо, скажімо, Туркменістан відтворює модель східної деспотії, яка цілком може мирно співіснувати із сусідами, то Московське царство від початку було створене як військова держава, повністю зорієнтована на війну з сусідами й розширення власної території. Саме з цієї причини Росія перетворилася на найагресивнішу державу на пострадянському просторі, яка вже не може не воювати.

Проєкт майбутнього Росії значно архаїчніший за проєкт майбутнього Радянського Союзу

Радянський Союз спирався на інтернаціональну ідеологію і, принаймні на рівні ідеології заперечував домінування одного народу над іншим, тоді як нинішня Росія спирається на російський фашизм – рашизм, в основі якого лежить ідеологія «русского мира». З позицій рашизму будь-яка національна ідентичність, яка не вписується в «русский мир», сприймається як загроза.

Радянський Союз проголошував своєю метою перемогу комунізму в усьому світі. Це означало, що він прагнув подолати західну цивілізацію, але не заради її знищення, а заради перетворення в нову комуністичну форму. Доти, доки така перемога була неможлива, Радянський Союз допускав мирне співіснування із Заходом. Натомість ідеологія сучасної Росії виходить із того, що Захід завжди був ворожим через непереборні культурні суперечності. Тому будь-яке перемир’я – це лише підготовка до нової війни.

Отже, для нинішньої Росії будь-яка війна виправдана, навіть якщо вона завдає величезної шкоди самій країні, – за умови, що противник зазнає співмірних або більших втрат. Це виразно виявляється в теперішній війні Росії проти України.

Головна помилка Заходу – спроба знайти місце нинішньому російському режимові у власному проєкті майбутнього

Після перемоги в Холодній війні в західних країнах почала наростати соціальна інерція: замість прагнення до нових змін посилилася орієнтація на збереження вже досягнутого успіху. Тою мірою, якою слабшав інтерес до проєкту майбутнього, дедалі більшого значення набувала зосередженість на поточній вигоді. Зосередившись на сьогоденні, західні лідери почали забувати, що за майбутнє треба боротися – і ось результат: економічна співпраця західних країн із путінським режимом сприяла воєнному посиленню Росії на тлі деградації власного оборонного потенціалу, а реакція на повномасштабну війну виявилася фатально запізнілою. Україна не отримала своєчасно достатньої військової допомоги, аби завдати Росії поразки, доки це було можливо. Тепер час втрачено, Росія пристосувалася до затяжної війни на виснаження й поступово нарощує свій військовий потенціал, становлячи реальну воєнну загрозу іншим східноєвропейським країнам.

Але найголовніша помилка – глибша. Якщо в російському проєкті майбутнього немає місця західній цивілізації, то Захід, навпаки, включає нинішній режим Росії у свій проєкт майбутнього. Саме тому питання про перемогу над Росією та її подальшу долю навіть не обговорюється. Найрішучіші кроки Заходу зводяться до допомоги Україні з метою воєнного стримування Росії, але не її перемоги.

Проте в Росії й Заходу абсолютно різне цілепокладання. Захід прагне повернутися у довоєнний час, коли з Росією можна було вести спільний бізнес, тоді як Росія прагне зруйнувати НАТО й поширити свій вплив щонайменше на Східну Європу.

Хоча зараз Захід не єдиний. Під час зустрічей Дональда Трампа з Путіним, а потім із Зеленським та іншими європейськими лідерами ми спостерігаємо розкол між Європою та США, спричинений розбіжністю в оцінках російської воєнної загрози. Однак, попри це, і Європа, і США зберігають спільне цілепокладання лише на стримування Росії, а не на перемогу над нею.

Чи можемо ми вплинути на цю ситуацію? – Так. Попри всі політичні проблеми, європейські країни та США залишаються демократіями, у яких уряди залежать від громадянського суспільства й громадської опінії. Якщо ми братимемо участь у суспільній дискусії про проєкт майбутнього, то вже цим змінюватимемо політичну ситуацію на краще.

Новий український проєкт майбутнього формується в боротьбі з пострадянською інерцією

Пострадянська інерція в Україні проявляється у пасивності людей, які звикли вважати: «ініціатива карається», «аби тільки не було гірше»; у пануванні некомпетентної бюрократії, корупції, клановості. Особливість пострадянської інерції в Україні зумовлена колоніальним минулим і виявляється в імітації будь-якої діяльності, що раніше була способом пристосування до московської влади.

Два революційні Майдани 2004 і 2013–2014 років – були спрямовані на те, щоб зламати цю інерцію й надихалися новим проєктом майбутнього. Водночас боротьба між пострадянською інерцією та творчою ініціативою громадянського суспільства триває з перемінним успіхом і безпосередньо відображається нині в успіхах і невдачах на фронті.

Миколай Карпіцький. Кремлівська квазірелігія. З циклу «Релігія в полоні некроімперії»

Джерело: PostPravda.info. 18.08.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/svoboda-slova/kremlowska-quasi-religia-ukr/

Кремль вимагає від усіх релігійних конфесій беззастережної лояльності, зокрема й від тих, кого систематично утискає. У 2014 році, під час вторгнення Росії до Криму та східної України, Кремль ще цілком задовольняла декларація політичного нейтралітету з боку російських релігійних об’єднань за умови, що вони не висловлюються на підтримку України та своїх українських одновірців. Проте після початку широкомасштабної війни Кремль зажадав від них більшого – релігійного виправдання війни проти України. 29 березня 2022 року в будівлі Держдуми представники різних конфесій спільними зусиллями сформували основу нового віровчення – маніхейського некроімперіалізму, суть якого полягає в тому, що Росія знову має стати великою імперією, аби знищити «зло», втілене Заходом та Україною. Ця нова квазірелігія несумісна зі справжньою релігійністю, незалежно від конфесії, про яку йдеться.

Дискримінація та репресії проти релігійних організацій у Росії

З розпадом Радянського Союзу в Росії встановилася безпрецедентна у її історії свобода віросповідання. Проте з приходом до влади Владіміра Путіна почала насаджуватися концепція «традиційних релігій Росії», у межах якої всі інші конфесії сприймалися як неповноцінні й зазнавали утисків – спершу малопомітних, але з кожним роком усе відчутніших.

Війна в Чечні спричинила репресії й проти мусульман, попри те що іслам належить до «традиційних» релігій. Задля кар’єрних і матеріальних вигод – просування службовими щаблями, премій – співробітники ФСБ почали шукати «екстремістів» і в інших регіонах. Унаслідок цього, список екстремістських матеріалів, заборонених у Росії, став поповнюватися працями мусульманських богословів і філософів, яких вивчають у всьому світі. Під заборону потрапив навіть один із перекладів Корану.

Однак включення до списку екстремістських організацій будь-якої «нетрадиційної» конфесії надало б спецслужбам Росії простий спосіб покращувати статистику «успішної роботи». 2011 року прокуратура з ініціативи ФСБ порушила справу проти священної для послідовників індуїзму книги «Бгаґавад-ґіта» з коментарями засновника Міжнародного товариства свідомости Кришни (англ. International Society for Krishna Consciousness – ISKCON) Шріли Прабгупади. Якби суд визнав книгу екстремістською, то бути кришнаїтом у Росії стало б кримінальним злочином, за який передбачався б тривалий термін ув’язнення. Завдяки протесту громадянського суспільства Томська та підтримці Індії плани ФСБ і прокуратури було зірвано, що відтермінувало, але не запобігло початку релігійних репресій.

2016 року було ухвалено поправки до законодавства (так званий «пакет Ярової»), які обмежили можливість публічного поширення релігійних переконань, посилили покарання та розширили повноваження спецслужб. 2017 року Верховний суд РФ визнав організацію Свідків Єгови екстремістською, а її послідовників почали засуджувати до позбавлення волі. Найсуворіші вироки (7–8,5 року) стали регулярними від 2021 року. Подібна загроза нависла й над іншими релігійними організаціями, оголошеними «нетрадиційними».

Говорити правду чи пристосовуватися?

Поки українські п’ятдесятники користуються повною релігійною свободою, їхні одновірці в Росії були змушені постійно озиратися на ставлення до них влади. Здавалося б, це мало спонукати до критичного погляду на російську політику.

У 2014 році церковне керівництво українських і російських п’ятдесятників провело низку зустрічей, щоб виробити спільну позицію щодо вторгнення Росії до Криму та на схід України. Українські п’ятдесятники спиралися на те, що церква має бути глашатаєм істини й зобов’язана говорити правду про страждання людей унаслідок агресії Росії. У відповідь російські п’ятдесятники заявляли, що вони – «поза політикою» й «усіх люблять», а тому не вважають за потрібне обговорювати війну та дії російської влади не лише публічно, а навіть у приватних розмовах. Невдовзі сторони переконалися в беззмістовності подібних зустрічей, і спілкування між українськими та російськими п’ятдесятниками припинилося. Подібний процес відбувався і серед послідовників інших релігій.

Нова квазірелігія: Вашингтон – лігво сатани, а ми будемо великою імперією!

З початком широкомасштабного вторгнення в Україну російську владу вже не влаштовував «нейтралітет» релігійних організацій і вона зажадала не просто підтримки, а релігійного обґрунтування війни проти України. З цією метою 29 березня 2022 року в будівлі Державної думи Російської Федерації було зібрано представників різних релігій на круглий стіл «Світові релігії проти ідеології нацизму й фашизму у XXI столітті». Учасники мали виробити певну спільну релігійну позицію, що обґрунтовувала б війну Росії проти України.

Серед учасників круглого столу були:

– заступник голови Синодального відділу у взаєминах Церкви з суспільством і ЗМІ Московського патріархату РПЦ Вахтанґ Кіпшидзе;

– митрополит Російської православної старообрядницької церкви Корнилій;

– голова Духовного зібрання мусульман Росії Альбір Крганов;

верховний муфтій, голова Центрального духовного управління мусульман Росії Талґат Таджуддін;

– керівник Департаменту Федерації єврейських громад Росії у взаємодії з ЗС, МНС та правоохоронними органами РФ Аарон Ґуревич;

– представник Буддійської традиційної Сангхи Росії Дід Хамбо – лама Дашініма Содномдоржієв;

– голова Російської та Ново-Нахічеванської єпархії Вірменської апостольської церкви архиєпископ Єзрас;

– керівний єпископ РОСХВЄ Сергій Ряховський;

– інші члени російських релігійних організацій.

У той час ЗМІ багато писали про цей захід, однак недооцінили його історичний сенс. Уперше представники різних релігій Росії разом взялися за формування спільної релігійної позиції щодо війни проти України. Кожен з учасників зробив свій вклад у формулювання основних засад нової квазірелігії – маніхейського некроімперіалізму.

Примітка. Маніхейство, як і гностицизм, є давнім віровченням, згідно з яким наш матеріальний світ є злом. Відмінність між ними полягає в тому, що адепт гностицизму – пасивний, байдужий до того, що відбувається довкола, а адепт маніхейства спрямований на активну боротьбу із зовнішнім світом. Гностицизм стверджує, що матеріальний світ створений «злим богом», і тому життя та боротьба позбавлені сенсу. Маніхейство ж проголошує, що «злий бог» увірвався в царство «доброго бога», тож істинні адепти добра мусять боротися, аби очистити світ від зла. Більшовицька ідеологія, по суті, – атеїстична трансформація маніхейства, оскільки виходить із того, що старий світ має бути очищений від зла внаслідок класової боротьби.

Голова Духовного зібрання мусульман Росії Альбір Крганов заявив, що у XXI столітті в низці країн активізувалася ідеологія нацизму й фашизму, що виявляється у насильстві над мирним населенням.

Монах Кіпріян повідомив, що Вашинґтон – це лігво диявола, Бог на боці не Заходу, а Росії, а тому перемога буде за нею. Росія – це знаряддя в руках Божих, аби зупинити поширення на Землі мерзоти перед Господом, усього безбожного й аморального, що йде зі США.

Заступник голови Синодального відділу Вахтанґ Кіпшидзе твердив, що за підтримки Константинопольського патріархату та США було створено ПЦУ – «квазірелігійну структуру», яка об’єднала розкольників, єдиних у своєму прагненні дотримуватися крайнього націоналізму. Водночас РПЦ допомагає російським військовим.

Митрополит Російської православної старообрядницької церкви Корнилій розповідав, що нібито влада в Україні зрікається Бога; ідеї нацизму поширені в Україні та країнах Європи й дістали підтримку на державному рівні, що призвело до геноциду – винищення росіян на Донбасі та в Луганську; Україна воює проти мирного населення й прикривається ним як щитом; нацистська влада, організована толерантним Заходом, топче всі норми християнської моралі. Він переконував, що треба молитися і за воїнів, і особливо за Путіна, а наприкінці виступу заявив: «Ми будемо великою нацією, будемо великою імперією».

Тут варто зазначити, що коли ведуча круглого столу почала домагатися від священника Української православної церкви з Луганська підтвердження «звірств нацистів», вона так і не почула нічого, окрім розповіді про благодійну діяльність Луганської єпархії.

Лама Дашініма Содномдоржієв – єдиний, виступ якого ведуча круглого столу попросила викласти дуже коротко, не виявив образи й закликав згуртуватися проти фашизму й нацизму, та перемогти й знищити це зло, щоб іншим було «неповадно».

Представник єврейських громад Аарон Ґуревич міркував про нацизм загалом, час від часу киваючи в бік Заходу.

Керівний єпископ РОСХВЄ Сергій Ряховський повідомив, що він керується любов’ю, але це така любов, яка «знищує зло», і наголосив, як важливо, що Путін нагадав слова Біблії, якими обґрунтовував воєнне вторгнення в Україну, адже іншої можливості захистити правду не було.

Верховний муфтій, голова Центрального духовного управління мусульман Росії Талґат Таджуддін закликав боротися з дияволом, не піддаючись обману гасел про демократію й цивілізацію,– як це було в Сирії, а тепер в Україні. Він висловив радість, що російські війська стоять довкола Києва, а військово-морські, протиповітряні й протиракетні сили України «знищені». Також він повідомив, що вже в перший день – 24 лютого – Рада Центрального духовного управління мусульман Росії ухвалила заяву, якою повністю підтримала воєнні дії проти України. Він підкреслив їхнє значення з релігійної позиції: адже Путін – правитель, а правитель – тінь Бога на землі, й у війні проти України Всевишній надає Путіну силу, яка невичерпна.

Верховний муфтій Росії Талгат Таджуддін закликав до боротьби з дияволом в Україні. duma.gov.ru

Салах Мітаєвич Межиєв заявив, що їхнє Духовне управління мусульман Чеченської Республіки на другий день підтримало воєнну операцію «проти нацизму, фашизму й сатанізму в Україні» й ухвалило фетву, згідно з якою мусульмани, що беруть участь у війні проти України, воюють за Коран і за пророка Мухаммеда. Він проголосив, що війна з Україною – це джихад, а загиблий стане шахідом; це війна з глобалізацією сатанізму; в Україні та європейських країнах панують сатаністи, шайтани, нацисти, фашисти, ЛҐБТ-спільнота, хариджити й вахабіти, до яких він відчуває тільки ненависть, і дорікнув іншим учасникам круглого столу за заклики до любові. «З ними одна розмова – їх треба обезголовити й усе», – підсумував він свій виступ.

Протоієрей Олександр Олександрович Пелін із Санкт-Петербурга заявив, що в Україні не християнство, а язичництво. Аргументував він це тим, що український герб – тризуб князя Володимира – є язичницьким символом, соколом Рарогом – лжебогом у скандинавській міфології, який закріпився під впливом Австро-Угорщини у XIX столітті. Тому російські християни тепер воюють не з українськими християнами, а з язичниками.

Голова координаційного центру мусульман Північного Кавказу Ісмаїл Бердієв заявив, що жодних переговорів з українцями вести не треба. Навіть якщо вони погодяться на капітуляцію, не слід її приймати, а треба знищувати їх до кінця. «Жодної України не повинно бути», – проголосив він.

Згодом, у червні 2022 року, Сергій Ряховський дав зрозуміти, що ані він, ані його церква не вчинятимуть жодних дій у відповідь на заклик українських протестантських церков покаятися за виступ на цьому круглому столі та засудити воєнне вторгнення Росії в Україну. Він заявив, що звернення його українських одновірців зроблене у дусі поширюваної у світі «русофобії».

Навіщо Кремлю підтримка релігійних спільнот?

На момент вторгнення Кремль повністю контролював суспільну думку та ситуацію в країні, проте все ж зажадав, щоб конфесії відмовилися від свого «нейтралітету», який раніше його цілком влаштовував. Картина світу Путіна та його оточення дуалістична: світ поділяється на «своїх» і «ворогів», яких треба знищувати не заради вигоди, а лише тому, що вони вороги – навіть якщо задля цього доведеться йти на жертви й кризу всередині власної країни. З прагматичного погляду це позбавлено сенсу, тому західні політики намагалися домовитися з Путіним, апелюючи до його егоїстичних інтересів. Однак мотивація російської влади ірраціональна, і щоб її легітимізувати, вона зажадала від конфесій надати релігійне обґрунтування війни проти України.

Хоч учасники круглого столу розходилися в деталях, можна виокремити загальні контури їхньої позиції:

– Україна не має права на незалежне від Росії існування;

– Бог на боці Росії у війні проти України;

– релігійні спільноти повинні підтримувати цю війну;

– це війна проти західної цивілізації, яка уособлює зло – нацизм, сатанізм, аморальність і заперечення «традиційних цінностей».

У цих тезах виявляються обриси нового віровчення, глибоко ворожого не лише щодо Заходу й України, а й щодо самих релігій, від імені яких виступали учасники круглого столу. Це віровчення – відроджене маніхейство на основі російського некроімперіалізму, іншими словами – маніхейський некроімперіалізм.

Маніхейський некроімперіалізм і гностичний фаталізм

Російській владі потрібні як ті, хто виправдовує війну, так і ті, хто готовий іти вмирати. Йдеться не стільки про переконання, скільки про ставлення до життя, і влада зацікавлена в тому, щоб солдати покірно йшли на смерть, вважаючи, що життя не має сенсу. Це ставлення до життя втілюється в гностичному фаталізмі. Але щоб звичайні люди підтримували вбивство своїх друзів і родичів у сусідній країні, їх переконують, що вони оточені ворогами, – і це ставлення втілюється в маніхейському некроімперіалізмі.

В умовах життя в Росії гностичний фаталізм формується стихійно – тут додаткових зусиль влади не потрібно. Звісно, російські солдати, які покірно погоджуються безглуздо вмирати, навряд чи вірять у існування «злого бога», як учив давній гностицизм, однак вони стихійно відтворюють давнє гностичне ставлення до життя: якщо все безглуздо, то не існує моральних обмежень, і жодне життя – ні чуже, ні власне – не має цінності. На відміну від гностицизму, маніхейство дає мотивацію боротися з довколишнім світом, на який проєктується образ ворога. Оскільки така проєкція відбувається спонтанно, російській владі знадобилася допомога релігійних організацій, щоб спрямувати цей процес у річище ненависті до Заходу. З цією метою й проводився круглий стіл 29 березня 2022 року.

Але навіщо російським адептам різних релігій підтримувати цю квазірелігію? Мотивація тут може бути цілком приземленою. Релігійні організації прагнуть пристосуватися до умов життя в Росії, убезпечити себе, демонструючи владі свою лояльність і корисність. На перший погляд це здається парадоксальним: таким чином вони ставлять суспільне завдання вище за власну духовну місію. Адже якщо релігія заради виживання відмовляється від своєї вищої мети, то вона втрачає сенс власного існування. Утім, є й інша причина – стокгольмський синдром. Але це вже тема окремої розмови.

Суб’єктність // Словник війни

Джерело: PostPravda.info. 11.08.2025.

URL: https://postpravda.info/uk/pravda/slovnyk-viyny/utracona-podmiotowosc-rosji-ukr/

Згідно зі Статутом ООН, повага до права народів на самовизначення є фундаментальним принципом міжнародних відносин. Резолюція 1514 Генеральної Асамблеї ООН (1960) стверджує:

«Усі народи мають право на самовизначення; за цим правом вони вільно встановлюють свій політичний статус...» Однак не всі народи мають суб'єктність. Якщо народ, який жодним чином практично не проявляє своєї суб’єктності, обтяжити відповідальністю за державу, то, найімовірніше, він передасть право вирішувати свою долю диктатору. Чи матиме російський народ право на самовизначення після поразки у війні, чи його долю повинна вирішувати коаліція країн-переможців? Щоб відповісти на це питання, потрібно розкрити поняття «суб’єктність», якому Миколай Карпіцький присвятив чергову статтю «Словника війни» на PostPravda.Info.

Суб’єктність

У широкому сенсі суб’єктність – це здатність виступати незалежним суб’єктом дії, самостійно приймати рішення й не бути об’єктом чужої волі. У соціальному сенсі – це здатність бути самостійним чинником впливу та відстоювати свої інтереси в суспільстві чи на міжнародній арені.

Суб’єктність індивіда визначається його свободою волі, що реалізується у вчинках. Колективна суб’єктність можлива лише через вільну спільну дію, у якій індивід реалізує себе та отримує визнання від інших. Проте спільні дії можуть бути невільними, що призводить до втрати колективної суб’єктності та виникнення авторитарних або тоталітарних соціальних систем.

Носій індивідуальної суб’єктності – вільна людина, яка усвідомлює здатність самостійно діяти й приймати рішення. Носії колективної суб’єктності – вільні індивіди, які, попри відмінності переконань та інтересів, добровільно об’єднуються для реалізації спільної позиції. Вони втілюють колективну суб’єктність у певній соціальній формі – народі, громадянському суспільстві, державі, релігійному русі тощо. Якщо ж спільні дії здійснюються під примусом, це призводить до розпаду колективної суб’єктності. Колективна суб’єктність виключає однодумність, адже її основа – спільні дії вільних людей, які можуть мати різні переконання й нерідко розходитися у поглядах з багатьох питань. Однодумність виникає тоді, коли народ відмовляється від своєї суб’єктності на користь диктатури.

Суб’єктність народу

Визнання чужої суб’єктності виявляється у визнанні прав – якщо йдеться про особу або об’єднання людей, та у визнанні суверенітету – якщо йдеться про народи й держави. Закріплений у документах ООН принцип поваги до права народів на самовизначення означає визнання за ними можливості самостійно формувати свою суб’єктність. Суверенне право народу закріплено в багатьох конституціях, де зазначено, що джерелом влади є народ. Проте якщо народ не проявить свою суб’єктність на практиці, з високою ймовірністю її привласнить диктатор.

Так, німецький народ утратив суб’єктність із приходом до влади Гітлера. Сталінський режим створив нову «радянську» суб’єктність, що витіснила суб’єктності інших народів. Палестинці не встигли сформувати власну суб’єктність, відмінну від загальноарабської, і коли Сектор Гази фактично здобув незалежність у 2005 році, суб’єктність палестинського населення узурпувала терористична організація ХАМАС.

Суб’єктність українського народу

Суб’єктність народу виявляється в історичних моментах, коли суспільству вдається зламати соціальну інерцію. Україна, як і багато інших країн пострадянського простору, тривалий час перебувала в інерції пострадянського періоду. Проте суспільство заявило про свою суб’єктність, піднявшись на боротьбу з пострадянською корупційною олігархічною системою, що призвело до Помаранчевої революції 2004–2005 років і Революції Гідності 2013–2014 років.

Як правило, під час війни встановлюється жорстка вертикаль влади, і суб’єктність суспільства знижується. Однак після широкомасштабного вторгнення Росії в Україну суб’єктність українського громадянського суспільства, навпаки, зросла: воно заявило про себе як про самостійну силу в обороні країни поряд із державою. Це виявляється в розвитку волонтерського руху, масовому виготовленні дронів кустарним способом і забезпеченні військовослужбовців на фронті всім необхідним. Ба більше, коли громадськість вважала, що влада ухвалила помилковий закон, починаючи з 23 липня 2025 року в багатьох містах України відбулися масові протести, які змусили владу прислухатися до суспільства та змінити свою позицію.

Як українці сприймають суб’єктність росіян?

На початку війни багато українців вважали, що проти них воює режим Путіна, і зверталися до своїх знайомих, родичів, одновірців у Росії, намагаючись досягти взаєморозуміння. Сьогодні українці здебільшого переконані, що проти них воює вся Росія, і спроби досягти порозуміння з росіянами практично припинилися. Інакше кажучи, українці перестали сприймати російський народ як такий, що має власну суб’єктність, відмінну від влади. З тієї ж причини вони не вважають суб’єктною й російську опозицію, яка виступає від імені уявної «іншої Росії». Повагу викликають лише окремі росіяни, які відкрито виступають проти режиму Путіна та підтримують Україну, однак їх сприймають не як представників Росії, а як героїв-одинаків. Ставлення до них таке саме, як до німців-антифашистів під час Другої світової війни. Адже, попри їхню боротьбу, у той період ніхто не сприймав суб’єктність німецького народу окремо від суб’єктності нацистської Німеччини.

Хто вирішить долю Росії після війни?

У Конституції Росії закріплено, що джерелом влади є народ. Але якщо народ відмовився від своєї суб’єктності на користь влади, тим самим він відмовився й від права на самовизначення. Це делегітимізує Росію як суб’єкта міжнародного права, і з нею і далі рахуються лише тому, що вона становить воєнну загрозу. Постає питання: хто вирішуватиме подальшу долю Росії у разі її поразки у війні – російський народ чи коаліція країн-переможців? Поки це питання не обговорюється, але в історії є прецедент.

Німецький народ, відмовившись від своєї суб’єктності на користь Гітлера, втратив можливість самостійно визначити повоєнне майбутнє, і долю Німеччини вирішили країни-переможці. У розділених частинах Німеччини сформувалися різні моделі суб’єктності. Проте після падіння «Берлінського муру» східні німці висловили прагнення увійти в суб’єктність німецького народу ФРН.

Якщо після поразки у війні Росії країни-переможці також не визнають суб’єктність російського народу, це відкриє можливості для формування нових моделей суб’єктності народів Росії. В окремих регіонах – Башкортостані, Татарстані, республіках Кавказу – вже звучать заяви про власну суб’єктність. В інших – у Сибіру, на Далекому Сході – нові моделі суб’єктності поки не сформувалися, але передумови до цього існують.

Миколай Карпіцький

Словник війни